Метою цього розділу дослідити історію появи нації, якій вдалося заволодіти 1/6 земної суші, яка в різні часи йменувалася «жандармом Європи», «імперією зла», яка на даний час маючи такі важелі, як атомну зброю та сировинні ресурси загарбаних територій продовжує грати замітну роль в світі.
Тут ми приступимо до аналізу не тільки Московії, але й самих так званих «русских». І мета цього аналізу не принизити когось, а просто назвати факти своїми іменами. Бо, коли назвеш якогось «русского» пермяком, то не є приниженням, бо цей етнос (пермяки) дав нам хоча би таку річ, як ПЕЛЬМЕНІ. То ж почнемо думати, де взялися на території нинішньої Росії в такій кількості «русские» і куди поділися корінні народи з цих територій.
КОРІННЕ НАСЕЛЕННЯ
Угро-фіни були автохтонним населенням межиріччя Оки й Волги, які прийшли в Европу з Азії і до своєї монголоїдної бази частково увібрали в себе европеоїдну домішку ще до приходу слов'ян.[ Їх племена ести, весь, меря, мордва, черемис входили до готського королівства Германаріха в ІV ст. Літописець Нестор в Іпатіївському літопису вказує[3] близько двадцяти племен уральської групи (угрофінів): чудь, ліви, води, ямь (Ӕмь), весь (таже Сѣверо ѿ них на Бѣлѣ ѡзерѣ сѣдѧть Вѣсь), карели, югри, печери, самоїди, пермяки (Пѣрмь), черемис, литва, зимѣгола, корсь, нерома, мордва, меря (а на Ростовѣ ѡзерѣ Мерѧ а на Клещинѣ и ѡзерѣ сѣдѧть мѣрѧ же), мурома (а по Ѡцѣ рѣцѣ кде втечеть въ Волгу ӕзыкъ свои Мурома) і мещери
Згідно археологічних даних, ареал розселення чудських племен у східній Європі залишався незмінним протягом 2 тисяч років. Угро-фінські племена належать до урало-алтайської групи і тисячу років тому були близькі до печенігів, половців та хозар, але знаходились на значно нижчому, ніж останні, рівні суспільного розвитку, фактично, предки московитів були тими ж печенігами, тільки лісовими. На той час це були найпримітивніші і найвідсталіші у культурному відношенні племена Європи. Не лише в далекому минулому, але ще на зламі 1 та 2 тисячоліть вони були канібалами. Грецький історик Геродот (5 ст. до н.е.) називав їх андрофагами (пожирачами людей), а Нестор-літописець уже в період Руської держави - самоїдами (Самоѣдь)[1][3]. По способу економічного життя ці племена відносилися до примітивної збирально-мисливської культури. На думку переважної більшості істориків, фінські племена мали надзвичайно мирну і лагідну вдачу, тому процес колонізації їх не потребував великої енергії.
КОЛОНІЗАТОРИ
На той час (зачатків Московії) з цими племенами поряд жили слов’яни, східна частина яких варягами була сформована в державу Русь. В цієї держави були два культурних та адміністративних центри, які постійно сперечалися між собою за лідерство. Йдеться про Київ та Новгород, перший з яких поступово став столицею, але й Новгород не втрачав своєї цивілізаційної самобутності.
Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент у цьому розділі
Дивлячись на карти (московського видання), вже починаєш дивуватися зникненню назви «мещеря», замість якого з’являється «Муромо-рязанське князівство». Але тут хоч залишається згадка про корінних «муром», яке потім теж зникає, перетворивши муромчан в слов’ян. Теж кудись зникає народність «меря», а на їх місці виникає «слов’янське» Ростово-суздальське князівство. А відбувалося це дуже просто. Нечисельні варяги, які адаптувалися серед слов’ян київських та новгородських земель підкоряли під себе їх сусідів, переносячи туди мову слов’ян та певні звичаї.
Ось на такі підкорені неслов’янські землі і був посланий правити Володимиром Мономахом його син Юрій, який за агресивність до сусідів (особливо до Києва) по смерті був прозваний Долгоруким. Цей неслов’янин (Рюрикович) Юрій, маючи за жінку половчанку опинився на землях, заселених угрофінськими народностями з приміссю сусідніх тюркських племен. Один з таки булгар (теперішні поволжські татари) Кучко володів поселеннями Кучкове на березі річки Москви (угрофінська назва). Згодом на слов’янський лад цього булгарина назвуть Степаном Івановичем.
Читаємо з московських витоків: « Юрий Долгорукий, проездом, остановился в этой местности, а Кучко приказал убить за какую-то грубость (повод і в теперішніх потомків завжди знаходиться), завладел сёлами убитого боярина и заложил на берегу р. Москвы город, который долго назывался Кучковым, а затем Москвой (по версії істориків незбувшогося «3-го Риму»). Детей Кучко Юрий взял с собой в Суздаль или Владимир, и на дочери Кучко, Улите, женил своего сына Андрея.» Насправді Юрій нічого не «закладував», а це Кучково збереглося в такому ж вигляді аж до монгольських часів. Доказ цього існує в відсутності церкви в Кучково, яку обов’язково будували при «закладці».
Цей приклад наводиться для того, щоб відчути спосіб колонізації цих земель, коли аборигени не могли дати супротив в силу своєї відсталості та неорганізованості. Тому можемо прирівняти обрусившихся варягів типу Юрія Долгорукого до іспанців-конкістадорів з їх агресивністю та організованістю, а колонізоване місцеве населення – до ацтеків, які не були в змозі дати адекватну відсіч маленькій кучці колонізаторів. Але всупереч тому, що місцеві нечисельні слов’яни з в’ятичів та кривичів разом з присланим з Києва Юрієм занесли сюди мову слов’ян, вони й самі почали асимільовуватися до життя місцевого населення. Тому вже в Москово-суздальському князівстві етнічних слов’ян було мало, а почала зароджуватися нова нація з суміші народів, якій почали прививати слов’янську мову та писемність.
немцы и французы в курсе?
