Я знову з'їздила до рідного міста. Зустрічалася з друзями, гуляла дивовижно чистими і у війну вулицями, дивилася, як місто оживає — більше машин, заробив ринок, часом ходять тролейбуси. Це мало б надихати… Але така туга!
Якесь ниття тітоньки, що звикла жити в бутиках і кафе-шантанах. Тролейбус у неї іноді ... Тут не знаєш, як під трамвай не потрапити, пруть один за одним. Темно? То ліхтар у свої білі ручки хай візьме. Іноді йдеш і тут випливає у круговому сяйві хтось. Так і хочеться відразу спитати "Єсусе, це ти?"

Інфраструктура в неї застигла. Якби вона застигла, сиділи б ми без води, тепла та каналізації. Без поліклінік та лікарів. Ах, так, інфраструктура це виключно закриті магазини. Але вона не там ходила.
Місто живе.
Люди одружуються, купують рибок, заводять йоркширських тер'єрів та ведуть їх до грумера за записом. Волонтерять, працюють, здають кров, відправляють дітей до репетиторів. Так, не так легко, як раніше. Але як раніше не буде. Буде краще.