Принесло в спогадах пост про долю кримської родини, з фб-сторінки Акіма Галімова.
Мої батьки переїхали до Криму в 1994-му. З Узбекистану. Вони народилися в маленькому містечку Алмалик, в 50 кілометрах від Ташкенту, там видобували уран, і це не була їхня рідна земля. Середня Азія була визначена Кремлем як нова «домівка» кримських татар і не лише їх після депортації з Криму.
В 94-му батьки вирішили повертатися на батьківщину мого діда і рідну землю нашого народу, до Криму.
Перші років десять в Криму не були легкими. Люди, що жили на той момент в Криму в тому числі в будинках виселених колись кримських татар, вважали цю землю «споконвічно» своєю, до кримських татар ставилися як до чужинців.
По факту в 40 років батькам довелося починати все заново. Будувати будинок, шукати роботу та своє місце під сонцем. Вони впорались, і життя в Криму в 2000-х стало добрим. Поки не настав 2014 рік. Вони ще намагалися прожити там кілька років, та зрештою не змогли, це було важко морально.
Тоді вони переїхали…в Ірпінь. В 60 років вони знову починали все заново. Але цього разу знайти роботу було вже не просто. Коли в тебе в паспорті роком народження значиться 1958, для багатьох роботодавців, нажаль, це означає, що поїзд їде на кінцеву. Разом з тим, коли закриваються одні двері, десь обов‘язково відкриються інші.
Так мої батьки започаткували бізнес. Тато знайшов в Ірпені кіоск, і вони вирішили продавати випічку і каву. Кіоск отримав назву Баліш, по назві татарської перепічки, яку випікала і продавала мама. Потрохи збільшувалася клієнтура і воно пішло! Знайшли класних постачальників кави, і кава в тому кіоску була дійсно найсмачніша на районі.
А потім, росія догнала їх втретє.
В кіоск прилетіло і він був знищений повністю, вони самі ледь встигли виїхати.
Вони їхали на захід, поки не зупинилися в Ужгороді. Тато казав, що вони мають тут щось робити, по-перше, щоб забезпечити себе, по-друге, щоб платити податки.
В 65 вони знову починають все спочатку.
Досвід запуску кав‘ярні вже був, і він почав шукати місце. Я не знаю як, але в якісь день він сказав, що знайшов в місцевому парку старий трейлер, він був у жахливому стані і якщо чесно я не дуже вірив, що з ним щось можна зробити, а батьки повірили.
Так почалася їхня ужгородська історія. Мені здається, що після Ірпеня в них з’явилося усвідомлення, що почати можна будь що і будь де, навіть з кількома тисячами гривень в кишені, навіть в чужому місті, де ти нікого не знаєш. Від цього усвідомлення зникає страх і апатія, натомість з‘являється план. А план - це завжди добре.
Переїхавши в Ужгород в кінці лютого, в травні вони запустили нову кав‘ярню, в Боздошскому парку, вона називається дуже просто «Ірпінь-кафе». В них там на трейлері є їхня історія у фото, і це завжди привертає увагу вимушених переселенців, таких самих як вони. Біда одна, спільна на всіх, схожі історії, і тут за кавою можна про це поговорити. Цікаво, що їхні клієнти стають друзями, мама завжди розвідає про них. «Ось Діма з дружиною з Херсону, в них там те і те», «А он ті, з Харкова, що завжди приходили з собачкою, вже повернулися назад, заходили вчора попрощатися», таке справжнє комьюніті.
За цей час вони стали рідними і для багатьох ужгородців, в них дуже смачна кава від того самого постачальника, а ужгородці люблять смачний еспресо і розбираються в каві. І дуже смачні вафлі з лососем і філадельфією. Ну і їхня історія потрохи ширилася містом.
Вчора колеги з ужгородське телебачення скинули мені лінк. Про батьків зняли мініфільм! 13 хвилин нашої історії.
Пишаюся ними, для мене вони приклад того, що у всіх нас є сила робити щось. Адже в житті може трапитися будь що, ми українці тепер знаємо про це як ніхто інший, але це «будь-що» - не привід розкисати. Навіть в 40, 60 чи 65. Головне бути живим.
Тож бережіть себе і рідних і заходьте до батьків на каву і вафлі, як будете в Ужгороді!
Фото: Ірпінь; вагончик в Ужгороді до і після
Где у него много, где мало, а где в самый раз.
