Хто за Зе?
Влада навряд чи може розраховувати на вуличну підтримку, попри високий рейтинг
Володимир Зеленський, як і будь-який актор, жадає слави та прихильності аудиторії. За роки сценічної діяльності йому вдалося здобути і перше, і друге. При цьому політик Володимир Зеленський точно не є лідером вулиць. За час недовгої кар’єри він і його команда не зібрали жодної вуличної акції. У травні, коли тривав конфлікт переможця виборів президента та Верховної Ради щодо дати інавгурації, у соцмережах від імені Зеленського почали скликати людей на мітинг під парламент. У команді новообраного президента не просто відхрестилися від ініціативи, а й чомусь назвали заплановану акцію «незаконною». При тому що Конституція гарантує свободу масових зібрань.
Небажання Зеленського асоціюватися з вуличною політикою зрозуміле. Він «президент комфорту». Він президент людей, які цінують п’ятничні та суботні вечори в теплій оселі з гарячим чаєм (або чимось міцнішим) під супровід улюбленої гумористичної телепрограми. А вуличні акції точно не про комфорт. По-перше, там постійно нагадують про невирішені проблеми, а це заважає налаштуватися на позитив. По-друге, будь-яка вулична акція, по суті, є закликом до громадян пожертвувати власним комфортом. Часто задля абстрактної мети, досягнення якої не приведе до миттєвої особистої вигоди. По-третє, після кривавих подій останнього Майдану та війни чимало громадян стало сприймати будь-які вуличні акції в негативному світлі, особливо не розбираючись у їхній природі та вимогах. Зрештою, вулична акція завжди свідчить про наявний конфлікт між різними групами людей. І конфлікти, політичні вони чи ні, точно не мають нічого спільного з побутовим комфортом.
Під час роботи в медіа-бізнесі Зеленському майстерно вдавалося уникати чіткого зайняття якоїсь сторони в конфліктах. «Мені зрозуміла позиція людей, коли вони вийшли на Майдан. Тоді побили інших людей. Я за ту позицію теж готовий бути з людьми. Якщо і далі народ ображатимуть і битимуть, піду на Майдан. І ходив, звичайно. Щоправда, не 1 грудня, коли «Беркут» побив студентів, а вже другого дня заїхав. Взагалі насилля для нашої ментальності не характерне. Я коли дивлюсь, як в арабських країнах відбуваються якісь перевороти, мародерства, то з жахом це сприймаю. Тоді я радію, що народився в Україні. Але нашій країні не пощастило з політикою та верхівкою влади», — це уривок із коментаря Володимира Зеленського пресі, який він дав напередодні нового 2014 року. Теза про «поганих політиків і хороший народ» довгі роки була для лідера «Кварталу 95» незмінним шаблоном у випадку необхідності коментувати будь-які суспільно важливі події.
Такий шаблон він пробує використовувати й під час політичної діяльності. У лютому 2019-го, за місяць до виборів, Зеленський фактично проігнорував заходи до п’ятої річниці Революції гідності. Після обрання президентом він нечасто говорить про покарання винних у тих подіях. При цьому Зеленського так само важко запідозрити в симпатіях до іншої сторони протистояння тих днів. Усі його зусилля спрямовані на відсторонення від цієї теми. Такий публічний образ Зеленського стає головним запобіжником від того, що він вдасться до практик попередників і влаштує штучний «антимайдан» у випадку продовження та загострення нинішніх вуличних акцій проти так званої формули Штайнмайєра. Будь-які мітинги та наметові містечка — за Зеленського чи проти нього — свідчать про невдачу президента в побудові утопічної країни комфорту без конфліктів. Навряд чи позитивно позначаться на іміджі президента й примусові звезення до Києва бюджетників, серед яких у нього достатньо висока підтримка. Прихильники Зеленського прагнуть спокою, і порушувати цей спокій своїми ж руками було б повільним політичним самогубством.
Зовсім інше питання, чи здатна частина прихильників президента виявити особисту ініціативу і вийти на підтримку лідера та його ініціатив щодо врегулювання ситуації на Донбасі. На думку соціолога Ірини Бекешкіної, яка очолює Фонд «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва», багато залежатиме від характеру нинішніх протестів: «Якщо відбуватиметься просто мирний протест, як зараз, то це (вихід прихильників Зеленського на вулиці. — Ред.) можливо, але навряд чи. За що їм виходити? Він залишається президентом, і йому нічого не загрожує».
Водночас Бекешкіна не виключає, що акції на підтримку домовленостей стосовно Донбасу можуть організувати інші політсили: «Якщо казати про формулу Штайнмайєра, то певні акції можуть бути, але організовані не його (Зеленського. — Ред.) прихильниками. На Сході, наприклад, ОПЗЖ може виводити людей. Мовляв, ми хочемо миру й таке інше. Що ближче до фронту, то більше готових до миру за будь-яких умов».
При цьому слід зауважити, що виборців Зеленського та його партії «Слуга народу» не можна вважати найпасивнішими в країні. Найбільше людей з активною громадянською позицією в електораті «Голосу» та «Європейської солідарності», а найменше в ОПЗЖ та «Батьківщини». «Слуга народу» посередині між цими полюсами. Про це свідчить аналіз даних Національного екзит-полу, проведеного на останніх парламентських виборах. «Показники «Слуги народу» приблизно відповідають тим, що в країні загалом. У них узагалі розподіл електорату щодо різних питань відповідає тому, який є в середньому по країні», — зауважує Бекешкіна.
Показники громадянської активності виміряли в Інституті соціології НАН. Ці дані 8 жовтня під час публічної дискусії «Громадянське суспільство та громадяни: старі проблеми, нові виклики і перспективи» оприлюднив в. о. завідувача відділу соціально-політичних процесів інституту Олександр Резнік. За результатами опитування, яке провели в серпні цього року, 40% респондентів заявили, що брали участь бодай у якихось громадсько-політичних заходах упродовж останніх 12 місяців. Така цифра може створити хибне уявлення, що майже половина громадян готова серйозно відстоювати власні переконання. Це не зовсім так. До видів громадянських практик соціологи зарахували, наприклад, ведення дискусій із близькими, друзями та знайомими або обговорення громадських та політичних подій у соцмережах. Власне, ці два види активностей і посіли перші місця в переліку — відповідно 22,8% і 12,5%.
«Не дивно, що дискусійні практики найпоширеніші. Участь у таких заходах не потребує особливих організаційних чи психологічних зусиль. Також великий вплив мали дві виборчі кампанії, коли кількість дискусій сягнула значних масштабів порівняно з попередніми роками. Схожу ситуацію ми спостерігали у 2006 році (про активну участь в обговореннях також заявили 22% громадян). Тоді теж відбувалися парламентські вибори», — прокоментував результати сам Резнік.
Що більше зусиль і часу потребують організація та участь у громадянських практиках, то менша кількість залучених до них. Наприклад, до економічних практик протесту вдається удвічі або втричі менше громадян: бойкот певних товарів із політичних причин — 11,2%, перерахування грошей волонтерам, армії, благодійним організаціям — 7,9%, участь у доброчинних акціях — 7,8%.
Ще менше громадян долучається до участі в роботі громадських організацій, рухів, партій (3,9%), створення ОСББ (3,8%), збору підписів під колективними зверненнями (3,7%), контактів із громадськими активістами та представниками політсил (3,3%), звернень до органів влади зі скаргами (3,2%), участі в громадських слуханнях та консультаціях з органами влади (2,7%), волонтерської роботи, лікування воїнів АТО, допомоги переселенцям (2,6%).
Найменший прошарок активістів становлять громадяни, які беруть участь в акціях протесту. Таких по країні тільки 2%, за даними Інституту соціології. Якщо ж аудиторія прихильників «Слуги народу» схожа на загальноукраїнську, то й кількість готових виходити на вулиці співмірна. Здавалося б, 2% — мізерна частка. Водночас з огляду на мільйони симпатиків правлячої партії вона могла б розраховувати щонайменше на кілька десятків тисяч прихильників під час вуличних акцій. Однак проста арифметика тут не діє.
«Погляди суб’єктів громадянських практик на актуальні проблеми відрізняються від поглядів пасивних громадян у низці питань. Поміж активістів загалом дещо більше тих, хто голосував за Петра Порошенка на останніх виборах. Особливо це помітно серед тих, хто брав участь у протестах. Зокрема, 51% проголосував за Зеленського, 33% — за Порошенка», — зазначає Резнік. Окрім того, вуличних протестантів вирізняє особливе ставлення до питання зовнішнього вектора країни та способів досягнення миру на Донбасі. Зважаючи на підстави нинішніх протестів, цей фактор стає ключовим.
«Вони (ті, хто бере участь у протестах. — Ред.) більше за інших оцінюють політичну ситуацію як напружену, більш прозахідні (якщо йдеться про ЄС і НАТО), негативніше ставляться до закріплення в Конституції нейтрального та позаблокового статусу. Крім того, громадські активісти більшою мірою, ніж пасивне населення, налаштовані на повернення Донбасу через уникнення загроз суверенітету та цілісності України. Тому, на мій погляд, нинішній владі варто було б звернути увагу саме на погляди громадянських активістів», — додає фахівець Інституту соціології.
Поки що головна проблема нинішньої влади не так у рішеннях (мета яких часто просто незрозуміла), як у комунікації та поясненні своїх дій. Висока підтримка на виборах має й негативні наслідки. Голова Офісу президента Андрій Богдан нещодавно опублікував фото сторінки однієї з груп у соцмережах, де людей запрошують на мітинг проти влади за гроші. Таким чином він фактично ототожнив усіх протестувальників із проплаченими учасниками акцій. Така позиція свідчить про зверхність, що й викликає найбільше занепокоєння. Команді президента варто пам’ятати, що за останні п’ять років громадянська активність в Україні так і не зросла. Це одна із втрачених можливостей попереднього періоду. Водночас виходить так, що ядро учасників Революції гідності становили ті самі 2%. Вони набагато менш численні за виборців правлячої партії та президента. Однак точно впертіші. Активному громадянинові Богдану слід про це пам’ятати.
Андрій Голуб
Матеріал друкованого видання № 41 (621) від 10 жовтня
Матеріал у вільному доступіі 13 жовтня
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
