Статус: Офлайн
Реєстрація: 06.09.2007
Повідом.: 84646
Реєстрація: 06.09.2007
Повідом.: 84646
Звичайно, кацапи обстрілюють місто щодня, іноді падає не так уже й далеко. І ймовірно, що може прилетіти на голову кожному, але то таке, це ж війна.
Люди їдуть з міста, рятують дітей, і я вважаю, що це виправдано: коли є малі діти, то будь-що ми маємо врятувати наших дітей, адже саме вони - майбутнє України. І рятуватися самим, бо поки діти малі, їхнє виживання напряму залежить від благополуччя батьків.
Але мої діти вже дорослі, живуть далеко від мене, і їхнє виживання від мене ніяк не залежить, є я чи ні, вони дадуть собі раду.
І я страшенно дратуюся, коли хтось мені каже: чо ти не евакуюєшся?
І мені хочеться пояснити те, що й так мають розуміти люди, які живуть в Україні.
Евакуюватися - куди? За кордон відпадає. Тут діти на війні, літні вже батьки.
Евакуюватися в межах України - куди? Жити десь в гуртожитку (це ще не найгірше), а то десь на койці в спортзалі школи? Бо вартість оренди під час війни злетіла до небес.
Допомога від держави для внутрішньо переміщених - дві тисячі гривень. Так, раз на місяць дають пакет з макаронами, які мені вживати не можна. А те, що можна, в дві тисячі не вміститься. І додамо постійний стрес від життя посеред інших людей, коли все твоє майно вміщається в клітчастій торбі.
А кіт?
Роботи нема. Грошей катма. Жити нема де (варіанти гуртожитку чи розкладачки в спортзалі - насправді не варіант).
І, блять?
Куди евакуюватися, коли ти українець в Україні, і держава навіть у мирний час тебе оббирала як липку і намахувала скрізь, де можна й не можна, а тепер чиновники як з цепу зірвалися з тими розкраданнями й хабарями.
А якщо мою квартиру розіб'ють? Де тоді я житиму, що зі мною буде - адже накопичень я не маю, здоров'я, щоб гарувати на трьох роботах заради іпотеки - теж, та навіть одної роботи нема. На вулиці доживати? Чи на підлозі спортзалу?
Так розсудила не лише я, так думають тисячі моїх співгромадян.
Компенсація за втрачене майно з якихось гіпотетичних репарацій? Це буде через десяток років, я не проживу стільки.
І я собі просто уявлю, що навіть якщо нашкребу якимось чином на однокімнатну халупу десь в райцентрі чи селищі.
Я ненавидітиму ту паскудну діру - як взагалі ненавиджу маленькі містечка.
Я ненавидітиму ту квартиру, бо то не був мій вибір - жити в ній.
Я ненавидітиму кожну секунду свого життя, і навіть кіт поруч не допоможе. Я плакатиму ночами в подушку, а вдень стримуватимусь, аби не почати стріляти по перехожим, бо я ненавидітиму і їх теж. І, зрештою, швидко помру, бо з моїм захворюванням такі емоції смертельні. І мене поховають десь у жопі світу, і я ненавидітиму навіть могилу, в якій лежу, і на якій від цього навіть мікроби поздихають з переляку.
Я не розумію, нащо мені ТАКЕ життя, а іншого, у випадку руйнації мого теперішнього житла, я не матиму. Держава не допоможе мені, а я сама вже не зможу виправити все так, щоб мати той рівень комфорту, до якого звикла.
А тому я не евакуююсь, щоб не стати токсичною відьмою, а потім - мстивим привидом.
Я лишуся вдома, навіть якщо по моєму кварталові будуть гатити впритул, і загину разом зі своєю квартирою. Так, принаймні, чесніше й комфортніше.
І перетворюся на вампіра, якщо пощастить.
Amen
Люди їдуть з міста, рятують дітей, і я вважаю, що це виправдано: коли є малі діти, то будь-що ми маємо врятувати наших дітей, адже саме вони - майбутнє України. І рятуватися самим, бо поки діти малі, їхнє виживання напряму залежить від благополуччя батьків.
Але мої діти вже дорослі, живуть далеко від мене, і їхнє виживання від мене ніяк не залежить, є я чи ні, вони дадуть собі раду.
І я страшенно дратуюся, коли хтось мені каже: чо ти не евакуюєшся?
І мені хочеться пояснити те, що й так мають розуміти люди, які живуть в Україні.
Евакуюватися - куди? За кордон відпадає. Тут діти на війні, літні вже батьки.
Евакуюватися в межах України - куди? Жити десь в гуртожитку (це ще не найгірше), а то десь на койці в спортзалі школи? Бо вартість оренди під час війни злетіла до небес.
Допомога від держави для внутрішньо переміщених - дві тисячі гривень. Так, раз на місяць дають пакет з макаронами, які мені вживати не можна. А те, що можна, в дві тисячі не вміститься. І додамо постійний стрес від життя посеред інших людей, коли все твоє майно вміщається в клітчастій торбі.
А кіт?
Роботи нема. Грошей катма. Жити нема де (варіанти гуртожитку чи розкладачки в спортзалі - насправді не варіант).
І, блять?
Куди евакуюватися, коли ти українець в Україні, і держава навіть у мирний час тебе оббирала як липку і намахувала скрізь, де можна й не можна, а тепер чиновники як з цепу зірвалися з тими розкраданнями й хабарями.
А якщо мою квартиру розіб'ють? Де тоді я житиму, що зі мною буде - адже накопичень я не маю, здоров'я, щоб гарувати на трьох роботах заради іпотеки - теж, та навіть одної роботи нема. На вулиці доживати? Чи на підлозі спортзалу?
Так розсудила не лише я, так думають тисячі моїх співгромадян.
Компенсація за втрачене майно з якихось гіпотетичних репарацій? Це буде через десяток років, я не проживу стільки.
І я собі просто уявлю, що навіть якщо нашкребу якимось чином на однокімнатну халупу десь в райцентрі чи селищі.
Я ненавидітиму ту паскудну діру - як взагалі ненавиджу маленькі містечка.
Я ненавидітиму ту квартиру, бо то не був мій вибір - жити в ній.
Я ненавидітиму кожну секунду свого життя, і навіть кіт поруч не допоможе. Я плакатиму ночами в подушку, а вдень стримуватимусь, аби не почати стріляти по перехожим, бо я ненавидітиму і їх теж. І, зрештою, швидко помру, бо з моїм захворюванням такі емоції смертельні. І мене поховають десь у жопі світу, і я ненавидітиму навіть могилу, в якій лежу, і на якій від цього навіть мікроби поздихають з переляку.
Я не розумію, нащо мені ТАКЕ життя, а іншого, у випадку руйнації мого теперішнього житла, я не матиму. Держава не допоможе мені, а я сама вже не зможу виправити все так, щоб мати той рівень комфорту, до якого звикла.
А тому я не евакуююсь, щоб не стати токсичною відьмою, а потім - мстивим привидом.
Я лишуся вдома, навіть якщо по моєму кварталові будуть гатити впритул, і загину разом зі своєю квартирою. Так, принаймні, чесніше й комфортніше.
І перетворюся на вампіра, якщо пощастить.
Amen