Натомість про те, чи є хоч якісь підстави вважати Гоголя українським письменником, вести полеміку немає сенсу. Адже відповідь на це питання дав сам Гоголь – причому гранично прямо і недвозначно.
Вихідці з України, що проживали в Петербурзі, утворювали такий собі неформальний клуб: вони знали один одного, періодично зустрічалися, спілкувалися на різні теми – в тому числі й дотичні до України. Восени 1851 р. професор Осип Бодянський запросив земляків на зустріч, де мали співати українські пісні. Серед присутніх був Микола Гоголь. З піснями не склалося: запрошений співак не з’явився. Мова зайшла про поезію: Бодянський зацікавився думкою Гоголя про Тараса Шевченка.
Відповідь приводить у своїх спогадах Григорій Данилевський, який був присутній при розмові: «Дьогтю багато, і навіть додам, дьогтю більше, ніж самої поезії. Нам-то з вами, як малоросам, це, може, й приємно, але не у всіх носи, як наші. Та й мова...»
Бодянський став сперечатися, на що Гоголь відповів: «Нам, Осипе Максимовичу, треба писати по-російськи, треба прагнути до підтримки й усталення однієї, владичної мови для всіх рідних нам племен. Домінантою для росіян, чехів, українців та сербів маає бути єдина святиня – мова Пушкіна...».
