27.08.14 вторжение войск РФ

[a89]

В нынешний, ответственный период Украинский институт будущего (УИБ) и "Зеркало недели. Украина" приняли непростое решение: впервые провести и огласить результаты полноценного количественного исследования общественного мнения на территориях, неподконтрольных Украине. Давайте будем честными и с собой, и с ними. Кого мы хотим интегрировать в себя? Хотят ли оставшиеся по ту сторону фронта вернуться? На каких условиях? Кого винят в произошедшем? Как живут? Что смотрят? Кому молятся, кому доверяют? Как оценивают происходящее в большой Украине? Верят ли в ее перспективы и успех ее президента?

Ответы на эти и многие другие вопросы нам всем помогла получить компания "Нью Имидж Маркетинг Групп". В этом году это уже третье количественное исследование на оккупированных территориях, которое проводят харьковчане. Услугами самоотверженной команды, выезжающей в ДНР и ЛНР для проведения социологического поля, пользуются международные организации и институты не первый год.

Исследование проводилось с 7 по 31 октября 2019 г. Опрошено 1606 респондентов: 800 — в неподконтрольной части Луганской и 806 — в неподконтрольной части Донецкой областей. Для расчета выборки были использованы официальные статистические данные 2014 г., которые были скорректированы с учетом существующих демографических данных ВПЛ, покинувших неподконтрольные территории. Интервью face-to-face проводились в домохозяйствах респондентов по структурированной анкете. Погрешность результатов не превышает 3,2%.

Прочтите. Это больно. Но это отрезвляет.

⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.

Прямой ответ на вопрос: "Как быть с Донбассом?" — великодушно обнять, или прагматично отрезать — давать украинской власти.
Как обнять, если подавляющее большинство жителей оккупированных территорий считают, что Крым — российский, россия (страна-террорист) — не агрессор, а в Украине — внутренний конфликт? Как принять, если опять-таки подавляющее большинство по ту сторону видит себя частью росиии? Страны, с которой Украина де-факто уже шестой год находится в состоянии войны? Где взять силы на осознание отказа, проживающих в ДНР/ЛНР, разделить ответственность за происходящее?

Но как отрезать? Если почти половина этих же людей, никогда не задумывались о том, чтобы поменять украинский паспорт на российский? Если каждый четвертый человек из находящихся в оккупации, открыто признает, что тепло относится к Украине? А еще в два раза больше людей замирают в растерянном молчании, когда слышат вопрос: от какой страны зависит качество вашей жизни в ближайшие пять лет? Как отрезать, если за пять лет сама Украина провалила абсолютно все программы помощи переселенцам, по сути, отказав им в реальной поддержке? Если у нас у самих с рефлексией и осознанием происходящего не все гладко?

Основная проблема в том, что ответить честно и прямо на все эти глобальные вопросы, а потом принять решение, обеспечив его необходимыми ресурсами — экономическими, социальными, правовыми, психологическими — в состоянии только сильное, стабильное, экономически развитое государство. Страна, где есть общественный консенсус по поводу ключевых решений.

Но разве это чем-то похоже на нашу сегодняшнюю Украину? Страну, раздирающую себя изнутри? Коррумпированную, слабую и некомпетентно управляемую? Располосованную позиционными окопами? Страну, которая априори не переварит фронт не сбоку, а внутри себя? Просто физически не потянет еще одну мегасложную многомиллионную человеческую историю, где надо тонко коммуницировать, точно строить и жестко принимать решения. В итоге, рухнем все — и мы, и они. На то и расчет росиии.

Надеемся, сейчас у нас достаточно сил и ресурсов на то, чтобы осознать всю глубину и риски стоящего перед нами вызова. У нас должны быть ум и выдержка, чтобы не бросаться в крайности, не рубить с плеча, никому не подыгрывать, не идти на поводу ни у какой из внешних сторон, а думать исключительно о себе, об Украине, защищать свои интересы, планировать свое будущее самостоятельно. Отстраивая себя и перспективу возможного возвращения. Как отстраивали себя Западная Германия, Южная Корея et cetera.

Каждая сторона должна прекратить огонь, прижечь кровоточащие от разрыва сосуды, разобраться в себе, пройти свой путь. На это уйдут годы. Может — десятилетия. А пока у нас должны найтись силы и мозги поставить в этой истории троеточие…Бетонное.

 

[Pauk]

Газ, вода, окупація

Хто постачає на окуповані території Донеччини та Луганщини необхідні ресурси

За п’ять років війни колись єдина система забезпечення Донбасу електрикою, газом і водою була фактично зруйнована. Переформатування відбувалося поступово: у різні роки, за різних обставин і з різним відсотком вигоди і втрат для підприємств, держави, бізнесу. Інколи на це впливали фактори тиску громадськості, подекуди рішення мало суто економічний характер, а деякі питання обговорювались у вищих світових політичних колах.

Зруйнувати єдину систему не вдалося тільки в частині водопостачання: на Донеччині, приміром, фізично неможливо перекрити доступ до питної води з каналу Сіверський Донець — Донбас населеним пунктам, що містяться на тимчасово не підконтрольній Україні території, бо через них вода потрапляє у вільні міста та селища. Сьогодні 67% води з каналу подається на окуповану територію, 33% — на контрольовану урядом. Наприклад, вільний Торецьк та окупована Горлівка пов’язані Горлівською фільтрувальною станцією № 2, до Авдіївки вода надходить із Донецької фільтрувальної станції. Крім того, від роботи розташованого просто на лінії фронту третього підйому каналу та помпової станції першого підйому «Південнодонбаська» залежить подача на п’ять фільтрувальних станцій: Донецьку, Червоноармійську, Великоанадольську, Маріупольські № 1 і № 2. А це десятки населених пунктів по обидва боки лінії фронту. Петровська помпова та Західна фільтрувальна станції, які залишилися на вільній території, — основні джерела водопостачання на окупованій Луганщині. Із останньої вода надходить у наші Попасну, Гірське, Тошківку, Золоте та окуповані Хрустальний, Алчевськ, Антрацит. Кім того що Україна пов’язана зобов’язаннями згідно з конвенцією ООН, припинити подачу не можна й через паритет: ми, наприклад, не можемо відключити Донецьк, а вони припинити подачу води Маріуполю.

Це, звісно, створює низку проблем, які за роки війни накопичувались як на підприємствах-постачальниках, так і в тих, до кого вода потрапляє для перерозподілу на споживачів.

На офіційному сайті «Води Донбасу» зазначено, що на 1 серпня 2019 року КП недоотримало плату за послуги водопостачання та відведення в розмірі 2,1 млн грн. Із них 1,4 млн грн від міськводоканалів та управлінь комунального господарства, 103,5 тис. грн від підприємств, 41,3 тис. грн від непромислової групи та споживачів. Від самого початку конфлікту «Вода Донбасу» намагалася тримати умовно нейтральний статус, щоб її діяльності не перешкоджали по обидва боки фронту. Бригади ремонтників проїжджали через КПВВ, реактиви для очищення води постачали на той бік через міжнародний Червоний Хрест, щоб не допустити екологічної катастрофи в усьому регіоні. Певні суми підприємствам-постачальникам передавали на вільну територію через міжнародних посередників, що хоч якось зменшувало борги. Але з березня 2017 ро*ку, коли керівництво «республік» образилося на торговельну блокаду, підприємство офіційно «націоналізували», воно, як і більшість промислових об’єктів на окупованих те*риторіях, потрапило під контроль «Внешторгсервиса» Сергія Курченка, після цього потік платежів звідти кардинально зменшився. Бойовики озвучили наміри перепідпорядкувати собі місцеві водоканали, але на це їм, імовірно, забракло сил та фінансування. За словами одного з робітників із Горлівки, грошей, які місцеве населення перераховує за воду, наразі вистачає тільки на заробітну плату та закупівлю палива: комунальні тарифи там залишилися низькими, а кількість населення істотно зменшилася. Матеріали для ремонту надаються Росією як гуманітарна допомога. А люди, які фактично працюють на українському підприємстві, мають проблеми з нарахуванням стажу, оформленням пенсії та іншими законодавчими нюансами. З 23 жовтня на території «ДНР» населенню заборонено перераховувати гроші за спожиту воду КП «Вода Донбасу». Згідно з постановою керівництва «республіки» тепер це треба робити через їхній «Центральний банк». Але поки що «Вода Донбасу» структурно лишається єдиною організацією для всієї території, принаймні на офіційному сайті з’являються новини з населених пунктів по різні боки фронту, реквізити для платежів не поділені на окуповану та вільну території. Про деталі компромісів та співпраці в компанії воліють не говорити, пояснюють, що це стосується безпеки їхніх працівників та загальної гуманітарної безпеки регіону.

Але через борги за електрику підприємства — постачальники води мають проблеми. 11 квітня 2019 року почалися перші масштабні відключення від водопостачання: «ДТЕК ПЕМ-Енерговугілля» зупинило поставки електроенергії КП «Вода Донбасу». ТОВ «Луганське енергетичне об’єднання» знеструмило Петровську помпову станцію Попаснянського водоканалу, яка забезпечувала водою й жителів тимчасово не підконтрольної уряду території Луганської області, зокрема й Луганськ за борг майже 157 млн грн. Такі відключення періодично відбуваються в різних точках регіону, де заборгованість перевищує можливості погасити її навіть у процесі реструктуризації. А хто погашатиме борги тих, хто живе в окупації, взагалі невідомо. Сотні населених пунктів на вільній території Донеччини та Луганщини залишаються без водопостачання. Причини колосальної заборгованості постачальникам струму у відсутності механізму відшкодування витрат на електроенергію з перекидання води в маловодні регіони, збиткові тарифи на не підконтрольній українській владі території, низький рівень оплати самостійними водоканалами за спожиту воду. Обіцяний статус «захищеного спостерігача», який планував надати попередній уряд, наразі не працює, бо спалахи соціального напруження через відключення населених пунктів на вільних територіях тривають. За інформацією джерел Тижня у ДТЕК, питання намагаються «розрулити» на вищих рівнях, але конкретні дії й терміни не розголошуються. Можливо, йдеться про пошук алгоритмів розділення боргів окупованих та неокупованих територій, нові домовленості про оплату отриманої води на територіях по той бік фронту або способи їх компенсації державою.

У самій системі енергопостачання теж не все гладко. Від 26 липня 2017 року Україна офіційно не постачає жодного кіловата через лінію фронту: на деяких ділянках це неможливо через руйнування ЛЕП під час бойових дій, інші лінії були відімкнуті з економічних причин. І хоча це сталося під час розмов про інтеграцію та налагодження економічних зв’язків, на чому наполягали на переговорах у «норманському форматі», Україна відмовилася нести такий тягар навіть задля демонстрування щирих намірів. До 2015-го ми постачали електрику на неконтрольовану територію Донеччини. У квітні того року Укренерго припинило враховувати постачання по п’ятьох ЛЕП, по яких російський струм не йшов далі, на вільну від окупантів територію. З липня Росія вже не отримувала плати за цю електроенергію як за експорт в Україну. З 1 вересня 2017 року завершився процес оптимізації енергетичного ринку «республіки». З цього моменту розподіл і постачання забезпечуватиме єдине підприємство «Региональная энергопоставляющая компания», до складу якої увійшли п’ять підприємств, що потрапили під так зване зовнішнє керування. Населенню відтоді заборонили оплачувати енергію картками української банківської системи й змушували робити це через «Центральний банк ДНР». На окупованій території Донеччини залишилося дві ТЕС: Зуєвська та Старобешівська, які задовольняють потреби цієї території та навіть мають надлишок, бо втратили споживачів, зокрема металургійні підприємства на вільній території.

Економічну ситуацію там складно назвати стабільною: працівники по кілька місяців не отримують заробітної плати, спеціалісти поступово залишають робочі місця. Але поділитися надлишком, наприклад, із «братньою республікою» вони не можуть через брак технічної можливості. Тому зараз окупована Луганщина отримує електроенергію з Росії, хоча до 2017 року її надавали ми, втрачаючи мільйони гривень. Наприклад, у 2016-му окупована частина Луганської області щомісяця отримувала з об’єднаної енергосистеми України струму на близько 140–150 млн грн, а сплачувала не більш як 50 млн грн. Зазначені суми теж передавалися за домовленостями через міжнародні гуманітарні організації. При цьому на звільненій території Луганщини з 2015 року говорять про необхідність будівництва нової підстанції 500 кВ у районі міста Кремінна, щоб синхронізувати частини області з енергосистемою України вже без урахування непідконтрольної території. На підстанцію планувалося завести лінії електропередач 500 кВ і 220 кВ. Але за кілька років ідеї синхронізації змінювалися, будівництво дорожчало, а тепер уже спливли всі терміни, у які мали б відкрити такий важливий об’єкт. Але весь цей час область перебуває в зоні ризику. Нещодавно ситуація на Луганській ТЕС (біля Щастя) загострилася: напередодні опалювального сезону станція працювала на дорогому природному газі, бо було заблоковано постачання вугілля з Росії. Депутатка від Опозиційного блоку та керівниця напряму зі сталого розвитку ТОВ «ДТЕК Енерго» Вікторія Гриб інформує про можливе поновлення руху до тісних зв’язків із Росією: «Міністр запевнив, що уряд працює над тим, щоб розблокувати поставки вугілля з Російської Федерації, адже це питання надзвичайної ваги. В уряді сподіваються, що поставки будуть і що вдасться наповнити склади ТЕС до опалювального сезону. Якщо ж ні, тоді там готові говорити про зменшення ціни на газ для Луганської ТЕС, щоб та могла працювати». Про стратегію налагодження економічних зв’язків із підприємствами на окупованих територіях інформації немає.

Цікаво, що рік тому НКРЕКП компенсувала «ДТЕК Донецькі електромережі» 713,68 млн грн втрат від постачання електроенергії пільговим категоріям споживачів на окуповані території Донбасу за листопад — грудень 2014-го та січень — березень 2015-го. При цьому вести банківську діяльність на території ОРДіЛО уряд заборонив ще в серпні 2014 року, тому споживачі навіть не могли сплатити за спожиту енергію. Але й це ще не кінець проблемам, пов’язаним із постачанням на окуповану територію електрики: у вересні в ДТЕК повідомили про арешт рахунків операторів системи розподілу, пов’язаний із боргами перед «Енергоринком». Борги утворилися через виконання компаніями рішень Кабміну та РНБО про постачання електроенергії та купівлю сальдо-перетоків із окупованих територій Донбасу, борги державних шахт і комунального підприємства «Вода Донбасу». Про наслідки блокування рахунків інформують і представники органів самоврядування прифронтових територій Донеччини, які вже два місяці не можуть отримати оплачені послуги.

Нещодавно суспільство сколихнула інформація про ймовірне відновлення постачання газу на територію, не контрольовану Україною. З лютого 2015 року «Нафтогаз України» не постачає блакитне паливо на окуповану територію. За офіційною версією, через руйнування системи під час ведення військових дій. Відтоді Росія постачає газ через газовимірювальні станції «Прохоровка» і «Платово» на кордоні з Ростовською областю. Україна за це паливо не платить. Але восени здійнявся шум через ухвалення постанови № 875, у якій ідеться про виведення за дужки боргів, що накопичилися на об’єктах, які перебувають на тимчасово окупованих територіях.

«Є виробники тепла, території яких війна поділила на дві частини. Тепер вони можуть постачати його споживачам на підконтрольній території на тих самих умовах, на яких постачають інші тепловики, повністю розташовані в межах підконтрольних районів. Відповідальним за затвердження коректного переліку таких об’єктів і боргів є керівництво Донецької та Луганської областей, призначене українською владою. Ми чекаємо на ці переліки», — заявляють у «Нафтогазі», пояснюючи, що така заборгованість враховувалася при визначенні рівня розрахунків, а якщо він падає нижче ніж 90%, то цим підприємствам на підконтрольній території не можна постачати газ.

Тобто наразі скасування боргів не передбачається, постачання газу не відновлюється, але вдалося врегулювати питання подальшої роботи підприємств, які забезпечують теплом вільну територію Донбасу. У «Нафтогазі» наголошують, що на сьогодні, за законом, їхні зобов’язання «не застосовуються до діяльності з постачання природного газу на об’єкти газоспоживання виробників теплової енергії, що розташовані на тимчасово окупованій території України».

Єлизавета Гончарова

Матеріал друкованого видання № 45 (625) від 7 листопада

⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.

 

[Pauk]

Три третини влади. Ідеологічні розбіжності у "Слузі народу"

Поділ усередині «Слуги народу» не варто зводити тільки до економічних інтересів

«Червоні лінії» — термін, який останніми місяцями набув широкого вжитку у зв’язку з діями команди під проводом Володимира Зеленського. Визнання цих уявних ліній та недопущення їх перетину вимагають від нової влади низки громадських ініціатив. Узагальнити цю опозицію конкретніше наразі неможливо. У її лавах перетинаються і націоналісти, і рішучі прихильники колишнього президента Петра Порошенка, і його не менш рішучі опоненти. Самі червоні лінії ще також окреслені не чітко. Їх можна звести до вимог не допустити капітуляції у війні з Росією та ревізії відносин із цією країною в економічній і гуманітарній сферах.

Влада, своєю чергою, уникає прямого діалогу з опонентами на гарячі теми. Зеленський обіцяє, що ніякої капітуляції не буде, але так і не навів чіткого переліку вимог до РФ. На протести владна команда намагається або не реагувати, або зводити всіх опонентів до «порохоботіків» (з легкої руки керівника Офісу президента Андрія Богдана).

Особливої іронії набули події в Раді 30 жовтня. Цього дня партія інтересів Росії в Україні під проводом кума президента РФ домоглася принаймні часткового проявлення різних ідеологічних груп у правлячій «Слузі народу». Фракція Віктора Медведчука навряд чи мала саме означену мету, натомість переслідувала власні інтереси. Почалося все з внесення на розгляд проекту постанови № 2198. Суть пропозиції у створенні в парламенті Тимчасової слідчої комісії (ТСК) із розслідування трагічних подій в Одесі 2 травня 2014-го. Нічого надзвичайного в їхній увазі до теми немає, хоча тут і можна виділити низку факторів. Події 2 травня посідають особливе місце в міфотворчості «русской весны» зі своїми мучениками та антигероями. Варто визнати, що посприяли цьому й українські правоохоронні органи та суди, які досі не змогли відновити чітку й однозначну картину тих подій. Відомо, що чималу роль у трагедії відіграли місцеві очільники силовиків (частина з яких втекла) та політичне керівництво міста й області.

Звісно ж, парламентська ТСК ніяк не зможе стати механізмом, який встановить істину в цьому питанні. Понад те, комісія з розслідування одеських подій існувала ще в Раді VII скликання. Більшість у її складі становили вчорашні регіонали. ТСК навіть оприлюднила звіт, на який мало хто звернув увагу. Там дійшли очевидного висновку, що комісія не є органом слідства, тому далі хронологічного опису подій не просунулася.

Зрозуміло, що сенс існування нової ТСК не в розслідуванні подій п’ятирічної давності, а в приверненні депутатами уваги до себе, у заграванні ОПЗЖ із виборцями, чимало яких вважає загиблих 2 травня «жертвами кривавих бандерівців». Окрім того, сенс порушення теми в тому, щоб поставити знак рівності між подіями Майдану та виступами на підтримку Росії в південних та східних регіонах, які сталися пізніше. Це одна з ключових ідей пропаганди Кремля в останні роки.
Саме про таку рівність подій казав ініціатор проекту постанови Микола Скорик ще 2 жовтня, коли документ зареєстрували в парламенті. Скорик, який очолював Одеську ОДА в останні місяці влади Віктора Януковича, сам має хоч і непрямий, але все ж таки відчутний стосунок до трагічних подій. Місцева влада сприяла відверто проросійським виступам у регіоні в перші дні після втечі Януковича, таким чином загостривши конфлікт у місті.

Боротьба за вплив в Одесі, яка суттєво посилилася останнім часом, ще одна мета внесення постанови авторства Скорика та однопартійців на розгляд Ради. Телевізійні канали Віктора Медведчука, які нещодавно дістали посилення в особі зірки YouTube Анатолія Шарія, докладаються до атак на проукраїнський актив у південному місті. Власне, пряме звинувачення проукраїнських мешканців Одеси в подіях 2 травня, можливо, було ще однією метою створення комісії. Заяви такого змісту пролунали від Скорика одразу після провалу голосування за ТСК у Раді.

Історія з постановою про одеську ТСК все ж таки розповіла більше не про ОПЗЖ Медведчука, з якою загалом усе зрозуміло, а про різні групи в правлячій «Слузі народу». Від початку було зрозуміло, що успіх або провал відверто політизованої постанови Скорика залежить саме від партії влади. Вона провалилася. Загалом на підтримку виступили 79 обранців. Різнонаправленість у середовищі «слуг» виявилася ще на етапі підготовки проекту до внесення у зал. Від найбільшої партії надійшло тільки сім пропозицій на участь у ТСК із дванадцяти можливих (до речі, у ЄС та «Голосі» взагалі проігнорували пропозиції, а «Батьківщина» і «За майбутнє» внесли по одному кандидату).

Серед сімох потенційних учасників ТСК більшість так чи інакше має стосунок до Одеси. Це або місцеві мажоритарники, або ті, чия попередня діяльність була пов’язана з містом. Їхня цікавість до теми зрозуміла: місцевим виборцям буде складно пояснити, чому депутат проігнорував важливе для Одеси питання. Водночас під час голосування в парламенті більшість із цієї сімки натискає кнопку «утримався». Загалом таких назбиралося 139. Це найбільша частина президентської фракції, яка проголосувала цілком у дусі лінії голови політсили — максимально не втручатися в дражливі питання, що пов’язані з конфліктами в суспільстві.


Ще дві групи розділилися приблизно порівну. 32 «слуг» підтримали постанову ОПЗЖ і 36 виступили проти. Хоча цих депутатів меншість, але сказати про них можна набагато більше через сам факт приставання до однієї з позицій.
В обох групах доволі різноманітна публіка. Найпомітнішим серед тих, хто підтримав постанову Скорика, є Максим Бужанський. Депутат із Дніпра відомий своїми висловлюваннями проти результатів Революції гідності, політики декомунізації та низки інших наслідків 2014 року. Тепер він найчастіше з’являється в компанії колеги по партії та медіа-кілера з каналу «1+1» Олександра Дубінського. Бужанський узагалі єдиний зі «Слуги народу», хто виступив із промовою на підтримку постанови.

«Я чув заяви колег із «Голосу» щодо особистості пана Скорика, який їм не подобається. Це нікого не цікавить, у вас було п’ять років для того, щоб направити до в’язниці пана Скорика, якщо він у чомусь винен. Але зараз ми повинні дати поштовх розслідуванню цієї справи. Це було масове вбивство українських громадян. Якщо вони були сепаратистами, то мали відповідати перед слідством. Але вбивство — це завжди вбивство. І я закликаю парламент підтримати створення цієї комісії, щоб ми нарешті дізналися, що сталося, а далі слідство та суд винесуть вироки, якщо потрібно», — заявив депутат і блогер.

У компанії з ним опинилася низка мажоритарників із різних регіонів. Поява там, наприклад, Максима Дирдіна з Миколаївщини не дивує. Дирдін захищав у суді екс-голову КМДА часів Майдану Олександра Попова. На догоду виборцям голосували деякі представники східних регіонів. А от присутність у тому самому списку низки депутатів із Києва та Київщини бачиться радше як демарш окремої частини партійців. До речі, серед прихильників постанови виявилося чимало представників Комітету з питань податкової політики Ради, члени якого нещодавно посварилися з керівництвом партії через підозри у взятті хабарів за збереження корупційних схем під час операцій із нерухомістю.

До групи тих, хто виступив проти постанови, також входять мажоритарники (переважно із Центру та Заходу країни). На противагу Бужанському з трибуни ВР виступив екс-керівник медіа-групи «1+1» Олександр Ткаченко. Це сталося вже під час обговорення наступного проекту закону про збереження культурних цінностей на окупованих територіях. «Символічно, що питання збереження культурних цінностей на тимчасово окупованих територіях ми розглядаємо після питання створення комісії з розслідування подій в Одесі. Хотів би нагадати тим, хто допустив створення цих тимчасово окупованих територій, що саме вони у своїх радах запрошували російські війська на ті території, що змушує нас зараз розглядати це питання», — заявив він. Після чого між «слугами» та депутатами ОПЗЖ в залі навіть виникла невелика штовханина. За Ткаченком як неформальним лідером київської групи проти постанови голосувала й більшість мажоритарників-киян. Можна згадати також ім’я мажоритарника з Тернопільщини Ігоря Василіва. Учасник Майдану запам’ятався тим, що порушив партійну дисципліну ще в перший день роботи Ради й не підтримав склад Кабміну зі збереженням на посаді голови МВС Арсена Авакова.

Також голосувала проти низка колишніх громадських активістів, для яких будь-який зв’язок з екс-регіоналами та представниками режиму Януковича токсичний. Зокрема, це активістка Центру протидії корупції Галина Красносільська, наймолодший депутат Святослав Юраш та Богдан Яременко, який і без того вже частково розгубив свою репутацію. Їхня мотивація цілком очевидна: вони голосують так, як їм диктує їхній виборець. Саме ця група прихильників Зеленського та делегованих ними депутатів сьогодні найцінніша з погляду збереження результатів Революції гідності. Вони можуть стати тим ресурсом, завдяки якому перетин уявних «червоних ліній» заблокують усередині самої партії влади. Йдеться приблизно про кожного восьмого депутата «Слуги народу», і ця цифра не така мала, як здається. Її може бути достатньо, щоб зупинити від різких рішень «сіру» більшість партії. Особливо враховуючи, що протилежна частина, публічним речником якої є Бужанський, ще менша.

До речі, історія з постановою Скорика вже змусила «Слугу народу» перехопити ініціативу й зайнятися небажаною темою розслідувань злочинів 2014-го самим. У партії заявили, що самостійно ініціюють створення ТСК.

Андрій Голуб

Матеріал друкованого видання № 45 (625) від 7 листопада

⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.

 

[Pauk]

Енергетика між Ахметовим і Коломойським

Чому у війні двох олігархів за ринок електроенергії знову програє Україна

Ще на початку року Тиждень застерігав, що запуск ринку електроенергії без вирішення задавнених проблем української енергетики може не лише не поліпшити ситуацію, а й сформувати нові виклики (див. «Нові правила для старих проблем», № 8/2019). Причина — зосередження уваги реформаторів довкола закупівлі струму, а не його виробництва. І перші чотири місяці функціонування енергоринку підтвердили наші застереження.

Позаяк запуск ринку електроенергії з 1 липня відбувся ще й на тлі зміни влади в країні, картина доповнилася яскравою інформаційною війною двох таборів олігархів за використання нових інструментів у власних інтересах. Можливо, з того хтось міг би й потішитися, якби головною жертвою у війні за домінування не стала вся країна, а також її енергетична та політична безпека.

Ринок для Ахметова

У ДТЕК Ріната Ахметова від початку великі сподівання покладали на запровадження ринку електроенергії. Пов’язані з олігархом люди активно лобіювали вигідні для його монополії норми в законі про ринок електроенергії. Контролюючи до 90% усього видобутку енергетичного вугілля в країні та виробництво левової частки струму тепловими електростанціями, там робили ставку на можливість нав’язувати свої умови споживачам.

Адже без ДТЕК решта внутрішніх виробників, а це переважно державні Енергоатом, Укргідроенерго та Центренерго, були не здатні задовольнити весь попит на струм. Маючи змогу регулювати масштаби дефіциту електроенергії на ринку, ДТЕК відразу взяла курс на шантаж його учасників і гру на підвищення тарифів. Середня ціна купівлі електроенергії на оптовому ринку операторами системи розподілу в травні цього року становила 1,32 грн, а в червні взагалі 1,19 грн за кВт∙год. Натомість після переходу до ринку електроенергії середньозважена ціна на «ринку на добу наперед» (РДН) у липні сягнула вже 1,64 грн за кВт∙год, а в серпні 1,68 грн. У вересні ціни дещо знизилися, до 1,62 грн, однак усе одно були значно вищими, ніж у червні чи травні.

У результаті від часу запровадження ринку електроенергії на ньому постійно відчувався дефіцит струму, особливо в сегментах, де діяли обмеження на верхню межу ціни (так звані прайс-кепи). Наприклад, створювався дефіцит на дешевших «ринках на добу наперед» (РДН) та «внутрішньодобовому ринку» (ВДР), і споживачів примушували купувати на так званому балансуючому ринку, на якому струм за визначенням значно дорожчий і має покривати лише незначні заздалегідь незаплановані потреби споживачів.

При цьому в ДТЕК ніколи не приховували, що для подолання дефіциту хочуть скасування або підвищення верхніх планок ціни (прайс-кепів) та запровадження «преміальних» за так звану маневрову генерацію, до якої й належать їхні т*еплоелектростанції. Таким чином, монопольні інтереси ДТЕК призводили до парадоксальної ситуації — великого дефіциту струму на внутрішньому ринку за наявності навіть надлишкових потужностей для забезпечення потреб споживачів.

Альтернатива Коломойського

Тим часом після цьогорічних президентських та парламентських виборів визначальний вплив на ухвалення рішень у новому владному конгломераті здобув давній суперник Ріната Ахметова Ігор Коломойський. Експортоорієнтовані підприємства Коломойського є великими споживачами струму, але при цьому він ніколи не мав власних потужностей для його виробництва. Тож відразу після зміни влади в країні увагу привернуло встановлення контролю пов’язаних із дніпровським олігархом менеджерів над державною компанією «Центренерго», яка також виробляє струм на вугільних електростанціях. І відразу ж стало зрозуміло, що наміри Коломойського щодо української енергетики чи державних інтересів у ній не менш далекі від інтересів України, ніж у монополії Ахметова.

Ще влітку новий менеджмент Центренерго підписав контракт на закупівлю великої партії російського вугілля на 400 млн грн за посередництва компанії «Нафта Форс», засновник і директор якої тісно пов’язаний бізнесом із групою «Приват» Коломойського. А потім з’ясувалося, що вироблений із дорогого російського вугілля струм Центренерго п*родавала фактично за збитковою ціною підприємствам того ж таки Коломойського. Оглядачі ринку відразу ж звернули увагу на те, що може йтися про цілеспрямоване доведення Центренерго до банкрутства з метою подальшого придбання за безцінь пов’язаними з дніпровським олігархом структурами під час найближчої великої приватизації, що вже анонсована урядом.
Іншим прикладом використання Коломойським нових можливостей стало стрімке нарощування імпорту електроенергії (див. «Нові пріоритети»). Почалося воно ще в липні й до вересня відбувалося переважно за рахунок Білорусі (а також Словаччини для Бурштинського енергоострова). Однак у вересні голова парламентського Комітету з питань енергетики Андрій Герус пролобіював скандальну поправку, яка зняла перешкоди як для масштабного імпорту струму з Росії, так і для його різкого збільшення з Білорусі.

Позаяк сама Білорусь наразі не має резервів для нарощування експорту струму до України (вони можуть з’явитися після запуску в 2020-му збудованої росіянами Білоруської АЕС), наразі йдеться фактично про транзит через її територію російського. Наприклад, у січні — серпні 2019-го Білорусь сама імпортувала з Росії 17,4 млн кВт∙год і в Україну експортувала, за тамтешньою статистикою, лише 0,25 млн кВт∙год. Цікаво, що український Держстат показав за той самий період імпорт із Білорусі 104 млн кВт∙год, а отже, справа лише в транзиті російського струму.

Загалом лише за III квартал 2019 року імпорт електроенергії становив 0,95 млрд кВт∙год, причому 0,44 млрд кВт∙год надійшло з Білорусі та РФ. Імпорт звідти з липня по вересень майже подвоївся (відповідно 106 і 186 млн кВт∙год), а з 85,1 млн кВт∙год усього приросту імпорту у вересні порівняно з липнем 80 млн кВт∙год припало на Росію та Білорусь.

Хто є справжнім бенефіціаром імпорту російського струму, добре помітно за результатами викупу потужностей ЛЕП для імпорту на листопад. Пов’язана з Ігорем Коломойським та Ігорем Суркісом компанія «Юнайтед Енерджі» збільшила їх викуп для імпорту з РФ уп’ятеро порівняно з жовтнем — до 500 МВт. Тоді як інші компанії незначно: «ДЕ Трейдинг» (пов’язана з Донбасенерго) — на 2,66%, «ТАС Енергія України» Сергія Тігіпка — на 12,9%.
Проте Коломойський не єдиний у нинішній владі, хто зацікавлений у налагодженні масштабного імпорту струму з РФ та інших країн. Так, у холдингу «Інтерпайп» бізнесмена Віктора Пінчука збитки від запуску ринку електроенергії оцінюють в $1 млн щомісяця. Так само зацікавлені й інші впливові гравці українського ринку.

Власне, небезпека полягає в тому, що в інтересах двох своїх основних спонсорів на виборах — Коломойського та Пінчука — команда Зеленського відкрила скриньку Пандори й надіслала сигнал учасникам енергоринку, що фокусуватися і заробляти відтепер потрібно на імпорті та подальшому перепродажу струму. Причому, як свідчить проведений нами аналіз змін від нового уряду до прогнозу балансу електроенергії на другу половину року (див. «Нові пріоритети»), йдеться про цілеспрямований курс нинішньої влади на заміщення імпортом внутрішнього виробництва струму. І не за рахунок генерації на вугільних ТЕС, а насамперед через скорочення виробництва струму на українських АЕС.

Дешевий сир у мишоловці

На перший погляд може видатися, що запланованого ініціаторами імпорту результату — насичення ринку пропозицією струму та зниження цін на ньому — досягнуто. За оперативними даними ДП «Оператор ринку», на 6 листопада ціна постачання на РДН встановилася на рівні 1,43 грн кВт∙год (без ПДВ), на 4 і 5 листопада вона опускалася до 1,39 грн кВт∙год. У такий спосіб було майже цілковито нівельовано зростання вартості для комерційних споживачів після запровадження ринку електроенергії.

Однак важливо те, яка ціна цього досягнення. Ринок на добу наперед (РДН) дедалі більше формується за рахунок російського струму, обсяги постачання якого, як напряму, так і через Білорусь, стрімко зростають. Влада для відводу очей заявила про мито в розмірі 2%, яке повинні сплачувати імпортери російського струму, що мало б скидатися на компенсацію за початок закупівлі струму в країни-агресора. Але це не є і не може бути перешкодою для масштабної експансії російського струму на український ринок.

Привертає увагу й те, що імпорт електроенергії з Росії та Білорусі стрімко зростає, навіть попри різке зниження цін та його збитковість. Наприклад, ще 24 жовтня голова профільного комітету та найбільший лобіст масштабного імпорту російської електроенергії Андрій Герус написав на своїй сторінці у Facebook: «За сьогоднішньої ціни імпорт електроенергії збитковий. Із Білорусі трохи збитковий, із РФ дуже збитковий. Сьогодні всі імпортери продають свою електроенергію на «ринок на добу наперед» і зазнають збитків на кожній кіловат-годині. А що стосується Росії, то зазнають збитків і платять нам мито до державного бюджету України».

Проте обсяги імпорту, який «завдає лише збитки», у листопаді не тільки не зменшилися, що, здавалося б, мало стати природною ринковою реакцією, а, навпаки, різко зросли. Зокрема, добові поставки з Росії збільшилися з 4 до 12 млн кВт∙год. А Україна, яка донедавна отримувала кількасот мільйонів доларів від експорту електроенергії, буквально за кілька місяців перетворилася на її чистого імпортера (тобто імпорт перевищив експорт). За диспетчерськими даними Укренерго, з 1 листопада сальдо перетоків струму між Україною та іншими країнами стало стабільно додатнім. А чистий імпорт на піках уже сьогодні сягає 0,9–1,2 ГВт разової потужності. Це зіставно з потужністю типового енергоблока більшості українських АЕС (1 ГВт).

Важливо й те, що дедалі більші поставки російського струму, на перший погляд за збитковою ціною, окрім тимчасових вигід для українських трейдерів і меншою мірою споживачів свідчить про класичну стратегію захоплення ринку великим зовнішнім гравцем через свідомий демпінг на першому етапі. Стратегію, яка має на меті потіснити внутрішніх гравців, а вже потім компенсувати збитки від демпінгової ціни (для завоювання ринку) через їх підвищення.

Зокрема, за даними ДП «Оператор ринку», у жовтні загальний обсяг продажу електроенергії на ринку «доба наперед» в енергосистемі України (без Бурштинського енергоострова) становив 3,35 млрд кВт∙год, а імпорт із Росії та Білорусі сягнув 343 млн кВт∙год, тобто вже перевищив 10% РДН. Як уже зазначалося, на початку листопада середньодобовий показник імпорту струму з РФ зріс іще на 8 млн кВт∙год, що в місячному еквіваленті може означати додаткові 240 млн кВт∙год навіть без подальшого збільшення показників імпорту. А частка на ринку російського струму (включно з поставками через Білорусь) за такої тенденції може сягнути 20–25%.

Демонополізація, а не імпорт

Аргументи нинішньої влади та пов’язаних із Коломойським лобістів щодо безальтернативності відкриття українського ринку для захоплення російським електроенергетичним монополістом (напряму чи через Білорусь) свідчать про нездатність або небажання вдаватися до більш доречних та ефективних у цій ситуації антимонопольних інструментів. Понад те, інформаційний шум, зумовлений війною Ахметова та Коломойського довкола питання «імпортувати чи не імпортувати», небезпечний ще й тим, що відвертає увагу від вирішення проблеми монополізації українського ринку вугілля та теплової електроенергії.

А ДТЕК справді є монополістом на українському ринку. І цю проблему потрібно якнайшвидше вирішувати, оскільки вона підриває галузь і завдає шкоди країні. Про яку конкуренцію на внутрішньому ринку електроенергії можна вести мову, якщо ДТЕК Ахметова контролює 90% видобутку енергетичного вугілля в країні, а потім і левову частку його спалювання на ТЕС для виробництва струму? Звісно ж, у таких умовах олігарх може диктувати власні ціни компаніям, що реалізують його безпосередньо споживачам.

Так само не секрет, що вугілля на шляху від добувних підприємств до ТЕС компанії проходить через офшорні прокладки, які в результаті й концентрують надприбутки. Тому ДТЕК Ахметова не зацікавлена у видобутку більших обсягів вугілля, оскільки це приведе до перенасичення ринку та зниження ціни, яку за нього можна правити. У таких умовах необхідно передусім демонополізувати внутрішній видобуток і налагодити реально конкурентну біржову торгівлю вугіллям. Для цього потрібен примусовий розподіл вугледобувних активів ДТЕК принаймні на три-чотири компанії зі справді незалежними кінцевими власниками, які будуть зацікавлені в нарощенні видобутку з метою витіснення конкурентів і зможуть створити передумови для реального піднесення вугледобувної галузі в країні. А це потягне за собою зниження ціни на вугілля і, як наслідок, на струм, вироблений із нього на ТЕС. Натомість лобісти імпорту електроенергії з Росії скидаються радше на «корисних ідіотів», які просувають в Україні кремлівську концепцію так званої енергетичної імперії та контролю над іншими країнами через здобуття домінуючих позицій на їхніх енергоринках (газ, нафтопродукти, електроенергія, постачання ядерного палива тощо).

Фокусування не на демонополізації та розвитку конкурентного ринку в Україні, а на імпорті дедалі більших обсягів енергетичного вугілля та струму російського походження вже призвело до різкого зменшення видобутку на українських шахтах (див. «Співвідношення видобутку в Україні та імпорту енергетичного вугілля»). У серпні (за вересень дані поки що не оприлюднені) імпорт енергетичного вугілля з Росії вже перевищив у півтора раза весь видобуток на державних шахтах. Причому нинішня політика влади не лише не зменшує, а навіть зміцнює монопольні позиції ДТЕК Ахметова на українському вугільному ринку. Якщо ще недавно компанія контролювала близько 80%, то в серпні її частка у внутрішньому видобутку сягнула 90% (див. «Зміцнення монополії»). І відбувається це на тлі занепаду українського вуглевидобутку та генерації, який нинішнє керівництво країни своїми діями тільки поглиблює.

Водночас непокоять спроби представників влади, зокрема Андрія Геруса, ставити знак рівності між імпортом електроенергії з Росії та паливних збірок (твелів) для українських АЕС, а відтак притлумлювати увагу й переконувати, ніби нічого особливого не відбувається. Адже постачання ядерного палива для українських АЕС в останні роки хоч і не так швидко, як хотілося б, але все ж таки диверсифікується. За даними Держстату, за вісім місяців 2019 року частка Росатома в їх поставках знизилася до 56%, а частка Westinghouse сягнула 44%. Натомість орієнтація на збільшення імпорту струму та енергетичного вугілля, яку реалізує нова влада, навпаки, виливається в стрімке збільшення залежності від ворога там, де в цьому немає потреби (див. «Електричний стілець замість газової голки?»). Гратися далі з вогнем, нарощуючи імпорт струму з Росії, означає замінити монополію та шантаж ДТЕК Ріната Ахметова на монополію та шантаж «РАО ЕЭС росиии». А це не лише неприпустимо з погляду національної безпеки, а й надзвичайно шкідливо з погляду економічного розвитку, виходу з орбіти впливу колишньої метрополії та переорієнтації на енергетичну інтеграцію з ЄС.

Олександр Крамар

Матеріал друкованого видання № 45 (625) від 7 листопада

⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.

 

[Pauk]

Юрій Золкін: «У демілітаризованій зоні затримати сепаратистів поки що неможливо»

Тиждень поспілкувався з головою Станично-Луганської райдержадміністрації про розведення військ на лінії фронту, ремонт мосту через Сіверський Донець і життя демілітаризованої зони.

Кілька місяців тому в Станиці Луганській відбулося розведення військ. Скільки часу перед цим не стріляли?

— Насправді стріляти по житловій зоні Станиці Луганської перестали доволі давно. Хоча свого часу прилітало. І вночі, і часом опівдні. Іноді посеред дня. Бувало, що обстріли починалися із самого ранку. Але це події 2014–2015 років. Потім у нас з’явився хороший важіль впливу — пункт пропуску. Спочатку там не було правил переходу, він діяв просто як «зелений коридор» для місцевих, а на постах там стояли військові й поліція. Якось був обстріл. Уночі. Згоріли три хати. Я доповів тодішньому голові області Геннадію Москалю: «Дозвольте закрити пункт пропуску хоча б на три доби». Він вирішив закрити на п’ять днів. Ми пункт пропуску закрили, але щоранку виходили до людей, які там збиралися, і пояснювали їм: у Станиці Луганській вночі згоріли три будинки, тож поки стріляти не перестануть, ніхто нікуди не ходитиме. Якщо Станиця сім днів житиме спокійно, пункт пропуску відновить свою роботу. Якщо ж будуть нові обстріли, ми почнемо рахувати час, тобто сім днів від момент обстрілу.

І як на це реагували люди, що хотіли перейти лінію фронту?

— Та різне було. Кричали, що ми фашисти, хунта, що над людьми знущаємося і взагалі не маємо права когось кудись не пропускати. Але, якщо раптом хто забув, у нас війна. Тож вони могли хіба що привіти своєму Плотницькому передавати. Ну уявіть собі: вони в Луганську спокійно спали, а в мене люди, які працюють у соцзахисті, у пенсійному фонді, ніч сиділи в підвалі. І вони мали зранку привести себе до ладу, прийти на роботу й обслуговувати тих, хто приїхав із Луганська. Насправді пункт пропуску нам доводилося закривати разів п’ять чи шість. А потім як бабка пошептала. По Станиці Луганській перестали стріляти.

Потім був час, скажімо так, тривожний для людей, які живуть ближче до Сіверського Дінця, поблизу лінії фронту. Бо тоді позиції наших військових були фактично в людей у городах. І очікувано, що коли окупанти стріляли по військових, то поціляли й по будинках. У певний момент із керівництвом однієї з бригад ми домовилися: щоб люди почувалися в безпеці, треба просунутися вперед. І наші тоді пройшли до Дінця по всьому фронту. Так, це було нелегко: облаштування нових позицій, треба окопуватися. Були жорстокі бої. Приблизно місяць окупанти намагалися вибити наших із нових позицій, але не вийшло. І в хати перестало прилітати, навіть якщо й були невеликі бойові зіткнення. Чому невеликі? Ну бо масштабних боїв уже не виникало, так, один раз міномет вистрілить по позиціях, не системно. Бувало, що окупанти навіть по своєму берегу попадали. Або по місцях, де позицій і не було ніколи.

Чому не відбулося розведення військ у 2016 році, як планувалося?

— у 2016-му справді було рішення про розведення. Але стали протестувати місцеві. Одна частина з них виступала принципово проти відведення військ, інша пам’ятала 2015 рік, коли військові стояли біля їхніх будинків і в будинки прилітали снаряди. Коли ж постало питання про розведення військ, люди були проти переважно з міркувань особистої безпеки. На жаль, не від сильної любові до України чи української армії, а тому, що розуміли: якщо військові відійдуть назад у житлову зону Станиці й почнуться бої, то вони знову страждатимуть. Тож розведення військ не відбулося.

Але війська розвели у 2019-му. Що змінилося?

— Цього року теж виникали питання. Але є кілька нюансів. Перший — тривалий час на нашій ділянці фронту тиша. До того ж Україна запропонувала відновити міст через Сіверський Донець. А зробити це без розведення військ у принципі було неможливо. Хоча спочатку я сприйняв такі ініціативи з великим сумнівом, тому що попередні рази всі домовленості зривав супротивник. А тут був день тиші, два. Але ж ми з людьми спілкуємося. Дізналися, що росіяни прибрали найдурнуватіших зі своїх позицій і так забезпечили режим тиші, який протримався не тиждень, не два — місяць... Тож зараз наша армія відійшла до селища. Приблизно на лінію, на якій контрольний пункт в’їзду-виїзду (КПВВ). Стали перед будинками. Це нам дало можливість вимагати від окупантів дзеркального виконання угоди. Хоча ви були в районі мосту, бачили, що вони виконали не все. У них досі лишаються нерозібрані бетонні укріплення перед мостом.

Яка ситуація з відновленням будинків у районі?

— За час війни у нас постраждало 3,5 тис. будинків, 264 з них знищені повністю. Але цифри не остаточні, бо оглянути будинок ми можемо тільки за умови, що є або власник, або представник власника. А як оглядати зруйновані помешкання, якщо там нікого немає? Наразі відновлено більше ніж 100 будинків із тих 264 і ще приблизно 1,5 тис., які постраждали внаслідок обстрілів, відновлені: десь не було вікон, десь дахів. Допомагали нам різні міжнародні фонди. Бюджетні гроші працювали лише у 2015-му, коли відновлювали будинки, які були в комунальній власності, а це багатоповерхівки. І то ті кошти витратилися на зовнішні комунікації: дахи, вікна, двері, стіни. Є квартири, де господарів не було, вони й досі з порожніми вікнами стоять. Приватні будинки відновлювали передусім незахищеним верствам населення. І за такою схемою: скажімо, у хаті площею 110 м2, яку знищила війна, раніше жила велика сім’я, тепер там лишилося двоє пенсіонерів. Інженери дивляться на фундамент і пропонують нову конфігурацію будинку, виходячи з потреб людей: 50–60 м2 будинок.

Ще цього року в нас відбулося виїзне засідання урядової комісії. Подивилися на ситуацію, і уряд розробив кілька постанов. Зокрема, щодо компенсацій за житло. Але в них потрібно вносити зміни, бо всім цілком зрозуміло, що в цьому процесі треба відфільтрувати тих, хто виїхав до Росії: їх прийняв Путін, хай собі там і живуть. Нам треба «відсікти» тих, хто виїхав на окуповані території й купив там житло за 3 копійки. Їм там добре, хай собі й живуть. Це зробили. А ще ж треба внести зміни щодо тих переселенців, які перемістилися в межах України, однак згідно з цією постановою втрачають право на компенсації. Вони покинули свої зруйновані будинки й не лишилися жити за місцем постійної реєстрації. От, скажімо, умовний Петренко втратив будинок по вулиці Лебединського, але живе в літній кухні. Тоді він отримує компенсацію. Але якщо в умовного Петренка немає літньої кухні й він перебрався до родичів чи друзів у сусіднє село, то права на компенсацію вже не має. Так само не мають права на компенсацію вимушено переміщені особи, бо вони не живуть у знищеному житлі за місцем прописки. Плюс викликає сумнів сума компенсації. Це максимум 300 тис. грн. Не факт, що цих грошей вистачить на ремонт у новій квартирі. А ми тут говоримо про відновлення будинку. Добре, хай не дають коштів усім й одразу, але фінансування треба збільшити, проте, на мою думку, слід узяти до уваги те, що частині людей уже відновили житло коштом міжнародних організацій.

У чому нагальність ремонту мосту через Сіверський Донець?

— Рішення про відносини з тією територією ухвалює народ. Через Верховну Раду й депутатів, яким делегували повноваження. До нас у Станицю Луганську приїжджало багато народних депутатів, і я всіх запитував, чи повинні ми платити пенсії людям, які лишаються на окупованих територіях. Так, є питання, як саме це робити, за якою процедурою. Але жоден нардеп не відповів мені, що ми маємо відмовитися від них. А це означає, що вони й далі ходитимуть до нас за пенсіями через зруйнований міст. Якщо ви бачили, яким був перехід раніше, то, мабуть, звернули увагу на круті сходи через руїни мосту. Старі люди мусили спочатку лізти сходами вниз, а потім вгору. Восени ці сходи ставали мокрими й слизькими, а взимку вкривалися льодом. Тому ремонт мосту — це суто гуманітарний проект. Щоб полегшити людям перетин лінії розмежування. І без відведення військ, повторюся, це було неможливо зробити.

Нині з нашого боку за процесом стежить Спільний центр з контролю та координації (СЦКК). З боку окупантів — ви могли це бачити — стоять якісь самозванці. Теж із пов’язками СЦКК. Хоча Росія звідти вийшла ще 2017-го. І хто ці люди з того боку, що вдають із себе членів СЦКК, важко зрозуміти.

Добре. Міст ремонтують. А що робити з бойовиками й сепаратистами, які цим мостом ходять?

— Трапляються історії, коли на тому мосту ідентифікують бойовиків. Вони там свого часу навіть «бізнес» побудували: допомагали старим переміщатися через міст. Ба більше, там навіть Владислав Дейнего («міністр закордонних справ ЛНР») ходив і його не затримали. Але це демілітаризована зона. Там не може бути ні комбатантів, ні військових, ні Нацгвардії, ні поліції. Хто цих сєпарів затримуватиме? Яким чином? Це питання поки що не вирішене. Але моя думка така: спочатку треба відремонтувати міст. У процесі вимагати дотримання Мінська про лінію розмежування, яка проходить через середину Дінця. Треба вимагати, щоб ті клоуни із «СЦКК ЛНР» ішли геть.

Як ви собі це уявляєте?

— Було б логічно, якби вони відійшли, скажімо, на 10 м від фарватеру річки. І там, якщо хочуть, хай собі ставлять спостережний пост. Відповідно, за 10 м від фарватеру й наші ставлять такий пост. Але окупантів не має бути там, де вони присутні сьогодні. На середині мосту. Втім, кричати «Зрада!» поки що рано. Поясню, чому. Нині тривають планові роботи: звели обхідний міст, бетонують опори. Щодня через КПВВ ходить більше ніж 10 тис. людей. До речі, перший варіант облаштування КПВВ розраховували на 1 тис. осіб у день. Потік народу збільшився до 2–2,5 тис. Потім змінили правила отримання пенсій і через КПВВ стало по 5–7 тис. осіб проходити. Ми переформатували роботу, наче з потоком народу справлялися, але згодом людей стало більше: до 8–12 тис. осіб на день. Зараз щодня КПВВ перетинає від 13 тис. до 15 тис. осіб. Тому вирішуємо питання зі збільшенням пропускної спроможності.

Але хто за таких умов гарантуватиме безпеку проукраїнським громадянам? Чи нема ризиків, що сепаратисти прийдуть мститися?

— У наших умовах тільки одна можливість потрапити з Луганська до Станиці — пройти пункт пропуску. Тому що саме на нашій ділянці фронту склалися такі умови. Такі ландшафт і географія. Тому що в нас є річка, через яку треба перебиратися. Тому так, сєпари можуть пройтися мостом, перейти його, прогулятися майже кілометр до КПВВ, а далі потрібні документи, які підтверджують особу, і треба пройти контроль. Або розвернутися і йти назад. Я не знаю, як усе це працюватиме в інших точках розведення, але в нас усе тільки так. Ну от прогуляється якийсь сєпар демілітаризованою зоною, подивиться на хороший новий асфальт і піде назад у Луганськ.

Хто і як тоді охоронятиме людей у цій неконтрольованій зоні?

— Звісно, що безпека людей — це найважливіше. І тут питання не вирішене. Я у військових, у поліції питаю: не дай Боже, відбудеться надзвичайна подія в цій демілітаризованій зоні, як туди має потрапити слідчо-оперативна група? Як це взагалі має відбуватися? Розведення військ у нас було в липні. Відтоді відповіді на це питання в мене досі немає. Але всім же відомо: слідчо-оперативна група в будь-якій точці України озброєна. А в нас у демілітаризовану зону не можуть потрапити озброєні люді. Туди навіть прикордонники не можуть зайти. А якщо вони туди зайдуть, то окупанти можуть вважати це порушенням домовленостей.

Також є питання щодо будинків, які опинилися в сірій зоні. У нас їх 74 штуки. Військові мене запевнили, що вони провели цілий комплекс заходів для захисту цієї частини Станиці Луганської. Переконували, що навіть муха не пролетить. Але є такий журналіст Костянтин Реуцький. Він через ту зону пройшов, сходив на залізничний міст у бік Луганська, спокійно повернувся назад і видав репортаж. Я питаю військових: яким чином наші журналісти, не шпигуни навіть, пройшли спокійно там, де не має літати муха, зробили свою роботу й повернулися назад? Ми ж не у XIX столітті живемо. У нас тут цілий комплекс заходів якихось провели. Добре. Припустимо, що перший раз Костя якось проскочив, але ж на зворотному шляху його вже мали зустрічати. Перевірити, що він там робив, чи був у нього дозвіл. Врешті, там же могло бути заміновано!

Ви казали, що 2016-го місцеві обурювалися розведенням військ. А зараз, виходить, більшість жителів Станиці за?

— Минуло три роки. Немає обстрілів, люди заспокоїлися, немає аж такого суспільного запиту. Що вже казати: більшість місцевих мешканців сподіваються, що війна завершиться і настане мир. Але цей «мир» кожен розуміє як хоче. Треба визнати, що більшість людей на прифронтовій території не надто любить Україну. А чого ви хотіли? Тут дивляться російське ТБ, у нас у зоні видимості телевежа з Луганська. А українські канали тут погано ловлять антени. І цих людей п’ять років зомбують через телевізор. Як ви думаєте: вони здатні були за цей час полюбити Україну? Вони просто виживають і намагаються отримати вигоду із ситуації. Вони знають, як і куди, за якою схемою, у які фонди писати заяви або телефонувати щодо матеріальної допомоги. Тут навіть окупанти організовували роздачу допомоги від Владіміра Путіна. Для цього на тому боці мосту поставили вагон, у який треба було звернутися з документами про обстеження житлових умов. Українськими, до речі. І після того виплачували допомогу. 30 тис. рубл., здається, для тих, у кого згоріло житло.

Хтось мав рідню в Луганську, утік туди й отримує дві пенсії. Хтось поїхав туди, щоб почати отримувати пенсію раніше. Цим людям байдуже, від кого брати гроші. Байдуже, на чиїх умовах буде мир: Путіна, Зеленського, Штайнмайєра. Головне, щоб мир. І побільше гуманітарки, бо «нам зобов’язані». І пільги, бо «ми учасники війни». Щонайменше хочуть 50% знижки на оплату комуналки. Ось такі в нас тут розмови бувають.

Вас не лякає, що ці люди вимагають розведення військ по всій лінії фронту?

— Що я категорично не сприймаю, то це поради місцевих щодо розведення військ. Конкретне розташування конкретної позиції мають визначати тільки українські військові. І командир, який відповідає за свою ділянку фронту. І він же відповідає за життя місцевих. Бо в нас були на початку війни історії, коли українська армія лишала певні населені пункти. І ми знаємо наслідки. Тому якщо є навіть невелика, але загроза для людини, то держава має про це потурбуватися, вона не повинна кидати своїх.

Донбас треба розуміти, тут поважають тільки силу. Це моя думка. Але зрозумійте правильно: навіть якщо завтра наша армія зайде в Луганськ, більшість місцевих замість георгіївських стрічок начепить жовто-сині. І на балконах будуть українські прапори. Не тому, що всі раптом поголовно стали за Україну. Просто така кон’юнктура. Хоча на тій території досі з тих чи інших причин лишаються проукраїнські громадяни.

На Донбасі настрої людей міняються залежно від політичної ситуації. Тут це дуже добре відчувається. Щойно почалися розмови про розведення військ, закінчення війни, почалися бурління, мовляв, «усе буде добре, нам дадуть особливий статус, ми об’єднаємося з Луганськом». Багато хто впевнений, що Луганськ буде автономним, що його мешканці зможуть чхати на Київ. Кажуть: «А що нам загрожує? Жили ж ми без військових до війни? Навіщо вони нам потрібні? Хай розводять. Чому лише на кілометр? Хай розводяться до Харкова!». Отакі в нас тут бувають розмови. Хоча моя думка: обговорювати зі скаженими старими бабами долю моїх дітей та онуків, те, у якій державі їм жити, я не хочу.

У чому причина таких настроїв?

— Ну ці люди звикли так жити. І при цьому вважають себе нащадками козаків. Та які ж вони козаки? Козаки ніколи не були кріпаками, вони не працювали на «баріна». Вони були вільними людьми! А ці «товарищи» чекають, коли прийде добрий «барін», ухвалить рішення, яке їм сподобається, і кине шматок хліба.

Хоча насправді на цій території, як і на Західній Україні, виривали корені народу. Тут відбувалося розкозачення. Коли до РРФСР приєднали Україну, провели етнічні чистки, заборонили козацькі символи, зброю. А козак же після служби отримував карабін. Якщо цей карабін знаходили, розстрілювали. Знаходили шашку козачу — розстрілювали. Знаходили форму — розстрілювали. Козаки були самодостатні, мали власні господарства, тому їх розкуркулювали, бо ж треба було якось створювати артілі й колгоспи. А тих, хто був не згоден, відправляли до Сибіру. Тому козаки ненавиділи «дєдушку Калініна», Лєніна, Кірова та інших вождів. А на вільні від козаків території завозили людей з усієї Росії, всю цю бідну голоту. Бо для індустріалізації база тут уже була: заводи збудували іноземці на Донбасі. Лишалося знайти робочу силу.

От вам приклад. 2015-го районна рада Станиці Луганської проголосувала політичне рішення: визнала Росію країною-агресором, а «ДНР/ЛНР» терористичними організаціями. За півроку до мовного закону ми перевели всі школи на українську мову навчання. З боями, зі спробами саботажу, але рішення ухвалили, і зробили це завдяки позиції влади. Бо коли Донбас бачить слабкість влади, починаються «танці». От цього року відбулися вибори, влада заговорила про те, що мовний закон треба оцінити. І в нас люди вже балакають: «Так а що, можна переходити назад на російську?». Тому ще раз кажу: щодо розведення військ я не радився б із цими людьми.

На Луганщині, у вас у районі люди усвідомили зв’язок між так званим референдумом і війною, яка почалася після нього?

— Почнемо з того, що організатори так званого референдуму — це лише купка людей. Основна маса — це зазомбоване стадо, яке йшло на «голосування». Бо 2014-го влада дала слабину, була зайнята іншими речами й на Донбасі з’явилася сила, яка сказала йти на «референдум». І вони пішли. Насправді ці люди все усвідомлюють, усі взаємозв’язки. Але людина — це такий організм, який ніколи винним себе не робить. Неважливо, що відбувається, спочатку людина каже: «Ні, то не я». Так склалися обставини, це чиїсь підступні плани — усе, що завгодно, але «не я». Так і ці заявляють: «Ну сходили ми на цей «референдум», ну дурні. Так що, нас тепер треба стріляти?».

Як у місцевих із проросійськими настроями?

— Росію тут любити не перестали, але розуміють, що Путін негідник, тому що «обманув». Місцеві ж сподівалися, що їх заберуть так само, як Крим. Люди були зазомбовані, правда. У мене навіть часом складалося враження, що це я ненормальний, бо не можуть усі одразу з’їхати з глузду.

2014 рік. Прагматичні штуки. Хочуть вони собі створити власну «державу» в окремо взятому регіоні: вигнати олігархів, які «знущалися над областю», усе в них забрати й жити, не знаючи горя. Таке вже було, але уроки історії більшість, мабуть, прогулювала. Я кажу: «Добре, але давайте прагматично. Ми платимо пенсії і збираємо податки на ці пенсії, виплачуємо 14,5 млн грн, збираємо 2,5 млн грн. Де ще взяти 10–12 млн грн?». Мені нічого не відповідають. Один особливо талановитий запропонував, щоб усе було, як колись у козаків: щоб діти утримували своїх старих родичів. Потім подумали й вирішили, що для «молодої держави» десь гроші знайдуть. Я їм кажу: «Бюджет нашого району — 150 млн грн. Власних грошей ми збираємо 30 млн грн. Де ще брати 120 млн грн?». І вони ще, головне, дивуються: куди спрямовується стільки грошей. А вони ж не задумувалися, що в районі треба утримувати медицину, освіту, клуби, бібліотеки, соціальний захист, ми платимо за воду, світло й газ. Відповідь, яку вони знайшли: «Ну так десь же беруть». Ага, беруть. З державного бюджету у формі дотацій і субвенцій. Бо нема в Україні самодостатніх сільських районів, а сама країна живе завдяки агломераціям, де зосереджені або бізнес, або велике виробництво. Так, наші сусіди, Ровеньки або Алчевськ, могли кричати, що вони дають у бюджет більше грошей, а отримують менше. Але в нас куди люди лізли?

Потім ці «революціонери» вирішили, що продаватимуть вугілля. Я пояснюю: доставка до нашого кордону тонни вугілля з Кузбасу вартує приблизно 300 грн. Антрацит, між іншим. Ми ж купуємо в наших шахт орієнтовно за ціною 1,5 тис грн за тону. І ще 500 грн на кожну тонну платить держава. Тобто 2 тис. грн. Мені відповідають: «Путін умний. Він амєрікосов строіт, нормальний мужик». Раз він розумний, кажу, то якого милого має купувати наше вугілля за ціною 2 тис. за тонну, коли в нього є за 300 грн? Він просто позакриває шахти, бо вони насправді нікому не потрібні. Навіть Україні. Це величезна гиря на бюджеті країни. Але Україна носиться з тими шахтами й шахтарями, навіть якщо воно збиткове. То кого ми насправді годуємо? Де? Ми дотаційна область. І я казав, що стріляти треба було в 1990-х, коли бандити від влади різали заводи на метал і нове обладнання продавали як металобрухт. А тепер уже пізно, ми в стані глибокої економічної депресії. І для «самостійності» жодного економічного підґрунтя не було. Таким чином доводилося людям пояснювати ситуацію. Когось вийшло переконати, когось ні.

Утім, Росію все одно ніхто не розлюбив. Адже зарплати там вищі, пенсії теж, є регіональні надбавки. На ціни там справді ніхто не дивиться. А ще вважають, що росіянам повезло з президентом, хоч і вважають Путіна негідником, бо він обманув. А загалом «Росії повезло», її люди люблять через телевізор. От уся Україна сміялася над Плотницьким, коли він ділив три мішки картоплі чи шукав огузки з птахофабрик, а для місцевих це «ох який керівник: зміг розібрати курку на частини й питає, куди ділися огузки!». У Києві з цього сміялися, бо то Київ, а тут це сприймалося нормально. Мені здається, найбільша наша проблема — втрата духу свободи. На жаль.

Хоча, попри все це, за період війни в нашому районі відбулося стільки змін, скільки не було від часів проголошення незалежності. Триває децентралізація, змінилися правила розподілення бюджету, з’явилися гроші для ремонт комунальних закладів: лікарень, шкіл, дитсадків. Ми змогли закупити транспорт для сільської медицини й шкіл, а наші діти за ці роки побачили майже всю Україну завдяки програмам з оздоровлення й відпочинку — від Харкова до Ужгорода. Фактично вони побували всюди. І всі ці зміни відбувалися, зокрема, під час активних бойових дій.

----------------------

Юрій Золкін народився 1966 року в Узбекистані в родині військового. 1987-го закінчив Донецьке вище військово-політичне училище, 1999-го — Луганський інститут внутрішніх справ. Служив у Збройних Силах України, органах внутрішніх справ. Голова районної ради Станично-Луганського району (2014), призначений головою Станично-Луганської райдержадміністрації в березні 2015 року.

Станіслав Козлюк

Матеріал друкованого видання № 45 (625) від 7 листопада

⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.

 

[fesky64]

Зачем? Вспоминайте, во что он, бахнутый и.. такие же придурки превратили нормальную новостную Тему. Вы желаете этой Теме той же участи? Если есть желание, пройдите в Политику в Тему про Отзывы. Та тема тоже превращается в "обиженку" и опять бахнутый, брасс и другие фейкометы, и опять все про порохоботов, шоколад и свинарчуки как бонус..

Не нуди.

 

[Part11]

 

[Pauk]

Die Welt: Новий світовий порядок

Правила гри змінюють два чинники: відхід США Дональда Трампа зі світової арени та становлення Китаю як другої супердержави. Для Європи настав час визначитися, як позиціонувати себе в цій новій географії сили

Європа

Коли 1989 року впала залізна завіса, Європа дивилася в майбутнє з оптимізмом. Радянський Союз був ослаблений і розпався на частини, Східною Європою прокотилася хвиля демократизації, а найважливішим інструментом стабілізації регіону докорінних змін була перспектива членства в ЄС і НАТО, що згодом і відбулося в кілька етапів. Здавалося, за винятком воєн на Балканах, що здійснюється оптимістична візія «єдиної, вільної і мирної Європи». І країни Європи взялися отримувати перші такі бажані дивіденди миру. Але з остаточною перемогою демократії історія не закінчилася. Навпаки, вона повернулася у формі авторитарної та реваншистської Росії на чолі з Владіміром Путіним, який хотів повернути своїй країні колишню велич і знову зробити з неї противника й конкурента Заходу. Символом цього загрозливого становища стали путінський гібридний бліцкриг у Криму, після якого відбулися анексія і російська війна, що триває на Сході України. Вперше за повоєнну історію територіальна цілісність європейських національних держав під великою загрозою.

Окрім того, широкомасштабними дезінформаційними кампаніями Москва намагається впливати на демократичні процеси ухвалення рішень на Заході. Мета — так розділити європейців, щоб вони передовсім займалися собою. І досі цей план спрацьовує. Обрання Дональда Трампа на посаду американського президента став віхою і для Європи. Сім десятиліть вона покладалася на захист США. Вони уможливили примирення колишніх західноєвропейських воєнних противників та проект європейської єдності. Європейці так звикли до американського захисту, що навіть не могли припустити закінчення часу Pax Americana у Європі. Найпромовистіший доказ цього — німецькі видатки на оборону, які, на відміну від гостроти конфліктів у світі, не зросли.

Щоправда, американські війська ще присутні в Європі й посилили свій контингент на загроженому східному напрямку. Але Трамп раз по раз підживлює сумніви, чи дотримається він своїх союзницьких зобов’язань. Європейські нації починають розуміти, що їм, імовірно, доведеться робити те, чого вони не робили вже 70 років: самим дбати про свою безпеку. А вони до цього виклику не готові ментально й не мають достатньої матеріальної бази. Європа тільки починає пристосовуватися до наслідків глобальних торгових воєн. Президент США погрожує новими ввізними митами, закидаючи ЄС недобросовісну конкуренцію через недопустимі субвенції. Китайці для просування своїх політичних інтересів використовують економічні важелі. Інвестуючи в Східну та Південну Європу, вони купують собі вплив та підвищують потенціал і надалі розділяти європейців.

Близький Схід

Події на Близькому Сході визначають передовсім два чинники: сутички між державами регіону, які виникають і через релігійні суперечності, і зміщення сфер впливу двох глобальних гравців — Росії та США. Сунітська Саудівська Аравія та шиїтський Іран — головні противники в регіоні — після закінчення нафтового буму мають запропонувати своїм громадянам нову бізнес-модель. Обидві держави хочуть захистити свою авторитарну систему від революцій. Обидві намагаються посилити свою безпеку, шукаючи союзників у регіоні для боротьби проти іншої сторони. Так Іран підтримує бойовиків, які борються за владу в Лівані, Сирії, Іраку та Ємені.

Саудівська Аравія протистоїть цьому насамперед разом з Об’єднаними Арабськими Еміратами та Єгиптом. Важливою причиною всіх цих нових кризових моментів були докорінні глобальні зміни після холодної війни. Адже доти регіон був чітко поділений на два табори. Перший орієнтувався на Захід і до нього належали передовсім багаті на нафту монархії. Другий — тісні союзники СРСР: Сирія, Північний Ємен, Організація визволення Палестини та до пізніх 1970-х Єгипет. Після закінчення конфронтації блоків здавалося, що Сполучені Штати залишилися єдиною силою порядку. Але ця роль виявилася важчою, ніж очікувалося. Коли іракський диктатор Саддам Гусейн у 1990 році напав на емірат Кувейт, США створили альянс і ввійшли в Ірак. Попри поразку Гусейн залишився при владі. Але напад американців спричинився до підйому терористичної групи «Аль-Каїда». Наслідком стали 11 вересня та вторгненння США в Ірак і Афганістан.
Тоді як модель терористичних загонів поширювалась, арабські держави опинилися на межі своїх можливостей. Демократизацію США намагалися підтримувати в Єгипті політично, а в Лівії військово, і зазнали поразки в обох випадках. Із Сирії Вашингтон повністю вийшов і таким чином передав її у сферу впливу Росії. Із 2000-х Росія перевербовує на Близькому Сході західних союзників. У Сирії російський диктатор допоміг Асаду перемогти й водночас став контактною особою для саудитів і турків, традиційних союзників США, які брали участь у конфлікті. Вихід американців з Північної Сирії посилює враження, що Вашингтон віддає своє лідерство. Тепер дехто навіть вважає, що Владімір Путін може сприяти компромісу між Саудівською Аравією та Іраном.

США

Раптово оголошений і швидко здійснений вихід американських солдатів із Північної Сирії символізує основний напрямок зовнішньої політики Сполучених Штатів. Почалася відмова від інтервенціонізму, який позначав США з часу Другої світової війни. Основний напрямок задано. І це пов’язано не так із Дональдом Трампом, як із баченням американського народу: за останні десятиліття Вашингтон надто активно діяв на світовій арені, заявляє весь політичний спектр, передовсім наголошуючи на залученні багатьох (врешті вбитих і поранених) солдатів і мільярдних видатках. «Слід попрощатися з нескінченними війнами», — раз по раз каже Трамп.

«Великі нації не ведуть безкінечних воєн», — заявив Трамп у своїй лютневій промові до нації. Серед перших, хто після цього пасажу зірвався на ноги й аплодував, була Елізабет Воррен, ліва сенаторка-демократка з Массачусетсу. Вона може стати конкуренткою Трампа у 2020 році. Зовнішньополітичні відмінності є в їхніх стилях, але не в основному напрямку. США знову більше зосереджуються на собі, навіть якщо завтра точно не виведуть своїх солдатів із Європи, а післязавтра свої підрозділи з Південної Кореї.

Щоправда, нині поза межами США розміщені ще 200 тис. американських солдатів. Окрім того, Вашингтон більше стежить за Китаєм, ніж за Європою, адже в країні з населенням 1,4 млрд небезпідставно бачить свого найбільшого конкурента. Сполучені Штати, які з часу свого заснування орієнтувалися на Атлантику, стають тихоокеанською країною. На їхньому західному узбережжі офіси мають великі технологічні компанії, як-от Amazon, Apple, Facebook, Google — своєрідна нова Америка. У громадських автобусах Сан-Франциско лунають оголошення англійською, іспанською та китайською мовами. Отже, якщо американці й мають ще інтерес до якогось регіону світу, то це до Азії. Трамп веде торгову війну з Китаєм, але він навряд чи буде останнім президентом, що змагається з Пекіном. Звернення до Азії як основну зовнішньополітичну лінію задав у Вашингтоні добрі 10 років тому такий собі Барак Обама.

Східна Азія

Азійсько-Тихоокеанський регіон геостратегічно дуже близький Європі. Дотеперішній порядок у регіоні — продукт Другої світової війни: із Японією в ролі Німеччини як агресора, для якої війна закінчилась катастрофою і яка потім під захистом США ступила на шлях до вільної, мирної демократії. Східна Азія поряд із Північною Америкою та Європою — один із трьох стовпів, на які спирається США як глобальний гравець. Як і в Європі, у регіоні розміщені десятки тисяч американських військових. Союзники в регіоні, передовсім Південна Корея та Японія, покладаються на ядерну парасольку США так само, як Європа.

Регіон переживає два геостратегічні землетруси. Перший триває вже чотири десятиліття: нестримне зростання Китаю з країни, що розвивається, до другої світової потуги та єдиного серйозного конкурента США. За президенства Сі Цзіньпіна КНР узяла виразно націоналістичний курс. Китайська самосвідомість не залишає в регіоні місця для другої сили порядку: країна з історією в 5 тис. років не тільки називає себе Середнім Царством, а й вважає центром світу. Американці для Китаю тільки вискочки й непрошені гості. Пекін не лише висловлює претензії на Гонконг і Тайвань, а й вважає зоною свого впливу райони біля власного узбережжя та виразно це демонструє, раз по раз провокуючи на морі США та їхніх союзників, насипаючи свої острови, перетворюючи їх на військові форпости.

Другий землетрус спричинив Дональд Трамп. Його «Америка передусім» має в Азійсько-Тихоокеанському регіоні дві суперечливі сторони. З одного боку, президент США взяв протекціоністський курс, хоче надати преференції американській економіці перед імпортом із Китаю і веде проти Пекіна торгову війну. З другого — азійська «стратегія» Трампа схожа на його європейську політику. Америка раз у раз дає привід своїм союзницям Японії та Південній Кореї сумніватися у її відданості. Наприклад, зміною курсу щодо Північної Кореї. А Німеччина ще десятки років тому економічно узалежнилася від Китаю і лише поволі починає розуміти, що нова східноазійська супердержава хоче зробити свою антиліберальну ідеологію головним товаром на експорт.

Матеріал друкованого видання № 45 (625) від 7 листопада

⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.

 

[Pauk]

За трьома зайцями

Французька преса все рідше називає війну на Сході України російською агресією

Українське військо проти повсталих сепаратистів. Москва лише «надає підтримку проросійським бойовикам», а не агресор та розпалювач війни. Таких штампів у матеріалах про події на українському Сході хоч греблю гати. Винятки, звичайно, є. Але більшість публікацій французької преси на українську тему не заглиблюється в подробиці й не досліджують первинні причини того, що відбувається між Україною та Росією. «Конфлікт», «протистояння», «конфронтація»... Синонімічний ряд обережно оминає слово «війна». Дивного в цьому небагато, бо й офіційний дискурс не називає речі своїми іменами.

Чому так сталося? Як вийшло, що після перших гострих, професійних репортажів з-під Слов’янська навесні 2014 року більшість французьких медіа від нашої війни «втомилася»? На рівні мейнстриму обтічні визначення остаточно перекочували до газетних публікацій після підписання Мінська-2.

«В Україні війна закінчилася?» — не перший рік радісно розпитують знайомі. Це теж не дивно: позиційна війна не надається до белетристики.

Заради справедливості варто визнати, що відповідальність за таку зміну акцентів лежить не тільки на французьких колегах, для яких війна на Донбасі — це лише одна з гарячих точок планети, а й на невдалій комунікації Києва. Ані Майдан, ані наступні п’ять років не викристалізували в суспільстві потужної політичної сили, яка відображала б його ідеали та гуртувала б усіх тих, хто бореться за свободу України. Немає активної, консолідованої позиції — немає й системних комунікаційних стратегій. Порошенко був вправним президентом компромісу, але так і не став президентом національного консенсусу. Та він хоча б опирався як міг примусу до миру на умовах агресора. Його наступник пішов іншим шляхом.

Недосвідченість і демонстративна гнучкість Зеленського підштовхнули західних переговірників та зарубіжну пресу до завищених очікувань. «Зеленський визначив своїм пріоритетом встановлення миру», «з приходом до влади Володимира Зеленського з’явилася надія на швидке закінчення війни», — читаємо в прес-релізах Єлисейського палацу, у повідомленнях France Press, у численних газетних публікаціях. У простого читача складається враження, ніби саме від України, а зовсім не від Росії-агресора залежить, коли ця незрозуміла війна припиниться. А що французькі політики та медіа роками розповідають про «конфлікт проросійських сепаратистів та української армії», то в суспільній думці цілком природно з’являється ілюзія чогось подібного до громадянської війни. І теж нічого дивного, якби ця версія подій у загальних рисах не збігалася з наративами кремлівської пропаганди. Коло замкнулося.

Ні, критичні голоси, що вимагають називати речі своїми іменами, звичайно, лунають. Але їх меншість. Один із прикладів — недавня публікація найбільшої щоденної регіональної газети Ouest France, де знаходимо таку оцінку ситуації: «У Європейському Союзі ніколи не буде справжнього миру, допоки на території одного з його сусідів триватиме війна. А в Україні війна точиться впродовж шести років. Росія, порушуючи міжнародне право, нехтуючи своїми зобов’язаннями перед Україною, захопила у 2014 році Крим.

Потім відрядила свої бойові одиниці на Донбас... Доки Москва заперечує свою очевидну участь у війні проти України, мінські угоди будуть лише підставою для припинення вогню».
Французький політолог, фахівець із питань геополітики Ніколя Тензер називає замовчування правдивої ролі Росії у війні на Донбасі «первородним гріхом» західного політикуму. «Мінські угоди, — визнає знайомий французький політичний журналіст, — це, по суті, обмін територій на ілюзію миру. Зрозуміло, що Україну від початку вони не могли влаштовувати. Але не підписати їх тоді Київ не міг — то була запорука західних санкцій проти Росії та фінансової допомоги Україні». Вітчизняна дипломатія могла б спробувати, як пропонує колишній посол України у Великій Британії Володимир Василенко, заявити угоди укладеними під примусом і спробувати їх переукласти. Чому б ні? Аби знайшлися в Києві політична воля та бажання залучати таких фахівців, як Василенко, до переговірного процесу.

Рух спротиву капітуляції, до якого крім професора Василенка входять й інші відомі українські дипломати та інтелектуали, напрацював альтернативний план мирного врегулювання на Донбасі, про який, на жаль, поки що не написала французька преса. Натомість позитивних відгуків про миротворчі старання Зеленського не бракує. «Армія та сепаратисти зробили крок назустріч миру», — повідомляє часопис La Croix. «Зеленський намагається зорганізувати саміт у «нормандському форматі», щоб припинити війну», — інформує Euronews. «Завдяки Зеленському відновлюється діалог із Москвою та відбувається обмін полоненими», — розповідає RFI.

Чи правомірно буде зробити висновок, що новий український лідер здобув позитивний імідж у Франції? Мабуть, ще ні. Неординарність ситуації викликає цікавість. Відомо, що в близькому колі Макрона побоюються появи на наступних президентських виборах якоїсь подібної кандидатури — до українського експерименту уважно придивляються. Французька преса також подає Зеленського виразником сподівань більшості українських громадян. «Його високий результат у Єлисейському палаці зрозуміли як втому українського суспільства від війни та втрат, а також готовність на поступки, — пояснює колишній французький дипломат. — Ця нова реальність стала одним із аргументів появи нової політики щодо Росії. Знову знадобився Юбер Ведрін, автор концепту примирення в ім’я реалізму...»

Проте певний невеликий кредит довіри у французькій пресі Зеленський має. Без ілюзій. Нещодавно Le Monde вкотре нагадав про неоднозначні зв’язки нового лідера з олігархом Коломойським, а також про нищівні наслідки оприлюднення стенограми розмови з Трампом. «Кількома словами Володимир Зеленський, який обіцяв зробити в Україні генеральне прибирання, перетворився в очах громадськості на новачка, яким вправно маніпулюють великі світу цього, — зазначив часопис. — Зірка Володимира Зеленського зблідла».

Схоже, пропонуючи зібрати в Парижі саміт у «нормандському форматі», Емманюель Макрон планує вбити відразу не двох, а трьох зайців. Насамперед знайти підстави для скасування санкцій проти Росії, на чому давно й активно наполягає потужне проросійське лобі Франції. Звідси різноманітне задобрювання агресора аж до можливої поради Єнсу Столтенберґу не зустрічатися зі звільненими українськими моряками в Одесі. Президентська прес-служба не прояснила цей момент на запит Тижня, але гіпотеза здається цілком правдоподібною. Другий момент — гостра потреба зміцнити успішною історією власний рейтинг у перспективі наступних виборів. Третій французький інтерес в організації зустрічі «нормандської четвірки» в Парижі — прагнення лідерських позицій у дипломатії ЄС у контексті Brexit.

Французька преса власний національний інтерес відчувати та формулювати вміє. Обережна лексика в текстах про останні події в Україні — це також передчуття політичних змін, із оцінкою яких ще треба буде розібратися.
Втім, попри загальний обережний тон, сувора оцінка дій Кремля в Україні у французьких медіа таки з’явилися — у виступі генсека НАТО в Одесі. «Росія мусить припинити підтримувати бойовиків на Сході України й забрати свої війська та зброю з української території. Часом виникає враження, ніби це Росія вирішуватиме, вступить Україна до НАТО чи ні. Але Росія не мусить висловлюватися на цю тему», — цитують Єнса Столтенберґа численні ЗМІ. Усі все розуміють насправді. Навіть якщо не кажуть.

Алла Лазарева, Париж.

Матеріал друкованого видання № 45 (625) від 7 листопада

⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.

 

[Pauk]

Аттіла був би радий

Фото : Reuters

Чого чекати від зближення Угорщини та Туреччини

З вершини Пагорба троянд, що на правому березі Дунаю, відкривається чудовий вид на Будапешт. Туристи приходять сюди дедалі частіше, так само й турецькі паломники. 9 жовтня 2018 року на цьому пагорбі свої промови виголосили два політики з на той час уже сумнівною репутацією та авторитарним баченням. Одним із них був угорський прем’єр-міністр Віктор Орбан, другим — турецький президент Реджеп Таїп Ердоган. Вони презентували відреставрований мавзолей турецького поета-дервіша Ґуль Баби. Той прийшов до Буди разом з османськими завойовниками у XVI столітті, де й помер. Місце вічного спочинку цього поета (пізніше його визнали святим) врешті стало найпівнічнішим місцем паломництва мусульман, а після спільного відкриття цілком може стати символом нового політичного союзу між Угорщиною і Туреччиною.

У передвиборчій програмі керівної угорської партії «Фідес» ще 2010-го зазначалося, що країні потрібне «нове відкриття світової економіки, яке включатиме й східний напрямок». Відтоді стартує відлік посиленої угорсько-китайської та угорсько-російської економічної співпраці, а також налагодження відносин і пошук ринків у тюркських країнах.

З вершини Пагорба троянд, що на правому березі Дунаю, відкривається чудовий вид на Будапешт. Туристи приходять сюди дедалі частіше, так само й турецькі паломники. 9 жовтня 2018 року на цьому пагорбі свої промови виголосили два політики з на той час уже сумнівною репутацією та авторитарним баченням. Одним із них був угорський прем’єр-міністр Віктор Орбан, другим — турецький президент Реджеп Таїп Ердоган. Вони презентували відреставрований мавзолей турецького поета-дервіша Ґуль Баби. Той прийшов до Буди разом з османськими завойовниками у XVI столітті, де й помер. Місце вічного спочинку цього поета (пізніше його визнали святим) врешті стало найпівнічнішим місцем паломництва мусульман, а після спільного відкриття цілком може стати символом нового політичного союзу між Угорщиною і Туреччиною.

У передвиборчій програмі керівної угорської партії «Фідес» ще 2010-го зазначалося, що країні потрібне «нове відкриття світової економіки, яке включатиме й східний напрямок». Відтоді стартує відлік посиленої угорсько-китайської та угорсько-російської економічної співпраці, а також налагодження відносин і пошук ринків у тюркських країнах.

Під час зустріч у Баку Ердоган висловив подяку угорському прем’єру за підтримку на міжнародній арені. Слід зазначити, що Орбан декларував свою підтримку Туреччини й раніше. «Хоч би якими були антитурецькі заяви у важливих країнах ЄС, Угорщина ніколи не приєднається до них», — наполягав він під час відкриття турецько-угорського бізнес-саміту в Анкарі два роки тому. Продовжуючи пошуки економічних партнерів, незважаючи на етнічні рамки, Віктор Орбан став почесним гостем на відкритті фестивалю «Всесвітні ігри кочівників» у киргизькій Чолпон-Аті торік. Разом із фестивалем там відбувався саміт Ради співпраці тюркомовних країн, де угорський прем’єр заявив, що «угорці вважають себе пізніми нащадками Аттіли», а угорська є «родичкою тюркських мов». У своїй промові він був таким улесливим до господарів, що економічний і політичний розвиток тюркських країн назвав «фантастичним», а визнання угорців «східним народом» для нього як похвала. Під час промови він також зауважив, що угорський Ексімбанк відкрив кредитну лінію на $1,5 млрд, щоб розвивати економічну співпрацю з тюркськими країнами.

Попри позитивні тенденції впродовж останніх років рівень економічної співпраці Угорщини з Туреччиною все ще далеко не найвищий. Однак у цій грі є ще третій гравець — Владімір Путін. На відміну від інших європейських столиць, Будапешт приймає російського лідера не вперше протягом п’яти років російсько-української війни. Так само, попри санкції ЄС, товарообмін між Угорщиною та Росією, за словами Орбана, у 2018-му зріс уперше з часу їхнього запровадження проти РФ.

30 жовтня, якраз посередині часового відрізка між двома зустрічами Віктора Орбана з Реджепом Ердоганом і за тиждень після своєї зустрічі з останнім, Владімір Путін відвідав Будапешт. Головна тема, яку російський лідер там обговорював, також мала радше тристоронній характер. Ідеться про газопровід «Турецький потік».

Проект «Турецький потік» з’явився після того, як Росія закрила проект «Південного потоку». Останній започаткували у 2007 році, щоб транспортувати російський газ по дну Чорного моря до Болгарії й далі до Європи. Однак у квітні 2014-го, з початком його будівництва під Анапою в Росії, Європарламент ухвалив резолюцію, у якій рекомендував відмовитися від будівництва цього газопроводу через його невідповідність нормам ЄС. Тоді Болгарія, територією якої мало відбуватися транспортування газу, заявила про призупинення будівництва. Власне, у грудні 2014 року Владімір Путін офіційно оголосив про закриття проекту й початок співпраці з Туреччиною для будівництва такого самого газопроводу. Нині Туреччина є найбільшим ринком для експорту газу з Росії після Німеччини, і через неї РФ збирається транспортувати свій газ «Турецьким потоком» до Болгарії, Сербії, Угорщини та Словаччини.

Під час зустрічі в Будапешті угорський прем’єр заявив, що його країна прагне приєднатися до «Турецького потоку» якнайшвидше. Віктор Орбан та Владімір Путін на завершальній прес-конференції після зустрічі в Будапешті повідомили, що захист християн на Близькому Сході та питання міграції є ключовими у відносинах двох країн. Зокрема, за словами Орбана, Угорщина разом із Росією відбудовує церкви на Близькому Сході й відкриває фабрики, щоб гнані християни мали робочі місця й могли прогодувати себе та сім’ї. Цікаво, що разом із заявами на зустрічах Тюркської ради Віктор Орбан спрямовує кошти для будівництва церков російського патріархату в Угорщині, де ця конфесія має лише понад 2 тис. прихожан. Аналітики вважають, що таким чином він намагається здобути прихильність Владіміра Путіна. Останній зовсім не проти грати головну скрипку в цьому тріо.

7 листопада, коли Реджеп Таїп Ердоган приїде до Будапешта, Віктор Орбан буде не менш улесливим. Як повідомляють місцеві медіа, окрім обговорень на рівні двох урядів у Будапешті планують відкрити приватну турецьку школу за фінансування близької до турецького уряду Turkish Maarif Foundation. Обидва лідери, очевидно, також говоритимуть про мігрантів і ситуацію в Сирії. Адже Орбан вважає, що Угорщина має розглядати турецьке вторгнення до Сирії як те, що в її інтересах, а саме стримування міграційної хвилі з Близького Сходу в Туреччині.

Зближення Угорщини з Туреччиною та Росією на противагу західним блокам — це небезпека як для ЄС, так і для НАТО. Але з угорського боку це здається прагматичним розрахунком Будапешта.

Ольга Ворожбит

Матеріал друкованого видання № 45 (625) від 7 листопада

⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.

 

[Pauk]

 

[Pauk]

У Польщі допустили консула до затриманого співробітника секретаріату українського омбудсмена Мазура — МЗС

⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.

Під посольством Польщі у Києві

 

[pomorin]

Мені здається, найбільша наша проблема — втрата духу свободи. На жаль.

навіть не втрата, а і не здобуття. Останні вибори якраз показали, що не має значення географія чи історія. Освіта чи досвід. Зрештою, популісти колись змогли розвести навіть просвічених німців. Що вже казати про малоросів.

 

[Pro et contra]

Алексей Арестович
Вчера ·

Среди возражений против возможности большой войны с россией, шестой год мне приходится выслушивать такое:

- Хуйлу это невыгодно, будут тяжелые последствия для росиии.

Благородные доны, большого ума мужчины, женщины и гендерно чутливі, порождающие сию сентенцию раз за разом, с завидным постоянством, очень любят свою способность порождать и не любят реальность.)

В реальности, немного не так.

Например:

1. Убийство - очень невыгодно убийце.

Ты теперь на всю жизнь - преступник, всю жизнь теперь надо прятаться, найдёт полиция - посадят, найдут друзья - убьют.

Крайне невыгодная затея.

Сколько таких невыгодных затей каждый день?

2. Мир состоит из результатов войн, которые не должны были начаться.

Вот - Первая мировая.

Она была настолько невыгодна всем, кто ее начал (и оказалась еще более невыгодна в конце), что до сих пор специалисты никак не могут понять, как же она все-таки могла произойти, ведь жуткая неполезность ее была ясна с самого начала?..

В результате этого, очень невыгодного мероприятия, четыре императора, начинавших войну, лишились империй, десять миллионов человек распрощались с жизнью.

Или, возьмём, скажем, советское вторжение в Афганистан.

Попробуйте найти там хоть какую-нибудь выгоду?..

Аналогично, американское вторжение в Афганистан.

3. Горячую войну против Украины россия (страна-террорист) ведет шестой год подряд.

росиии не надо начинать войну, ей надо всего лишь эту войну немножко расширить.)

4. Ошибка, имеющая место быть в суждении про «невыгодность» - одна из типовых когнитивных ошибок, ставшая банальщиной ещё веке в 13-м.

Называется: «попытка залезть в чужую голову и решить за него, что ему ценно, а что нет?».

Это просто распространённый пример ложной логики и ошибочного мышления.

Правда, сегодня мало кто обьясняет, что делать подобную ошибку неприлично даже в быту, а уж в планировании...)

А уж в оборонном планировании...))

5. Большинство войн в пост-Вестфальском мире носят превентивный характер.

Т.е. решение о начале войны принимается, исходя не из того, что а) случилось б) может случится, а из в) может случиться, а не должно.

Например, вступление Украины в НАТО.

Или наш значительный экономический успех.

Так что «невыгодность» невыгодности - рознь.)

 

[Roman_11]

Не на долго - это на сколько? год? десять? век? мне бы твой оптимизм. но я вижу, сколько кацапы вбухивают бабла в Крым и понимаю, что я вряд ли увижу его снова украинским. кто-то за это ответит?

Ответят, я очень надеюсь на это "разведение" и что в результате зели хватит духу признать и осветить, кто реально срывает "перемирия"... но мне все-таки непонятна та хуйня, шо ты нес про язык....

 

[Roman_11]

Ну шо котики, я сегодня в состоянии спілкуваться со тьмой и тем с набором букв и цифрой в нике на равних, так що запитуйте запитання)))

 

[Roman_11]

Ничего за пять лет не поменялось.
Приходит кульок и спокойно с расстановкой называет
все белое черным и наоборот. Но он откровенный
ватник и никогда этого не скрывал, а вот поддельник евоный,
затесался к зрадойобам в темку и года три прикидываясь патриотом
разлагал помойку изнутри Теперь, как вскрылся, рубит правдоматку,
а Ромка- лошара синеносая, продолжает за ним бегать, шо курица
с отрезанной головой

Короче работают парами, а иногда к ним в помощь подтягивается кто то
из полезных лохов типа Ромки..

Ти зараз війсковослужбовця лохом назвав... ну згоден, багато хто повівся на обіцянки петі і в ітоги опинились лохами..... Ну хто крім лоха буде захищати Україну.... Яскравий приклад це ти, не лох і майже всі дописувачі цієї гілки! Вітаю вас, ви не лохи!!!!

 

[Roman_11]

Де люди были?
- Все в наличие, согласно штатному расписанию... !

Спасибо (с)

Ще про устав і 22-23 статтю спитай, шо зовсім йобнулся, дрючити по уставу можно тільки коли загрози нема)))) Привіт Мамалую, депутату, який не виконав уста, но, сука, депутатом став😂

 

[Roman_11]

Осталось пересчитать тех, кто в 2014г оказал сопротивление РФ. ПАП, Геращенко, Арьев, Климкин, Забродский... их не так много. Дождемся, пока всех посадят?

Мои источники сообщают, что в Донецк в последние дни зашло много арты. Зе, как там перемирие, сцуко?

Твой источник))) смешно))) Сука, дрожащий хер, которий сидит ровно на жопе в Макеевке про источник верещит, до слез😂 ти зрозумій, коли (не якщо) прийде Україна, а вона прийде і в Макєєвку!!! Ти не будешь отримувати двойну пенсію))))

 

[Roman_11]

Похоже, начинается кампания против Турчинова. В одной Зе-группе уже появилось с утра сообщение, что Турчинов на днях сбежит за границу, потому что у следственной группы есть доказательства о его сговоре с Хуйлом, по которому он сдал Крым росиии в 2014-м. Сообщения от Вокса - в ту же степь.

Вокс, интересно если - поищи в этой теме 2014-й год. Точнее, в связанных предыдущих, их было больше десяти, начиная с 2014-го. Там уже все было проговорено, почему не стреляли, почему не воевали, почему сдавали. По новой тебе никто ничего объяснять не будет.

Или тебя в интернете забанили?

А шо не сдавал?