Новий виток війни Росії проти України 2022 року

photo-2024-05-13-11-56-23.jpg
 

Уже есть более миллиона подготовленных, мотивированных : полицаи, прокуроры, судьи и т. д. вот их и надо призывать в первую очередь , прямо на их джипах. Функции мвд в военное время должна выполнять военная комендатура.
 
Уже есть более миллиона подготовленных,
то ты видео с разряжанием оружия после смены не видел
те из них кто мотивирован по большей части на войне остальные соответственно не мотивированы
Какая то херня которая из другой проблемы справедливости типов отсрочки и важности людей в тылу аля бронь, от того что тип мобилизованных поменяется отношение к ним не изменится смотри о чем видео :рл:
 
Останнє редагування:
то ты видео с разряжанием оружия после смены не видел

те из них кто мотивирован по большей части на войне остальные соответственно не мотивированы
Какая то херня которая из другой проблемы справедливости типов отсрочки и важности людей в тылу аля бронь, от того что тип мобилизованных поменяется отношение к ним не изменится смотри о чем видео :рл:
Видел , но в мусора они пошли по зову сердца ; пусть учатся...
 

Хороший пример : государство платит ему немалую зп как госслужащему ; уже обучен ( не надо тратить время и деньги налогоплательщиков на обучение ) , мотивирован , профпригоден - прямая дорога на передок. Предлагаю осветить тему Авакова ( преспокойно развивает бизнес в Закарпатье ) : встречал инфу о том что он агент кгб , отсюда и беспредел полицаев . ОПГ МВД надо расформировать , ввести в состав ВСУ . Функции мвд в военное время должна выполнять военная комендатура .
 
Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент у цьому розділі


Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент у цьому розділі


Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент у цьому розділі


2024-05-26-103911.png
 
Информационная ловушка

Айнаш Керней

Написанное ниже будет полезно для қазақов, наших журналистов, ютюберов и др. акторов информационного поля.

В первый год активной фазы российско-украинской войны Украина одержала победу на информационном фронте. Кремлевские пропагандисты были повержены и в этом положении остаются до сих пор (они актуальны лишь для таких же совков и пропутинцев).

Однако Украина упустила тылы. А там, в тылах, постепенно расширяясь, присутствует русская эмиграция. Эмигранты навязали украинцам собственную повестку.

Рассмотрим пару нарративов, которые успешно (и даже руками украинцев) продвигают русские якобы либералы.

Изначально они внушили мысль о том, что власть путлера может быть сметена исключительно благодаря победе Украины. Это позволяло им не предпринимать активных действий, например, в агитации российских войск разворачивать свои штыки домой, хотя, мы помним, какой эффект возымел поход Пригожина на Москву. Даже с его небольшими частями появился шанс изменить ситуацию в россии и, следовательно, на украинском фронте.

Этот же нарратив освободил русских псевдолибералов от необходимости рассмотреть и апробировать расшатывание внутрироссийской ситуации путем подъема, поддержки освободительного движения регионов и продвижения этого варианта свержения режима путлера. Согласитесь, этот вариант развития событий радикально изменил бы ситуацию на фронте и Украина, на полгода оставленная без военной помощи Запада, получила бы помощь внутри россии. Я же не говорю о том, что характер войны полностью бы изменился. Причем, изменился бы так, как путлер и его команда не ожидали.

Почему русские псевдолибералы не использовали эти сценарии, которые, несомненно, могли стать реальной помощью Украине, более того, объединили бы потерявший лицо русский народ в борьбе с украинцами, где каждый бы боролся за свою свободу? Потому что «либералы» не желают терять колонизированные территории и народы. Более того, они за счет колонизированных народов отмывают репутацию «русского солдата» (мол, зверствовала орда). Они не только не помогли Украине, но и всячески препятствуют тем силам, которые продвигают на Западе идею об освобождении российских колоний как оптимальном варианте окончания и войны, и власти съехавших с катушек чекистов.

Псевдолибералы внушают евродепутатам мысль о том, что другие народы «неспособны жить без россии», что «ядерное оружие разойдется по нескольким странам», что «начнется гражданская война» и пр., и пр. Да и нет, по их мнению, никаких порабощенных народов, как нет и «других народов». А если и есть 10-20% на своих исконных территориях, то путлер их заметно утилизирует.

И внушение идеи о том, что «только победа Украины» обрушит режим путлера, позволяет псевдолибералам сидеть на берегу и ждать, когда по реке проплывет труп их врага. Они определили Украине роль освободителя, и украинцы платят собственными жизнями за возможность русской оппозиции вернуться домой победителями. Они за годы войны наладили связь с украинцами, добились их доверия, и Украина на правах победителя будет решить, что именно они («хорошие русские») должны будут получить власть в россии. Таким образом, Украина, борющаяся за свободу, невольно будет способствовать дальнейшему закабалению десятков народов. Не только закабалению, но и ограблению, потому что именно для этого они нужны русским псведолибералам.

Другой возможный вариант помощи Украине в победе на рф. Чичваркин два года плачет о том, что надо спасать русских, давать им убежище на Западе. Они же такие образованные, умные, «сто тысяч компьютерщиков» и пр. Вопрос: эти сто тысяч гениальных компьютерщиков сколько взломали и «уронили» сайтов госорганов, военных объектов и др. в рф за два с лишним года? Где их вклад в победу Украины? Тем более, что Украине приписывается война не с агрессором - россией, а с именно путлером. Если это война с путлером, а не рф, то почему так нерешительна русская эмиграция в подключении к этой борьбе?

Если эмигрировал «цвет русской нации», то почему это «лучшие люди», имея информационные ресурсы, не нашли возможности воздействовать на русских в россии, не стали объяснять им вину и ответственность, порочность милитаризма и шовинизма, взамен сведя все дискуссии и осуждения к путлеровской клике? Это путлер убивает на фронте, бомбит украинские города?

Все эти «умы» вместо того, чтобы искать пути приближения победы и свободы Украины, колонизированных народов, думать об оптимальном пути деколонизации огромной территории и пр., занимаются полосканием кремлевского белья.

Эти «лучшие умы» вместо навязывания собственной повестки и запуска своих лебедей, рефлексируют по поводу происходящего, строя догадки в духе «что он имел в виду?».

Это люди, вероятно, претендующие на звание носителей высоких моральных ценностей, даже не жалеют свой народ, который стал пушечным мясом. Они не способны подумать о том, что русские теперь сотню лет будут восстанавливать свою численность (и на это мало шансов).

Теперь русские псевдолибералы делают следующий шаг. Каспаров обозначил новую бинарную оппозицию. Оказывается, воюют не русские и украинцы. По мысли Каспарова, украинцы воюют исключительно против путлера и его режима. А куда делась напавшая на Украину россия? Легким движением руки Каспарова она выведена из конфликта, и русский народ, рф оказываются не при чем. Что означает эта подмена? Это означает, что, как только Украина победит и к власти придут псеволибералы, русский народ не должен понести наказания (демилитаризация, дешовинизация и пр.), потому что он – тоже жертва путлеровского режима. Украину будут кормить благодарностями за, что она освободила русский народ. И? И всё. К власти придут «правильные» и они будут просить снять санкции и прочую помощь в повтором построении демократии (!) и продвижении либеральных ценностей (!) в империи (!).

Ходорковский уже на старте. Он даже умудряется грозить, что «не позволить» инициатив тем эмигрантам, которые ломают его стратегию. Сначала задвинули и лишили права голоса представителей колонизированных народов, теперь грозит Певчих и прочим непослушным. Ходорковский такой же автократ и имперец, как и убежденные путлеровцы.

В недавнем интервью Ходорковский выступил с истинным (имперским) лицом (ссылка – в первом комментарии). Он, можно сказать, дает мастер-класс, как морально и интеллектуально обнажиться за полтора минуты.

Он говорит о бурятах следующее: «Они говорят о том, что не мы все люди, проживающие в этом регионе, должны определять жизнь нашего региона. Потому что, если сказать вот мы люди, которые проживаем на этой территории, должны определять жизнь нашего региона, так как мы считаем правильно это федерализация. А вот в тот момент, когда люди начинают говорить, вы знаете, вот наш регион называется Тьмутаракань (!), и нас здесь в Тьмутаракане 30%, но мы хотим определять жизнь этого региона, а 70% людей других этнических групп - это люди второго сорта. Вот это совсем другая история и эта история называется этническими чистка, нигде добром не заканчивались»
Во-первых надо задаться вопросом, почему 30% коренных жителей? Что стало с большинством коренных жителей? Откуда и какими путями появилось 70% некоренных? Говоря А, следует говорить и В.

На несогласие журналистки с навазнием Тьмутаракань Ходорсковсикй еще усугубли ситуацию: «Ну, я извиняюсь. Я не стал брать какое-то название конкретного региона. Мы не обязательно должны говорить о Бурятии. Мы можем говорить о Башкирии, мы можем говорить о Татарстане, мы можем говорить о Мордовии или о других регионах. Ну, я избрал такое замечательное (!) название которое в сказках встречаются. Это – Тьмутаракань».

Поинтересуйтесь, что такое Тьмутаракань, вы поразитесь уровню «образованности» Ходорковского.

Резюмируя, отмечу, что среди русской оппозиции нет тех сил, людей, которые могут изменить рф и русский народ. Потому что они сами имперцы, шовинисты, и многие даже не осознают этого (недоумевают, дискутируют: что это такое? разве мы - имперцы?) или не видят в этом ничего предосудительного.

И потому дело не только в пултере, но в россии, которая должны быть уничтожена как имперское образование. На ее обломках должны быть восстановлены прежние национальные территории.

Следующий шаг, который предпринимает русская эмиграция – это настраивание украинцев против коллективного Запада. Недовольство украинцев недостаточной помощью Запада понятно и оправдано. Но потерять этих союзников нельзя. В первые недели после 24 февраля 2022 года, пока Запад решал, что делать, Украине помогла Турция байрактарами, вывозом зерна, выдачей азовцев. Теперь Турцию почти не слышно в контексте русско-украинской войны. Оправдана ли потеря или пренебрежение союзниками?

Украинцы могут упрекать или иначе воздействовать на Запад, но не русская эмиграция, нашедшая там приют и, что немаловажно, не делающая то, что способствовало бы завершению войны в Украине (см. выше). Да, это перенесло бы войну внутрь рф, но разве не должны русские разрубить узел, который завязывался при их активном участии? Разве, видя ужасающие и несправедливые жертвы украинцев, не пора русским вызвать огонь на себя?

Не знаю, как весь украинский народ, но, судя по ютюб-каналам, украинцы смотрят на происходящее глазами во многом русской эмиграции, ожидая их объяснений, пояснений и, тем самым, попадая в ловушку российской повестки.

Опасно смотреть на мир чужими глазами. Смещается ракурс, а за ним и оценки, интерпретации, решения.

Я могу ошибаться, но так видится ситуация со стороны. И у нас давно нет, как у части украинцев, очарования русскими спикерами/журналистами/ЛОМами, которых мы не знали, о которых не ведали последние два-три десятилетия.

О других ловушках – в следующий раз. А пока обратите внимание на то, когда Украина стала терять доминирование на информационном поле и кто его занял.

Қазақским жураналистам и ютюберам надо быть разборчивыми в выборе приглашенных спикеров и не заводить на наше информаицонное поле имперцев, даже если они позиционируют себя либералами.

Автор: Айнаш Керней

Филолог и активист из Казахстана. Кандидат филологических наук, живет в Караганде

kerney.jpg


На заставці: У Львові 22-23 травня 2024 р. таємно пройшов форум “російської опозиції”, де виступили, зокрема, радник голови ОП Михайло Подоляк та депутат Верховної Ради від “слуг” Олег Дунда. Фото: Ілля Пономарьов

forum-rus-oppa (1).jpg
 
Кордони Європи

Віталій Портников

Після голосування Генеральної Асамблеї ООН по резолюції, яка проголосила 11 липня Міжнародним днем памʼяті жертв геноциду у Сребрениці, президент Сербії Александар Вучич загорнувся у сербський прапор й імітував лють і скорботу. Вучич, колишній міністр пропаганди сербського диктатора, відомий своїми аматорськими акторськими здібностями. Але мова не про них, а про те, що президент Сербії лютує з приводу геноциду, скоєного на території сусідньої держави і не сербською армією, а парамілітарними утвореннями боснійських сербів. Сама країна, на території якої був геноцид – Боснія і Герцеговина – підтримала резолюцію. Але її складова – Республіка Сербська – виступає проти й погрожує вийти зі складу спільної з боснійцями та хорватами країни. Та й Вучич ставиться до ситуації так, ніби ніякого державного кордону між Сербією та Боснією немає й Сребрениця досі находиться десь у єдиній Югославії.

Те, що відбулося на Генеральній асамблеї ООН, знову нагадало, що ми продовжуємо знаходитись у своєрідній пастці європейських кордонів – й, незважаючи на те, що зусиллями Москви і Белграда перемістилися у ХІХ сторіччя, досі віримо, що все ще знаходимося у другій половині ХХ-го.

Кордони європейських країн у ХІХ й першій половині ХХ сторіччя мінялися десятки разів – достатньо просто згадати криваву історію нашого континенту, щоб це збагнути. Протверезіння відбулося тільки після Другої Світової війни – на руїнах континенту було ухвалено рішення кордонів більше не змінювати, хоча навіть у переможців не було впевненості, що вони досягли довготривалої стабільності – бо ж вони анексували великі території у переможених, вигнали звідси населення тощо. Впевненість у реальному мирі й непорушності кордонів прийшла хіба що після підписання угоди у Гельсінкі у 1975 році, але буквально за 16 років крах Радянського Союзу та Югославії, створеної фактично за моделлю СРСР, поставив перед європейцями питання: як мають виглядати кордони нових держав?

Найбільш логічною відповіддю було визнати непорушність кордонів союзних республік обох колишніх держав – хоча було очевидно, що республіки лише номінально були незалежними державами, а кордони між ними були проведені не для того, щоб полегшити їм вихід з єдиної держави, а для того, щоб його унеможливити. Однак визнати непорушність кордонів союзних республік здавалося єдиною можливістю запобігти великій війні.

І у випадку Югославії, і у випадку Радянського Союзу Захід серйозно прорахувався. «Головні» республік обох держав – Сербія і Росія – не збиралися так просто поступатися землями, які вони вважали сферою власного впливу або просто своєю власністю.

Із Югославією все було просто. Новий сербський лідер Слободан Мілошевич проголосив гасло, що «всі серби мають жити у одній державі» й почав завойовувати території сусідніх республік, одночасно сприяючи етнічним чищенням у Боснії і Хорватії. Обом цим країнам вдалося відновити свою територіальну цілісність. Однак Хорватія позбулася більшої частини свого сербського населення. А відновлення територіальної цілісності Боснії вартувало фактичного визнання етнічних чисток на території, яку проголосили Республікою Сербською й примусили залишитись у спільній державі з мусульманами-боснійцями й хорватами. Коли Мілошевич вирішив провести ще одну велику етнічну чистку – у населеній албанцями автономії Косово, його дії були зупинені операцією НАТО, а Косово згодом проголосило незалежність, визнану десятками держав світу.

Росія обрала іншу тактику, її керманичів цікавила не етнічність чи релігія, а лояльність до колишньої столиці. Нові незалежні держави на території СРСР виявилися немов би у цивілізаційному рефрижераторі. Як тільки вони пробували звідти вибратися, їх перетворювали на інвалідів, Росія встановлювала контроль над частиною їхньої території. У 90-і роки минулого сторіччя так відбулося з Молдовою і Грузією, після 2014 року – з Україною. У суперечці Вірменії та Азербайджану навколо населеного здебільшого вірменами Нагірного Карабаху Москва, незадоволена тодішнім азербайджанським керівництвом, підтримала вірменський рух й закрила очі на вигнання азербайджанської частини населення. (За три десятиріччя після цього Москва, незадоволена вже новою владою Вірменії, була не проти відновлення територіальної цілісності Азербайджану й закрила очі на вихід практично всього вірменського населення Карабаху). Стабільністю європейських кордонів це точно не назвеш.

Що ми бачимо зараз? Ми бачимо типову картину минулих сторіч, на яку намагаються накласти принципи сучасного міжнародного права, вщент зруйнованого. Ми бачимо Боснію, яка є фактично мертвонародженою державою, бо серби цієї країни бажають жити не з боснійцями й хорватами, а з населенням сусідньої Сербії. Ми бачимо Косово, яке бажає зберігти свою територіальну цілісність, але разом із цим не хоче створювати «державу у державі» – автономію для місцевих сербів, які взагалі не бажають жити у Косово, бо вважають не тільки «свої» райони, але й всю країну невідʼємною частиною Сербії. Ще ми бачимо Молдову, яка не контролює частину своєї території, де досі знаходиться російська армія. Щоправда, Молдові єдиній з колишніх радянських республік вдалося вирішити конфлікт із «незалежним» утворенням й перетворити його на автономію (Гагаузія). Мешканці цієї автономії десятиріччями вперто голосують за участь своєї країни у союзах з Росією – всупереч позиції співвітчизників, які прагнуть бачити Молдову у Євросоюзі. Ще ми бачимо Грузію, автономії якої визнані Росією незалежними державами, а більшість етнічних грузин звідти вигнано.

І ще ми бачимо Україну, частина території якої не тільки окупована, але й – вперше за післявоєнні десятиріччя – анексована Росією. Більшість українців бачить перемогу своєї країни у відновленні територіальної цілісності, однак ніякого іншого механізму реалізації цього прагнення, окрім відвоювання захоплених територій, немає. При цьому на анексованих територіях Росія проводить масовану мобілізацію, навмисно поглиблюючи провалля ідентичності між різними регіонами України.

А, я й забув. Україна, Молдова, Грузія, Сербія та Боснія й Герцеговина серед кандидатів у члени Євросоюзу, Косово також має європейську перспективу. Можна поцікавитись, як виглядатимуть кордони Європи, якщо до ЄС увійдуть країни без контрольованих кордонів і з потенційною внутрішньою нестабільністю (Україна тут хоча б немає ризику міжетнічного зіткнення)?

Європа наших часів нагадує мені хвору людину, яка не може змиритися з фактом хвороби, переконує себе, що завтра все якось само собою зникне й не треба хвилюватися. Треба. Те, що ми зараз спостерігаємо на територіях колишніх СРСР і СФРЮ це справжня катастрофа без кінця і розуміння виходу. І з кожним днем ситуація тільки погіршується. Не бачити цього – чисте божевілля.

Захід має чітко визначитись, чи готовий він допомогти з безпекою і збереженням України, Молдови і Грузії – я зараз навіть не про територіальну цілісність, а саме про збереження держав (мир між Азербайджаном і Вірменією також частина цього процесу). Захід має зрозуміти, що Боснія і Косово із сербським населенням на кордонах із Сербією ніколи не будуть стабільними державами, а сама Сербія буде займатися виключно дестабілізацією сусідніх країн за допомогою місцевих сербів – а не власним розвитком.

Треба просто розкрити очі й побачити, що ХХ сторіччя закінчилося, а ХХІ виявилося ХІХ-м. Час стабільних кордонів у Європи минув (а на інших континентах і не починався). Можливо, колись, за допомогою нових міжнародних механізмів нам вдасться знову прийти до моделі цілісності кордонів – побоююсь, не за нашого з вами життя. Але зараз потрібно не дати Сербії знову дестабілізувати Балкани і не дати Росії відновити кордони Радянського Союзу, хай навіть тільки у Європі й на Кавказі. Тільки це й створить умови для повернення до стабільних кордонів європейських держав у майбутньому.

Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент у цьому розділі

srebrenica.png
 
Нащадниця окупантів кошмарить захисника України

 
Назад
Зверху Знизу