27.08.14 вторжение войск РФ
- Автор теми CAXAP
- Дата створення
Не вручена зірка
Що насправді відомо про подвиг майора Олексія Шепелюка
29 серпня 2014 року відбувся розстріл українських військ, які відходили з-під Іловайська так званим зеленим коридором. Того дня в пресі активно обговорювали повідомлення Міністерства оборони України про те, що двоє наших офіцерів підірвали себе гранатою разом з російськими десантниками.
У новині Міноборони йшлося про те, що в оточення потрапили бійці зенітно-ракетного дивізіону 51-ї ОМБр на чолі з майором Олександром Кондисюком. Надвечір 25 серпня він та його підлеглий — командир батареї майор Олексій Шепелюк вирішили прориватися з оточення. В авангарді групи пішли обидва майори, сержант та двоє солдатів. Але вони потрапили в засідку: першим був поранений Кондисюк, за ним — Шепелюк, який намагався витягнути свого товариша, потім — ще троє військових. Основна частина групи через щільний вогонь ворога не змогла надати допомогу своїм товаришам. Поранених оточило 12 десантників. В офіційному повідомленні йшлося: «Коли вороги, створивши кільце, наблизились на відстань декількох метрів, поранені українські офіцери підвелись із землі та підняли руки вгору. Було помітно, що вони щось тримали в руках, а за мить пролунало декілька потужних вибухів, схожих на вибухи гранат. Вочевидь, офіцери Збройних Сил України, майори Олександр Кондисюк і Олексій Шепелюк, не бажаючи здаватись, підірвали себе разом із чисельно переважаючим ворогом».
Повідомлення оборонного відомства закінчувалося тим, що командування АТО готувало документи щодо надання загиблим офіцерам звання Героя України (посмертно).
Однак незабаром виявилося, що Олександр Кондисюк живий. Він повернувся з полону й сьогодні є військовим комісаром Іваничівського районного військкомату на Волині. А Шепелюк виявився в списках військовослужбовців, які, ймовірно, перебувають у полоні. Тож історія про підрив гранатою і тим більше надання звання Героя України (посмертно) поступово затерлася.
Тим часом 23 жовтня 2014 року з району населеного пункту Дзеркальне, що неподалік Іловайська, місцеві мешканці самостійно доставили до моргу в місті Дніпрі тіла дев’ятьох українських військових. У липні 2015-го за даними експертизи ДНК було встановлено, що один із загиблих — Олексій Шепелюк. Від моменту загибелі минуло вже два місяці, але, попри це, судово-медичні експерти змогли встановити причину смерті і у своїх висновках зазначили, що сталося «ушкодження внаслідок військових дій від інших вибухів та осколків». Отже, Олексій Шепелюк, найімовірніше, загинув унаслідок вибуху.
Але що насправді сталося 25 серпня 2014 року й де загинув майор Олексій Шепелюк? Це був бій з російськими військами за населений пункт Дзеркальне — поруч із селищем Кутейникове, що лежить на трасі від державного кордону до Іловайська й далі — в бік Макіївки та Донецька. У Дзеркальному тоді розташовувався базовий табір 3-ї батальйонно-тактичної групи 51-ї ОМБр.
Один з офіцерів, який перебував тоді в Дзеркальному, розповів, що населений пункт починаючи з 20 серпня систематично обстрілювала артилерія росіян, яка для цього на три — чотири кілометри заходила в глиб української території. 24 серпня о 10-й годині ранку до селища прибули три самохідно-артилерійські установки «Акація» 51-ї бригади, а ще через дві години почався потужний артилерійський обстріл. На території базового табору містилися склади з боєприпасами, які стали хаотично вибухати. Попри те що о 14:30 обстріл припинився, значну частину зброї та техніки (зокрема, САУ) було знищено.
Після обстрілу на територію табору зайшов військовослужбовець у формі збройних сил Російської Федерації, який попросив надати йому медичну допомогу. Це виявився костромський десантник. Слідом за ним було затримано ще дев’ятьох російських військових. Пізніше їх показали по всіх телеканалах України й світу.
У ніч з 24 на 25 серпня до Дзеркального з району Савур-могили прибула батальйонно-тактична група 93-ї ОМБр ЗСУ, у складі якої було чимало бронетехніки. Натомість у бійців підрозділів 51-ї бригади залишилася тільки стрілецька зброя.
Уранці 25 серпня російські десантники та загони сепаратистів оточили Дзеркальне та почали обстріл. Командування на себе як старший за званням прийняв командир підрозділу 93-ї бригади. Він наказав бійцям 51-ї бригади — зенітникам, артилеристам і тиловикам — чинити активний опір з наявною зброєю. А сам планував з усією своєю технікою обійти десантників та атакувати їх із тилу. Але колона 93-ї бригади зникла в напрямку Іловайська. Слідом на очах військових з 51-ї бригади пройшли дві великі колони ЗС РФ.
Серед учасників бою досі немає одностайності: чи встиг повідомити командир групи з 93-ї бригади про свій відхід, чи просто кинув захисників Дзеркального напризволяще? Можливо, він попереджав або хотів попередити, що плани несподівано змінилися, бо в Дзеркальному залишилося 14 військовослужбовців-зв’язківців з його підрозділу. Але, коли почався бій, прямим влучанням було знищено машину зв’язку — у ній загинув майор Сергій Шевчук.
Дії групи, до якої входили Кондисюк та Шепелюк, відбувалися саме під час оборони Дзеркального. Але на підставі чиїх свідчень Міноборони заявило про подвиг двох офіцерів? На жаль, назвати конкретного свідка сьогодні важко. Але дуже схожий опис вибуху надав звільнений пізніше з полону майор Ігор Підлісний (нині заступник обласного військового комісара Волині). Після повернення його опитували правоохоронці, тоді він розповів, що 25 серпня ховався від артилерійського обстрілу в бліндажі неподалік Дзеркального разом з іншими військовослужбовцями, частину з яких було поранено або контужено.
До бліндажа наблизилися солдати в російській уніформі. Вони наказали українським бійцям виходити з бліндажа, інакше закидають його гранатами. Українці здалися, їх побили, відвели на відстань 200 метрів, де вже лежали зв’язаними інші військовослужбовці 51-ї бригади, зокрема Андрій Барсук, Олександр Кондисюк та Олексій Шепелюк. «Нам зв’язали руки, а через деякий час я почув вибух. Піднявши голову, побачив, що кілька людей було вбито, і я скочив у річку та заховався під берегом», — свідчив Підлісний.
Потім майор Підлісний перечекав деякий час і побіг до базового табору своєї частини в Дзеркальному. Імовірно, саме він повідомив там про обставини вибуху, а вже звідти доповіли в штаби. Скидається на те, що, крім Ігоря Підлісного, про це більше ніхто не міг би розповісти, адже на той момент інші свідки вже перебували в полоні.
26 серпня Ігоря Підлісного вдруге взяли до полону вже в Дзеркальному. Тоді в базовому таборі 51-ї бригади залишалося 104 військових, які мали лише стрілецьку зброю, вочевидь, з малим боєзапасом (бо ж склади напередодні вибухнули). Зранку місце розташування бійців почав обстрілювати танк Т-72, на його атаку не було чим відповісти.
Те, що сталося пізніше, знаходимо у свідченнях іншого офіцера, які той дав після повернення з полону: «… до базового табору приїхала БМД з білим прапором, і до неї вийшли наші офіцери. Через деякий час вони повернулися до розташування й сказали, що бойовики «ДНР» висунули вимогу здатися в полон, адже в разі відмови вони готові застосувати зброю та артилерію. Біля табору було багато техніки сепаратистів: танк Т-72 та близько 20 БМД». Тоді 104 українські офіцери та солдати, які захищали Дзеркальне, були змушені здатися до полону. Того ж дня на КамАЗах їх перекинули спочатку до Сніжного, а 29 серпня — до Донецька.
Олександр Кондисюк та Ігор Підлісний повернулися з полону тоді, коли про долю Олексія Шепелюка нічого не було відомо. Понад те, родина плекала надію, що він живий. Він навіть фігурував у деяких списках полонених. Антиукраїнські дописувачі на різних інтернет-платформах, дізнавшись про повернення Кондисюка з полону, почали висміювати історію від МОУ про двох майорів-героїв, які підірвали себе гранатою.
Крім того, відбулися слухання, після яких 51-шу бригаду звинуватили в поразці під Іловайськом і дезертирстві та офіційно розформували. Про командира бригади Павла Півоваренка тоді поширювали неправдиві чутки, буцімто він перейшов на бік ворога (як зараз відомо, він загинув). А за логікою, саме полковник Півоваренко (див. Тиждень 19/2016) в проміжку від 26 до 28 серпня мав би ініціювати перед Міноборони нагородження офіцерів званням Героя України (посмертно). Тобто подання на нагороду з історією подвигу, яке озвучило МОУ, мало бути взято з представлення до нагородження за підписом комбрига. На тлі цього всього вже восени 2014 року історія подвигу потонула в намулі домислів і брехні.
Шкода, але ні 2015 року, ні пізніше офіцерам та солдатам 51-ї бригади не вдалося відстояти честь свого з’єднання, не було навіть спроб зробити це. Добре, щоб Підлісний, Кондисюк та інші учасники боїв за Дзеркальне, які могли б бути свідками загибелі майора Шепелюка, внесли ясність у цю історію.
Ярослав Тинченко
Матеріал друкованого видання № 35 (667) від 26 серпня
Що насправді відомо про подвиг майора Олексія Шепелюка
29 серпня 2014 року відбувся розстріл українських військ, які відходили з-під Іловайська так званим зеленим коридором. Того дня в пресі активно обговорювали повідомлення Міністерства оборони України про те, що двоє наших офіцерів підірвали себе гранатою разом з російськими десантниками.
У новині Міноборони йшлося про те, що в оточення потрапили бійці зенітно-ракетного дивізіону 51-ї ОМБр на чолі з майором Олександром Кондисюком. Надвечір 25 серпня він та його підлеглий — командир батареї майор Олексій Шепелюк вирішили прориватися з оточення. В авангарді групи пішли обидва майори, сержант та двоє солдатів. Але вони потрапили в засідку: першим був поранений Кондисюк, за ним — Шепелюк, який намагався витягнути свого товариша, потім — ще троє військових. Основна частина групи через щільний вогонь ворога не змогла надати допомогу своїм товаришам. Поранених оточило 12 десантників. В офіційному повідомленні йшлося: «Коли вороги, створивши кільце, наблизились на відстань декількох метрів, поранені українські офіцери підвелись із землі та підняли руки вгору. Було помітно, що вони щось тримали в руках, а за мить пролунало декілька потужних вибухів, схожих на вибухи гранат. Вочевидь, офіцери Збройних Сил України, майори Олександр Кондисюк і Олексій Шепелюк, не бажаючи здаватись, підірвали себе разом із чисельно переважаючим ворогом».
Повідомлення оборонного відомства закінчувалося тим, що командування АТО готувало документи щодо надання загиблим офіцерам звання Героя України (посмертно).
Однак незабаром виявилося, що Олександр Кондисюк живий. Він повернувся з полону й сьогодні є військовим комісаром Іваничівського районного військкомату на Волині. А Шепелюк виявився в списках військовослужбовців, які, ймовірно, перебувають у полоні. Тож історія про підрив гранатою і тим більше надання звання Героя України (посмертно) поступово затерлася.
Тим часом 23 жовтня 2014 року з району населеного пункту Дзеркальне, що неподалік Іловайська, місцеві мешканці самостійно доставили до моргу в місті Дніпрі тіла дев’ятьох українських військових. У липні 2015-го за даними експертизи ДНК було встановлено, що один із загиблих — Олексій Шепелюк. Від моменту загибелі минуло вже два місяці, але, попри це, судово-медичні експерти змогли встановити причину смерті і у своїх висновках зазначили, що сталося «ушкодження внаслідок військових дій від інших вибухів та осколків». Отже, Олексій Шепелюк, найімовірніше, загинув унаслідок вибуху.
Але що насправді сталося 25 серпня 2014 року й де загинув майор Олексій Шепелюк? Це був бій з російськими військами за населений пункт Дзеркальне — поруч із селищем Кутейникове, що лежить на трасі від державного кордону до Іловайська й далі — в бік Макіївки та Донецька. У Дзеркальному тоді розташовувався базовий табір 3-ї батальйонно-тактичної групи 51-ї ОМБр.
Один з офіцерів, який перебував тоді в Дзеркальному, розповів, що населений пункт починаючи з 20 серпня систематично обстрілювала артилерія росіян, яка для цього на три — чотири кілометри заходила в глиб української території. 24 серпня о 10-й годині ранку до селища прибули три самохідно-артилерійські установки «Акація» 51-ї бригади, а ще через дві години почався потужний артилерійський обстріл. На території базового табору містилися склади з боєприпасами, які стали хаотично вибухати. Попри те що о 14:30 обстріл припинився, значну частину зброї та техніки (зокрема, САУ) було знищено.
Після обстрілу на територію табору зайшов військовослужбовець у формі збройних сил Російської Федерації, який попросив надати йому медичну допомогу. Це виявився костромський десантник. Слідом за ним було затримано ще дев’ятьох російських військових. Пізніше їх показали по всіх телеканалах України й світу.
У ніч з 24 на 25 серпня до Дзеркального з району Савур-могили прибула батальйонно-тактична група 93-ї ОМБр ЗСУ, у складі якої було чимало бронетехніки. Натомість у бійців підрозділів 51-ї бригади залишилася тільки стрілецька зброя.
Уранці 25 серпня російські десантники та загони сепаратистів оточили Дзеркальне та почали обстріл. Командування на себе як старший за званням прийняв командир підрозділу 93-ї бригади. Він наказав бійцям 51-ї бригади — зенітникам, артилеристам і тиловикам — чинити активний опір з наявною зброєю. А сам планував з усією своєю технікою обійти десантників та атакувати їх із тилу. Але колона 93-ї бригади зникла в напрямку Іловайська. Слідом на очах військових з 51-ї бригади пройшли дві великі колони ЗС РФ.
Серед учасників бою досі немає одностайності: чи встиг повідомити командир групи з 93-ї бригади про свій відхід, чи просто кинув захисників Дзеркального напризволяще? Можливо, він попереджав або хотів попередити, що плани несподівано змінилися, бо в Дзеркальному залишилося 14 військовослужбовців-зв’язківців з його підрозділу. Але, коли почався бій, прямим влучанням було знищено машину зв’язку — у ній загинув майор Сергій Шевчук.
Дії групи, до якої входили Кондисюк та Шепелюк, відбувалися саме під час оборони Дзеркального. Але на підставі чиїх свідчень Міноборони заявило про подвиг двох офіцерів? На жаль, назвати конкретного свідка сьогодні важко. Але дуже схожий опис вибуху надав звільнений пізніше з полону майор Ігор Підлісний (нині заступник обласного військового комісара Волині). Після повернення його опитували правоохоронці, тоді він розповів, що 25 серпня ховався від артилерійського обстрілу в бліндажі неподалік Дзеркального разом з іншими військовослужбовцями, частину з яких було поранено або контужено.
До бліндажа наблизилися солдати в російській уніформі. Вони наказали українським бійцям виходити з бліндажа, інакше закидають його гранатами. Українці здалися, їх побили, відвели на відстань 200 метрів, де вже лежали зв’язаними інші військовослужбовці 51-ї бригади, зокрема Андрій Барсук, Олександр Кондисюк та Олексій Шепелюк. «Нам зв’язали руки, а через деякий час я почув вибух. Піднявши голову, побачив, що кілька людей було вбито, і я скочив у річку та заховався під берегом», — свідчив Підлісний.
Потім майор Підлісний перечекав деякий час і побіг до базового табору своєї частини в Дзеркальному. Імовірно, саме він повідомив там про обставини вибуху, а вже звідти доповіли в штаби. Скидається на те, що, крім Ігоря Підлісного, про це більше ніхто не міг би розповісти, адже на той момент інші свідки вже перебували в полоні.
26 серпня Ігоря Підлісного вдруге взяли до полону вже в Дзеркальному. Тоді в базовому таборі 51-ї бригади залишалося 104 військових, які мали лише стрілецьку зброю, вочевидь, з малим боєзапасом (бо ж склади напередодні вибухнули). Зранку місце розташування бійців почав обстрілювати танк Т-72, на його атаку не було чим відповісти.
Те, що сталося пізніше, знаходимо у свідченнях іншого офіцера, які той дав після повернення з полону: «… до базового табору приїхала БМД з білим прапором, і до неї вийшли наші офіцери. Через деякий час вони повернулися до розташування й сказали, що бойовики «ДНР» висунули вимогу здатися в полон, адже в разі відмови вони готові застосувати зброю та артилерію. Біля табору було багато техніки сепаратистів: танк Т-72 та близько 20 БМД». Тоді 104 українські офіцери та солдати, які захищали Дзеркальне, були змушені здатися до полону. Того ж дня на КамАЗах їх перекинули спочатку до Сніжного, а 29 серпня — до Донецька.
Олександр Кондисюк та Ігор Підлісний повернулися з полону тоді, коли про долю Олексія Шепелюка нічого не було відомо. Понад те, родина плекала надію, що він живий. Він навіть фігурував у деяких списках полонених. Антиукраїнські дописувачі на різних інтернет-платформах, дізнавшись про повернення Кондисюка з полону, почали висміювати історію від МОУ про двох майорів-героїв, які підірвали себе гранатою.
Крім того, відбулися слухання, після яких 51-шу бригаду звинуватили в поразці під Іловайськом і дезертирстві та офіційно розформували. Про командира бригади Павла Півоваренка тоді поширювали неправдиві чутки, буцімто він перейшов на бік ворога (як зараз відомо, він загинув). А за логікою, саме полковник Півоваренко (див. Тиждень 19/2016) в проміжку від 26 до 28 серпня мав би ініціювати перед Міноборони нагородження офіцерів званням Героя України (посмертно). Тобто подання на нагороду з історією подвигу, яке озвучило МОУ, мало бути взято з представлення до нагородження за підписом комбрига. На тлі цього всього вже восени 2014 року історія подвигу потонула в намулі домислів і брехні.
Шкода, але ні 2015 року, ні пізніше офіцерам та солдатам 51-ї бригади не вдалося відстояти честь свого з’єднання, не було навіть спроб зробити це. Добре, щоб Підлісний, Кондисюк та інші учасники боїв за Дзеркальне, які могли б бути свідками загибелі майора Шепелюка, внесли ясність у цю історію.
Ярослав Тинченко
Матеріал друкованого видання № 35 (667) від 26 серпня
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Статус: Офлайн
Реєстрація: 01.11.2010
Повідом.: 11254
Реєстрація: 01.11.2010
Повідом.: 11254
Роман Цимбалюк
“Ввести нельзя остановиться». Президенты Беларуси и россии каждый день разговаривают по телефону. xуйло обсуждает судьбу соседей с постоянными членами российского Совбеза.
“Ввести нельзя остановиться». Президенты Беларуси и россии каждый день разговаривают по телефону. xуйло обсуждает судьбу соседей с постоянными членами российского Совбеза.
Статус: Офлайн
Реєстрація: 01.11.2010
Повідом.: 11254
Реєстрація: 01.11.2010
Повідом.: 11254
Президент Франції Еммануель Макрон заявив, що хоче уникнути повторення в Білорусі українського сценарію.
Про це французький президент сказав у п’ятницю, повідомляє "Європейська правда" з посиланням на Politico.
Макрон сказав, що він застеріг РФ від збройного втручання в Білорусі, і що він заручився підтримкою президента Росії Владіміра Путіна, щоб переконати Александра Лукашенка погодитися на посередництво ОБСЄ для вирішення кризи.
Про це французький президент сказав у п’ятницю, повідомляє "Європейська правда" з посиланням на Politico.
Макрон сказав, що він застеріг РФ від збройного втручання в Білорусі, і що він заручився підтримкою президента Росії Владіміра Путіна, щоб переконати Александра Лукашенка погодитися на посередництво ОБСЄ для вирішення кризи.
Олександр «Бєлий»: Ми не будемо сидіти й дивитися, як ворог іде у наступ
Спілкувався: Станіслав Козлюк
Тиждень поспілкувався з командиром одного із взводних опорних пунктів на Донбасі про перемир’я, санкції за вогонь у відповідь та настрої серед місцевих жителів.
Донецький область, одне із сіл на Світлодарській дузі. Час від часу тут загострюється позиційна війна, проросійські бойовики обстрілюють позиції українських військових із стрілецької зброї та мінометів. Втім, останніми тижнями на позиціях тихо. Перемир’я. Солдати припускають, що з того боку фронту відбулася ротація і росіяни взялися активно контролювати бойовиків. Щоправда, відсутність обстрілів не означає, що сепаратисти не порушують умов перемир’я: раз у раз військові фіксують, як прибічники «ДНР» риють нові окопи.
Ми знайомимося з командиром одного із взводних опорних пунктів. Олександр, 25 років, народився у Львові. Не так давно підписав контракт із Збройними силами, хоча на війні з 2014-го. Має звання старшого солдата. Він не називає свого прізвища, лише позивний: Бєлий. Ідемо з ним однією з вулиць майже безлюдного села, на околицях якого стоїть українська армія.
На ваших позиціях діє перемир’я?
Скажемо так, останній місяць, останні чотири тижні в нас перемир’я. Особливого руху противника не спостерігаємо, тиша і у них, і у нас. До того були обстріли: міномети, кулемети різних калібрів. Ну і різні провокації були з того боку. Зараз же, якщо брати виключно мою зону відповідальності, мої позиції, то стріляти перестали. Можливо, на сусідніх позиціях, у сусідніх підрозділів і стріляли. Але тут нічого не можу сказати – за їх позиціями не спостерігаємо.
Ваші позиції поруч із селом. Скажіть, тут багато місцевих лишилося?
Лишилися люди хіба похилого віку. Бабусі, дідусі. Часом до них приїжджають люди із сусідніх сіл. Бувають волонтери з Червоного хреста, з організації «Проліска». Продукти привозять, можуть допомогти ремонт зробити. Одним словом, надають допомогу от приблизно такого плану. Ну і місцеві не надто добре налаштовані до військових. Я б навіть більше сказав: їм було комфортніше, коли в селі були бойовики.
Чому?
От дивіться. Є в селі дідусь. Ми з ним час від часу спілкуємося. І він розповідає, що у нього в «ДНР» рідні, близькі. І коли село було сірою зоною, то можна було їздити до родичів. А зараз такої можливості нема. І українська армія вперед не йде. І цей дідусь такий не один. Тому з місцевими у нас якось не особливо складаються взаємини. Ми їх не чіпаємо, вони нас. Звісно, якщо треба щось допомогти – допоможемо. Не було світла, наприклад – ми їм телефони заряджали. Продуктами допомагаємо. Але у мене склалося враження, що тут люди не особливо заморочуються щодо того, хто їх село контролюватиме: бойовики – то бойовики, Україна – то Україна. Хто буде – за тим і підуть. Таке в мене враження, так
.
Багато говорили, що після початку перемир’я у підрозділів почали забирати зброю, заборонили вести розвідку…
Я не знаю, у кого і які були нюанси щодо «зради». У нас нічого не забирали. Зброя у нас на місці. Ми готові дати адекватну відповідь на ті чи інші дії ворога. І якщо говорити в загальному – то розвідку ми ведемо завжди. Адже наші бійці ведуть спостереження за ворожими позиціями через оптичні прилади. Біноклі, наприклад. І це один з методів розвідки. Ми уважно стежимо за противником. Якщо говорити про коптери – то так, їх не можна запускати над позиціями бойовиків. Не можна проводити розвідувальні наступальні дії. То ми цього і не робимо.
Можете пояснити: хто такі спостерігачі? Чи вони займаються? І чим вони відрізняються від тої ж ОБСЄ?
Дивіться, спостерігачі на позиціях – офіцери Збройних сил. Це перша відмінність від ОБСЄ. Частина з них точно має бойовий досвід. Вони стежать за тим, аби не порушувалися домовленості щодо перемир’я. Вони контролюють ситуацію, ходять по позиціях, перевіряють їх. Вони з нами живуть, їдять, сплять.
То ви можете давати відповідь у разі обстрілів бойовиків? Адже спостерігачі мали спочатку доповісти командуванню, там мають приймати рішення…
Якщо буде загроза життю військовослужбовця – ми відкриваємо вогонь. Якщо є загроза прориву, ворог пішов у наступ – ми відкриваємо вогонь. Звісно, ми будемо робити доповідь про ситуацію на старших офіцерів. Але все залежить від ситуації. Скажімо, якщо у мене 900м до противника і він перейшов у наступ – ми не будемо сидіти й дивитися, як на нас наступають. Ми будемо адекватно реагувати на загрозу.
Але ж за відкриття вогню без погодження були передбачені санкції для військових?
З таким я поки не стикався. Але у нас і провокацій поки не було. А першими ми вогонь не відкриваємо, провокацій не вчиняємо.
Як давно ви на фронті?
На фронті вже давно, в армії – ні. З 2014-го року на війні. З перервами. Починав з добровольчого батальйону.
Чому й коли ви вирішили піти добровольцем на фронт?
Мені було 18 років, я навчався у Львові, в Інституті банківської справи. Почався Майдан у Києві. Точної дати не скажу, але вже починалася зима. Все ще тільки починалися, шини ще не горіли. Здається, це було коли «Беркут» студентів побив. Це якраз була група, з якою ми приїхали у місто, але тої ночі на Майдані мене не було. І так я лишився в Києві на протестах. Місяць, два, три. А потім почалася війна на Сході.
Як і де ви зустріли новини про анексію Криму?
Чесно – не пригадаю, дуже багато подій за цей час відбулося. Точно скажу, що я був молодший і в голові були інші думки. І я пішов у добровольчий батальйон воювати.
Як ви прийняли таке рішення? Прокинулися одного дня і вирішили: «Все, сьогодні йду добровольцем?»
Ну от приблизно так воно і було. Бо мої однолітки, друзі пішли воювати добровольцями. Плюс був патріотизм. Бо ворог прийшов на нашу землю. Він напав на нашу країну без жодних на то логічних причин. І я записався в один з добробатів. Здається, це була чи то весна, чи літо. Перший бій був у місті. Здається, ми заходили у Маріуполь з одним з підрозділів. У нас тоді нічого не було: ані касок, ані броні. Був автомат, розгрузка і в ній пара магазинів до автомата. На цьому все. Зрозуміло, що про цивільну професію я забув одразу. Бо я поїхав, а навчання продовжувалося. І академічну відпустку я не брав. І часу приїхати не було зовсім. Бо лишати хлопців не хотілося. Так і завершилося моє навчання у виші.
Вам було 18, ви пішли воювати. На той момент були якісь уявлення про те, як має виглядати війна?
В житті все було не так, як показують у фільмах. Навіть не знаю, що сказати. Перший бій, як я казав, був у місті. Були високі будинки, житлові комплекси. Був адреналін. Було багато смертей. Гинули молоді хлопці. Друзі. І спочатку це було важко пережити. Я пішов воювати разом з компанією людей. Ми ходили разом на футбол, спортом займалися. Вболівали за львівські «Карпати». Разом були на Майдані, разом пішли на фронт. Підтримували один одного.
Можете пригадати, як відбувалася співпраця з волонтерами?
Підтримка волонтерів 2014-го було просто неймовірна. Вони якось самі на нас виходили, звідкись діставали наші контакти. Привозили їжу, одяг, рукавиці, каски, бронежилети – все на світі. Якби не вони – то 2014-2016 роки нам було б значно важче. Навіть якщо взяти ту ж форму: важко порівнювати американський «мультикам» і вітчизняний «дубок». Плюс у добробатів не було посад, не було зарплат, не було грошей. Та ми й не думали про зарплати, якщо чесно. Тому допомога волонтерів була дуже відчутною. І важливою.
Ви казали, що на війні з 2014 року, але з перервами. Можете трохи про них розповісти?
В кінці 2015 року на певний час я пішов з фронту. Якщо чесно – замучився, хотів побути вдома, вирішити свої питання. Відпочити. Врешті, розібратися з особистим життям. Бо додому майже ніхто не їздив за ті роки: до своїх дівчат, жінок. А потім якось тебе починає гризти совість. Ти дивишся новини, спілкуєшся з друзями. Бачиш, що війна нікуди не дівається. І ти вертаєшся назад. Там я вдома пробув до липня 2016-го. І вдруге на війні було вже легше. Певно тому, що вже не було аж таких сильних боїв. Ну чи то я в них не попадав. Бо перша ротація у мене була найбільш тяжка. Я знову повернувся у добробат, але вже в інший. І так провоював до липня 2017-го. І знову вернувся додому. Працював, намагався знову налагодити особисте життя, знайти собі якесь заняття. Але не вдалося. І я пішов уже до Збройних сил. Якраз перед виходом бригади на фронт. І, як не дивно, особисте життя теж налагодилося.
Не було думок повернутися у мирне життя й закінчити навчання, отримати вищу освіту?
Ні, думок вернутися не було. А от завершити навчання хочеться. І зараз є два варіанти: або відновитися там, де я був і завершити навчання заочно, або поступити в академію сухопутних військ і вивчитися на офіцера.
Які у вас були уявлення про Донбас до того, як ви пішли на війну? І чи змінилися вони за ці 7 років?
Та які уявлення були… звичайні уявлення. Я бував у Луганську, виступав там на змаганнях з боксу. Бачив простих, звичайних людей. Таких же, як всюди. Чи змінилося ставлення до Донбасу – навіть не задумувався про це. У мене є своє завдання, свій обов’язок. Але, якщо чесно, іноді цікаво було б поспілкуватися з людьми із того боку. Цікаво почути, що ж їм там у голову вклали, як їм мозок промили, що вони війну почали. Які у них аргументи, виправдання для цього.
Спілкувався: Станіслав Козлюк
Тиждень поспілкувався з командиром одного із взводних опорних пунктів на Донбасі про перемир’я, санкції за вогонь у відповідь та настрої серед місцевих жителів.
Донецький область, одне із сіл на Світлодарській дузі. Час від часу тут загострюється позиційна війна, проросійські бойовики обстрілюють позиції українських військових із стрілецької зброї та мінометів. Втім, останніми тижнями на позиціях тихо. Перемир’я. Солдати припускають, що з того боку фронту відбулася ротація і росіяни взялися активно контролювати бойовиків. Щоправда, відсутність обстрілів не означає, що сепаратисти не порушують умов перемир’я: раз у раз військові фіксують, як прибічники «ДНР» риють нові окопи.
Ми знайомимося з командиром одного із взводних опорних пунктів. Олександр, 25 років, народився у Львові. Не так давно підписав контракт із Збройними силами, хоча на війні з 2014-го. Має звання старшого солдата. Він не називає свого прізвища, лише позивний: Бєлий. Ідемо з ним однією з вулиць майже безлюдного села, на околицях якого стоїть українська армія.
На ваших позиціях діє перемир’я?
Скажемо так, останній місяць, останні чотири тижні в нас перемир’я. Особливого руху противника не спостерігаємо, тиша і у них, і у нас. До того були обстріли: міномети, кулемети різних калібрів. Ну і різні провокації були з того боку. Зараз же, якщо брати виключно мою зону відповідальності, мої позиції, то стріляти перестали. Можливо, на сусідніх позиціях, у сусідніх підрозділів і стріляли. Але тут нічого не можу сказати – за їх позиціями не спостерігаємо.
Ваші позиції поруч із селом. Скажіть, тут багато місцевих лишилося?
Лишилися люди хіба похилого віку. Бабусі, дідусі. Часом до них приїжджають люди із сусідніх сіл. Бувають волонтери з Червоного хреста, з організації «Проліска». Продукти привозять, можуть допомогти ремонт зробити. Одним словом, надають допомогу от приблизно такого плану. Ну і місцеві не надто добре налаштовані до військових. Я б навіть більше сказав: їм було комфортніше, коли в селі були бойовики.
Чому?
От дивіться. Є в селі дідусь. Ми з ним час від часу спілкуємося. І він розповідає, що у нього в «ДНР» рідні, близькі. І коли село було сірою зоною, то можна було їздити до родичів. А зараз такої можливості нема. І українська армія вперед не йде. І цей дідусь такий не один. Тому з місцевими у нас якось не особливо складаються взаємини. Ми їх не чіпаємо, вони нас. Звісно, якщо треба щось допомогти – допоможемо. Не було світла, наприклад – ми їм телефони заряджали. Продуктами допомагаємо. Але у мене склалося враження, що тут люди не особливо заморочуються щодо того, хто їх село контролюватиме: бойовики – то бойовики, Україна – то Україна. Хто буде – за тим і підуть. Таке в мене враження, так
.
Багато говорили, що після початку перемир’я у підрозділів почали забирати зброю, заборонили вести розвідку…
Я не знаю, у кого і які були нюанси щодо «зради». У нас нічого не забирали. Зброя у нас на місці. Ми готові дати адекватну відповідь на ті чи інші дії ворога. І якщо говорити в загальному – то розвідку ми ведемо завжди. Адже наші бійці ведуть спостереження за ворожими позиціями через оптичні прилади. Біноклі, наприклад. І це один з методів розвідки. Ми уважно стежимо за противником. Якщо говорити про коптери – то так, їх не можна запускати над позиціями бойовиків. Не можна проводити розвідувальні наступальні дії. То ми цього і не робимо.
Можете пояснити: хто такі спостерігачі? Чи вони займаються? І чим вони відрізняються від тої ж ОБСЄ?
Дивіться, спостерігачі на позиціях – офіцери Збройних сил. Це перша відмінність від ОБСЄ. Частина з них точно має бойовий досвід. Вони стежать за тим, аби не порушувалися домовленості щодо перемир’я. Вони контролюють ситуацію, ходять по позиціях, перевіряють їх. Вони з нами живуть, їдять, сплять.
То ви можете давати відповідь у разі обстрілів бойовиків? Адже спостерігачі мали спочатку доповісти командуванню, там мають приймати рішення…
Якщо буде загроза життю військовослужбовця – ми відкриваємо вогонь. Якщо є загроза прориву, ворог пішов у наступ – ми відкриваємо вогонь. Звісно, ми будемо робити доповідь про ситуацію на старших офіцерів. Але все залежить від ситуації. Скажімо, якщо у мене 900м до противника і він перейшов у наступ – ми не будемо сидіти й дивитися, як на нас наступають. Ми будемо адекватно реагувати на загрозу.
Але ж за відкриття вогню без погодження були передбачені санкції для військових?
З таким я поки не стикався. Але у нас і провокацій поки не було. А першими ми вогонь не відкриваємо, провокацій не вчиняємо.
Як давно ви на фронті?
На фронті вже давно, в армії – ні. З 2014-го року на війні. З перервами. Починав з добровольчого батальйону.
Чому й коли ви вирішили піти добровольцем на фронт?
Мені було 18 років, я навчався у Львові, в Інституті банківської справи. Почався Майдан у Києві. Точної дати не скажу, але вже починалася зима. Все ще тільки починалися, шини ще не горіли. Здається, це було коли «Беркут» студентів побив. Це якраз була група, з якою ми приїхали у місто, але тої ночі на Майдані мене не було. І так я лишився в Києві на протестах. Місяць, два, три. А потім почалася війна на Сході.
Як і де ви зустріли новини про анексію Криму?
Чесно – не пригадаю, дуже багато подій за цей час відбулося. Точно скажу, що я був молодший і в голові були інші думки. І я пішов у добровольчий батальйон воювати.
Як ви прийняли таке рішення? Прокинулися одного дня і вирішили: «Все, сьогодні йду добровольцем?»
Ну от приблизно так воно і було. Бо мої однолітки, друзі пішли воювати добровольцями. Плюс був патріотизм. Бо ворог прийшов на нашу землю. Він напав на нашу країну без жодних на то логічних причин. І я записався в один з добробатів. Здається, це була чи то весна, чи літо. Перший бій був у місті. Здається, ми заходили у Маріуполь з одним з підрозділів. У нас тоді нічого не було: ані касок, ані броні. Був автомат, розгрузка і в ній пара магазинів до автомата. На цьому все. Зрозуміло, що про цивільну професію я забув одразу. Бо я поїхав, а навчання продовжувалося. І академічну відпустку я не брав. І часу приїхати не було зовсім. Бо лишати хлопців не хотілося. Так і завершилося моє навчання у виші.
Вам було 18, ви пішли воювати. На той момент були якісь уявлення про те, як має виглядати війна?
В житті все було не так, як показують у фільмах. Навіть не знаю, що сказати. Перший бій, як я казав, був у місті. Були високі будинки, житлові комплекси. Був адреналін. Було багато смертей. Гинули молоді хлопці. Друзі. І спочатку це було важко пережити. Я пішов воювати разом з компанією людей. Ми ходили разом на футбол, спортом займалися. Вболівали за львівські «Карпати». Разом були на Майдані, разом пішли на фронт. Підтримували один одного.
Можете пригадати, як відбувалася співпраця з волонтерами?
Підтримка волонтерів 2014-го було просто неймовірна. Вони якось самі на нас виходили, звідкись діставали наші контакти. Привозили їжу, одяг, рукавиці, каски, бронежилети – все на світі. Якби не вони – то 2014-2016 роки нам було б значно важче. Навіть якщо взяти ту ж форму: важко порівнювати американський «мультикам» і вітчизняний «дубок». Плюс у добробатів не було посад, не було зарплат, не було грошей. Та ми й не думали про зарплати, якщо чесно. Тому допомога волонтерів була дуже відчутною. І важливою.
Ви казали, що на війні з 2014 року, але з перервами. Можете трохи про них розповісти?
В кінці 2015 року на певний час я пішов з фронту. Якщо чесно – замучився, хотів побути вдома, вирішити свої питання. Відпочити. Врешті, розібратися з особистим життям. Бо додому майже ніхто не їздив за ті роки: до своїх дівчат, жінок. А потім якось тебе починає гризти совість. Ти дивишся новини, спілкуєшся з друзями. Бачиш, що війна нікуди не дівається. І ти вертаєшся назад. Там я вдома пробув до липня 2016-го. І вдруге на війні було вже легше. Певно тому, що вже не було аж таких сильних боїв. Ну чи то я в них не попадав. Бо перша ротація у мене була найбільш тяжка. Я знову повернувся у добробат, але вже в інший. І так провоював до липня 2017-го. І знову вернувся додому. Працював, намагався знову налагодити особисте життя, знайти собі якесь заняття. Але не вдалося. І я пішов уже до Збройних сил. Якраз перед виходом бригади на фронт. І, як не дивно, особисте життя теж налагодилося.
Не було думок повернутися у мирне життя й закінчити навчання, отримати вищу освіту?
Ні, думок вернутися не було. А от завершити навчання хочеться. І зараз є два варіанти: або відновитися там, де я був і завершити навчання заочно, або поступити в академію сухопутних військ і вивчитися на офіцера.
Які у вас були уявлення про Донбас до того, як ви пішли на війну? І чи змінилися вони за ці 7 років?
Та які уявлення були… звичайні уявлення. Я бував у Луганську, виступав там на змаганнях з боксу. Бачив простих, звичайних людей. Таких же, як всюди. Чи змінилося ставлення до Донбасу – навіть не задумувався про це. У мене є своє завдання, свій обов’язок. Але, якщо чесно, іноді цікаво було б поспілкуватися з людьми із того боку. Цікаво почути, що ж їм там у голову вклали, як їм мозок промили, що вони війну почали. Які у них аргументи, виправдання для цього.
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Прямий шантаж
Автор: Денис Казанський
Зустріч радників глав країн «нормандського формату», яка була запланована на 28 серпня, скасували з ініціативи російської сторони.
Під час останньої зустрічі Мінської тристоронньої контактної групи Росія та її представники, яких вона називає представниками ОРДіЛО, фактично заблокували переговори щодо мирного врегулювання на Донбасі й виставили Україні ультиматум. Москва зажадала, щоб Україна скасувала постанову Верховної Ради від 15 липня 2020 року про призначення чергових місцевих виборів. А точніше, прибрала з неї четвертий пункт, у якому Росія названа агресором, а також зазначено, що вибори в ОРДіЛО не можуть бути проведені до виведення всіх збройних формувань та отримання Україною контролю над ділянкою російсько-українського кордону.
«Вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів, не призначені відповідно до пунктів 2 і 3 цієї Постанови, будуть призначені у встановлені окремими законами порядку та строки, за умов: припинення тимчасової окупації та збройної агресії Російської Федерації проти України, а саме: виведення усіх незаконних збройних формувань, керованих, контрольованих і фінансованих Російською Федерацією, російських окупаційних військ, їх військової техніки з території України; відновлення повного контролю України за державним кордоном України» — зазначено в постанові.
На думку російської сторони, цей пункт порушує мінські угоди, згідно з якими, як відомо, передача Україні контролю над кордоном повинна відбутися вже після виборів.
Фактично російська сторона вдалася до банального шантажу. Агресор погрожує заблокувати переговори, зокрема щодо обміну полоненими, вимагаючи від нас, щоб ми змінювали своє законодавство відповідно до його примх. Водночас ці вимоги навмисно викладаються в такій формі і в такий спосіб, щоб українська сторона не могла їх виконати. Чому їм саме зараз потрібен цей шантаж? Очевидно, постанова ВР — лише привід. Українська сторона не вперше заявляє про те, що питання контролю над кордоном для України є принциповим і ніякі вибори в ОРДіЛО без контролю над кордоном неможливі. Однак раніше росіяни не блокували переговори. А тепер формальною підставою для шантажу стала тимчасова, разова постанова, яка була ухвалена щодо місцевих виборів і діє тільки до 28 жовтня 2020 року. Очевидно, Росія спеціально завела ситуацію в глухий кут, щоб зірвати зустріч радників «нормандської четвірки», яку заплановано провести 28 серпня. Раніше проти цієї зустрічі відкрито виступав російський представник Дмітрій Козак.
Наприкінці липня Козак написав листа, адресатами якого були зовнішньополітичні радники лідерів Німеччини та Франції, голова Офісу президента України Андрій Єрмак і голови МЗС цих трьох країн. У листі зазначалося, що російська сторона не бажає більше брати участь у зустрічі радників глав країн «нормандського формату». Лист був написаний у досить категоричній та відверто грубій формі. Цілком зрозуміло, що після такого листа Козак не хотів проводити зустріч у форматі радників. Тому російська сторона й доклала всіх зусиль, щоб переговори зірвати під будь-яким приводом, а відповідальність за це перекласти на Україну.
Голова української делегації в ТКГ Леонід Кравчук спробував піти на компроміс і звернувся до парламенту з проханням прибрати з постанови той пункт, який не влаштовує Росію. Але росіяни все одно зірвали зустріч (тільки вже з іншої причини), навіть не зважаючи на ці поступки, бо ні в якому мирному врегулюванні не зацікавлені.
У Верховній Раді звернення Кравчука розглядали на засіданні комітету з питань організації державної влади в середу. За підсумками засідання, було ухвалено рішення створити робочу групу, яка повинна вивчити питання. Отже, Україна й далі демонструє готовність до компромісу та подальших переговорів. А ось із російської сторони такого завзяття, як і раніше, не простежується.
Яке рішення ухвалять депутати за підсумками обговорення звернення Кравчука — поки що неясно. Але важливо розуміти: спосіб, у який Кремль намагається диктувати Україні свої умови, є не допустимим. Якщо українські депутати будуть готові прийняти цей ультиматум та піти на поступки, то є велика ймовірність, що російська сторона діятиме в такому ж дусі й далі. Якщо Москва збагне, що мова ультиматумів працює, то росіяни в такий самий спосіб вимагатимуть від України поступок і з інших принципових питань.
Матеріал друкованого видання № 35 (667) від 26 серпня
Автор: Денис Казанський
Зустріч радників глав країн «нормандського формату», яка була запланована на 28 серпня, скасували з ініціативи російської сторони.
Під час останньої зустрічі Мінської тристоронньої контактної групи Росія та її представники, яких вона називає представниками ОРДіЛО, фактично заблокували переговори щодо мирного врегулювання на Донбасі й виставили Україні ультиматум. Москва зажадала, щоб Україна скасувала постанову Верховної Ради від 15 липня 2020 року про призначення чергових місцевих виборів. А точніше, прибрала з неї четвертий пункт, у якому Росія названа агресором, а також зазначено, що вибори в ОРДіЛО не можуть бути проведені до виведення всіх збройних формувань та отримання Україною контролю над ділянкою російсько-українського кордону.
«Вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів, не призначені відповідно до пунктів 2 і 3 цієї Постанови, будуть призначені у встановлені окремими законами порядку та строки, за умов: припинення тимчасової окупації та збройної агресії Російської Федерації проти України, а саме: виведення усіх незаконних збройних формувань, керованих, контрольованих і фінансованих Російською Федерацією, російських окупаційних військ, їх військової техніки з території України; відновлення повного контролю України за державним кордоном України» — зазначено в постанові.
На думку російської сторони, цей пункт порушує мінські угоди, згідно з якими, як відомо, передача Україні контролю над кордоном повинна відбутися вже після виборів.
Фактично російська сторона вдалася до банального шантажу. Агресор погрожує заблокувати переговори, зокрема щодо обміну полоненими, вимагаючи від нас, щоб ми змінювали своє законодавство відповідно до його примх. Водночас ці вимоги навмисно викладаються в такій формі і в такий спосіб, щоб українська сторона не могла їх виконати. Чому їм саме зараз потрібен цей шантаж? Очевидно, постанова ВР — лише привід. Українська сторона не вперше заявляє про те, що питання контролю над кордоном для України є принциповим і ніякі вибори в ОРДіЛО без контролю над кордоном неможливі. Однак раніше росіяни не блокували переговори. А тепер формальною підставою для шантажу стала тимчасова, разова постанова, яка була ухвалена щодо місцевих виборів і діє тільки до 28 жовтня 2020 року. Очевидно, Росія спеціально завела ситуацію в глухий кут, щоб зірвати зустріч радників «нормандської четвірки», яку заплановано провести 28 серпня. Раніше проти цієї зустрічі відкрито виступав російський представник Дмітрій Козак.
Наприкінці липня Козак написав листа, адресатами якого були зовнішньополітичні радники лідерів Німеччини та Франції, голова Офісу президента України Андрій Єрмак і голови МЗС цих трьох країн. У листі зазначалося, що російська сторона не бажає більше брати участь у зустрічі радників глав країн «нормандського формату». Лист був написаний у досить категоричній та відверто грубій формі. Цілком зрозуміло, що після такого листа Козак не хотів проводити зустріч у форматі радників. Тому російська сторона й доклала всіх зусиль, щоб переговори зірвати під будь-яким приводом, а відповідальність за це перекласти на Україну.
Голова української делегації в ТКГ Леонід Кравчук спробував піти на компроміс і звернувся до парламенту з проханням прибрати з постанови той пункт, який не влаштовує Росію. Але росіяни все одно зірвали зустріч (тільки вже з іншої причини), навіть не зважаючи на ці поступки, бо ні в якому мирному врегулюванні не зацікавлені.
У Верховній Раді звернення Кравчука розглядали на засіданні комітету з питань організації державної влади в середу. За підсумками засідання, було ухвалено рішення створити робочу групу, яка повинна вивчити питання. Отже, Україна й далі демонструє готовність до компромісу та подальших переговорів. А ось із російської сторони такого завзяття, як і раніше, не простежується.
Яке рішення ухвалять депутати за підсумками обговорення звернення Кравчука — поки що неясно. Але важливо розуміти: спосіб, у який Кремль намагається диктувати Україні свої умови, є не допустимим. Якщо українські депутати будуть готові прийняти цей ультиматум та піти на поступки, то є велика ймовірність, що російська сторона діятиме в такому ж дусі й далі. Якщо Москва збагне, що мова ультиматумів працює, то росіяни в такий самий спосіб вимагатимуть від України поступок і з інших принципових питань.
Матеріал друкованого видання № 35 (667) від 26 серпня
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
