Він ніби загубився в часі, стоячи на розі вулиць Гончара та Рейтарської, розклавши на вузькому тротуарі книги для продажу.
Доглянутий чоловік літнього віку, невеликого зросту з сивою бородою, яскраво виділявся серед перехожих, занурених у себе чи мобільні телефони.
Своїм голосом чоловік намагається втрутитися у цей безкінечний потік людей, гучно зазиваючи перехожих придбати його книги.
Іноземці його не розуміють, а кияни відповідають, що вже не раз купували у нього книги або, що їм не цікава їх тематика.
Його звати Вадим Бойко, він прозаїк і йому 92 роки.
Він автор книг: "Слово після страти", "Якщо на землі є пекло", "Сповідь страченого", "Незабутнє". Його твори перекладалися російською, угорською, словацькою, французькою мовами.
Він написав повість "Після страти", про яку Олесь Гончар сказав: "Це єдина книга, яку я читав двічі".
Саме в ній Бойко розповів правду про нелюдську жорстокість, до якої вдавалися в ******ських концтаборах.
Через неї він пройшов особисто – 16-ти річним юнаком, під час масової облоги у селі Селезнівка, що на Київщині, гітлерівці вивезли його на каторжні роботи до Німеччини.
Хлопець встиг побувати у в’язницях Лейпціга, Берліна, Франкфурта-на-Майні, Дрездена, Бреслау, Гінденбурга, Кройцбурга і Бойтена. Його фотографували, катували та знову кудись відправляли.
Вадим потрапив до табору смерті Освенцим-Аушвіц, де на лівій руці йому викарбували клеймо – №131161, мав гестапівську супровідну картку "поверненню не підлягає".
За цей час він опанував німецьку і на допитах незмінно повторював одну версію: "Мене, зацькованого безпритульного, везли на роботу в Німеччину, по дорозі я відстав від ешелону.
Слідчі запитували: "Як? Хіба ешелон не охоронявся?"
Відповідав, що на одній зі станцій, коли вартовий відволікся, я вискочив з вагона і побіг шукати воду, тому що її нам не давали, а мене мучила спрага. Не встиг напитися, як поїзд рушив. Мовляв, боявся, що, якщо здамся владі, мене будуть бити. Ось і жебракував, поки мене не затримали".
Бойко втік із газової камери.
Історики вважають, що це чи не єдиний випадок за весь час існування концтабору Освенцим, коли в'язень зумів відтіля врятуватися.
За чотири роки в газові камери та печі крематорію Освенцима було відправлено близько 5-ти мільйонів людей.
Це була новорічна ніч 1944 року, коли польські підпільники знеструмили концтабір, а газ "Циклон б" ще не встиг розповсюдити свої смертоностні випари.
Худий, обморожений, знесилений, Вадим вибрався з крематорію та опинився перед охоронцем табору.
"Я зрозумів, що втрачати мені нічого, і відчув абсолютний спокій. Але замість кулеметної черги почув крик есесівця:
– Ей, божевільний! Ти що тут робиш?", – переповідає Бойко у "Після страти".
– Я вирішив прогулятися та привітати вас з Новим роком, – відповів по-німецьки перше, що спало на думку.
– Спасибі. А тобі не холодно? – сміється німець.
– На землі холодно, а на небі тепло.
– А де ти зараз: на землі чи на небі?
– Між небом і землею.
– Чудово! Тобто ти висиш в повітрі?
– Звичайно. Ви ж теж висите в повітрі. Ви ж на вишці.
– Ти хто?
– Людвіг ван Бетховен, – чому так тоді сказав, Бойко не знає.
– Звідки ти?
– Берлін, Лейпцігерштрассе, 13, - назвав він адресу, почуту від свого німецького друга Франца Нордена чотири дні тому.
– А чим ти займався?
– Фортепіанна фабрика Георга Гофмана.
– Як потрапив сюди?
– Прилетів послухати "Тиху ніч, святу ніч".
– Сподобалося?
– Так, адже співав ангел.
– А ти не боїшся, що цей ангел випустить в тебе невелику чергу з цього симпатичного пулеметіка?
– Треба берегти патрони.
– Для чого?
– Для вирішального бою.
– З ким?
– З Люцифером.
– Ну добре, Людвіг ван Бетховен, топай в барак і сідай за рояль.
Після війни Вадим Бойко закінчив Київський інститут фізичної культури.
Має понад двадцять урядових нагород, серед яких орден "Великої Вітчизняної війни" II ступеня, медаль "За відвагу", орден України "За мужність" III ступеня.
Про мужність Вадима Бойка стало широко відомо у післявоєнній Польщі, за що він отримав орден "Освенцимський хрест" особисто від президента Войцеха Ярузельського.
Зараз у нього не лишилося нікого із рідних.
– Можна взяти у вас інтерв’ю? – питаю.
– Інтерв’ю? Та я можу цілу ніч говорити, – відповідає чоловік.
Ми стояли з Вадимом Бойко на вулиці, яку він щоразу підмітає, перед тим як розкласти книги.
Він говорив голосно, ніби у гучномовець, а я нахилялася до його вуха, ставлячи йому запитання.
Щоразу, коли хтось проходив повз, наша розмова переривалася його звертаннями до перехожих: "Купіть щось в мене, це для доброї справи!" і "Дякую, мої дорогі".
"Ми живемо в жорстокому, затопленому кривавим безумством світі, але завдяки людській доброті, надія не зникає", – сказав він наостанок розмови.
Він ніби герой із гостросюжетного історичного фільму-епопеї, за життя якого ви хвилювалися протягом всієї кіноісторії, але яка завершилися тим, що молодий і красивий сміливець подолав всі надлюдські випробовування.
Виходячи з кінозали вам неодмінно на мить подумається, яке могло б бути продовження, яким цей герой буде у старості.
Отаким як Вадим Бойко, киянин, загадковий дідусь, який торгує книгами.
Ірина Сухомлинова, фотограф, журналіст, спеціально для УП.Життя
(особенно женскому полу) думаю пойдет. Но это я отвлекся. Изюминка в том, что я впервые, в художественном фильме , хоть и эпизодично(пр. на 17 минуте) увидел пример майдана как экстраординарное событие мирового масштаба, достойного внимания каждого жителя земли.
