27.08.14 вторжение войск РФ
- Автор теми CAXAP
- Дата створення
Статус: Офлайн
Реєстрація: 23.08.2010
Повідом.: 5273
Реєстрація: 23.08.2010
Повідом.: 5273
Доник.
Знаете, почему я спокоен? Потому что это уже было в истории Украины. И даже в новейшей истории. И даже потому что в 14 году Порошенко тоже думал, что сможет разрулить. А потом зашли регуляры и был Иловайск, ДАП, Дебальцево. После этого, ПП не питал никаких иллюзий. Просто россияне для него стали понятны. Как и цена их словам. Сейчас, мы с вами, пытаемся определить Зеленскому красные линии, за которые заходить нельзя. Но это херня. Пока его россияне жёстко не н@****, он не поймет. Он считает, что он дохуя умный, а все, кто ему говорит что-то поперек, это проплаченные порохоботы. Ему так Богдан объяснил. Он может даже так войти в роль, что сам поверит, что его волнует судьба пленных и заложников. Пять с лишним лет не волновала, а тут вдруг заволновала. Внушаемый типчик. Сам себе может что угодно внушить. Но его наебут. Они всегда так делают. Сотни лет.
Поэтому я просто жду, когда случится то что случилось в 14. И нам к этому нужно быть готовым. И нам и армии. К любому обострению и к любой войне. Два армейских корпуса на границе и 40 тысяч боевиков на Донбассе, они же сами по себе не рассосутся. И нам нужно будет выстоять. Потому что по любому н@****. Н@**** и ударят. Тогда и опыт Порошенко пригодится. И льготы ветеранам. И единственное что важно, чтобы заметая следы за собой, Коломойский и Богдан не поставили Украину на грань капитуляции. Потому что для них Украина, это кормовая база.
Знаете, почему я спокоен? Потому что это уже было в истории Украины. И даже в новейшей истории. И даже потому что в 14 году Порошенко тоже думал, что сможет разрулить. А потом зашли регуляры и был Иловайск, ДАП, Дебальцево. После этого, ПП не питал никаких иллюзий. Просто россияне для него стали понятны. Как и цена их словам. Сейчас, мы с вами, пытаемся определить Зеленскому красные линии, за которые заходить нельзя. Но это херня. Пока его россияне жёстко не н@****, он не поймет. Он считает, что он дохуя умный, а все, кто ему говорит что-то поперек, это проплаченные порохоботы. Ему так Богдан объяснил. Он может даже так войти в роль, что сам поверит, что его волнует судьба пленных и заложников. Пять с лишним лет не волновала, а тут вдруг заволновала. Внушаемый типчик. Сам себе может что угодно внушить. Но его наебут. Они всегда так делают. Сотни лет.
Поэтому я просто жду, когда случится то что случилось в 14. И нам к этому нужно быть готовым. И нам и армии. К любому обострению и к любой войне. Два армейских корпуса на границе и 40 тысяч боевиков на Донбассе, они же сами по себе не рассосутся. И нам нужно будет выстоять. Потому что по любому н@****. Н@**** и ударят. Тогда и опыт Порошенко пригодится. И льготы ветеранам. И единственное что важно, чтобы заметая следы за собой, Коломойский и Богдан не поставили Украину на грань капитуляции. Потому что для них Украина, это кормовая база.
Статус: Офлайн
Реєстрація: 23.08.2010
Повідом.: 5273
Реєстрація: 23.08.2010
Повідом.: 5273
Все что сейчас происходит в соцсетях, по отношению к армии, мне очень напоминает книжку про различие женского и мужского мышления. Ну там, про сломанный каблук, натертые ноги, пробитое колесо. Когда женщина рассказывает мужчине обо всем этом, то он воспринимает эту информацию как руководство к действию. Он ее ругает "за безмозглость" и сразу говорит о том что ей нужно сделать, чтобы такого впредь не случилось.
И что нужно было сделать, что такого не произошло. А женщина просто хочет поговорить о том какой тяжелый и хуевый день у нее выдался. И все.
Так вот, очень много людей, начали бесконечно говорить о том, какое хуевое время выдалось. При этом не забывая пнуть офицеров, которые дескать "злочинные наказы" готовы выполнять и так далее. По десять постов в день. Уныние, сопли и истерика по малейшему поводу. По малейшему слову сказанному новой властью. И у меня всего один вопрос - И ЧО, ***? Ну вот ноешь ты на фисбучике, строчишь постики, даже видео пишешь. И чо?
Как творил Зеленский ***ню, так и продолжает. Потому что его выбрали. И так и будет продолжать. Как апеллировал к ебической поддержке в 73%, так и продолжает. И смотри какая ***ня - самое паскудно, что это надолго. Понимаешь, как бы ты не ныл в соцсетях - от этого ничего не изменится. Армия минимизирует риски. Армия делает все, чтобы быть готовой к любому развитию. Несмотря ни на что. Выдавать из ситуации максимум. А чего хотят соцсети? Не выполнять злочинный наказ. Ок, не выполнил, прислали того, кто выполнит и отведет людей в поле. Этого же хотели?
Вон Танцюра (помните такого? Он сейчас НШ в ООС), так вот, он заставляет командиров подтверждать что позиции готовы. И они готовы к отведению. Хотя там ничего не готово.
А он уговаривает. Типа ты сейчас подтверди готовность, а мы потом что то порешаем. Просто Танцюра выполняет распоряжение ОП. И готов вывести людей в чистое поле. Потому что ОП требует. А еще, он знает, что 15 числа поедет домой. А все, кто останутся, ему пох. Вы думаете он один такой?
Дня три назад назад, Хомчак был на позициях и в Золотом на КПВВ. Как раз перед этим боевики увалили ПТУРом в наш блиндаж. Слава Богу в пустой. Хомчак давал интервью, а в километре от него валил дым из горевшего блиндажа. По правилам никакого отведения в ближайшие 7 дней не может быть. Так по правилам. Но ОП ******ь на правила. У них политическое решение. Я это к чему все пишу. Армия выполняет приказы. И армии, часто густо, выкручивают руки политики. Политики и клерки из ОП, выполняющие распоряжения, могут просто забить болт на правила. По ним же не стреляют, их не убивают. Они всегда так делают. При любой власти. Но задача военных сделать так, чтобы влияние политиков на боевую готовность было минимальным. Чтобы, когда начнется замес, люди были готовы. Любой командир бригады и выше знает, что если приказ отдали, то он будет выполнен. Если не им, так кем-то другим. Потому что у нас, в армии, до сих пор полно Колесниковых. Напомнить кто это? Это заместитель Хомчака. Тот, кто принципиально не носит мазепинку, а шьет кепки советского кроя.
Тот самый генерал, который в 14 году приехал на фронт в бронежилете, а на вопрос бойцов - где взять броники, ответил - "добудете в бою". Или Танцюра, который даже шифер с курилок в Десне украл на свою дачу.
Понимаете, у нас две идеологии сейчас в армии. Идеология СССР, которую поддерживают многие довоенные генералы, которые получили УБД, повышения, многие ордена, но по сути так и не воевали. И идеология людей, которые воюют с 14 года. Их много. Но в руководстве по-прежнему преобладают те, кто вылижет очко любому клерку из ОП. Не задумываясь о последствиях. Кстати, уже скоро полгода, как поменялась власть. А совковые генералы до сих пор не уволены. Более того, на информационном сайте МО, такие хвалебные статьи начали появляется о генералах старой школы, что прямо диву даюсь. Как мало времени нужно для того, чтобы все откатили. Просто, когда вы умничаете про армию и рассказываете, что ей нужно делать, помните, что первый удар придется принимать на себя именно им. И в это время будет очень важно кто будет ими командовать и как солдаты будут готовы к началу большой войны. А это зависит от доверия к командирам. Которое соцсети всеми силами в последнее время подрывают.
И что нужно было сделать, что такого не произошло. А женщина просто хочет поговорить о том какой тяжелый и хуевый день у нее выдался. И все.
Так вот, очень много людей, начали бесконечно говорить о том, какое хуевое время выдалось. При этом не забывая пнуть офицеров, которые дескать "злочинные наказы" готовы выполнять и так далее. По десять постов в день. Уныние, сопли и истерика по малейшему поводу. По малейшему слову сказанному новой властью. И у меня всего один вопрос - И ЧО, ***? Ну вот ноешь ты на фисбучике, строчишь постики, даже видео пишешь. И чо?
Как творил Зеленский ***ню, так и продолжает. Потому что его выбрали. И так и будет продолжать. Как апеллировал к ебической поддержке в 73%, так и продолжает. И смотри какая ***ня - самое паскудно, что это надолго. Понимаешь, как бы ты не ныл в соцсетях - от этого ничего не изменится. Армия минимизирует риски. Армия делает все, чтобы быть готовой к любому развитию. Несмотря ни на что. Выдавать из ситуации максимум. А чего хотят соцсети? Не выполнять злочинный наказ. Ок, не выполнил, прислали того, кто выполнит и отведет людей в поле. Этого же хотели?
Вон Танцюра (помните такого? Он сейчас НШ в ООС), так вот, он заставляет командиров подтверждать что позиции готовы. И они готовы к отведению. Хотя там ничего не готово.
А он уговаривает. Типа ты сейчас подтверди готовность, а мы потом что то порешаем. Просто Танцюра выполняет распоряжение ОП. И готов вывести людей в чистое поле. Потому что ОП требует. А еще, он знает, что 15 числа поедет домой. А все, кто останутся, ему пох. Вы думаете он один такой?
Дня три назад назад, Хомчак был на позициях и в Золотом на КПВВ. Как раз перед этим боевики увалили ПТУРом в наш блиндаж. Слава Богу в пустой. Хомчак давал интервью, а в километре от него валил дым из горевшего блиндажа. По правилам никакого отведения в ближайшие 7 дней не может быть. Так по правилам. Но ОП ******ь на правила. У них политическое решение. Я это к чему все пишу. Армия выполняет приказы. И армии, часто густо, выкручивают руки политики. Политики и клерки из ОП, выполняющие распоряжения, могут просто забить болт на правила. По ним же не стреляют, их не убивают. Они всегда так делают. При любой власти. Но задача военных сделать так, чтобы влияние политиков на боевую готовность было минимальным. Чтобы, когда начнется замес, люди были готовы. Любой командир бригады и выше знает, что если приказ отдали, то он будет выполнен. Если не им, так кем-то другим. Потому что у нас, в армии, до сих пор полно Колесниковых. Напомнить кто это? Это заместитель Хомчака. Тот, кто принципиально не носит мазепинку, а шьет кепки советского кроя.
Тот самый генерал, который в 14 году приехал на фронт в бронежилете, а на вопрос бойцов - где взять броники, ответил - "добудете в бою". Или Танцюра, который даже шифер с курилок в Десне украл на свою дачу.
Понимаете, у нас две идеологии сейчас в армии. Идеология СССР, которую поддерживают многие довоенные генералы, которые получили УБД, повышения, многие ордена, но по сути так и не воевали. И идеология людей, которые воюют с 14 года. Их много. Но в руководстве по-прежнему преобладают те, кто вылижет очко любому клерку из ОП. Не задумываясь о последствиях. Кстати, уже скоро полгода, как поменялась власть. А совковые генералы до сих пор не уволены. Более того, на информационном сайте МО, такие хвалебные статьи начали появляется о генералах старой школы, что прямо диву даюсь. Как мало времени нужно для того, чтобы все откатили. Просто, когда вы умничаете про армию и рассказываете, что ей нужно делать, помните, что первый удар придется принимать на себя именно им. И в это время будет очень важно кто будет ими командовать и как солдаты будут готовы к началу большой войны. А это зависит от доверия к командирам. Которое соцсети всеми силами в последнее время подрывают.
Приховані маркери реінтеграції
За якими критеріями слід оцінювати сценарії реінтеграції Донбасу
Минулого тижня Володимир Зеленський заявив, що так звану формулу Штайнмайєра узгоджено й тепер на черзі її законодавча імплементація. З огляду на те що ця формула від самого початку була лише дипломатичною метафорою, а заспокійлива риторика влади виявилася надто непереконливою, суспільство відреагувало на звістку досить нервово. І це природно, оскільки конкретний план дій щодо ОРДіЛО, а головне — формат їхнього існування після реінтеграції залишається невизначеним. Втім, не виключено, що активізація переговірного процесу закінчиться нічим і формула Штайнмайєра виявиться таким самим мертвонародженим проектом, як і мінський протокол 2014 року.
Суспільству така перспектива здається не найгіршою. Припинення бойових дій і замороження конфлікту сьогодні підтримує відносна більшість українців, а саме 34%. 23% наполягають на силовому звільненні ОРДіЛО, ще 23% згодні надати цим територіям автономію, і тільки 6% готові до відокремлення їх від України («Рейтинг», 2019). Але схоже, що влада таки хоче приміряти на себе вінок миротворців та визволителів українських земель. У цьому її готові підтримати і західні партнери, яким «конфлікт» в Україні додає геополітичного клопоту, і росія, яка намагатиметься накинути Києву власний сценарій реінтеграції. Тож найпевніше, що будь-який варіант реінтеграції подаватимуть українцям як довгоочікувану перемогу, запевняючи, що саме це найкраще відповідає інтересам України. І на такий випадок суспільству треба виробити власні критерії для оцінки того, що нам запропонують під реінтеграцією ОРДіЛО.
Здавалося б, критерії успішної реінтеграції цілком очевидні. По-перше, бойові дії на Донбасі мають припинитися, російські війська — полишити територію України, незаконні збройні формування — скласти зброю, а українські прикордонники — відновити контроль над ділянкою кордону. По-друге, маріонеткові окупаційні режими має замінити легітимна влада, сформована в результаті вільних процедурно чистих виборів, проведених відповідно до українського законодавства та міжнародних стандартів. І бажано, щоб участь у цих виборах брали не лише локальні сили, а й загальноукраїнські партії. По-третє, новообрані представники ОРДіЛО повинні засвідчити свою лояльність до України, відмовившись від сепаратизму та просування російських інтересів. А якщо ОРДіЛО ще й не отримають довічного «особливого статусу», то такий сценарій можна було б вважати наближеним до ідеального. Принаймні такий результат став би хорошою стартовою позицією для повернення Донбасу в політичне, економічне та культурне поле України. Але насправді перелічені вище маркери менш інформативні, ніж здається на перший погляд. Навіть за дотримання всіх цих умов реінтеграція ОРДіЛО може залишитися більш чи менш формальною, декораціями, за якими криється інша дійсність.
Яскравий приклад такої декоративної єдності — Чечня. За всіма формальними ознаками гірська республіка — надійний оплот імперії. Її незмінний лідер Рамзан Кадиров повсякчас клянеться в особистій вірності Владіміру Путіну, «Единая россия» стабільно набирає на всіх виборах близько 90%, чеченські силовики час від часу знищують учасників збройного сепаратистського підпілля. Одне слово, на тлі сумнівних перспектив, що відкриває формула Штайнмайєра, «кадировський» сценарій для ОРДіЛО здається далеко не найгіршим. Перетворення осередку сепаратизму на оплот державності справді можна було б вважати перемогою, але цього перетворення в Чечні якраз-таки не сталося. Насправді Москва виявилася нездатною реінтегрувати всю республіку, а тому «реінтегрувала» лише Кадирова та його клан. В обмін на лояльність Кадиров отримав усю повноту владу в республіці, підкріплену щедрими дотаціями. У термінах політичного менеджменту це називається аутсорсингом суверенітету, що буквально означає передачу державних функцій певними приватним виконавцям. Такий прийом дав змогу Путіну якнайшвидше поставити крапку в Другій чеченській війні, створивши собі імідж державника-переможця, який реінтегрував бунтівну республіку. Але за фактом Путін просто підклав ще одну бомбу під російську державність, яка рано чи пізно вибухне.
По суті, Чечня — це держава в державі, на яку влада Москви практично не поширюється. Парламент, прокуратура, суд, силові відомства підпорядковані особисто Кадирову. Місцеві підрозділи МВС РФ та внутрішніх військ РФ, сукупна чисельність яких може сягати 20–30 тис. осіб, насправді є особистою армією Кадирова. Всупереч російському законодавству вони формуються за національним принципом, їхні учасники проходять специфічний релігійно-політичний вишкіл. До речі, ідею підліткової парамілітарної організації «Юні захарівці» поплічники покійного ватажка «ДНР» позичили саме в Чечні, де вже давно існують «Юні кадировці». Усе це дає можливість Кадирову поводитися досить упевнено. Так, у 2015-му оперативники МВС РФ під час операції в Грозному вбили в процесі затримання чеченця, який перебував у федеральному розшуку. У відповідь Кадиров публічно оголосив, адресуючись до силовиків республіки: «Якщо без вашого відома на вашій території з’являється чи то москвич, чи то ставропільчанин, відкривайте вогонь на ураження». При цьому ворогів Кадирова ліквідовують по всій території Росії та за її межами. Звичайно, Москва все ще контролює дотаційні потоки, але тиснути на Кадирова в Кремлі не наважуються, оскільки його лояльність — це єдина ниточка, що дозволяє вважати республіку підконт*рольною Москві.
Не виключено, що й ОРДіЛО спробують реінтегрувати за принципом аутсорсингу суверенітету. Платою за формальне повернення цих територій під контроль України буде невтручання Києва у внутрішні справи ОРДіЛО та нескінченні фінансові вливання на «відновлення регіону». Щоправда, сподіватися на формальну лояльність у кадировському стилі не доведеться, оскільки за лідерами ОРДіЛО стоятиме росія — гарант їхнього привілейованого статусу в складі України. Хоча негативні наслідки такого сценарію очевидні, для Києва він може здаватися прийнятнішим, ніж здається. І це стосується не лише теперішнього керівництва країни: у відносинах із Донбасом Київ був схильний до згубних компромісів завжди. Місцеві еліти зайняли шантажистську позицію буквально з перших днів незалежності. Уже через два місяці після її проголошення в Донецьку відбувся з’їзд депутатів усіх рівнів, на якому від Києва вимагали федералізації. У лютому 1993 року Донецька облрада вимагала «особливого статусу» для Донецько-Придніпровського регіону, а в червні — автономію для Донецької області. Перший незаконний референдум щодо федералізації та статусу російської мови відбувся на Донбасі у 1994-му. Сумнозвісний з’їзд депутатів у Сєверодонецька 2004 року, на якому регіонали погрожували створенням так званого «ПіСУАРу», був повторенням відпрацьованої схеми, нею ж регіонали збиралися скористатися й у 2014-му.
Утім, Київ щоразу приставав на компроміси та йшов на поступки в обмін на повернення до статус-кво. Отримавши бажане, «донецькі» знову перетворювались із шантажистів-сепаратистів на звичайних українських політиків, які дотримувалися всіх формальних вимог лояльності, але тим часом перетворювали Донбас на свій укріпрайон. На місцевому рівні велася окремішня інформаційна та гуманітарна політика, адміністративні, політичні та економічні ресурси були сконцентровані в руках одного клану, регіон будував власні відносини з Росією. Де-факто центральна влада здійснювала свої повноваження на Донбасі далеко не в повному обсязі, але таку ціну за тимчасовий спокій у Києві вважали прийнятною. Тепер ****** значно вищі, але й спокуса приміряти на себе титул державників-миротворців набагато сильніша, не кажучи вже про тиск зовнішніх сил. Не без того, що видимість реінтеграції ОРДіЛО цілком влаштує і Росію, яка отримає нові важелі впливу на Україну, і Захід, який дедалі відкритіше прагне «нормалізації» відносин із Москвою. Тому реінтеграційний спектакль в ОРДіЛО може виявитися досить переконливим: над Донецьком та Луганськом замайорять жовто-сині прапори, місцевий політикум перефарбується в кольори загальноукраїнських партій та опанує примиренну риторику.
Справжню якість реінтеграції можна буде оцінити за такими критеріями. Насамперед ідеться про встановлення післявоєнної справедливості. Цілком зрозуміло, що будь-який сценарій реінтеграції передбачатиме амністію, але жодна амністія не може бути всеохопною. Якщо українські відомства не зможуть вести на території ОРДіЛО слідчу та оперативно-розшукову роботу, якщо суди не виноситимуть адекватних вироків, про реальну реінтеграцію не може бути й мови. Навіть якщо російські війська вийдуть із Донбасу, а на кордон повернуться українські прикордонники, ОРДіЛО залишиться форпостом бойовиків, нехай і роззброєних (що також далеко не факт). Те, що екс-бойовики покинуть Донбас в обозі російських військ, украй малоймовірно. В інтересах Росії залишити їх на Донбасі, щоб мати напоготові навчений контингент на випадок відновлення агресії. І те, що цей контингент буде невиїзним за межі ОРДіЛО, стане для Росії тільки плюсом. Найгірший варіант — якщо притягати екс-бойовиків до відповідальності відмовиться українська сторона. Як свідчить історія з розслідуванням злочинів проти Майдану, злий умисел, професійне нехлюйство та загальні недоліки системи українського правосуддя в сукупності можуть спричинятися до сумних результатів.
Другий критерій також пов’язаний із встановленням справедливості, але цього разу у сфері власності. Не секрет, що з 2014 року окупанти здійснили колосальний перерозподіл власності на території ОРДіЛО. Так звана націоналізація підприємств, проведена у 2017-му, — тільки вершина айсберга грабунку й мародерства. Стягувати відшкодування за знищене та знецінене майно Україні доведеться з Росії, і це буде дуже непросто. Але відновлення прав власності — приватної та державної — має початись одразу після реінтеграції ОРДіЛО. Звичайно, у багатьох випадках ітиметься про повернення майна українським олігархам, зокрема тим, які свого часу спонсорували регіоналів, потурали сепаратистам, а тепер фінансують проросійські сили. Таких амбівалентних випадків буде достатньо, і вони викликатимуть у суспільстві неоднозначну реакцію. Однак, якщо Україна не зможе відновити права законних власників у ОРДіЛО, це не лише означатиме визнання політики окупантів, а й буде сигналом про те, що український суверенітет на тій території суто формальний, не підкріплений реальними повноваженнями державних органів.
І, нарешті, третій критерій стосується так званого третього сектору та четвертої влади, тобто громадянського суспільства та медіа. Участь загальноукраїнських партій у виборах, що мають передувати реінтеграції ОРДіЛО, — показник практично беззмістовний, оскільки перефарбовування є звичайною практикою для української політики, особливо на місцевому рівні. У довоєнні часи на Донбасі були представлені практично всі провідні партії України, але їхня присутність була суто номінальною. Набагато важливіше, чи зможуть в ОРДіЛО розгорнутися структури громадянського суспільства та чи отримають туди доступ українські медіа. Громадськість та медіа мали б стати наглядачами за реінтеграцією та повідомляти українському суспільству про реальний стан справ в ОРДіЛО. Тому якщо реінтеграція відбуватиметься у формально-декоративному варіанті, то місцева влада за будь-яку ціну спробує оточити регіон залізною завісою, за якою вдаватиметься зберігати авторитарну модель управління, далі застосовувати репресії, вести антидержавну діяльність під орудою Росії тощо. Звичайно, на нинішньому етапі реінтеграція окупованого Донбасу все ще залишається справою майбутнього. І завдяки цьому українське суспільство ще має час застосовувати критерії справжньої реінтеграції до намірів влади, а не до того, що вже сталося на східному краю нашої країни.
Максим Віхров
Матеріал друкованого видання № 41 (621) від 10 жовтня
За якими критеріями слід оцінювати сценарії реінтеграції Донбасу
Минулого тижня Володимир Зеленський заявив, що так звану формулу Штайнмайєра узгоджено й тепер на черзі її законодавча імплементація. З огляду на те що ця формула від самого початку була лише дипломатичною метафорою, а заспокійлива риторика влади виявилася надто непереконливою, суспільство відреагувало на звістку досить нервово. І це природно, оскільки конкретний план дій щодо ОРДіЛО, а головне — формат їхнього існування після реінтеграції залишається невизначеним. Втім, не виключено, що активізація переговірного процесу закінчиться нічим і формула Штайнмайєра виявиться таким самим мертвонародженим проектом, як і мінський протокол 2014 року.
Суспільству така перспектива здається не найгіршою. Припинення бойових дій і замороження конфлікту сьогодні підтримує відносна більшість українців, а саме 34%. 23% наполягають на силовому звільненні ОРДіЛО, ще 23% згодні надати цим територіям автономію, і тільки 6% готові до відокремлення їх від України («Рейтинг», 2019). Але схоже, що влада таки хоче приміряти на себе вінок миротворців та визволителів українських земель. У цьому її готові підтримати і західні партнери, яким «конфлікт» в Україні додає геополітичного клопоту, і росія, яка намагатиметься накинути Києву власний сценарій реінтеграції. Тож найпевніше, що будь-який варіант реінтеграції подаватимуть українцям як довгоочікувану перемогу, запевняючи, що саме це найкраще відповідає інтересам України. І на такий випадок суспільству треба виробити власні критерії для оцінки того, що нам запропонують під реінтеграцією ОРДіЛО.
Здавалося б, критерії успішної реінтеграції цілком очевидні. По-перше, бойові дії на Донбасі мають припинитися, російські війська — полишити територію України, незаконні збройні формування — скласти зброю, а українські прикордонники — відновити контроль над ділянкою кордону. По-друге, маріонеткові окупаційні режими має замінити легітимна влада, сформована в результаті вільних процедурно чистих виборів, проведених відповідно до українського законодавства та міжнародних стандартів. І бажано, щоб участь у цих виборах брали не лише локальні сили, а й загальноукраїнські партії. По-третє, новообрані представники ОРДіЛО повинні засвідчити свою лояльність до України, відмовившись від сепаратизму та просування російських інтересів. А якщо ОРДіЛО ще й не отримають довічного «особливого статусу», то такий сценарій можна було б вважати наближеним до ідеального. Принаймні такий результат став би хорошою стартовою позицією для повернення Донбасу в політичне, економічне та культурне поле України. Але насправді перелічені вище маркери менш інформативні, ніж здається на перший погляд. Навіть за дотримання всіх цих умов реінтеграція ОРДіЛО може залишитися більш чи менш формальною, декораціями, за якими криється інша дійсність.
Яскравий приклад такої декоративної єдності — Чечня. За всіма формальними ознаками гірська республіка — надійний оплот імперії. Її незмінний лідер Рамзан Кадиров повсякчас клянеться в особистій вірності Владіміру Путіну, «Единая россия» стабільно набирає на всіх виборах близько 90%, чеченські силовики час від часу знищують учасників збройного сепаратистського підпілля. Одне слово, на тлі сумнівних перспектив, що відкриває формула Штайнмайєра, «кадировський» сценарій для ОРДіЛО здається далеко не найгіршим. Перетворення осередку сепаратизму на оплот державності справді можна було б вважати перемогою, але цього перетворення в Чечні якраз-таки не сталося. Насправді Москва виявилася нездатною реінтегрувати всю республіку, а тому «реінтегрувала» лише Кадирова та його клан. В обмін на лояльність Кадиров отримав усю повноту владу в республіці, підкріплену щедрими дотаціями. У термінах політичного менеджменту це називається аутсорсингом суверенітету, що буквально означає передачу державних функцій певними приватним виконавцям. Такий прийом дав змогу Путіну якнайшвидше поставити крапку в Другій чеченській війні, створивши собі імідж державника-переможця, який реінтегрував бунтівну республіку. Але за фактом Путін просто підклав ще одну бомбу під російську державність, яка рано чи пізно вибухне.
По суті, Чечня — це держава в державі, на яку влада Москви практично не поширюється. Парламент, прокуратура, суд, силові відомства підпорядковані особисто Кадирову. Місцеві підрозділи МВС РФ та внутрішніх військ РФ, сукупна чисельність яких може сягати 20–30 тис. осіб, насправді є особистою армією Кадирова. Всупереч російському законодавству вони формуються за національним принципом, їхні учасники проходять специфічний релігійно-політичний вишкіл. До речі, ідею підліткової парамілітарної організації «Юні захарівці» поплічники покійного ватажка «ДНР» позичили саме в Чечні, де вже давно існують «Юні кадировці». Усе це дає можливість Кадирову поводитися досить упевнено. Так, у 2015-му оперативники МВС РФ під час операції в Грозному вбили в процесі затримання чеченця, який перебував у федеральному розшуку. У відповідь Кадиров публічно оголосив, адресуючись до силовиків республіки: «Якщо без вашого відома на вашій території з’являється чи то москвич, чи то ставропільчанин, відкривайте вогонь на ураження». При цьому ворогів Кадирова ліквідовують по всій території Росії та за її межами. Звичайно, Москва все ще контролює дотаційні потоки, але тиснути на Кадирова в Кремлі не наважуються, оскільки його лояльність — це єдина ниточка, що дозволяє вважати республіку підконт*рольною Москві.
Не виключено, що й ОРДіЛО спробують реінтегрувати за принципом аутсорсингу суверенітету. Платою за формальне повернення цих територій під контроль України буде невтручання Києва у внутрішні справи ОРДіЛО та нескінченні фінансові вливання на «відновлення регіону». Щоправда, сподіватися на формальну лояльність у кадировському стилі не доведеться, оскільки за лідерами ОРДіЛО стоятиме росія — гарант їхнього привілейованого статусу в складі України. Хоча негативні наслідки такого сценарію очевидні, для Києва він може здаватися прийнятнішим, ніж здається. І це стосується не лише теперішнього керівництва країни: у відносинах із Донбасом Київ був схильний до згубних компромісів завжди. Місцеві еліти зайняли шантажистську позицію буквально з перших днів незалежності. Уже через два місяці після її проголошення в Донецьку відбувся з’їзд депутатів усіх рівнів, на якому від Києва вимагали федералізації. У лютому 1993 року Донецька облрада вимагала «особливого статусу» для Донецько-Придніпровського регіону, а в червні — автономію для Донецької області. Перший незаконний референдум щодо федералізації та статусу російської мови відбувся на Донбасі у 1994-му. Сумнозвісний з’їзд депутатів у Сєверодонецька 2004 року, на якому регіонали погрожували створенням так званого «ПіСУАРу», був повторенням відпрацьованої схеми, нею ж регіонали збиралися скористатися й у 2014-му.
Утім, Київ щоразу приставав на компроміси та йшов на поступки в обмін на повернення до статус-кво. Отримавши бажане, «донецькі» знову перетворювались із шантажистів-сепаратистів на звичайних українських політиків, які дотримувалися всіх формальних вимог лояльності, але тим часом перетворювали Донбас на свій укріпрайон. На місцевому рівні велася окремішня інформаційна та гуманітарна політика, адміністративні, політичні та економічні ресурси були сконцентровані в руках одного клану, регіон будував власні відносини з Росією. Де-факто центральна влада здійснювала свої повноваження на Донбасі далеко не в повному обсязі, але таку ціну за тимчасовий спокій у Києві вважали прийнятною. Тепер ****** значно вищі, але й спокуса приміряти на себе титул державників-миротворців набагато сильніша, не кажучи вже про тиск зовнішніх сил. Не без того, що видимість реінтеграції ОРДіЛО цілком влаштує і Росію, яка отримає нові важелі впливу на Україну, і Захід, який дедалі відкритіше прагне «нормалізації» відносин із Москвою. Тому реінтеграційний спектакль в ОРДіЛО може виявитися досить переконливим: над Донецьком та Луганськом замайорять жовто-сині прапори, місцевий політикум перефарбується в кольори загальноукраїнських партій та опанує примиренну риторику.
Справжню якість реінтеграції можна буде оцінити за такими критеріями. Насамперед ідеться про встановлення післявоєнної справедливості. Цілком зрозуміло, що будь-який сценарій реінтеграції передбачатиме амністію, але жодна амністія не може бути всеохопною. Якщо українські відомства не зможуть вести на території ОРДіЛО слідчу та оперативно-розшукову роботу, якщо суди не виноситимуть адекватних вироків, про реальну реінтеграцію не може бути й мови. Навіть якщо російські війська вийдуть із Донбасу, а на кордон повернуться українські прикордонники, ОРДіЛО залишиться форпостом бойовиків, нехай і роззброєних (що також далеко не факт). Те, що екс-бойовики покинуть Донбас в обозі російських військ, украй малоймовірно. В інтересах Росії залишити їх на Донбасі, щоб мати напоготові навчений контингент на випадок відновлення агресії. І те, що цей контингент буде невиїзним за межі ОРДіЛО, стане для Росії тільки плюсом. Найгірший варіант — якщо притягати екс-бойовиків до відповідальності відмовиться українська сторона. Як свідчить історія з розслідуванням злочинів проти Майдану, злий умисел, професійне нехлюйство та загальні недоліки системи українського правосуддя в сукупності можуть спричинятися до сумних результатів.
Другий критерій також пов’язаний із встановленням справедливості, але цього разу у сфері власності. Не секрет, що з 2014 року окупанти здійснили колосальний перерозподіл власності на території ОРДіЛО. Так звана націоналізація підприємств, проведена у 2017-му, — тільки вершина айсберга грабунку й мародерства. Стягувати відшкодування за знищене та знецінене майно Україні доведеться з Росії, і це буде дуже непросто. Але відновлення прав власності — приватної та державної — має початись одразу після реінтеграції ОРДіЛО. Звичайно, у багатьох випадках ітиметься про повернення майна українським олігархам, зокрема тим, які свого часу спонсорували регіоналів, потурали сепаратистам, а тепер фінансують проросійські сили. Таких амбівалентних випадків буде достатньо, і вони викликатимуть у суспільстві неоднозначну реакцію. Однак, якщо Україна не зможе відновити права законних власників у ОРДіЛО, це не лише означатиме визнання політики окупантів, а й буде сигналом про те, що український суверенітет на тій території суто формальний, не підкріплений реальними повноваженнями державних органів.
І, нарешті, третій критерій стосується так званого третього сектору та четвертої влади, тобто громадянського суспільства та медіа. Участь загальноукраїнських партій у виборах, що мають передувати реінтеграції ОРДіЛО, — показник практично беззмістовний, оскільки перефарбовування є звичайною практикою для української політики, особливо на місцевому рівні. У довоєнні часи на Донбасі були представлені практично всі провідні партії України, але їхня присутність була суто номінальною. Набагато важливіше, чи зможуть в ОРДіЛО розгорнутися структури громадянського суспільства та чи отримають туди доступ українські медіа. Громадськість та медіа мали б стати наглядачами за реінтеграцією та повідомляти українському суспільству про реальний стан справ в ОРДіЛО. Тому якщо реінтеграція відбуватиметься у формально-декоративному варіанті, то місцева влада за будь-яку ціну спробує оточити регіон залізною завісою, за якою вдаватиметься зберігати авторитарну модель управління, далі застосовувати репресії, вести антидержавну діяльність під орудою Росії тощо. Звичайно, на нинішньому етапі реінтеграція окупованого Донбасу все ще залишається справою майбутнього. І завдяки цьому українське суспільство ще має час застосовувати критерії справжньої реінтеграції до намірів влади, а не до того, що вже сталося на східному краю нашої країни.
Максим Віхров
Матеріал друкованого видання № 41 (621) від 10 жовтня
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Місія "слуг": взяти Київ
Як центральна влада може скомпрометувати місцеве самоврядування
Війна за столицю набирає обертів. Парламент у першому читанні ухвалив проект нового закону «Про місто Київ — столицю України» (№ 2143-3), який неочікувано з’явився на зміну попередньому творінню «слуг» (№ 2143) і майже одностайно був підтриманий фракцією. У ньому вже немає згадки про вибори в грудні, зате є чимало інших цікавинок.
Закон читається легко й захопливо, як казка. У ньому багато гарних слів, починаючи з магістрату та ратуші й закінчуючи новомодними: співпричетність, сталий розвиток, відкритість громадських просторів, інвестиційно приваб*ливий клімат, соціальна згуртованість, плюралістична спільнота, гендерна рівність тощо… За цим набором пишних фраз криється прихований зміст — закон писали під конкретну мету. Точніше, під конкретну люд ину — Олександра Ткаченка, колишнього гендиректора «1+1», який, власне, і є співавтором цього документа.
Жодна інша парламентська фракція чи група, окрім СН та кількох мажоритарників, законопроект соратників президента не підтримала. Головне науково-експертне управління Ради, проаналізувавши його, виписало зауважень на 20 сторінок і зробило висновок, що законопроект не можна ухвалювати, «доцільно повернути на доопрацювання з обов’язковим переглядом концептуальних засад». Але найбільше обурення ініціатива «слуг» викликала в громадськості Києва. Напередодні голосування, під час обговорення в Київраді всіх чотирьох столичних законопроектів політики, лідери громадської думки, активісти, які борються проти незаконних забудов і здебільшого критично налаштовані до діяльності місцевої влади, видали категоричну резолюцію — проект закону № 2143-3 відхилити. У ньому взагалі не взято до уваги думку мешканців столиці, кажуть експерти. Коли центральна влада накидає місту своє право без консультацій, це знищує самоврядування.
Більш ніж очевидно, що чинний нині закон про столицю потребує змін. Але спосіб, у який СН вирішили полагодити це питання, не витримує жодної критики. Самоврядування твориться знизу. Влада лишень має встановити межі й допомагати. Натомість, прикриваючись Європейською хартією місцевого самоврядування та резолюціями Генасамблеї ООН, вона без жодних громадських та експертних обговорень, без залучення іменитих українських чи міжнародних фахівців пише закон і скидає з барського плеча киянам якісь свої правила. Це не самоврядування.
Понад те, влада намагається зарегламентувати кожен пчих міської громади, що дуже звужує місцеве самоврядування. У законі прописано все: як формуються органи міста, як узяти на роботу чиновника, як ухвалювати рішення, як формувати регламент, кому можна давати відзнаку почесного громадянина тощо. Є загальні межі в питанні місцевого самоврядування, але кожен орган сам визначає для себе, як керувати містом, що та як у ньому змінювати, кого набирати на роботу, бо в тому й суть самоврядування. Врешті, світовий тренд — це розширення, а не звуження прав громади.
Ключова й давня проблема Києва — дуалізм влади. Коли є міський голова, як керівник виконавчої влади в місті, і паралельно голова Київської міської державної адміністрації, як призначений державою керівник виконавчої влади. Щоб подолати цю алогічність та усунути конфлікт двох гравців на одному полі, рішенням Конституційного Суду було визначено, що керівником КМДА автоматично призначається міський голова, обраний на загальних виборах. Тепер же, замість того щоб ліквідувати один орган, залишивши міську раду, яка, як і в інших містах, формуватиме свою виконавчу структуру, «слуги» пропонують повернутися до старої схеми, ще більше її ускладнивши. Обраний міський голова стоятиме на чолі магістрату й здійснюватиме виконавчі та представницькі повноваження. А голова КМДА, призначений президентом, керуватиме адміністрацією, теж здійснюватиме виконавчі повноваження і в разі порушення міською владою Конституції та законів використовуватиме своє право вето щодо її рішень, зупинятиме акти магістрату й місцевого самоврядування, застосовуватиме силу та звертатиметься до суду. Такого дива, щоб у місті до обраного громадою мера був приставлений ще й державний чиновник, який керує паралельно, немає в жодній європейській столиці чи навіть звичайному місті. Так, проблема закладена в Конституції. Законом про столицю її не полагодиш. Але, зібравши 300 голосів, СН могли б раз і назавжди позбутися цієї колізії. Натомість запропонована схема тільки поглибить інституційний конфлікт у столиці.
Далі більше. Наслідком ухвалення закону стане не лише дисбаланс влади в Києві, а й дисбаланс з іншими містами країни. Адже йдеться фактично про особливий порядок самоврядування. Починаючи з відмінного від інших міст способу формування влади, де обрані мери створюють виконкоми й немає паралельних структур, закінчуючи наданням столиці права ініціювати, укладати та підписувати міжнародні договори. Це вже відвертий сепаратизм і реалізація «особливого статусу» в Києві. Міжнародні переговори веде виключно президент. Він підписує угоди, які ратифікує парламент. Дозволити Києву займатися міжнародними відносинами й щось там укладати означає дозволити те саме робити Луганську, Львову, Боярці…
«Слуги» ініціюють також створення окремих виборчих систем. Якщо по всій країні останні місцеві перегони відбувалися за системою відкритих партійних списків, то в Києві СН хочуть ввести окрему схему. На рівні районів повна мажоритарка, на рівні міста — відкриті регіональні списки (у десяти районах десять списків), і цей порядок не узгоджується з порядком по всій країні. А ще депутати Київради стануть службовцями на зарплаті, тоді як у всіх інших містах України обранці працюють на громадських засадах. І це теж прецедент. З одного боку, логіка зрозуміла. Щоб зменшити корупційні ризики серед людей, які розпоряджаються бюджетом у десятки мільярдів, краще їх підгодувати. У більшості європейських міст депутати отримують фінансове відшкодування за свою діяльність, і це нормально. Та з другого — створення особливих умов для Києва породить небезпечний прецедент. Якщо вже вводити таку систему, то вона має стати загальною для всіх міст.
Утім, ключова проблема закону — він суперечить багатьом іншим чинним законодавчим актам. У Закони «Про місцеві вибори», «Про службу в органах місцевого самоврядування», «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про національну поліцію» у Водний, Цивільний і Земельний кодекси доведеться вносити зміни, які їх розбалансують. Загалом складається враження, що ті, хто писав закон про столицю, узагалі не орієнтуються у вітчизняному праві. Скажімо, одним із елементів самоврядування є прописана в законодавстві можливість громадян створювати органи самоорганізації населення (ОСН). Будинкові, квартальні, вуличні, які можуть мати певні повноваження. В умовах електронної демократії це популярна та дієва річ. У Києві останнім часом з’явилося чимало ОСН. Вони почали щось робити, запускати проекти з озеленення, благоустрою, вкладали в те кошти. Але закон про столицю ці моменти ігнорує, і після його ухвалення всі такі проекти в столиці доведеться згорнути. У всіх містах країни ОСН розвиватимуться, а в Києві ні. Та це ще півбіди. Є й зовсім абсурдні норми. Наприклад, за Цивільним кодексом, відповідальність за зрубане на подвір’ї будинку дерево несе хуліган, який це зробив. Згідно ж із фантазією авторів законопроекту в столиці за таку шкоду відповідатиме не хуліган, а балансоутримувач (фактично мешканці будинку). Таких ляпів у проекті чимало, що лише підтверджує: закон сирий і в кращому разі писаний на коліні.
Сьогодні заднім числом «слуги» влаштовують по районах Києва громадські обговорення, щоб хоч якось виправити ситуацію. Найкращим варіантом було б відмовитися від ухвалення закону й залучити громаду та експертів написати повністю новий. Допрацювати до другого читання й довести до розуму те, що є, неможливо. Можна прибрати технічні ляпи, але не доктринальні проблеми. У законі немає справді важливих речей, тільки купа непотребу. Наприклад, майже не прописане стратегування міста, що життєво необхідно. Київ у сьогоднішніх совєцьких межах не може розвиватися. Інвестору немає куди приходити й будувати: цехи, склади, хаби. Місто немає свого смітника й навіть водозабору. У якийсь момент місцеві громади скажуть «Стоп!», і столиця або потоне в смітті, або муситиме платити за воду шалені гроші. Законом держава мала б дозволити місту вийти за наявні межі. Настав час нарешті подбати про творення київської агломерації, а не ділити посади й писати шизофренічні фантазії про магістрати.
Якщо закон усе ж таки ухвалять, це стане величезним викликом для громади столиці. Її знову «зроблять».
Роман Малко
Матеріал друкованого видання № 41 (621) від 10 жовтня
Як центральна влада може скомпрометувати місцеве самоврядування
Війна за столицю набирає обертів. Парламент у першому читанні ухвалив проект нового закону «Про місто Київ — столицю України» (№ 2143-3), який неочікувано з’явився на зміну попередньому творінню «слуг» (№ 2143) і майже одностайно був підтриманий фракцією. У ньому вже немає згадки про вибори в грудні, зате є чимало інших цікавинок.
Закон читається легко й захопливо, як казка. У ньому багато гарних слів, починаючи з магістрату та ратуші й закінчуючи новомодними: співпричетність, сталий розвиток, відкритість громадських просторів, інвестиційно приваб*ливий клімат, соціальна згуртованість, плюралістична спільнота, гендерна рівність тощо… За цим набором пишних фраз криється прихований зміст — закон писали під конкретну мету. Точніше, під конкретну люд ину — Олександра Ткаченка, колишнього гендиректора «1+1», який, власне, і є співавтором цього документа.
Жодна інша парламентська фракція чи група, окрім СН та кількох мажоритарників, законопроект соратників президента не підтримала. Головне науково-експертне управління Ради, проаналізувавши його, виписало зауважень на 20 сторінок і зробило висновок, що законопроект не можна ухвалювати, «доцільно повернути на доопрацювання з обов’язковим переглядом концептуальних засад». Але найбільше обурення ініціатива «слуг» викликала в громадськості Києва. Напередодні голосування, під час обговорення в Київраді всіх чотирьох столичних законопроектів політики, лідери громадської думки, активісти, які борються проти незаконних забудов і здебільшого критично налаштовані до діяльності місцевої влади, видали категоричну резолюцію — проект закону № 2143-3 відхилити. У ньому взагалі не взято до уваги думку мешканців столиці, кажуть експерти. Коли центральна влада накидає місту своє право без консультацій, це знищує самоврядування.
Більш ніж очевидно, що чинний нині закон про столицю потребує змін. Але спосіб, у який СН вирішили полагодити це питання, не витримує жодної критики. Самоврядування твориться знизу. Влада лишень має встановити межі й допомагати. Натомість, прикриваючись Європейською хартією місцевого самоврядування та резолюціями Генасамблеї ООН, вона без жодних громадських та експертних обговорень, без залучення іменитих українських чи міжнародних фахівців пише закон і скидає з барського плеча киянам якісь свої правила. Це не самоврядування.
Понад те, влада намагається зарегламентувати кожен пчих міської громади, що дуже звужує місцеве самоврядування. У законі прописано все: як формуються органи міста, як узяти на роботу чиновника, як ухвалювати рішення, як формувати регламент, кому можна давати відзнаку почесного громадянина тощо. Є загальні межі в питанні місцевого самоврядування, але кожен орган сам визначає для себе, як керувати містом, що та як у ньому змінювати, кого набирати на роботу, бо в тому й суть самоврядування. Врешті, світовий тренд — це розширення, а не звуження прав громади.
Ключова й давня проблема Києва — дуалізм влади. Коли є міський голова, як керівник виконавчої влади в місті, і паралельно голова Київської міської державної адміністрації, як призначений державою керівник виконавчої влади. Щоб подолати цю алогічність та усунути конфлікт двох гравців на одному полі, рішенням Конституційного Суду було визначено, що керівником КМДА автоматично призначається міський голова, обраний на загальних виборах. Тепер же, замість того щоб ліквідувати один орган, залишивши міську раду, яка, як і в інших містах, формуватиме свою виконавчу структуру, «слуги» пропонують повернутися до старої схеми, ще більше її ускладнивши. Обраний міський голова стоятиме на чолі магістрату й здійснюватиме виконавчі та представницькі повноваження. А голова КМДА, призначений президентом, керуватиме адміністрацією, теж здійснюватиме виконавчі повноваження і в разі порушення міською владою Конституції та законів використовуватиме своє право вето щодо її рішень, зупинятиме акти магістрату й місцевого самоврядування, застосовуватиме силу та звертатиметься до суду. Такого дива, щоб у місті до обраного громадою мера був приставлений ще й державний чиновник, який керує паралельно, немає в жодній європейській столиці чи навіть звичайному місті. Так, проблема закладена в Конституції. Законом про столицю її не полагодиш. Але, зібравши 300 голосів, СН могли б раз і назавжди позбутися цієї колізії. Натомість запропонована схема тільки поглибить інституційний конфлікт у столиці.
Далі більше. Наслідком ухвалення закону стане не лише дисбаланс влади в Києві, а й дисбаланс з іншими містами країни. Адже йдеться фактично про особливий порядок самоврядування. Починаючи з відмінного від інших міст способу формування влади, де обрані мери створюють виконкоми й немає паралельних структур, закінчуючи наданням столиці права ініціювати, укладати та підписувати міжнародні договори. Це вже відвертий сепаратизм і реалізація «особливого статусу» в Києві. Міжнародні переговори веде виключно президент. Він підписує угоди, які ратифікує парламент. Дозволити Києву займатися міжнародними відносинами й щось там укладати означає дозволити те саме робити Луганську, Львову, Боярці…
«Слуги» ініціюють також створення окремих виборчих систем. Якщо по всій країні останні місцеві перегони відбувалися за системою відкритих партійних списків, то в Києві СН хочуть ввести окрему схему. На рівні районів повна мажоритарка, на рівні міста — відкриті регіональні списки (у десяти районах десять списків), і цей порядок не узгоджується з порядком по всій країні. А ще депутати Київради стануть службовцями на зарплаті, тоді як у всіх інших містах України обранці працюють на громадських засадах. І це теж прецедент. З одного боку, логіка зрозуміла. Щоб зменшити корупційні ризики серед людей, які розпоряджаються бюджетом у десятки мільярдів, краще їх підгодувати. У більшості європейських міст депутати отримують фінансове відшкодування за свою діяльність, і це нормально. Та з другого — створення особливих умов для Києва породить небезпечний прецедент. Якщо вже вводити таку систему, то вона має стати загальною для всіх міст.
Утім, ключова проблема закону — він суперечить багатьом іншим чинним законодавчим актам. У Закони «Про місцеві вибори», «Про службу в органах місцевого самоврядування», «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про національну поліцію» у Водний, Цивільний і Земельний кодекси доведеться вносити зміни, які їх розбалансують. Загалом складається враження, що ті, хто писав закон про столицю, узагалі не орієнтуються у вітчизняному праві. Скажімо, одним із елементів самоврядування є прописана в законодавстві можливість громадян створювати органи самоорганізації населення (ОСН). Будинкові, квартальні, вуличні, які можуть мати певні повноваження. В умовах електронної демократії це популярна та дієва річ. У Києві останнім часом з’явилося чимало ОСН. Вони почали щось робити, запускати проекти з озеленення, благоустрою, вкладали в те кошти. Але закон про столицю ці моменти ігнорує, і після його ухвалення всі такі проекти в столиці доведеться згорнути. У всіх містах країни ОСН розвиватимуться, а в Києві ні. Та це ще півбіди. Є й зовсім абсурдні норми. Наприклад, за Цивільним кодексом, відповідальність за зрубане на подвір’ї будинку дерево несе хуліган, який це зробив. Згідно ж із фантазією авторів законопроекту в столиці за таку шкоду відповідатиме не хуліган, а балансоутримувач (фактично мешканці будинку). Таких ляпів у проекті чимало, що лише підтверджує: закон сирий і в кращому разі писаний на коліні.
Сьогодні заднім числом «слуги» влаштовують по районах Києва громадські обговорення, щоб хоч якось виправити ситуацію. Найкращим варіантом було б відмовитися від ухвалення закону й залучити громаду та експертів написати повністю новий. Допрацювати до другого читання й довести до розуму те, що є, неможливо. Можна прибрати технічні ляпи, але не доктринальні проблеми. У законі немає справді важливих речей, тільки купа непотребу. Наприклад, майже не прописане стратегування міста, що життєво необхідно. Київ у сьогоднішніх совєцьких межах не може розвиватися. Інвестору немає куди приходити й будувати: цехи, склади, хаби. Місто немає свого смітника й навіть водозабору. У якийсь момент місцеві громади скажуть «Стоп!», і столиця або потоне в смітті, або муситиме платити за воду шалені гроші. Законом держава мала б дозволити місту вийти за наявні межі. Настав час нарешті подбати про творення київської агломерації, а не ділити посади й писати шизофренічні фантазії про магістрати.
Якщо закон усе ж таки ухвалять, це стане величезним викликом для громади столиці. Її знову «зроблять».
Роман Малко
Матеріал друкованого видання № 41 (621) від 10 жовтня
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Покоління XYZ — яке воно?
Міленіали нарцисичні, покоління Z політичне — такими були ярлики для певних генерацій. Але чи відповідають вони дійсності?
2000-й був поворотним роком, переконаний Клаус Гуррельманн. Але він говорить не про початок нового століття, а про мільйони підлітків у світі й про їхню «сильну соціальну травматизацію», як називає це дослідник молоді та поколінь берлінської Школи управління Герті (Hertie School of Governance). Адже на молоді роки тих, хто з’явився на світ до 2000-го, припали численні глобальні шоки: теракти 11 вересня, економічна криза, Фукусіма. Сигнал для підростаючого покоління — більше немає нічого надійного, не можна покладатися на те, що отримаєш робоче місце, політична ситуація нестабільна, планета під загрозою. «Це лишило сліди», — каже Гуррельманн.
Під цими слідами він має на увазі риси покоління Y, народженого між 1985-м і 2000-м. Вони збагнули, що треба самим дбати про себе, і є політично малоактивними. На відміну від їхніх наступників, які побачили світ після 2000 року, пережили зовсім інші події, себто досить певні професійні та економічні перспективи. «А це, згідно з головним правилом дослідження поколінь, робить його політичним», — веде далі Гуррельманн. «Якщо говорити про групу, яку досі називали поколінням Z, то її увага зосереджена передовсім на питаннях екології». Найкращий приклад цього — рух Fridays for Future.
Покоління X, Y чи Z — ось улюблені ярлики, які чіпляють на певні когорти, щоб влучно їх описати. Але під час детального розгляду виявляється, що ці «етикетки» повні суперечностей, що особливо помітно на поколінні Y, до якого нині прикута найбільша увага. То казали, що ця генерація робить успіхи передовсім у професійній діяльності та кар’єрі, то що міленіалам, як ще називають її представників, узагалі не йдеться про роботу. Навпаки, молодші покоління, а передовсім покоління Y, начебто значно менше честолюбні, ніж старші, й більше цінують сім’ю. Що глибше занурюєшся в хитросплетіння літер, то більше запитуєш себе: наскільки на позначення поколінь можна покладатися? Чи вони взагалі здатні звести до простої формули стиль життя певних генерацій?
У розмові з Клаусом Гуррельманном абстрактні ярлики оживають — настільки проникливо й емпатично він говорить про молодь. І не дивно, адже він чи не найкраще в Німеччині розуміє її. Врешті, він із 2002-го проводить регулярні дослідження позиції молодих. Гуррельманн і його колеги виходять із того, що зміна позицій, яка стає помітною приблизно кожні 15 років, дає нове покоління. Бо суспільні події, які припадають на молодість представників тієї чи іншої генерації, об’єднують їх чітко відмежованими зразками позицій протягом усього життя. Для людей, народжених до 1985-го, дослідники поколінь теж мають напоготові ярлики: «покоління 68-го», «покоління бебі-буму», «покоління Z».
Цікаво буде порівняти ці позиції і, наприклад, виявити, чи справді представники покоління Y значно егоїстичніші, ніж бебі-бумери. Однак досліджень, які на підставі великих обсягів даних порівнювали б покоління, на жаль, майже немає. До заповнення цієї прогалини доклалися 2017 року фіни, проаналізувавши численні опитування з 1984-го по 2013-й, у яких брали участь респонденти віком 15–29 років, що саме починали працювати. Дослідники оцінювали, яке значення молодь надає трудовій діяльності, дозвіллю та сімейному життю й наскільки вона активна на роботі. Результати можна кваліфікувати як порятунок честі покоління Y: цінність роботи в очах працівників-початківців не зросла і не впала, а в ****ізованих трьох десятиліттях залишалася незмінно високою.
Інші описи міленіалів схожі: різниці між поколіннями або немає взагалі, або вона не така значна, як часто стверджують. Зокрема, нерідко можна почути, що молодші покоління самозакохані — справжнісінькі нарциси. Про представників покоління Y кажуть, що вони гіперчутливі до своїх талантів і досягнень та очікують визнання власної величі. Прикладом цього слугують соціальні медіа-платформи, на яких міленіали інсценують себе і вимагають оплесків за самоприкрашання. Однак одна група дослідників, що сформувалася довкола психолога Брента Робертса з Іллінойського університету, дійшла іншого висновку. Команда проаналізувала опитування студентів трьох американських університетів 1990, 2000 і 2010 років і практично не виявила відмінностей між різними поколіннями. Рівень нарцисизму серед молоді з 1990-х навіть дещо знизився. То чому попередні покоління все ж таки оцінюють їх так негативно? Брент Робертс припускає, що старші покоління могли забути власний молодечий нарцисизм, адже з віком він тьмяніє.
Саме в цьому й полягає одна з найбільших проблем дослідження поколінь: із часом люди змінюються незалежно від того, до якого покоління вони належать. Молодь бачить світ інакше, ніж дорослі. Клаус Гуррельманн хоча й досліджує погляди підлітків, але не бере до уваги те, що бебі-бумери чи представники покоління 1968-го, можливо, мали схожі погляди, коли були молодшими. Тож чи зміняться з віком погляди покоління Y? І тоді поняття покоління несподівано втрачає свій особливий сенс.
Соціолог Мартін Шредер із Марбурзького університету дослідив саме це питання, і не лише можливі наслідки старіння, а ще й так звані ефекти періодів. «Наприклад, якщо люди від покоління до покоління стають дедалі ліберальнішими стосовно гомосексуалів, то це може бути ефектом періодів», — пояснює соціолог. — Адже ліберальнішим стало все суспільство, а не лише те чи інше покоління». Для дослідження він використав дані понад 75 тис. людей соціологічно-економічної панелі — щорічного репрезентативного опитування тих самих домогосподарств.
Мартін Шредер також не знайшов у німецьких повоєнних поколіннях жодних помітних відмінностей — ані в життєвих цілях чи хвилюваннях, ані в суспільних чи політичних питаннях. Отже, покоління Y аж ніяк не надто аполітичне, нарцисичне, орієнтоване на кар’єру чи сповнене страху майбутнього. Натомість соціолог наштовхнувся на багато ефектів періодів: отримані дані свідчать про те, що народжені пізніше менше турбуються про економічну ситуацію. Але така безтурботність — це не зміна позиції, що особливо характерна для молодшого покоління. Усе суспільство стало дедалі менше турбуватися про економічний розвиток.
Отже, з одного боку, усе плинне, змінюються позиції всього суспільства, а з другого — на покоління таки впливають рамки сучасної історії, воно має чіткі орієнтири. Чи це не суперечить одне одному? Ні, вважає Клаус Гуррельманн: «Молода генерація першою майже сейсмографічно сприймає певні події». Так, сьогодні найвищим пріоритетом для покоління Z є тема зміни клімату, і це поширюється й на старших людей.
Щоправда, є один дражливий, досить ризикований пункт: вирішальні події, як-от 11 вересня, мають кожні 15 років породжувати нове покоління й протягом усього життя визначати його позицію. Соціолог Мартін Шредер дивиться на це скептично. Хоча, за його словами, такі події, як Перша світова війна, можливо, і вплинули на життя цілого покоління. Проблема сучасних ярликів, які навішуються на покоління, у тому, що роблять це регулярно кожні 15 років: «Причому треба вважати, що якась подія вплинула на покоління X, Y чи Z».
Звісно, ніде не написано, що нове покоління з’являється кожні 15 років, заперечує його колега Клаус Гуррельманн. Але загалом у процесі дослідження повоєнних поколінь такий період, на його подив, підтвердився: «Зовнішні умови у світі змінюються кожні 15 років так помітно, що це позначається й на людях, які виросли в них», — вважає він.
Але в одному обидва експерти одностайні: практично неможливо довести, що якісь історичні події надовго визначають риси покоління. Крім того, вони не однаковою мірою властиві його представникам. «Іноді це стосується лише невеликої групи», — каже Гуррельманн. Але при цьому йдеться про лідерів громадської думки, які задають тон.
Крістіан Вольф
© 2018 Axel Springer SE. Alle Rechte vorbehalten
Матеріал друкованого видання № 40 (620) від 3 жовтня
Матеріал у вільному доступі 11 жовтня
Міленіали нарцисичні, покоління Z політичне — такими були ярлики для певних генерацій. Але чи відповідають вони дійсності?
2000-й був поворотним роком, переконаний Клаус Гуррельманн. Але він говорить не про початок нового століття, а про мільйони підлітків у світі й про їхню «сильну соціальну травматизацію», як називає це дослідник молоді та поколінь берлінської Школи управління Герті (Hertie School of Governance). Адже на молоді роки тих, хто з’явився на світ до 2000-го, припали численні глобальні шоки: теракти 11 вересня, економічна криза, Фукусіма. Сигнал для підростаючого покоління — більше немає нічого надійного, не можна покладатися на те, що отримаєш робоче місце, політична ситуація нестабільна, планета під загрозою. «Це лишило сліди», — каже Гуррельманн.
Під цими слідами він має на увазі риси покоління Y, народженого між 1985-м і 2000-м. Вони збагнули, що треба самим дбати про себе, і є політично малоактивними. На відміну від їхніх наступників, які побачили світ після 2000 року, пережили зовсім інші події, себто досить певні професійні та економічні перспективи. «А це, згідно з головним правилом дослідження поколінь, робить його політичним», — веде далі Гуррельманн. «Якщо говорити про групу, яку досі називали поколінням Z, то її увага зосереджена передовсім на питаннях екології». Найкращий приклад цього — рух Fridays for Future.
Покоління X, Y чи Z — ось улюблені ярлики, які чіпляють на певні когорти, щоб влучно їх описати. Але під час детального розгляду виявляється, що ці «етикетки» повні суперечностей, що особливо помітно на поколінні Y, до якого нині прикута найбільша увага. То казали, що ця генерація робить успіхи передовсім у професійній діяльності та кар’єрі, то що міленіалам, як ще називають її представників, узагалі не йдеться про роботу. Навпаки, молодші покоління, а передовсім покоління Y, начебто значно менше честолюбні, ніж старші, й більше цінують сім’ю. Що глибше занурюєшся в хитросплетіння літер, то більше запитуєш себе: наскільки на позначення поколінь можна покладатися? Чи вони взагалі здатні звести до простої формули стиль життя певних генерацій?
У розмові з Клаусом Гуррельманном абстрактні ярлики оживають — настільки проникливо й емпатично він говорить про молодь. І не дивно, адже він чи не найкраще в Німеччині розуміє її. Врешті, він із 2002-го проводить регулярні дослідження позиції молодих. Гуррельманн і його колеги виходять із того, що зміна позицій, яка стає помітною приблизно кожні 15 років, дає нове покоління. Бо суспільні події, які припадають на молодість представників тієї чи іншої генерації, об’єднують їх чітко відмежованими зразками позицій протягом усього життя. Для людей, народжених до 1985-го, дослідники поколінь теж мають напоготові ярлики: «покоління 68-го», «покоління бебі-буму», «покоління Z».
Цікаво буде порівняти ці позиції і, наприклад, виявити, чи справді представники покоління Y значно егоїстичніші, ніж бебі-бумери. Однак досліджень, які на підставі великих обсягів даних порівнювали б покоління, на жаль, майже немає. До заповнення цієї прогалини доклалися 2017 року фіни, проаналізувавши численні опитування з 1984-го по 2013-й, у яких брали участь респонденти віком 15–29 років, що саме починали працювати. Дослідники оцінювали, яке значення молодь надає трудовій діяльності, дозвіллю та сімейному життю й наскільки вона активна на роботі. Результати можна кваліфікувати як порятунок честі покоління Y: цінність роботи в очах працівників-початківців не зросла і не впала, а в ****ізованих трьох десятиліттях залишалася незмінно високою.
Інші описи міленіалів схожі: різниці між поколіннями або немає взагалі, або вона не така значна, як часто стверджують. Зокрема, нерідко можна почути, що молодші покоління самозакохані — справжнісінькі нарциси. Про представників покоління Y кажуть, що вони гіперчутливі до своїх талантів і досягнень та очікують визнання власної величі. Прикладом цього слугують соціальні медіа-платформи, на яких міленіали інсценують себе і вимагають оплесків за самоприкрашання. Однак одна група дослідників, що сформувалася довкола психолога Брента Робертса з Іллінойського університету, дійшла іншого висновку. Команда проаналізувала опитування студентів трьох американських університетів 1990, 2000 і 2010 років і практично не виявила відмінностей між різними поколіннями. Рівень нарцисизму серед молоді з 1990-х навіть дещо знизився. То чому попередні покоління все ж таки оцінюють їх так негативно? Брент Робертс припускає, що старші покоління могли забути власний молодечий нарцисизм, адже з віком він тьмяніє.
Саме в цьому й полягає одна з найбільших проблем дослідження поколінь: із часом люди змінюються незалежно від того, до якого покоління вони належать. Молодь бачить світ інакше, ніж дорослі. Клаус Гуррельманн хоча й досліджує погляди підлітків, але не бере до уваги те, що бебі-бумери чи представники покоління 1968-го, можливо, мали схожі погляди, коли були молодшими. Тож чи зміняться з віком погляди покоління Y? І тоді поняття покоління несподівано втрачає свій особливий сенс.
Соціолог Мартін Шредер із Марбурзького університету дослідив саме це питання, і не лише можливі наслідки старіння, а ще й так звані ефекти періодів. «Наприклад, якщо люди від покоління до покоління стають дедалі ліберальнішими стосовно гомосексуалів, то це може бути ефектом періодів», — пояснює соціолог. — Адже ліберальнішим стало все суспільство, а не лише те чи інше покоління». Для дослідження він використав дані понад 75 тис. людей соціологічно-економічної панелі — щорічного репрезентативного опитування тих самих домогосподарств.
Мартін Шредер також не знайшов у німецьких повоєнних поколіннях жодних помітних відмінностей — ані в життєвих цілях чи хвилюваннях, ані в суспільних чи політичних питаннях. Отже, покоління Y аж ніяк не надто аполітичне, нарцисичне, орієнтоване на кар’єру чи сповнене страху майбутнього. Натомість соціолог наштовхнувся на багато ефектів періодів: отримані дані свідчать про те, що народжені пізніше менше турбуються про економічну ситуацію. Але така безтурботність — це не зміна позиції, що особливо характерна для молодшого покоління. Усе суспільство стало дедалі менше турбуватися про економічний розвиток.
Отже, з одного боку, усе плинне, змінюються позиції всього суспільства, а з другого — на покоління таки впливають рамки сучасної історії, воно має чіткі орієнтири. Чи це не суперечить одне одному? Ні, вважає Клаус Гуррельманн: «Молода генерація першою майже сейсмографічно сприймає певні події». Так, сьогодні найвищим пріоритетом для покоління Z є тема зміни клімату, і це поширюється й на старших людей.
Щоправда, є один дражливий, досить ризикований пункт: вирішальні події, як-от 11 вересня, мають кожні 15 років породжувати нове покоління й протягом усього життя визначати його позицію. Соціолог Мартін Шредер дивиться на це скептично. Хоча, за його словами, такі події, як Перша світова війна, можливо, і вплинули на життя цілого покоління. Проблема сучасних ярликів, які навішуються на покоління, у тому, що роблять це регулярно кожні 15 років: «Причому треба вважати, що якась подія вплинула на покоління X, Y чи Z».
Звісно, ніде не написано, що нове покоління з’являється кожні 15 років, заперечує його колега Клаус Гуррельманн. Але загалом у процесі дослідження повоєнних поколінь такий період, на його подив, підтвердився: «Зовнішні умови у світі змінюються кожні 15 років так помітно, що це позначається й на людях, які виросли в них», — вважає він.
Але в одному обидва експерти одностайні: практично неможливо довести, що якісь історичні події надовго визначають риси покоління. Крім того, вони не однаковою мірою властиві його представникам. «Іноді це стосується лише невеликої групи», — каже Гуррельманн. Але при цьому йдеться про лідерів громадської думки, які задають тон.
Крістіан Вольф
© 2018 Axel Springer SE. Alle Rechte vorbehalten
Матеріал друкованого видання № 40 (620) від 3 жовтня
Матеріал у вільному доступі 11 жовтня
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Балкани: економічне зростання на папері
Рейтинги показують значний притік іноземних інвестицій у держави Західних Балкан та зростання там ВВП, але на практиці регіон щороку покидає дедалі більше молоді та освічених людей, які в розвиненіших країнах ЄС шукають кращої зарплати
За даними звіту Конференції ООН з торгівлі та розвитку (UNCTAD) «Інвестиції у світі-2019», у регіоні Західних Балкан (Сербія, Північна Македонія, Боснія і Герцеговина, Чорногорія, Албанія) торік стався істотний приріст прямих іноземних інвестиції, на відміну від негативного глобального тренду. Отже, йдеться про зростання на рівні 33%, що дорівнює $7,4 млрд.
Найбільший приріст прямих іноземних інвестицій зафіксовано в Північній Македонії: торік до країни надійшло $737 млн, тоді як у 2017-му цей показник становив $205 млн. Більшість інвестицій у Македонії спрямована на експортерів із цієї країни та автопромисловий кластер. Один із найбільших інвесторів — американський виробник автозапчастин Dura Automotive Systems, який працює в одній із вільних економічних зон неподалік столиці Скоп’є. Сербія також відчула зростання іноземних інвестицій на рівні 44%, і вони в регіоні найбільші за обсягом: $4,1 млрд (див. «Інвестиції в Балкани»). Тоді як Чорногорія єдина зазнала падіння інвестицій на понад 12% ($490 млн).
У звіті Конференції ООН регіон Західних Балкан посідає сходинки після 12 місця. Серед країн ЄС у 2018-му найбільше інвестицій отримали Румунія ($5,9 млрд) та Греція ($4,2 млрд) (див. «Інвестиції в балканські країни ЄС»). Найбільше зростання мала Словенія (81%), а найбільше падіння Хорватія (43%).
Регіон Західних Балкан останніми роками також дедалі більше приваблює Росію та Китай. Окрім Греції головним інвестиційним полем для Пекіна на Балканах є Сербія. Тиждень уже писав, що Китай планує інвестувати в Сербію близько $10 млрд (див. Тиждень, № 31/2019). Також вважається, що Сербія отримає більшу частину фінансів програми «Один пояс — один шлях», передбачену для 16 держав Центральної та Південно-Східної Європи, для яких Пекін на першому етапі виділив $15,5 млрд. У Чорногорії кредит від китайського Ексімбанку для ділянки автодороги від адріатичного порту Бар до Белграда вартістю майже €700 млн зріс на майже 20%. Преса пише, що цей кредит збільшить державний борг Чорногорії з 63% до майже 80%, а колишній комісар із питань європейської політики сусідства та перемовин із розширення ЄС Йоганнес Ган застеріг, що Китай через економічний вплив у регіоні Західних Балкан у майбутньому зможе й політично впливати на ЄС.
На початку вересня британська Financial Times поставила Сербію на перше місце в списку держав за кількістю вкладених інвестицій відповідно до рівня їхнього ВВП. Торік лідером цього списку був Мозамбік. У 2018-му в Сербії започатковано 107 іноземних інвестиційних проектів, тобто на третину більше, ніж позаминулого року. Значне зростання тут помітне з 2015-го, а найбільше капіталовкладень спрямовується в авточастини, харчову промисловість, тютюн, текстиль та нерухомість.
Хоча зростають інвестиції з Китаю, головний торговий партнер Сербії все ж таки ЄС, а точніше Німеччина. Посольство Німеччини в Белграді оприлюднило дані, що з 2000-го по 2018-й 500 німецьких компаній інвестували в Сербію €2,4 млрд та створили в цій країні близько 60 тис. робочих місць. І попри те що цифри свідчать про лідерство Сербії у двох рейтингах, місцеві експерти з економіки застерігають, що ці мільярдні інвестиції не забезпечать країні тривалого економічного зростання.
Опитування громадської думки в Сербії засвідчують: більшість громадян вважає, що фінансова підтримка та найбільше інвестицій надходить до країни з Російської Федерації. Це кілька років тому дуже обурило дипломатів із країн ЄС, зокрема німецьких, які подали реальні дані: у період із 2010-го по 2017-й держави ЄС інвестували в Сербію €10,2 млрд, а росія майже в десять разів менше — €1,4 млрд. За створення громадської думки, де РФ фальшиво представлена не лише «духовним старшим братом» і добродійником, а й головним економічним партнером, найбільше відповідальні провладні сербські ЗМІ. Адже при владі в Сербії колишні сербські радикали Александара Вучича, а сербським націоналістам традиційно властиве русофільство.
Сербія має режим вільної торгівлі з РФ із 2000-го, ще до приходу до влади Сербської прогресивної партії Вучича. У жовтні цього року країна повністю адаптує режим вільної торгівлі до норм Євразійського економічного союзу, через що дипломати ЄС серйозно критикують Белград. Міністр закордонних справ Словаччини Мирослав Лайчак, який у Сербії має авторитет, наприкінці серпня заявив, що тісною співпрацею з Росією, яка перебуває під економічними санкціями, країна не наближається до своєї стратегічної мети — інтеграції з ЄС. «Якщо ви серйозні у своєму європейському виборі, тоді ухвалюйте політичні рішення, які вас туди й ведуть. Це (підписання угоди з ЄЕС) не той шлях», — сказав Лайчак.
Сербія розпочала «сидіння на двох стільцях» одразу після анексії Криму, а «війну санкціями» між Заходом та Росією Белград бачив своїм шансом. Головною російською інвестицією в Сербії і далі залишається приватизація сербського нафтопромислового гіганта НІС, який Газпром ще 2008-го придбав за лише €400 млн. Це рішення було майже повністю політично мотивованим: Захід односторонньо підтримав проголошення незалежності Косово, і Белград тоді змінив свою зовнішню політику, повертаючись у напрямку Росії.
Щодо торгівлі, то РФ входить до п’ятірки зовнішньоторговельних партнерів Сербії, але з дефіцитом у галузі імпорту енергоресурсів (зокрема, коли підвищується ціна на природний російський газ та нафту). Тож Белград повністю залежний і відданий російському енергетичному лобі на Балканах. Наприклад, 2018 року сербсько-російський оборот торгівлі сягав $3,1 млрд (експорт — $1,35 млрд, а імпорт — $1,75 млрд).
У Боснії і Герцеговині головним партнером Росії є Республіка Сербська. Баня-Лука у 2007-му за €115 млн приватизувала нафтопереробну промисловість і продала три заводи російській компанії «НефтегазИнКор», тобто «Зарубежнефти». Уряд Республіки Сербської приватизував ці заводи без тендера, для чого було змінено закон про приватизацію. росія згідно з контрактом спочатку інвестувала в нафтопереробний сектор Боснії і Герцеговини €400 млн та стала п’ятим інвестором у цю країну. Але ревізія 2017 року показала, що завод у місті Брод має збитки на суму €300 млн, а його борги більші за вартість його майна. Загальний борг нафтопереробних заводів наприкінці 2018‑го перевищував мільярд євро. ****ітики вважають, що російські фірми «висмоктали» фінанси й довели енергетичну галузь Боснії і Герцеговини до межі банкрутства.
Республіка Сербська в Боснії і Герцеговині зацікавлена співпрацювати з Росією і в галузі військово-промислового комплексу, який тут потужний ще з часів колишньої Югославії. Ці розмови стихли після фіаско з інвестиціями в енергетику.
Якщо Чорногорії та Північній Македонії вдалося витиснути росіян зі сфери політики та безпеки вступом до НАТО (Північна Македонія отримала «зелене світло»), то Хорватія стала країною для російського економічного «прориву» на Балканах, попри те що вона є ****** НАТО. Важливим таким кроком вважається приватизація найбільшої хорватської компанії «Агрокор», яка 2018 року опинилася перед банкрутством. Компанія працює у сферах харчової промисловості та роздрібної торгівлі й об’єднує 170 менших фірм у республіках колишньої Югославії. Криза виникла на початку 2018-го, коли власник компанії Івиця Тодорич не дістав від хорватського уряду підтримки для погашення боргів за принципом «Too Big to Fail» і покинув країну. Гігант вартістю €2,8 млн загруз у боргах, що сягнули €5,8 млрд. Під загрозою опинилися 60 тис. працівників у Хорватії, Словенії, Сербії та Боснії і Герцеговині. У квітні 2018-го Хорватія ухвалила окремий закон про «Агрокор», яким дозволила приватизацію менше ніж 50% компанії. У червні того самого року власниками 46,7% акцій стали російські «Сбербанк» та Банк ВТБ.
За даними Світового банку, регіон Західних Балкан має постійне економічне зростання: 2,6% у 2017-му та 3,8% у минулому році. Передбачається, що у 2019–2020‑му зростання становитиме 3,7%. Хоча ці показники є підставою для оптимізму, фахівці застерігають про нестійкість такого зростання та ризики, передусім зовнішні: геополітичні й торговельні зіткнення (США — Китай, Захід — росія), а також про брак створення нових добре оплачуваних робочих місць. «Креатори політики в регіоні Західних Балкан повинні проводити реформи, які забезпечать стійке економічне зростання і появу нових робочих місць», — коментує звіт Світового банку щодо регіону Західних Балкан його регіональний голова Лінда Ван Ґелдер.
Власне, брак добре оплачуваних робочих місць є головною проблемою цього регіону, який щороку покидають тисячі мешканців, зокрема молодь та освіченні фахівці. І це не дивно, бо середня зарплата в Сербії у вісім разів менша від середньої зарплати в Німеччині. У Сербії та Боснії і Герцеговині вона становить €470, у Чорногорії — €516, у Хорватії — €887, а у Словенії — €1,114 тис.
Трудова міграція не лише сповільнює економічний розвиток, а й створює демографічну проблему Балканського й цілого регіону Південно-Східної Європи. Із 2000 року Сербію покинуло 654 тис. людей (це майже 10% населення), а до того через конфлікти з 1990-го ще півмільйона, зокрема молодих та освічених. Боснію і Герцеговину покинуло 45% населення (зокрема, через війну), а Албанію 40%, хоча не там не було тривалого збройного конфлікту.
Демографічна проблема торкнулася й відносно нових членів Євросоюзу. Від часу вступу до ЄС із 2013 по 2016 рік Хорватію покинуло 230 тис. людей (5% населення). Більше ніж 2 млн румунів (10% населення) перебуває поза межами Батьківщини, здебільшого в Іспанії та Італії. Болгарію покинуло понад 700 тис. мешканців (10% населення). З часів вибуху фінансової кризи 2010-го Грецію покинуло щонайменше 400 тис. людей, зокрема молодих (майже 5% населення).
Борис Варга
Белград, Сербія
Матеріал друкованого видання № 40 (620) від 3 жовтня
Матеріал у вільному доступі 11 жовтня
Рейтинги показують значний притік іноземних інвестицій у держави Західних Балкан та зростання там ВВП, але на практиці регіон щороку покидає дедалі більше молоді та освічених людей, які в розвиненіших країнах ЄС шукають кращої зарплати
За даними звіту Конференції ООН з торгівлі та розвитку (UNCTAD) «Інвестиції у світі-2019», у регіоні Західних Балкан (Сербія, Північна Македонія, Боснія і Герцеговина, Чорногорія, Албанія) торік стався істотний приріст прямих іноземних інвестиції, на відміну від негативного глобального тренду. Отже, йдеться про зростання на рівні 33%, що дорівнює $7,4 млрд.
Найбільший приріст прямих іноземних інвестицій зафіксовано в Північній Македонії: торік до країни надійшло $737 млн, тоді як у 2017-му цей показник становив $205 млн. Більшість інвестицій у Македонії спрямована на експортерів із цієї країни та автопромисловий кластер. Один із найбільших інвесторів — американський виробник автозапчастин Dura Automotive Systems, який працює в одній із вільних економічних зон неподалік столиці Скоп’є. Сербія також відчула зростання іноземних інвестицій на рівні 44%, і вони в регіоні найбільші за обсягом: $4,1 млрд (див. «Інвестиції в Балкани»). Тоді як Чорногорія єдина зазнала падіння інвестицій на понад 12% ($490 млн).
У звіті Конференції ООН регіон Західних Балкан посідає сходинки після 12 місця. Серед країн ЄС у 2018-му найбільше інвестицій отримали Румунія ($5,9 млрд) та Греція ($4,2 млрд) (див. «Інвестиції в балканські країни ЄС»). Найбільше зростання мала Словенія (81%), а найбільше падіння Хорватія (43%).
Регіон Західних Балкан останніми роками також дедалі більше приваблює Росію та Китай. Окрім Греції головним інвестиційним полем для Пекіна на Балканах є Сербія. Тиждень уже писав, що Китай планує інвестувати в Сербію близько $10 млрд (див. Тиждень, № 31/2019). Також вважається, що Сербія отримає більшу частину фінансів програми «Один пояс — один шлях», передбачену для 16 держав Центральної та Південно-Східної Європи, для яких Пекін на першому етапі виділив $15,5 млрд. У Чорногорії кредит від китайського Ексімбанку для ділянки автодороги від адріатичного порту Бар до Белграда вартістю майже €700 млн зріс на майже 20%. Преса пише, що цей кредит збільшить державний борг Чорногорії з 63% до майже 80%, а колишній комісар із питань європейської політики сусідства та перемовин із розширення ЄС Йоганнес Ган застеріг, що Китай через економічний вплив у регіоні Західних Балкан у майбутньому зможе й політично впливати на ЄС.
На початку вересня британська Financial Times поставила Сербію на перше місце в списку держав за кількістю вкладених інвестицій відповідно до рівня їхнього ВВП. Торік лідером цього списку був Мозамбік. У 2018-му в Сербії започатковано 107 іноземних інвестиційних проектів, тобто на третину більше, ніж позаминулого року. Значне зростання тут помітне з 2015-го, а найбільше капіталовкладень спрямовується в авточастини, харчову промисловість, тютюн, текстиль та нерухомість.
Хоча зростають інвестиції з Китаю, головний торговий партнер Сербії все ж таки ЄС, а точніше Німеччина. Посольство Німеччини в Белграді оприлюднило дані, що з 2000-го по 2018-й 500 німецьких компаній інвестували в Сербію €2,4 млрд та створили в цій країні близько 60 тис. робочих місць. І попри те що цифри свідчать про лідерство Сербії у двох рейтингах, місцеві експерти з економіки застерігають, що ці мільярдні інвестиції не забезпечать країні тривалого економічного зростання.
Опитування громадської думки в Сербії засвідчують: більшість громадян вважає, що фінансова підтримка та найбільше інвестицій надходить до країни з Російської Федерації. Це кілька років тому дуже обурило дипломатів із країн ЄС, зокрема німецьких, які подали реальні дані: у період із 2010-го по 2017-й держави ЄС інвестували в Сербію €10,2 млрд, а росія майже в десять разів менше — €1,4 млрд. За створення громадської думки, де РФ фальшиво представлена не лише «духовним старшим братом» і добродійником, а й головним економічним партнером, найбільше відповідальні провладні сербські ЗМІ. Адже при владі в Сербії колишні сербські радикали Александара Вучича, а сербським націоналістам традиційно властиве русофільство.
Сербія має режим вільної торгівлі з РФ із 2000-го, ще до приходу до влади Сербської прогресивної партії Вучича. У жовтні цього року країна повністю адаптує режим вільної торгівлі до норм Євразійського економічного союзу, через що дипломати ЄС серйозно критикують Белград. Міністр закордонних справ Словаччини Мирослав Лайчак, який у Сербії має авторитет, наприкінці серпня заявив, що тісною співпрацею з Росією, яка перебуває під економічними санкціями, країна не наближається до своєї стратегічної мети — інтеграції з ЄС. «Якщо ви серйозні у своєму європейському виборі, тоді ухвалюйте політичні рішення, які вас туди й ведуть. Це (підписання угоди з ЄЕС) не той шлях», — сказав Лайчак.
Сербія розпочала «сидіння на двох стільцях» одразу після анексії Криму, а «війну санкціями» між Заходом та Росією Белград бачив своїм шансом. Головною російською інвестицією в Сербії і далі залишається приватизація сербського нафтопромислового гіганта НІС, який Газпром ще 2008-го придбав за лише €400 млн. Це рішення було майже повністю політично мотивованим: Захід односторонньо підтримав проголошення незалежності Косово, і Белград тоді змінив свою зовнішню політику, повертаючись у напрямку Росії.
Щодо торгівлі, то РФ входить до п’ятірки зовнішньоторговельних партнерів Сербії, але з дефіцитом у галузі імпорту енергоресурсів (зокрема, коли підвищується ціна на природний російський газ та нафту). Тож Белград повністю залежний і відданий російському енергетичному лобі на Балканах. Наприклад, 2018 року сербсько-російський оборот торгівлі сягав $3,1 млрд (експорт — $1,35 млрд, а імпорт — $1,75 млрд).
У Боснії і Герцеговині головним партнером Росії є Республіка Сербська. Баня-Лука у 2007-му за €115 млн приватизувала нафтопереробну промисловість і продала три заводи російській компанії «НефтегазИнКор», тобто «Зарубежнефти». Уряд Республіки Сербської приватизував ці заводи без тендера, для чого було змінено закон про приватизацію. росія згідно з контрактом спочатку інвестувала в нафтопереробний сектор Боснії і Герцеговини €400 млн та стала п’ятим інвестором у цю країну. Але ревізія 2017 року показала, що завод у місті Брод має збитки на суму €300 млн, а його борги більші за вартість його майна. Загальний борг нафтопереробних заводів наприкінці 2018‑го перевищував мільярд євро. ****ітики вважають, що російські фірми «висмоктали» фінанси й довели енергетичну галузь Боснії і Герцеговини до межі банкрутства.
Республіка Сербська в Боснії і Герцеговині зацікавлена співпрацювати з Росією і в галузі військово-промислового комплексу, який тут потужний ще з часів колишньої Югославії. Ці розмови стихли після фіаско з інвестиціями в енергетику.
Якщо Чорногорії та Північній Македонії вдалося витиснути росіян зі сфери політики та безпеки вступом до НАТО (Північна Македонія отримала «зелене світло»), то Хорватія стала країною для російського економічного «прориву» на Балканах, попри те що вона є ****** НАТО. Важливим таким кроком вважається приватизація найбільшої хорватської компанії «Агрокор», яка 2018 року опинилася перед банкрутством. Компанія працює у сферах харчової промисловості та роздрібної торгівлі й об’єднує 170 менших фірм у республіках колишньої Югославії. Криза виникла на початку 2018-го, коли власник компанії Івиця Тодорич не дістав від хорватського уряду підтримки для погашення боргів за принципом «Too Big to Fail» і покинув країну. Гігант вартістю €2,8 млн загруз у боргах, що сягнули €5,8 млрд. Під загрозою опинилися 60 тис. працівників у Хорватії, Словенії, Сербії та Боснії і Герцеговині. У квітні 2018-го Хорватія ухвалила окремий закон про «Агрокор», яким дозволила приватизацію менше ніж 50% компанії. У червні того самого року власниками 46,7% акцій стали російські «Сбербанк» та Банк ВТБ.
За даними Світового банку, регіон Західних Балкан має постійне економічне зростання: 2,6% у 2017-му та 3,8% у минулому році. Передбачається, що у 2019–2020‑му зростання становитиме 3,7%. Хоча ці показники є підставою для оптимізму, фахівці застерігають про нестійкість такого зростання та ризики, передусім зовнішні: геополітичні й торговельні зіткнення (США — Китай, Захід — росія), а також про брак створення нових добре оплачуваних робочих місць. «Креатори політики в регіоні Західних Балкан повинні проводити реформи, які забезпечать стійке економічне зростання і появу нових робочих місць», — коментує звіт Світового банку щодо регіону Західних Балкан його регіональний голова Лінда Ван Ґелдер.
Власне, брак добре оплачуваних робочих місць є головною проблемою цього регіону, який щороку покидають тисячі мешканців, зокрема молодь та освіченні фахівці. І це не дивно, бо середня зарплата в Сербії у вісім разів менша від середньої зарплати в Німеччині. У Сербії та Боснії і Герцеговині вона становить €470, у Чорногорії — €516, у Хорватії — €887, а у Словенії — €1,114 тис.
Трудова міграція не лише сповільнює економічний розвиток, а й створює демографічну проблему Балканського й цілого регіону Південно-Східної Європи. Із 2000 року Сербію покинуло 654 тис. людей (це майже 10% населення), а до того через конфлікти з 1990-го ще півмільйона, зокрема молодих та освічених. Боснію і Герцеговину покинуло 45% населення (зокрема, через війну), а Албанію 40%, хоча не там не було тривалого збройного конфлікту.
Демографічна проблема торкнулася й відносно нових членів Євросоюзу. Від часу вступу до ЄС із 2013 по 2016 рік Хорватію покинуло 230 тис. людей (5% населення). Більше ніж 2 млн румунів (10% населення) перебуває поза межами Батьківщини, здебільшого в Іспанії та Італії. Болгарію покинуло понад 700 тис. мешканців (10% населення). З часів вибуху фінансової кризи 2010-го Грецію покинуло щонайменше 400 тис. людей, зокрема молодих (майже 5% населення).
Борис Варга
Белград, Сербія
Матеріал друкованого видання № 40 (620) від 3 жовтня
Матеріал у вільному доступі 11 жовтня
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Извини, не совсем понял почему, потому что он не украинец? Вот тут натурально какой-то *****щиной повеяло, как у русских "либералов", путин, конечно, ***ло, но говорить об этом имеем право только мы, русские, а всем остальным мы за это морду набъём.
Вот этот последний пассаж вообще не понял. Да, голосовали украинцы, в крыму и на донбассе, поддерживающие русский мир, идейные или поверившие *****ской пропаганде, только к чему это? Так на их фоне да, Бабченко ещё охренеть какой патриот Украины.
Нет, просто я помню выражение Бандеры, что тот кто поддерживает нашу национальную борьбу нам друг. И такая резкая реакция просто из-за того что он русский, причём живущий в Украине, и вдобавок гражданин Украины, меня удивила.
Статус: Офлайн
Реєстрація: 12.04.2014
Повідом.: 10620
Реєстрація: 12.04.2014
Повідом.: 10620
Да.
Вариантов тьма.
Но любое подобное умное издевательство требует время и желание этим заниматься. Ни первого, ни второго у меня нет. Поэтому наипростейший путь, шо ты и наблюдаешь. Открыл, написал, еще написал, выносите сморщенный труп, прикрывайте газеткой от мух.
И это.
Я просто намекнул мадам Белкиной, шо с таким хитрожопым типом лучше общаться не через аргументацию и доказательства, ибо это его цель и ты на его поле с навязанным им дискурсом, а сразу берцем в грызло. Эпистолярно, разумеется. А остальное... вопрос техники и.... ну есть еще пара штучек.
Статус: Офлайн
Реєстрація: 22.08.2013
Повідом.: 7183
Реєстрація: 22.08.2013
Повідом.: 7183
И что с этим делать рядовому человеку? Даже не мне. Нам с Джессикой достаточно не истерить, я так понимаю. ))))
Даже получается.
Но сотни тысяч людей расстеряны. Не знают от кого что ожидать.
Даже у нас на митинге было несколько мнений:военные не могут ослушаться приказа, иначе гажданская война, а тут же человек выходит и говорит:"Много не могу сказать, но было такое, что нам сказали отступать, мы ответили-хрен мы куда пойдем, позже приказ отменили."
Как бы это не банально звучало, но исходить из конкретной ситуации. Было бы прекрасно, если бы можно было все решения свести к простому и понятному алгоритму - тут это, значит делаем так, но жизнь зачастую несколько сложнее.
Статус: Офлайн
Реєстрація: 17.11.2005
Повідом.: 29176
Реєстрація: 17.11.2005
Повідом.: 29176
Вот я бы сейчас мог тебе агрументированно доказать, что я общался не с ним, а с теми, кто его читает.. но я просто воспользуюсь твоим советом и просто вот так.. берцем..
Поучи жену щи варить!
Статус: Офлайн
Реєстрація: 18.10.2013
Повідом.: 8681
Реєстрація: 18.10.2013
Повідом.: 8681
А шо это такое- щи?
Yulia Zabelina
4 години тому · Kyiv ·
В общем, пресс секретаря Зеленского Юлию Мендель предыдущие истории ничему не научили..
вчера уже я имела возможность познакомиться с ней поближе ))
Считала и считаю, что пресс секретарь президента должен вести себя более уважительно по отношению к журналистам
О чем я ей вчера и сказала
4 години тому · Kyiv ·
В общем, пресс секретаря Зеленского Юлию Мендель предыдущие истории ничему не научили..
вчера уже я имела возможность познакомиться с ней поближе ))
Считала и считаю, что пресс секретарь президента должен вести себя более уважительно по отношению к журналистам
О чем я ей вчера и сказала