После утверждения в росиии коммунистического режима и превращения Малороссии в «Украинскую Советскую Социалистическую Республику» (УССР) дело украинизации было поставлено на государственную основу и приняло совершенно иной размах. Задействованными оказались все возможные структуры власти, от законодательных до карательных. Для перевода Русского населения на «мову» были созданы «тройки по украинизации» (по типу печально знаменитых «троек ГПУ»), а также тысячи «комиссий» того же рода. Тут уже не только переводилась на новояз документация, вывески, газеты, но даже разговаривать в учреждениях по-русски запрещалось. И просто увольнениями уже не ограничивались. Только один из тысячи примеров.
...
Історію української літературної мови під совєтами можна поділити на три доби: 1. Доба русифікації, 1917-1923 роки, 2. Доба українізації, 1923-1933 роки й 3. Доба комунізації, 1933 р. до наших днів. ...
1. ДОБА РУСИФІКАЦІЇ
Орган українських соціял-демократів, що тоді співпрацювали з большевиками, "Червоний Прапор", писав про це так (Київ, 9. III. 1919 р.): "Братські відносини (большевиків до українців) занадто безцеремонні, і посягають не лише на хліб і цукор, але й на душу народу. Такої шаленої й ганебної русифікації, яка йде тепер хвилею по всій Україні, ми не знали. Ні одної листівки українською мовою для українського населення, ні одної брошурки, ні одної газети радянської влади українською мовою. Українська мова виганяється звідусюди, де б тільки вона не була. Ціла низка наказів про вживання "общепонятного" — це ознака часу. І на скромні вимоги українського громадянина забезпечити й йому також приналежні національні й культурні права, які мають представники "братнього" народу тут в Україні, є тільки одна відповідь: шовінізм, буржуазність, контрреволюція!" ...
Як зростала українська культура, а з тим і літературна мова, показує статистика виданих книжок в Україні (в дужках подаю числа книжок російською мовою). За 1917 року, року революції, видано 747 (452) книжок, а року 1918 — 1085 (386). Інша картина вже під совєтами: 1919 р. — 665 (726), 1920 р. — 457 (369), 1921 р. — 214 (248), 1922 р. — 136 (491). Та сама картина й зо статистикою преси: 1917 р. — 158 (695), 1918 р. — 239 (319), 1919 р. — 237 (221), 1920 р. — 125 (149), 1921 р. — 123 (182), 1922 р. — 53 (186).
В июле 1930 года президиум Сталинского окрисполкома принял решение «привлекать к уголовной ответственности руководителей организаций, формально относящихся к украинизации, не нашедших способ украинизировать подчиненных, нарушающих действующее законодательство в деле украинизации». При этом прокуратуре поручалось проводить показательные суды над «преступниками».
2. ДОБА УКРАЇНІЗАЦІЇ
...
1 серпня 1923 року виданий був про це осібний декрет:
"Робітничо-селянський уряд визнає за потрібне протягом найближчого періоду зосередити увагу держави на поширення знання української мови. Визнана до цього часу формальна рівність між двома найпоширеннішими на Україні* мовами, українською й російською, недостатня. Внаслідок невеликого розвитку української культури взагалі, внаслідок браку відповідних підручників, відсутності достатньо підготовленого персоналу, життя, як по казав досвід, спричинює фактичну перевагу російської мови. Щоб усунути цю нерівність, робітничо-селянський уряд уживає низки практичних заходів, які, додержуючись рівноправности мов всіх національностей на українській території, мусять забезпечити українській мові місце, відповідне чисельності та питомій вазі українського народу на території УССР". ...
І в червні 1926 р. ЦК КП(б)У зробив таку заплутану постанову:
"Партія стоїть за самостійний розвиток української культури, за виявлення всіх творчостей українського народу. Партія стоїть за широке використання розвиваючоюся українською соціалістичною культурою всіх досягнень світової культури, за цілковитий її розрив із традиціями провінціальної обмеженості і рабського наслідування, за створення нових культурних досягнень, гідних творення великої класи. Але партія це робить не шляхом протиставлення української культури культурам інших народів, а шляхом братського співробітництва робітників і працюючих мас усіх національностей в ділі будівництва міжнародної пролетарської культури, в яку український робітничий клас зуміє вложити свою частку".
...
Розпочалася року 1923-го українізація навіть війська, але була тільки про людське око, бо в ньому було українців всього 42,5%, і стільки ж москвинів, а решта — чужинці інші.* Але року 1926-го виданий був таємний наказ, що "національне свідомі українці не можуть займати посад вище командира полку". Та незабаром Москва скасувала й цю куцу "українізацію" війська. ...
І сама ця українізація, коли вона стосувалася провідного совєтського апарату, стала сильно недомагати. До установ треба було писати українською мовою, але в самій установі всі демонастраційно говорили мовою російською. Верхівка партійна не українізувалася, але змушували робити це низи, що й без того були українцями. Відповідальні партійні керівники й урядники, що їх насилала Москва в Україну, взагалі звільнялися від українізації. Так само й партійці ніяк не могли українізуватися, бо до перевірки їхнього знання не допускали, а сам термін цієї перевірки все відкладався в нескінченність.
Административный террор и запугивание приносили свои черные плоды. В русском городе Мариуполе, например, к 1932 г. не осталось ни одного русского класса. Этот беспрецедентный разгул русофобии длился в Малороссии больше десяти лет, с середины 20-х до переломного 1937 г., когда наиболее оголтелые фанатики украинства к своему удивлению оказались в числе прочих «врагов народа» и тысячами отправились в советские концлагеря. И, хотя официально украинизация не была отменена, ей, ввиду надвигающейся войны, перестали уделять прежнее внимание и ввели в более спокойное русло.
Затишье, впрочем, было недолгим. Военные успехи Гитлера, оккупировавшего к концу 1942 г. всю Малороссию, на короткий срок возродили самые смелые чаяния украинизаторов. Взятие немцами каждого города сопровождалось немедленным закрытием любых русских газет, вместо которых начинали печатать исключительно украинские. Той же метаморфозе подвергалась и сфера образования. Во всех учреждениях, созданных для работы с местным населением, обязательным опять же объявлялся украинский. Лица, не владевшие «мовою», из них изгонялись. Причем все эти мероприятия проводились за немецкие деньги и при самом активном участии немецких специалистов.
Гитлер не задавался вопросом: почему подавляющее большинство «украинцев» не владеют укрмовою. Ему было важно одно: любой ценой уменьшить численность Русского народа, чтобы максимально ослабить его сопротивление оккупационному режиму. Украинизация являлась весьма удобной формой этнического геноцида: чем больше «украинцев», тем меньше Русских, и наоборот. Фюрер хорошо усвоил предостережение Бисмарка: «Даже самый благоприятный исход войны никогда не приведет к разложению основной силы росиии, которая зиждется на миллионах Русских... Эти последние, даже если их расчленить международными трактатами, так же быстро вновь соединятся друг с другом, как частицы разрезанного кусочка ртути». Следовательно, необходимо было не только нанести Русским военное поражение, но и дополнительно расколоть их на несколько частей, враждебных друг другу, что гарантировало прочность владычества над ними. «Украинцы» в этом деле оказались незаменимым подспорьем...
Увы, планам Гитлера и его украинских друзей так и не суждено было сбыться: освобождение Малороссии частями Красной Армии положило конец мечтаниям о создании самостийного украинского бандустана под протекторатом «тысячелетнего рейха».
Еще одна вялая попытка украинизации была предпринята в хрущевские времена, но при Брежневе, в связи с общей либерализацией режима, дело было пущено на самотек, планов расширить применение украинского новояза уже не составляли, а без государственной поддержки он стал умирать естественной смертью.
Нова доба совєтської політики в стосунку до української культури, а в тому й до мови розпочалася після постанови ЦК ВКП(б) 3 квітня 1932 року про здушення націоналізму в Україні й запровадження у всьому комуністичних ідей. Щоб це зробити, в Україну був посланий П. Постишев, який і прибув до столиці, м. Харкова, в січні 1933 р. І він ґвалтом чистив Україну від націоналістів. Москаль з походження, демонстраційно носив українську вишивану сорочку; він же переніс 24 червня 1934 р. столицю України з Харкова до Києва. Коли 1 грудня
1934 року був забитий Кіров, то це дало Постишеву притоку "пустити кров з шовіністів": 25 березня 1935 року в Києві було засуджено на смерть чи заслання багато поетів, письменників, учених і ін. Взагалі за час своєї диктатури в Україні П. Постишев сильно понищив українську інтелігенцію, особливо верхи її.
Але й Постишев не справився з українським націоналізмом, тому на початку 1938 р. він був звільнений, а на його місце до Києва приїхав Микита Хрущов — остаточно ліквідувати найменший дух націоналізму. І це вже за його часу 15 березня 1938 р. розстріляли наркома освіти Гринька, а останній боротьбіст М. Любченко застрілився сам; тоді ж зник і А. Хвиля.
...
Сам Сталін навчає про те саме: "Треба дати національним культурам виявити свої потенції, щоб утворити умови для злиття їх в одну спільну культуру з одною мовою. Коли пролетаріат переможе у всьому світі, прийде одна спільна мова". І публічно пишеться: "Російська мова стає міжнародною мовою соціалістичної культури, як колись латина була міжнародною мовою верхів раннього середньовіччя".
...
Так, в "Мовознавстві" 1947 р. офіційно вже заявляється від редакції в передовій статті "За високу більшовицьку ідейність нашої науки" (с. 3): "Слова великого вождя товариша Сталіна є джерелом натхнення і програмою дій для всіх працівників радянської науки, які віддають усі свої сили на виконання сталінського завдання". А в приміненні, наприклад, до мовознавства тут же (с. 5) оголошується: "Лексичні багацтва сучасної української мови, як мови народу індустріальноколгоспної Радянської України, створювались і створюються при благотворному впливі мови великого російського народу, в результаті здійснення ленінсько-сталінської політики, політики розвитку національної формою, соціалістичної змістом культури".
І пішли відповідні висновки. У СССР єдиний совєтський народ, і тому мусить бути й єдина совєтська мова — російська, тому совєтський — це російський, вирази рівнозначні, і російська мова шириться й закріплюється, як мова всесоюзна. У п’єсі Ол. Корнійчука одна з дієвих осіб уже сильно патріотично тужить: "Тут (в Україні) помреш і Москви не побачиш!" (Вибране, 1947 р., с. 268). І ставиться мовознавству таке завдання: "Працівники радянського мовознавства повинні йти нога в ногу з передовою наукою в СССР, і наполегливою висококваліфікованою роботою добитися, щоб радянське мовознавство повністю виконало своє завдання — бути дійовою частиною радянської культури, як мужнього фактора виховання в комуністичному дусі" ("Мовознавство", 1947 р., с. 4).
Загадка. Неразрешимый парадокс. Что же это за люди такие - «украинцы»? Откуда в них это странное и противоестественное неприятие «риднои мовы»? Можно ли представить себе, например, Францию, в которой бы три четверти населения изъяснялись исключительно на иностранном, языке «ехидного сусида», ну хотя бы том же немецком? Полный абсурд. А вот три четверти «украинцев» способны думать, писать и говорить лишь на «иностранном». Положение дикое: вопреки многочисленным кампаниям по украинизации, проведенным за последние сто лет, «украинцы» упорно отказываются... украинизироваться! Ну какие еще нужны доказательства полной несостоятельности любых теорий, выводящих из факта возникновения в Малороссии разговорного русско-польского суржика-«мовы» этногенез «украинцев»? Да не было этого никогда! Ведь даже сегодня, полтысячелетия спустя, «освоение» ее идет настолько туго, что повергает в беспросветную тоску самых одиозных украинских идеологов.
Відповідь підготовано за матеріалами книги І. Огієнка "Історія української літературної мови". К. - 2001.
Посилання видалено
