Одного вересневого ранку 2015 року Велика Британія прокинулася від новини про те, що Прем'єр-міністр країни, Девід Кемерон, здійснив (згідно з Daily Mail) «непристойний акт зі свинячою головою».
«Високопоставлений однокурсник Прем'єра по Оксфорду заявляє, що якось в рамках заходів у клубі "Пірс Ґейвстоун" Кемерон взяв участь у жорстокій церемонії ініціації (за участю мертвої свині)», — йшлося у статті. «Пірс Ґейвстоун» — назва одного з найскандальніших закритих клубів Оксфордського університету, і автори журналістського матеріалу стверджували, що їхнім джерелом був депутат британського парламенту, який сказав, що він бачив фотодокази: «На його думку, майбутній Прем'єр встромив у тварину свою інтимну частину тіла».
Стаття зробила негайний фурор. Це було огидно і це давало чудову можливість принизити гордовитого Прем'єра. Плюс, багато хто вважав, що як для колишнього члена знаменитого Баллінґдон клубу — історія виглядала правдоподібно. Буквально через пару хвилин хештеґи #Piggate і #Hameron з'явилися в топі трендів твіттера і до веселощів долучилися навіть високопоставлені політики. Так, Нікола Старджон [Очільниця Шотландії. — тут і далі: прим. Р.М.] сказала, що звинувачення «звеселили всю країну». BBC спочатку відмовлялася згадувати звинувачення, і в офісі прем'єр-міністра сказали, що не «удостоять» це питання своєю увагою. Але дуже скоро вони були змушені оприлюднити спростування.
Отак-от впливовий чоловік зазнав сексуального приниження, не маючи жодної можливості відповісти. І у спосіб, який не мав ніц до діла з його нехай навіть і суперечливою політичною лінією.
А десь через день загальної онлайн-розваги сталося щось насправді шокуюче. Журналістка Daily Mail Ізабель Оакшот (Oakeshott), яка разом з мільярдером лордом Ешкрофтом була співатором матеріалу, появилася на телебаченні і визнала, що вона не знає, чи взагалі правдивою є її скандальна стаття чи ні. Коли її попросили надати докази — Оакшот визнала, що вона їх не має.
«Ми не змогли докопатися до того, чи є правдивими ці звинувачення чи ні, тому ми просто подали це так, як джерело інформації нам його подало... Ми нічого не кажемо про те, чи ми віримо в їх правдивість чи ні», — заявила вона в інтерв'ю. Іншими словами, не було жодних підтверджень на те, що Прем'єр-міністр Великої Британії «встромив інтимну частину свого тіла» до рота мертвої свині, — твердження, яке було передруковано десятками газет і повторено в мільйонах твітів і постів і в правдивість якого, найпевніше, й до сьогоднішнього дня вірить багато людей.
Щоб зняти з себе будь-яку журналістську відповідальність, Оакшот зайшла навіть ще далі. «Це діло інших людей — вирішувати, чи вони в це взагалі вірять чи ні», — стверджує вона. Зрозуміло, що це була далеко не перша публікація необґрунтованих тверджень на підставі дуже слабких свідчень, але такий захист був неймовірно нахабним. Зі слів Оакшот так виглядає, що журналісти тепер вже не мають вірити у те, що вони стверджують у своїх-таки статтях, і не мусять навіть завдавати собі клопоту надаванням доказів. Навпаки, створити свою власну думку з приводу написаного — справа читача (який навіть не знає особистості джерела інформації). Але на підставі чого він може створити таку власну думку? Інстинкт, інтуїція, настрій?
Істина взагалі ще має значення чи вже ні?
Дев'ять місяців по тому, 24 червня 2016р., о 8-й ранку, Велика Британія побачила, як Прем'єр-міністр вийшов перед будівлею своєї резиденції на Дауніґ-Стріт, 10 і оголосив про свою відставку.
«Британський народ проголосував за вихід з ЄС, і ми маємо поважати цей вибір, — сказав Кемерон. — Це було нелегке рішення, не в останню чергу тому, що дуже багато різних речей було сказано дуже великою кількістю різних організацій про важливість цього рішення. Тому щодо результатів немає сумніву».
Але дуже скоро стало зрозуміло, що, власне кажучи, під сумнівом було усе. Наприкінці кампанії — коли твердження, які, власне, і привели їх до перемоги, виявилися неправдивими — раптом стало очевидним, що переможці не мали жодного плану щодо того, як і коли Велика Британія має покинути ЄС.
О 6:31 ранку в п'ятницю, того ж таки 24 червня, десь через годинку після того, як результати референдуму стали вже зрозумілими, лідер партії Ukip Найджел Фарадж визнав, що після виходу з ЄС Британія не заощаджуватиме 350 млн фунтів на тиждень і не зможе скеровувати ці гроші на систему охорони здоров'я. А це було ключове твердження прихильників Брекзиту, яке навіть прикрашало буси передвиборчої кампанії. Ще через пару годин депутат Європарламенту від консервативної партії Деніел Ганнан сказав, що імміґрантів, найімовірніше, менше не стане. А це було ще одне ключове твердження.
Звичайно, що це явно не вперше, коли політики не дотримали своїх обіцянок, але це, напевно, перший раз, коли вони визнали, що їхні обіцянки весь той час були неправдивими, наступного ранку після перемоги. Це було перше значне голосування у період політичного процесу постправди: нуднувата кампанія Брімейн (Bremain) прихильників залишитися в ЄС намагалася перемогти фантазії за допомогою фактів. Але дуже скоро стало зрозуміло, що валюта фактів дуже сильно знецінилася.
Тривожні факти, що їх наводили експерти, не менш стривожені перспективою Брекзиту, — відкидалися як «Проект наганяння страху» і швидко нейтралізовувалися протилежними «фактами». Наприклад, якщо 99 експертів говорили, що економіка може занепасти, а один — не погоджувався, BBC це подавала, як ніби кожна сторона має своє бачення ситуації. (Це жахлива помилка, що призводить до приховування правди і відображає зміну підходів до журналістики). Майкл Ґов (Michael Gove) взагалі заявив на Sky News, що «людей в цій країні експерти вже дістали».
А ще він прирівняв 10 Нобелівських лауреатів з економіки, які підписали лист-звернення проти Брекзиту, до нацистських науковців, лояльних до Гітлера.
Преса, що підтримувала євроскептиків, місяцями масштабувала сумнівні твердження і змішувала з брудом застереження експертів, місяцями заповнювала головні сторінки притягнутими за вуха антиміґраційними заголовками, багато з яких пізніше було дезавуайовано маленьким шрифтом. Рівно за тиждень перед голосуванням — у день, коли Найджел Фарадж оприлюднив свій провокативний постер «Переломний момент» (Breaking point) і була вбита Джо Кокс, депутатка від лейбористів і невтомна прибічниця міґрації, — на обкладинці Daily Mail красувалося зображення вантажівки, набитої міґрантами, на в'їзді до Великої Британії з заголовком «Ми з Європи — впустіть нас!». А наступного ж дня і Daily Mail, і Sun, який також це надрукував, були змушені визнати, що зображені міґранти були не з Європи, а з Іраку і Кувейту.
Зневажливе ставлення до фактів триває і після референдуму: одна зі скороминущих кандидаток у лідери консерваторів Андреа Ледсом (Andrea Leadsom) під впливом своєї зіркової ролі у кампанії щодо виходу з ЄС продемонструвала занепад сили доказів. Вона сказала газеті Times, що буде кращим Прем'єр-міністром, ніж її суперниця Тереза Мей, оскільки вона — мати. А потім заявила, що, виявляється, бульварна преса перекрутила і спотворила її слова — хоч вона сказала саме це, чітко і недвозначно, під запис. Ледсом є політиком постправди навіть щодо своїх власних істин.
Коли факт починає бути схожим на те, що відчувається як правда, стає дуже важко відрізнити факти, які є правдивими, від «фактів», які правдивими не є. Кампанія за вихід з ЄС добре це усвідомлювала — і вповні скористалася з цього, знаючи також, що повноваження незалежного реґулятора рекламного ринку Великої Британії (Advertising Standart Authority, ASA) не поширюються на політичну рекламу. Через декілька днів після референдуму найбільший донор Партії незалежності Об'єднаного Королівства (UK Independence Party, Ukip) і головний спонсор кампанії щодо виходу з ЄС (Leave.EU), Аррон Бенкс, прямо заявив в інтерв'ю Guardian, що він весь час знав, що факти не принесуть перемоги. «Ми перейняли американський стиль роботи з медіями, — сказав Бенкс. — Американці ще задовго перед тим казали, що "факти не працюють", та й по всьому. Наші противники надавали факти, факти, факти, факти. Але це всього-на-всього не працює. Треба було налагодити емоційний зв'язок з людьми. Це успіх Трампа».
Тому нема нічого дивного, що люди були шоковані, коли після референдуму виявилося, що Брекзит може мати серйозні неґативні наслідки і дуже мало з обіцяних позитивів.
Якщо «факти не працюють» і електорат не довіряє медіям, то кожен вірить у свою власну «істину» — і результат, як ми всі переконалися, може бути жахливим.
Як ми опинилися в цій ситуації? І як з неї видістатися?
___
Через 25 років після появи в онлайні першого вебсайту цілком очевидно, що ми живемо в період приголомшливих змін. Протягом 500 років після Ґуттенберґа домінантною формою існування інформації було друковане слово: знання переважно передавалося у фіксованому форматі, який заохочував читача вірити в існування встановлених і постійних істин.
А тепер ми перебуваємо у стані заплутаного протистояння між різними силами: між правдою і неправдою, фактами і чутками, добротою і жорстокістю; між кількома і багатьма, між пов'язаністю і відчуженістю, між відкритістю інтернет-платформи, якою її колись задумували її розробники, і закритістю Фейсбуку чи інших соціальних мереж; між поінформованою публікою і збитою з пантелику масою.
Спільною рисою всіх отих видів протистоянь (і тим, що робить вирішення цих протистоянь абсолютно нагальною справою) є те, що в них усіх ідеться про применшення статусу істини. Це не означає, що правди у цій боротьбі взагалі не існує, ні, це означає тільки, що (і цей рік це продемонстрував дуже чітко) ми не можемо дійти згоди щодо того, якою ж саме є ця правда. А раз так, раз ми не можемо досягти консенсусу щодо правди — то починається хаос.
Щораз більше і більше виявляється, що те, що сприймається як факт, є просто точкою зору, яку хтось вважає істинною. І саме технологія створила умови, коли такі «факти» поширюються зі швидкістю, немислимою для Ґутенберґівської епохи (чи навіть ще десятиріччя тому). Зранку сумнівна оповідка про Кемерона і свиню опублікована в таблоїді, до полудня вона вже розлетілася по соціальних мережах і починає з'являтися у поважних новинних ресурсах. Це може виглядати дрібницею, але наслідки — величезні.
«Істина», за визначенням Пітера Чіппіндейла і Кріса Горрі з їхньої книжки про історію ґазети Sun, — це «пряме твердження, яке кожне видання друкує на свій страх і ризик». Звичайно, у будь-якій справі є декілька правд, що конфліктують одна з одною, але в епоху друкованої преси слово на папері фіксувало стан справ — незалежно від того, чи було це правдою чи ні. Інформація сприймалася як правдива, принаймні до моменту, коли наступний день привносив оновлення чи виправлення, — але всі оперували одним і тим самим набором фактів.
Така прийнята «правда» зазвичай була спущена згори: непорушна істина була часто зафіксована певною установою. Такий стан речей був не бездоганним: занадто часто преса демонструвала упередження щодо статусу-кво і шанобливе ставлення до влади, внаслідок чого звичайному народу було занадто важко кинути виклик владі преси. А тепер люди недовірливо ставляться до більшості з того, що подається їм яко факт, — незалежно від того, доречною є ця недовіра чи не надто доречною. А надто якщо факти, про які йдеться, є для них некомфортними чи такими, що не узгоджуються з їхніми власними уявленнями.
В цифрову епоху набагато легше, ніж будь-коли, опублікувати неправдиву інформацію, яка швидко пошириться і буде сприйматися як правдива (таке часто спостерігається у надзвичайних ситуаціях, коли новини з'являються у реальному часі). Один приклад з багатьох — терористичні акти у листопаді 2015 р. в Парижі. Соціальними мережами поповзли чутки, що було атаковано і Лувр, і Центр Помпіду, і що Франсуа Олланда вхопив інсульт. Для викриття таких байок потрібні медії, що заслуговують довіри.
Інколи такі чутки поширюються внаслідок паніки, інколи — з лихого наміру, інколи — внаслідок зумисної маніпуляції, коли корпорація чи режим платять за донесення їхніх меседжів. Незалежно від мотивів брехня і правда поширюються сьогодні тими самими методами — через те, що вчені називають «інформаційним каскадом». Як описує це правознавець і експерт з онлайн-аґресії Даніель Сітрон (Danielle Citron), «люди пересилають те, що думають інші, навіть якщо ця інформація є брехливою, оманливою чи неповною — тому що вони вважають, що довідалися щось важливе». Цей цикл повторюється і повторюється, і не встигнеш оком змигнути — як каскад дістає нездоланний імпульс. Ви розшарюєте пости друзів на Фейсбуку, щоби продемонструвати, наприклад, згоду з точкою зору, або спорідненість, або що Ви «в курсі справ» — і в такий спосіб видимість цих постів збільшується і для всіх інших.
Алгоритми типу тих, які формують стрічку Фейсбуку, спроектовано так, щоби скормлювати нам більше з того, що, на їхню думку, нам подобається. А це означає, що та версія світу, з якою ми стикаємося щодня в нашому особистому новинному стрімі, — невидимо налаштована для підсилення наших-таки попередньо сформованих переконань. Коли Елі Парізер (Eli Pariser), співзасновник порталу «Апворсі» (Upworthy) [портал, місією якого є акцентування на вартісних текстах], увів в обіг термін «бульбашка фільтрів» (filter bubble) — він говорив про те, як сильно персоналізований інтернет призводить до того, що ми щораз менше і менше піддаємося впливу інформації, яка може кинути виклик нашим усталеним уявленням або розширити наш світогляд, та щораз меншою і меншою є імовірність наштовхнутися на факти, які спростовують брехливу інформацію, що її розшарили інші. А надто якщо йдеться про підлаштовану індивідуально до кожного пошукову функцію Ґуґла, що означає, що не існує двох однакових результатів пошуку в Ґуґлі.
Заклик Елі Парізера свого часу полягав у тому, що «соціальні медіа-платформи мають забезпечити врахування алгоритмами також і протилежних точок зору та важливих новин, а не лише найбільш популярних чи найбільш самовалідних». Проте менш ніж за п'ять років, внаслідок потужного розвитку декількох соціальних мереж, бульбашка фільтрів, описана Парізером у 2011 р., суттєво посилилася.
Наступного дня після британського референдуму Том Стайнберґ (Tom Steinberg), британський інтернет-активіст і засновник mySociety, у своєму пості на Фейсбуку чудово проілюстрував усю потужність бульбашки фільтрів — і серйозні суспільні наслідки для світу, в якому інформація тече головно через соціальні мережі:
Я активно шукав у Фейсбуку людей, які радіють з результатів референдуму, але бульбашка фільтрів НАСТІЛЬКИ сильна і НАСТІЛЬКИ глибоко проникла в такі повсякденні речі, як пошук Фейсбуку, що я не можу знайти жодної людини, яка б раділа з результатів референдуму, — незважаючи на те що *половина країни сьогодні явно тріумфує* і попри те що я *активно* шукаю, про що вони говорять.
Ця проблема ехо-камери зараз НАСТІЛЬКИ серйозна і настільки ХРОНІЧНА, що все, що я можу зробити, так це попросити друзів, які працюють у компанії Facebook чи в інших великих соціальних мережах, донести до свого керівництва це питання. Бо якщо не буде негайного втручання для вирішення цієї проблеми, це буде рівносильним активному сприянню і підтримці процесу розривання матерії наших суспільств... Бо як наслідок ми дістаємо країну, в якій одна половина про іншу просто зеленого поняття не має.
Прохання до технологічних компаній «щось зробити» з бульбашкою фільтрів передбачає, що це є проблема, яку можна легко вирішити, — але це не так. Це проблема, вшита в саму ідею соціальних мереж, вони просто так задумані — давати нам саме те, що ми і наші друзі хочемо бачити.
__
Фейсбук, заснований щойно 2004 року, нині має 1,6 мільярда користувачів по всьому світі. Ця мережа стала для людей найпоширенішим способом отримання інформації з інтернету. І справді, способи панування Фейсбуку було б неможливо уявити в епоху друкованого слова. Як написала Емілі Белл (Emily Bell): «Соцмережі проковтнули не просто журналістику, вони поглинули абсолютно все: політичні кампанії, банківські системи, особисті історії, індустрію розваг, роздрібний ринок і навіть уряди і безпеку».
Белл, директорка Центру цифрової журналістики ім. Тоу в Колумбійському університеті (Tow Centre for Digital Journalism at Columbia University) і член спостережної ради Фонду Скотта (Scott Trust), власника Guardian, — підкреслює вибухонебезпечність впливу соцмереж на журналістику: «Наші новинні екосистеми за останні п'ять років змінилися серйозніше, ніж, напевно, за всі попередні 500 років». Майбутнє видавничої справи нині перебуває «в руках невеликої кількості осіб, які контролюють долю багатьох». Видавці втратили контроль за дистрибуцією своєї журналістської праці, яка тепер до багатьох читачів потрапляє «фільтрованою за допомогою непрозорих та непередбачуваних алгоритмів і платформ». А це, своєю чергою, означає, що соцмережі надзвичайно сильно визначають, що ми читаємо, і мають великі прибутки з монетизації роботи інших. Як каже Белл: «У цій сфері ми маємо до справи з набагато більшою концентрацією влади, ніж будь-коли у минулому».
Відібрані й опрацьовані редакторами публікації у багатьох випадках замінено потоком інформації, вибраної друзями чи родичами, ще й обробленої секретними алгоритмами. Стара ідея відкритого інтернету — де гіперлінками з одного сайту на інший створено неєрархізовану та децентралізовану мережу інформації — ця стара ідея великою мірою витіснена платформами, розробленими для того, щоб максимізувати час, витрачений користувачем в їх межах. І деякі з них, такі як, наприклад, Інстаґрам або Снепчат (Snapchat), взагалі не дозволяють використовувати зовнішні посилання.
Як наслідок, чимраз більше людей, а надто підлітки, щораз більше часу сьогодні витрачають в аплікаціях із закритими чатами, де дозволяється створювати групи для обміну повідомленнями у приватному режимі. Можливо, це через те, що молодь найбільше страждає від онлайн-домагань і тому тінейджери віддають перевагу більш захищеним соціальним середовищам. Але закритий простір чат-аплікацій — ще обмеженіше середовище, ніж закрита екосистема Фейсбуку чи якоїсь іншої соцмережі.
Передовий іранський блоґер Хусейн Дерахшан, який протягом шести років був ув'язнений у Тегерані за свою інтернет-активність, написав у Guardian, що «те розмаїття, яким спершу був інтернет» поступилося місцем «централізації інформації» всередині вибраних кількох соціальних мереж — і остаточним наслідком цього процесу є «послаблення нас усіх щодо урядів і корпорацій».
Фейсбук, зрозуміло, не вирішує, що читати користувачам (як мінімум, у традиційному розумінні ухвалення рішень), — як і не диктує, що мають продукувати служби новин. Але коли одна-єдина платформа стає домінантним каналом доступу до інформації, дуже часто служби новин самі підлаштовують свою роботу до вимог цього нового каналу. (Найбільш очевидним доказом впливу Фейсбуку на журналістику є паніка, яка супроводжує будь-яку зміну в алгоритмі формування новинного фіда, що ризикує зменшити відвідуваність сайтів видавців).
В погоні за відвідуваністю і марно сподіваючись монетизації через рекламу чи інвестиції — багато служб новин за останні декілька років покинули суспільно важливу журналістику й перейшли на бульварщину. Але джанк журналістика — вона, як і джанк фуд, дуже схожі між собою: нажершись гидоти, ти ладен просто зненавидіти себе. Екстремальним проявом цього феномену стала організація цілих ферм з виробництва фейкових новин, які заманюють трафік фальшивими матеріалами, дуже подібними на справжні і, відповідно, дуже популярними у соцмережах. Це так є, бо до всіх новин (і до неправдивих чи маніпулятивних також) застосовуються одні й ті самі принципи: головним мірилом цінності для величезної кількості служб новин сьогодні є не правдивість чи якість, а вірусність і клікабельність.
Зрозуміло, що і в минулому журналісти також багато всього робили неправильно: помиляючись, через упередження, а часом і зі спеціальним наміром. Тому помилкою є думати, що цей феномен з'явився в цифрову епоху. Суттєва важлива деталь, яка виникла щойно тепер: читабельність чуток і брехні така сама (а часто навіть і набагато більша, бо ці матеріали сенсаційніші за реальність), як і читабельність вздовж-і-впоперек перевірених фактів. Увесь цинізм такого підходу найбільш чітко висловив Ніцан Ціммерман (Neetzan Zimmerman), якого колись найняв Ґовкер (Gawker) яко спеціаліста з вірусної журналістики. У 2014р. він сказав: «Сьогодні не важливо, правдивий матеріал чи ні. Єдине, що справді має значення, це клікабельність». Факти, з його слів, віджили своє — вони є пережитком епохи друкованої преси, часу, коли читачі не мали вибору: «Якщо новинний матеріал не розшарюють, він, по суті своїй, і не є новиною».
Щораз більша популярність такого підходу означає, що відбуваються фундаментальні зміни журналістських цінностей — конс'юмеристський зсув. Замість посилення соціальних зв'язків та інформування громадськості, замість створення ідеї новин як суспільного блага чи демократичної необхідності — замість цього всього організовуються групи, які поширюють миттєву брехню (яка відповідає їхній точці зору), підсилюють переконання одне одного, дедалі глибше занурюючи аудиторію в думки, узвичаєні в їхніх середовищах, а не у встановлені й не раз перевірені факти.
Проблема в тому, що бізнес-модель переважної більшості цифрових служб новин крутиться довкола кліків. Світові медії досягли крайнього ступеня збудження від шаленого темпу ньюсмейкерства з метою нашкребти копійки від цифрової реклами (а найцікавіше те, що рекламних грошей насправді не так вже й багато; наприклад, у першому кварталі 2016 р. з кожного долара рекламних грошей, витрачених на онлайн-рекламу в США, Фейсбук і Ґуґл отримали 85 центів — раніше ці гроші потрапляли до видавців).
У новинній стрічці у вас на смартфоні всі матеріали виглядають однаково — незалежно від того, походять вони з поважного ресурсу чи ні. А останнім часом дедалі частіше навіть навпаки: поважні ресурси починають публікувати брехливі, непристойні чи обурливі матеріали. «Клікабельність — це бог. Тому ньюзруми готові некритично підходити до публікацій найгірших зразків текстів, які леґітимізують повну фігню, — сказав Брук Бінковскі (Brooke Binkowski), редактор викривального сайту Сноупс (Snopes) в інтерв'ю Guardian у квітні, — не всі, звичайно, ньюзруми, але дуже багато».
Проте не всі принадні заголовки можна вважати клікбайтами. Принадні заголовки, які ведуть до якісного журналістського матеріалу, — це добре. На мою думку, тим, що відрізняє добру журналістику від поганої, є праця. Журналістика, яку люди цінують найбільше, — це та журналістика, про яку можна сказати, що хтось вклав у неї багато праці. Добрим є журналістський матеріал, в якому читачі відчувають велику кількість вкладених зусиль — для вирішення завдань, великих чи малих, серйозних чи розважальних. Це протилежність до того, що називається «чурналізмом» (churnalism), безперервного переписування чужих матеріалів задля ґенерації кліків.
Модель цифрової реклами на даний момент не розрізняє правдиве чи неправдиве, а розрізняє лише велике і мале. Як свого часу, в момент появи вірусного матеріалу, що став хітом у 2013 році, писав політичний журналіст Дейв Вейґель: «Колись раніше, якщо вам трапляється настільки гарна інформація, що її не хочеться перевіряти ще раз, — це було попереджувальним знаком для редакторів не вестися на фігню. А зараз це бізнес-модель».
__
Індустрія новин, що відчайдушно ганяється за кожним кліком, виглядає жалюгідно, видавнича справа як бізнес справді в поганому стані. Цифровий зсув видавався для журналістики явищем захопливим, і я говорила про це у лекції 2013 року, прочитаній у Центрі проґресивної журналістики ім. Артура Нормана Сміта (A.N. Smith lecture) Мельбурнського університету, яка мала назву «Піднесення читача» (The Rise of the Reader). Цифровий зсув спричинив «фундаментальний перегляд стосунків журналіста з аудиторією, того, як ми думаємо про читача, сприйняття нашої ролі в суспільстві і нашого статусу». Це означало, що нам відкрилися нові шляхи для здобуття матеріалу для статей — від читацької аудиторії, з масивів даних, з соціальних мереж. Цей зсув показав нам шляхи донесення меседжів — за допомогою інтерактивних технологій і (тепер вже) за допомогою віртуальної реальності. Цей зсув показав нам нові шляхи для поширення журналістської праці, для знаходження нових читачів у найнесподіваніших місцях, нові можливості взаємодії з читачами і відкритості до дискусій.
Але в той час, коли з переходом до цифрової моделі протягом останніх декількох років можливості для журналістики зросли, бізнес-модель — у небезпеці. Бо кліків ніколи не вистачає. А якщо ви спробуєте збирати плату за доступ до журналістських матеріалів, — з'являється величезна проблема переконати користувачів електронної версії розлучитися з їхніми грошима. Бо вони звикли отримувати інформацію безкоштовно.
Доходи і прибутки ЗМІ по всьому світі катастрофічно впали. Яскрава ілюстрація нової реальності, в якій живуть електронні медії, — порівняння фінансових результатів New York Times i Facebook (за перший квартал 2016 р.). New York Times оголосив, що його операційні прибутки впали на 13 % — до 51,5 млн дол США (що, певна річ, набагато краще, ніж у переважної більшості ЗМІ, але це також серйозне падіння). Водночас Фейсбук за той самий період показав зростання доходів у 3 рази — до запаморочливих 1,51 млрд дол США.
Протягом попередніх десяти років без роботи залишилося багато журналістів. Так, наприклад, у Великій Британії в період між 2001 і 2010 роками кількість журналістів скоротилася майже на третину; ньюзрумів у США в період між 2006 і 2013 роками поменшало приблизно на таку саму кількість. В Австралії лише від 2012 до 2014 року зменшення становило 20 %. На початку 2016 року ми в Guardian також оголосили про вимушене скорочення 100 журналістів. У березні 2016 року про закриття друкованої версії оголосив Independent. Згідно з даними Press Gazette, у Великій Британії закрилася 181 місцева газета. І проблема, знову ж таки. — не в журналістиці, проблема — у фінансуванні.
То-то я смотрю в евоных текстах периодически проскальзывают нотки пониженной социальной активности!
Оно того стоит.
Гребешочки вкусные...Пишут Беларусь, а по говору не скажешь.