Ihor Khodak
9 листопад
Пам‘ятаємо, шануємо, не забудемо!
Символічно, що Він прийшов на світ 9 листопада. Пророчо, адже тоді ще не вшановували рідну мову та писемність. Народжений 1984 року на Харківщині, маленьким потрапив до дитячого будинку. Пощастило, всиновили разом з братиком. Виростав, навчався, писав перші свої вірші у невеличкому містечку Дергачі. У обмосковленому довкіллі - українською! Не про юначе кохання, про Україну! Бо виростав та мужнів разом з нею. Після школи став вивчати журналістику у Харківському національному університеті Василя Каразіна. Гроші на навчання здобував тяжкою працею на цегельному заводі...
Мені запав до душі його вірш "Дві мови". Простий, коли б не належав перу тринадцятилітнього підлітка (!!!):
"Я телеканали
По черзі вмикаю.
Мови, що лунають
З сумом зіставляю.
Українська мова
Українців любить.
Російську постійно
Від усіх нас нудить.
Українська мова
Державу будує.
Російська затято
Зроблене руйнує.
Українська мова
Кличе до роботи.
Заклика російська
На страйк із суботи.
Українська мова
Потерпіти годна,
Верещить російська,
Що весь час голодна.
Українська предків
Славних поминає.
Російська їх пам’ять
Брудом обливає.
Українська мова
Чеснотами сяє.
Російська бридоті
І брехні навчає.
Українська прагне
Нам майбутнє дати.
Обіця російська
Нас перестріляти.
Справжні українці
Люблять мову рідну.
Перевертні й зайди?
Ті — окупаційну."
І день написання вражає: 24 серпня 1997 рік!!! Так хлопчик зріло привітав з народинами свою Батьківщину!
В лютому 2002 року "невідомі злочинці" завдали Олесю тяжкої черепно-мозкової травми, немилосердно побивши "не такого, яко всі" юнака-студента. Він довго хворів і в шпиталі написав свій "Останній вірш". Дивне трагічне пророцтво:
"Нема майбутнього у мене,
На превеликий жаль - нема.
Єдине, що мене чекає, -
Могильний холод і пітьма.
Не стать мені уже поетом.
Мені уже ніким не стать
Я гину! Гину!! Гину!!! Боже!
Мені вже нічого чекать?
Вже не створю більш ні рядочка
Я віршів - цих маленьких див,
Так званих друзів заспокою
І не так званих ворогів,
І сам навіки заспокоюсь.
Нічого в світі не зроблю.
Як свічечка за п'ять копійок,
Ледь спалахнувши, догорю."
А трагічного 29 грудня 2004 року, яко подали наші кривоохорнці "за нез'ясованих обставин", Олесь Степаненко трагічно загинув під колесами швидкого потяга... "Останній вірш" справді виявився останнім!
Залишилися тільки дві невеличкі збірочки віршів і чорно-біле фото задуманого юнака з проникливим поглядом… Гнів, ненависть, обурення і водночас безсилля викликає факт, що в когось піднялася рука на Поета, котрий жив любов'ю до України, творив любов‘ю... А скільки ще міг творити...
Перечитайте, друзі, ще раз Його вірші, залишите їх у своєму серці, бо Він писав для нас живих...
"Тополю рубають –
Символ України.
Снують перехожі,
Каже мати сину:
“В людєй аллєрґія
Ат єнтава пуху.
Правильна, пусть рубят,
Штаб нєбила й духу!”.
А я знов подумав, –
Яка то хвороба
Наробила з …енків
Українофобів?
Що і мову рідну –
Насолоду слуху
Зрадили й корчують,
Штаб нє била й духу."
1999рік…
Світла пам‘ять, Олесю! Ми не дамо їм корчувати!
