Передбачуваний реванш
Донбас і особливо Луганщина залишаються вотчиною проросійських сил, хоча електоральна мапа регіону істотно змінилася
Перший тур президентських виборів закінчився з результатом, який ще рік тому міг би здатися українцям божевіллям. Перше місце з великим відривом посів шоумен та актор Володимир Зеленський. Чинний президент Петро Порошенко пробився до другого туру з труднощами, лише на 2% випередивши Юлію Тимошенко. Причому інтрига зберігалася до останнього. Багато хто був упевнений, що Порошенко взагалі завершить боротьбу за підсумками першого туру.
Усі соціологічні опитування давали Зеленському перше місце ще напередодні виборів. Однак у його перемогу не вірилося до останнього: надто вже неймовірним здавався цей сценарій. Адже Зеленський практично не вів традиційної передвиборчої кампанії та звертався до своїх виборців/фанатів переважно через акаунти в соцмережах. Здавалося, його електорат просто не дійде до виборчих дільниць і в день виборів залишиться вдома. Але ці прогнози не виправдалися, і Зеленський здобув високу підтримку по всій країні. Відвертих провалів не було в жодному регіоні України, що з топовими українськими політиками буває вкрай рідко. А ось чинний президент таким досягненням похвалитися не зміг. Його результати на Заході та Сході України різнилися в п’ять разів. Якщо у Львівській області Порошенко здобув 35,3%, то в Луганській лише 6,6%.
Електоральна карта України набула нових цікавих обрисів. Ментальний розкол країни на північний захід та південний схід, який чітко проявлявся у 2000-х, тепер дедалі менше помітний. Майже вся територія країни — від Волині до Слобожанщини — нині зафарбована в один колір. Залишки колишнього ментального розколу тепер помітні тільки на полюсах країни. На Галичині переміг нинішній президент Петро Порошенко, який отримав там найвищий результат у країні. На Донбасі — лідер проросійської партії «Опозиційна платформа «За життя» Юрій Бойко.
Саме переважно до Донбасу була прикута увага журналістів та експертів. Деякі райони цього регіону фактично вперше з 2010 року вибирали президента, оскільки у 2014-му проголосувати не змогли. Слов’янськ, Краматорськ, Лисичанськ, Сєверодонецьк, Рубіжне, Костянтинівка та інші міста й селища Донецької та Луганської областей у травні 2014 року перебували під контролем незаконних збройних формувань, і вибори українського президента там були заборонені. Не можна назвати повноцінними й парламентські перегони осені 2014-го — війна на Донбасі в цей період ще була в самому розпалі, тож місцевим було просто не до виборів. Явка тоді виявилася мінімальною, тому результати волевиявлення були спотворено.
Нинішні вибори можна назвати першою повноцінною кампанією в підконтрольних Україні районах Донецької та Луганської областей із довоєнних часів. Тепер явка тут зрівнялася із середньоукраїнськими показниками. А ось електоральні настрої, як з’ясувалося, не дуже змінилися. Головним тріумфатором виявився одіозний екс-регіонал Юрій Бойко. Третє місце на більшості округів посів ще один колишній представник ПР Юрій Вілкул.
Найвищий результат Бойко отримав у Луганській області — там, де, здавалося б, мав дістати тільки прокляття. У містах так званого хімічного трикутника (Сєверодонецьк — Лисичанськ — Рубіжне, де за радянських часів працювала низка великих підприємств хімічної промисловості) команда Бойка залишила після себе руїни. Ще до початку бойових дій ці міста мали такий вигляд, ніби війна там уже відбулася. Заводи-гіганти з багатотисячними колективами були штучно доведені до банкрутства й знищені представниками місцевих еліт, що на той момент входили до Партії регіонів і були соратниками Бойка. Особливо від діяльності цієї команди постраждав Лисичанськ, де посаду мера обіймав соратник і компаньйон Бойка, народний депутат Сергій Дунаєв (на цих виборах він працював довіреною особою Бойка). У місті були знищені або доведені до банкрутства практично всі промислові підприємства: содовий завод, завод гумово-технічних виробів, скляний завод «Пролетарій». Останній контролювався Дунаєвим і припинив роботу ще 2013-го, у розпал так званої стабільності.
Нині Сергій Дунаєв вважається неофіційним господарем Лисичанська. Народний депутат, який 2014 року виграв тут вибори на 107 мажоритарному окрузі, отримавши лише близько 7 тис. голосів, фактично контролює міську раду. Наслідки застосування його управлінського таланту видно неозброєним оком будь-якому гостю міста вже при в’їзді до Лисичанська. Розбиті дороги, глибокі вибоїни на головних вулицях, безкраї поля руїн та битої цегли, що залишилися на місці промислових підприємств, перебої з водопостачанням, мости, що впали від старості. Лисичанськ перебуває в занедбаному стані, але далі підтримує тих, хто перетворив колись розвинений промисловий центр на депресивну діру. Юрій Бойко здобув у цьому місті впевнену перемогу: за нього віддали голоси 40% жителів Лисичанська. Схожий результат він отримав і в інших містах Луганщини та Донеччини.
Утім, головною подією для Сходу України, мабуть, стало друге місце Володимира Зеленського. Унікальність цього досягнення полягає в тому, що він, не будучи родом із Донбасу та не маючи проросійської позиції, не вдаючись до адмінресурсу та підкупу, отримав у регіоні такий високий результат, який до нього отримували або проросійські сили на кшталт регіоналів чи комуністів, або представники місцевих еліт і ті, на кого вони ставлять (до пришестя Януковича це був президент Леонід Кучма). Не маючи на місцях ні партійних осередків, ні місцевих депутатів і мерів, Зеленський здобув на Донбасі 25% голосів. Можливо, із Києва або Львова цей факт не здається чимось дивним. Багато хто записав його до лав проросійських кандидатів і тому не бачить нічого безпрецедентного в тому, що він отримав високі показники на Сході. А ось для влади підсумки виборів на Сході невтішні. Якщо в Донецькій області Порошенко несподівано показав досить високий для цього регіону результат 12,6%, то на Луганщині стався повний провал і найгірші показники серед усіх регіонів України. І такий результат можна вважати закономірним. Луганська область давно перетворилася на ведмежий кут і нарив, що вічно кровоточить, про проблеми якого в Києві мало що знають. Досить сказати, що в прифронтовій області півроку немає навіть голови ОВЦА! З осені минулого року на чолі Луганщини перебуває виконувач обов’язків.
Очевидно, що самостійно, без підтримки на державному рівні цей регіон не зможе вибратися з тієї ями, до якої потрапив унаслідок безчинств місцевих кланів та бойових дій. І поки такої підтримки немає, у людей, що живуть у прифронтовому регіоні із закритими заводами та розбитими дорогами, небагато причин голосувати за чинну владу. А ось будь-які деструктивні сили — від колишніх регіоналів до радикальних сепаратистів — із задоволенням використовують важке економічне становище регіону у своїх інтересах. Що й обернулося передбачуваним реваншем антиукраїнських сил, про який так багато казали останніми роками, але якому так і не зуміли запобігти.
Денис Казанський
Матеріал друкованого видання № 14 (594) від 4 квітня
Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент у цьому розділі
