27.08.14 вторжение войск РФ

[Oleg66]

Пошла жара , сравниваем Зе-клоуна уштыренного, с допой-младшим ))



Найди те хоть два отличия .

Ну так галстук же

 

[fesky64]

Ну так галстук же

Семён-семёныч ! Точно ! Допа выглядит поприличнее .
А чё Препездент без галстука ? Успел уже перед прессухой обблевать, пришлось снять ?

 

[Oleg66]

Семён-семёныч ! Точно ! Допа выглядит по-приличнее .
А чё Препездент без галстука ? Успел уже перед прессухой обблевать, пришлось снять ?

Есть такое мнение - шоб не жевать, есишо вдруг((

 

[Pauk]

54 кандидати в нову Раду голосували за диктаторські закони

На виборах до Верховної Ради балотується 54 кандидатів, які голосували за "диктаторські закони" 16 січня 2014 року.

Прізвища нагадав Комітет виборців України.

Найбільше депутатів, які голосували за "диктаторські закони", у списку "Опозиційного блоку" - 11 осіб. Це:

Євген Мураєв (№1 у виборчому списку партії),

Віталій Хомутиннік (№11),

Євгеній Гєллєр (№12),

Юрій Воропаєв (№13),

Дмитро Добкін (№15),

Тетяна Бахтеєва (№26),

Олександр Долженков (№28)

Ще 5 депутатів присутні в списку "Опозиційної платформи - За життя". Це:

Сергій Дунаєв (№9),

Юлій Іоффе (№12),

Юлія Льовочкіна (№21),

Віталій Борт (№28),

Юрій Мірошниченко (№41).

За "диктаторські закони" проголосували по одному депутату у списку Аграрної партії України (Михайло Поплавський, №1 у виборчому списку) та політичної партії "Незалежність" (Іван Ступак, №2 у виборчому списку).

"Решта, 36 осіб, балотуються по одномандатних округах - із них 27 шляхом самовисування, 10 - висунуті політичними партіями: 5 висунуто партією "Опозиційна платформа - За життя", 4 - "Опозиційний блок".

ПОВНИЙ СПИСОК

Балотуються по списках партій:

1. Поплавський Михайло Михайлович

2. Ступак Іван Іванович

3. Іоффе Юлій Якович

4. Льовочкіна Юлія Володимирівна

5. Борт Віталій Петрович

6. Мірошниченко Юрій Романович

7. Дунаєв Сергій Володимирович

8. Мураєв Євгеній Володимирович

9. Хомутиннік Віталій Юрійович

10. Гєллєр Євгеній Борисович

11. Воропаєв Юрій Миколайович

12. Добкін Дмитро Маркович

13. Бахтеєва Тетяна Дмитрівна

14. Долженков Олександр Валерійович

15. Ланьо Михайло Іванович

16. Мироненко Михайло Іванович

17. Фабрикант Світлана Самуілівна

18. Труханов Геннадій Леонідович

Балотуються в одномандатних округах

19. Бондаренко Олена Анатоліївна

20. Кацуба Володимир Михайлович

21. Колесніков Борис Вікторович

22. Новинський Вадим Владиславович

23. Струк Володимир Олексійович

24. Мошенський Валерій Захарович

25. Ківалов Сергій Васильович

26. Клімов Леонід Михайлович

27. Фурсін Іван Геннадійович

28. Барвіненко Віталій Дмитрович

29. Кіссе Антон Іванович

30. Деркач Андрій Леонідович

31. Молоток Ігор Федорович

32. Мисик Володимир Юрійович

33. Денисенко Анатолій Петрович

34. Фельдман Олександр Борисович

35. Гіршфельд Анатолій Мусійович

36. Калетнік Григорій Миколайович

37. Біловол Олександр Миколайович

38. Лабазюк Сергій Петрович

39. Бондар Віктор Васильович

40. Герега Олександр Володимирович

41. Бобов Геннадій Борисович

42. Попеску Іван Васильович

43. Рибаков Ігор Олександрович

44. Івахів Степан Петрович

45. Павлов Костянтин Юрійович

46. Мартовицький Артур Володимирович

47. Литвин Володимир Михайлович

48. Богуслаєв Вячеслав Олександрович

49. Балицький Євген Віталійович

50. Святаш Дмитро Володимирович

51. Сальдо Володимир Васильович

52. Опанащенко Михайло Володимирович

53. Кальцев Сергій Федорович

54. Бандуров Володимир Володимирович

⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.

 

[Pauk]

"Когда я выйду из ПЦУ, то у Епифания отберут томос, он будет никем, а я - буду Патриархом", - сказал Филарет

Патриарх Филарет дал интервью российским пропагандистам россия (страна-террорист) 24 и выступил против Томоса и Православной церкви Украины. Об этом сообщил в Facebook архиепископ ПЦУ Евстратий Зоря.

Зоря напомнил, что ровно полгода назад Томос был вручен митрополиту Епифанию и прибыл в Украину и тогда вместе со всеми патриарх Филарет благодарил вселенского патриарха и президента Порошенко.

"Болезнь изменила его до неузнаваемости. Внешне вроде бы все осталось привычным. Но я не могу себе даже представить, чтобы НАШ патриарх давал интервью кремлевским пропагандистам, зная, для чего оно им нужно - чтобы дальше разрушать Украину. Болезнь сделала его фактическим союзником Москвы в борьбе против Томоса. "Когда я выйду из ПЦУ, то у Епифания отберут томос, он будет никем, а я - буду Патриархом", - это мог сказать какой-то другой человек, но не НАШ Патриарх", - написал Зоря.

В ПЦУ считают, что, пользуясь болезнью патриарха, Москва унижает и уничтожает его, а он не способен понять этого. Архиепископ Зоря призвал молиться за здоровье Филарета.

24 июня Синод Православной церкви Украины постановил передать Киевскую епархию, включая все приходы и монастыри Киева, которые находились в составе УПЦ КП (под руководством Филарета), в непосредственное подчинение предстоятелю ПЦУ Епифанию.

⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.

 

[Pauk]

 

[!Roll]

https://www.facebook.com/profile.php?id=100000531864439

 

[Pauk]

Російський націоналізм і Україна

Джерела імперської політики Москви та робота українців на її імперську ідею

У Месопотамії близько 2270 року до нашої ери постала перша у світовій історії імперія. Відбулося це внаслідок завоювання високорозвиненої та доволі успішної в економічному, культурному та науковому розуміннях шумерської цивілізації Півдня Месопотамії значно відсталішими від шумерів племенами аккадців, які прийшли з Півночі. Загарбання полегшив політичний розкол у межах самої шумерської цивілізації. А творець першої імперії Саргон Давній використовував усі здобутки шумерської цивілізації для розвитку своєї держави та навіть активно залучав до державної служби старих чиновників, жерців тощо.

Спойлер: Читати далі

Цей приклад став правилом для наступних будівничих усе нових і нових імперій. І не випадково: фактично будь-яка імперія є своєрідною раковою пухлиною, що живе, допоки використовує потенціал чергових підкорених клітин. Тобто вона послуговується ресурсами (як сировинними, так і людськими та навіть культурними) загарбаних земель, оскільки завойовник сильний лише у своїй агресії, тоді як у більшості інших сфер програє підкореному. При цьому у випадку людського потенціалу йдеться не тільки про дармову робочу силу та поповнення війська, а й про викачування з підкорених територій активних творчих особистостей, щоб вони розбудовували засади імперій.

Ще однією спільною рисою для імперій є процес їхнього утворення: унаслідок завоювання північними народами південних. Адже в домодерні часи, коли панувала аграрна цивілізація (і коли постала та існувала більшість імперій), Південь мав більші ресурси та вищий рівень економічного розвитку, ніж Північ. Відповідно можна вести мову про те, що бідність Півночі слугувала консолідуючим її началом і водночас стимулом для загарбання багатших земель Півдня. Так, після завоювання Півдня постали як перші імперські утворення, так і остання імперія в Китаї, а в ранньосередньовічній Європі — Франкська імперія після завоювання північними франкськими племенами Галлії та інших земель на Півдні.
До того ж в усіх випадках постання імперій відбувалося після завоювання однією країною інших і ставлення собі на службу людських та матеріальних ресурсів підкорених. А отже, імперські організми за своєю суттю є інструментом визиску одним народом інших, що зведений у ранг державної політики, тобто має паразитарне начало. Відповідно будь-яка імперія (як і будь-який паразит) зрештою приречена на смерть. Причому смерть болючу, коли настає час відплати за біди, завдані іншим. А це наприкінці існування імперії виливається у війни проти формуючого її етносу пригноблених країн і народів, що зрештою знищували найжорстокіші та найбільші імперії в історії людства.

Українці в імперській експансії

Аналогічно в історії Східної Європи створення Російської імперії було пов’язане саме з остаточним підкоренням відсталішою Північчю (Московією) розвиненого Півдня (власне Русі). Лише після завершення цього процесу Московія справді стала імперією, а отже, сам факт підкорення нею Русі-України є відправною точкою імперської історії Росії. Проте в цьому випадку процес постання чергової імперії був надзвичайно тривалим: почавшись ще в другій половині XII століття (від погрому Києва військами північного, володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського 1169 року), він завершися аж на початку XVIII століття (поразкою 1709-го визвольного повстання, організованого Мазепою проти московського панування в Україні).

Саме з цього часу (ще до Ніштадського миру зі Швецією 1721 року) Пьотр І де-факто перетворюється на імператора. І весь цей період підкорення Московією-Росією Русі-України саме на нас було спрямовано і витрачено найбільше сил нової імперії, що значною мірою рятувало інші народи від московського ярма й водночас засвідчувало особливу важливість України для побудови власне Російської імперії.

Наскільки важливим надбанням для Росії була Україна, засвідчує той факт, що одразу ж після упокорення останньої ситуація з побудовою нової імперії на Сході Європи змінюється. Уже в тому ж таки XVIII столітті об’єктами територіальної експансії Москви (а потому збудованої, зокрема, силами українських козаків нової імперської столиці Петербурга) стають Південно-Східна Прибалтика, Білорусь, Польща, Молдова, Кримське ханство, Північний Кавказ, Казахстан, Далекий Схід та навіть розташована на іншому континенті Аляска.

Закономірно, що це був не простий часовий збіг і що великою мірою до всіх цих успіхів Російської імперії були причетні й українці. Ба більше, швидке територіальне зростання Москви почалося після включення до її складу українських земель. Варто згадати бодай той факт, що саме з початку інтеграції частини українських земель (унаслідок дипломатичної комбінації Богдана Хмельницького в середині XVII століття та освоєння українцями підвладної Москві Слобожанщини) Московія швидко відбуває експансію Сибіру (яка й до того велася, зокрема, силами українського козацтва).

При цьому від часу Руїни підкорення нових територій для Москви та підтримка на них московської влади здійснювалася навіть силами засланих до Сибіру українських гетьманів, козацької старшини та й простих козаків, які до того мали антимосковську позицію. Останнє не слід розглядати як злам і колабораціонізм. Українець, як особа дуже релігійна, опиняючись за тисячі кілометрів від рідного дому й не маючи жодних контактів із Батьківщиною, швидко усвідомлював нову реальність: що він мусить обстоювати в «диких язичницьких землях» інтереси єдиної присутньої тут ще сили — Москви, як держави все-таки християнської (православної). Тож учорашні вороги московського панування (Самойловичі, Петро Дорошенко) та десятки й сотні інших українських очільників, запроторених Москвою до Сибіру, стають просувачами її інтересів на освоюваних цією метрополією нових землях-анексах.

Цей процес загарбання Московією Сибіру був закріплений українськими релігійними діячами, які разом із наверненням сибірських народів до православ’я автоматично упокорювали їх московській владі. Так, саме українці впродовж мало не всього XVIII століття очолювали Тобольську митрополію, до складу якої входила більшість Сибіру. Зокрема, 1701-го цю посаду обійняв святий Дмитро Ростовський (українець Данило Туптало), наступного року ще один українець — Філофей (Рафаїл Богуславович Лещинський), 1741-го — Арсеній (Олександр Іванович Мацієвич, виходець із Волині та один із небагатьох церковних ієрархів, який виступив із критикою секулярної політики Єкатєріни ІІ, за що й поніс покарання), а потому виходець із Галичини святий Павло (Петро Канючкевич). Водночас ці ієрархи сприяли перетягуванню до Сибіру чималої кількості українських ченців. Закономірно, що їхньою метою було навернення місцевого населення в православ’я, але в підсумку така діяльність тільки сприяла зміцненню російського панування в Сибіру.

Специфіка колаборації

У справі співпраці українців з імперською владою слід зазначити дві речі. По-перше, українці не були унікальним прикладом колабораціонізму: служіння представників підкорених народів завойовнику характеризувало всі народи в усіх імперіях. Згадаймо хоча б приклад радників вавилонських царів, що мали єврейське походження, або ж приклад Йосифа у Стародавньому Єгипті. І поки ця практика зберігалася, жили й самі імперії. Адже ж правда полягає в тому, що імперський центр завжди слабший за сумарний потенціал загарбаних країн. Тож лише доки всі вони працюють на цей центр, зберігається й сама імперія. Коли ж підкорені народи усвідомлюють згубність такої ситуації для себе й починають боротьбу (а найголовніше — зменшується до мінімуму кількість колаборантів), руйнуються та гинуть і самі імперії. Адже останні не здатні існувати без підкорених країн, оскільки відвикли працювати самі на себе й звикли жити коштом інших. І що довше існує імперія, то необоротнішим є відповідний процес. Це особливо характерно для східних імперій. Тому саме вони найзатятіше борються за збереження під своєю владою всіх підкорених народів і заради цього йдуть на все: наджорстокі репресії, заборона мови, культури, навіть самої історичної пам’яті та самоназви підкорених народів.

Цим пояснюється і така запекла боротьба Росії за Україну. Сам факт цієї боротьби засвідчує, з одного боку, те, що РФ і далі лишається імперією (до того ж імперією східного типу, тобто деспотичною), а з другого — що для Росії (як імперії) існування без України неможливе. Останнє, між іншим, не раз підтверджували й російські лідери різних епох. Згадаймо в цьому контексті хоча б виступ Лєніна перед більшовицькими військами, що вирушали на загарбання України 1918 року, у якому він наголосив, що «без українського хліба, вугілля та цукру російська революція загине».

По-друге, будь-яка імперія завжди вживає максимум зусиль для постійного рекрутування великої кількості колаборантів. Не пересічних осіб (хоча імперії не гребують ніким), а людей активних, знаних серед загалу або тих, хто до цього прагне. Така мета досягається різними засобами — від банального підкупу та обіцянок загального визнан**ня їхніх заслуг до гри на примітивних інстинктах і почуттях, як-от заздрість, ненависть і бажання помсти, сексуальні та інші вподобання тощо. Усе це імперія обіцяє цілком задовольнити за умови переходу їй на службу представників підкорених народів.

Серед українців справді спостерігалася особливо широка співпраця та асиміляція, але вона була наслідком тривалого періоду бездержавності (і чи не найдовшого у світовій історії процесу боротьби проти імперського поневолення), за якого всі активні супротивники імперського підкорення знищувалися.

Паралельно з цим російська влада (так само, як і низка попередніх загарбників) фактично купила нашу еліту в особі козацької старшини наприкінці XVIII століття, надавши їй прав і привілеїв російського дворянства, а ще раніше — православних ієрархів обіцянками захисту від претензій іновірців. Тому православна церква відгравала роль своєрідного троянського коня, що простелив шлях імперському підкоренню України. Було куплено навіть значну частину простого козацтва через переведення їх до розряду так званих малоросійських козаків, які зберегли особисту свободу та не були закріпачені. Саме це й забезпечило безкровну ліквідацію українських автономних утворень у другій половині XVIII століття й водночас дало Росії масу здібних військових, управлінців, дипломатів, діячів науки, освіти та культури. Так, син останнього українського гетьмана Кирила Розумовського Олексій став першим міністром народної освіти в Російській імперії, а інший його син Андрій — знаним російським дипломатом (був однією з ключових фігур на Віденському конгресі, що визначив долю Європи мало не на все XIX століття).

Творці імперської ідеології

Загалом у другій половині XVIII — перших десятиліттях XIX століття з-поміж перших осіб, що визначали політику Російської імперії, було чимало українців. Це й найвідоміший дипломат і канцлер Олексій Безбородько, дипломат і державний діяч вищого рангу при трьох російських монархах Дмитро Трощинський та багато інших. А щодо нижчого рівня управлінської ієрархії, то помітну присутність у ній українців яскраво зобразив Тарас Шевченко в поемі «Сон». Доля розпорядилася так, що українці помітно доклалися до створення також фундаменту власне імперської ідеології Росії. Так, визначний український релігійний та освітній діяч Феофан Прокопович, який починав свою кар’єру як сподвижник Мазепи, після поразки останнього швидко «перефарбувався» і став найдовіренішою особою Пєтра І. Саме Прокопович, попри свій духовний сан, і сформулював засади його імперської політики та навіть обґрунтував підкорення православної церкви імперській владі. Цю політику продовжив і поглибив ще один український релігійний діяч Стефан Яворський. І в підсумку вона сформулювала базу імперської ідеології, що працювала аж до переформатування Російської імперії у 1917 році. Її суть зводилася до такого:

1) абсолютна влада російського монарха, який має божественне походження та навіть стоїть вище за інших монархів (як єдиний істинно християнський);
2) залежна від російського царя (хоч і єдина державна) Російська православна церква;
3) єдність усіх слов’ян імперії як «єдиного російського народу» (тут радянська ідеологія пішла ще далі, зарахувавши до «єдиного радянського народу» всі підкорені на той час Росією народи).

Тож загальновідома валуєвська тріада (православ’я, самодержавство, народність) XIX століття була тільки її спрощеним поданням. Таким чином, саме українські діячі створили фундамент імперської ідеології Росії, яка потому лише зовнішньо видозмінювалася відповідно до духу часу, але зберігала властивий українцям філософський підхід. Натомість у сучасну оболонку вона була «вдягнена» значною мірою завдяки німецьким діячам, що в різні часи опинялися на службі в російських монархів (знов-таки не без допомоги українців). Саме через німецькі впливи в ідеології Російської імперії з’являлися поширені в часи колоніальних завою*вань політичні доктрини, які ці завоювання обґрунтовували. Особливо визначальним у зв’язку з цим стало XIX століття. Саме тоді, з одного боку, пришвидшився колоніальний поділ світу, який закінчився наприкінці цього століття перетворенням більшості країн на колонії провідних держав світу, які створили свої колоніальні імперії. А останні задля збереження свого панування над підкореними народами розробили й відповідну ідеологію, яка мала саме націоналістичне (навіть расистське) звучання. З другого боку, починаючи із середини XIX століття, активізувався рух підкорених народів до звільнення, що так само набирав націоналістичного забарвлення (адже ворога потрібно долати його ж зброєю), хоча його поява примушувала імперії виробляти своєрідні контрзаходи.

Якраз унаслідок усіх згаданих вище тенденцій у світі, що остаточно оформилися наприкінці XIX століття, панівна ідеологія Російської імперії, зреагувавши на ці нові реалії та виклики, стала наповнюватися націоналістичним звучанням. При цьому російський національний вектор в ідеології Російської імперії доводилося поширювати геть на всі спільноти, оскільки навіть самі росіяни більшою мірою були конгломератом слабко поєднаних поміж собою регіональних груп, пов’язаних лише спільною владою, церквою та кордоном. Останнє дало підстави низці дослідників заперечувати сам факт існування росіян як окремого етносу або ж сперечатися щодо їхньої етнічної належності до тієї або іншої групи народів (зокрема, заперечувалася їхня належність до слов’янських народів). Відповідно Російській імперії просто життєво необхідним було розробити та поширити імперську ідеологію, яка мала б яскраво виражене націоналістичне забарвлення.

Наступ на національні рухи

Паралельно з цим саму Російську імперію вже в першій половині XIX століття почали потрясати виступи пригноблених народів, що набирали саме націоналістичного змісту і з початком XX століття особливо посилилися. Особ*ливу небезпеку становили євреї, поляки та почасти й українці. Саме тому для російської влади завданням номер один (оскільки йшлося про збереження самої імперії) стало поширення нової візії імперської ідеології (із посиленим акцентом на «російськість») та масове рекрутування її адептів. І ця ідеологія передусім мала бути спрямована на боротьбу з національними рухами серед згаданих вище народів. Для успіху в такій боротьбі імперія вже традиційно посилила не тільки пропаганду на землях згаданих народів, а й активізувала справу пошуку провідників своєї ідеології серед них.

Ця лінія найактивніше реалізовувалася в Україні, оскільки саме на її землях зійшлись інтереси як самої імперії та українців, так і поляків та євреїв. Такій ситуації сприяла, по-перше, належність більшості українці до Російської православної церкви, тоді як для євреїв і поляків їхні релігійні структури були головними осередками збереження їхньої національної ідентичності. Отже, релігійний фактор нерозривно пов’язаний із національним, і про це не варто забувати навіть у XXI столітті. По-друге, успішна та активна робота російської пропаганди в Україні забезпечувалася тривалою присутністю російської влади на українських теренах за одночасно так само тривалої відсутності власне української державності на більшості української етнічної території. Це, з одного боку, сприяло винищенню найзатятіших оборонців української справи. А з другого — дало змогу випрацювати ефективну процедуру виявлення та рекрутування до лав поширювачів імперської ідеології вихідців із усіх верств українського суспільства, що було потрібно задля повного охоплення всього населення України цією ідеологією.

Найпоказовішим тут є приклад Миколи Гоголя і Тараса Шевченка. Обом російська влада запропонувала різні «бонуси» у формі посад, широких можливостей для творчості тощо, але за умови служіння імперії. Перший пристав на її пропозицію, хоча згодом внутрішні муки за цей перехід спровокували його передчасну смерть. А другий відмовився від співпраці, за що був жорстоко покараний засланням до Казахстану як простого солдата із забороною «писати та малювати», що зрештою так само зумовило його передчасну смерть.

Комплекс подвійної лояльності

Треба зазначити, що серед української інтелігенції під впливом жорсткого тиску на неї з боку імперської влади виробився своєрідний комплекс подвійної лояльності. Такі особи на внутрішньому рівні (у побуті, родинному спілкуванні) зберігали пієтет і закоханість в українську культуру, натомість на офіційному рівні спілкувалися російською мовою та працювали в російських державних установах (включно із державними навчальними закладами та науковими інституціями). На середину XIX століття комплекс подвійної лояльності набув такого поширення, що навіть знайшов своє відображення в повісті Івана Нечуя-Левицького «Хмари» (в образі університетського професора Дашковича). Цей комплекс мали й інші «бездержавні» європейські народи XIX століття. Зокрема, він був поширений серед підвладних Австрійській імперії слов’янських народів (включно з підвладними їй українцями) і відомий як австрославізм, що полягав у пов’язуванні всіх надій на розвиток своїх народів із Австрійською імперією та ласкою її монархів.

Проте така складна комбінація не зовсім імпонувала Російській імперії, яка прагнула до цілковитого переходу всіх підданих на її позиції. Була вона заскладною і для пересічних осіб. Натомість останніх легше було перетягти на цілковито віддану імперії позицію внаслідок легшого маніпулювання, менших запитів та більшої ролі елементарних інстинктів і почуттів у таких людей. При цьому в результаті нескладних маніпуляцій (комусь надати омріяну посаду, комусь допомогти поквитатися за давні кривди чи навіть просто пообіцяти щось або ж «ощасливити» подарунком пам’ятної грамоти чи монаршого фото) Російська імперія отримувала цілковито відданих їй осіб, які водночас були готові до поширення імперської ідеології серед решти загалу. Зазвичай такі адепти рекрутувалися з декласованих елементів, а також із молоді. Остання взагалі була найкращою базою для пошуку таких адептів, так як їй простіше було задурманити голову (найпотужніший вплив імперської ідеології здійснювався через інститут освіти, армії тощо), вона мала найневизначеніші плани та побажання (як і незавершеною була її система життєвих цінностей та пріоритетів, а отже, із неї ще можна було «зліпити» щось потрібне), важче контролювала свої емоції та почуття (що полегшувало виявлення «струн», на які можна було натиснути).

Функцію поширення імперської ідеології природно відігравали росіяни, які оселялися в Україні. У зв’язку з цим потрібно наголосити, що часто в людини, яка опиняється у відмінному етнокультурному оточенні, осо*бливо загострюється почуття власної національної належності й вона стає осо*бливо затятим націоналістом. Тож природно, що з-поміж етнічних росіян, які оселялися в Україні, було чимало затятих не просто націоналістів, а навіть шовіністів. Передусім це проявлялося на рівні зневажливого ставлення широких кіл російських колоністів в Україні до її титульного етносу внаслідок суттєвих відмінностей у системі культури, світогляду, поведінкових комплексів тощо.

Усе це в підсумку й спровокувало нападки з боку російських колоністів на українців, які при цьому нав’язували нам власні цінності та культуру. Останнє певною мірою й зумовило появу питомо української назви росіян «москалі», що асоціювалась у свідомості тогочасних українців із загарбницькою за своєю суттю поведінкою російських колоністів в Україні, але єдино прийнятною для носіїв імперських установок. З-поміж тих представників російських колоністів, які й далі прибували до України, траплялися також доволі інтелектуально розвинені особи. Вони спеціально відправлялися до України з метою посиленої асиміляторської політики. Це досягалося через направлення їх на церковні посади та у сфері управління й освіти. Водночас тим, хто виявляв бажання переїхати до західних губерній, видавали спеціальне підвищене жалування (особливо в разі викладання російської мови: тоді призначалася спеціальна постійна надбавка) та надавалися інші бонуси. Те саме стосувалося й придбання маєтків у західних губерніях Російської імперії та було закріплено законодавчо.

Однак ще більша увага влади Російської імперії спрямовувалася на залучення самих українців до справи утвердження та поширення імперської ідеології.

Андрій Чуткий

Матеріал друкованого видання № 26 (606) від 26 червня

⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.

 

[Pauk]

Російський націоналізм в Україні

Постання перших російських націоналістичних організацій і їхня діяльність в Україні

Продовження,

⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.

Отже, на межі XIX–XX століть у провідних європейських державах, що «обзавелися» власними колоніальними територіями, сформувалася відповідна імперська ідеологія. Вона базувалася на ідеї месіанізму титульних народів, які розглядались як поширювачі справжньої культури й цивілізованого способу життя на відсталі (бо ж позбавлені власної державності) народи, що зазнали їхнього підкорення. При цьому ставка робилася на популяризацію (особливо через систему освіти й церкву як установ, що мали найбільше охоплення мас) власної мови, історії та культури як вищої. Натомість мови підкорених народів трактувалися як говірки, а їхня історія заперечувалася. За твердженням тогочасних німецьких істориків і філософів, усі недержавні народи вважалися неісторичними. Ці положення за посередництва німців стали запозичуватися в Російській імперії, оскільки вона саме зіткнулась із потребою національної ідентифікації, і водночас використовуватися в протидії активізації національної самосвідомості підкорених народів. Найбільшу проблему для Російської імперії в цій справі становила Україна, зокрема, через особливе значення для самого існування цієї імперії.

Спойлер: Читати далі

«Триєдиний» концепт

Нова імперська ідеологія так само базувалася на принципі першості російського народу, але із зарахуванням до його складу також українців та білорусів. Це робилося як задля вибиття ґрунту з-під їхніх національних рухів, так і задля представлення російського народу як найбільшого в імперії, що теж мало слугувати додатковим аргументом на користь його особливої ролі в її житті.

Саме тому національна складова імперської ідеології передбачала максимальні преференції для поширення російської мови (як єдиної державної), популяризацію виключно російської історії (за безісторичності всіх підкорених народів) і водночас заперечення права на самостійне існування для українців та білорусів. При цьому за вже звичною практикою велика роль у цій справі відводилася Російській православній церкві. Відповідно в модифікованій імперській ідеології було збережено положення і про її особливу роль (як одного з цементуючих начал Російської імперії). Увічнював цю схему постулат про абсолютну монархію як найкращий та єдино можливий спосіб правління.

Ці ідеї поширювалися в Україні через згадані вище інститути (освітні заклади, церкву, державні установи, а також армію) та силами російських колоністів. Але першочергову увагу російська влада звертала все ж таки на залучення самих українців до пропаганди імперської ідеології, оскільки це вирішувало відразу два завдання: власне, її поширення і водночас навернення до неї неросійського населення імперії (а надто перлини цієї імперії, якою завжди була Україна). Тож цілком закономірно, що вихідці з України були й серед засновників першої російської націоналістичної організації — «Російського зібрання», створеного 1901-го в Петербурзі. Так, одним із її фундаторів був нащадок українського козацького літописця письменник Василь Величко. До того ж в українських містах були засновані й одні з перших регіональних філіалів «Російського зібрання».


Особлива роль Києва та Харкова

У справі поширення імперської ідеології на підвладних Російській імперії українських землях особлива увага традиційно відводилася Києву. Адже це місто завжди відігравало провідну роль у житті не лише України, а й цілої Східної Європи. Крім того, на початку XIX століття Київ був одним з осередків польської культури для всього Правобережжя, а згодом почасти і єврейської. А щодо українців, то його роль віддавна була провідною. Тож саме сюди спрямовувалося найбільше російських колоністів і тут зосереджувались адміністративні, культові та освітні установи, призначені також поширювати російську мову та культуру в Україні. Зокрема, створений 1834 року в Києві університет мав виконувати роль пропагандиста російської культури на всі українські землі й водночас борця супроти польських впливів. Почасти це завдання виконувалося, але в його стінах паралельно розвивалися студентські організації польського та українського спрямування.

Тож імперській владі повсякчас доводилося додатково активізовувати російські націоналістичні рухи, і ці дії стали особливо активними з початку XX століття у зв’язку з поширенням національно-визвольних рухів усіх пригноблених імперією народів. Паралельно велася відповідна робота й серед місцевої інтелігенції. Зрештою, 1904-го в Києві відкрилося відділення згаданого «Російського зібрання». Воно незабаром стало таким численним і впливовим, що діяло по суті автономно й навіть узяло назву «Київське російське зібрання», що засвідчило успіхи російської пропаганди тут. Розроблені критерії прийому в члени організації (особи обох статей православного віросповідання) стали зразком для всіх схожих організацій у цілій Російській імперії.

Другим місцем поширення імперської пропаганди націоналістичного спрямування на підвладних Російській імперії українських землях був Харків. І це теж не випадково, адже місто належало до найбільших в Україні й було важливим економічним і культурним центром для Слобожанщини та Донбасу й водночас одним із центрів українського національно-культурного відродження і революційного руху. Тож у ньому важливо було мати лояльну до влади організацію. Саме тому вже за рік після заснування «Російського зібрання» його черговий осередок в Україні відкрився саме в Харкові (за ініціативи місцевого професора-історика Вязіґіна) й незабаром нараховував близько 300 членів. Зазначу, що основу цього та інших осередків російських націоналістів у Харкові становили почасти працівники місцевого університету, а також окремі підприємці, дрібні товаровиробники, працівники обслуговуючих структур (двірники, дрібні службовці в різних установах тощо) та навіть робітники. Тобто склад місцевих осередків російських націоналістичних організацій був менш «інтелігентним» порівняно з Києвом, але водночас вищим за одеські осередки.

Як це робилося в Одесі

Аналогічно з метою охоплення імперською пропагандою Півдня й водночас контролю за головним містом цього регіону України Одесою в останній уже в 1903-му було засновано філіал «Російського зібрання». Він нараховував близько 200 членів, переважно представників бюрократичного апарату та інтелігенції. Спочатку цей філіал очолив єпископ Анатолій, а потому Боріс Пєлікан, який незабаром став одеським міським головою (1913–1917), безперечно, не без сприяння з боку імперської влади. Вона, до речі, регулярно виділяла щедрі субсидії для провладних організацій, підтримувала їхні друковані органи, надавала приміщення для розміщення осередків тощо.

Щодо діяльності «російських» націоналістів в Одесі потрібно зазначити, що їхній склад був найменш російським із-поміж більшості українських міст і водночас найбільш люмпенізованими та декласованим. Так само тут було й найбільше проявів аморальних дій — від єврейських погромів до брудних махінацій під час виборів включно. Надто показовими стали вибори одеського міського голови 1913 року. У місті завдяки традиційно особливо вільним умовам життя й відповідному духу сильними були позиції ліберальних сил, представники яких доволі часто легко перемагали на місцевих виборах. Проте 1913-го все пішло не так. Фактично того року послідовники російських націоналістичних організацій та партій правого спрямування застосували широкий арсенал засобів, що відтоді стали зразком брудних виборчих технологій і відомі дотепер.

По-перше, висуванець на посаду одеського міського голови від російських націоналістів Боріс Пєлікан зробив ставку на декласовані елементи та бідноту, яких включали до виборчих списків та підкупали (щоправда, на той час головно пустопорожніми обіцянками). По-друге, було використано силові методи для протидії конкурентам і тиску на виборчі комісії, до яких принагідно ввели чимало прибічників Пєлікана, які відзначилися фальсифікаціями під час підрахунку виборчих бюлетенів. Зрештою, уперше було застосовано й «виборчі каруселі», коли та сама особа по кілька разів голосувала за Пєлікана (для цього тоді застосовували перевдягання та навіть гримування, хоч і доволі примітивне). А окрім всього цього Боріс Пєлікан заручився мовчазною підтримкою влади (яка заплющувала очі на всі порушення в обмін на підтримку її політики) та паралельно організував зливу публікацій у пресі націоналістичного спрямування наклепницького щодо своїх опонентів змісту.

Загалом, обійнявши посаду міського голови Одеси, Боріс Пєлікан за максимальної підтримки імперської влади зміг утриматися там аж до падіння самої Російської імперії в лютому 1917-го. Він використовував цю посаду задля власного збагачення (зокрема, «кришуючи» підприємців, які платили йому за «сприяння») та розправи з численними недоброзичливцями, хоча не забував проводити потужну пропаганду ідей російського націоналізму. А підконтрольні йому періодичні видання в Одесі зосередилися на пошуках «ворогів порядку» й організації їхнього цькування. При чому на тлі «ура-патріотичної» риторики таких видань забувалося про нагальні проблеми міста, які загалом не вирішувалися, що зумовило поступовий занепад Одеси напередодні Першої світової війни (порівняно з тим, яким було це місто за півстоліття до того). А співпраця з кримінальними елементами, яких використовував Боріс Пєлікан (так само, як і низку інших лідерів російського націоналізму в місті) для розправи з опозицією, додатково сприяла криміналізації Одеси в роки його керування. Отже, у підсумку всі сили спрямовувалися на роздмухування російського шовінізму й нульовим був результат роботи на реальні потреби одеситів. Це і є справжній урок для нащадків, чого варте перебування на чолі місцевої влади людей, які не люблять України.

Паралельно з цим російським націоналістичним організаціям вдалося заручитися в Одесі підтримкою різноманітних декласованих елементів і навіть робітництва (хоча антисемітська складова їхньої риторики відштовхувала від них єврейський криміналітет, робітники Одеси не отримали від російських націоналістичних організацій реальної допомоги, тому незабаром почався вихід із їхнього складу). Останні вступали до російських націоналістичних організацій, сподіваючись отримати від них можливості для забезпеченішого життя, що було особливо актуально в умовах світової економічної кризи, вплив якої відчувався майже до 1909 року. Щоправда, як і у випадку з Пєліканом та пересічними одеськими виборцями, проста соціалістична риторика незабаром здобула симпатії в Одесі.

Інші пріоритетні міста

Нинішня російська влада, що так само робить ставку на поширення своєї присутності передусім у Харкові та на Донбасі (який унаслідок економічного розвитку останнього століття виділився в самостійний регіон), а також у Києві та Одесі, не робить нічого нового, окрім повторення імперської політики вікової давнини. Змінюються тільки дійові особи та канали поширення імперської пропаганди, але її суть залишається незмінною: Росії життєво важливе панування над Україною через облудливі розмови про спільну історію, мову, культуру тощо та заперечення окремішності українського народу.


Відповідно потрібно уважно вивчати цей минулий досвід українсько-російських відносин на ідеологічному рівні, щоб прораховувати наперед кроки імперської сторони задля вибудовування протидії їм та навіть діяти на випередження. Самі установки російської пропаганди мало в чому змінилися, тож тут прорахувати її наступні кроки неважко. Те саме стосується реперних точок її застосування в Україні. Зокрема, у зв’язку з цим потрібно згадати, що пропагандистська машина Росії початку XX століття в ідеологічній обробці українців імперською пропагандою створювала свої базові осередки не лише в Харкові, Одесі та Києві. Так, найчисленніші відділення «Російського зібрання» на українських землях були засновані й діяли аж до 1917-го в Полтаві (до 900 членів) та Сімферополі (близько 1000 членів). Отже, і тоді Криму відводилась особлива роль, там російська пропаганда зібрала вкрай багатий урожай, що виявилось у впертому небажанні місцевого істеблішменту до союзу з Україною як у роки Української революції 1917–1921-го, так і за модерної доби. Натомість Полтава, як осередок імперської пропаганди, на сьогодні ще не проявила себе, але це місто вкрай важливе, адже відіграє роль порубіжного між Східною та Наддніпрянською Україною. Тож конче необхідним є вивчення ідеологічної ситуації в місті та посилення української пропаганди в ньому.

Мережа імперських союзів

«Російське зібрання» було першою організацією такого штибу, яка навіть провела своїх представників до Державної думи та мала вплив на урядову політику, оскільки де-факто створювалася на її підтримку. Проте вона була більшою мірою елітарною, що визнають і сучасні російські історики та політологи. Зокрема, це пояснювалось обов’язковістю сплати її членами внесків, що становили 5 руб. на рік (сума, за яку, наприклад, тоді в Києві можна було щонайменше прохарчуватися впродовж місяця або винайняти кімнату). А також своєрідною елітарністю цієї організації, яка не приймала до себе абикого. Відповідно вона мала слабкий зв’язок із широкими верствами суспільства.

Так само нечисленними були й послідовники низки інших проімперських організацій, які постали на початку XX століття. Так, у Києві 1905 року виникло Російське братство. Воно було покликане відстоювати принципи непорушності самодержавства та роз’яснювати згубність революційного руху, орієнтувалося на прибічників «єдиної та неподільної» при абсолютній монархії та православ’ї як панівній релігії, а його соціальною базою стали чиновники та військові. У Чернігові постав осередок Товариства хоругвоносців — організації, що робила ставку на ведення діяльності серед фанатично налаштованих православних, які були переконаними монархістами й належали до категорії на кшталт дрібних крамарів, прикажчиків. У Феодосії утворилася Ліга патріотів. У Севастополі — Покровське братство православних людей. У Херсоні — Таємне товариство для підтримки підвалин наявного ладу. У Бердичеві — Кирило-Мефодіївське братство (було й таке!) та інші. Кількість членів кожної з цих організацій не перевищувала 200 осіб.

Загалом у період революції 1905–1907-го та після її завершення відбувався сплеск утворення різноманітних російських націоналістичних організацій в Україні. Найбільше їх виникало в Києві, Одесі та Криму, чим вкотре було засвідчено особливу роль цих осередків для поширення імперської пропаганди на всю Україну, а також підтверджено факт її особливої важливості загалом для Російської імперії.


Улітку 1905 року (тобто в розпал першої демократичної революції в імперії) створюється масова організація російських націоналістів — Союз російських людей, який ставив своїм завданням «збереження самодержавної необмеженої влади російських царів, збереження у свідомості та житті населення Російської імперії основ необмеженого самодержавства та російсько-слов’янської народності, створеної Творцем, закріпленої історією, а також збереження Російської держави».


Незабаром після утворення представництва Союзу російських людей відкрились і в Україні, зокрема в Києві, Одесі та інших містах. Певне географічне дублювання вже оформлених осередків поширення імперської пропаганди в Україні засвідчувало сам факт їхнього існування, а також пояснювалося прагненням охопити нові верстви та конкуренцією між охочими відігравати керівні ролі в цьому русі. Останнє має братися на озброєння для розколу російського пропагандистського руху на сучасному етапі, чого, на жаль, ми досі не спостерігаємо (так само, як і на початку XX століття), хоча російська пропагандистська машина успішно використовує протистояння українських політиків.
Київське відділення Союзу російський людей у своєму статуті спеціально оговорювало, що сферою його діяльності є весь «Південно-західний край» (тобто всі українські землі, що перебували під владою Російської імперії) і що воно надає «захист та сприяння» своїм членам. Членські внески становили від 60 к. до 3 руб. на рік, що сприяло вступу до цієї організації вихідців із різних прошарків. Проте й вона не набула особливого поширення серед населення українських губерній Російської імперії, хоча її осередки поступово виникли як у губернських, так і в деяких повітових містах.

Народження чорносотенців

Наприкінці 1905-го почалося оформлення ще однієї російської націоналістичної організації — Союзу російського народу, яка й стала наймасовішою в цьому напрямку. Попервах вона поєднувала як силові (які особливо підтримував її засновник та перший керівник Алєксандр Дубровін), так і пропагандистські методи діяльності.

Членами Союзу російського народу могли ставати «природні росіяни обох статей», а для «інородців» таке членство могло бути привілеєм за особливі заслуги. При цьому «росіянами» вважалося все слов’янське православне населення імперії, тобто й українці з білорусами. А «інородці» поділялися на «дружні» та «недружні» етноси. Однак до останніх зараховувалися переважно євреї, які через це не могли бути членами Союзу за жодних обставин (навіть у разі переходу в християнство). Оскільки євреї зосереджувалися саме в західних (зокрема, в українських) губерніях імперії (де їхня частка іноді перевищувала 11% загальної кількості населення, тоді як загалом по імперії цей показник становив кілька відсотків), то цілком закономірно, що особлива активність Союзу в боротьбі з ними (як і в діяльності загалом) проявлялася саме на українських землях.

Процедура вступу до Союзу російського народу була максимально спрощена: усім охочим достатньо було подати письмову (або навіть усну) заявку, а членські внески становили 50 копійок на рік, що було доволі небагато, а незаможні взагалі звільнялися від цієї сплати. Наприклад, задля порівняння, такі самі внески сплачували навіть члени студентських земляцтв тогочасного Києва, що є додатковим свідченням їхньої мізерної кількості. Це в поєднанні із щедрим державним фінансуванням та протегуванням членам організації (аналог пізнішому протегуванню членам КПРС у Радянській імперії, що вкотре підтверджує спадковість імперських традицій в Росії) притягувало до Союзу російського народу найрізноманітніші елементи, але переважно доволі маргінальні, ба навіть кримінальні. Недарма вже сучасники, і то особи лояльні до Російської імперії, характеризували Союз досить негативно: саме його стали позначати умовною назвою «чорна сотня», що з часом поширилась і на інші російські націоналістичні організації імперії. Зокрема, граф Сєрґєй Вітте називав членів Союзу «зборищем звичайних крадіїв та шахраїв». Навіть ініціатор реакційної політики Пьотр Столипін вважав організацію джерелом безладів та заворушень і силою, яка дискредитує саму владу. Між іншим, одне з трьох резонансних політичних убивств, скоєних членами Союзу російського народу, відбулося в Україні. Маю на увазі вбивство депутата Державної думи Алєксандра Караваєва, скоєне в березні 1908-го в Катеринославі (нині Дніпро). Щодо ідейних засад цієї організації, то в програмі Союзу були найчіткіше сформульовані її завдання: «Розвиток національної російської самосвідомості та об’єднання людей усіх станів і достатку для спільної праці на користь нашої вітчизни — Росії єдиної та неділимої». При цьому ще більше було посилено роль російської мови, яка в програмі Союзу називалася не лише «єдиною державною» (як у всіх попередніх організаціях цього спрямування), а й «панівною», і його завданням було всіма силами сприяти такому її становищу. Також у програмі максимальну увагу було приділено ідеї про месіанську роль російського народу в межах імперії та слов’янського світу (що стало своєрідною базою для подальшої політичної експансії Російської імперії в Балканському регіоні).

Помітною складовою програми Союзу російського народу була й потужна антисемітська кампанія. Остання зумовлювалася також і позицією Російської православної церкви, що була головним союзником та одним зі спонсорів російських націоналістів, а отже, у такий спосіб вони задовольняли і її «побажання». До того ж через розпалювання міжетнічного конфлікту російська влада прагнула перевести вістря соціально-економічного протесту українців із себе на євреїв, які вкотре стали своєрідним цапом-відбувайлом. І робилося це нібито не самою владою, а громадськими організаціями — чим не праобраз новітніх тітушків?

Інші аспекти програми Союзу російського народу — соціальна, економічна, міжнародна діяльність держави тощо — були доволі нечітко сформульовані. Це робилося з прицілом на максимальне залучення співчутливих до членства в організації та водночас засвідчувало, що ключовою ціллю Союзу російського народу є діяльність у межах імперії, спеціально на підвладних їй українських землях. Загалом же в цих напрямках акцент робився на провідній ролі держави (ба навіть російської монархії), недоторканності приватної власності (хоча й за збереження общини), протекціонізмі російським підприємцям та патерналістських відносинах держави з підданими при «наближенні» царя до широких верств через боротьбу з бюрократизмом.

Андрій Чуткий

Матеріал друкованого видання № 27 (607) від 4 липня

⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.

 

[ronchi]

Iryna Gerashchenko
1 ч. ·

« Росія 24» - заборонений в Україні пропагандистський рупор. Це не телебачення. А інструмент інформаційної зброї проти України в кремлівській гібридній війні.

Спроби провести телемост з цим рупором ненависті до України- виклик, на який негайно має відреагувати Нацрада( вона ще існує? там точно ще працюють люди, які колись були авторитетами професії?), СБУ, Міністерство інформації, Уряд і офіс президента. Свати- мєнти були першою ластівкою, тепер нам будуть втюхувати « Росію 24». Промовчимо?

Р. S. Де зникли всі ура-« патріоти»? Всі ці редутники?

ФБ

 

[!Roll]

На главном тв канале Грузии Рустави 2 вернули русский изіг

 

[nixon357]

Пошла жара , сравниваем Зе-клоуна уштыренного, с допой-младшим ))



Найди те хоть два отличия .

Третім Саака забули, якось я бачив відос з ним, все один в один.

 

[!Roll]

 

[tvaleriy]

топлю против рыгов, комуняк, рошеновцев, оголтелой русни и прочей подобной антиукраинской поеботы

А за кого?

 

[Oleg66]

Подслушано... неважно де)
Версия 1.
Весь этот трешак организован, инспирирован и шо-то еще, не помню, лично Порошенко с целью - когда нарид протрет очи от мочи и охуеет, с триумфом вернуться в президенты.
Версия 2.
Всё организовано, инспирировано и дальше по тексту путлером в содружестве с одним типа украинским олигархом с целью - таки довести до очередного Майдана, снова временное безвластие, только вот спикером вместо зе будет уже никакой не Турчинов.
Там были еще версии, но поберегу ваши невры)))

 

[Pro et contra]

Там были еще версии, но поберегу ваши невры)))

Та то таке, ещё будет... А вот это как?
Кирилл Данильченко ака Ронин14:00 01.07.2019
ПВО – 2019Тема здорового человека.

ПВО и авиация — два краеугольных камня построения эффективных вооружённых сил с начала прошлого века. Преимущество в воздухе позволяло успешно проводить глубокое сухопутное наступление, как против Франции весной 1940 года, а его отсутствие приводило к неудачам, как в случае контратаки в Арденнах. Стратегическими бомбардировками лишили 30% ВВП Японию и привели к нехватке топлива и коллапсу промышленности Германии. Превосходство в воздухе пресекло вторжение Ирака в Кувейт, Боснийскую войну, решило конфликт на Фолклендских островах. Напротив же, когда авиация находится примерно на одном уровне или скована ПВО, то на выходе у нас позиционные стычки Ирана с Ираком или бесконечный индо-пакистанский конфликт.
Справедливо это и для войны на Востоке Украины. И в сегодняшней статье мы разберём, что происходит с украинской ПВО в 2019 году. Потому что один из ключевых моментов, наравне с дипломатией, который пять лет заставляет российскую резервную армию изображать шахтёров под нашими прилётами, а не пытаться показать нам Сирию с доставкой чугуна по городам. Если мы не можем быстро нарастить авиацию (хотя как сказать, на сегодня у нас вдвое больше летающих бортов, несмотря на потери в 2014-м), то значит, надо заниматься ПВО настоящим образом.

Первое, что стоит знать о современной ПВО — это очень дорого. Пакет из 7 ЗРК «Патриот» для Румынии, вместе с ракетами, техническим центром по обслуживанию обошёлся почти в 4 млрд долларов. Испания, тратящая на оборону 15–16 млрд «мёртвых американских президентов» приобретает 2 батареи «Патриотов» из наличия Германии и 4 норвежских ЗРК «NASAMS II». Поэтому любой, кто всерьёз планирует, что в обозримом будущем мы можем поменять 45 дивизионов С-300П, ПС, В и «Бук-М1», не совсем здоров умственно. Возможно, Украина потянет опцион из 2–3 батарей с задержкой выплат за несколько лет, чтобы поставить оборону против баллистических целей и крылатых ракет над Киевом или Харьковом, но не более того.

Второе. СССР тратил миллиарды на оборону и забил заводы плановой экономики обслуживанием армии так, что наши мамы стояли в очереди за холодильником по 3–4 года. Но и он смог перевооружить перед распадом только часть ПВО в 3 украинских округах. Свыше половины зенитных подразделений в 1990 году оснащались устаревшей ламповой техникой. «Кругами», С-75, С-125. С количеством ракет в 1 возимый и 1 неприкосновенный запас на дивизион. С циклом производства одного зенитного комплекса в 9–12 месяцев. С полном циклом производства ракеты от 7 месяцев. С регулярной потребностью менять твёрдые и перезаряжать жидкостные двигатели — десятки тысяч часов работы в год. Эти показатели наведены, чтобы вы понимали возможности Украины формата 2019 года трезво и ясно.

Третье — каждая статья о реформе ВСУ сопровождается комментариями поехавших из-за поребрика про «Калибры» и крылатые ракеты. Так вот, ни в одном конфликте подавление ПВО не решалось при помощи дистанционной работы высокоточным оружием. Альянс выпустил более 7 000 высокоточных боеприпасов в Сербии и по меньшей мере 19 000 в Ираке. Здесь всё — планирующие бомбы, крылатые ракеты, КРВБ, различные контейнерные носители с судов и кассетные боеприпасы.

По большому счёту, взорвётся ли рядом с кунгом 135-килограмовый «Маверик» или полутонный «Томагавк» — обитателям пункта управления уже всё равно. Таким образом, в обеих случаях ни РЛС, ни ЗРК не были уничтожены. Потому что, несмотря на спутники, БПЛА и РТР-разведку с точностью до десятков метров, локализовать мобильные радарные станции или пункты управления нелегко, даже если ты страна первого мира. Приходилось залетать в зону действия ПВО, массированно применять чугун и до трети вылетов осуществлять специальными самолётами радиоэлектронной борьбы. И до последнего дня ПВО той же Сербии, страны размером с две области без плотной застройки, пытались отработать по самолётам Альянса и восстановить управление.

Поэтому когда в комментарии придёт очередной россиянин рассказывать нам, как «Калибры» будут бороздить просторы малого театра, задайте ему простой вопрос. Наряд сил и средств, который будет вести РЭБ и лепить РЛС в поперечнике 1 000 на 200 км? В поперечнике, в котором авиация не может спускаться ниже 5000 метров из-за тысяч единиц МЗА, ПЗРК, сотен «Стрел» и «Ос», а под 100 истребителей ВСУ будут отгонять от линии боевого соприкосновения оба рабочих Ил-22 «Порубщик» и Ми-8, которыми пытались душить Грузию в поперечнике 80 на 100 км? И вам гарантировано немало приятных минут и весёлых котоновых истерик от осознания своего бессилия.

Но мы отвлеклись от темы. Украина не может массово поменять ЗРК, а те, что может (например, китайские), недалеко ушли от «Буков». Выходит, остаётся один путь до роста экономики — снятие с хранения, модернизация, автоматизация. Рост живучести, мобильности, перевод на «цифру» и отечественное шасси — то, чем мы занимаемся всё время с начала войны на Востоке.



Самое главное, что произошло — снова поставили на вооружение С-300 В1. Помните цифры, что Испания покупает 6 батарей? Так вот, у нас их на хранении 2 бригады и в каждой — 12 батарей. Плюс в запасах хорошо за 2 500 ракет, которые мы можем перезаряжать в Павлограде и делать ТО на «Визаре». Используя детали других ракет или нет — какая разница, если через десяток-полтора лет они всё равно сгниют по срокам? Что бы мы не делали, это всё равно лучше, чем 5–7 лет ставить на вооружение пару батарей «Патриотов», переучивать на них людей, создавать ремонтный центр и в итоге получить возможность прикрыть один Харьков. Дальнобойный ЗРК с множеством каналов и запасом ракет, что ещё надо, чтобы снять его с хранения?

"

С-125-2Д1 — проведены удачные контрольные стрельбы весной. Их у нас будут ставить на вооружение ВМС — по сути, пока 1 полк из 2-х существующих на хранении. Прикрывать катерный дивизион или оперативный центр в Очакове хватит с головой. Кроме того, их можно применять по морским целям в прибрежной зоне — недалеко, но для судов десанта хватит. Получается тактически гибкий модернизированный ЗРК, с радиолокационными головками наведения и увеличением дальности пуска до 40 км. Снижается нагрузка на «Бук» и «С-300» в зоне ответственности ВМС и создаются дополнительные каналы в случае попытки массированного захода в зону ПВО.

"

«Торы» и «Кубы» — заявляют минимум 2 полка «из травы». Тут есть нюансы — во-первых, «Торы» были достаточно «сырыми» и на момент постановки на вооружение, а сейчас у нас ожидаемые хлопоты с подготовкой экипажей. Обе машины самоходные, а значит, из-за компоновки корпуса всегда будет физический предел по модернизации. Но 4-х полков «Ос» недостаточно для сопровождения на марше и объектового ПВО для прикрытия ЗРК средней дальности. Вот так вот барыги развалили армию: создали новое командование, тыловые части, штабы, артиллерийские бригады — четыре десятка новых подразделений. И теперь им мало стоящих на вооружении «Ос» и «Стрел». Плюс новые дивизионы «трёхсотых» неплохо было бы поддержать самоходными установками, формируя на пределе дальности их работы стрельбовые засады и выносные «посты» — создавая 40–50-километровую зону, на протяжении которой самолёт противника может быть поражён множеством носителей. «Кубы», кстати, хорошо отстрелялись ракетами «Бука» 9М38М1 весной этого года — их у нас больше и они в лучшем состоянии. Больше — это несколько тысяч, а ещё для них готова программа по перезарядке топлива.

"

И не забываем о модернизированных «Шилках» и «Тунгусках» — самые популярные машины советских механизированных дивизий. На хранении у нас их нормальное количество — вполне можно перебрать двигатели, найти стволы и донорские ЗИП на замену. Модернизация «Шилки» от «Арсенала» как раз проходит ведомственные испытания в 2019 году. С оптическим каналом и тепловизором они будут передовым рубежом обороны во время попытки прорыва ПВО — встречать противника из засады, не включая цифровой РЛС. Получая целеуказание только от внешних станций и автоматической системы управления — о скорости, высоте и секторе пролёта. Дальше в дело вступит цифровая система и сопровождение цели, за те секунды, пока она будет пролетать в зоне ответственности «Шилки» — ракеты «Игла» и пушечное вооружение.

"

Ну и по 12–15 РЛС в год передают в войска — это много для нашего бюджета. Особенно помня, сколько средств уходит на учения. Каждый месяц в ООС тренируются ПВО — в марте, мае и июне. Выход в район, разворачивание эшелонированной обороны, смена позиций. С практическими пусками, групповыми пролётами авиации. В целом, это должно функционировать как единый организм. До возможного обострения по «Орланам» и прочему «зоопарку» будут работать 9М38М1 «Буков» и после весенних пусков «Кубов» — у «Буков» уже есть экипажи, сбившие по 7–10 «Орланов». Каждое из 4-х оперативных командований получит автоматическую систему управления «Ореанда» — пока что она есть только у «Востока». Каждое сформирует новый радиотехнический батальон и модернизирует старую технику.

Например, у РЛС Р-18 «Малахит» дальность сопровождения при пассивных помехах — до 400 км. Ни один из дивизионов «Буков» или С-300 В-1 просто не будет включать станции наведения и указания цели. При попытке ослепить радары активными помехами, поднимется истребительная авиация и, не пересекая линию боевого соприкосновения, запустит Р-27 — попадания, в принципе, не обязательны, достаточно отогнать Ми-8 с РЭБ или «Порубщики». Всё. Опять тишина, радиомолчание, получение целеуказания по закрытому каналу, регулярная смена позиций в несколько запасных районов — просто по графику, без привязки к активности противника.

"

Каждая батарея С-300 или «Бук» по секторам защищена мобильными группами с ПЗРК, «Кубом», «Шилкой», «Тунгуской», «Осой». Прикрыта так, что при подлёте к ней создаётся сплошная зона поражения. Полтора десятка ЗУ-23-2 из тысяч их на хранении создадут дополнительную плотность огня. Плюс дымы, маскировка, движение внутри запасного района между валов и отвалов — даже если накроют технику, то не факт, что поразят осколками в капонирах. Да, могут уничтожить ударами по площади несколько РЛС, несколько ЗРК, но как единое целое система ПВО будет жить многие недели. На каждый пуск реактивной артиллерии мы будем отвечать пуском «Смерчей» — у нас их не меньше. Попытки вскрыть позиции БПЛА будут засекать их новыми цифровыми РЛС у «Шилки» и «Тунгуски» или валить «Буками».

"

Это достаточно сложно даже для такой обзорной статьи по верхам — много специфических понятий и аббревиатур. Но если описать процесс просто, то это всё те же «камень, ножницы, бумага». Чтобы привязать позиции ЗРК к «карте полёта» «Искандеров» или «Калибров», нужно время, а дивизион быстро меняет позиции. Установить район РТР можно с точностью только до квадратных километров. Насыпать туда дивизионами реактивной артиллерии? Тогда придётся неделями сносить города с населением в полмиллиона человек и ещё попробуй выковыряй ЗРК из капониров и валов. Если быть уверенным, что самолёты в 30–40-километровой зоне от позиций дивизиона не смогут прижиматься к земле, потому что в них будет лететь всё — от малой зенитной артиллерии до ракет «Кубов», то можно успешно наводиться по оптическому каналу на высоте 5 тысяч.

Учитывая, что все новинки ВПК возможного противника — это циферки плюс в 4-м поколении авиации, у них нет 19 000 высокоточных ракет, Украина немного больше Сербии, а «Порубщика» в обозримом будущем у них максимум 3, то у нас есть хорошие шансы нанести врагу неприемлемый ущерб. В случае эскалации будет дорого, кроваво, страшно, но никакой лёгкой прогулки для авиации возможного противника. Поэтому, возможно, такого развития событий не будет вообще, и это максимально устраивает Украину.

Пора ли заключать договоры на опционы «Патриотов», ставить противоракетную оборону, закупать ПЗРК, потому что аккумуляторы не вечны? Уже вчера. Стоит ли ожидать быстрого перевооружения техники ПВО? Даже и не думайте. В любом случае, несмотря на недостаток финансирования и проблемы с запчастями, то, что мы подняли «из травы» и поддерживаем в технической готовности в плане ПВО, не внушает ничего, кроме уважения. Ни одна страна Восточной Европы в течении 10–15 лет не будет в состоянии достичь ничего и близко похожего.

 

[!Roll]

Версия

Народ разогревают, это чувствуются. Зачем?- хз..
Может хотят устроить скоропостижный Майдан дабы
не шарахнуло по взрослому позже? Пока есть 73% с картинкой 1+1
вместо мозгов. можно спокойно пережить волнения..
Кацапы при любых раскладах в выигрыше это факт.

 

[Oleg66]

Та то таке, ещё будет... А вот это как?
Кирилл Данильченко ака Ронин14:00 01.07.2019
ПВО – 2019Тема здорового человека.

Хочется верить, но, бля, куча написанной херни точно не внушает.
Батареи-дивизионы, всё в кучу, плюс 2500 ракет для С-300В1 и прочая херня.
П-18 - не Р-18, блядь, позабавила тоже. Написано про неё красиво, конечно, но метровый диапазон и механическое сканирование...
Про пресловутую модернизированную 125-ку даже не буду. Это так, навскидку. Про тактику, стратегию и прочее тоже не буду. Согласен в одном - нас спасает то, что противник раша. Со своим металлоломом.

 

[pomorin]

Даже алкашня заметила, что перемоги закончились.конец эпохи побед?
Кстати, коррупция, торговля на крови и олигархи тоже закончились.

ага,и эпоха жадности тоже кончилась. Теперь уже не жалко 300 млн на новый офис. А баріга жадничал, всьо на ружбайки тратил, да на казармы. А если перестать стрелять, то нахер они и нужны, те ружбайки?!

 

[Bandurist]

Волкер відзначив миротворчі зусилля Зеленського і розповів про підготовку до зустрічі з Трампом. Інтерв'ю

Про те, як на Заході сприйняли позицію президента України Володимира Зеленського стосовно Донбасу, про підготовку до зустрічі Зеленського з президентом США Дональдом Трампом, очікування від парламентських виборів в Україні, розведення військ в Станиці Луганській, а також нарощування Росією військ на Донбасі розповів спецпредставник США Курт Волкер в інтерв'ю голові Української служби "Голосу Америки" Мирославі Гонгадзе.

⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.