Село

[Zinge]

Автор:

⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.

Мої дідусі та бабусі усі з села. Переїхали до Харкова аби втекти з колгоспу, отримати паспорти та влаштуватися на завод. Тоді це був чи не єдиний «соціальний ліфт».
Їх село було де в чому незвичайне: це було село старовірів. Уклад життя був можна сказати навіть архаїчний.
— Великі родини були нормою: у родинах дідусів та бабусь було 4-6 дітей. Тому у мене було ще й багато двоюрідних бабусь та дідусів у селі — було де проводити канікули.
— У село не ходив автобус. Треба було виходити на трасі і іти пішки до села десь 5 кілометрів. Бо подзвонити у село не було можливості — тільки відправити листа чи телеграму. У самому селі майже у кожного була кобила та віз з дерев’яними колесами які треба було мазати дьогтем бо підшипників не було.
— У селі переважно усі були якимось родичами. Тому усі один-одного знали і я міг зайти майже у будь-яку хату бо вона була мого двоюрідного діда, бабки чи їх родичів. Влітку часто «банда» місцевих дітей взагалі не розходилася по домах: до когось зайшли повечеряли — і полягали спати у когось на сінку.
— У селі ще можна було побачити справжні хати-мазанки. Земляна підлога, стіни обмазані глиною з кизяками, солом’яна стріха, посередині — велика пічка з лежанкою. Але були і нові хати з цегли і під шифером.
— Газа, водопроводу, каналізації не було. Вода — у колодязі, їжу готувати — плита, обігріватися — пічка. Мій дід був зварником на заводі — зробив своїй матусі у хаті перше у селі водяне опалення з батареями. Але котел усе одно грівся дровами.
— Електрика була, але подекуди через грозу чи вітер її могло відрубити на декілька днів. Тому була класична керосинова лампа з «колбою» та абажуром.
— Магазин у селі був тільки один. У ньому продавали усе що привозили: відра, чавунки, лопати, чоботи, калоші, одяг. Іноді (десь раз на тиждень) привозили сірий хліб — його набирали багато буханок відразу. Сходити за хлібом для дитини там був цілий квест. Іноді навіть привозили цукерки — тому ходити у магазин було охоче.
— Майже у кожному дворі була корова. І ще ціле сімейство котів, які переважно жили у сіннику а ввечері приходили пити молоко. Подряпаний кіт-патріарх був суворий і гладити себе не давав. А от кошенята залізали усюди. Прокидаєшся — на тобі кошенята сплять. Корів пасли на лугу біля річки. Пастухом був хтось з підлітків по-черзі. Але як правило з ним ходила дитяча «банда» з хворостинами — аби корови не розбігалися і не лізли у болото. Ввечері корів заганяли у село — а далі вже кожна корова сама йшла до своєї хати.
— У кожному дворі також були гусаки. Діти гусаків боялися — бо гусак — ватажок був доволі великий для дитини і відчайдушно кидався у бій якщо до його зграї підходив чужий. У гусака дзьоб тупий (не як у півня) — але він боляче щипав і неприємно бив дзьобом та крилами. А зграя могла також допомагати — тому від розлючених гусаків діти тікали.
— М’ясо у селі їли рідко. Бо холодильників не було — тому аби поїсти м’яса треба було зарізати курку чи гуску. Проте яєць, молока, сметани, меду (була пасіка) — було досхочу. Я потім ніколи у житті не бачив таку велику яєшню, як готували у селі. Борошно також було (давали у колгоспі за трудодні) — тому їли переважно усякі млинці, оладки, пиріжки, вареники, саморобну локшину — ну і кашу різну.
— Мак та коноплі. Тоді не вважалися чимось забороненим. Мак ріс у кінці городу для краси і дитиною я дуже любив зривати сухі коробочки і витрушувати насіння до рота. А от конопля росла цілими полями — її вирощували у колгоспі аби потім мочити і робити «пеньку» — такі собі волохаті мотузки. Конопляне сім’я можна було назбирати на колгоспному полі — воно доволі смачне смажене. Палити коноплю чомусь ніхто не здогадався — для цього саджали тютюн на городі і крутили «козячі ніжки» з газети.
— Відчуття волі. У місті хтось з дорослих майже постійно мене контролював. Якщо пішов гуляти — то тільки у дворі. Якщо поліз кудись на будівельний майданчик гратися — насварять. У селі діти бігають де завгодно. Навіть піти 5 кілометрів у сусіднє село до інших родичів — не проблема. Небезпечних звірів нема, річка неглибока, плавати дитина вміє, у болото наказали не лізти та і нащо це треба, літом не замерзне, чужих людей у селі нема — гуляй як хочеш.

Моя історія:

Дитинство в селі — це передусім природа і праця. Влітку ми пасли корів, косили траву, заготовляли сіно, сушили його, складали в островки. Треба було нарубати січки для худоби, наносити води у відрах і баняках, допомогти з городом чи полем. Коли привозили дрова, а газу ще не було, це теж була ціла історія: дрова треба було порубати, поскладати, а потім ще й слідкувати, щоб їх вистачило на зиму. (магія вогню коли горять)
Пам’ятаю, як усією родиною вантажили гній на поле й город, орали землю, садили дерева, косили отаву. Коли приїжджала фірманка орати землю, то після роботи обов’язково збиралися на гостину. Ніхто особливо не поспішав розходитися. Робота роботою, а поговорити, поїсти й посміятися разом — то святе.
Ми багато часу проводили в лісі. Ходили по гриби, збирали малину, ожину, чорниці — у нас їх називали афинами, — суниці. Збирали шепшину, лікарські трави на чай. Потім усе це сушилося, заготовлялося на зиму. Сушили яблука, груші, гриби, ягоди. Робили закрутки, варили компоти, повидло, квасили капусту. Варили молоду кукурудзу — і здавалося, що смачнішої їжі у світі просто не існує.
Їжа тоді взагалі була зовсім іншою. Свіже молоко прямо від корови, домашній сир, сметана, бринза, налисники, пироги. Мед із пасіки, домашній смалець. У саду росли черешні, паперівки та інші фруктові дерева. Не було потреби думати, органічний це продукт чи ні. Все просто було домашнє.
Мій дід умів багато того, чого зараз уже майже ніхто не вміє. Плів кошики з лози, робив мітли та опавки, щепив дерева. Я міг просто сидіти й дивитися, як він це робить. Тоді сприймав це як щось звичайне, а тепер розумію, наскільки цінними були ці моменти.
Ми постійно були десь у русі. Ремонтували велосипеди, а пізніше вже й мопед. Все літо каталися, крутилися по селу, майстрували будиночки на деревах. А ще майже все літо я ходив на гірську річку на рибалку. Могли піти зранку і просидіти там пів дня. Ходили купатися на ріку, зустрічалися з друзями, вигадували собі якісь пригоди. Ніхто не сидів удома, якщо надворі була хороша погода.
На Зелені свята ходили до лісу за березою, щоб прикрасити ворота та подвір’я. Взимку іноді теж ішли до лісу по ялинку. А ще був вертеп. Я ходив колядувати, навіть був за пастуха.
З бабусями й дідусями теж завжди щось робили. Допомагали по господарству, хоча власної великої господарки в нас не було — хіба собака. Ванна й туалет уже були в хаті, тому наше дитинство не можна назвати якимось надто важким сільським життям. Просто ми допомагали старшим і були частиною їхнього світу.
А вечори — це взагалі окрема історія. Коли вже темніло, слухали радіо, читали журнали. Потім з’явилися кнопочні телефони, і ми могли годинами сидіти десь у барі компанією, тримаючи той телефон у руці й викручуючи гучність, щоб усім було чути музику. Смішно згадувати, але тоді це здавалося круто. Коли ще не було нормальних колонок, я сам собі зробив маленьку колонку з кишенькового радіо — просто вивів із нього джек 3,5 мм. Мені завжди було цікаво щось майструвати й розбиратися, як воно працює.
А коли почався перехід від касет до іншої техніки, знайомим допомагав підключати автомобільні магнітофони. Ремонтував музичні центри, магнітофони та різну іншу техніку. Міг розібрати апарат, знайти несправність, щось перепаяти чи відремонтувати — і найбільше задоволення було, коли після цього техніка знову оживала.
Ще була ціла традиція — обмінюватися музикою. Хтось знайшов нову пісню — треба було скинути її друзям. Потім почали заходити на різні сайти, типу Zaycev, шукати нову музику, скачувати її на плеєр. У когось була пісня, якої не було в тебе, — значить, треба було якось її дістати. Зараз це звучить смішно, бо будь-яку музику можна знайти за кілька секунд, а тоді кожна нова пісня була маленькою подією.
Були й дискотеки. Ходили на сільську дискотеку, знайомилися, танцювали. А потім могли пів ночі йти пішки додому із сусіднього села. (сидіти на лавочках літніми вечорами) Іноді ще й з якоюсь водою в руках, бо дорогою хотілося пити. Ніхто не замовляв таксі, не відкривав карту в телефоні й не писав: «Я вже виїхав». Просто йшли собі додому пішки, говорили про щось своє і сміялися.
Зараз, коли все це згадую, розумію, що ми тоді набагато більше були присутні в моменті. Якщо йшли на рибалку — то справді йшли на рибалку. Якщо купатися — то купатися. Якщо в ліс — то в ліс. Якщо з друзями — то сиділи й говорили, а не дивилися кожен у свій екран.
Звичайно, не все в тих спогадах приємне. Є речі, які я й зараз згадую з жахом. Найгірший спогад із дитинства — забиття домашніх тварин. Для дитини це було важко бачити, і, мабуть, це одна з тих сторін сільського життя, про які зараз згадуєш зовсім без романтики.
Але якщо відкинути це, то в пам’яті все одно залишається якесь неймовірне відчуття свободи. Життя в селі тоді було таким... лайтовим у хорошому сенсі. Не було цієї постійної гонитви, яка є зараз. Не треба було весь час кудись поспішати, щось комусь доводити, показувати своє життя в інтернеті.
Було літо, річка, рибалка, велосипед, ліс, ягоди, гриби, друзі, дискотеки, бабусі й дідусі. Була робота, але після роботи була гостина. Були дрова, які треба було порубати й поскладати, але потім можна було сісти на лавку і поговорити. Були гриби, які треба було назбирати, а потім сушити. Були яблука й груші, які треба було нарізати на зиму. Були трави, які збирали в лісі, щоб узимку пити свій домашній чай.
І, мабуть, найцінніше — люди тоді були якось ближчими. Ми знали сусідів, знали, хто що робить, хто кому допомагає. Було більше живого спілкування, більше простих зустрічей і менше матеріального.
Тепер багато чого стало набагато зручнішим.

-----------------------------------------------

 

[Tierchen]

Автор:

⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.

Моя історія:

Дитинство в селі — це передусім природа і праця. Влітку ми пасли корів, косили траву, заготовляли сіно, сушили його, складали в островки. Треба було нарубати січки для худоби, наносити води у відрах і баняках, допомогти з городом чи полем. Коли привозили дрова, а газу ще не було, це теж була ціла історія: дрова треба було порубати, поскладати, а потім ще й слідкувати, щоб їх вистачило на зиму. (магія вогню коли горять)
Пам’ятаю, як усією родиною вантажили гній на поле й город, орали землю, садили дерева, косили отаву. Коли приїжджала фірманка орати землю, то після роботи обов’язково збиралися на гостину. Ніхто особливо не поспішав розходитися. Робота роботою, а поговорити, поїсти й посміятися разом — то святе.
Ми багато часу проводили в лісі. Ходили по гриби, збирали малину, ожину, чорниці — у нас їх називали афинами, — суниці. Збирали шепшину, лікарські трави на чай. Потім усе це сушилося, заготовлялося на зиму. Сушили яблука, груші, гриби, ягоди. Робили закрутки, варили компоти, повидло, квасили капусту. Варили молоду кукурудзу — і здавалося, що смачнішої їжі у світі просто не існує.
Їжа тоді взагалі була зовсім іншою. Свіже молоко прямо від корови, домашній сир, сметана, бринза, налисники, пироги. Мед із пасіки, домашній смалець. У саду росли черешні, паперівки та інші фруктові дерева. Не було потреби думати, органічний це продукт чи ні. Все просто було домашнє.
Мій дід умів багато того, чого зараз уже майже ніхто не вміє. Плів кошики з лози, робив мітли та опавки, щепив дерева. Я міг просто сидіти й дивитися, як він це робить. Тоді сприймав це як щось звичайне, а тепер розумію, наскільки цінними були ці моменти.
Ми постійно були десь у русі. Ремонтували велосипеди, а пізніше вже й мопед. Все літо каталися, крутилися по селу, майстрували будиночки на деревах. А ще майже все літо я ходив на гірську річку на рибалку. Могли піти зранку і просидіти там пів дня. Ходили купатися на ріку, зустрічалися з друзями, вигадували собі якісь пригоди. Ніхто не сидів удома, якщо надворі була хороша погода.
На Зелені свята ходили до лісу за березою, щоб прикрасити ворота та подвір’я. Взимку іноді теж ішли до лісу по ялинку. А ще був вертеп. Я ходив колядувати, навіть був за пастуха.
З бабусями й дідусями теж завжди щось робили. Допомагали по господарству, хоча власної великої господарки в нас не було — хіба собака. Ванна й туалет уже були в хаті, тому наше дитинство не можна назвати якимось надто важким сільським життям. Просто ми допомагали старшим і були частиною їхнього світу.
А вечори — це взагалі окрема історія. Коли вже темніло, слухали радіо, читали журнали. Потім з’явилися кнопочні телефони, і ми могли годинами сидіти десь у барі компанією, тримаючи той телефон у руці й викручуючи гучність, щоб усім було чути музику. Смішно згадувати, але тоді це здавалося круто. Коли ще не було нормальних колонок, я сам собі зробив маленьку колонку з кишенькового радіо — просто вивів із нього джек 3,5 мм. Мені завжди було цікаво щось майструвати й розбиратися, як воно працює.
А коли почався перехід від касет до іншої техніки, знайомим допомагав підключати автомобільні магнітофони. Ремонтував музичні центри, магнітофони та різну іншу техніку. Міг розібрати апарат, знайти несправність, щось перепаяти чи відремонтувати — і найбільше задоволення було, коли після цього техніка знову оживала.
Ще була ціла традиція — обмінюватися музикою. Хтось знайшов нову пісню — треба було скинути її друзям. Потім почали заходити на різні сайти, типу Zaycev, шукати нову музику, скачувати її на плеєр. У когось була пісня, якої не було в тебе, — значить, треба було якось її дістати. Зараз це звучить смішно, бо будь-яку музику можна знайти за кілька секунд, а тоді кожна нова пісня була маленькою подією.
Були й дискотеки. Ходили на сільську дискотеку, знайомилися, танцювали. А потім могли пів ночі йти пішки додому із сусіднього села. (сидіти на лавочках літніми вечорами) Іноді ще й з якоюсь водою в руках, бо дорогою хотілося пити. Ніхто не замовляв таксі, не відкривав карту в телефоні й не писав: «Я вже виїхав». Просто йшли собі додому пішки, говорили про щось своє і сміялися.
Зараз, коли все це згадую, розумію, що ми тоді набагато більше були присутні в моменті. Якщо йшли на рибалку — то справді йшли на рибалку. Якщо купатися — то купатися. Якщо в ліс — то в ліс. Якщо з друзями — то сиділи й говорили, а не дивилися кожен у свій екран.
Звичайно, не все в тих спогадах приємне. Є речі, які я й зараз згадую з жахом. Найгірший спогад із дитинства — забиття домашніх тварин. Для дитини це було важко бачити, і, мабуть, це одна з тих сторін сільського життя, про які зараз згадуєш зовсім без романтики.
Але якщо відкинути це, то в пам’яті все одно залишається якесь неймовірне відчуття свободи. Життя в селі тоді було таким... лайтовим у хорошому сенсі. Не було цієї постійної гонитви, яка є зараз. Не треба було весь час кудись поспішати, щось комусь доводити, показувати своє життя в інтернеті.
Було літо, річка, рибалка, велосипед, ліс, ягоди, гриби, друзі, дискотеки, бабусі й дідусі. Була робота, але після роботи була гостина. Були дрова, які треба було порубати й поскладати, але потім можна було сісти на лавку і поговорити. Були гриби, які треба було назбирати, а потім сушити. Були яблука й груші, які треба було нарізати на зиму. Були трави, які збирали в лісі, щоб узимку пити свій домашній чай.
І, мабуть, найцінніше — люди тоді були якось ближчими. Ми знали сусідів, знали, хто що робить, хто кому допомагає. Було більше живого спілкування, більше простих зустрічей і менше матеріального.
Тепер багато чого стало набагато зручнішим.

-----------------------------------------------

Пісня сподобалась, егеж? 😎
Гарна.

 

[Soldier25]

паперівки

це шо?

 

[Zinge]

це шо?

літні яблука

 

[Soldier25]

літні яблука

в нас таких не було... Білий налив, снєжний кальвін, семеринка, ще якісь

 

[nvr4d]

в нас таких не було... Білий налив, снєжний кальвін, семеринка, ще якісь

Я подивився і багато чого стало ясно.
Воно дуже схоже на білий налив, але кисліше і пізніше достигає. Виходить, що два дерева, які я вважав, що це якийсь поганий білий налив - це воно.