Скільки себе пам'ятаю, рисувала і живописала. З натури. Малювала молодих хлопців і мужніх чоловіків, дівчат із ликами мадонни, жінок. Оголених. У купелі, у сонячному промінні, в затінку розлогих дерев. Серед отар. Хто лишень не позував мені! Наш дім постійно навідували письменники й поети. Хлєбников, Пастернак, Асєєв, Каменський. Усі вони були молоді, привабливі. Хлєбников попервах пручався позувати оголеним, казав, що він не ефеб, але й він поступився. Сестри також були моїми моделями.
У селі приклеїлось до нас прізвисько «синяки-голяки» - чому? Бо вдягалися коротко, інакше, як інші. Носили завше барвисті блузки з великими декольте. Влітку ми загоряли на сонці – такого ще не знали у глухій провінції. Хлєбников увів се прізвисько до одного із своїх віршів, але замінив на «синголи» - коментатор потім написав учено, що йдеться про невідоме монгольське плем’я. Смішно. Адже то про нас:
Вперед! Вперед! Ватаго!
Вперед! Вперед! Синголи!
Було нас п’ятеро сестер, господарювали у невеликому маєтку. Будинок, сад, свійська птиця, багато квітів. Були всі дуже молоді. Те село під Харковом, Красну Поляну, згадую як найпрекрасніший час у моєму житті. Більшу частину моїх картин там малювала».
Так говорила художниця Марія Синякова на схилі свого віку під час зустрічі з іноземним істориком мистецтва, сидячи у своєму московському помешканні – колишнє звичайнісіньке горище, котре вона переобладнала
