Як Батьківщину любити
Нещодавно натрапила на відеоматеріал, знятий місцевим телеканалом у школі Донецька, судячи з тематики, напередодні 9 травня. У ньому поважна вчителька добре поставленим голосом і з правильно завченою інтонацією розповідала про справжніх героїв, яких патріоти «нової республіки» повинні пам’ятати та вшановувати. А школярі, прослухавши цю політінформацію, виступали біля дошки з додатковим матеріалом: розповідали про те, як хоробро воювали всі сім прадідів, і що Бандера не їхній кумир. Можна вважати, відкритий урок проведено з дотримуванням усіх методичних рекомендацій та алгоритмів.
Утім, окрім злості, яка природно виникає під час перегляду такого акту засмічення дитячих мізків, відчула ще й сором. Річ у тім, що та поважна вчителька багато років працювала у звичайній школі Бахмута й цим добре поставленим голосом і правильно завченою інтонацією вела відкриті уроки, на яких, зокрема, розповідала про любов до Батьківщини та патріотизм. Готувала національні свята, возила групи дітей до Парижа та Львова, сумлінно виконувала державні програми з виховання патріотизму, вважалася професійним і дуже досвідченим викладачем. А потім несподівано стала мамою самозваного коменданта міста й «героя Новоросії», якого було вбито спецпризначенцями під час спроби викрасти керівника військової частини, бо за нього в підвалах Слов’янська давали великі гроші. І коли її, щоб не роздмухувати скандалу, із почестями відпустили на пенсію, поїхала сіяти «доброе и вечное» в «новій республіці».
Окрім морально-етичних висновків щодо конкретної людини ця історія демонструє: та система виховання, за якою працює сучасна українська школа, поки що не має справжньої національної спрямованості. А старі методи проведення всіляких відкритих уроків, політінформацій чи національних свят — чистісінька профанація, під яку можна підводити будь-яку ідеологію за бажанням і покликом часу. Треба — славимо радянську дружбу народів; скажуть — поговоримо про героїв Крут; настав час — заспіваємо славень «захисникам Донбасу». Що з легкістю продемонструвала згадана вище вчителька. І, якщо вже казати відверто, це все давно не діє на сучасну молодь, яка підсвідомо відчуває нещирість картинно заламаних рук та гучних фраз. Тому багато років існує такий собі неоголошений договір: одні вдають, що навчають патріотизму, інші — що вірять і навчаються йому. А ще за цю симуляцію національного виховання дорослі дістають високі бали на атестації, а діти — добрі оцінки в шкільний журнал. На жаль, такі заходи для форми проводять повсюдно, але для дітей і молоді вони мають руйнівніші наслідки: коли любов до Батьківщини обмежується тільки віршами та вишитими сорочками на свята, це в багатьох випадках унеможливлює появу справжніх почуттів.
Звичайно, ідеться не про те, щоб не вчити зі школярами гімн країни чи замовчувати інформацію про видатні сторінки її історії. Це обов’язкова інформаційна складова звичайної шкільної програми в будь-якій державі. Але є питання до кадрового складу, особливо в традиційно русифікованих регіонах. Нині немає жодного механізму регулювання спірних питань щодо відповідності вчителів їхнім посадам, якщо це стосується антидержавних висловлювань і навіть дій. На Донеччині купа прикладів, коли вчителів, які вже навіть дістали умовні строки за сепаратизм та організацію референдуму, залишають на робочих місцях. Бо звільнити їх за такі злочини просто неможливо. Що вже казати про тих, хто просто саботує чи робить так, щоб ці уроки викликала нудьгу та відразу. І чи є ким замінити тих педагогів, якщо черги з молодих спеціалістів, які бажають викладати в школі, щось не видно.
Однак є ще одне, не менш важливе, питання. Виховання любові до Батьківщини в нас дуже часто схоже на патетичну мантру про безумовні переваги України та обмежується номінальними заходами, які тягнуться за нами з часів піонерів і комсомольців. Шкільні лінійки, концерти, лекції чи походи до пам’ятників. Наївно думати, що все так просто: трембіта замість горну, гасла замість піонерського салюту, козак із чубом замість дідуся Лєніна — і ми виростимо покоління справжніх патріотів. Ця атрибутика, яка не тримається на внутрішніх переконаннях, злітає з дитячих душ при першому ж вітерцеві змін. Тому що думка не формуються тільки святами та милуванням старовиною. Сучасні діти не вірять на слово, вони шукають приклади, які змусять відчути свою щиру причетність до нації, держави й бажання розділяти з нею і гордість, і біль. Виховання патріотизму, по суті, є не теоретичними, а практичними заняттями з пошуку дітьми своєї ідентичності крізь призму історії, традицій, культури. У цьому контексті дуже важливо, зокрема, у школі створювати умови та розвивати різні види діяльності, а не насаджувати готові формули любові, як це відбувалося ще за радянських часів. І відмінність значуща: не формулювання ідеологічних аксіом щодо найкращої країни, у якій дитині пощастило народитися, а вивчення особливостей і потреб Батьківщини та людей, які в ній живуть. Виховання патріотизму не має асоціюватися з чимось застарілим і несучасним. Патріотизм — це про те, як ти зараз відчуваєш себе у власній країні.
Виховувати дбайливе ставлення до рідної землі можна на будь-яких уроках і заходах. Головне — як. Творчий проект «Українські прислів’я, які використовують мої рідні та знайомі» на уроці з мови дасть дитині куди більше емоцій і знань, ніж традиційний реферат про співучість солов’їної. Участь у дебатах щодо важливості свідомої громадянської активності кожного українця корисніша, ніж стояння на «патріотичному караулі» під час урочистостей за участю політиків або чиновників. Волонтерська робота в дитячому будинку чи притулку для тварин привчає до відповідальності краще, ніж класна година, присвячена вивченню традиційних українських цінностей у сільських родинах позаминулого сторіччя. Залучення підлітків до реального управління класними чи шкільними колективами в сучасних реаліях більше про патріотизм, ніж спів хором сумних пісень. Презентація власних відеоблогів про відомих українців усіх часів зачепить підлітків глибше, ніж нудні музейні розповіді на кшталт байок про піонерів-героїв. У цьому сенсі однаково корисні вишивання рушників, скаутські вилазки на природу, відверті, а не протокольні зустрічі з добровольцями чи волонтерами, екологічні, туристичні, археологічні екскурсії, створення моделей роботів або гра в театрі. Головне, щоб дітей надихали достойні приклади та можливості, які вони мають у рідній країні. І так у будь-яких заходах, де замість декларування є реальні практичні дії. Критичне мислення, бажання змінювати та розвивати суспільство треба протиставити безумовному поклонінню, до якого привчали радянських дітей.
Але акцентований виключно на демократичних, а не національних цінностях підхід до виховання свідомих громадян, більше притаманний розвинутим європейським державам, навряд чи сьогодні знайде широку підтримку в українському суспільстві. По-перше, нам досі ближчий і зрозуміліший радянський метод пропаганди й примусу. Сподіваюся, що це тимчасово. По-друге, саме тепер країна потребує чіткої національної ідентифікації. Через багатовікову історію з пригніченням національних ознак ми інстинктивно намагаємося надолужити втрачене. Війна з Росією, яка була розіграна, зокрема, на тлі вирощування регіонального, а точніше проросійського патріотизму, дуже загострила це питання. Тому навряд чи варто чекати, нібито досвід виховання суто через культурні надбання, успішний, приміром, у спокійній Франції, спрацює в Україні, де нині важливо виростити дієвих патріотів, готових до захисту країни. Зокрема, зі зброєю в руках. Але навіть у цьому сенсі вкрай необхідно не вчити любити Батьківщину, а створювати всі умови, щоб ця любов природно народжувалася в покоління, що підростає.
Єлизавета Гончарова, м.Бахмут.
Нещодавно натрапила на відеоматеріал, знятий місцевим телеканалом у школі Донецька, судячи з тематики, напередодні 9 травня. У ньому поважна вчителька добре поставленим голосом і з правильно завченою інтонацією розповідала про справжніх героїв, яких патріоти «нової республіки» повинні пам’ятати та вшановувати. А школярі, прослухавши цю політінформацію, виступали біля дошки з додатковим матеріалом: розповідали про те, як хоробро воювали всі сім прадідів, і що Бандера не їхній кумир. Можна вважати, відкритий урок проведено з дотримуванням усіх методичних рекомендацій та алгоритмів.
Утім, окрім злості, яка природно виникає під час перегляду такого акту засмічення дитячих мізків, відчула ще й сором. Річ у тім, що та поважна вчителька багато років працювала у звичайній школі Бахмута й цим добре поставленим голосом і правильно завченою інтонацією вела відкриті уроки, на яких, зокрема, розповідала про любов до Батьківщини та патріотизм. Готувала національні свята, возила групи дітей до Парижа та Львова, сумлінно виконувала державні програми з виховання патріотизму, вважалася професійним і дуже досвідченим викладачем. А потім несподівано стала мамою самозваного коменданта міста й «героя Новоросії», якого було вбито спецпризначенцями під час спроби викрасти керівника військової частини, бо за нього в підвалах Слов’янська давали великі гроші. І коли її, щоб не роздмухувати скандалу, із почестями відпустили на пенсію, поїхала сіяти «доброе и вечное» в «новій республіці».
Окрім морально-етичних висновків щодо конкретної людини ця історія демонструє: та система виховання, за якою працює сучасна українська школа, поки що не має справжньої національної спрямованості. А старі методи проведення всіляких відкритих уроків, політінформацій чи національних свят — чистісінька профанація, під яку можна підводити будь-яку ідеологію за бажанням і покликом часу. Треба — славимо радянську дружбу народів; скажуть — поговоримо про героїв Крут; настав час — заспіваємо славень «захисникам Донбасу». Що з легкістю продемонструвала згадана вище вчителька. І, якщо вже казати відверто, це все давно не діє на сучасну молодь, яка підсвідомо відчуває нещирість картинно заламаних рук та гучних фраз. Тому багато років існує такий собі неоголошений договір: одні вдають, що навчають патріотизму, інші — що вірять і навчаються йому. А ще за цю симуляцію національного виховання дорослі дістають високі бали на атестації, а діти — добрі оцінки в шкільний журнал. На жаль, такі заходи для форми проводять повсюдно, але для дітей і молоді вони мають руйнівніші наслідки: коли любов до Батьківщини обмежується тільки віршами та вишитими сорочками на свята, це в багатьох випадках унеможливлює появу справжніх почуттів.
Звичайно, ідеться не про те, щоб не вчити зі школярами гімн країни чи замовчувати інформацію про видатні сторінки її історії. Це обов’язкова інформаційна складова звичайної шкільної програми в будь-якій державі. Але є питання до кадрового складу, особливо в традиційно русифікованих регіонах. Нині немає жодного механізму регулювання спірних питань щодо відповідності вчителів їхнім посадам, якщо це стосується антидержавних висловлювань і навіть дій. На Донеччині купа прикладів, коли вчителів, які вже навіть дістали умовні строки за сепаратизм та організацію референдуму, залишають на робочих місцях. Бо звільнити їх за такі злочини просто неможливо. Що вже казати про тих, хто просто саботує чи робить так, щоб ці уроки викликала нудьгу та відразу. І чи є ким замінити тих педагогів, якщо черги з молодих спеціалістів, які бажають викладати в школі, щось не видно.
Однак є ще одне, не менш важливе, питання. Виховання любові до Батьківщини в нас дуже часто схоже на патетичну мантру про безумовні переваги України та обмежується номінальними заходами, які тягнуться за нами з часів піонерів і комсомольців. Шкільні лінійки, концерти, лекції чи походи до пам’ятників. Наївно думати, що все так просто: трембіта замість горну, гасла замість піонерського салюту, козак із чубом замість дідуся Лєніна — і ми виростимо покоління справжніх патріотів. Ця атрибутика, яка не тримається на внутрішніх переконаннях, злітає з дитячих душ при першому ж вітерцеві змін. Тому що думка не формуються тільки святами та милуванням старовиною. Сучасні діти не вірять на слово, вони шукають приклади, які змусять відчути свою щиру причетність до нації, держави й бажання розділяти з нею і гордість, і біль. Виховання патріотизму, по суті, є не теоретичними, а практичними заняттями з пошуку дітьми своєї ідентичності крізь призму історії, традицій, культури. У цьому контексті дуже важливо, зокрема, у школі створювати умови та розвивати різні види діяльності, а не насаджувати готові формули любові, як це відбувалося ще за радянських часів. І відмінність значуща: не формулювання ідеологічних аксіом щодо найкращої країни, у якій дитині пощастило народитися, а вивчення особливостей і потреб Батьківщини та людей, які в ній живуть. Виховання патріотизму не має асоціюватися з чимось застарілим і несучасним. Патріотизм — це про те, як ти зараз відчуваєш себе у власній країні.
Виховувати дбайливе ставлення до рідної землі можна на будь-яких уроках і заходах. Головне — як. Творчий проект «Українські прислів’я, які використовують мої рідні та знайомі» на уроці з мови дасть дитині куди більше емоцій і знань, ніж традиційний реферат про співучість солов’їної. Участь у дебатах щодо важливості свідомої громадянської активності кожного українця корисніша, ніж стояння на «патріотичному караулі» під час урочистостей за участю політиків або чиновників. Волонтерська робота в дитячому будинку чи притулку для тварин привчає до відповідальності краще, ніж класна година, присвячена вивченню традиційних українських цінностей у сільських родинах позаминулого сторіччя. Залучення підлітків до реального управління класними чи шкільними колективами в сучасних реаліях більше про патріотизм, ніж спів хором сумних пісень. Презентація власних відеоблогів про відомих українців усіх часів зачепить підлітків глибше, ніж нудні музейні розповіді на кшталт байок про піонерів-героїв. У цьому сенсі однаково корисні вишивання рушників, скаутські вилазки на природу, відверті, а не протокольні зустрічі з добровольцями чи волонтерами, екологічні, туристичні, археологічні екскурсії, створення моделей роботів або гра в театрі. Головне, щоб дітей надихали достойні приклади та можливості, які вони мають у рідній країні. І так у будь-яких заходах, де замість декларування є реальні практичні дії. Критичне мислення, бажання змінювати та розвивати суспільство треба протиставити безумовному поклонінню, до якого привчали радянських дітей.
Але акцентований виключно на демократичних, а не національних цінностях підхід до виховання свідомих громадян, більше притаманний розвинутим європейським державам, навряд чи сьогодні знайде широку підтримку в українському суспільстві. По-перше, нам досі ближчий і зрозуміліший радянський метод пропаганди й примусу. Сподіваюся, що це тимчасово. По-друге, саме тепер країна потребує чіткої національної ідентифікації. Через багатовікову історію з пригніченням національних ознак ми інстинктивно намагаємося надолужити втрачене. Війна з Росією, яка була розіграна, зокрема, на тлі вирощування регіонального, а точніше проросійського патріотизму, дуже загострила це питання. Тому навряд чи варто чекати, нібито досвід виховання суто через культурні надбання, успішний, приміром, у спокійній Франції, спрацює в Україні, де нині важливо виростити дієвих патріотів, готових до захисту країни. Зокрема, зі зброєю в руках. Але навіть у цьому сенсі вкрай необхідно не вчити любити Батьківщину, а створювати всі умови, щоб ця любов природно народжувалася в покоління, що підростає.
Єлизавета Гончарова, м.Бахмут.
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
