Підвищення цін. Введення талонів
З 2 квітня 1991 уряд В. С. Павлова пішов на підвищення роздрібних цін у 2-5 разів практично на всі продовольчі та промислові товари повсякденного попиту, сподіваючися, що це зупинить ажіотажний попит на них. При цьому заробітна плата підвищувалася в середньому на 20-30%, видавалася також одноразова компенсація в розмірі 60 рублів.
Талон на мило часів Перебудови
Крім того, в різних куточках СРСР з продажу зникли дешеві товари широкого споживання, прилавки магазинів спорожніли. У країні назріла продовольча криза. Для забезпечення населення елементарними продуктами харчування були введені талони, при пред'явленні яких у магазинах громадяни могли купити необхідні предмети споживання. Талони обмежували кількість товарів, які можна було купувати, а на гроші без талонів практично нічого не можна було придбати. Підвищення цін і введення талонів ще більш посилило соціальну напруженість у суспільстві. З весни 1991 спостерігається зростання страйкового руху. Загальне число страйкарів перевищило 1 млн. чоловік.
[ред.]
Економічна криза
У 1991 році СРСР охопила масштабна економічна криза:
в результаті підвищення цін на продовольчі товари, транспорт, комунальні послуги у 2-4 рази сталося падіння життєвого рівня населення;
національний дохід порівняно з 1990 роком зменшився на 20%;
дефіцит державного бюджету становив, за різними оцінками, від 20% до 30% валового внутрішнього продукту (ВВП);
наростання грошової маси в країні загрожувало втратою контролю держави над фінансовою системою і гіперінфляцією, тобто інфляцією понад 50% на місяць, яка могла паралізувати всю економіку.
...
Загострення міжнаціональних відносин
У середині 1980-х р. до складу СРСР входило 15 союзних республік: Українська, Азербайджанська, Білоруська, Вірменська, Грузинська, Естонська, Казахська, Киргизька, Латвійська, Литовська, Молдавська, РРФСР, Таджицька, Туркменська та Узбецька. На його території проживало понад 270 млн. осіб - представників понад 140 національностей. З початком Перебудови стали відбуватися зміни у відносинах між республіками. Давали про себе знати протиріччя, закладені ще за утворення СРСР. Союзні республіки не мали реальної рівності в рамках Радянського Союзу і державного суверенітету, а гласність «висвітлила» ретельно приховувані сторінки національних відносин.
1986 рік став роком перших за радянських часів зіткнень на національному ґрунті. 17-19 грудня 1986 в Алма-Аті (Казахстан) пройшли масові демонстрації та мітинги проти русифікації. Їх причиною послужило призначення на пост першого секретаря ЦК КП Казахстану Г. Колбіна, росіянина за національністю. Для відновлення порядку були введені війська. Близько тисячі людей були поранені, двоє убиті.
Хвиля суспільного невдоволення прокотилася в республіках Прибалтики, в Україні, в Білорусії. У серпні 1987 року у зв'язку з річницею укладення Радянсько-німецького пакту про ненапад 1939 року тут пройшли мітинги протесту і демонстрації з вимогою публікації документів про депортацію населення з прибалтійських держав та із західних районів України та Білорусі в період колективізації.
Інший «гарячою точкою» в національних відносинах стала Нагірно-Карабаська автономна область Азербайджану - територія, населена переважно вірменами. У жовтні 1987 року вірмени, що жили в Карабаху, зажадали возз'єднання з Вірменією. 20 лютого 1988 сесія обласної Ради звернулася до Верховної Ради Азербайджанської РСР з проханням передати область до складу Вірменії, але отримала відмову. У Нагірному Карабасі відбулися озброєні зіткнення між вірменами та азербайджанцями. Центральна влада не змогла знайти політичного компромісу. Дві республіки фактично опинились у стані війни між собою.
Трагічно закінчилися події 9 квітня 1989 року в Тбілісі. Організована в місті демонстрація з вимагою виходу Грузії зі складу СРСР була розігнана військами, проти демонстрантів застосовувалися сльозоточиві гази і саперні лопатки. У червні 1989 року відбулися зіткнення узбеків з турками-месхетинцями. Послаблене союзне керівництво нічого не могло зробити з лавиноподібним зростанням міжнаціональних суперечностей.
[ред.]
Суверенізація республік СРСР
Прагненню республік відокремитися від СРСР сприяли економічна криза, що паралізувала народне господарство всіх республік, і розпад економічних зв'язків. Союзні республіки звинувачували центр у «викачуванні коштів» з регіонів, закликали спочатку до економічного суверенітету, а потім до державної незалежності. У 1988-1989 роках були створені народні фронти в більшості союзних республік.
У листопаді 1988 р. Верховна Рада Естонської РСР прийняла зміни і доповнення до Конституції республіки, які закріплювали верховенство республіканських законів над загальносоюзними. Також була прийнята Декларація про суверенітет Естонії. У тому ж місяці Верховна Рада Литовської РСР прийняла доповнення до Конституції про надання литовській мові статусу державної. У самій Литві виник рух «Саюдіс», що виступив за відділення від СРСР і створення незалежної Литовської держави. У травні 1989 року аналогічний закон і Декларація про державний суверенітет приймається в Латвії. У кінці 1989 р. Закон про суверенітет прийняв Азербайджан. У 1990 році практично в усіх союзних республіках році були прийняті декларації про суверенітет, якими проголошувався збільшений ступінь суверенності в порівнянні з тим, що випливав з діючого в СРСР законодавства. Україна прийняла таку декларацію 16 липня 1990 року. Окремі республіки заявили про прагнення придбати повну незалежність у найближчому майбутньому. Найбільш інтенсивно цей процес відбувався у республіках Прибалтики (Литва, Латвія, Естонія), дещо пізніше у Вірменії та Грузії), а також у Молдавії. При цьому Литва на певному етапі проголосила повну незалежність від СРСР. Центральне радянське керівництво визнало цей акт незаконним і недійсним, але Литва не визнавала цієї думки, посилаючися на те, що Конституція СРСР гарантує союзним республікам право на відокремлення. Пізніше було прийнято закон СРСР, який регламентував процес можливого відокремлення республіки, але він так і не набув практичного значення; республіки поступово звикали не зважати на союзне законодавство.
12 червня 1990 Декларацію про суверенітет прийняла і Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка (РРФСР), незважаючи на те, що вона по суті була метрополією відносно інших республік; це свідчило про суперечності між союзним керівництвом і керівництвом власне Росії. Надзвичайна сесія Верховної Ради РРФСР у березні - квітні 1991 року прийняла рішення про введення поста президента РCФСР і проведення президентських виборів в червні 1991 р. 12 червня 1991 року, рівно через рік після оголошення незалежності, пройшли перші всенародні вибори президента Росії, на яких упевнену перемогу отримав Б. М. Єльцин.
Питання про державний суверенітет починають піднімати навіть автономії у складі союзних республік. Особливо яскраво це виявилося в РРФСР. Під час своєї поїздки по Росії в серпні 1990 р. Б. М. Єльцин закликав лідерів автономій брати суверенітету стільки, скільки вони зможуть «проковтнути». В результаті деякі автономії (Татарстан, Башкирія, Якутія) проголосили суверенітет.
Описані вище події увійшли в історію як «парад суверенітетів». Виникла небезпека розпаду СРСР, тому виникла потреба укладення нового союзного договору.
