Статус: Офлайн
Реєстрація: 29.05.2013
Повідом.: 5139
Реєстрація: 29.05.2013
Повідом.: 5139
Re: Жизнь в настоящем СССР с фото
Прекрасные сытые годы советской власти, где всё давали бесплатно и была уверенность в завтрашнем дне.
Що їли українці в роки голодомору: Страшні історії очевидців
Через голод в Україні померли 15,5 мільйонів людей. Геноцид 32-33 років забрав 10,5 мільйонів життів, масовий штучний голод у 1921-23 роках – 3,5 млн, а під час штучного голоду в 1946-47 років загинули 1,5 мільйона українців. Щоб вижити, людям доводилося обирати, хто з голодних дітей їстиме сьогодні, а хто – зможе протриматися до наступного дня. Інколи ж вибір був ще страшнішим
А. Вінерберґер фотографував, як люди помирають на вулицях Харкова під час Голодомору-геноциду. Фото: Музей Голодомору
Щорічно в Україні відзначають День пам’яті жертв голодоморів, який припадає на четверту суботу листопада. Традиційно в цей день, аби вшанувати пам’ять спочилих, запалюють свічку та ставлять її в горщики з зерном. Українці, які бачили весь жах голодомору 1932-33 років на власні очі, поділилися з журналістами Depo.ua моторошними спогадами.
"Люди бачили, що батько зрізав м’ясо із мертвих у ямі"
Вулиці Харкова у 1933 р. Автор А. Вінербергер
У селі Грушівка на Рівненщині лишилося мало очевидців голодомору. Не всі померли від старості: дехто– від важких захворювань, отриманих під час голоду. В самому селі зізнаються: жахливі спогади та вчинки, на які доводилося йти заради виживання, не давали спокою багатьом, часто вони і тягнули на той світ.
Бабуся Марія свого прізвища не називає – каже, не хоче бачити косі погляди через те, що доводилося робити її батькові, аби врятувати трьох голодних дітей.
"Я мала була, наймолодша. Моїй сестрі було шість, а брату Петру дев’ять, коли голодом морили. Пам’ятаю, що спочатку в селі почали зникати тварини – кішок не було, собак крали. Або й не крали – багато людей їх відв’язували, бо й годувать не було чим. А ті не вертались. Пам’ятаю, як зимою ми втрьох сиділи у хаті, їсти так хотілося – хоч вий. Сестра була хвора, мати казала, що й пухнуть почала, а нагодувать нема чим – ні скибки хліба, ні зернини в хаті немає – все ж забирали. І приходить батько, весь червоний – у крові, і щось тримає в материній хустці. Відкриває – а там шматки м’яса. Які ж ми щасливі були! Мати суп нам зварила – вдень, на вулиці біля гною, щоб і запаху ніхто не чув. Шматки м’яса порізала так дрібно, ніби нігтики. І ми той суп їли тиждень, як не більше – щодня по ложок 10, щоб на завтра ще було. А найменше батько їв, багато плакав і дивився на нас. А потім люди колись розповідали, що він це м’ясо зрізав з мертвих – тих, кого поховали у спільній могилі. Люди на всяке тоді йшли, щоб вижить. А він сам ніколи не казав, звідки те м’ясо – може, і правда була, що люди казали… Але якби не той суп – ми б, може, і не вижили".
На фото – розкуркулення селянина Ємця в одному з сіл Донецької області, 1930 рік. Фото ЦДКФФА України імені Гордія Пшеничного
Проте супу надовго родині не вистачило – і довелося повернутися до "звичних" харчів – тих, якими раніше і худобу не годували.
"Їсти ж геть немає чого – бур’ян люди вискубли, кропиву й листя з дерев зривали й сушили – моя мати мішок вишневого листя заготувала на зиму. Ми те листя висушене в тарілку кришили, заливали водою і їли – наче суп такий був. Риби ж, жаб у ставках не було – усе люди виловили, хоч і гидували. Мишей, як вони ще бігали, ловили… Та й людей їли ж", – каже пані Марія.
Знесилені від голоду діти. 1932-1933 роки. Фото: Музей Голодомору
Діти в хату до баби заходили, але не виходили
Бабуся згадує: навесні 33 року мати сказала дітям не ходити на інший край села – що б хто не не обіцяв.
"Там баба жила, довго жила… То люди бачили, як вона дітей до себе водить. А звідки ті діти, чиї – хто знає. Водить та й водить. Тоді багато було сиріт, покинутих самих на себе. Тільки ніхто не бачив, щоб хтось із дітей виходив з тієї хати. А в баби інколи пахло м’ясом – сусіди її розказували. І сама вона колись у церкві казала, що має за душею такий гріх, що й собі не може пробачить. То мати нам казала, щоб ми ніколи в той край села не ходили. І припрошувала: якщо відчуємо, що геть слабі, щоб додому йшли, а не сідали десь на вулиці". Боялася, що й ми не вернемося".
"Сухарі – коханці, а не дітям"
На фото син Миколи Боканя сидить біля місця, де нещодавно загинув від голоду його брат Костянтин. Батурин. Місце зберігання фото: ГДА СБ України
У селі Солоне на Дніпровщині, де прожила роки Голодомору та війни Галина Климівна, про ті часи говорять неохоче. Сама ж бабуся зі сльозами на очах пригадує голодні 1932-1933 роки.
"Пам’ятаю, була мала, прибігла до матері. Їсти хочу, плачу – а не дають! Я пішла до сусідки, тітки Ганни – може, та нагодує? А тітка сидить і плаче. Вже пізніше, через роки, мама пояснила – сусідка берегла сухарі на чорний день. А коли кинулася до них, щоб своїх дітей годувати – не знайшла. А то її чоловік крав тихо сухарі, їв сам і носив своїй коханці, до якої потім і пішов. Страждала вона тоді, бідна, бо в неї двійко дітей було. Один хлопчик, молодший, не дожив до зими 1934-го".
"В ямі для мертвих вмирали й ті, хто її копав…"
ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного
Галина Климівна пригадує, що з часом людей перестали ховати на цвинтарях – мертвих було багато, живих – все менше, а здатних працювати – одиниці. Тому мертвих людей з дворів просто виносили й клали поблизу дороги. Тоді їхав "активіст" і збирав їх на віз. Вивозив у яму на краю села і скидав усіх у неї. З часом, коли однієї ями стало замало, почали торгуватися – за те, щоб люди копали, пропонували зерно.
"У селі ж людей було багацько, мертвих багато. Деякі ходили такі – їй-богу, не брешу –світилися! Чоловіки особливо – жінки ще прикривали груди сорочками, а чоловіки ходили без. На сонці в них живіт брудний і червоний, світиться… Я як бачила це – відразу починала плакати. І зараз страшно згадувати, щоб не приснилося… А тоді всі такі були. І коли яма наповнилася – вимерло ж пів села – почали складати людей поруч. Це мені так моя матір казала. А хтось сказав, що так не годиться – треба копати іншу яму, більшу. Пообіцяли за неї платити зерном. То люди пішли, а що робить? Копає-копає яму – там і вмирає з голоду. На його місце приходить наступний… Багато людей тоді вмерли в тій ямі. Жінка колись із двома дітьми прийшла – теж копала. Вмерла, а малим що робити? Вони полягали поруч і лежали, майже не рухалися. Наступного дня, правда, зникли – і ніхто й досі не знає, куди.
То коли ями таки докопали, в них кидали й живих, і мертвих. Так їде "трупник", бачить - лежить людина, майже не шевелиться, тільки стогне. То він, щоб наступного дня не їхати, кладе на віз до мертвяків і їде до ями. А там кидає коли як - коли у яму, а зверху насипає мертвих, коли поруч кладе. Був випадок, що дитину живу вкинув у яму. Та, коли сил набралася, злякалася - люди чули, що хрипить хтось, наче кричить у ямі. А як пішли дивиться, то побачили, що дівчинку придавила зверху матір. Та важка була, а то ж дитина – не змогла її зсунути з себе. Під матір’ю вона й померла. І це ж не один такий випадок - було, поназбирають у селі таких доходяг, вкинуть у яму, зверху накидають мертвих. Ті, живі, ворушаться, хочуть вибратися, а не можуть – і трупи над ними наче шевеляться".
Брат продав брата за жменю зерна
Конфіскація зерна в українців (село Новокрасне на Одещині). Листопад 1932 року. Джерело: ГДА СБУ
У селі Барвінка на Чернігівщині людей дуже мало – старі повмирали, молодь роз’їхалася містами. Про минуле нагадує лише кладовище, яке у 32-33 роках могли б повністю заповнити померлі з голоду… якби їх ховали.
Олена Карбичева – онука діда Панаса, який помер у 2016 році на 93-му році життя. Його дитинство пройшло у Барвінці – там, де брат продав іншого брата за жменю зерна.
Працівники політвідділу Новотроїцької МТС Дніпропетровської області виїжджають в колгоспи району. 1932 рік. Фото: ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного
"Дід розповідав, що колись був у селі такий випадок: у 32 році, здається, восени, був черговий хід хатами – у людей забирали усі харчі. Давали хліб тоді тільки трактористам, які працювали в колгоспі. Чоловік, який збирав зерно, раз у скількись днів брав жмені дві, кидав у чобіт і так йшов додому. А вдома це зерно жінка додавала до трави й цим харчувалася сім’я з двома дітьми. Трохи зерна він давав брату, в якого не було ні жінки, ні дітей. І колись до цього брата прийшли з обшуком і спитали, чи не чув він, може, в когось хліб є чи зерно. Нібито пообіцяли за це хліба дати. І той сказав, що племінники таскають звідкись зерно. До їхнього батька прийшли відразу, все обшукали, але зерна не знайшли. І все одно розстріляли. Що з тією сім’єю було без годувальника – не знаю", – ділиться пані Олена.
Перевіряли, чи немає зерна, у всіх місцях – і в хаті, і у тілі
"Активісти", які шукали та вилучали зерно. Фото: Музей Голодомору
Олена Карбичева зауважує, що, можливо, саме після того випадку всіх селян почали перевіряти особливо прискіпливо.
"Баба розповідала, що обшуки були такі: приходили в хату "активісти" (їх так називали). Одні обшуковують подвір’я, інші – хату. Якщо нічого не знайшли – то можуть піти, а можуть і провести насильницький огляд – у дівчат, наприклад, колоски у волоссі шукали, могли трусити одяг їхній. Чоловікам ледь не в пах заглядали. А був випадок, що в селі заговорили, нібито в однієї жінки дитина на ноги стала – а до того від голоду геть була слаба. "Активісти" бігом до неї – передивилися все, обшукали – нічого не знайшли. А потім хтось сказав, що вона в собі може зерно ховать. Сказали роздягтися, зброю наставили – і при дитині довелося роздягаться, лягать на підлогу й показувать те саме місце, звідки дитина лізе. Але старі казали, що це спеціально зробили – бо жінка була гарна і без чоловіка, комусь наче подобалася".
Наслідки голодного мору – у генах українців
Черга за хлібом на Дніпробуді. 1932 р. Фото: Музей Голодомору
Комплексна судова історико-криміналістична експертиза встановила, що під час геноциду 1932–1933 років комуністичний тоталітарний режим знищив 10 млн 500 тисяч українців. З них 4 мільйони – діти.
Ті ж, хто вижили, вчилися харчуватися будь-чим: землею, рештками тварин, інколи й людей. Нерідко доводилося їсти жолуді, які давили жорнами та камінням. Під час розкуркулення та перевірок будинків забирали останню їжу – навіть землю, на якій лишалися рештки колгоспного зерна. Після пережитого у будинках і коморах заготівлі на зиму – "закрутки" – не викидали, навіть коли ті ставали непридатними до вживання.
"Мама тримала в погребі з сотню банок – в них яблука, компоти, м’ясо, сало, якісь салати – все, що можна було зберегти на зиму. Я з нею багато разів сварилася – казала, що це все не потрібне, його ніхто не їстиме. Словом, хотіла викинути зіпсовані продукти в банках. А вона зі сльозами на очах повторювала: "Люда, не дай Боже знову голодомор – то тільки це і врятує нас", – пригадує черкащанка Людмила Піскова.
Екскурсовод Черкаського краєзнавчого музею Ірина Мирошник, завідувачка сектору новітньої історії краю каже, що геноцид змінив на генному рівні ставлення українців до їжі – через те світогляд і манера споживання значно відрізняється від європейських країн, які не знали такого страху.
Фото: Музей Голдомору
З історичних документів, опублікованих Міжнародним фондом "Демократія":
"Білоцерківський район. За матеріалами райапарату, голодом уражені 47 населених пунктів району. Бригади сільрад, збираючи трупи, не хоронять їх окремо, а копають спільні ями й кидають туди від 10 до 15 трупів. Таким чином, у деяких селах трупи перебувають у будинках по кілька днів. Загальна кількість голодаючих, опухлих і хворих через недоїдання в області сягає кількох десятків тисяч людей.
За період з 9 січня по 12 березня в районах Київської області зафіксовано: трупопоїдання – 54 випадки, людоїдства – 69 випадків".
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Прекрасные сытые годы советской власти, где всё давали бесплатно и была уверенность в завтрашнем дне.
лоферы
При этом ходили контролеры и штрафовали за отсутствие билетов. 
