Ігор Гордійчук
Кумиром багатьох українців став і нинішній очільник Київського військового ліцею імені І. Богуна, Герой України, генерал-майор Ігор Гордійчук.
Це справді багатогранна особистість...
«На Савур-могилі практично всі завдання виконували добровольці, які свідомо ризикували»
Якось автору пощастило побувати на зустрічі курсантів Військового інституту Київського Національного університету ім. Тараса Шевченка з Ігорем Гордійчуком.
Одразу скажу, що дуже вразила атмосфера, яка панувала у вщерть заповненій курсантами й офіцерами залі.
Відверта розмова, безліч серйозних запитань і стільки ж щирих відповідей з вуст героя Савур-могили немов спресували майже дві години в єдину мить насолоди спілкування.
«Синку, слухаю твоє запитання...», або «Друже, ти зрозумів, що я мав на увазі?» постійно лунало від спікера, котрому війна, а точніше зв’язківці, придумали, напевно вже довічно, позивний «Сумрак».
Ігор Володимирович — неймовірний боєць просто зі сталевою волею до життя і зразковою відданістю справі, якій він віддається сповна. Його пристрасною стезею є війська спецпризначення, саме як знавець спеціальних операцій він і проявив себе з перших днів проведення АТО.
Уже позаду рейди глибинної розвідки в тилу ворога, взяття під контроль стратегічної висоти неподалік українсько-російського кордону й неймовірна історія боротьби під шквальним вогнем російської артилерії.
Тоді загинуло багато українських патріотів. Гордійчук зазнав кількох контузій, а під час виходу з оточення та вирішального прориву з-під Іловайська величезний осколок заподіяв страшну травму голови.
Потім був полон, дивовижний порятунок та подвиг медиків лікарні ім. Мечникова у Дніпрі, їхніх столичних колег. За його життя боролися два місяці.
Поступове відновлення після реабілітації у Військово-медичному центрі Збройних сил США триває і досі.
— Як вдавалося підтримувати на Савур-могилі, під по*стійними обстрілами, високий бойовий дух? — запитую в генерала.
— Там практично всі завдання виконували добровольці, які свідомо ризикували. Треба знати правду: дехто з кадрових військових знаходив причини, аби не виконувати свою роботу — то танк не заводився, то пальне не тієї якості, то приціл зламався. От зазираєш в очі людині, а там — порожнеча… Відбирав із сотні 10-20 чоловік, брав кілька танків і йшли вперед. Нагадаю, це була особливість початкового етапу війни. А ті ж хлопці, що дісталися Савур-могили, були найбільш вмотивованими, тому там повсякчас витав бойових дух найвищого ґатунку.
«Пробудимо Донбас і тоді з меншими втратами повернемо його»
— Вам довелося ухвалювати нестандартні рішення. Наскільки актуальною є здатність військового діяти адекватно швидко й ефективно в автономному режимі власної ініціативи і відповідальності?
— Треба мати гарну базову підготовку — без неї важко розраховувати на успіх тривалої дії. Це вкотре довела і протидія російській агресії. Я навчався в українських вишах, американських, брав участь у міжнародних коаліційних силах в Афганістані (заступником командира сектору), у формуванні УкрЛитПолБригу. Я мав фундамент вишколу, знав бойові можливості всієї техніки, що перебувала в моєму підпорядкуванні.
Та коли плануєш рейдові заходи, найважче усвідомлювати те, що попереду ворожі засідки, мінні пастки, але треба йти і виконувати завдання. Найбільше переймаєшся тим, як уберегти людей. Важливо як теоретично, так і практично уявляти, які можливості є в розвідки, чи правдива інформація отримана від неї.
Було багато фейків, поширених ворогом, і дехто піддавався на провокації. Тобто ми відчували брак інформаційного забезпечення бойових операцій. Із ностальгією згадував, як вправно в Афганістані коаліційні сили використовували технологію інтерактивного управління веденням бойових дій. І от у таких суворих умовах саме нестандартність підходів приносила нам певний успіх…
Знаєте, все, що там вдалося зробити, — заслуга героїв-добровольців. Хлопців, які вийшли з Криму, прорвавши блокаду (розвідгрупа «Крим». — Авт.) — десь із півтора десятка бійців. Потім долучилися ті, хто вирвалися з Луганська і прибули з Харкова. Вони покинули все, що мали, і взялися за роботу — захищати Україну. Їхні групи так і назвали за містами походження. Так зібрали основу мого бойового розвідувального загону спецпризначення. Мало хто з них мав тривалий військовий досвід, дехто зовсім не служив. Їх цілодобово вчили військовому ремеслу.
Я спеціально шукав собі бійців серед місцевих, аби переконати їхніх земляків, що ми не хунта й не їмо дітей, а таки захищаємо свою землю. Буквально свою! Звісно, кісєльовська брехня глибоко в’їлася у свідомість людей на сході. І ця ситуація схожа з тим, що ми спо*стерігали з нашими партнерами в Афганістані. Ми практично не могли провести жодної успішної операції, бо афганці нам не вірили, називаючи кафірами. Ми довго не знаходили широкої підтримки населення.
Недовіра загрожувала програшем бага*тьом важливим заходам проти ісламських радикалів. Треба було так повернути справу, аби більшість необхідних завдань виконували, власне, афганські силовики, а не підрозділи коаліції. І без медійної підтримки такого результату не варто було очікувати. Ось чому робота військового журналіста, прес-офіцера, фахівця інформаційно-психологічних операцій надважлива.
Від якості такої діяльності нерідко залежить те, будемо ми стріляти, або в нас, чи ні. Треба достукатися до свідомості — по краплі, по слову, по сюжету.
Пробудимо Донбас, і тоді з меншими втратами повернемо його до українського лона.
Військові медіа, інформаційно-психологічні операції є витребуваними царинами професійного вишколу.
І зараз ми схиляємо дітей до думки, що вони в цій стезі зможуть чудово реалізувати свої таланти на службі у війську.
«У війнах усе більшого значення набувають саме якісні мізки»
Ігор Гордійчук переконаний: найголовніше, що потрібно досягнути у військовій освіті, це перейняти принциповість, із якою готують фахів*ців безпекового сектору наші партнери у НАТО.
Вчити думати і знаходити виходи з різноманітних професійних ситуацій: креативно, колективно, багатоваріантно, в результаті індивідуальних інтелектуальних зусиль чи в процесі командного мозкового штурму.
Теорія — стандарт, але практика — завжди виклик, де ти маєш адаптувати базову матрицю до поточного моменту.
Найцікавіше, що теперішній спротив гібридній агресії Кремля водночас творить і нову теорію, і нову військову практику.
— Моє завдання як керівника ліцею — прищепити вихованцям любов до військової справи, — зауважує ректор. — Чим ми будемо сильнішими, тим краще розумітиме противник, що ціна будь-якої воєнної потуги проти України надзвичайно висока. Мрію про те, щоб значно більше «богунівців» вступали до військових вишів. Доцільно, аби там їм допомогли розкрити свій потенціал, навчили ініціативності. Адже у війнах усе більшого значення набувають саме якісні мізки і здатність їх застосувати у військовій справі.
В Ігоря Володимировича є воля і бажання реформувати ліцей, але, як він каже, бракує чарівної палички. Його завдання номер один таке: ліцей має бути вільним від корупції.
Ректор обіцяє докласти максимум зусиль для досягнення такого результату. Завдання друге: ліцей має повністю стати українським за духом.
Генерал Гордійчук упевнений: найважче і найгірше для країни вже позаду. Головне, що більшість українців так чи інакше беруть участь у відновленні України.
Це суто наша робота — нелегка, але правильна. Партнери допоможуть порадою, проте ніхто не зробить за нас найважливіше.
— Коли я навчався у США, американські офіцери наголошували: їхні Збройні сили — поза політикою, кого народ вибере, тому й служитимуть. Так само і ми: присягали Українському народу. Політики нехай займаються політикою, а ми, військові, — займатимемося своїм. Тоді ми не просто збудуємо власну країну, а й зробимо її успішною, — зауважує Герой України.
— Звісно, політики часто приїжджають до передової, намагаються вести якусь агітацію. Військові ж усе добре розуміють, для чого це робиться, бо за чотири роки війни вони виросли. Я знаю 99% генеральського і командирського складу Збройних сил. Усі вони — на своєму місці. Тому, які б гасла їм не пропонували політики, ніхто на них «не клюне». Зараз Путін хоче ********* нас зсередини, адже розуміє, наскільки ми виросли, щоб намагатися зламати нас ззовні. Наша сила — тільки в єдності.
ДОСЬЄ «УМ»
Ігор Володимирович Гордійчук, генерал-майор Збройних сил України,
начальник Київського військового ліцею імені Івана Богуна, Герой України
Народився 12 листопада 1972 року в селі Залізниця на Рівненщині. Після закінчення школи вступив до Омського вищого танкового інженерного училища, але згодом перевівся до Київського інституту Сухопутних військ, закінчив із відзнакою факультет підготовки офіцерів оперативно-тактичного рівня.
Навчався в Коледжі сухопутних військ Збройних сил США. Володіє англійською, німецькою, польською мовами.
Пройшов шлях від командира механізованого взводу до заступника командира танкового полку. Подальшу військову кар’єру зробив у військах спецпризначення.
З травня до грудня 2010 року проходив службу в складі міжнародного контингенту в Афганістані.
Після повернення став першим заступником начальника Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.
В квітні 2014 року отримав призначення у Головний командний центр Міноборони України.
Учасник бойових дій на сході України у 2014 році, брав безпосередню участь у багатьох операціях, очолював загін спецпризначення, що виконував завдання глибинної розвідки в тилу противника, командував операцією із взяття під контроль стратегічної висоти Савур-могила.
Одружений, виховує доньку.
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
