Довго вони йшли усе своїм краєм, між своїм людом, уже їм аж обридло.
— Чи далеко ще та Московщина? — питали вони один одного...
— Та ще підтопчеш ноги, — одказували другі, догадуючись: не близько, мов!
Поминувши свої степи з невеличкими хуторами, що, як квітнички, весело кидались в вічі, свої великі села, з кривими улицями, з білими хаточками, з вишневими садочками, свої городи, схожі на села, увійшли вони у лісний край. Перед ними й за ними стояли страшні бори сосни, ялини та осичини. Ішли вони день, ішли другий... ліс та й ліс!
— Оце й Московщина починається, — сказав хтось.
— Оце?!.. Та й невесела ж яка вона!.. Все ліси та бори, куди оком не скинь... тільки небо крізь верховину мріє...
Сумно стало Максимові серед лісу; жаль йому стало своїх степів безкраїх, свого неба високого: тут за лісом було тісно, душно, а небо здавалося низьким, похмурим. І справді воно було низьке й похмуре: йшлося вже до осені, — темні хмари, аж чорнуваті, снували по небу; перепадали часті дощі.
Пройшли вони верстов з п’ятдесят чи з шістдесят лісом — ні хатинки, ні людинки!..
— Де ж тут хутори, села, городи? Хіба тут і людей немає?.. — толкуються самі між собою.
— Та тут, либонь, один тільки город Москва й є, та й той аж на самому краї Московщини, — одказав хтось.
Усі похмуріли, зажурилися: ішли мовчки, повісивши голови.
Пройшли ще верстов з десять або й більше; вийшли на узлісся... З-під тесової стріхи якоїсь чорної будівлі показався димок... Очі напрямились на його.
— Що то? кузні? — пита Максим.
— Село, — одказав йому старший москаль, що вів їх.
— То це кузні у царині?
— Не, то — избы.
— Що то за ізби?
— Хаты по-твоему, хахол!
Максим зареготався.
— Побий вас лиха година, бісові люди, з вашими хатами! — каже він, регочучись, до своїх. — У нас кузні чистіші, ніж у них хати. А ще вихваляються своєю стороною?! Ну, вже сторона!.. Не приводь, господи, бачити ніколи такої другої!
Увійшли в село, або краще — в одну довжелезну вулицю, котра й була ціле село. Аж дивно! Одним одна вулиця, парканами одгороджена з одного й з другого боку; а на улицю виглядали без вікон хати — чорні, як комори, закурені димом. Де-де забовваніли й люди — у личаках, у довгополих балахонах, з бородами.
— То це кацапи! — скрикнув Максим, почувши їх мову.
— Та кацапи ж... Оце й є тобі справжня кацапщина! — одказували другі, собі дивуючись на її прохвалену красу.
От розвели їх по кватирях. Максим аж спльовував...
Таркани, прусаки, стоноги снували скрізь по стінах, та було їх і в страві, і в квасі. У хаті — не виметено, смітник по коліна, несло од його чимсь смердючим; під сволоком лави, де на його стороні зайві горшки ховають, тут були замість ліжка... Світили в хаті не смальцем або олією, а якимись тонкими лучинами... Дим з печі валив прямо на хату, — бо хата без димаря, — давив у горлі, різав очі... Максим не поліз на «палаті»; страшно йому було прилягти і в тій багнюці, що на долівці. Він за цілу ніч не прилягав; з хати ходив надвір, знадвору — в хату; смоктав люльку (бо хазяїн прохав, щоб не курив у хаті) та лаяв кацапів і кацапщину... Тут він уперше побачив, який кацап у себе дома. «Через те вони, бісові ведмеді, і йдуть до нас хліба заробляти, що їм тут немедяно серед оцих борів та пущ соснових!» — думав він.
Ранком знову погнали їх далі.
