Офіційною ідеологією Блоку Юлії Тимошенко проголошено "солідаризм".
Посилання видалено
Про засади цієї доктрини йдеться і в передвиборній програмі БЮТ, і у виступах Юлії Тимошенко на з’їзді БЮТ 7 грудня 2005 року.
Солідаризм, за словами Юлії Тимошенко, "це ідеологія, яка народилась на початку ХХ століття, і яка потім була донесена до суспільства на руках кращих філософів світу. У чистому вигляді солідаризм – це гармонія і справедливість".
Акцент на цих цінностях, а не, приміром, на індивідуальній свободі громадянина є логічним наслідком центральної ідеї солідаризму: індивід завжди є тільки часткою вищої єдності спільноти.
"Людина не існує сама по собі – своїми знаннями, культурою, рукотворним середовищем кожен з нас зобов’язаний іншим людям" (передвиборча програма БЮТ).
Важливим елементом у риториці лідерки БЮТ є ідея "третього шляху", що опонує скомпрометованим ідеологіям минулого століття: лібералізму та соціалізму. "Ідеологічні крайності, які були у світі – і соціалізм... і крайній ринковий фундаменталізм... – притаманні юнацтву людства" (виступ 7 грудня).
Цьому шляхові, однак, не бракує найзапаморочливішого романтизму: лідери БЮТ обіцяють повернення "духовності" та "гармонії" в суспільство, "зняття всіх конфліктів, всіх проблем, з якими неможливо жити людині", "адекватну інформацію, яка не руйнує моральності людини", безпосередню участь народу в побудові БЮТівської утопії.
Ця суміш красивого утопізму, емоційної проникливості та електоральної прагматичності доповнюється доброю порцією месіанізму.
БЮТівська Україна має стати новою месією солідаризму: вона має показати світові "не тільки прекрасну революцію, а ще і прекрасне суспільство гармонії, яке ми здатні з вами побудувати".
Хоч якими ідилічними та позитивними можуть здатися ці солідаристичні ідеали, вони мають досить скомпрометовану історію. Надто багато інтелектуалів-солідаристів ХХ-го століття опинилися в сумнівних компаніях італійського, французького та німецького фашизмів.
Цей зв’язок не був випадковим: фашистський ідеал корпоратистської держави та солідаристична мрія про тотальну гармонію мають чимало спільного. Коротку історію цього зв’язку спробуємо розказати.
Французький солідаризм
Історію солідаризму можна починати від маленької брошури Леона Буржуа "Солідарність" 1896 року, доповненої "Філософією солідарності" 1902 року. Мрія цього ліво-радикального французького політика полягала в тому, аби знайти "третій шлях" між капіталізмом та колективізмом.
Жодна із цих "ідеологічних крайностей", як сказала б сьогодні лідерка БЮТ, була неприйнятна авторові солідаристського маніфесту. Перша – через хаос і жорстокість "війни всіх проти всіх" в умовах конкуренції, друга – через відмову від приватної власності та надмірну централізацію господарства.
За кілька десятків років теоретик солідаризму Шарль Жід проголошуватиме з кафедри паризького Колеж де Франс: "Свобода, рівність та братерство, давні ідеали лібералізму, є надто старими для нової епохи. Новій добі потрібні нові цінності й нові гасла". Цим гаслом і стає "солідарність".
Для теоретиків солідаризму індивід є завжди елементом вищої органічної єдності. "Всі люди формують ціле, наче елементи одного й того самого тіла", – писав Буржуа.
Жоден елемент цього тіла не може існувати сам по собі, він є ніщо без своєї спільноти, він має жити не заради себе, а заради цієї спільноти. "Людина, що живе в суспільстві і не може жити без нього, є щомиті його боржником".
Втім, попри піднесені цінності, солідаризм дуже швидко втратив ідилічну безвинність своїх маніфестів. Уже в перші десятиліття XX-го століття недовіра до "капіталістичного лібералізму" дедалі частіше перетворюється на ненависть до парламентської демократії.
Водночас недовіра до соціалізму зумовлює розрив з "інтернаціоналістичним" виміром соціалізму та пошуки нового фундаменту "солідарності" спільноти. Цим фундаментом мала стати нація.
Так, солідаризм, шукаючи третього шляху між правим і лівим, поволі починає створювати жахливий симбіоз націоналізму та соціалізму.
Одним із творців нового синтезу стає колишній солідарист Марсель Деа. Член Французької соціалістичної партії, у 1920-х роках Деа разом із соціологом Селестином Буґле розробляв солідаристичні ідеї.
Після конфлікту з лідерами соціалістів Деа створює власну "Соціалістичну партію Франції". Її гасла – "Порядок. Авторитет. Нація" – радше зближували її з ультраправими радикальними ідеологіями.
Пізніше Деа закликатиме не вступати в війну з нацистською Німеччиною і будувати французьке суспільство за нацистським зразком. У 1940-х Деа стане одним із найвизначніших лідерів французького колабораціонізму.
Ще одним творцем "третього шляху" стає Жорж Валуа, французький радикальний політик та журналіст, що швидко перетворився з радикального солідариста в не менш радикального фашиста.
Валуа починає з ультралівого радикалізму: ще на початку 1910-х років він створює "Прудонське коло", інспіроване солідаризмом Буржуа та анархо-синдикалізмом Жоржа Сореля.
Після Першої світової, Валуа засновує партію "Le Faisceau" – аналог і партнер Муссолінського fascio. 1927 року він напише невеличку книжку "Фашизм", де даватиме надзвичайно точне визначення своєї ідеології: фашизм – це націоналізм, помножений на соціалізм та солідаризм.
У 1930-х роках меценатом "Le Faisceau" Валуа був, між іншим, "французький Дуче" – Франсуа Коті, багатий парфумер та колишній директор нині відомої правої газети "Фіґаро".
Окрім "Le Faisceau", Коті займався й іншим неосолідаристичним утворенням: рухом "Французька солідарність", в якому екстраваґантні ідеї ультраправих та ультралівих солідаристів перетворюються на просту, зрозумілу масам радикальну ідеологію.
Від колишніх "лівих" не відставали і колишні "праві": ще перед Першою світовою війною Фірмен Баконьє, партнер і одночасно конкурент ультраправого руху "Action Française ", засновує часопис "Соціальна згода", а згодом і рух "Ліга соціальної згоди", який відіграватиме свою роль у становленні французького солідаристичного та корпоративістcького фашизму.
Доктрина Баконьє була сумішшю нового солідаризму зі старим середньовічним ідеалом суспільства як єдиного органічного цілого. Суспільство має бути цільним тілом, яке складається з менших спільнот, зокрема родин та професійних спілок.
Кожен індивід є часткою громади (гільдії, професійної спільноти, профспілки, родини); кожна така громада є, своєю чергою, часткою більшої громади, аж до найсвященнішої – нації.
Нинішнє оспівування гармонії в риториці лідерки БЮТ за своєю утопічністю та емоційністю дуже нагадує цю ультраправу риторику соціальної "гармонії", в якій зникнуть усі конфлікти, що подолає "дике варварство конкуренції".
Згодом, однак, заради цієї прекрасної "гармонії елементів", все, що не здатне знайти в ній своє місце, все, що повстає проти райської гармонійності – з ідеологічних, економічних чи національних причин – без вагань приносилося їй в жертву.
Солідаризм, німецький націонал-соціалізм та італійський фашизм
"Солідаризм" тісно пов’язаний з історією німецького націонал-соціалізму, передусім з іменем Отто Штрассера. Наприкінці 1920-х цей харизматичний інтелектуал разом із Ґебельсом стає лідером крайньолівого крила НСДАП, організовуючи акти "прямої дії" робочих організацій.
Згодом через конфлікт із Гітлером Штрассер виходить із партії, і після приходу нацистів до влади, емігрує до Відня, де формулює доктрину "національного соціалізму".
Доктрина ця відрізнялася від Гітлерового "націонал-соціалізму" лише незначними нюансами. У воєнні та повоєнні роки Штрассер по-новому охрестить своє вчення: відтоді воно називатиметься "солідаризмом" і пропонуватиме третій шлях між капіталізмом та комунізмом.
"Третій шлях" шукали й італійські партнери французьких та німецьких "національних солідаристів". Сам Муссоліні мав, як відомо, ультраліві коріння. Учасник анархо-синдикалістського руху, редактор соціалістичної газети "Avanti!", після Першої світової війни Муссоліні швидко змінив свою анархічну лівість на войновничу праву доктрину.
На місце анархії та прямої дії профспілок приходить органічна солідарність всіх елементів суспільства. "Органічна концепція світу" стає головним постулатом знаменитої "Доктрини фашизму", написаної Муссоліні разом із Джованні Джентіле.
Теоретики фашизму успадковують основну ідею ранніх солідаристів: суспільство – це організм, індивід – його несамодостатня частка. За потребою цю частку можна принести в жертву.
Водночас Муссоліні багато сил кине на подолання ліберальної "бездуховності". Він свідомо зближатиметься з Римо-Католицькою церквою – натоді виразно антиліберальною – захоплюватиметься її "латинською та імперською традицією", мріятиме про суспільство, яке має не тільки соціальну, але й "духовну" гармонію.
Так із синтезу синдикалістської ідеї революційних робітничих громад, націоналістичної ідеї нації як вищої єдності індивідів, католицької ідеї духовної та цілісної структури суспільства формуватиметься солідаристський та корпоратистський ідеал фашистської держави.
Так був створений славнозвісний Stato Corporativo Муссоліні. Держава мала будуватися на максимальній соціальній зв’язності, реґульованій багатокласовій економічній структурі, включеності кожного індивіда до національної, професійної та релігійної спільноти.
А ще – тотальній "солідарності" і "гармонії" його елементів та потужному ідеологічному, "духовному" фундаменті суспільства – всіх тих цінностях, що присутні в риториці БЮТ. Ця історія мала сумне продовження. 1945-го року вона, втім, не закінчилася.
Сучасний солідаризм
Нині екстремістський солідаризм дедалі частіше відроджується в ультраправих політичних рухах. Найчастіше він є відповіддю на загальні виклики глобалізації та тотальну економічну та політичну відкритість неолібералізму.
Солідаризм був офіційною доктриною бельгійського Фламандського блоку ("Vlaams Blok"), відомого своєю ультранаціоналістичною риторикою та проектами відокремлення Фландрії від Бельгії.
Створений наприкінці 1970-х, він неочікувано мав постійний електоральний успіх від кінця 1980-х, не останньою мірою завдяки ідеології, зорієнтованій на ідеологічні зразки 1930-х років.
Ідеал "Фламандського блоку" нагадує ідеал солідаризму Дуче: кожен індивід є органічною часткою громади, ґільдії, профспілки чи корпорації. Кожна громада є органічною часткою ієрархізованого суспільства, в якому харизматична та всевладна еліта турботливо опікується кожним членом своєї великої "сім’ї".
Від початку 1990-х солідаризм стає потужним ідеологічним елементом Національного фронту Жана-Марі Ле Пена, в якому дедалі більшого впливу здобуває "Солідаристичний союз" (Union Solidariste) Жана-П’єра Стірбуа.
Солідаристичний елемент французьких ультраправих та харизматичне гасло "національні, солідаристичні, об’єднані, переможні" були одним із складників електорального успіху Ле Пена в 2002 році.
В роки кризи соціалізму, солідаристична доктрина, побудована на новому національному фундаменті, привабила до себе частку лівого електорату.
Природно, популістські виборчі кампанії Національного фронту надихаються гаслом "ані праві, ані ліві", тобто традиційним міфом "третього шляху".
Програма Національного фронту проголошувала традиційний корпоративний та солідаристський ідеал: "компанія не має бути місцем боротьби між працедавцями та працівниками... а справжньою трудовою громадою, в якій кожен матиме свою роль відповідно до свого місця в ієрархічній структурі".
Однак, шляхи реалізації цих чистих помислів виводять на світло багато з того, про що мовчать маніфести. Солідарист любить гармонію, тому має тиху ненависть до всього, що в його гармонію не вписується.
Він вірить у власну місію, тому стає авторитарним. Він вірить у "духовність" і тому завзято береться навчити решту людей цієї "духовності". Горе тим, хто не поділяють його абсолютно прекрасних ідеалів: вони будуть стерті з лиця історії.
Як правило, фашистські лідери проголошували себе прямими спадкоємцями революційних рухів 1900-х років – спадкоємцями, які єдині "знали", як треба по-справжньому завершити революцію.
Риторика БЮТ має багато спільного з цим постреволюційним месіанізмом. Ліберальним цінностям свободи та прав індивіда вона протиставляє ідеал "гармонії" та "справедливості", в якому соціальна єдність важливіша за індивідуальну унікальність та недоторканність його членів.
Гуманістичний популізм, що має привабити до себе всіх "скривджених та знедолених", доповнюється доброю порцією усвідомлення власного БЮТівського елітизму: тільки БЮТ, за логікою його маніфестів, "справді знає", що саме потрібно цим скривдженим та знедоленим.
Мусимо завжди пам’ятати, з яких красивих маніфестів народжувався фашизм. Він теж заявляв про солідарність та гармонію, він називав себе "другом народу" та "справжнім" представником мас.
Втім, спираючись на "народ", фашизм максимально узалежнював його від себе і зрештою позбавляв його будь-якого автономного голосу. Робочий рух ставав несвідомим самогубцею в руках Муссоліні та Гітлера, які замінювали організації робітників на "національні корпорації", цілком їм підпорядковані й керовані їхніми людьми.
Спираючись на "народ", фашисти швидко позбавили його будь-якої інституційної можливості впливати на свою політику.
Така доля будь-якої нації, що підпадає під чари красивих слів. Дуже часто за цими словами приховується страшна реальність, яка вимагатиме багатьох жертв і не зупиниться ані перед чим для реалізації своєї "абсолютно прекрасної гармонії".
.
