Час на війні - це щось таке, що йде зовсім по-іншому. Він не вимірюється ані годинником, ані календарем. Бодай тому, що вимірюється життям твоїх товаришів. Оцих матюкливих, іноді трохи зляканих, але таких, таких, таких пацанів, що кожного з них хочеться собою прикрити.
Зрештою, чорт забирай, він вимірюється твоїм власним життям.
Та що там час - мить все вирішує у цій столітній війні. Мить вирішує, хто стріляє першим, хто житиме.
Вирушаємо з Києва до Артемівська, бо війна, бо там наші побратими з батальйону «Донбас» кожен день під обстрілом, тримають передову, бо так треба.
Збираємося виїжджати зранку, але то те, то се. То делегації, то волонтери, то добровольці, «коли нас візьмете із собою на передову, коли дасте нам зброю, ви не дивіться, шо я старий, малий, кривий, я не буду вам обузою, а якщо доведеться загинути, то не одного *****а візьму з собою», то священники, то матері - і усім мусиш вкраяти свого часу, наче нарізати смужку життя; легше врізати і віддати пальця.
Тактично неправильно, час не любить такого легковажного поводження з ним. Вирушаємо коло полудня.
Полтаву, Харків пройшли за сонця, в Ізюмі сонце стало червоним, скільки не підживлюй його світлом фар, в Слов’янськ - наче висадилися на невідомій планеті - зайшли глибокої ночі.
Марсіанські пейзажі, декорації для зоряних війн, усюди відчувається, що тут побували чужі, Стівену Спілбергу це сподобалось би. Моторошно. Моторошно. Моторошно. Невже це наша планета, наш час, невже це з людьми зробили люди.
Між Ізюмом і Слов’янськом 5 блокпостів. Наші. А покажіть документи, вийдіть з машини, відкрийте багажник, а тримайте руки так, щоб я їх бачив, мета поїздки, зброя є, немає зброї, а якщо я пошукаю, спробуй, поїдеш далі з нами, в багажнику. Це на першому блокпості з боку Харкова. А сам весь такий чистенький, випрасуваний, відгодований, з шевроном із зображенням птаха і ненависним для кожного майданівця написом. А зброя - ми від заздрості дар мови втратили. Мрія натівця. От би нашим пацанам таку на передову, а не цим бикам в тилу нею красуватися. Ледве стрималися від спокуси здійснити захват. Просто нас троє, а їх десяток.
Чим ближче до передової, тим ближчі люди. Тим більше наші наші.
П'ятий блокпост, околиця Слов’янська. Не партеся, хлопці, своїх впізнаємо на дух, у нас вата не розмовляє українською, тим паче, з галицьким акцентом. От блін, а шо, так помітно, 25 років у Києві. У мене слух. Як у снайпера. Як у вчителя української мови і літератури з двадцятилітнім стажем. Та ну. Ти звідки, брате. З Борислава. А я з Тернополя. Обнімемося, брате. А він теж має відношення до мови і літератури. Це наш Влад, Ніженський Робін Гуд. Письменник - каже, якщо не бреше. Хлопці, ану бігом сюди, подивіться, хто до нас приїхав - герой майдану, леніноборець і комбат Микола Коханівський, сер Робін (не футболіст) Гуд і Гуменюк - письменник. Блін, досить приколюватись.
Ви куди зараз. В Артемівськ. До Семена. Ага. ***. У них там жорстко. Кожен день м’ясорубка. Я б на ніч не радив. Треба. А шо по зброї. Три коротких ствола. Херня. Були у нас трофейні. Дали б вам 2-3 калаша. Вчора повіддавали. Тут від Слов’янська до Артемівська реально нікого нема. Краматорськ, Дружківка, Костянтинівка - нічийна земля. Особливо вночі різні групи шаряться. За півгодини перед вашим приїздом була пальба - з калашів і кулемета, якраз із того боку, куди ви збираєтеся. ***дство.
Патрон в патронник, кожної секунди будьте готові до того, що вас можуть обстріляти, швидкість 200, педаль до поляка - і газу, газу. Рації у вас нема. Ви з Маріуполя. Ви тут типу чужі. *****е керівництво, про шо воно думає. Пиши телефон. Якщо приймете бій - дзвони, поможемо.
Ну шо, обнімемося, брате. Бережіть себе. І ви себе бережіть. З Богом.
Легко сказати «200 - і газу». Бетонні блоки впоперек дороги, шини, повалені дерева, обірвані дроти, вирви, залишки блокпостів, напівзруйновані кулеметні гнізда, бліндажі, спалена техніка, швидкість руху почасти нульова, загальна - 40 кілометрів.
Один раз мало не злетіли у воду, прогледіли, що попереду підірваний міст. Один раз нас обстріляли - на виїзді зі Слов’янська, здається, свої, у місцині, яку тутешні називають «на каналі». Таке буває. Це нормально. Залишили серед поля, серед лісу десяток другий срочників-пацанів, насипали пару відер набоїв і - як хочете, так до ранку відбивайтеся. Вранці поміняємо. А ви знаєте, що таке в двадцять років пережити на війні одну ніч? Один сивіє, другий кличе маму, третій молиться, четвертий Бога проклинає. Я ж проклинаю усіх, хто розкриває пащу на цих пацанів, усіх жирних пацюків, які окопалися в тилу і обсуджують, як погано воює наша пацанва, наші батальйони і наша армія. Чуєте? Я вас проклинаю, *****асти обидвох статей.
У Слов’янську не зустріли жодної людини, жодного авта, жодного світла у вікні. Страшно. Страшно. Заледве вирулили з цього цвинтаря розстріляних ілюзій. Заледве знайшли іншу дорогу на Артемівськ. Заправка. Десь на півдорозі між Слов’янськом і Краматорськом. Дивина. Працює. Пошарпана, потрощена, пограбована, попалена, але - працює! Заправщик сам один біля своєї заправки, як біля своїх вулканів Маленький принц. Вступає в розмову, до болі рідний, милий вуху суржик, радіє, що бачить людей, ще більше радіє, що, заправившись, платимо гроші. Бо ті заправлялись за будь здаров, хто ті, ну ті, озирається, чужі погані люди.
В центрі Краматорська дорогу перегородила жінка. Точніше – людина, скажемо так, не дуже твереза і не дуже жінка. Рєбята, подвєзіте. Куда. Здєсь нєдалєко. Три кеме. Розмова не заладилася. Окрім неї, нікого більше не цікавив інтим, підвезли, довезли, висадили, повідкривали вікна, щоб вивітрився перегар, та й шо там тих три кілометри. Тішить те, шо й тут живуть люди. Якось живуть. Якось люди.
В Артемівськ, на базу батальйону «Донбас», дісталися за опівніч.
Майже у воротях зіткнулися з розвідувальною групою, яка поверталася із завдання.
Половина облич знайомі, всі пройшли через майдан, з другою половиною спільні знайомі, друзі.
Обнялися. Обмінялися новинами з фронтів. Ну, шо у вас тут? А шо у нас тут? Війна. Воюємо. 5 днів тут стоїмо. Жодної ночі спокійної. Кожної ночі обстрілюють наш гуртожиток. Тільки в’їхали, тільки вклалися спати, нараз – бабах! – постріл із «джмеля». Добре, що в стіну попав, а не у вікно, всі вікна посипались із першого по п’ятий поверх. Потім другий постріл – бабах! – потім третій. Позалягали біля вікон, повибігали в коридор, зайняли кругову оборону, відкрили вогонь, відбилися. На ранок пішли прочісувати місцевість, знайшли місця, звідки вівся вогонь; якщо й поклали когось, то вони забрали своїх двохсотих. Люди повиходили на вулиці, відкрилися магазини, їздять автівки, жінки з колясками, кажуть, вперше за багато тижнів. Наступної ночі – снайпер. Тільки бах-бах, бах-бах - то в одне вікно, то в інше вікно. Засікли його в тепловізор, вальнули, а він, гад, поміняв позицію, і знову бах-бах і бах-бах. І так цілу ніч - він на нас полює, а ми на нього, профі. А вчора під’їжджає беха, зупиняється он там, водій не глушить, сидить за кермом, а пасажир з гранатомета - бабах! - розкурочив дах, зняв шифер. Пацани на посту давай поливати його з калашів, а тут дерева, мандраж, відстань, а наш старий афганець, той, в якого радикуліт, приліг за бруствер і одиночними з калаша бах-бах, бах-бах - і посипалися в бесі вікна. А тут таксист приїхав, якраз за бехою, сам бачиш, через ці гори щебеню там вузький проїзд, перекрив нашим зону обстрілу. Довелося припинити, щоб не покласти цивільного. Беха рвонула з місця, водій може поранений, може, ні, а пасажиру-стрільцю, здається, кришка. А де ти його будеш шукати? Без номерів. Місцеві приходять, приносять їсти, розказують - той був, той був, той колорад, але лише окопи рив, подивитися на нас, доторкнутися рукою, свої ж бо. А таксист вчора приходив, каже - дякую, хлопці, шо врятували мені життя, дякую, що не стріляли, хоча мали на це повне право, бо так, як воно вчора виглядало все, ви мали право подумати, що я з ними заодно і прикриваю їхній відхід. Була така думка.
Сьогодні один з наших блокпостів отут, за містом, кілометрів 2-3, атакувало дві групи. Перерізали їх вогнем. Просто нам повезло, шо вони закидали гранати нам за спину. Більше десятка гранат - і всьо перельот, ні разу не влучили. А ми їх накосили. Коли все закінчилося, ми оглянули місце, де вони стояли, покидали рпг, свд, інше залізо, всюди кров, бачу - рукавиця, о, думаю, зараз, якщо іншу знайду, буду мав, а там в рукавиці кисть руки, ще тепла, прикинь? Закопали, а шо робити? Якщо вночі буде виїзд, візьмете нас з собою. Візьмемо. Чого ж. Але краще най не буде.
Пару днів тому ше не те було. Стоять пацани на посту, чують - лазить хтось, мінує чи розтяжки ставить. Стой, хто ідьот! Ні звуку. Ну, влупили чергу. А зранку знаходимо чеченця. Розтяжки ставив. Шо робити? Ворог. А ворог він живий, а це – мертвий, а з мертвими ми не воюємо. Нехай Бог з ним розбирається, чи хто в них там. Закрили очі, викопали могилу тут-таки в полі, поклали йому в могилу його зброю, засипали, прочитали отче наш. Все. Спочивай з миром.
Вкладаємося спати. Ось вам кімната, ось вам матраци, світло не вмикайте, у вікнах не маячте, хочете жити – у вікнах не куріть, зброю напоготові, шо ще? Може, ви приїхали нам на фарт і хоч би цю ніч буде спокій. Ага. Якщо почнеться обстріл, якщо почнеться кіпіш, ви краще сидіть в кімнаті і в коридор не йдіть, наші пацани вас не знають, ше хтось подумає, шо ворог вдерся на поверхи, і влупить чергу. Суттєве зауваження. Головне – розумне. Добраніч, хлопці. Добраніч, хлопці.
Вранці розбудило сонце і горобці, які, здається, нічого не знають про війну, у яких на дереві за нашим вікном якісь там свої гороб’ячі клопоти.
Вийшли у двір, бійці збираються на патрулювання, на блокпости, обступили, купа знайомих, а шо там в Маріуполі, а шо там у Києві, а доки це все. Зав’язалася розмова, обмінялися телефонами, пофоткалися. Семен Семенченко, без балаклави - звичайний хлопець, звичний український пацан, як будь-який інший з Харкова, Львова чи Житомира.
Їдете? Їдемо. А шо у вас? Два пееми і тете. Мало. Та мало, а попробуй проїдь пів-України з калашом і доведи кожному мусору, шо ти не ворог. Візьміть трійко гранат, негусто, та все ж, все, шо можемо.
Все, що можемо, - це не тільки про Добровольческий батальон территориальной обороны Донецкой области "Донбасс" чи Батальйон спеціального призначення "Азов" чи Батальйон "Азов-Січ". Це про всіх, хто сьогодні на передовій.
Все, що можуть, роблять сьогодні наші бійці на передовій, і те, що не можуть, – теж роблять. Хтось мусить це робити. Бо хто це зробить
хорош!
Когда это была такая теплая беседа?
Вспомните первые такие митинги, там до тысячи доходило, потом поубавилось. Сейчас больше 50 не наблюдала за последний месяц. А дурачки и обиженные силы боятся или задушевных бесед
Только деньги способны противостоять силе, когда ума нет.
