О, ну от тепер стає ще цікавіше.
Почнемо з того, що ви все-таки трохи лукавите. Причому так, що достатньо просто повернутися до вашого першого повідомлення.
«Шановні батьки! Попереду зима з холодом, жахливими обстрілами і ще невідомо чим. Є можливість убезпечити дітей від усього цього хоча б на якийсь час».
Далі йде цілком конкретна рекомендація відправляти дітей до Німеччини без батьків, якщо ті не можуть виїхати разом із ними. І жодного слова про те, що це стосується виключно мешканців прифронтових територій. Жодного. Ви звертаєтесь до батьків узагалі, а не до мешканців Куп'янська чи Вовчанська.
А тепер, коли виникли незручні запитання, з'ясовується, що ваша рекомендація стосується лише дітей із прифронтової Харківської області. Зручно, погодьтеся. Особливо коли межі власної рекомендації можна змінювати вже під час дискусії.
Тепер щодо Канта, якого ви так наполегливо просите не чіпати. Боюся, тут він нам ще знадобиться.
Ви, здається, так і не зрозуміли, навіщо я його згадав. Питання не в тому, скільки користувачів Харківфоруму прочитають вашу тему, скільки з них мають дітей і скільки скористаються вашою порадою. Це взагалі не має стосунку до категоричного імперативу.
Питання значно простіше: чи готові ви визнати свою рекомендацію правильним принципом поведінки для всіх батьків, які опинилися в аналогічних обставинах? Не тільки для тих кількох десятків, які випадково натрапили на вашу тему.
Якщо так, то давайте розглядати наслідки масового застосування вашої рекомендації. Якщо ні, то поясніть, чому те, що ви рекомендуєте одним, не варто рекомендувати іншим.
І ваші вправи з вищої математики тут нічим не допоможуть.
Тепер про німецькі університети. Ваша фраза «місце у виші в кожного своє» мене відверто потішила. Яке ще «своє»? Місця на конкретних освітніх програмах обмежені, існують конкурсний відбір, вимоги до рівня підготовки, знання мови, фінансові та інші умови. Ви ж буквально наступним реченням визнаєте, що сильніший абітурієнт може витіснити слабшого. То яке ж це наперед визначене «своє» місце?
І так, конкуренція це нормально. Тільки вона не створює додаткових місць в університетах одним фактом свого існування. А ще конкуренція передбачає не лише переможців, а й тих, хто програв. І саме про долю останніх я вас запитував.
Далі ви пишете, що реакція місцевих німців вас мало хвилює. А дарма.
Адже вся ваша пропозиція побудована на використанні ресурсів німецького суспільства. Хтось повинен забезпечувати дітей житлом, харчуванням, медичним обслуговуванням, освітою, опікою. Хтось повинен працювати в соціальних службах, школах, адміністраціях. І, зрештою, хтось повинен усе це фінансувати.
Саме тому я й запитував, хто за це платить. Не тому, що українські діти не заслуговують на допомогу, а тому, що будь-яка серйозна пропозиція повинна враховувати ресурси, необхідні для її реалізації.
А у вас виходить чудова конструкція: німецька держава нам щось винна, німецьке суспільство повинне це забезпечити, а думка людей, за рахунок яких усе це функціонує, нас не хвилює.
Особливо мене розважив ваш поділ незадоволених на «справжніх німців» і «понаїхів». А якщо цей «понаїх» двадцять років живе в Німеччині, працює, сплачує податки, то його думка вже має значення чи все одно ні? За яким критерієм ви визначаєте, хто достатньо німець, щоб мати право голосу?
Ну й нарешті ваша чудова історія про діда, бабу, онуків і ріпку.
Ви дуже докладно пояснили, чому ціла сім'я, виїхавши до Німеччини, може там залишитися. Діти вивчать мову, заведуть друзів, батьки знайдуть роботу, родина облаштує побут. І з часом причин повертатися ставатиме дедалі менше.
Чудово. А тепер поясніть, чому цей самий механізм раптом перестає працювати, коли до Німеччини їде лише дитина?
От підліток у 15 років потрапляє до Німеччини. Вивчає мову, закінчує школу, вступає до університету, знаходить друзів, роботу, будує власне життя. І що далі? У 20 років він раптом згадає, що мусить повернутися в Україну, тому що ви так передбачили?
Чому інтеграція матері в німецьке суспільство для вас є аргументом на користь її неповернення, а інтеграція дитини аргументом на користь повернення? Де тут логіка?
А ваша альтернатива просто прекрасна. Мовляв, якщо дитина не повернеться, то надсилатиме батькам гроші, а вони витрачатимуть їх в українських магазинах.
Тобто ми вже не про безпеку дітей говоримо? Ми вже розраховуємо майбутні грошові перекази? Причому від людей, які ще навіть школу не закінчили?
І тут ми підходимо до головного.
Ви весь час говорите про інтереси кого завгодно, тільки не самої дитини. Батьки залишаться працювати. Батько зможе піти воювати. Бабуся не витрачатиме пенсію в німецькому супермаркеті. Дитина в майбутньому надсилатиме гроші.
А сама дитина? Її бажання, психологічний стан, потреба в батьках, адаптація до незнайомої країни? Ви взагалі пробували поставити питання, чи буде їй краще самій, без сім'ї, навіть якщо вона перебуватиме в безпеці?
Я цілком розумію необхідність евакуації дітей із небезпечних територій. І не збираюся сперечатися з тим, що Німеччина може надати їм значно безпечніші умови. Але між твердженнями «дитину необхідно убезпечити» і «дитину краще відправити за кордон саму» лежить величезна дистанція.
І ви цю дистанцію навіть не намагаєтеся подолати аргументами.
Натомість ви малюєте дві картини. В одній дитина щасливо живе в Німеччині, батьки працюють в Україні, а потім вона повертається або надсилає їм гроші. В іншій мама вивозить усю родину до останнього дідуся, отримує 4000 євро, бере іпотеку, і Україна назавжди втрачає цілу сім'ю.
А чому ви порівнюєте найоптимістичніший сценарій першого варіанта з найневигіднішим для України сценарієм другого? Чому не розглядаєте варіант, за якого один із батьків супроводжує дитину, або родина переїжджає в безпечніший регіон України? Чому не допускаєте, що дитина може залишитися в Німеччині назавжди, а сім'я, яка виїхала разом, навпаки, повернеться?
І найголовніше: ви починали з турботи про безпеку дітей, а закінчили підрахунками, скільки дорослих залишиться працювати й воювати в Україні та скільки грошей діти згодом переказуватимуть батькам.
То що ж для вас є головним критерієм правильності рішення: інтереси дитини, інтереси України чи економічна вигода сім'ї? Бо це далеко не завжди одне й те саме.
Саме тому я й запропонував згадати Канта. Він дозволяє поставити незручне, але необхідне запитання: чи готові ви послідовно застосовувати власні моральні принципи, зокрема тоді, коли їхні наслідки перестають бути для вас зручними?
А ви натомість пропонуєте порахувати відвідувачів Харківфоруму.
Я вже, чесно кажучи, втрачаю цікавість до 
