Статус: Офлайн
Реєстрація: 30.06.2005
Повідом.: 1885
Реєстрація: 30.06.2005
Повідом.: 1885
Война 1939-1945
Посилання видалено
Українці почали справедливу, визвольну, справжню Вітчизняну війну на захист своєї землі ще в 1939 р., коли угорські фашисти при підтримці Гітлера 14 березня напали на територію Карпатської України. У ній наші земляки захищали не того чи іншого диктатора чи якийсь режим, а свою землю, своє право на існування й вільне життя.
Найбільша битва розгорнулись 15 березня на Красному полі — рівнині, що лежала на правому березі Тиси поблизу Хуста. Угорським агресорам тут протистояло 2 тис. січовиків і стільки ж вояків чехословацьких частин. Серед оборонців було багато учнів гімназії, яких привів учитель Я. Голота. Угорські нападники мали кращі позиції — наступали з гір, були добре озброєні, вишколені. Січовики поступались перед ними кількістю, озброєнням, захищались на рівнині, використовуючи залізничне полотно. Цілий день тривав запеклий бій. Українці відчайдушно захищались, давши змогу провести засідання сойму, на якому була проголошена незалежність Карпатської України.
Під вечір 18 березня агресори окупували все Закарпаття й вийшли до польського кордону. Там їх радісно зустріли польські війська, які в разі потреби були готові допомогти окупантам. Срібна земля, як поетично називають Закарпаття, з благословення Гітлера була розтоптана кривавим чоботом фашистського режиму Горті. Йому допомагали Польща та Румунія. Остання видавала січовиків, що переходили її кордон, угорцям, котрі негайно розстрілювали захисників рідної землі, а тіла кидали в Тису.
За свободу рідного краю, за українську карпатську державу тільки під час боїв у березні 1939 р. полягало понад п’ять тисяч українців. А потім аж до 1944 р. закарпатські українці вели й під червоними, й під синьо-жовтими прапорами відчайдушну підпільну та партизанську боротьбу з окупантами. Ми відзначаємо день визволення України тоді, коли в жовтні 1944 р. було звільнено Закарпаття. Звичайно ж, логічно і початок Вітчизняної війни українського народу датувати з того часу, коли наші земляки-закарпатці почали боротьбу проти агресорів. Це — героїчна сторінка нашої історії. Тут українці розпочали смертельний бій проти фашистських паліїв Другої світової війни, поневолювачів рідної землі.
Коли вибухнула війна між Польщею та Німеччиною, багато українців виступили на захист держави, в якій проживали, і своїх земель. Зокрема українські політичні партії, що були представлені в польському сеймі, офіційно проголосили необхідність боротьби з гітлерівським агресором.
У шеренгах польського війська у вересні 1939 р. проти сил вермахту воювали, за різними оцінками, від 150 до 200 тисяч українців. Більшість з них сумлінно виконали свій військовий обов’язок, чимало вояків віддали життя в боях з гітлерівцями.
Незалежно від становища та місця у військовій ієрархії українці героїчно билися з гітлерівцями під Варшавою, Вестерплятте, Модлином, біля р. Бзура, в районі Замостя, Томашова, Красностава, під Коцко та в інших місцях.
У кровопролитних жорстоких боях з фашистами українці у складі польського війська боронили своє місто Львів, який 12 вересня 1939 р. був атакований вермахтом. Запекла битва та облога міста тривали до 21 вересня. Мужні захисники втратили близько чотирьох тисяч вбитими та пораненими. Значні жертви від нацистських бомбардувань і обстрілів понесло цивільне населення. З 14 вересня місто було позбавлене води і газу, з 20-го — електроенергії. Але гітлерівцям так і не вдалось зламати українців, поляків, вояків інших національностей, які захищали українське місто Лева й нанесли першу поразку німецькому вермахту у Другій світовій війні. Доцільно було б, на нашу думку, керівництву нинішньої незалежної України та дружньої Польщі вшанувати подвиг львів’ян у боротьбі з фашистськими агресорами у вересні 1939 р., коли українці, поляки, представники інших національностей спільно боролись проти знавіснілих ворогів слов’янства. Системою державних нагород України не передбачено присвоєння звання місто-герой. Але нагородження м. Львова українським і польським воєнними орденами було б хоч і дещо запізнілою, але справедливою даниною мужності вояків того часу.
Усього під час вересневих боїв проти гітлерівців смертю хоробрих загинуло приблизно 7800 українців, удвічі більше їх було поранено. Тільки за вибірковими даними, одержаними шляхом опитування, після боїв з фашистами у складі польської армії додому не повернулося щонайменше 1,5—2 тис. уродженців Львівщини. Майже 60 тис. українських вояків (за деякими даними — 100 тис.) опинились у німецькій неволі. Кривавий рахунок людських жертв доповнюється загиблими від фашистських бомб, що у вересні 1939 р. були скинуті на терени Львівщини, Волині, Тернопільщини.
Про те, що український народ серед перших став об’єктом фашистської агресії та почав вітчизняну війну проти загарбників ще в 1939 р., ішлося і на Кримській (1945 р.) конференції глав великих держав. Обґрунтовуючи необхідність участі України, а також Білорусії та Литви як країн-засновників у створенні ООН В. Молотов в присутності Й. Сталіна заявив: «Названі республіки понесли найбільші жертви у війні й були першими територіями, на які вторгнулись німці». Така постановка цього питання не зустрічала заперечень з боку президента США Ф. Рузвельта та прем’єр-міністра Великої Британії У.Черчилля й могла стосуватись тільки 1939 р. Саме тоді об’єктом фашистської навали стали українське Закарпаття і литовська Клайпеда (березень 1939 р.), Західна Україна та Західна Білорусія (вересень 1939 р.). А 22 червня 1941 р., від якого звично ведуть відлік Великої Вітчизняної війни, фашисти здійснили напад не тільки на названі вище землі, але одночасно й на територію Російської Федерації, Молдавії, Карелії та інших.
Таким чином, вітчизняна війна українського народу проти фашистських агресорів, як свідчать наведені вище факти й історичні документи, почалась у 1939 р. Відповідно, цей період історії України доцільно, на нашу думку, так і назвати: Вітчизняна війна українського народу проти фашистських агресорів, 1939—1945 рр.
У баби Онисі було три сини,
У баби Онисі синів нема.
На кожній її волосині
Морозом тріщить зима.
Я горя на світі застав багато,
Страшнішого горя нема,
ніж те, коли старість мати
в домівці стрічає сама.
У баби Онисі синів нема.
На кожній її волосині
Морозом тріщить зима.
Я горя на світі застав багато,
Страшнішого горя нема,
ніж те, коли старість мати
в домівці стрічає сама.
Посилання видалено
Українці почали справедливу, визвольну, справжню Вітчизняну війну на захист своєї землі ще в 1939 р., коли угорські фашисти при підтримці Гітлера 14 березня напали на територію Карпатської України. У ній наші земляки захищали не того чи іншого диктатора чи якийсь режим, а свою землю, своє право на існування й вільне життя.
Найбільша битва розгорнулись 15 березня на Красному полі — рівнині, що лежала на правому березі Тиси поблизу Хуста. Угорським агресорам тут протистояло 2 тис. січовиків і стільки ж вояків чехословацьких частин. Серед оборонців було багато учнів гімназії, яких привів учитель Я. Голота. Угорські нападники мали кращі позиції — наступали з гір, були добре озброєні, вишколені. Січовики поступались перед ними кількістю, озброєнням, захищались на рівнині, використовуючи залізничне полотно. Цілий день тривав запеклий бій. Українці відчайдушно захищались, давши змогу провести засідання сойму, на якому була проголошена незалежність Карпатської України.
Під вечір 18 березня агресори окупували все Закарпаття й вийшли до польського кордону. Там їх радісно зустріли польські війська, які в разі потреби були готові допомогти окупантам. Срібна земля, як поетично називають Закарпаття, з благословення Гітлера була розтоптана кривавим чоботом фашистського режиму Горті. Йому допомагали Польща та Румунія. Остання видавала січовиків, що переходили її кордон, угорцям, котрі негайно розстрілювали захисників рідної землі, а тіла кидали в Тису.
За свободу рідного краю, за українську карпатську державу тільки під час боїв у березні 1939 р. полягало понад п’ять тисяч українців. А потім аж до 1944 р. закарпатські українці вели й під червоними, й під синьо-жовтими прапорами відчайдушну підпільну та партизанську боротьбу з окупантами. Ми відзначаємо день визволення України тоді, коли в жовтні 1944 р. було звільнено Закарпаття. Звичайно ж, логічно і початок Вітчизняної війни українського народу датувати з того часу, коли наші земляки-закарпатці почали боротьбу проти агресорів. Це — героїчна сторінка нашої історії. Тут українці розпочали смертельний бій проти фашистських паліїв Другої світової війни, поневолювачів рідної землі.
Коли вибухнула війна між Польщею та Німеччиною, багато українців виступили на захист держави, в якій проживали, і своїх земель. Зокрема українські політичні партії, що були представлені в польському сеймі, офіційно проголосили необхідність боротьби з гітлерівським агресором.
У шеренгах польського війська у вересні 1939 р. проти сил вермахту воювали, за різними оцінками, від 150 до 200 тисяч українців. Більшість з них сумлінно виконали свій військовий обов’язок, чимало вояків віддали життя в боях з гітлерівцями.
Незалежно від становища та місця у військовій ієрархії українці героїчно билися з гітлерівцями під Варшавою, Вестерплятте, Модлином, біля р. Бзура, в районі Замостя, Томашова, Красностава, під Коцко та в інших місцях.
У кровопролитних жорстоких боях з фашистами українці у складі польського війська боронили своє місто Львів, який 12 вересня 1939 р. був атакований вермахтом. Запекла битва та облога міста тривали до 21 вересня. Мужні захисники втратили близько чотирьох тисяч вбитими та пораненими. Значні жертви від нацистських бомбардувань і обстрілів понесло цивільне населення. З 14 вересня місто було позбавлене води і газу, з 20-го — електроенергії. Але гітлерівцям так і не вдалось зламати українців, поляків, вояків інших національностей, які захищали українське місто Лева й нанесли першу поразку німецькому вермахту у Другій світовій війні. Доцільно було б, на нашу думку, керівництву нинішньої незалежної України та дружньої Польщі вшанувати подвиг львів’ян у боротьбі з фашистськими агресорами у вересні 1939 р., коли українці, поляки, представники інших національностей спільно боролись проти знавіснілих ворогів слов’янства. Системою державних нагород України не передбачено присвоєння звання місто-герой. Але нагородження м. Львова українським і польським воєнними орденами було б хоч і дещо запізнілою, але справедливою даниною мужності вояків того часу.
Усього під час вересневих боїв проти гітлерівців смертю хоробрих загинуло приблизно 7800 українців, удвічі більше їх було поранено. Тільки за вибірковими даними, одержаними шляхом опитування, після боїв з фашистами у складі польської армії додому не повернулося щонайменше 1,5—2 тис. уродженців Львівщини. Майже 60 тис. українських вояків (за деякими даними — 100 тис.) опинились у німецькій неволі. Кривавий рахунок людських жертв доповнюється загиблими від фашистських бомб, що у вересні 1939 р. були скинуті на терени Львівщини, Волині, Тернопільщини.
Про те, що український народ серед перших став об’єктом фашистської агресії та почав вітчизняну війну проти загарбників ще в 1939 р., ішлося і на Кримській (1945 р.) конференції глав великих держав. Обґрунтовуючи необхідність участі України, а також Білорусії та Литви як країн-засновників у створенні ООН В. Молотов в присутності Й. Сталіна заявив: «Названі республіки понесли найбільші жертви у війні й були першими територіями, на які вторгнулись німці». Така постановка цього питання не зустрічала заперечень з боку президента США Ф. Рузвельта та прем’єр-міністра Великої Британії У.Черчилля й могла стосуватись тільки 1939 р. Саме тоді об’єктом фашистської навали стали українське Закарпаття і литовська Клайпеда (березень 1939 р.), Західна Україна та Західна Білорусія (вересень 1939 р.). А 22 червня 1941 р., від якого звично ведуть відлік Великої Вітчизняної війни, фашисти здійснили напад не тільки на названі вище землі, але одночасно й на територію Російської Федерації, Молдавії, Карелії та інших.
Таким чином, вітчизняна війна українського народу проти фашистських агресорів, як свідчать наведені вище факти й історичні документи, почалась у 1939 р. Відповідно, цей період історії України доцільно, на нашу думку, так і назвати: Вітчизняна війна українського народу проти фашистських агресорів, 1939—1945 рр.
