Статус: Офлайн
Реєстрація: 19.11.2014
Повідом.: 1585
Реєстрація: 19.11.2014
Повідом.: 1585
Новий виток війни Росії проти України 2022 року
- Автор теми Харків форум
- Дата створення
У Києві продовжують знімати радянські окупаційні символи.
У Полтаві демонтовано меморіальну дошку радянському окупанту Леваневському.
У місті Верхівцеве на Січеславщині (тимчасово Дніпропетровська обл) демонтовано матросу Желєзнякову.
У Запоріжжі готують до демонтажу пам'ятник Глінці.
У Запоріжжі демонтовано постамент від пам'ятника Пушкіну.
У Полтаві демонтовано меморіальну дошку радянському окупанту Леваневському.
У місті Верхівцеве на Січеславщині (тимчасово Дніпропетровська обл) демонтовано матросу Желєзнякову.
У Запоріжжі готують до демонтажу пам'ятник Глінці.
У Запоріжжі демонтовано постамент від пам'ятника Пушкіну.
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
2 серпня 2023
«Моя хороша подруга, польська журналістка Кристина Курчаб-Редліх якось написала про те, що люди, з якими вона зустрічалася у Радянському Союзі, не усвідомлювали цієї неймовірної культурної обмеженості. Тому що немовби у театрах були західні фільми, немовби на всіх стелажах книгарень і власних бібліотек стояли європейські письменники, немовби в університетах вчили літературу різних країн, і люди, ті, хто були інтелектуалами, могли на пам'ять читати Байрона, Рільке, бути прихильниками творчості Фелліні чи Антоніоні. І була ілюзія, що це рівно такий світ, який існував по той бік «залізної завіси», принаймні з 50-х років, але це була ілюзія. Тому що всі ці культурні цінності ретельно підбиралися так, щоби вони відповідали ідеологічному змісту країни і, найголовніше, уявленням мешканців цієї країни про свою особливість і вищість, як ви говорите.
І це не відрізняло, я думаю, на той час, росіян від українців чи від казахів. Просто росіяни були вищими за інших, тому що вони були «старшим братом». Вони несли всім культуру. Я цього не розумів до кінця сам, поки я це не прочитав. Тому що я з дитинства читав пресу, скажімо, югославську, польську. Вона була набагато більш відкритою до впливів іншого світу, ніж радянська. І тому я політично та культурно з 10-11 років не відставав. І я не дуже розумів, що відставало суспільство навколо мене.
Знаєте, коли я це почав усвідомлювати? Коли почав займатися журналістикою. Я як журналіст був вихований, умовно кажучи, «Політикою», «Борьбою» (югославська газета – «Главком») чи польським часописом «Перспективи». Це була теж не найгеніальніша школа, краще би мене виховували New York Times. Але так чи інакше, це була школа не радянська. А от мої старші колеги у Москві бачили як найвищий взірець умовний журнал «Театр», чи «Новый мир», чи «Литературную газету». Але ще трагічнішою, катастрофічною ситуація була у Києві.
Для всіх так званих метрів київської журналістики, які були зі мною одного віку, вищою нормою журналістики була «Комсомольская правда», в усіх її проявах. А «Московский комсомолец» просто, я би сказав, форпостом свободи. І вони всю українську журналістику 90-х намагалися калькувати з цих видань. У кращому разі, намагалися наслідувати російські емігрантські видання, «Новое русское слово», скажімо. Але тільки не європейську і не американську журналістику.
Тому що це радянська система. Вона боролася з вивченням іноземних мов. Вони просто не знали англійської, а коли вони читали російську журналістику, для них це був вищий рівень майстерності, тому що вона писала на теми, на які українській журналістиці було писати у радянський час заборонено.
Отже, це була герметична імперія. Нічого не змінилося у її цілях, її уявлені про світ. У тому, чого вона хоче досягти, змінилося тільки одне. Ми з вами опинилися по інший бік цієї барикади. Барикади, яка розділяє Росію та цивілізований світ. І ми завжди були поруч з Росією останні сторіччя. Принаймні ті з нас, хто жив не на Галичині, не на Буковині, не на Закарпатті, не на Волині, а ось на так званій великій Україні. Згадайте, що Катерина II переселила запорозьких козаків Січі, щоби вони охороняли кордони її імперії від кавказьких народів. Що все, що ми знаємо про стримування національного визвольного руху народів Кавказу, це запорізькі козаки. Ну і кубанські, звичайно. І терські. Але це було таке військо, яке можна порівняти з ПВК «Вагнер». Ну, якщо чесним бути. Згадайте, що величезна кількість українців віддали своє життя російській армії у різних її видах: від імперської до червоної. Згадайте, що українці сиділи на тих самих танках, які прийшли у Будапешт у 1956 році, у Прагу 1968-му, у Кабул у 1979-му.
Зараз для багатьох наших співвітчизників поведінка Росії є якимось одкровенням, якщо хочете, відкриттям. Тому що вони раніше були разом у цих злочинах. Їхні батьки і дідусі були по інший бік барикади. Вони були поруч із батьками і дідусями тих, хто сьогодні здійснює злочини на українській землі. От що відбулося. І я не вважаю, що це погано. Це якраз добре, що ми по інший бік барикади. Як будь-який народ, який піддався колонізації, інтеграції в імперію, українці, звичайно ж, були залучені до імперського ядра і до виконання його задач. Тим більше – були корисними для цього ядра саме тому, що мали той досвід, якого це ядро ніколи не мало. Досвід вільної торгівлі, якщо хочете, Магдебурзьке право, своя земля.
Подивіться, це перша війна, у якій російська армія воює сама по собі, без українців. Велика війна без українців. У російській схемі було прийнято насміхатися над українцем-прапорщиком, над українцем-старшиною, над хазяйновитим українцем. Це завжди був предмет анекдотів і нелюбові. А тепер виявляється, що все ж таки хтось мав відповідати за те, щоби армія функціонувала як організм. І українці дуже давно, не тільки у радянський час, але й у часи Російської імперії виконували в армії цю важливу функцію організації. І тепер виявляється, що самі росіяни не мають до цього навіть не те що здібності, ні – цікавості. Вони не розуміють сенсу у цьому. Вони розуміють сенс у тому, як розікрасти армію. Це вони вміють. Але як організувати армію, як організувати побут армії, нормальне функціонування її як підприємства – ні, це абсолютно нецікаво для них. Армія – це виключно механізм вбивства.
Я думаю, що в опозиційних діячів можуть змінюватися погляди. Але виникає питання, чи зміниться світогляд російського народу? Я так не думаю. Я не бачу необхідності для російського народу у цих змінах. Чому це має відбутися, якщо вони знають, що ворог не може прийти на російську землю? Якщо ціна того, що відбувається, виключно у тих кілометрах української території, які вдасться відвоювати і приєднати до так званої історичної Росії, то чому росіяни мають змінювати свій світогляд? Уявіть собі закінчення цієї війни. Вона може закінчитися для росіян погано, або дуже погано.
Погано – це якщо частина території, окупованої Росією у період 2014-2022 років, буде звільнена українською армією. І дуже погано – це якщо вся територія, яка була окупована російською армією у період 2014-2022 років, буде деокупована українською армією і Україна повернеться на свої кордони 1991 року. Це найгірший з можливих сценаріїв, тому що ніхто не розглядає сценарію втрати Російською Федерацією її «суверенної території».
Що говорять російські керівники, коли відбувається поганий чи дуже поганий сценарій? Вони говорять своїм співвітчизникам: «Ну, ви бачите, ми намагалися повернути землю історичної Росії, але проти нас весь варварський світ, проти нас бандитський Захід з його гей-парадами, з його розмиванням моральних цінностей. Вони озброїли ******ів, вони не дали можливість російським людям возз'єднатися. Ну, нічого. У майбутньому ми повторимо. «Мы можем повторить». Ми зробимо висновки з того, що ми не змогли звільнити російську землю від ворога. Ми будемо переозброювати нашу країну. Ми будемо знаходити можливості дестабілізувати ворога. Ми знайдемо винних, умовно кажучи, Шойгу і Герасимова. Або Пригожина і Стрєлкова. Тобто, у принципі, що втратили росіяни, від цієї війни? Ну, нічого. У Бєлгородській області, чи у Воронезькій, чи у Новосибірській є ворог? Немає! А повірте нам, якби ми не почали спецоперацію, якби ми не зупинили ******ів, якби ми не зруйнували їхні військові полігони, якби ми не знищили величезну кількість їхніх військових, тисячі людей, які зараз у могилах по всій землі історичної Росії, яку помилково називають Україною, якби ми їх всіх не вбили, не розбомбили, якби не відкинули цю територію у 18 сторіччя, (подумайте, скільки їм потрібно буде десятиліть, щоби піднятися і відновити все те, що ми зруйнували), вони були би вже тут. Вони були би вже у Брянську, Воронежі, у Новосибірську, у Москві. Вони ніколи не прийдуть. Не прийдуть, тому що вони вже мертві. Не прийдуть, тому що вони бідні. Не прийдуть, тому що ми зруйнували їхні військові заводи. Вони не зможуть нас *****, тому що ми знищили їхні біотехнологічні лабораторії. Сьогодні, у цей день, ми ухвалили рішення про те, що ми присвоюємо Путіну Володимиру Володимировичу, який врятував нас від цієї небезпеки, звання героя Росії». От вам приблизний виступ у день, коли все може призупинитися.
То скажіть, з якого біса росіянам змінювати свої погляди? Вони могли би змінити свої погляди тільки в одному випадку – якби умовно ворожа армія увійшла до Москви, як ворожі армії увійшли до Берліна. Гітлер залишався кумиром переважної більшості своїх співвітчизників ще років 15 після того, як ці армії увійшли до зруйнованого Берліну. Люди, які жили на руїнах Дрездена, Мюнхена, Франкфурта, Берліна продовжували повторювати, що так добре, як за Гітлера, їм ніколи не жилось. Якщо уявити собі, що ворожі армії входять до Москви, з росіянами через 15-20 років відбулося би те ж саме, що відбулося з німцями. Змінилося покоління і молодь запитувала у своїх батьків: «ви що, серйозно підтримували Путіна? Ви ******ки, да?» Але оскільки такого не відбудеться, оскільки ніяких ворожих армій у Росії не з'явиться, бо це ядерна держава, то безумовно росіяни не просто не змінять своїх поглядів, але й будуть готуватися до того, щоби втілити ці погляди у життя.
Саме тому я і кажу, що сподіватися на те, що Україна зможе як суверенна держава проіснувати поруч з Російською Федерацією без вступу у НАТО – це помилка. Нам необхідні гарантії безпеки від цивілізованого світу. Безпеки, а не допомоги. Вступ до Північноатлантичного Союзу гарантує нам можливість існування як нормальної, демократичної, європейської держави. Небагатої, не дуже успішної перші десятиріччя, тому що просто ми дійсно зруйновані і руйнація відбувається у ці хвилини, коли ми з вами говоримо в інтервалах повітряних тривог. Але держави, яка буде впевненою у майбутньому своїх дітей.
Але, знову-таки, це пов'язано виключно з нашою безпекою. Безпека населення і майбутнє інших колишніх радянських республік будуть під великим питанням. Росіяни звернуть свій жадібний погляд у їхній бік, якщо вони зрозуміють, що війна з нами може призвести до ядерного удару. І будуть тоді інтегрувати інших: Білорусь, Казахстан, Узбекистан, Вірменію, Грузію, Азербайджан – усіх тих, хто не зможе заручитися реальними гарантіями безпеки.
Якщо Азербайджан зможе сформувати спільну військову коаліцію з Туреччиною, це дасть Азербайджану можливість проіснувати. Якщо вони цього не зрозуміють, то росіяни полізуть і у Баку, і у Тбілісі, навіть не сумнівайтесь. І в Астану, і у Ташкент. Ніхто не гарантував жодній колишній радянській республіці, що вона буде існувати у майбутньому, тому що для росіян все це – володіння Москви. От і все.»
«Моя хороша подруга, польська журналістка Кристина Курчаб-Редліх якось написала про те, що люди, з якими вона зустрічалася у Радянському Союзі, не усвідомлювали цієї неймовірної культурної обмеженості. Тому що немовби у театрах були західні фільми, немовби на всіх стелажах книгарень і власних бібліотек стояли європейські письменники, немовби в університетах вчили літературу різних країн, і люди, ті, хто були інтелектуалами, могли на пам'ять читати Байрона, Рільке, бути прихильниками творчості Фелліні чи Антоніоні. І була ілюзія, що це рівно такий світ, який існував по той бік «залізної завіси», принаймні з 50-х років, але це була ілюзія. Тому що всі ці культурні цінності ретельно підбиралися так, щоби вони відповідали ідеологічному змісту країни і, найголовніше, уявленням мешканців цієї країни про свою особливість і вищість, як ви говорите.
І це не відрізняло, я думаю, на той час, росіян від українців чи від казахів. Просто росіяни були вищими за інших, тому що вони були «старшим братом». Вони несли всім культуру. Я цього не розумів до кінця сам, поки я це не прочитав. Тому що я з дитинства читав пресу, скажімо, югославську, польську. Вона була набагато більш відкритою до впливів іншого світу, ніж радянська. І тому я політично та культурно з 10-11 років не відставав. І я не дуже розумів, що відставало суспільство навколо мене.
Знаєте, коли я це почав усвідомлювати? Коли почав займатися журналістикою. Я як журналіст був вихований, умовно кажучи, «Політикою», «Борьбою» (югославська газета – «Главком») чи польським часописом «Перспективи». Це була теж не найгеніальніша школа, краще би мене виховували New York Times. Але так чи інакше, це була школа не радянська. А от мої старші колеги у Москві бачили як найвищий взірець умовний журнал «Театр», чи «Новый мир», чи «Литературную газету». Але ще трагічнішою, катастрофічною ситуація була у Києві.
Для всіх так званих метрів київської журналістики, які були зі мною одного віку, вищою нормою журналістики була «Комсомольская правда», в усіх її проявах. А «Московский комсомолец» просто, я би сказав, форпостом свободи. І вони всю українську журналістику 90-х намагалися калькувати з цих видань. У кращому разі, намагалися наслідувати російські емігрантські видання, «Новое русское слово», скажімо. Але тільки не європейську і не американську журналістику.
Тому що це радянська система. Вона боролася з вивченням іноземних мов. Вони просто не знали англійської, а коли вони читали російську журналістику, для них це був вищий рівень майстерності, тому що вона писала на теми, на які українській журналістиці було писати у радянський час заборонено.
Отже, це була герметична імперія. Нічого не змінилося у її цілях, її уявлені про світ. У тому, чого вона хоче досягти, змінилося тільки одне. Ми з вами опинилися по інший бік цієї барикади. Барикади, яка розділяє Росію та цивілізований світ. І ми завжди були поруч з Росією останні сторіччя. Принаймні ті з нас, хто жив не на Галичині, не на Буковині, не на Закарпатті, не на Волині, а ось на так званій великій Україні. Згадайте, що Катерина II переселила запорозьких козаків Січі, щоби вони охороняли кордони її імперії від кавказьких народів. Що все, що ми знаємо про стримування національного визвольного руху народів Кавказу, це запорізькі козаки. Ну і кубанські, звичайно. І терські. Але це було таке військо, яке можна порівняти з ПВК «Вагнер». Ну, якщо чесним бути. Згадайте, що величезна кількість українців віддали своє життя російській армії у різних її видах: від імперської до червоної. Згадайте, що українці сиділи на тих самих танках, які прийшли у Будапешт у 1956 році, у Прагу 1968-му, у Кабул у 1979-му.
Зараз для багатьох наших співвітчизників поведінка Росії є якимось одкровенням, якщо хочете, відкриттям. Тому що вони раніше були разом у цих злочинах. Їхні батьки і дідусі були по інший бік барикади. Вони були поруч із батьками і дідусями тих, хто сьогодні здійснює злочини на українській землі. От що відбулося. І я не вважаю, що це погано. Це якраз добре, що ми по інший бік барикади. Як будь-який народ, який піддався колонізації, інтеграції в імперію, українці, звичайно ж, були залучені до імперського ядра і до виконання його задач. Тим більше – були корисними для цього ядра саме тому, що мали той досвід, якого це ядро ніколи не мало. Досвід вільної торгівлі, якщо хочете, Магдебурзьке право, своя земля.
Подивіться, це перша війна, у якій російська армія воює сама по собі, без українців. Велика війна без українців. У російській схемі було прийнято насміхатися над українцем-прапорщиком, над українцем-старшиною, над хазяйновитим українцем. Це завжди був предмет анекдотів і нелюбові. А тепер виявляється, що все ж таки хтось мав відповідати за те, щоби армія функціонувала як організм. І українці дуже давно, не тільки у радянський час, але й у часи Російської імперії виконували в армії цю важливу функцію організації. І тепер виявляється, що самі росіяни не мають до цього навіть не те що здібності, ні – цікавості. Вони не розуміють сенсу у цьому. Вони розуміють сенс у тому, як розікрасти армію. Це вони вміють. Але як організувати армію, як організувати побут армії, нормальне функціонування її як підприємства – ні, це абсолютно нецікаво для них. Армія – це виключно механізм вбивства.
Я думаю, що в опозиційних діячів можуть змінюватися погляди. Але виникає питання, чи зміниться світогляд російського народу? Я так не думаю. Я не бачу необхідності для російського народу у цих змінах. Чому це має відбутися, якщо вони знають, що ворог не може прийти на російську землю? Якщо ціна того, що відбувається, виключно у тих кілометрах української території, які вдасться відвоювати і приєднати до так званої історичної Росії, то чому росіяни мають змінювати свій світогляд? Уявіть собі закінчення цієї війни. Вона може закінчитися для росіян погано, або дуже погано.
Погано – це якщо частина території, окупованої Росією у період 2014-2022 років, буде звільнена українською армією. І дуже погано – це якщо вся територія, яка була окупована російською армією у період 2014-2022 років, буде деокупована українською армією і Україна повернеться на свої кордони 1991 року. Це найгірший з можливих сценаріїв, тому що ніхто не розглядає сценарію втрати Російською Федерацією її «суверенної території».
Що говорять російські керівники, коли відбувається поганий чи дуже поганий сценарій? Вони говорять своїм співвітчизникам: «Ну, ви бачите, ми намагалися повернути землю історичної Росії, але проти нас весь варварський світ, проти нас бандитський Захід з його гей-парадами, з його розмиванням моральних цінностей. Вони озброїли ******ів, вони не дали можливість російським людям возз'єднатися. Ну, нічого. У майбутньому ми повторимо. «Мы можем повторить». Ми зробимо висновки з того, що ми не змогли звільнити російську землю від ворога. Ми будемо переозброювати нашу країну. Ми будемо знаходити можливості дестабілізувати ворога. Ми знайдемо винних, умовно кажучи, Шойгу і Герасимова. Або Пригожина і Стрєлкова. Тобто, у принципі, що втратили росіяни, від цієї війни? Ну, нічого. У Бєлгородській області, чи у Воронезькій, чи у Новосибірській є ворог? Немає! А повірте нам, якби ми не почали спецоперацію, якби ми не зупинили ******ів, якби ми не зруйнували їхні військові полігони, якби ми не знищили величезну кількість їхніх військових, тисячі людей, які зараз у могилах по всій землі історичної Росії, яку помилково називають Україною, якби ми їх всіх не вбили, не розбомбили, якби не відкинули цю територію у 18 сторіччя, (подумайте, скільки їм потрібно буде десятиліть, щоби піднятися і відновити все те, що ми зруйнували), вони були би вже тут. Вони були би вже у Брянську, Воронежі, у Новосибірську, у Москві. Вони ніколи не прийдуть. Не прийдуть, тому що вони вже мертві. Не прийдуть, тому що вони бідні. Не прийдуть, тому що ми зруйнували їхні військові заводи. Вони не зможуть нас *****, тому що ми знищили їхні біотехнологічні лабораторії. Сьогодні, у цей день, ми ухвалили рішення про те, що ми присвоюємо Путіну Володимиру Володимировичу, який врятував нас від цієї небезпеки, звання героя Росії». От вам приблизний виступ у день, коли все може призупинитися.
То скажіть, з якого біса росіянам змінювати свої погляди? Вони могли би змінити свої погляди тільки в одному випадку – якби умовно ворожа армія увійшла до Москви, як ворожі армії увійшли до Берліна. Гітлер залишався кумиром переважної більшості своїх співвітчизників ще років 15 після того, як ці армії увійшли до зруйнованого Берліну. Люди, які жили на руїнах Дрездена, Мюнхена, Франкфурта, Берліна продовжували повторювати, що так добре, як за Гітлера, їм ніколи не жилось. Якщо уявити собі, що ворожі армії входять до Москви, з росіянами через 15-20 років відбулося би те ж саме, що відбулося з німцями. Змінилося покоління і молодь запитувала у своїх батьків: «ви що, серйозно підтримували Путіна? Ви ******ки, да?» Але оскільки такого не відбудеться, оскільки ніяких ворожих армій у Росії не з'явиться, бо це ядерна держава, то безумовно росіяни не просто не змінять своїх поглядів, але й будуть готуватися до того, щоби втілити ці погляди у життя.
Саме тому я і кажу, що сподіватися на те, що Україна зможе як суверенна держава проіснувати поруч з Російською Федерацією без вступу у НАТО – це помилка. Нам необхідні гарантії безпеки від цивілізованого світу. Безпеки, а не допомоги. Вступ до Північноатлантичного Союзу гарантує нам можливість існування як нормальної, демократичної, європейської держави. Небагатої, не дуже успішної перші десятиріччя, тому що просто ми дійсно зруйновані і руйнація відбувається у ці хвилини, коли ми з вами говоримо в інтервалах повітряних тривог. Але держави, яка буде впевненою у майбутньому своїх дітей.
Але, знову-таки, це пов'язано виключно з нашою безпекою. Безпека населення і майбутнє інших колишніх радянських республік будуть під великим питанням. Росіяни звернуть свій жадібний погляд у їхній бік, якщо вони зрозуміють, що війна з нами може призвести до ядерного удару. І будуть тоді інтегрувати інших: Білорусь, Казахстан, Узбекистан, Вірменію, Грузію, Азербайджан – усіх тих, хто не зможе заручитися реальними гарантіями безпеки.
Якщо Азербайджан зможе сформувати спільну військову коаліцію з Туреччиною, це дасть Азербайджану можливість проіснувати. Якщо вони цього не зрозуміють, то росіяни полізуть і у Баку, і у Тбілісі, навіть не сумнівайтесь. І в Астану, і у Ташкент. Ніхто не гарантував жодній колишній радянській республіці, що вона буде існувати у майбутньому, тому що для росіян все це – володіння Москви. От і все.»
Статус: Офлайн
Реєстрація: 30.01.2021
Повідом.: 102
Реєстрація: 30.01.2021
Повідом.: 102