«У Кравчука не було уявлення про важливість ядерної зброї»
Професор Інституту міжнародних відносин КНУ ім. Т. Шевченка Сергій Галака є одним з ключових українських спеціалістів з ядерної зброї та нерозповсюдження.
Економічний фактор відмови від ядерного статусу він вважає другорядним.
«Тут було політичне рішення. У Кравчука не було уявлення про важливість ядерної зброї. Він боявся відповідальності і наслідків протидії з боку Росії. І по-третє, він виконав російську умову», — каже експерт.
Йдеться про вивезення тактичної ядерної зброї, яке Кравчук погодив у Мінській угоді 30 грудня 1991 року. Вивезення здійснили під контролем спецслужб і завершили 7 травня 1992 року, навіть раніше за встановлену в угоді дату 1 липня.
Сергій Галака пояснює, що для України більш критичним було збереження саме цієї тактичної ядерної зброї (артилерійських снарядів, авіабомб з ядерними зарядами, які мають потужність у декілька кілотонн). Її можна було використати на відстані до 1 000 км або ж на лінії фронту.
«На території України було дуже багато тактичних боєприпасів, можливо, понад 4 000, точну кількість досі не знаємо. Тактичне озброєння Україна могла проконтролювати, бо воно не вимагає спеціальних кодів. Там рішення ухвалювалося так: командир корпусу має сейф, у сейфі пакет з вказаними цілями, і командир корпусу ухвалює рішення на випадок війни. Вони за радіусом дії до 1000 км, це був би ідеальний засіб стримування для України», — каже експерт.
Тактична ядерна зброя могла стримати агресію будь-якого сусіда, водночас не становила загрози будь-якій західній державі, окрім східної частини Німеччини.
«Можна було на якийсь період зберегти тактичну ядерну зброю як елемент торгу. Я думаю, довелося б її віддати, але можна було отримати реальні гарантії безпеки, вимагати для себе статус особливого партнера, можливо, навіть в перспективі - зобов’язань прийняти Україну в НАТО», — вважає експерт.
«Або можна було отримати економічні гарантії. Якби навіть прийшли 20 млрд американських інвестицій, не важливо в яку сферу, з гарантіями від Корпорації приватних закордонних інвестицій США (Overseas Private Investment Corporation), ніхто б сюди сунутися не ризикнув. Це була б найкраща гарантія, але цю ідею не використали».
Сергій Галака наголошує, що у порівнянні з тактичним стратегічне ядерне озброєння, перемовини про вивезення якого йшли у 1992−1994 роках, не мало для України такого значення як фактор стримування.
Йдеться про 176 шахтно-пускових установок з балістичними ракетами, націлених на США, понад тисячу боєголовок для них та стратегічні бомбардувальники. Зрозуміло, що Вашингтон прагнув позбутися такої загрози.
«Ці стратегічні озброєння були розраховані на дальність понад 5500 км. Вони не могли зачепити Європу, були націлені на США, а в Росію могли долетіти від району Байкалу і далі», — пояснює експерт.
«Стратегічні заряди в Україні використали як засіб торгу, залучення США в процес перемовин. Проте це зробили навздогін, коли вже основне рішення вивезти тактичне озброєння ухвалили», — додає він.
Сергій Галака каже, що Україна на початку 1990-х дійсно не мала виробництва ядерних боєголовок, як каже Кравчук, хоча могла збагачувати уран.
Також боєголовки дійсно могли експлуатувати безпечно лише 3−4 роки після проголошення незалежності через елемент тритій.
«Є такий вислів: „тритій потік“. Почалося б виділення радіоактивних елементів. А обслуговували боєголовки спеціальні команди, які управлялися з Москви».
Водночас експерт заперечує аргумент про неминучу відсутність в України доступу до стратегічних озброєнь. Було б бажання.
«Там була складна система кодування. Україні треба було її переробити під себе. Це було складно зробити, але на „Хартроні“ (підприємство з розробки автоматичного управління ракетною технікою у Харкові. — Ред.) це могли зробити, бо вони робили це для всього СРСР. Щоправда, у таємниці зробити це б не вдалося, реакція Росії була б швидкою», — розповідає він.
Если он сильно захочет он опровергнет ваши аргументы своими "аргументами"
