Коли дiвчата йшли по працi
додому, при двiрськiй палатцi
i коло луга та левад
спинилися московськi стежi,
а за Днiстром на побережжi
явився танкiв довгий ряд.
За мiст, за рiчку й за потоки
iшли киргизи косоокi,
iшла страшна чужа орда.
Втiкали дiти та жiнота
i, заглядаючи з-за плота,
шептали: – Ох, iде бiда!
Iшли солдати без розмови,
мов душi їх, серця в окови
були закованi, нiмi,
мов гнав їх демон зла, тривоги,
а не бажання перемоги,
iшли, як волики в ярмi.
Йшли тундри i тайґи синове,
жадiбнi добичi i крови,
нових пiдбоїв, жертв нових,
в шинелях сiрих, то пiвголi,
йшли гнанi полчища монголiв,
раби могутньої Москви.
Дивились люди, мов на чудо,
що комiсар, покритий брудом,
все рукавом втирав свiй нiс
i чухав теж на собi шкуру,
а говорив про лад, культуру,
яку всiм комунiзм принiс.
Москаль у шкiрянiм кабатi
казав, що люди всi багатi,
щасливi й мають всi права
й безмежну волю у Росiї,
казав, що мудрiсть, правду сiють
розумнi Марксовi слова,
(Олесь Бабій)
