- Пане Олександре, що відомо про прихід російської армії на Західну Україну у 1914 році , як зустріли її тут?
- Спочатку російські війська сприймалися західними українцями переважно з прихильністю, або ж нейтрально. Проте прихід російської влади на ці території відразу почав супроводжуватися жорстокими антиукраїнськими заходами, депортаціями й мародерством.
На окупованих територіях Західної України у 1914 році було створено Галицьке генерал-губернаторство на чолі з графом Г. Бобринським, який здійснював політику репресій та гонінь на українство: закривались українські видання, переслідувалися греко-католицька церква. Він не приховував своїх намірів, заявляючи, що буде насаджувати на Галичині «русский язык, закон и строй». Був заарештований та висланий до Суздаля митрополит Греко-католицької церкви Андрій Шептицький. Навіть російський консерватор П. Мілюков змушений був визнати політику царського уряду в Західній Україні як «європейський скандал».
Він сказав це у Державній Думі після того, як російська армія, відступаючи зі Львова у 1915 році, взяла в заручники 700 мирних мешканців. Тоді це було для всіх актом дикунства. Загалом було вивезено під час російської окупації Галичини 12 тисяч осіб.
Тому не дивно, що після того, як російські війська після поразок на фронті відступили з Галичини, проросійський рух тут практично зійшов нанівець, і головна роль у цьому була не австрійської влади, а власне того, що наші західні москвофіли наочно побачили не теоретичну, не книжну, а справжню Росію.
- 100 років тому своє бойове хрещення на східному фронті прийняли підрозділи Українських січових стрільців. Як відбувалося їхнє формування, це був добровільний народний рух?
-Українці Галичини, Закарпаття й Буковини сподівалися, що в результаті війни буде утворено соборну Україну, яка об'єднає усі українські землі. У серпні 1914 р. у Львові було утворено міжпартійний блок - Головну Українську Раду, яка виступила ініціатором формування українських військових частин на боці Австрії. З українців Галичини було сформовано легіон Українських січових стрільців, який взяв участь у бойових діях в районі Стрия, на Тужоцькому перевалі в Карпатах, на горах Маківка і Лисоня, та на Поділлі.
Січові стрільці формувалися на добровільній основі і переважно з тих, хто не був мобілізованим. Там виявилося дуже багато патріотичних налаштованих студентів. Австро-Угорська імперія сама остерігалася військової потуги українства, тому з кількадесят тисяч добровольців відібрала лише 2,5 тисячі. Але важливо те, що і старшини, і рядовий склад були українцями - це зміцнювало національну єдність, плекало традиції спільної боротьби, відчуття братерського плеча. Власне, те, що про січових стрільців створено було безліч українських народних пісень, зокрема і славнозвісну «Червону калину», свідчить про вдячну пам'ять у народі про них.
Величезну позитивну роль відіграли УСС під проводом Євгена Коновальця в подіях у Центральній Україні в 1918 році. Серед січових стрільців було багато визначних і колоритних особистостей - Дмитро Вітовський і Григорій Коссак, Вільгельм Габсбург (Вишиваний), син Івана Франка Петро. Загалом, це була така дуже енергійна переважно молодіжна сила, що своєю кров'ю відроджувала Україну, продовжувала традиції збройної боротьби за Українську державу.
- Чому для багатьох українців Австро-Угорська імперія здавалася більш прийнятною, ніж Російська?
- В Росії ще до Першої світової війни наруга над українською ідентичністю досягла безпрецедентного рівня. Ні про яку освіту українською мовою не йшлося. У 1888 р. Олександр III видав указ про заборону хрещення українськими іменами. У 1889 р. у Києві на археологічному з'їзді було дозволено читати реферати всіма мовами, крім української. На початку 1900-х рр. цензурі було наказано в усіх творах вилучати з текстів такі слова, як «козак», «Україна», «український», «Січ», «Запоріжжя» та інші, які мали український національно-символічний зміст. У 1903 р. на відкритті пам'ятника Іванові Котляревському у Полтаві було заборонено промови українською мовою. У 1908 р., через чотири роки після визнання Російською академією наук української мови саме "мовою", а не «наріччям», Сенат оголосив україномовну культурну й освітню діяльність шкідливою для імперії. У 1910 р. за наказом уряду Столипіна було закрито всі українські культурні товариства, видавництва, заборонено читати лекції українською мовою, створювати будь-які неросійські клуби. У 1914 р. царат заборонив відзначати 100-літній ювілей Тараса Шевченка та заборонив усю українську пресу, яка виникла після революції 1905 р. У Російській імперії було застосовано цілком тоталітарні за характером репресії проти української культури.
Відтак, у результаті імперського панування та численних заборон і репресій Україна перетворилася на країну, де не було й п'ятої частини письменних від кількості населення. І це при тому, що в 17 столітті в Україні понад половину чоловічого населення були письменними! Глибокий культурний регрес, який пережила Україна під владою Москви й Петербургу, зазнав на собі мало який народ.
За цих умов Австро-Угорська імперія виглядала як прийнятна альтернатива. Соціальні свободи, притаманні Австро-Угорщині як європейській державі, відсутність жорстких національних обмежень і репресій призвели до прискореного зростання національної самосвідомості українського населення Галичини. Цей регіон України перетворився на українську подобу П'ємонту (королівство в Північній Італії, звідки в ХІХ ст. почалося відродження й об'єднання цієї країни).
