Змінюй хід війни! Допомагай ЗСУ!

27.08.14 вторжение войск РФ

  • Автор теми Автор теми CAXAP
  • Дата створення Дата створення
Олена Степова

.... Каким выйдет Донбасс из войны? Победим ли мы вирус реваншизма комми-регионалов, которые есть и были питательной средой для ****зма? Какой выйдет Украина из войны? Сможем ли мы избавиться от совкизма? Зрадофилии? Научимся ли мы ценить страну, радоваться ее победам, а не поражениям? Кто победит в этой войне миров: человек-развитой или человек-совок? Станет ли осознание личного участия и ответственности за страну, важным этапом в развитии нашего общества, наконец-то родив миру движущую и созидающую часть государства, которая смело заявит: Украина-это Я?
Построение карты войны, описание проблем и попытка предложить пути решения. Это тема № 1 на будущий год. Донбасс должен научиться мыслить глобально, видеть исторические параллели, осознавать не только войну, но и мир. Донбасс должен перестать быть совковым аббревиатурием, он должен стать единой с Украиной Луганской и Донецкой областями. Жители этих областей должны наконец-то расширить узкое личное пространство до государственного и даже мирового восприятия жизни.
На сегодня те, кто на Донетчине и Луганщине весной 2014 года стал движущей массой, массовкой, давшей нужную картинку для русских кукловодов, так и не сделали выводов и не считают себя виноватыми. Донбасс до сих пор мыслит телевизором, клише, заголовками СМИ, холодильником.
А что дала тебе эта твоя Украина - самый частый вопрос из зоны оккупации мне, беженке.
Донбасс в его пророссийской и антиукраинской части, которая там сейчас в большинстве, до сих пор кричит «если бы не ваш Майдан», «вы сдали Донбасс», «заговор масонов».
Осознание личной ответственности так и не пришло на Донбасс. А нужно оно? Наверное, это и будет темой для исследования № 2 на будущий год на фоне общеукраинских реформирований и принятия закона о деоккупации.
На фоне принимаемых законов об ответственности за коллаборционизм, на фоне социальных проблем пока еще оккупированной зоны, разговор с ними о них, я прекращать не буду. Каждая проговоренная тема, раскрытая тема, осмысленная тема – это укрепрайон. Это еще один блиндаж в разуме и сознании. Это как взять высоту и окопаться!
В начале войны пророссийски настроенные, хотя я бы их все же вывела в другую категорию, осовеченные люди, человеки-совки, громко орали «услышать Донбасс». Я слушаю. Внимательно. Слезы и исповеди. Письма и разговоры в соцсетях. Поэтому темы, которые я поднимаю, это то, о чем сейчас говорят там, на Донбассе.
Поэтому очень важно, что говорят проукраинские, которые отчаянно ведут свой незримый бой, составляя эти самые карты войны, выписывая проблематику, показывая то, что мы не видим здесь, в мирной части Украины, осознавая проблемы и пытаясь вместе с нами найти пути их решения, а, возможно, и предупредить. Ведь имея описанные, разложенные по полочкам проблемы, оголенные грани войны, это все равно, что иметь карту минного поля. И читать ее, делая шаг, зная, туда нельзя, здесь вперед, вот здесь, наклониться, а вот здесь, шаг в сторону. Как важно и то, что говорят пророссийски настроенные «народы Донбасса» или «мы не этого хотевшие», стенающие или зло огрызающиеся «а у вас».
Ведь Донбасс-это Украина. Мы должны смотреть на свою больную часть тела и лечить ее, чтобы не заболел весь организм.
Экология Донбасса - это экологические проблемы многих частей Украины, ведь олигархат, выжимающий из природы все соки, ведь человек-совок, копающий янтарь или рубящий возле своего села последнюю смереку, он живет не только на Донбассе.
Коррупция, которая стала фундаментом войны и ядрёной бомбой, разрушившей Донбасс, а, возможно, и вирусом, питательной средой, взлелеявшей не только человека-совка, а и «народ Донбасса», не представляющий жизни без «порешали».
Посмотрите сколько коррупционных схем породила война, и сколько в них задействовано выходцев из Донбасса. Милиция с милицией, прокуроры с прокурорами, нотариусы с нотариусами. Адвокаты с адвокатами, чиновники с чиновниками так же решают: контрабанда, сигареты и спирт в Украину, уголь, металл, *********, паспорта, справки, выплаты. Это тоже война. Одна из ее граней.
Вот вы задумывались, сколько бенефициаров из Украины имеют свой бизнес и долю в предприятиях в России. Я-да! Ведь это схемы Януковича и Ефремова, Клюевых и Королевской, это финансирование войны. Кто из тех, кто кричит «липецкая фабрика» - «торговля на крови» заявил, что бенефициарная доля бизнесменов, граждан Украины, в бизнесе РФ, это три украинских годовых бюджета. И поставки идут, и схемы работают. Кто расследовал эту торговлю и прекратил этот бизнес, убивающий нас? А это тоже грани войны!
Украина смело, хотя и боязливо, вступила на путь реформ. Эти реформы, прежде всего, направлены на слом системы. Совковой системы правления и мышления. От реформ будут страдать именно человеки-совки. Ведь переформатирование Украины не только убирает и коррупцию, и «порешали», и «позвонили», выводит на чистую воду тех, кто, никогда не платив налоги, купил предприятия, фабрики и заводы, став миллионерами-магнатами, но и заставляет осознать свое участие в той же куче мусора, загрязняющей берег озера в лично твоем селе, городе, осознать лично твое участие в построении бюджета страны и лично твое участие и ответственность в наявности или решении проблем громады.
Этого не может понять Донбасс. Для него реформы, избавление от совка, подобны смерти и войне. Человек-совок не только не может признать личной ответственности, но и не готов раздвинуть личное узкое пространство, чтобы стать страной. Ведь с реформами уйдет привычные «должны» и «обязаны». А кого ж тогда винить за…Вот, у целой эпохи уходит из-под ног привычная платформа. И эта эпоха человека-совка, мешающая цивилизации и развитию, раскрылась именно на войне.
«Всех выслать в лагеря», «всех расстрелять», «забрать и поделить», «обязаны отдать, сделать, решить»…Улыбнулись! Горько улыбнулись! Человек-совок, наследник СССР и НКВД, лагерей, ГУЛАГов, выпустил себя на волю.
Война не остановила реформы в Украине. Это плюс! Огромный! Но и открыла второй фронт, внутри страны. Чиновник, коррупционер, работники правоохранительной и судебной систем, псевдореформаторы, вещающие за деньги России и мешающие развитию страны, стали плечом к плечу в бою, объединив даже политических оппонентов.
Чиновник же Донбасса, коррупционер, работники правоохранительной и судебной систем, политики-регионалы, организаторы антимайданов, титушководы, кукловоды войны, очень боятся реформ, забирающих у них власть и средства к существованию. К честному ведению бизнеса и политики в Украине готовы не многие. россия в этом, была сладким примеров власти системы и вседозволенности, к этому на Донбассе стремились всегда. Сейчас, когда проговариваются темы амнистии, волей-неволей всплывает и ускользание определенных систем и людей от ответственности и реваншизм. Ведь если на Донбассе у власти останутся те же мэры, те же горсоветы, те же депутаты, те же судьи, прокуроры, работники милиции, что и до войны, это не будет победой. Вернее, будет! Победой реваншистов. И вряд ли те, кто сегодня в школах читает о величии РФ или «героях новороссии» будет завтра читать детям лекции о Конституции и праве, о нации, о развитии человека, и не перепишет современную историю Украины в пользу «проигравшей» стороны.
Реваншизм! Это будет тема № 3. И вижу, как те, кто не понес наказания за финансирование террористов, отжим предприятий на Донбассе, пропаганду и агрессию, готовятся нанести удар. Реваншизм и пропаганда, это две взаимосвязанные темы. Ведь дети, получающие ежедневные порции яда из рук учителей-совков-****стов, это куклы, армия реваншистов.
Это сегодня на предприятиях оккупированной части Донбасса люди молча смотрят, как вырезают их цеха на металлолом, молчат грозные шахтеры, оставшиеся без зарплат и льгот, молчат пенсионеры. Завтра, после возвращения Донбасса под юрисдикцию Украины, эта часть Донбасса снова закричит. И будут бунты и митинги, и требования немедленно восстановить, и крики «вы нас бомбили, теперь стройте и платите». Посмотрите, сколько «граждан новороссии» «граждан лнр» и «народа Донбасса» выражает свой гнев против жизни в оккупации. Много! О чем они говорят- не платят зарплату, россия не дала, что обещала, нет бесплатного. Они не говорят об оккупантах, обстрелах русскими городов Донбасса, они не выходят на митинги. А знаете, сколько «народа Донбасса» подало иск в ЕСПЧ, требуя компенсации от Украины? Эти люди будут агрессивными реваншистами и после победы. Ведь они будут биться за личное обогащение, личные выплаты, личные бесплатные и льготные, личную пачку гречки. Этими людьми и удобнее всего управлять, ведь за обещания «Украина заплатит миллион евро» и пакет гречки они снова лягут под наши танки.
Сейчас они тихо бубнят в соцсетях. Раб знает свое место. Но такого не будет после возвращения Украины на Донбасс. Будет агрессивное требование сделать комфорт, как до войны, в течение ближайших суток. Если нет - митинг! И поведут их экс-чиновники, экс-депутаты местных советов, не получившие и избежавшие наказания за войну. Реваншизм и пропаганда! Это две бомбы замедленного действия, и блокировать их часовой механизм нужно уже сейчас.
Поэтому, хоть многим выехавшим и оставшимся там человекам-совкам, из «народа Донбасса» не нравится моя позиция, но я продолжу писать о влиянии пропаганды на социум, в частности, на подрастающее поколение.
Это тема № 4, сложная и многогранная. Меня до сих пор тревожит вопрос, понесет ли наказание журналист, пишущий о «правосеках» и монтажной пене, загнивании Запада и замерзающей Украине. Меня до сих пор тревожит вопрос, а понесет ли наказание учитель, который вкладывает в неокрепшие умы сталинизм, лагеря, *****, ненависть к Украине, ****зм, шовинизм и ******. От ответа на эти вопросы, от углубленного и честного исследования этой темы зависит будущее моего края. Каким выйдет Донбасс из войны? Сможет ли он стать Украиной или Украина станет Донбассом? Возьмем ли мы на себя смелость сказать «нет» тем, кто вещал, воодушевлял на бой, создавал «народ Донбасса», сеял страх против «укропов», подменял понятия национализм «фашизмом», режиссировал войну, создавал армии нелюдей? Возьмем ли мы на себя ответственность не допустить к работе тех, кто с 2014, а я бы взяла и майданный период, 2013 года, на Донбассе режиссировал войну на страницах СМИ, в школах, на сессиях горсоветов. Разрешим ли мы учителям, жителям Донбасса после деоккупации, продолжить их работу, зная о том, что они прошли обучение в России, после восторженных линеек ко дню чекиста, после пропаганды в школе, после насаждения «русского мира»?.............

 
Денис Казанский
7 год · Kyiv, Kiev ·
Каждый год наши политики говорят: в следующем году Украина вернет себе неподконтрольный Донбасс. И каждый раз эти прогнозы не сбываются. Наоборот - с каждым годом ОРДЛО все больше отдаляется от Украины.

Наши чиновники не хотят признавать очевидного. В ОРДЛО не ведется никакой подготовки к реинтеграции в Украину. Там идут обратные процессы. Например, оккупированная часть Луганской области в прошлом году перешла на российскую электроэнергию, кроме того там началось строительство нового водовода, который позволит Луганску отказаться от поставок воды с территории, подконтрольной Украине.

Теперь же так называемые "власти ЛНР" официально заявили, что будут полностью подгонять свое "законодательство" под российские стандарты. И это точно не приближает реинтеграцию с Украиной.

Думаю, рассчитывать на возврат Донбасса в обозримом будущем не стоит. На ситуацию нужно смотреть трезво. Кремль не собирается ни аннексировать Донбасс по примеру Крыма, ни возвращать его под контроль Украины.

ОРДЛО постепенно превращается в некий аналог Карабаха или Северного Кипра, которые формально являются непризнанными государствами, а на самом деле контролируются Арменией и Турцией и выживают за их счет. Причем Турецкая Республика Северного Кипра существует в таком режиме уже 40 лет, а Карабах - 25.

a3d18160e3e10f0b542575fe3f462877.webp


 
Олена Степова

Ихтамнетов в ОРДЛО становится все больше и больше. Это не только добровольцы, приехавшие зарабатывать на войне, по идеологическим причинам, отравленные пропагандой, по зову сердца или ведомые желанием получать удовольствие от убийства.
Это и должники, скрывающиеся в ОРДЛО от коллекторов. Это и банальные мародеры. И искатели лучшей жизни, услышавшие о небывалых условиях жизни в Украине. Да, многие граждане России даже в полуразрушенном Донбассе находят условия намного лучше, чем в их нефтедолларовой стране. Я помню, как ихтамнеты, стоящие в селе Александровка Луганской области (это село между Свердловском и Червонопартизанском, стоящее на трассе, ведущей к российской границе), удивлялись ухоженным домам, крытым ондулином, с беседками, каминами, ванными и туалетными комнатами, со спутниковыми антеннами над крышами. Удивлялись джипам в шахтных дворах, ухоженным людям, носящим хорошие вещи, золото, дорогие мобильники.
россияне видели в Украине только нищую, слабую недострану, которую им рисовали их пропагандисты, и которую они ехали защищать от разрухи. Увиденное потрясало. Потрясало и манило. Так на Донбасс поехали уже не "защищать", не по политическими мотивам, а банально грабить и прятать концы, скрываясь от коллекторов и служб РФ.
Особой популярность ОРДЛО пользуется у экс-зэка. Выходящие на свободу осужденные граждане РФ, с удовольствием едут туда, где можно получить бесплатно квартиру, дом, имущество, ****** и власть. Граждане РФ едут на Донбасс уже уверенно, везут туда свои семьи. Едут они на наши земли вроде бы и с разными мотивами и по разным причинам, но связывает их все равно одно-война и желание грабить.
Да, русских в ОРДЛО уже очень много. Ну, как русских, ведь Российская Федерация, это многонациональная страна. И даже буряты и кадыровцы, это граждане РФ, а значит, русские. Но, оставим вопросы крови, нации и гражданства. Вообще, великое переселение граждан РФ на оккупированными ими земли, стоит рассмотреть внимательно и поэтапно, ведь это так же вопросы деоккупации. Что делать нам потом с "собственниками" жилья?
А пока, русские, граждане РФ, заполняют оккупированными ими города. Обживаются. Ищут где бы взять кредит. Ищут одиноких пенсионеров или любвеобильных одиноких дам, чтобы занять дома. Это те, кто не имеет отношения к военным формированиям, так сказать мирные граждане РФ, пытающиеся устроить свою личную жизнь вне своей страны. Военные–«ихтамнеты» получают дома и квартиры вполне "официально", через решения "местных советов", "администраций" и "совета министров".
Граждане РФ привносят на оккупированные земли новшества. Это и собакоедение, и хамство, и разруху, убивая даже отремонтированные квартиры, неряшливость, алкоголизм, наркоманию, СПИД, туберкулез, гепатит, чесотку. Ну, не едут на Донбасс ученые, поэты и художники, либералы или люди с высокими моральными качествами. Если и есть в России такие, то они вряд ли поедут занимать чужую территорию. Едет сброд, люмпен, которого в России очень много. Это ресурс войны и ресурс этой страны.
Преступления, совершаемые гражданами РФ в ОРДЛО не расследуются. Если это страшные преступления-изнасилования, убийства, каннибализм- то попавшегося гражданина РФ, тихо прикапывают в местной посадке. Да, на Донбассе пока действуют законы военного времени. И даже ополченцы и русскомировцы под устали от "братьев", которые в случае совершения преступления и разоблачения, тут же начинают кричать "путин", "россия", "консул", "посольство" и махать двухголовым мутантом на паспорте.
На долю ихтамнетов, воюющих или "мирных", но находящихся на территории ОРДЛО приходится около 80% всех совершаемых ДТП в зоне оккупации. Они попирают все нормы закона и права, играют "мышцами" на дороге, и попросту ездят, не соблюдая правила дорожного движения. О постоянном состоянии русни "под бояркой" уже и говорить нет смыла.
1 января 2018 года гражданин РФ открыл новый трагический счет в ОРДО. В Макеевке в районе авторынка Бажаново гражданин России сбил четырех человек. Мужчина на автомобиле «Самара» с российскими номерами скрылся с места преступления. В машине обнаружены гранаты, автоматы, ножи, ряд бытовых вещей, одежда. Похоже, мародер пытался перевезти награбленное.

 
Як Польща використовує "українських біженців" в своїх інтересах

Про нові заяви Варшави з приводу України

Богдан Яременко, дипломат, керівник фонду "Майдан закордонних справ", спеціально для "Апострофа"

Офіційна Варшава зробила чергову заяву про українських "біженців". За словами прем’єр-міністра Матеуша Моравецького, Польща прийняла вже 1,5 млн українців, і щонайменше кілька десятків тисяч з них – це люди з зони військових дій. За офіційними ж даними, які раніше оприлюднило посольство України в Польщі, Варшава за 10 місяців 2017 року надала статус біженця лише 56 українцям. Також пан Моравецький заявив про значну допомогу від Польщі Україні "на місцях". Причини такої риторики польських політиків "Апострофу" пояснив дипломат, керівник фонду "Майдан закордонних справ" Богдан Яременко, який також проаналізував необхідність якихось кроків Києва у відповідь.

Заяви про прийнятих Польщею українських "біженців" офіційна Варшава робить передусім для своїх громадян. Це, знов-таки, розігрування цієї етнічної націоналістичної карти на внутрішньополітичному полі Польщі. Це спроба знайти аргументи, чому Польща відкидає пропозиції Німеччини та інших країн Західної Європи про спільну міграційну політику. На внутрішньому полі це, крім того, розігрування карти, що Польща рятує Україну й українців чи дуже страждає від того нашестя. Це продовження старої лінії польської влади.

Думаю, на сьогодні голос України настільки слабкий, що всі українські контраргументи з цього питання навряд чи хтось слухає. А Польща просто продовжує свою традиційну лінію, тому що міграційна криза в Європі не подолана, проблема актуальна, і в них є надалі потреба відбиватися від пропозицій країн Західної Європи.

Передусім Київ повинен створювати такі умови, щоб громадяни не покидали країну, і їм було вигідніше працювати, жити, вчитися в Україні, ніж в Польщі. А поза тим всі коментарі з українського боку були зроблені правильно й фахово – що абсолютно немає підстав під цими заявами Польщі щодо великої кількості "біженців". Навряд чи Україна може в цій ситуації ще щось зробити.

Мігранти – один з напрямків конфронтації у відносинах Польщі з Брюсселем та країнами Західної Європи. Але я дуже сумніваюся – хоча й не готовий дискутувати, – що Брюссель розглядає санкції як спосіб покарання Польщі за позицію в міграційному питанні. Претензії, які теоретично можуть призвести до санкцій, пов'язані все-таки з внутрішніми змінами в Польщі, які фактично ставлять під сумнів розвиток демократії, незалежність судової гілки влади і свободу слова.

⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
 
Готувалися до того, що росіяни попруть через кордон не на Донбасі - командир батареї найстрашнішої зброї в АТО

Командир 8-ї батареї про початок війни

"Боги війни". Так називають українських артилеристів. Набута боями і кров'ю майстерність неодноразово грала вирішальну роль у бойових зіткненнях. Але навіть серед "богів" є своя ієрархія. Чи не найстрашнішою зброєю війни на Донбасі вважаються ракетні системи залпового вогню "Смерч" та "Ураган".

Про те, якою стала ця війна для тих, кому підкорюється ця руйнівна зброя, "Апостроф" розпитав у командира 8-ї батареї 3-го реактивного артилерійського дивізіону 27-ї окремої реактивної артилерійської бригади АНДРІЯ ШЕЙКА.

Андрій Шейко – кадровий військовий. "Батьки послали вчитися на військового, бо погано себе поводив у юності", - жартує він. Утім, частина правди в тому, що вибір фаху і роду військ був якоюсь мірою визначений наперед, є: Андрій народився і виріс на Сумщині, де дислокується славнозвісна 27 реактивна артилерійська бригада (до 2015 року – полк реактивної артилерії). До цієї частини молодий офіцер прийшов у 2010-му, а вже з 2012-го йому довірили командування батареєю РСЗВ 9К57 "Ураган" – зброєю, яка за лічені секунди може випалити площу в 35 гектарів. Звідти ж, з ППД рідного полку в місті Суми, на початку березня 2014-го очолюваний Андрієм підрозділ вирушив боронити кордони України. І, як з'ясувалося пізніше, воювати.

- Коли для мене почалася війна? Мабуть, 5 березня. 2 березня було оголошено про необхідність приведення військ у повну бойову готовність, а за три дні наша частина вже сформувала дві зведені батареї – з контрактників, які були на той час. Штатні батареї на той момент були скорочені настільки, що це суперечило здоровому глузду. Наприклад, в моїй батареї по штатці було всього 17 людей, з них чоловік 7 водіїв. Це при тому що у нас було 18 машин. І коли нас підняли за тривогою, виїхати мали вони всі. А в кожній машині повинно було бути по 5 людей екіпажу. Їх треба було десь взяти.

- І де взяли?

- З інших підрозділів частини назбирали людей і сформували дві батареї, 7-у і 8-у. У дивізіоні їх мало би бути три, але на третю у нас не вистачило людей. Наш дивізіон було вирішено відправляти за тривогою.

- Чому?

- То вже не мені судити, це було рішення командира. І, отримавши наказ, ми вирушили на злагодження у смт Гончарівське Чернігівської області на полігон.

Втім, то я трохи забігаю наперед. Бо до полігону нам спершу довелося добиратися. Як ми їхали – то окрема історія. Проблеми почалися ще на самому початку слідування до Гончарівського своїм ходом.

- У чому полягали труднощі?

- Справа в тому, що техніка з 2010 року, відколи я служу в частині, палива не бачила взагалі. Стояла суха-сухісінька в боксах.

- Тобто ви не уявляли, чи на ходу вона?

- Коли я приймав посаду командира батареї, я не мав можливості навіть завести свої машини, щоб подивитися, справні вони чи ні. На той час заведена машина – це був нонсенс. І якщо десь хтось таки заводився, то збігалася вся частина, аби просто подивитися, як працює техніка...

- Це було би смішно, якби не було війни.

- Так, якби не було війни... А взимку, десь за місяць до анексії Криму, нам видали раптом паливо. Літрів по 5-10 на машину – просто щоб завести і перевірити бойову готовність. Цього було дуже мало, але ми позаводили, що змогли завести. Що не заводилось, то нам дали тиждень на виявлення і виправлення несправностей.

Усі кинулися заводити машини. Технік у мене постійно працював, старший прапорщик Рахманов Костянтин Олександрович – справжній фахівець своєї справи. Він з тими машинами вовтузився ледь не цілодобово. А я йому допомогти міг хіба тим, що ключі підносив. Я в техніці розбираюся мало. А "Урагани" – серйозні машини, габаритні, у незарядженому стані важать 15 тонн, своя специфіка там. Наприклад, два двигуни рівноцінні, один відповідає за колеса справа, другий – зліва. І ці двигуни мають працювати синхронно, чого насправді дуже непросто досягти.

gfg2ae.webp

Реактивні системи залпового вогню "Ураган"
Фото: flickr.com/ministryofdefenceua

- Цікаво, чому це раптом взагалі виникла ідея такої перевірки...

- Я досі цього не знаю. Ми отримали вказівку завести техніку, що й виконували. Бойову готовність мала перевіряти спеціальна комісія. Правда, під бойовою готовністю розумілося, що машина просто завелася, хоча б один двигун. Про якусь синхронізацію двигунів чи те, щоб техніка їздила, тоді не йшлося.

З горем навпіл ми впродовж місяця позаводили всі машини. А незабаром нас підняли за тривогою і нам довелося на них їхати.

Усього маршрут наш від ППД до полігону в Гончарівському складав десь 400 км. Але ми долали їх три доби. Бо як тільки виїхали – машини почали зупинятися, за 100 м, за 200 м, кілометр, 5, 25... Дуже багато тоді поламалося техніки. Бо все ж застояне було. Елементарно, якісь гумові патрубки були настільки давніми, що просто згнили. Тільки даєш трохи тиску двигуну – вони не витримували і лопалися. Тоді можна було бачити чимало машин вздовж доріг...

Що приємно здивувало – це те, з якою готовністю і як масово кидалося допомагати нам місцеве населення. Тоді всі ж були на підйомі...

- А чим вони могли допомогти, враховуючи складність техніки?

- Ну от їде людина на своїй машині, бачить нашу машину на узбіччі, зупиняється, залазить на двигун, питає: що там? Ти йому на пальцях пояснюєш. А водій якщо вже зупинився, то хоче хоч якось допомогти. Він розуміє, в чому проблема, і якісь патрубки чи ремені може купити і привезти. А разом з тим люди ще й перекусити нам привозили. Бо нам же дали всього по одному сухпаю на руки – планувалося, що ми зранку виїдемо, а ввечері вже будемо на полігоні. Ніхто й подумати не міг, що рахунок піде не на години, а на дні. Я, наприклад, їхав своєю машиною три дні. І ночували в тих машинах... Все було.

Зрештою ми дісталися спершу до Ічні (в Чернігівській області, - "Апостроф"), зарядилися там, бо снаряди до наших машин не можна в Сумах зберігати – тільки на спеціалізованих складах, з дотриманням низки спеціальних умов. Там ми зарядилися і наступного дня машини, які могли їхати, поїхали вже на полігон.

Перший тиждень у нас пройшов у такому стресовому, шоковому стані. Ми вже почали розуміти, що за день-два ситуація, яка склалася в країні, не завершиться. Офіцери почали усвідомлювати, що треба готуватися до чогось серйозного. І ми почали готуватися, як могли.

- Що робили?

- Палива у нас було достатньо. Уже частина виділила нам кваліфіковані ремонтні команди, які, щойно щось ламалося, бралися відновлювати. Тому ремонтники працювали з технікою. Я, наприклад, займався виключно злагодженням свого підрозділу з виконання завдань, з наведення машин, з орієнтування, переміщення, виконання вогневого завдання, залишення вогневої позиції тощо. Розпочалася суто бойова робота. Десь впродовж двох тижнів ми займалися нею дуже інтенсивно.

А потім оголосили першу хвилю мобілізації. І ми з командиром 7-ї батареї поїхали в Суми, отримувати мобресурс. Тоді у мене за військовим штатом в батареї опинилося 93 людини. Хтось із них строкову службу проходив ще за Радянського Союзу, хтось – вже в українській армії, де не було пального, не було нічого... Їм всім обіцяли у військоматах, що вони всього на два тижні приходять, на злагодження. Ми з ними поїхали в Гончарівське. І почалася справжня підготовка.

Насправді це було для мене складно. У мене ж до того у штаті завжди було 17 людей, а "живих" – і того менше, чоловік 10 всього. А тут – 93!

- Майже вдесятеро більше.

- Так. І вони прийшли всього на два тижні. А далі – по домівках.

- Ви тоді ще не розуміли, що мова йде далеко не про два тижні?

- Ні, не розуміли. Тоді багато конфліктних ситуацій виникало. До моменту приходу мобілізованих ми вже привели до ладу машини, нас вже забезпечили пальним. Треба було проводити злагодження з усім особовим складом, за що ми поволі й взялися. Але навіть ми, офіцери, насправді не розуміли самі, чи дійсно вони прийшли на два тижні чи на довше. То який сенс мені в них щось вкладати, розпинатися перед ними, якщо за 14 днів вони підуть собі?

Але раз вже навчальні години надано, пальне є, то треба все це використовувати хоч трохи ефективно. І ми почали займатися. Проводили заняття за ланками. Хтось там транспортно-заряджаючі машини (ТЗМ) заряджає, хтось на бойових машинах, хтось в забезпеченні місця розташування. Розподілилися і пішло діло.

be0dfa.webp

Фото: flickr.com/ministryofdefenceua

Перше, з чим ми зіштовхнулись – вживання алкоголю. Дуже поширене явище виявилось. Я спершу собі думав, що мобілізований особовий склад на адреналіні та в стані алкогольного сп'яніння наступного дня прийде до тями і налаштується на службу. Аж дивлюся: день, два, три, а воно все не припиняється. І коли вже я почав видавати людям зброю і боєприпаси, то стало очевидно, що треба вживати жорсткі заходи. Бо по-нормальному до людей не доходить...

У Гончарівському ми пробули зовсім недовго, днів 5. Тільки-но розбили табір у лісі, на території закинутої військової частини, як прийшла директива від начальника Генерального штабу, що три наші батареї, 7-ма, 8-ма і вже сформована на той час 9-та, мусять роз'їжджатися у різних напрямках, щоб прикривати російсько-український кордон на Сумщині. 7-ма і 9-та батареї ставали в Конотопі, а моя 8-ма – під містом Ромни, у селі Ярмолинці. Нас до них направили на підтримку, на випадок нападу з півночі. Там від кордону з Росією до Сум – близько 60 км всього. Це дуже і дуже мало...

І от наша частина вже була на Сумщині, а решта дивізіонів ще лишались в Гончарівському. У нас було десь місяць-півтора на реальне бойове злагодження вже повним складом, з мобілізованими. І вже поки ми доїхали з Гончарівського до Ярмолинців, у нашій батареї були перші втрати...

- Та ви що? Що трапилося?

- Один з військовослужбовців відмовився керувати транспортним засобом. У директиві сказано було, що ми мусимо здійснити марш протяжністю близько 300 км. Ми весь день перед виїздом отримували матзасоби, готували машини... А ці люди, які щойно прийшли, хоч і пройшли сякі-такі навчання, але за два дні хіба толком навчиш чомусь? І уявіть – він за ці пару днів проїхав ну від сили 500-1000 м. А тут треба здійснювати реальний марш...

І коли люди почали усвідомлювати, що це вже не жарти, тим більше нічний марш, один військовослужбовець відмовився. Сказав: "Я не сяду, це для мене дуже велика машина, я не можу їхати". Але водіїв у мене зайвих не було, всі, хто мав права категорії "С", і так були водіями. Треба було шукати вихід з ситуації. Пам'ятаю, вишикувався весь підрозділ, а я стояв перед ними і питав: хто має права та може сісти за кермо цієї машини? Руку підняв лише один солдат, Володимир Вдовенко. Каже: "Я можу. Я пробував їхати, тому не боюся". Я йому тоді відповів: "Добре, давай". На той час у зв'язку з відсутністю досвіду я теж не міг передбачити того, що трапилось далі. І не надав цьому епізоду особливої уваги...

- Я так розумію, щось пішло не так?

- Це було 13 квітня... Уже на під’їзді до Ромнів цей хлопець не впорався з керуванням... Машина вже була заряджена, важила близько 20 тонн. А ще під час завершення маршу в машині виникла несправність (не працював генератор, не давав зарядку на акумулятор). І він, спускаючись із гірки на міст, за яким знову був підйом, набрав розгін, щоб вискочити на гору, і не впорався з керуванням, вилетів через відбійники, машина перевернулася і двоє військовослужбовців, які були в кабіні, загинули, а один вижив, але довго проходив психологічну реабілітацію. І зрозуміло, що з армії його звільнили.

Було проведене розслідування. Мене ніхто в тому, що трапилося, не винуватив, я пояснив, як воно було... Але потім, коли було багато різних ситуацій, я завжди думав про можливі наслідки.

- Ну, знав би, де впадеш…

- Так. Потім усі вже зрозуміли, що це не жарти. Особовий склад також на мене не ображався, усі розуміли, що така ситуація була. Але після цього люди вже без заперечень використовували кожну можливість, аби вчитися. Пальне у нас було в необмеженій кількості, давали для проведення навчань, то вже кожен пробував їздити вночі, вчився діяти в різних нестандартних ситуаціях. У хлопців виробилось більш відповідальне ставлення до всіх цих завдань.

- Отже, ви прибули на Сумщину. Що було далі?

- П'ять днів ми провели у Гончарівському, впродовж наступних п'яти ми вже розмістились під Ярмолинцями. Поки туди-сюди, а особовий склад почав говорити, що ось-ось закінчуються два тижні, нам вже треба їхати додому. А яке може бути додому? Ніхто й не збирався навіть їх розпускати... Довелося викликати представників військкоматів, які здійснювали призив, щоб пояснювали людям, що відбувається. Бо я й сам нічого не знав. Мені-то все одно служити. Я отримав наказ і виконую його. А у мобілізованих же робота, сім'ї. Люди явно не розраховували, що затримаються більше, ніж на два тижні. Та їм від самого початку хтось нащось вбив у голови цю думку: це всього на два тижні. Можливо, у тих же військкоматах вірили, що ось все закінчиться. Що приведемо Збройні сили у повну бойову готовність і росія побоїться... Хто його знає, хто там що думав. І представники військкоматів приїздили, говорили з людьми...

he2cbj.webp

Фото: EPA/UPG

- Їх не били хоч за те, що обдурили?

- Ні, їх не били. У нас такого не було і бути не могло. У мене ж кадрові офіцери були, до мене прийшов тільки один мобілізований заступник командира батареї з озброєння Олександр Зиков – дуже грамотний у своїй справі фахівець. Будь-яку машину за ніч міг на хід поставити. Ну от дано людині.

Усі свідомі, патріоти. Тому з усіма вдавалося знаходити спільну мову. Люди після розмови з представниками військкоматів змирилися з тим, що вони тут надовго. Кому треба було терміново вирішити якісь сімейні питання, тих через командування відпускали додому. Та й на вихідні частково відпускали людей, бо всі хлопці були з Сумської і Полтавської областей. Ну і готувалися вже серйозно.

- Ви чекали, що росіяни попруть через кордон?

- Чекали. Відпрацьовували планові цілі, виїжджали на умовні вогневі позиції, здійснювали розвідку місцевості. Я їздив із водієм командирської машини розвідувати позиції, щоб зрозуміти, де можна поставити батарею, щоб її менше було видно, як і куди можна комунікації підтягнути, який рельєф... Поступово "обживалися", словом. Зранку – навчання, ввечері – вільний час...

- З "аватарами" на той час вже розібралися?

- Свого досвіду в цьому у мене тоді не було, тому ми запозичили досвід 24 бригади. Який був, можливо, не зовсім гуманний, але дієвий. Такий спосіб ми почали застосовувати і у себе.

- Допомагало?

- Так, це було досить ефективно. У людей в руках була зброя і вони самі розуміли, наскільки може бути небезпечна людина зі зброєю в нетверезому стані. Тому дані методи стосувалися до всіх підряд – борзих, здорових, старих, молодих. Без жалю. Бо ось зараз ти його пожалієш, а він горя наробить. Так виховували. І люди реально змінювались. Бо навіть 50-річний "бугай" здоровий, який вважає себе пупом землі, після певних заходів змінював свою поведінку. Тому з "аватарами" ми розібралися досить швидко.

Ну, і стосунки в колективі, певно, зіграли свою роль. Людські відносини між рядовими і офіцерами – це було ефективно. І допомогло мені у найважливішому – досягненні злагодженості мого підрозділу, його керованості й навченості. Можливо, саме тому саме наша 8-ма батарея першою з нашої бригади виїхала в зону АТО.

- Знову перші? Коли це сталося?

- Нам прийшло розпорядження, що 29 червня ми вже повинні бути у підпорядкуванні штабу АТО. Він тоді знаходився в селі Довгенькому Харківської області, на межі з Донецькою. Перед самим маршем восьмеро людей відмовились їхати в АТО.

- Чому?

- Тоді вже дуже активна пропаганда пішла у російських і сепарських ЗМІ. Серед тих, хто відмовився, більшість були мобілізованими водіями. Вони ж ішли спершу на два тижні, залишились на більше лише тому, що представники військкоматів пригрозили їм кримінальною відповідальністю за невиконання вимог статутів. Тому вони просто ходили собі. І не заважали, але і користі особливої не приносили.

Але коли мова пішла про те, щоб їхати на Донбас, восьмеро людей відмовились. Серед них і той, хто свого часу відмовився сідати за кермо.

- Ну, вісім людей з майже 100 – не так і багато.

- Їх спершу було близько 30. Мобілізовані. Вони боялися їхати на війну першими. Чомусь вирішили, що ми – ціль номер один. Що ми не доїдемо до пункту призначення. Що на нас там вже чекають... Мусив вмовляти людей, говорити з ними.

- Як переконували?

- Шикував, підводив до того, що як не ми – то хто? Казав кожному: ти ж вже місяць вчився, вже знаєш свою справу, я вже можу тобі повністю довіряти... Отак з офіцерами ставали перед людьми й і спілкувалися. А що лишалося робити?

- А ті, хто відмовився? Була для них кримінальна відповідальність?

- Ні, тоді такого не було.

- Тоді вам дійсно пощастило, що так мало відмовилося...

Так. Після нас висувалася інша наша батарея, то їм вже нас за приклад ставили. Казали: от, там жоден не відмовився, а у вас... Дещо прикрашали реальність, словом.

І, знаєте, з тими людьми, з якими ми воювали тоді, в 2014-му, ми спілкуємося досі. Щороку збираємося в Сумах 14 жовтня. Ще коли вони демобілізувалися у 2015-му, я сказав їм, представникам першої хвилі: день 8-ї батареї – 14 жовтня, закликаю всіх цього дня збиратися, спілкуватися, товаришувати. І люди збираються. Тим більше, що нині це вже офіційний вихідний. А волонтери знайшли спонсорів, які фінансують ці зустрічі. А ці восьмеро, які тоді відмовились – так вийшло, що ніхто з колективу на них не чекає, ніхто їх за своїх не визнає, і зв'язок з ними давно втрачений...

Але то я вже відволікся. У АТО ми приїхали без пригод. Кожен водій тоді вже знав специфіку своєї машини, як нею керувати, що робити у разі поломки. Якщо щось і траплялось, то проблеми вирішувалися дуже швидко. Тому 600 км від Сум до пункту призначення ми подолали своїм ходом швидко.

Мені тоді ще дали людей додатково, тому виїжджав я зі 114 людьми: 93 моїх, особовий склад забезпечення та транспорт забезпечення. Насправді багато хто рвався в бій тоді. На той момент АТО вже увійшла в активну фазу, а ми висувалися аж 29 червня, майже через місяць після початку. Але ж люди дивилися телевізор, знали, що йде війна і ті, хто бажав замінити тих вісьмох, що відмовились, знайшлися без проблем. Тому мій підрозділ був укомплектований на 100%. Тож у мене ще 20 людей додалося.



Продовження інтерв'ю читайте на "Апострофі" найближчим часом

Лилия Рагуцкая

⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
 
Місія на Донбасі: Габріель готовий досягти успіху?

Глава МЗС ФРН намагається форсувати врегулювання конфлікту
Перший зарубіжний візит у новому році міністр закордонних справ ФРН Зігмар Габріель здійснив до Києва. Що звичайно примітно саме собою і говорить про те, яке місце і Україна, і ситуація на Донбасі займають у зовнішній політиці Німеччини. Особисто для Габріеля це ще й певною мірою питання того, яку «спадщину» він залишить після себе як керівник німецького МЗС...

hj9cfh.webp


МИРОТВОРЦІ СПОТИКАННЯ

Зараз якісь зрушення у врегулюванні конфлікту на Донбасі пов'язані з перспективою введення миротворців ООН. Габріель надає їй великого значення. Він одним з перших привітав вересневу «ініціативу Путіна», який раптом заявив про готовність погодитися з тим, на чому Україна наполягала не один рік. Однак з нинішньою кремлівською постановкою питання про формат місії політик не згоден.

«Це повинна бути озброєна і потужна місія ООН, яка буде розміщена на всій окупованій території, а не нечисленна група, яка буде охороняти представників ОБСЄ і перебувати на лінії зіткнення. Ми не можемо допустити, щоб нинішня лінія зіткнення між сепаратистами та Україною перетворилася на новий кордон», – заявив Габріель у Києві після переговорів з українським колегою Павлом Клімкіним. Він зазначив, що це – спільне бачення. Ще політик сказав, що Німеччина разом з французькими партнерами та країнами-членами Радбезу ООН зробить все, щоб ввести «справжню миротворчу місію ООН» на Донбас. Саме така місія, на його переконання, є єдиною можливістю забезпечити реальне, а не на папері перемир'я.

Примітно, що розмістити миротворців німецький дипломат хотів би ще до президентських виборів у Росії. «Якщо не встановити амбітний графік, це триватиме ще довше», – вважає він.

З одного боку, це нібито пов'язано з ситуацією в Росії, з іншого – сам Габріель буде займати пост шефа німецької дипломатії, швидше за все, якраз приблизно до дня російських виборів.

Як зазначив у коментарі Укрінформу німецький політолог, керівник програм Східної Європи і Центральної Азії у Німецькому товаристві зовнішньої політики (DGAP) Штефан Майстер, складається враження, що Габріель хотів би досягти успіху у питанні розміщення миротворчої місії ООН на Донбасі поки залишається главою МЗС, що він готовий зробити свій внесок. Основною метою візиту, за переконанням експерта, було просунути тему місії «блакитних касок», і в таку можливість він щиро вірить.

Вірить – не вірить, але сам Габріель, вже перебуваючи у четвер у Дніпрі, визнав, що переговори з російською стороною щодо умов розміщення місії ООН є «важкими». Цілком очевидно: щоб зрушити справу з мертвої точки і переконати Кремль у необхідності місії, якою її бачать всі інші міжнародні гравці, доведеться не тільки вести нескінченні телефонні переговори, але й особисто відправитися до Москви. Включитися у «човникову дипломатію».

54698b1f4690eea45a3848aabfcd1517.webp


ГРА НА КОМПРОМІС

Необхідність напоумити російську сторону повернути офіцерів у Спільний центр контролю і координації також була важливою темою під час київських переговорів.

Нинішня позиція РФ у цьому питанні не дає приводів для особливого оптимізму. «Сигнали, що надходять зараз з Москви, не виглядають дуже вже конструктивними: занадто мало руху, дуже критичні вислови на адресу України, позиція блокади», – каже Штефан Майстер. Досвідчений політолог не бачить якоїсь готовності російської сторони зробити внесок у деескалацію ситуації в регіоні. Експерт визнає, що Габріель, можливо, міг би зробити «якусь пропозицію», на що Путін відповів би згодою повернути офіцерів-спостерігачів.

Питання формату миротворчої місії є вкрай принциповим для Москви: вона зовсім не зацікавлена у присутності «блакитних касок» на території, якою спокійно ходять її військові. У той же час, історія з відкликанням офіцерів з СЦКК є, що дуже навіть ймовірно, нічим іншим як спробою поліпшити переговорні позиції: мовляв, відкликали у зв'язку з незтерпністю роботи в таких умовах, але можемо і повернути, якщо... А далі – готовність піти на компроміси в результаті якогось торгу.

Подібні сценарії вже не раз застосовувалися і нерідко спрацьовували. Заходу, який загалом розуміє, що стоїть за такими «реверансами», деколи просто не залишається нічого іншого, як прийняти гру під назвою «крок вперед – два назад», щоб не завести справу у глухий кут.

fg3hjd.webp


ТУМАННІ ПЕРСПЕКТИВИ

Дводенний візит Габріеля до України хоч і готувався досить швидко – ідея виникла напередодні католицького Різдва – надзвичайним все ж не був.

До речі, він став першим візитом закордонного політика у 2018 році і для України, що також говорить про те місце, яке Німеччина займає у зовнішньополітичних пріоритетах Києва.

Закономірним було обмінятися думками з приводу грудневого звільнення заручників, до якого Берлін доклав руку. Говорили і про чергове перемир'я. Їх, перемир'їв, на жаль, було вже чимало, але, незважаючи на оголошений режим припинення вогню, на фронті продовжують гинути люди. Всю трагічну статистику міністр Клімкін представив гостю.

Крім політичних переговорів у столиці, політики мали б побувати у прифронтовому Маріуполі. На жаль, втрутилася погода і густий туман не дозволив дістатися до місця. Вийде чи ні здійснити поїздку пізніше цього місяця, як домовилися дипломати, невідомо. Думається, у Габріеля і так є досить чітке уявлення про події, а пряме, без перекладача, спілкування з Павлом Клімкіним дозволило отримати повну картину сьогоднішнього стану речей.

Зігмара Габріеля в Україні, та й у нього на батьківщині нерідко зараховують до тих, хто «розуміє Путіна». І це дійсно так: німецький міністр і російський президент не раз зустрічалися, у тому числі в конфіденційній обстановці, не раз у присутності відомого друга глави РФ, екс-канцлера Герхарда Шредера. Відомо, що Габріель є одним з лобістів проекту «Північний потік» і прихильником поетапного зняття антиросійських санкцій.

У той же час міністр закордонних справ ФРН добре розуміє, що війна на Донбасі – це ніяка не громадянська війна і не просто конфлікт між Росією та Україною, а небезпечний прецедент для Європи і всього світу. І він ставить під удар принцип поваги кордонів і виконання міждержавних договорів, який ще не так давно здавався непорушним.

Сам Габріель заявив, що своїм візитом хотів «показати людям в Україні: ми не кидаємо вас, для нас цей конфлікт не є ні замороженим, ні забутим, а дуже актуальним і пожежонебезпечним».

Він дійсно має для Німеччини та її головного дипломата пріоритетне значення. Саме в ньому, на відміну від інших конфліктів у світі, Німеччина відіграє центральну роль як парламентер і серйозно заангажована як актор, який може впливати на ситуацію.

...Яким би не був результат коаліційних переговорів, попередній етап яких розпочнеться найближчої неділі, новий уряд з'явиться у Німеччині в кращому разі до весни. І чи увійде до його складу глава МЗС ФРН Зігмар Габриль – питання відкрите. Поки що віце-канцлера навіть не включили до складу групи перемовників, причому – члени його партії, яку він очолював ще рік тому. Важко сказати, чи стане хоч якийсь успіх у врегулюванні російсько-українського конфлікту бонусом для політика, але, у будь-якому випадку, – це йому зарахується. Нехай навіть у моральному плані.

Ольга Танасійчук, Берлин.

⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
 
Навіщо Нідерланди Путіну на Новий рік «подаруночок» обіцяли, але не дали

Обставини навколо несправджених обіцянок опублікувати списки винуватців збиття рейсу МН-17 вказують, що за ними стояли шантаж і тиск. Але це нічого не змінює

Список тих, хто був причетний до збиття рейсу МН-17 анонімні голландці обіцяли опублікувати, ще вчора, 1 січня 2018 року, але його до вечора так ніде ніхто і не побачив. Сьогодні, 2 січня, у перший робочий день нового року, ситуація з обіцянками один в один повторилася з самого ранку. І тоді ж стало очевидно: якщо і сьогодні не опублікують, то це не просто так, це не через якісь «технічні проблеми» і вимоги голландського закону тут ні до чого.

А під вечір - сталося: Нідерланди уже голосом офіційного представника прокуратури Вім де Брана заявляють про те, що списки російських військових злочинців-виконавців і їхнього різнокаліберного злочинного начальства публікувати взагалі не будуть. Шкода. Так хотілося порівняти їх з тими переліками, які нарахували кілька журналістських і експертних груп, Bellingcat, зокрема, що працювали з відкритими джерелами і оприлюднили свої версії ще позаминулого року. Просто хотілося порівняти, щоби пересвідчитись у потузі сучасних засобів медійного розслідування – соціальних мереж, сервісів геолокації, супутникового фото тощо.

Зафіксуємо (для порядку) і той факт, що голландці не вдалися до жодних пояснень: ні з приводу появи чуток, ні про те, чому саме вони в решті решт передумали.

Здається, що з переліченого можна і треба зробити певні висновки.

Увесь цей час – два дні на початку року, а може і дещо раніше – йшла залаштункова торгівля і чинився тиск. Про що торгувалися і хто тиснув – питання риторичні, але з тих, відповіді на які все ж таки треба озвучити в явному вигляді. Торгувалася і тиснула росія, по дипломатичних каналах наполягала на тому, щоби жодного прізвища у відкритий доступ не просочилося.

Чим росія погрожувала, або як задобрювала – більш складні запитання, відповідей на які наразі немає, але це зовсім не означає, що цих відповідей не буде ніколи. Навіть навпаки, а затримка з публікацією може лише посилити удар.

Несподівана поява чуток не коли-небудь, а на Новорічні свята (!), не виключено, пов’язана з тим, що і на Росію тиснули, добиваючись від неї якихось поступок. Яких саме і чого в результаті досягли – ми теж поки що не знаємо.

120 осіб, які анонсувалися у списку, це не все дрібнота на рівні виконавців і тих, хто забезпечував логістику «Бука». І російський генерал-полковник Ніколай Ткачов далеко не найвищий за посадою його фігурант. Йдеться, можна не сумніватися, і про тих, хто вище – і в генеральному штабі РФ, і в міністерстві оборони, а може, і в Кремлі – теж. Тобто, рівень – найвищий, включно з Шойгу і Путіним. Звідки така переконаність? А задля дрібноти і навіть заради якогось Ткачова ніхто б так не старався.

Головне в тому, що інформацію про такі речі «закрити» назавжди не можна в принципі. Як не реально навіки приховати, з якого дива відстала і голодна КНДР протягом якогось року і потенціал ядерний в сотні зарядів накопичила, і засоби доставки – міжконтинентальні ракети десятками набудувала. З тактичних міркувань про джерела такого «великого стрибка» зараз не кажуть. Але це, повторимо, тактика. А стратегія полягає в тому, що за все це – за тероризм власний і за підтримку світового тероризму, за намагання за будь-яку ціні порушити світовий баланс - за все це Кремлю доведеться платити дуже дорого. Нам просто доведеться трохи ще почекати, але навряд чи довго.

Ігор Петрук, Київ

⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
 
Военный корреспондент Роман Сапоньков показал фотографии бомбардировщика Су-24М с авиабазы Хмеймим, поврежденного в результате обстрела. Снимки он выложил в четверг, 4 января, на своей странице «ВКонтакте». На них обратил внимание Telegram-канал Directorate 4, который занимается обзором деятельности исламистов.
«Все же пострадала техника. Предварительно шесть Су-24, один Су-35С, один Ан-72, один Ан-30 разведчик, один Ми-8», — говорится в подписи.
Сапоньков уточнил, что два Су-24 и Су-35С удалось ввести в строй.
фото страница Романа Сапонькова во «ВКонтакте»
Как уточняет Directorate 4, у боевой машины разрушен правый цельноповоротный стабилизатор и осколком пробита гидросистема.
 

Вкладення

  • 04185810.788999.4261.webp
    04185810.788999.4261.webp
    8.9 КБ · Перегляди: 348
Крим. Канал життя

"Екскурсія" на Північно-Кримський канал - найдовшу іригаційну споруду в Європі - допоможе зрозуміти, які зміни принесла "велика вода" та як без неї сьогодні живе півострів

До окупації Криму основним джерелом прісної води на півострові була дніпровська вода, яка надходила туди завдяки побудованому в 1971 році Північно-Кримському каналу. Саме Дніпро до 2014 року на 86,7% задовольняв потреби Криму у воді для побутових і господарських потреб. Лише на 8,8% використовувалися місцеві стоки. Підземні води забезпечували півострів на 4,4%, а морська вода - на 0,16%.

Основними користувачами каналу були сільгосппідприємства - щорічно ними витрачалося понад 590 млн кубометрів води, житлово-комунальний комплекс споживав більше 125 млн кубів води, для роботи промисловості було потрібно близько 50,6 млн кубометрів.

РОСІЙСКИЙ ЦАР ПРОЕКТ КАНАЛУ "ЗАРУБАВ"

Вода на півострові завжди була дефіцитом, оскільки клімат тут посушливий, а великих річок на півострові, оточеному з трьох боків морем, ніколи не було. Тому з давніх-давен тут існувала ціла наука правильного поводження з прісною водою. Люди, що жили тут, вміли знаходити воду, збирати її у джерелах і раціонально використовувати. У Криму досі збереглися побудовані колись колодязі, фонтани, джерела. Деякі з них і зараз служать людям, але в багатьох, на жаль, води немає. Після кримської депортації разом із місцевим населенням стали зникати і джерела, які вимагали вмілого поводження з ними.

Згодом практика будівництва ставків в Криму призвела до того, що вода остаточно «пішла» з дрібних джерел і річечок, які напували безліч населених пунктів Криму. Будівництво каналу врятувало розорену війною і сталінською депортацією економіку півострова. Втім, ідею пуску в Крим дніпровської води ще в 1833 році подав засновник Нікітського ботанічного саду Християн Стевен. Якраз у той рік трапилася сильна посуха, внаслідок якої в Криму загинули і люди, і тварини, і посіви. З обговорюваних вже тоді способів водопостачання - опріснення морської води і доставки трубами з Росії - він схвалив будівництво каналу з дніпровською водою. У 1864 році до Криму з Москви прибула спеціальна експедиція, яка готувала проект майбутньої перекидання дніпровської води. Кілька томів більш ніж 10-річних досліджень були представлені царю Олександру ІІ, але той, ознайомившись з ними, викинув їх у топку зі словами: «Цього не буде ніколи!»

Спроби повернутися до цього питання були в 1916 році, але революція і громадянська війна також не дали їх здійснити.

КАНАЛ КОПАЛИ... КОЛИШНІМИ ТАНКАМИ

Рішення про будівництво Північно-Кримського каналу було ухвалене 21 вересня 1950 року постановою ЦК ВКП(б). Північно-Кримський канал будували більш як 10 тисяч людей за допомогою понад двох тисяч землерийних машин. Найпотужнішими з них були бульдозери, переобладнані з танків, з яких зняли гармати і встановили ковші і лопати. Для організації будівельних робіт в 1963 році був створений трест "Укрводбуд".

Розвідувальні роботи та проектування Північно-Кримського каналу, включаючи спорудження всіх його відгалужень, водосховищ та зрошувально-дренажної системи, виконували фахівці київського проектно-дослідного інституту «Укрдіпроводгосп» і його кримська філія в Сімферополі.

ВІД КРАСНОПЕРЕКОПСЬКА ДО ПБК

Канал, а точніше, його перша черга, будувався більше десяти років - з 1961-го по 1971-й.

Відкриття першої черги з урочистим перерізанням стрічки Микитою Хрущовим відбулося 17 жовтня 1963 року. З цього дня дніпровська вода самопливом стала надходити у Красноперекопськ. У 1965 році вона дійшла до Джанкоя і тільки через шість років, в 1971-му - до Керчі.

У 1972 році розпочалося будівництво другої черги каналу - для водопостачання Сімферополя і Південного берега Криму. З цією метою в 1986 році було побудовано Міжводне водосховище.

cjc8bg.webp


Всього в Криму з метою заощадження води і гарантованого водопостачання було споруджено шість наливних водосховищ, для зрошення земель - 126 насосних станцій і ще 256 різних гідротехнічних споруд. Наприклад, загальна довжина колекторно-дренажної системи становила близько 14 тис км.

У 1990 році була здана друга черга каналу, в 1997-му - третя. В кінці 90-х через нестачу коштів не вдалося завершити будівництво четвертої черги СКК, хоча були передбачені ще й п'ята з шостою.

Весь час, поки будувався канал, одночасно велися його реконструкція та удосконалення. Наприклад, щоб припинити високі, до 40%, втрати води, бетонували земляне русло. Крім того, були побудовані Азовський і Роздольненський відвідні рисові канали та зрошувальна система до них. У Роздольненському районі був споруджений з'єднувальний канал з чотирма насосними станціями, які піднімали воду на висоту 82 м.

НАЙДОВШИЙ В ЄВРОПІ

Північно-Кримський канал - найдовша штучна іригаційна споруда на території Європи і третя за довжиною в усьому світі. Довші за нього тільки Великий Китайський канал (1782 км), який будувався майже дві тисячі років, і Каракумський в Туркменії, який розподіляє води Амудар'ї (його довжина 1445 км і будувався він 34 роки).

ah4cff.webp


Довжина Північно-Кримського каналу складає 402,6 км. Він бере початок у Каховському водосховищі і закінчується на водоочисних спорудах Керчі. Максимальна ширина - 110-120 м, мінімальна - 25-30 м. Глибина до 10 м, в середньому 4,6 м. Середньорічний стік води (максимальна пропускна здатність) 380 куб. м в секунду.

Довжина всіх розвідних мереж у вигляді додаткових каналів і трубопроводів перевищила 11 тис км, на каналі налічується 675 насосних станцій. Для запобігання підтопленню водами каналу і вторинного засолення навколишньої місцевості побудована унікальна дренажна система загальною протяжністю понад 14 тис км.

РИС, М'ЯСО І ФРУКТИ

Витрати на будівництво каналу окупилися за два-три роки, оскільки завдяки йому до кінця 80-х років площа зрошуваних земель у Криму збільшилася вчетверо і досягла 400 тис га. Якщо раніше урожай пшениці в Криму був в середньому 10-12 ц/га, то на поливних землях стали отримувати врожаї до 60, а в деяких регіонах півострова - до 90 ц/га. У Криму було створене рисівництво, площі під цією культурою склали кілька тисяч гектарів, її врожайність досягла 100 ц/га. За рахунок кримського рису потреби України в цій культурі задовольнялися на 90%.

g6chah.webp


Уже перша черга каналу дозволила завести в Криму ставкове рибництво, а також закласти сади і виноградники.

У 1990 році виробництво м'яса у порівнянні з 1963 роком збільшилося в 2 рази, молока - в 2,7 рази, фруктів - в 5 разів, овочів - в 2,2 рази, кормів - в 3,3 рази.

У 1990 році Крим виробляв 38% всього винограду, що вирощувався в СРСР, 15% плодів і ягід, 6% овочів.

80% води Північно-Кримського каналу йшло на потреби аграріїв.

ХТО ЗАПЛАТИТЬ ЗА ВОДУ ДЛЯ КРИМУ?

Вода по Північно-Кримському каналу перестала надходити до Криму в квітні 2014 року. Хоча трохи раніше, в березні, тодішній прем'єр України Арсеній Яценюк заявив, що Київ не буде припиняти поставки води і електроенергії на окупований півострів, але Росії доведеться за них платити. В цей же час колишній глава Державного агентства водних ресурсів України Василь Сташук заявив, що до дніпровської води в Криму прив'язані 250 тис га землі, тому очолюване ним відомство не розглядає можливості припинення подачі води - це обернеться катастрофою для півострова. І дійсно, в 2014 році воду до Криму подали навіть на місяць раніше звичайного терміну - 19 березня. На пуску води були присутні представники "влади" Криму, мабуть для того, щоб особисто переконатися в режимній роботі каналу.

Однак договору про поставку води з боку Криму не було. За словами Сташука, "вони побачили, що канал працює, але на сьогодні договір не укладено, борги з минулого року не погашено". Він висловив думку, що самопроголошені "керівники" Криму не хочуть цивілізовано укладати договір на поставку води. Замість цього, розповів він, "влада" стала займатися "незрозуміло чим, розібрали канал, подають воду з Тайганського водосховища, не розуміючи, скільки там води". Спекотне літо покаже, що води цієї їм не вистачить, попередив глава Водагентства.

ebj4bc.webp


У Києві стверджують, що Крим залишився без дніпровської води через те, що керовані Кремлем владці самі відключили насосні станції в районі Красноперекопська і тому вода, яка повинна були йти на півострів самопливом, перестала стікати в русло каналу. Тоді аксьонови та константинови голосно заявляли, що "російський Крим" не бажає, щоб ворожа вода "хунти" зрошувала "споконвічно російські землі" півострова. Думка про те, що люди можуть залишитися без світла і води, мабуть, їх мало турбувала, і, впевнені у невичерпності "золотого дощу" з Москви, вони викорчовували з Криму все українське. Дніпровська вода стала для окупаційної влади таким же політичним жупелом, як вказівники населених пунктів українською мовою, українські класи в школах - все, чого нова «влада» поспішила позбутися.

Коли кримчани відчули перший шок від погляду на спорожнілий канал, російський прем'єр Медведєв поквапився заспокоїти їх: мовляв, найближчим часом Москва «знайде всі можливі способи», щоб півострів був забезпечений питною водою.

ccjf9j.webp


Серед можливих варіантів називалися будівництво водоводу з території російської Кубані, створення водосховища на Таманському півострові і розробка підземних родовищ в Джанкойському і Нижньогірському районах.

Як ще один спосіб зниження залежності Криму від української води планувалася реконструкція місцевих систем водопостачання, завдяки якій збиралися мінімізувати втрати у водоводах і таким чином заощадити і компенсувати до 86% води. Але диво-інженерів і висококласних менеджерів для таких експериментів так і не знайшлося.

"КРИМНАШ" ПЛАТИТИ НЕ СХОТІВ

І все ж до середини квітня 2014 року вода надходила на півострів, але кримська «влада» не збиралася навіть домовлятися про розрахунки за її використання. Борг за перекачування води на півострів натоді склав вже близько 1,5 млн грн.

bdf9fe.webp


Незважаючи на загальну риторику, кримська окупаційна влада, вочевидь, таємно сподівалася на те, що водна проблема півострова почне вирішуватися так само, як енергетична. Ми пам'ятаємо, як два роки тому, напередодні енергетичної блокади півострова, її ініціатори оприлюднили секретні документи, згідно з якими Київ зобов'язався поставляти у «Кримський федеральний округ» практично безкоштовну електрику. росія платила Україні принизливо мізерну ціну - вона була нижчою за внутрішні російські ціни за користування електроенергією, скажімо, у Московській області. Там 1 кВт/год коштував 4,54 рубля, а в Криму, згідно з договором, 3,42 рубля за кВт/год. За такі ж смішні гроші «російський» Крим, мабуть, розраховував отримувати і воду. Але коли сподівання не справдилися, в Москві та Сімферополі з наївною щирістю і нерозумінням обговорювали "обурливі наміри" України залишити Крим без води і підняти "до рівня світових" ціни на дніпровську воду. Таким був розрахований на слабкодухість чиновників сценарій вирішення кримської водної проблеми.

Але цей план провалився.

ДАМБА

Побачивши, що направляти воду в Крим немає сенсу - її там блокують, і з огляду на неможливість з об'єктивних причин контролювати роботу каналу на окупованій території, Державне агентство водних ресурсів України ініціювало будівництво у Херсонській області тимчасової дамби, яка б перекрила воду на півострів. Її звели у травні 2014 року з мішків піску на 91-му кілометрі Північно-Кримського каналу в районі селища Каланчак. І в першу річницю «Кримнаша» рівень споживання дніпровської води на півострові скоротився у більш ніж чотири рази - з 1346,3 млн куб до 310 млн. Через рік її споживання знизилося ще на порядок - до 253,46 млн кубометрів.

e6gjgd.webp


У 2016 році на 107-му кілометрі каналу біля адмінмежі з Кримом було розпочато будівництво вже постійної капітальної дамби, яка була готова у квітні 2017 року.

f6faaf.webp


Метою його була не тільки установка лічильників (на випадок укладення угоди на поставку води до окупованого Криму), але і безперебійна подача води по Північно-Кримському каналу для потреб рисосіючих підприємств Херсонської області. Після втрати кримських рисових посівів це було актуально. Відновили роботу і рибні господарства, водойми яких висохли після зменшення пропускної здатності каналу на кордоні з Кримом.

ВОДОСХОВИЩА БЕЗ ВОДИ

Залишившись без дніпровської води, Крим став активно використовувати річкову воду і викачувати підземну. У міністерстві природних ресурсів Росії "по-хазяйськи" підрахували, що в Криму є не тільки газові та нафтові запаси, але й 23 родовища прісної води, у тому числі мінеральної та термальної, які можна не замислюючись експлуатувати. Крім того, «владці» в Криму вкотре заявили, що вони готові зайнятися опрісненням морської води і будівництвом водоводу з території Росії через Керченську протоку.

Але до сьогоднішнього дня ентузіазм спостерігається тільки в експлуатації кримських водоймищ, річок і підземних джерел. В результаті намітилася прогресуюча тенденція поступового вичерпання води у водосховищах і підземних джерелах.

cgabj9.webp


Побудована в Криму під Північно-Кримський канал система водопостачання почала ламатися. Першими стали виходити з ладу виснажені нестримною експлуатацією річки і підземні джерела. Це стало причиною обміління Старокримського, а пізніше - Білогірського і Тайганського водосховищ, адже з 2014 року їхній вміст через русло порожнього каналу стали направляти в Феодосію і Керч. Там, у східних регіонах анексованого півострова, ситуація із забезпеченням водою найкатастрофічніша, тож не дивно, що туди спробували перекинути колись найбільш повноводні кримські водосховища.

Але сьогодні окупаційна "влада" в Криму визнає фіаско - води немає, її не вистачає не те що для водозабору до Феодосії і Керчі, але навіть для власних потреб регіону, через що припинено поливи посівів у Білогірському районі. На своїх «урядових» нарадах «влада» називає ситуацію з колись переповненими, а тепер висохлими водосховищами, НС регіонального рівня. Надзвичайності додає те, що разом з обмілінням річки Біюк-Карасу, яка бере початок з найпотужнішого в Криму карстового джерела Карасу-Баші, знищується і вся екосистема долини з її унікальними рослинами і тваринами. Сьогодні кримчанам прикро, що від минулої пишноти долини, щедро зрошуваної водами Біюк-Карасу з її фруктовими садами, рожевими плантаціями і лавандово-шавлієвими полями, нічого не залишилося.

Але ж зниження рівня води до граничного в Тайганському і Білогірському водосховищах було легко передбачуване. Тільки одній Феодосії на добу необхідно близько 50 тис кубометрів води і не менше 18 млн кубів на рік, а з Тайганського водосховища (в 2014 році його обсяг був 8 млн кубометрів) більше 3 млн кубів відбирати без небезпеки для системи не можна. За рік реалізації «проекту перекидання води» обсяг Тайганського водосховища за даними «влади» знизився до 3,7 (на 27%), а Білогірського - до 4 млн кубів (на 18%). У верхів'ях пересохлої водойми стало проглядати русло річки, яка живила його. До кінця 2015 року запаси води там зменшилися ще в три рази. У 2016 році так званий «мертвий обсяг» водосховища становив 1,8 млн кубів. Жителі Керчі стали скаржитися на тухлий запах і коричневий колір води, яка текла з їхніх кранів.

Експерти дають невтішні прогнози на 2018 рік, який, на їхню думку, може стати переломним у вирішенні проблеми прісної води. Виходячи з того, що повну відповідальність за ситуацію на окупованій території несе країна, чиї закони на ній де-факто діють, претензії до "підступної" України наївні. Це не вона, а сторона, яка взяла на себе відповідальність, в тому числі, за гуманітарну ситуацію в Криму, повинна ініціювати переговори з метою визначення умов поставки води, щоб остаточно не перетворити півострів на посушливий солончаковий степ.

ЩО КАЖУТЬ У КИЄВІ

У Києві журяться, що не можуть впливати на ситуацію з розподілом води в Криму. За словами начальника Відділу гідрологічних прогнозів Українського гідрометеорологічного центру Вікторії Бойко, обміління двох колись найбільш повноводних водойм в Криму - тривожний знак, оскільки нових джерел поповнення нестачі вологи можна шукати тільки в підземних джерелах, які, до речі, вже виснажені.

be7aca.webp


Відсутність дніпровської води позначилося не тільки на підземних джерелах, а й на засоленні верхнього грунту землі, що робить її непридатною для землеробства. У результаті аграрії вже скоротили площі поливних земель, відмовившись від вирощування рису і цілої низки овочів, зробивши ставку на стійкі до посухи культури.

Експерт Фонду розвитку українського села Юрій Тарасенко ймовірність перекидання в Крим води з російської річки Кубань вважає нереальною. Це невелика річка, площа басейну якої в 9-10 разів менше, ніж Дніпро. Відправивши воду на півострів, Кубань, де посівів і угідь в рази більше, ніж в Криму, може сама залишитися без води. Якщо ж говорити про опріснення морської води, то, на думку Тарасенко, у промислових масштабах такі енерговитратні проекти можуть собі дозволити дуже багаті країни, наприклад, Арабські Емірати. Навіть якщо росія готова спрямувати свої нафтові ресурси на вирішення цієї проблеми, все одно Криму потрібно буде набратися терпіння.

ЩО КАЖУТЬ У КРИМУ

Один з кримських вчених Володимир Паштецький, який є керівником «науково-дослідного інституту сільського господарства», вважає, що в найближчі роки деякі регіони Криму через ситуацію з дефіцитом води можуть втратити статус населених пунктів.

На його думку, "владі і науці потрібно вирішувати водну проблему, тому що на кін поставлено не просто добробут і безпеку, а й життя деяких регіонів Криму". Він заявив, що зустрічав подібні приклади в світі, «коли пропала вода, і буквально протягом п'яти років пішли люди, тому що без води - життя немає». Крім жорсткого регламенту на водокористування вчений заявив про необхідність побудови "федеральної стратегії, можливо, спільної з бізнесом", яка б могла забезпечити окупований Росією Крим водою.

ag6had.webp


Особливо він відзначив зміни в грунті в районі прибережних територій степового Криму, що відбулися після перекриття Північно-Кримського каналу

Ще один учений - заступник директора НДІПМ Росії Сергій Васильєв - застерігає російську владу від спокуси напоїти Крим водою з Дону. Розповідаючи про небезпеку цих намірів, він пояснив, що в разі, якщо Дон замість Азовського моря направити до Криму, в Азовське море піде вода Чорного моря. А потім засолена вода за рахунок гідравлічного зв'язку піде під Крим, і експерименти з природою закінчаться сумно.

Він теж говорив про необхідність комплексного використання водних ресурсів з урахуванням потреб усіх користувачів води. На його думку, це необхідно було зробити давно.

На думку кримського еколога Маргарити Литвиненко, для населення Криму чисельністю понад два мільйони людей вирішити проблему води перекиданням водоводу через Керченську протоку, а тим більше бурінням свердловин - нереально. "Це величезні матеріальні витрати, а стільки води, скільки потрібно Криму, з Кубані перекинути неможливо", - вважає вона.

КАНАЛ ЯК МЕТАФОРА КРИМСЬКОГО ЖИТТЯ

За 60 років перебування Криму в Україні, в тому числі за 23 роки незалежності, на півострові було реалізовано чимало масштабних проектів. Руйнувалися старі і зводилися нові заводи, створювалися гірсько-лісові заповідники, розбивалися штормами і укладалися наново морські набережні, облаштовувалися народи, які повернулися до Криму, прокладалися нові туристичні стежки, приймалися мільйони відпочиваючих. Не все було ідеально, але, будуючи водоносні канали та лінії електропередач, Україна вважала Крим єдиним цілим з материком. Місцеві ж політики, дружно киваючи київському начальству і з готовністю приймаючи від нього ордени й медалі, при цьому регулярно їздили в Москву з надією продати Крим дорожче.

Сьогодні Північно-Кримський канал, який 46 років тому приніс на півострів велику воду, став жертвою політичної авантюри. Разом із втратою каналу в Криму порушилася гармонія землі і води, людини і природи, економіки і політики. Канал став метафорою всього кримського життя - рукотворної катастрофи, яку намагаються, але вже не можуть приховати.

Зера Аширова, Київ

⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
 
Военный корреспондент Роман Сапоньков показал фотографии бомбардировщика Су-24М с авиабазы Хмеймим, поврежденного в результате обстрела. Снимки он выложил в четверг, 4 января, на своей странице «ВКонтакте». На них обратил внимание Telegram-канал Directorate 4, который занимается обзором деятельности исламистов.
«Все же пострадала техника. Предварительно шесть Су-24, один Су-35С, один Ан-72, один Ан-30 разведчик, один Ми-8», — говорится в подписи.
Сапоньков уточнил, что два Су-24 и Су-35С удалось ввести в строй.
фото страница Романа Сапонькова во «ВКонтакте»
Как уточняет Directorate 4, у боевой машины разрушен правый цельноповоротный стабилизатор и осколком пробита гидросистема.

650x155.jpg

g1jdbf.webp

cbdg4f.webp

d2jagd.webp
 
История с обстрелом авиабазы мутная весьма. Кто-то сливает и дает разрешение публиковать инфу "Коммерсанту", потом Сапоньков публикует фото... Минобороны подтверждает минометный обстрел, но отрицает масштабы происшедшего. Есть имеющая право на существование версия, что по пьяни на новый год учудили взрывы на складе, а теперь неуклюже пытаются прикрыть собственное ****** атакой исламистов.
 
Cаакашвілі засудили до трьох років в'язниці

Тбіліський міський суд визнав екс-президента Грузії Міхеїла Саакашвілі винним у справі про вбивство банкіра Сандро Гиргвліані, засудивши до трьох років позбавлення волі.

Як передає "Грузія. Online" , у цій справі Саакашвілі пред'явлено звинувачення за статтею "зловживання службовими повноваженнями".

Справа про вбивство співробітника "Об'єднаного банку Грузії" Сандро Гиргвліані в 2006 році стала одним із найгучніших процесів у Грузії.

Інцидент почався зі сварки Гиргвліані в кафе "Шарден-бар" у центрі Тбілісі, де перебували на той момент високопоставлені чиновники МВС - Дата Ахалая, Олег Мельников, Васил Санодзе, начальник служби з громадських зв'язків МВС Гурам Донадзе, а також дружина на той час голови МВС Вано Мерабішвілі - Тако Салакая.

Гиргвліані знайшли мертвим 28 січня 2006 року на цвинтарі в передмісті Тбілісі.

У 2006 році у справі Гиргвліані суд виніс вирок на термін від 7 до 8 років в'язниці чотирьох співробітникам департаменту конституційної безпеки МВС Грузії. Через три роки вони потрапили під умовно-дострокове звільнення, після того як, рішенням президента Саакашвілі, їм вдвічі скоротили термін покарання.

Сім'я Гиргвліані, дізнавшись про звільнення екс-співробітників МВС, внесла позов до Європейського суду з прав людини, який у 2011 році зобов'язав уряд Грузії виплатити родині 50 тисяч євро.

Після зміни влади в Грузії в 2012 році до відповідальності притягнули трьох високопоставлених чиновників МВС Грузії.

Згідно зі слідством, Міхеїл Саакашвілі незаконно пообіцяв тодішньому керівнику Департаменту конституційної безпеки (ДКБ) Даті Ахалая, що помилує засуджених за вбивство Сандро Гиргвліані і потім вже в обхід Комісії з помилування помилував Геронтія Аланію, Михайла Бібілурідзе, Автанділа Апциаурі й Олександра Гачава, створивши правовий важіль для умовно-дострокового звільнення засуджених.

Нагадаємо, український суд відмовився визнати Саакашвілі біженцем.

А сам Саакашвілі заявив про швидку підготовку його екстрадиції до Грузії.

⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
 
Назад
Зверху Знизу