Концентрація волі: "залаштунки" Ігор Нескорених
Хтось їде на візку, хтось кульгає на протезі, хтось у здоровій руці несе… зйомну. Це - Ігри Нескорених у Києві. У них беруть участь українські воїни, які втратили на Сході здоров'я, але зберегли найголовніше - силу волі.
Ось Вадим Мазниченко, він потрапив на фронт у спекотне і страшне літо 2014. Мінометний обстріл поблизу Старогнатівки у вересні назавжди змінив його життя. Вадим утратив праву руку і ліву ногу. Посміхається, коли розповідає, що натомість знайшов нових друзів серед таких же поранених бійців і волонтерів, і що його спортивні досягнення - то насамперед їхня заслуга.
Вадим не займався спортом до війни, але після операції перше, про що пошкодував, що не любив бігати і не грав у футбол. «Коли в тебе є щось, ти цього не цінуєш, починаєш цінувати тільки тоді, коли втрачаєш. Я пробіг перші 10 метрів, і моїй радості не було меж». Відтоді чоловік устиг пробігти марафон для американських морських піхотинців - 10 кілометрів.
Вадиму пощастило: він потрапив у США за програмою реабілітації військових, там отримав спеціальний біговий протез. Україна такими не забезпечує армійців, а на «звичайних» бігати незручно. Тож забіг Вадима - аби привернути увагу влади до проблеми протезування і щоб надихнути тих бійців, які не наважуються почати жити заново після поранення. Але він не тільки бігає, а й займається веслуванням, сплавляється по «білій воді» - гірських річках, він не існує, а живе насичено і цікаво.
Вадим Свириденко - медик 128 бригади. За його історією можна знімати кіно, і воно буде не менш видовищним і сильним, аніж «Легенда Г'ю Гласса». Вадим виходив із Дебальцевого в лютому 2015, і бойовики розстріляли машину. Скільки в ній загинуло бійців, чоловік не знає досі. Ті, хто вижили, померли від переохолодження.
Сам Вадим три дні лежав на 20-градусному морозі. Як вижив, не знає. Потім його знайшла розвідка так званої «ДНР», але швидко передала українській стороні. Чоловіку ампутували кисті обох рук і ступні обох ніг - вони були обморожені.
Перед операцією йому сказали про це, і Вадим каже: було так гірко, що хотілося вилізти на стелю або втекти кудись із лікарні. А потім він опанував себе і просто повірив: лікарям, які сказали, що все буде добре, протезисту, який запевнив, що в нього сильні ноги, і він зможе не просто ходити, а бігати, і рідним, які підтримували його щохвилини. І Вадим зараз бігає, він працює і є Уповноваженим Президента з питань реабілітації учасників АТО.
Я дивлюся на руки чоловіка, схожі на руки манекена і питаю, чому вони «не розумні». Вадим починає крутити ними і каже, що здатен повністю себе обслуговувати. - А потиснути руку можна? - питаю. - А не боїтеся? - сміється чоловік. Я протягаю руку, і пластикова долоня міцно її стискає, а потім швидко розтискається.
Юрій Дмитренко весь час усміхається. У нього таке обличчя, про яке кажуть «ясне». Хлопець пішов на фронт влітку 2014 - щойно захистив бакалаврську у полтавському виші. Ступінь магістра здобував уже як військовий - заочно. «Двічі сходив у відпустку, щоб здати сесії. І диплом захистив. На відмінно», - посміхається Юра.
Він один із найкращих бігунів і показує чудові результати у веслуванні. Причому навіть тоді, коли він на тренажері, обличчя просвітлене. Хлопець був розвідником, на початку 2016 підірвався на міні. Сам собі наклав джгут і вже тоді зрозумів: ногу не врятувати, тому до ампутації поставився максимально філософськи. Й фактично одразу після операції почав тренуватися.
У Юри - дуже класний протез - розмальований під військовий однострій. То робота його дівчини. «Мені заздрять, - сміється хлопець, - на нозі ж такого не намалюєш. Ми спочатку думали намалювати єдинорожків, але потім подумали, що нас неправильно зрозуміють». М'язів немає - нічому і боліти. Протез кращий, ніж нога, жартує розвідник.
Він час від часу викладає фото протеза поблизу ялинки чи на старенькій вуличці у Загребі. Хештег - #моянованога. Сміється, що хтось фотографує гумову качечку на тлі Ейфелевої вежі, а в нього качечки немає, зате є нога. І тішиться, що вже скоро її географія розшириться - невдовзі поїде у Європу.
Таких історій - понад сотня. Саме стільки українських військових узяли участь у Іграх Нескорених. Я дивилася на них - молодших і старших, хтось ходив рівно, і не видно, що на протезі, хтось сильно накульгував, хтось бадьоро крутив колеса візка.
У мене весь час щеміло в очах, і страшенно хотілося заплакати, бо ці чоловіки ще рік чи два тому були здорові і не потребували нічиєї допомоги, щоб спуститися з п'ятого поверху, коли не працює ліфт, або коли це «хрущовка», могли користуватися підземними переходами хоч і 10 разів за день, а тепер мають вигадувати альтернативні маршрути.
Наша країна не готова прийняти таких людей - ми опускаємо очі і почуваємося винними з багатьох причин. Хтось «їх туди не посилав», хтось не дав і гривні волонтерам, хтось щиро вважає, що ми брати з росіянами, а ще хтось - за мир в усьому світі. Звісно, хтось просто щиро переживає і співчуває. Але загалом ми не готові.
Я хотіла розплакатися, розвернутися і піти. Зробити вигляд, що цього всього немає: немає протезу, який стирчить з-під пахви здорової руки, немає милиць і візків. Я говорю це так відверто, бо і сама почуваюся винною перед хлопцями. Але якби я слабкодухо втекла, то не побачила б цих широких усмішок і цих світлих облич, не побачила б цих обіймів і не відчула б їх.
Я зрозуміла, що не маю права плакати, бо вони не плачуть, бо вони щасливі і дихають на повні груди і жартують, що дізналися недавно про нові осколки, і що коли описують їхні рентгенівські знімки, то бракує одного аркуша. Вони прийняли своє життя таким, яким воно є. Вони навчилися за секунду знімати протез і за секунду його вдягати, вони хочуть вчити своєму життєлюбству інших, насамперед таких самих поранених, але і здорових теж.
І хто б з них не поїхав у Канаду на змагання, уся ця сотня - переможці. І кращої назви, як Ігри Нескорених, годі вигадати. Вони справді Нескорені, ці хлопці з ясними обличчями і широкими посмішками.
Источник:
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Владимир1, а как обстоит дело с рыбалкой в селе Липовое Глобинского района Полтавщины? Это крайнеее село, дальше, за мостом через гирло Сулы уже Черкащина. Близятся выходные, думаем, может махнуть туда. Посмотрел в просторах тырнета, там и базы отдыха есть. Или может еще кто знает?
