Ксенія Прокоп’юк народилася 31 січня 1927 року в селі Танське на Уманщині. Її батько, Сивак Гива Денисович, був майстром-ковалем - умів підкувати коня чи виготовити потрібний металевий сільськогосподарський реманент, мав свою невелику кузню. Мати Ксенії, Параска Андріївна, доглядала родинне господарство, адже Сиваки мали трохи землі. “Куди глянь - поле,” - згадує Ксенія про той час. Також сім’я тримала коня й корову.
Розкуркулення не зачепило родини Сиваків, на відміну від багатьох їхніх односельців, яких назвали “куркулями” і вигнали з власних будинків, забравши худобу та інше майно. Їхні хати розібрали на будматеріал - пізніше колгосп збудував із нього свинарник та комори, а на місці дворів посадили сад.
Розкуркулення часто супроводжувалося фізичним насильством з боку активістів, які, відчуваючи власну безкарність, знущалися над слабшими. Зокрема, у сусідів родини Сиваків, під час розкуркулення забрали доньку Марію. Згодом мати намагалася з’ясувати, що сталося з її дитиною і чи взагалі лишилася вона живою, однак правди жінка так і не дізналася.
Із початком колективізації батьки Ксенії відмовилися добровільно вступити до колгоспу, але згодом все ж були змушені були віддати свою землю, худобу та ковальське знаряддя і стати членами колективного господарства. Через безгосподарність коні в колгоспі невдовзі почали дохнути, і землю обробляли коровами.
У 1932 році в Танському, як і по всій Україні, за вказівкою вищого керівництва СРСР розпочалися подвірні обшуки, що мали єдину мету - забрати в українців всі продукти харчування, прирікши їх на смерть від голоду. Грабунок проводили групи активістів, набрані як з-поміж місцевого населення, так і з мешканців міст. Характерно також, що ніхто із жителів Танського, які приєдналися до цих груп, не помер з голоду: “Не голодували… оці активісти, шо були до партії тулилися. Знаю, голова сільради був такий, шо в них вся сім’я вижила. Там їх було з десятеро, мабуть, і всі вижили”, - згадує свідок. Саме подвірні обшуки та конфіскація всього продовольства створювали умови для знищення української нації як такої. Крім цього, геноцид став можливим через такі механізми вчинення злочину, як “чорні дошки”, “закон про 5 колосків”, заборону виїзду, паспортну систему і так звану хлібозаготівельну кампанію.
Нерідко голод штовхав людей на відчайдушні вчинки. Ксенія та її молодша сестра Ганна стали свідками того, як їхні односельці збили з ніг коня, що йшов по вулиці без нагляду, і розтягнули його на їжу. “Геть і кишки забрали”, - ділиться спогадами жінка.
Відбувся в селі й випадок канібалізму. Тіло Наталки, однолітки й подруги Ксенії, знайшли звареним у будинку сусідів. “То нам наказували, якшо ви йдете на вулицю і хтось вам дає намистечко чи шось - не йдіть ні до кого, не заходьте, ні до кого, йдіть прямо,” - так батьки намагалися вберегти дітей від найгіршого.
Чи не найстрашніший спогад пані Ксенії з того часу - це смерть її найменшого братика Миколи, який був тоді ще немовлям. І хоча хлопчика годували коров’ячим молоком, його не вдалося врятувати, і дитина померла у всіх на очах:
“Мама мені дала в руки, я його держу, а вони стелят, постелити, вповити його. Він став гикать. Мама: “Не траси”. Я кажу: “Я не трасу його, він, - кажу, - гикає.” Тоді положили його, воно гикнуло ше раз і кончилось.”
Батьки похоронили сина самостійно, але могили вони не насипали:
“А дитину ту сховали, мама ходила з татом, нас не брали, бо ми ж малі, куди нас тягнути? Після пішли ми на кладбище, а мама кажут, отут коло тину поховали, там зрита вся земля і не знали, де маленька.”
Дивіться історію Ксенія Прокоп’юк у нашому відео.
Інші відео, записані в рамках проєкту:
Проєкт "Голодомор: Мозаїка історії. Невідомі сторінки" втілено за підтримки Українського культурного фонду.
Наш сайт:
Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент у цьому розділі
ГІС "Місця масового поховання жертв Голодомору-геноциду":
Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент у цьому розділі
