Про втому

[Tori]

Не про те, як "усталі ат вайни".
Про справжню втому - ту, що накопичується роками, і якої не позбудешся просто добряче поспавши. Бо навіть уві сні думки снуються навколо моєї дитини - все частіше він сниться мені маленьким, зовсім хлоп'ям, і я беру його на руки й несу, нестямлячись від щастя - додому, в безпеку, і лише б'ється думка: все наснилося, немає війни, всі живі, і син мій зі мною.
Прокидаюся ранком у порожній хаті. Ковтаю пігулки, звично і приречено - навіщо? Нащо я живу, яка з мене користь, коли моя дитина не зі мною, коли він десь у небезпеці, а я нічим зарадити не можу, і захистити не можу.
Потім їду на діаліз - і весь час снуються думки: треба це припинити, проживу тоді приблизно тиждень. Ну, і досить з мене.
Останнім часом такі думки навідують мене все частіше. Поки він був малий, я знала, нащо я є на світі. Потім почалася війна, і я знала, що маю зробити все, аби він не відчув її, довчився, виріс.
А тепер він там, а я тут, і навіть поїхати до нього не можу.
Втомилась.
А потім він дзвонить:мам, все гаразд?
Що зі мною може бути негаразд, коли я померла в ту хвилину, як ти зібрався й пішов туди?
Все гаразд, сину, як на ****, то я непогано виглядаю.
Я тепер не закриваю дверей на засув - лиш на замок, бо думаю собі: як зі мною що станеться, то аби хоч двері не ламати.
Я почуваюся втомленою від життя, бо не бачу в нім сенсу. Сьогодні допила останні пігулки, більш купувати їх не буду, а там хай вже як Бог дасть.
Я даремно вижила в цьому зомбоапокаліпсисі, надії нема. Аби лиш дитина повернулася.