Сидиш такий на камінці, відколупуєш шматок рудого бруду від берця. Дощик сипле з ночі, облягаючи тонкою плівкою навколишній світ. Гарно. Тихо. Якщо порівнювати з вчора – так взагалі краса.
Переді мною ящик. Звичайний військовий темно-зелений ящик, з залізними ручками, покоцаний трохи, зі шпильками у замочках, а всередині – рівний ряд холодних металевих штук, які вміють літати.
І, поки бруд, що підло заповз у протектор черевика, піддається під ножем – відвідують мене думки про звивистий шлях цього ящика. Але опустимо всю історію його створення… І перейдемо відразу до нашої війни.
Отже – кілька місяців тому, взимку, авторембат продовжував ремонтувати машини. Ось у нас так прийнято – авторембат лагодить, а героїчна піхота воює. Піхота – молодці, десант – взагалі супер-пупер, арта – красені, танчики – звірюги дикі, ну і так далі.
А авторембат – це авторембат. І все. Хоча всі їздять на машинах, які лагодив авторембат. Але який же, твою ковіньку, героїзм, у лагодженні машин? Ні окопів тобі, ні свисту над головою, ні красивих шевронів і коліматоров на автоматах. Сидять собі мобілізовані і контрактні дядьки і цілий рік крутять машини. Немає тут місця подвигу. Ну ось взагалі.
А потім мені стає потрібен цей клятий ящик. Тому що мені потрібно стріляти. Повинен же я виправдовувати героїчний імідж піхоти, красивий шеврон і коліматор? У цьому ящику – шість шматків летючої смерті, і вони мені дуже потрібні.
І ось машина, полагоджена рембатом, заїжджає на склади. Потім тягне цей ящик, в числі інших, кудись на навантаження. Потім інша, але точно така ж авторембатська машина завантажується і тягне мого ящика в сектор. Трясеться на офігенних дорогах вантажівка, крутить кермо водила, і цей же невеликий дощ падає на порваний тент кузова.
Потім ящик перевантажують в іншу машину, потім в третю, і рано чи пізно він приїде сюди, на терикон. Його з ноги відкриють, на бігу скрутять заряди, і шість пострілів за три хвилини підуть в гуркітливий вечір Донбасу. А машина поїде назад. За наступними ящиками. Або її потягнуть на зчепленні в авторембат, і ті самі мужики, дивлячись на руїну, що затягують в цех, сплюнуть, викинуть бички в почорніле відро і втомлено підуть до машини.
Руки, що не відмивається від мастила, засмальцовані спецівки. Немає ні медальок красивих, ні грамот з подяками, немає визнання заслуг, та і звичайного «дякую» вони рідко дочекаються. Зате вони полагодять машину, яка привезе мені ящик. І ще один. І ще…
Цей пост – про всіх мужиків, які роблять так, щоб армія все ще могла стояти і стріляти.
Гей, механи! Дякую від піхоти.
Мартін БРЕСТ
