Але найстрашніше те, що совкові зомбаки ні за що в світі не повірять у такі факти. А коли почують, що розслідування про статки комуністичних вождів проводили американські журналісти, іронічно посміхнуться й тріумфально вигункуть "Ну канєшна, а что іщо магли написать еті *******! Ета же всьо фейкі!". У *****ів уже давно існує тренд на виправдовування репресій, які вони аргументують тим, що там не було репресовано невинних, усі згноєні в таборах на це заслуговували!Igor O. Petrov
Лето 1921 года. Со дня прихода большевиков к власти: три года и восемь месяцев
Главный большевик Владимир Ульянов (Ленин) живет в одном из роскошных поместьев Московской области, отобранном у вдовы заводчика Саввы Морозова. Также Ленин присвоил себе супер роскошный «Delaunay-Belleville 45», принадлежащий последнему русскому императору. К услугам «вождя мирового пролетариата» и его жены еще полдюжины машин из царского кортежа.
А в швейцарских банках на имя Ленина лежат депозиты на сумму 75 млн франков.
Главный чекист Феликс Дзержинский живет в особняке золотопромышленника Стахеева, украшенном итальянским мрамором и яшмой. К услугам Дзержинского личный коттедж на ПБК - знаменитый Дворец князей Юсуповых. Даже бункер там себе оборудовал «железный Феликс», потому что он был большим трусом и боялся покушений.
И ещё одна «скромная дача» Дзержинского - в подмосковном Любанове, бывший особняк помещика Шлиппе. А в Звенигородской волости - еще особняк, бывшая усадьба нефтяного магната Зубалова, позже переименованный и известный как «Горки-9»
На швейцарских счетах Дзержинского - 80 млн франков.
Столько же, сколько у главы исполкома коминтерна Григория Зиновьева.
В США на счетах у «большевика No 2» Льва Троцкого 11 млн $, а в Швейцарии - 90 млн франков. И «скромная дача» в Черкизово. Там же находятся виллы Калинина, Свердлова и других известных большевиков.
Не буду рассказывать вам о количестве миллионов на их счетах в сказочной Швейцарии и о килограммах драгоценных камней в их личных сейфах. Скажу только одно, что в 1921-1922 году в Южно-Африканском Союзе добыча алмазов стала невыгодной, из-за лавины бриллиантов нахлынувшей из России, и продававшихся по смехотворным ценам.
Про многомиллионные состояния большевистских вождей летом 1921 года написали в New York Times. Они провели собственное журналистское расследование.
А теперь о меню большевистских бонз:
Хотите знать, чем питался товарищ Дзержинский, в год, когда от голода умерли миллионы крестьян и рабочих?
Понедельник: Консомэ из дичи, лососина свежая, цветная капуста по-польски;
Вторник: Солянка грибная, котлеты телячьи, шпинат с яйцом;
Среда: Суп-пюре из спаржи, говядина булли, брюссельская капуста;
Четверг: Уха боярская, стерлядка паровая, зелень, горошек;
Пятница: Пюре из цветной капусты, осетрина, бобы метрдотель;
Суббота: Уха из стерлядей, индейка с соленьем, моченные яблоки, вишня, слива, грибы в сметане;
Воскресенье: Суп из свежих шампиньонов, цыпленок маренго, спаржа.
- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -
И не так противно, что жили они во дворцах, сладко жрали от пуза из награбленной серебряной посуды и богемского хрусталя. И даже не то, что они вывезли из страны сотни миллионов, на случай, если придется бежать из страны, ведущей войну.
Противно то, что сотни писателей и тысячи журналистов строчили циничную ложь о том, как «умирал с голоду» Дзержинский. Как Ленин «пил простой кипяток, с кусочком сахара в прикуску с ржаным сухариком». И какими они все были «людьми скромными и простыми»...
И по той отвратительной лживой истории, написанной советскими «историками по вызыву» выходит, что Железный Феликс умер от инфаркта или туберкулеза, хотя на самом деле Дзержинский был конченным наркоманом и откинул копыта от передоза кокаином. И что Свердлов умер якобы от испанского гриппа, а на самом деле был отравлен Лениным, за организацию покушений на него.
История большевиков, а потом коммунистов, история их власти - сплошная омерзительная ложь!
А пока все должны знать эти факты. Потому что недавно начались попытки реанимировать Совок и героизировать тех, кто в них господствовал. И все эти гебешные товарищи и потомки вертухаев бубнят одно и то же: «Не надо переписывать историю!»
Было бы что переписать...
Для тех, кто размышляет.
История - это опыт жизни целых народов. Но она также и страшное ******, которым Кремль пользуется веками, приказывая «историкам по вызову» (и не только своим) оправдывать претензии на чужие земли.
россия напала на Украину
- Автор теми Харків форум
- Дата створення
-
- Теги
- кацапы
Статус: Офлайн
Реєстрація: 06.03.2023
Повідом.: 2690
Реєстрація: 06.03.2023
Повідом.: 2690
полный бред и шизофрения.
Статус: Офлайн
Реєстрація: 06.03.2023
Повідом.: 2690
Реєстрація: 06.03.2023
Повідом.: 2690
если честно, ничего особенного. в принципе, может стерлядь и проблематично купить, особенно, после того, как *****ы черное море загадили, но даже дичь сейчас - не проблема.а такое ****о как суп-пюре из спаржи я бы вообще есть не стал.
Статус: Офлайн
Реєстрація: 22.09.2006
Повідом.: 25589
Реєстрація: 22.09.2006
Повідом.: 25589
Фейсбук видалив мій допис про вчительку. Але я спробую ще раз, залишу тут її пряму мову, повне свідчення вчительки з Балаклії Харківської області Вікторії Щербак, яка під час окупації у 2022 році була в російському полоні разом з неповнолітньою донькою і чоловіком.
"У нас є невеличкий літній будиночок, де є газ і вода, ми вирішили, що краще жити там, адже в місті, на жаль, вибило вікна і не було опалення. Не було навіть розмови виїжджати, ми всі думали, що це ненадовго, і лише коли 2 березня росіяни увійшли в місто, ми зрозуміли, що все набагато серйозніше.
Вони ходили опитували, перевіряли документи: чого ви тут живете, хто з вами ще живе? Донька моя дуже злякалася одного разу - розпитували про сусідів, можливо, ви хочете щось сказати... Хотіли, щоб ми доносили один на одного.
В місті знали мою проукраїнську позицію, але я чомусь була впевнена, що все буде добре. Ми ж не порушуємо нічого, я ніде не буваю, нікуди не ходжу, працюю на подвір'ї в садку.
У чоловіка знайомих арештували, на нашій вулиці багато кого арештували, у моєї подруги пастора заарештували, дуже побили - до втрати свідомості, і ми вирішили виїжджати. Я мала вивезти свою дитину - вона у випускному класі, до того ж почали вже вчителів в школу набирати. Я бачила свою колегу і вона пішла працювати. А потім зустріла ще одну колегу і вона почала мене налаштовувати, що треба виходити на роботу: ти будеш викладати російську мову, а дівчинка твоя буде вчитися в москві в гітісі. Я тоді прийшла додому, я, якщо чесно, ********** хотіла, отака була безнадьога, розумієте?
Я думаю як я буду дітям своїм в очі дивитись? Що я буду їм казати 1 вересня? Що я спершу розказувала, що треба любити Україну понад усе, а тепер буду вішати на дошку прапор *****?
Ми вирішили виїжджати, почали збирати гроші, речі. Чоловік поїхав ліки для людей привезти, а ми самі були. Хтось зайшов з автоматами, в повному бойовому комплекті. Троє зайшли в хату, двоє залишалися на вулиці. Документи забрали, телефони забрали, вивели нас на вулицю, тоді було холодно, дощовий день, ми стояли в домашньому одязі, в халаті перед ними. А "головний" сидів і нас допитував і перевіряв телефони. Я перед цим почистила все, ми ж збиралися виїжджати, а донька мене не послухала і не почистила.
"Плохо вы воспитываете вашу дочь, что это она нас называет ***********? Вот почему вы нас называете ***********? И почему вы пишете, что вы в оккупации, мы же вас освобождаем! Не нравится мне ваша семейка".
У чоловіка взагалі нічого не було в телефоні, але сказали, що він їздить і якісь розвіддані передає.
Я кажу: вы сейчас забираете девочку 16 лет - сироту! Она сирота под моей опекой. Я учитель русского языка, инвалид 3-й группы, и вы нас арестовываете? За что?
Нас одразу посадили в клітку, ми там в чотирьох сиділи, там можна було лише сидіти, в туалет нас водили раз на день або в пляшку. З нами сиділа жінка з нашої вулиці, вірянка - вони баптисти. Їм дуже не подобались чомусь віряни і їх переслідували також. Приміщення було розділене на комірки, але ми чули там багато людей, вони перекрикувалися, питали хто ви, звідки.
Потім нас з мішками на голові перевели у в'язницю. Перевели через вулицю, в поліцейському відділі є камери для затриманих, і вони нас туди посадили. І "ДНРівці", які нас туди завели, були дуже вражені, що дитину туди треба саджати. І вони перепитали скільки їй років і навіть попросили в росіян підтвердити свій наказ.
Коли мішки зняли, ми побачили що ми в камері - я, моя донька, сусідка з вулиці і ще якась жінка. Де чоловік - я не знала. Це була камера на двох з дерев'яними лежаками і унітазом прямо в камері. Води не було вже давно, світла не було вже давно, це було літо, сморід стояв страшний. Ми з донькою розмістилися на одному лежаку, там були ганчірки старі, хтось з попередніх ув'язнених залишав, а дві жінки розмістилися на іншому. Пізніше привели ще одну.
Дівчина, яку посадили з нами пізніше, це була моя учениця, молода дівчина 22 роки. Ми лежали поруч на підлозі, я шепочу їй на вушко: "Чого ти так плачеш? Все буде добре!" Вона каже: "Вікторіє Василівно, не буде добре, вони одразу в телефоні все побачили".
Її коли приносили і кидали потім на підлогу, як мішок, вона була дуже знесилена, побита їй морально дуже погрожували, сунули дуло автомата в рот, роздягали наголо, знущались.
Я почала стукати в двері і вимагати їжі, ми вчотирьох поїли все, що я брала, вже добу нам не носили ні води, ні їжі і не виводили на повітря. Я почала кричати: "Дитині треба їсти, дайте хоч щось!" І тоді нам приносили, нас годували раз на день - каша холодна гречана - одна порція на день і два літри води на двох, а це ж треба було ще змивати цією водою туалет, тому що дихати було нічим.
Жінка, яка була в камері, ми познайомилися, електрошокером була бита, по ногах була бита, вимагали, щоб вона дзвонила родичу, який в ЗСУ, і щоб він працював на них.
Ми сиділи і переживали що нам говорити, я постійно донці шепотіла : "Не треба прізвищ ніяких називати, плач і кажи, що не знаєш, забула, ти ж актриса в мене, грай дурочку. Ти сирота, дитина, тебе мають пожаліти".
На наступний день камера відкрилась, взяли її першу, це дуже важкий момент, насправді. Я там не плакала взагалі, я намагалася завжди бути веселою, ми там постійно пісні співали, я не мала показати дитині, що я пала духом. Думаю, потім мене викличуть, дай, боже, винести знущання і не сказати нічого такого, щоб не погіршити наше становище і Батьківщину не продати, і все ж таки, щоб нас випустили.
Дитину привели, вона мені прошепотіла:"Я їм нічого не сказала, будьте обережні, вони все знімають".
Повели мене, мішок зняли, побачила трьох в балаклавах. І один почав з того, що він дуже поважає українців: "Откуда такая ненависть, мы вас освобождаем, мы же все из советского союза, вот вы 67-го года, вы же с советского союза, мы же одной крови". Він агітацію проводив і все знімав на камеру, чекав, що я щось скажу. А я взагалі не вважаю, що радянський союз та держава, за якою треба сумувати. Я голосувала за відокремлення України. Але що я буду йому розказувати? Сиджу мовчки. "Почему вы нас боитесь, мы же вас освобождаем! Мы же вас не бьем!" З тих питань, що були, їм потрібно було, щоб я працювала на них в школі вчителькою.
Тоді другий взявся: "Я вижу, что вы не боитесь. Я вижу в вас презрение." Він вів якусь табличку, де помічав мої реакції, пози під час допиту. "А ведь мы вас еще не собирались допрашивать, хотите покажем как мы допрашиваем тех, кто ведет себя как вы?" А я вже розумію, до чого йдеться - цей агітатор, цей психолог аналітик, а там ще третій у кутку сидить - кат. А мені все гірше та гірше. Руки та ноги почали німіти. "А хотите мы покажем как девочек таких, как ваша дочь, насилуют прям у мам на глазах?"
І я так почала сповзати й впала на підлогу. І видно, вони мене відкачували й не могли відкачати, бо коли отямилася, я лежала в калюжі, наді мною схилились багато людей, в тому числі й люди у білих халатах. Вони мене раніше забирали з інфарктом і вони сказали: "Ми її знаємо, скоріш за все в неї передінфарктний стан, її треба під крапельницю, і вони мене відвезли. Вони мене врятували практично. Доньку туди доставили. Мене залишили там, лікували, а фсбшники перевіряли чи я там.
Ми вийшли, а в нас ні ключів, ні грошей, ні телефонів, ні документів - це ж до першого блокпоста. І ми не знали де мій чоловік. Я кажу донечці: "Пішли у в'язницю". А нам кажуть на воротах: "Вас отпустили, идите от греха подальше."
Ми пішли додому, кватирка була відкрита, відтиснули вікно, залізли й стали жити. А потім я ходила кожного дня під в'язницю, сиділа й чекала: "Де мій чоловік?"
І вони його врешті відпустили. Калитка дзвякнула, дивлюся - якийсь старий іде, сивий, борода, я не зрозуміла хто це! Вийшла, а він іде до мене й плаче.
А я почала волонтерити, возити лікарям і фельдшерам їжу, в нас же тут є город, ми почали готувати. Бо коли я лежала, вони ділилися зі мною хлібом - більшість з них додому не попадали, світла не було, вони голодні сиділи, але одна з медсестер поділилася зі мною їжею, а інший приніс буханку хліба.
А мою подругу, що на вулиці тут живе, випустили через 10 днів. Слідчий полюбляв приходити вночі до них в камеру в одних трусах і вести розмови про Льва Толстого. А моя подруга каже: "Ви кажете, що ми ******и, які ж ми ******и?" І вона йому напам'ять Війну та мир цитувала.
Вони тоді ще в мене спитали, а якщо "россия тут навсегда, что вы будете делать?" Я кажу, наша головна мета вижити, щоб діти наші вижили, і нація наша залишилась. Я так поводилась сміливо, наче я безсмертна. Як мені потім сказали, саме таких, як ви, й ламали - жінок, впевнених в собі, які мріяли, щоб нація вижила".
Вчительці вдалося виїхати разом з донькою через Печеніги. Там по понеділках окупанти випускали людей на підконтрольну Україні територію. Звільнення Балаклії зустріла у Львові. Їй повідомив про це колишній учень, нині військовий.
Тетяна Доцяк
"У нас є невеличкий літній будиночок, де є газ і вода, ми вирішили, що краще жити там, адже в місті, на жаль, вибило вікна і не було опалення. Не було навіть розмови виїжджати, ми всі думали, що це ненадовго, і лише коли 2 березня росіяни увійшли в місто, ми зрозуміли, що все набагато серйозніше.
Вони ходили опитували, перевіряли документи: чого ви тут живете, хто з вами ще живе? Донька моя дуже злякалася одного разу - розпитували про сусідів, можливо, ви хочете щось сказати... Хотіли, щоб ми доносили один на одного.
В місті знали мою проукраїнську позицію, але я чомусь була впевнена, що все буде добре. Ми ж не порушуємо нічого, я ніде не буваю, нікуди не ходжу, працюю на подвір'ї в садку.
У чоловіка знайомих арештували, на нашій вулиці багато кого арештували, у моєї подруги пастора заарештували, дуже побили - до втрати свідомості, і ми вирішили виїжджати. Я мала вивезти свою дитину - вона у випускному класі, до того ж почали вже вчителів в школу набирати. Я бачила свою колегу і вона пішла працювати. А потім зустріла ще одну колегу і вона почала мене налаштовувати, що треба виходити на роботу: ти будеш викладати російську мову, а дівчинка твоя буде вчитися в москві в гітісі. Я тоді прийшла додому, я, якщо чесно, ********** хотіла, отака була безнадьога, розумієте?
Я думаю як я буду дітям своїм в очі дивитись? Що я буду їм казати 1 вересня? Що я спершу розказувала, що треба любити Україну понад усе, а тепер буду вішати на дошку прапор *****?
Ми вирішили виїжджати, почали збирати гроші, речі. Чоловік поїхав ліки для людей привезти, а ми самі були. Хтось зайшов з автоматами, в повному бойовому комплекті. Троє зайшли в хату, двоє залишалися на вулиці. Документи забрали, телефони забрали, вивели нас на вулицю, тоді було холодно, дощовий день, ми стояли в домашньому одязі, в халаті перед ними. А "головний" сидів і нас допитував і перевіряв телефони. Я перед цим почистила все, ми ж збиралися виїжджати, а донька мене не послухала і не почистила.
"Плохо вы воспитываете вашу дочь, что это она нас называет ***********? Вот почему вы нас называете ***********? И почему вы пишете, что вы в оккупации, мы же вас освобождаем! Не нравится мне ваша семейка".
У чоловіка взагалі нічого не було в телефоні, але сказали, що він їздить і якісь розвіддані передає.
Я кажу: вы сейчас забираете девочку 16 лет - сироту! Она сирота под моей опекой. Я учитель русского языка, инвалид 3-й группы, и вы нас арестовываете? За что?
Нас одразу посадили в клітку, ми там в чотирьох сиділи, там можна було лише сидіти, в туалет нас водили раз на день або в пляшку. З нами сиділа жінка з нашої вулиці, вірянка - вони баптисти. Їм дуже не подобались чомусь віряни і їх переслідували також. Приміщення було розділене на комірки, але ми чули там багато людей, вони перекрикувалися, питали хто ви, звідки.
Потім нас з мішками на голові перевели у в'язницю. Перевели через вулицю, в поліцейському відділі є камери для затриманих, і вони нас туди посадили. І "ДНРівці", які нас туди завели, були дуже вражені, що дитину туди треба саджати. І вони перепитали скільки їй років і навіть попросили в росіян підтвердити свій наказ.
Коли мішки зняли, ми побачили що ми в камері - я, моя донька, сусідка з вулиці і ще якась жінка. Де чоловік - я не знала. Це була камера на двох з дерев'яними лежаками і унітазом прямо в камері. Води не було вже давно, світла не було вже давно, це було літо, сморід стояв страшний. Ми з донькою розмістилися на одному лежаку, там були ганчірки старі, хтось з попередніх ув'язнених залишав, а дві жінки розмістилися на іншому. Пізніше привели ще одну.
Дівчина, яку посадили з нами пізніше, це була моя учениця, молода дівчина 22 роки. Ми лежали поруч на підлозі, я шепочу їй на вушко: "Чого ти так плачеш? Все буде добре!" Вона каже: "Вікторіє Василівно, не буде добре, вони одразу в телефоні все побачили".
Її коли приносили і кидали потім на підлогу, як мішок, вона була дуже знесилена, побита їй морально дуже погрожували, сунули дуло автомата в рот, роздягали наголо, знущались.
Я почала стукати в двері і вимагати їжі, ми вчотирьох поїли все, що я брала, вже добу нам не носили ні води, ні їжі і не виводили на повітря. Я почала кричати: "Дитині треба їсти, дайте хоч щось!" І тоді нам приносили, нас годували раз на день - каша холодна гречана - одна порція на день і два літри води на двох, а це ж треба було ще змивати цією водою туалет, тому що дихати було нічим.
Жінка, яка була в камері, ми познайомилися, електрошокером була бита, по ногах була бита, вимагали, щоб вона дзвонила родичу, який в ЗСУ, і щоб він працював на них.
Ми сиділи і переживали що нам говорити, я постійно донці шепотіла : "Не треба прізвищ ніяких називати, плач і кажи, що не знаєш, забула, ти ж актриса в мене, грай дурочку. Ти сирота, дитина, тебе мають пожаліти".
На наступний день камера відкрилась, взяли її першу, це дуже важкий момент, насправді. Я там не плакала взагалі, я намагалася завжди бути веселою, ми там постійно пісні співали, я не мала показати дитині, що я пала духом. Думаю, потім мене викличуть, дай, боже, винести знущання і не сказати нічого такого, щоб не погіршити наше становище і Батьківщину не продати, і все ж таки, щоб нас випустили.
Дитину привели, вона мені прошепотіла:"Я їм нічого не сказала, будьте обережні, вони все знімають".
Повели мене, мішок зняли, побачила трьох в балаклавах. І один почав з того, що він дуже поважає українців: "Откуда такая ненависть, мы вас освобождаем, мы же все из советского союза, вот вы 67-го года, вы же с советского союза, мы же одной крови". Він агітацію проводив і все знімав на камеру, чекав, що я щось скажу. А я взагалі не вважаю, що радянський союз та держава, за якою треба сумувати. Я голосувала за відокремлення України. Але що я буду йому розказувати? Сиджу мовчки. "Почему вы нас боитесь, мы же вас освобождаем! Мы же вас не бьем!" З тих питань, що були, їм потрібно було, щоб я працювала на них в школі вчителькою.
Тоді другий взявся: "Я вижу, что вы не боитесь. Я вижу в вас презрение." Він вів якусь табличку, де помічав мої реакції, пози під час допиту. "А ведь мы вас еще не собирались допрашивать, хотите покажем как мы допрашиваем тех, кто ведет себя как вы?" А я вже розумію, до чого йдеться - цей агітатор, цей психолог аналітик, а там ще третій у кутку сидить - кат. А мені все гірше та гірше. Руки та ноги почали німіти. "А хотите мы покажем как девочек таких, как ваша дочь, насилуют прям у мам на глазах?"
І я так почала сповзати й впала на підлогу. І видно, вони мене відкачували й не могли відкачати, бо коли отямилася, я лежала в калюжі, наді мною схилились багато людей, в тому числі й люди у білих халатах. Вони мене раніше забирали з інфарктом і вони сказали: "Ми її знаємо, скоріш за все в неї передінфарктний стан, її треба під крапельницю, і вони мене відвезли. Вони мене врятували практично. Доньку туди доставили. Мене залишили там, лікували, а фсбшники перевіряли чи я там.
Ми вийшли, а в нас ні ключів, ні грошей, ні телефонів, ні документів - це ж до першого блокпоста. І ми не знали де мій чоловік. Я кажу донечці: "Пішли у в'язницю". А нам кажуть на воротах: "Вас отпустили, идите от греха подальше."
Ми пішли додому, кватирка була відкрита, відтиснули вікно, залізли й стали жити. А потім я ходила кожного дня під в'язницю, сиділа й чекала: "Де мій чоловік?"
І вони його врешті відпустили. Калитка дзвякнула, дивлюся - якийсь старий іде, сивий, борода, я не зрозуміла хто це! Вийшла, а він іде до мене й плаче.
А я почала волонтерити, возити лікарям і фельдшерам їжу, в нас же тут є город, ми почали готувати. Бо коли я лежала, вони ділилися зі мною хлібом - більшість з них додому не попадали, світла не було, вони голодні сиділи, але одна з медсестер поділилася зі мною їжею, а інший приніс буханку хліба.
А мою подругу, що на вулиці тут живе, випустили через 10 днів. Слідчий полюбляв приходити вночі до них в камеру в одних трусах і вести розмови про Льва Толстого. А моя подруга каже: "Ви кажете, що ми ******и, які ж ми ******и?" І вона йому напам'ять Війну та мир цитувала.
Вони тоді ще в мене спитали, а якщо "россия тут навсегда, что вы будете делать?" Я кажу, наша головна мета вижити, щоб діти наші вижили, і нація наша залишилась. Я так поводилась сміливо, наче я безсмертна. Як мені потім сказали, саме таких, як ви, й ламали - жінок, впевнених в собі, які мріяли, щоб нація вижила".
Вчительці вдалося виїхати разом з донькою через Печеніги. Там по понеділках окупанти випускали людей на підконтрольну Україні територію. Звільнення Балаклії зустріла у Львові. Їй повідомив про це колишній учень, нині військовий.
Тетяна Доцяк
Статус: Офлайн
Реєстрація: 21.12.2011
Повідом.: 87895
Реєстрація: 21.12.2011
Повідом.: 87895
Єйфон-єйфон, вийді-ка вон, на Фєдота-*****а да на новіє ворота, сєрвєр побіг, модератор попер. Амінь біжить, аміня кричить, аміня доганяє, всіх нахєр посилає...Интернеты с форумами, понимаешь, всякие, бесовские..
Статус: Офлайн
Реєстрація: 21.12.2011
Повідом.: 87895
Реєстрація: 21.12.2011
Повідом.: 87895
Закопали москаля мов буржуя, а у того москаля видно...У Горішніх Плавнях на Полтавщині нащадки совітських окупантів звеличували совєтського окупанта Сємьона Будьонного
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Статус: Офлайн
Реєстрація: 13.01.2010
Повідом.: 570
Реєстрація: 13.01.2010
Повідом.: 570
Там где : "Левиафан" снимали с СеребряковымТериберка, Мурманська область
Статус: Офлайн
Реєстрація: 06.03.2023
Повідом.: 2690
Реєстрація: 06.03.2023
Повідом.: 2690
не будем осуждать. лучше так, чем за 200 тыс в сво.Росіянин з Челябінська під час стріму за донат в 60 тисяч рублів (це приблизно 22 640 грн) набив собі на морді татуювання — **** в знак подяки за донат 🤡
Статус: Офлайн
Реєстрація: 06.03.2023
Повідом.: 2690
Реєстрація: 06.03.2023
Повідом.: 2690
все ок. теперь они законные военные цели. меньше воя будет, когда наши дроны уебут какой-нибудь шестнарик
Статус: Онлайн
Реєстрація: 10.03.2022
Повідом.: 643
Реєстрація: 10.03.2022
Повідом.: 643
Зато одразу видно, що людина путіна полюбляєРосіянин з Челябінська під час стріму за донат в 60 тисяч рублів (це приблизно 22 640 грн) набив собі на морді татуювання — **** в знак подяки за донат 🤡
...
Статус: Онлайн
Реєстрація: 10.03.2022
Повідом.: 643
Реєстрація: 10.03.2022
Повідом.: 643
Вже спати давно пора, а мені анекдот згадався. Напишу.
Село десь під Полтавою. Маленький хлопчик підходить до тата і питає:
-Тато, а чим відрізняються геї від під*расів?
Тато поміркував трохи, витримав паузу і відповів:
-Синку, геї люблять хлопців, а під*раси - расію .
Село десь під Полтавою. Маленький хлопчик підходить до тата і питає:
-Тато, а чим відрізняються геї від під*расів?
Тато поміркував трохи, витримав паузу і відповів:
-Синку, геї люблять хлопців, а під*раси - расію
.