Статус:
Offline
Реєстрація: 09.05.2017
Повідом.: 159
Реєстрація: 09.05.2017
Повідом.: 159
- 🔴 02:53 Повітряна тривога в Харків.обл.
- #1
Кто прав - Ирєна Фарион или совковые жиды - Гепа, Допа, Рабинович, Симоненко?
1626 р. москва наказала Київському митрополитовi позбирати з усiх церков України книги старого українського друку, а замiсть них завести московськi видання.
1627 р. Указом царя Михайла та патрiарха Московського Фiларета, наказано було книги українського друку зiбрати й спалити.
1662 р. Наказ царя Олексiя з подання патрiарха Московського спалити в державi геть усi примiрники надрукованого в Українi «Учительного Євангелiя» К. Ставровецького.
1667 р. Андрусiвська угода. Укладаючи договори з поляками, московский цар Олексiй ставив такi вимоги стосовно українських книг, їх авторiв та видавцiв:
«Все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники, или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были, и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских [таку назву дано українським книжкам. – Н. В.] книг никому с наших королевского величества подданых нигде не печатать под страхом смертной казни».
1669 р. Пiсля Люблiнської унiї – гонiння на українськi книжки, надрукованi на територiї, пiдвладнiй Польському королiвству.
1672 р. Указ про заборону тримати в себе вдома, на територiї Польщi, вiдкрито чи таємно українську книгу.
1677 р. Наказ патрiарха Іоакима видерти з українських книжок аркушi «не сходные с книгами московскими».
1689 р. Заборонено Києво-Печерськiй Лаврi друкувати книги без патрiаршого дозволу. «Первая цензура в России была заведена специально для изданий малорусской печати», – так було визнано в Указi 1905 р. «Об отмене стеснений малорусскаго печатного слова».
1690 р. Засудження й анафема Собору РПЦ на «киевския новыя книги» П. Могили, К. Ставровецького, С. Полоцького, Л. Барановича, А. Радзивиловського та iнших.
1693 р. Лист патрiарха Московського до Києво-Печерської Лаври про заборону будь-яких книг українською мовою.
1696 р. Ухвала Польського Сейму про запровадження польської мови в судах i установах Правобережної України.
1709 р. Цар Петро І примусив скоротити число студентiв Києво-Могилянської академiї з 2000 до 161, а кращим науково- просвiтницьким силам звелiв перебратися з Києва до Москви. Указ про обов’язковiсть цензурування до друку українських книжок у Москвi.
1713 р. Московiя наказом Петра І привласнює собi нашу назву Русь.
1720 р. Наказ царя Петра І: «В КиевоПечерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких не печатать… старьiе книги справливать прежде печати, дабы… особливого наречия оньгх не было».
1721 р. Наказ про цензурування українських книжок.
1724 р. Московська цензура наклала тисячу рублiв штрафу на архiмандрита Києво-Печерської Лаври за те, що там була надрукована церковна книга «Триодь» «не совсем с великороссийским сходная». Чернiгiвську друкарню Синод наказав перевести в Москву.
1729 р. Наказ Петра II переписати з української мови на росiйську всi державнi постанови i розпорядження.
1740 р. Росiйська iмператриця Анна Іванiвна створила правлiння гетьманського уряду пiд керiвництвом московського князя Олексiя Шаховського i запровадила росiйську мову в дiловодствi на територiї України. .
1804 р. було видано царський указ, яким заборонялося навчання українською мовою.
1748 р. Наказ Петербурзького Синоду Київському митрополитовi Самуїлу Милославському запровадити в Києво-Могилянськiй академiї та в усiх школах України викладання росiйської мови, в результатi чого на Лiвобережжi зникло 866 українських шкiл.
1750 р. Пiсля скасування Канцелярiї мiнiстерського правлiння малоросiйських справ у м. Глуховi з неї вилучено та перевезено до Росiї справи таємного дiловодства. Документи архiву Запорозької Сiчi опинились у Московському вiддiленнi загального архiву Головного штабу.
1755, 1766, 1775, 1786 рр. Заборони Синоду друкувати українськi книжки. Як наслiдок, у 1847 р. в Українi була надрукована лише одна українська книжка, у 1848 – 3, 1849 – 2, 1850–1, 1851–2, 1856 – 5.
1759 р. Синод видав розпорядження вилучити зi шкiл українськi букварi.
1763 р. Указ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянськiй академiї.
1764 р. Інструкцiя Катерини II князевi О. Вяземському про русифiкацiю України, Прибалтики, Фiнляндiї та Смоленщини, «якщо розумнi люди будуть обранi начальниками цих провiнцiй. Коли ж у Малоросiї не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб час i назва гетьманiв зникли…» Скасування Катериною II українського гетьманства, а з ним – лiквiдацiя українських навчально-культурних закладiв та усунення вiд влади українськомовних чиновникiв.
1764 р. Лiквiдацiя Катериною II козацького устрою на Слобожанщинi та козацьких шкiл.
1765 р. Синод видав суворий указ Києво-Печерськiй Лаврi друкувати лише тi книги, якi в московськiй друкарнi друкуються i схваленi Синодом.
1769 р. Заборона Синоду РПЦ друкувати та використовувати українськi букварi. Наказ Синоду, за яким українськi книжки по церквах було замiнено московськими.
1775 р. Зруйнування Запорозької Сiчi та закриття українських шкiл при полкових козацьких канцелярiях 13 березня 1777 р.
1780–1783 рр. Перше закрiпачення українських селян на окупованих Росiєю землях Руси-України.
1780 р. Спалення книгозбiрнi Києво-Могилянської академiї, що збиралася понад 150 рокiв i була однiєю з найбагатших бiблiотек Руси-України.
1782 р. Катерина II створила комiсiю для заведення в Росiї народних училищ, завданням якої було запровадження єдиної форми викладання росiйської мови в усiх навчальних закладах iмперiї.
1784 р. За розпорядженням Синоду митрополит Київський наказав, аби в усiх церквах дяки та священики читали молитви та правили службу Божу «голосом, свойственным российскому наречию». .
1785 р. Синод знову наказує митрополитовi Київському контролювати Лаврську друкарню, щоб нiякої рiзницi з московським виданням не було.
1789 р. Розпорядження Едукацiйної комiсiї Польського Сейму про закриття всiх українських навчальних закладiв. У Петербурзi з iнiцiативи Катерини II видано «Порiвняльний словник усiх мов», у якому українська мова значиться як росiйська, спотворена польською.
1808 р. Закриття «Студiум рутенум» – українського вiддiлення Львiвського унiверситету.
1817 р. Запровадження польської мови в усiх народних школах Схiдної Галичини.
1833 р. Московськi солдати за наказом з Петербурга в один i той же день конфiскували в усiх мечетях Криму письмовi документи, книги, iсторичнi манускрипти татарською, турецькою та арабською мовами.
1834 р. Заснування Київського унiверситету з метою так званої русифiкацiї «Юго-Западного края».
1839 р. Лiквiдацiя української греко-католицької Церкви на окупованiй Росiєю Правобережнiй Українi. Сотнi християн i багато священикiв було вбито, а 593 з них заслано до Сибiру. Замiсть них прислали московських «батюшок».
1847 р. Розгром Кирило-Мефодiївського товариства i наказ цензорам суворо стежити за українськими письменниками, «не давая перевеса любви к родине над любовью к отечеству».
1847–1857 рр. Десятирiчна солдатська каторга iз «забороною малювати i писати» поета, маляра й мислителя Тараса Шевченка. А ось що написав про Тараса Шевченка «неiстовий» «революцiйний демократ», В. Бєлiнський у груднi 1847 р.: «Здравый смысл в Шевченкє должен видеть осла, дурака и подлеца… Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля – один на государя императора, другой – на государыню императрицу…».
1853 р. Покалiчено видання «Лiтопису» Граб’янки.
1859 р. Мiнiстерством вiросповiдань та наук Австро-Угорщини в Схiднiй Галичинi та Буковинi українську абетку замiнено латинською.
1862 р. Закриття на Надднiпрянщинi безплатних недiльних українських шкiл для дорослих. Припинено видання українського лiтературного та науково-полiтичного журналу «Основа».
1863 р. Циркуляр мiнiстра внутрiшнiх справ Росiйської iмперiї П. Валуєва про заборону видання пiдручникiв, лiтератури та книг релiгiйного змiсту українською мовою, якої «не было, нет и быть не может».
1864 р. Прийняття в Росiї Статуту про початкову школу, за яким навчання має провадитись виключно росiйською мовою.
1869 р. Запровадження польської мови як офiцiйної в закладах освiти й адмiнiстрацiї Схiдної Гатчини. Закон, згiдно з яким чиновникам усiх вiдомств у Росiйськiй iмперiї призначалася значна доплата за русифiкацiю.
1870 р. Роз’яснення мiнiстра освiти Росiї Д. Толстого про те, що «кiнцевою метою освiти всiх iнородцiв, незаперечно повинно бути зросiйщення».
1874 р. В Росiї запроваджено статут про початковi народнi школи, в якому пiдтверджено, що навчання має провадитись лише росiйською мовою.
1876 р. Імператор Олександр II видав Емський указ про заборону ввозити до Росiї будь-якi книжки i брошури, написанi «малоросiйським нарiччям», друкувати оригiнальнi твори та переклади українською мовою, влаштовувати сценiчнi вистави, друкувати українськi тексти до нот i виконувати україномовнi музичнi твори. Указ про зобов’язання «прийняти як загальне правило», щоб в Українi призначалися вчителi-московити, а українцiв спроваджувати на вчительську роботу в Петербурзькому, Казанському й Оренбурзькому округах. Це «загальне правило», по сутi, дiяло i за радянської влади – аж до проголошення Україною незалежностi в 1991 р. Як наслiдок, за понад 100 рокiв з України у такий спосiб було виселено кiлька мiльйонiв української iнтелiгенцiї, а в Україну «вiдряджено» стiльки ж росiян.
1876–1880 рр. Українських учених та педагогiв М. Драгоманова, П. Житецького та багатьох iнших звiльнили з роботи за науковi працi з українознавства, а П. Лободоцького – лише за переклад одного речення з Євангелiя українською мовою. «Немедленно выслать из края Драгоманова и Чубинского как неисправных i положительно вредных в крає агитаторов… с воспрещением вьезда в Южн. губ. и столицы, под секретное наблюдение».
1881 р. Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповiдей українською мовою.
1884 р. Заборона Олександром III українських театральних вистав у всiх «малоросiйських губернiях».
1888 р. Указ Олександра III про заборону вживання української мови в офiцiйних установах i хрещення українськими iменами.
1892 р. Заборона перекладати книжки українською мовою з росiйської.
1895 р. Заборона головного управлiння в справах друку видавати українськi книжки для дiтей.
1896 р. Б. Грiнченко в одному з часописiв писав: «Українськi нацiональнi згадки, українську iсторiю викинено з читанок шкiльних… А замiсть iсторiї вкраїнської скрiзь iсторiя московська викладається так, мов би вона нашому чоловiковi рiдна. Та ще й яка iсторiя! Що стукнеш, то скрiзь хвали та гiмни земним божкам: Павловi, Миколi, Катеринi, Петровi: хвали Суворовим, Корниловим, Скобелєвим i всiй росiйськiй солдатчинi! Тут усякi «подвиги» рабської вiрности».
1900 р. i наступнi роки. Цензура вилучає з текстiв такi слова, як «козак», «москаль», «Україна», «український», «Сiч», «Запо- рiжжя» та iншi, якi мають український нацiонально-символiчний змiст.
1903 р. На вiдкриттi пам’ятника І. Котляревському у Полтавi заборонено промови українською мовою.
1905 р. Кабiнет мiнiстрiв Росiї вiдхилив прохання Київського та Харкiвського унiверситетiв скасувати заборони щодо української мови. Ректор Київського унiверситету вiдмовив 1400 студентам у вiдкриттi чотирьох кафедр українознавства з українською мовою викладання, заявивши, що унiверситет – це «загальнодержавна iнституцiя», i в його стiнах не може бути жодної мови, крiм росiйської.
1905–1912 рр. Мiнiстерство освiти Росiйської iмперiї закрило 12 приватних гiмназiй, звiльнило 32 директорiв та 972 учителiв, 822 учителiв «перевело» до iнших шкiл за намагання запровадити у викладаннi українознавчу тематику.
1906 i 1907 рр. Закриття «Просвiти» в Одесi та Миколаєвi.
1908 p. Через чотири роки пiсля визнання Росiйською академiєю наук української мови таки «мовою» Сенат оголошує україномовп твою iмперiї.
1910 р. Закриття за наказом уряду Столипiна всiх українських культурних товариств, видавництв, заборона читати лекцiї українською мовою, створювати будь-якi неросiйськi клуби. 1910, 1911, 1914 рр. Закриття «Просвiти» у Києвi, Чернiговi, Катеринославi (Сiчеславi).
1911 р. Постанова VII дворянського з’їзду в Москвi про росiйськомовну освiту й неприпустимiсть вживання iнших мов у навчальних закладах Росiї.
1914 р. Заборона вiдзначати 100-лiтнiй ювiлей Тараса Шевченка; Указ Миколи II про заборону всiєї української преси (у зв’язку з початком вiйни).
1914–1916 рр. Кампанiя русифiкацiї в окупованiй Схiднiй Галичинi, заборона українського друку, освiти, Церкви.
1914 р. Доповiдна записка полтавського губернатора фон Баговута мiнiстровi внутрiшнiх справ Росiйської iмперiї, по якої до 1917 р. всiм чиновникам в Українi платили 50% надбавки до заробiтної платнi за «обрусение края».
1916 р. Закриття колонiальною владою «Просвiти» в Кам’янець-Подiльському.
1918р. Розправа московсько-бiльшовицьких вiйськ з 300 українськими київськими гiмназистами та студентами, що пiд Кругами стали на захист своєї вiтчизни України.
26 сiчня 1918 р. Захопивши Київ, московсько-бiльшовицькi iнтервенти за кiлька днiв розстрiляли 5 тис. осiб, якi розмовляли українською мовою, носили український нацiональний одяг або у кого в хатi висiв портрет Т. Шевченка…
1919 р. Пiсля завоювання України бiльшовиками – знищення нацiонально свiдомої частини населення та заборона всiх українських лiтературних, драматичних та усних творiв, серед яких лише українських народних пiсень – 300 тис. Лiквiдацiя поляками Захiдноукраїнської Народної Республiки.
1921–1930 рр. Московськi окупанти та промосковськi шовiнiстичнi сили в Українi чинять шалений опiр вiдродженню української мови та українських культурних традицiй. «Зачем возрождать допетровскую зпоху, зачем гальванизировать украинский язык, который покрылся уже прахом», повчав у Запорiжжi росiйський письменник Ф. Гладков. «Признання української мови як урядової могло би означати панування української буржуазiї та куркульства», – писав голова «українського» уряду X. Раковський.
1922 р. Лiквiдацiя «Просвiти» на Кубанi, в Зеленому Клину та в iнших мiсцях проживання українцiв в СРСР поза Україною. Голова ВЧК Ф. Дзержинський наказує виловити українських дiтей-сирiт i знищити. Баржi з сиротами потоплено у Чорному морi. Проголошення частиною керiвництва ЦК РКП(б) i ЦК КП(б)У «теорiї» боротьби в Українi двох культур – мiської (росiйської) та селянської (української), в якiй повинна перемогти перша.
1922–1934 рр. Хвиля насильства проти неповторного i яскравого явища української та свiтової культури – кобзарства. Українськi нацiональнi музичнi iнструменти – кобзу, бандуру та лiру – оголошують нацiоналiстичними i знищують. Натомiсть в Україну завозять десятки тисяч примiтив- них («общепонятних») балалайок та гармошок. Кобзарi оголошуються жебраками i жорстоко переслiдуються. «Багато кобзарiв тодi пропало, – свiдчив харкiвський кобзар Анатолiй Парфиненко. – Кого ловили на базарi, кого – на помешканнi. Де б вони не з’явилися, їх забирали». Щоб спотворити пам’ять та роль кобзарства, комунiсти створюють капели бандуристiв, якi виконують пiснi на замовлення та пiд контролем НКВС, а керiвництво ними передається в руки чужинцiв. Так, Київську капелу очолюють спочатку росiянин Михайлов, а згодом Аронський та Берман, штатнi агенти НКВС.
1924 р. Закон Польської республiки про обмеження вживання української мови в адмiнiстративних органах, судi, освiтi на пiдвладних полякам захiдноукраїнських землях. Закон Румунського королiвства про зобов’язання всiх «румунiв», котрi «загубили матiрну мову», давати освiту дiтям лише в румунських школах.
1925 р. Остаточне закриття українського «таємного» унiверситету в Львовi.
1926 р. Лист Сталiна «Тов. Кагановичу та iншим членам ПБ ЦК КП(б)У» з санкцiєю на боротьбу проти «нацiонального ухилу», початок переслiдування дiячiв «українiзацiї».
1929 р. Арешти українських науковцiв та духовенства, замiна їх росiйськомовними дiячами.
1929–1930 рр. Арешти визначних дiячiв української науки, культури, освiти, Церкви, харкiвський судовий процес над ними (процес «Спiлки Визволення України»). На допитi одного з арештованих, В. Дурдукiвського слiдчий Соломон Брук сказав: «Нам надо украинскую интеллигенцию поставить на колени, это наша задача. Кого не поставим – перестреляем». У цi роки на територiї УСРР було заарештовано (i здебiльшого розстрiляно або вiдправлено на довгострокову каторгу в концтабори) понад 120 тис. українцiв, головним чином iнтелiгенцiї.
1930–1937 рр. Лiквiдовано українськi школи, середнi спецiальнi та вищi навчальнi заклади та факультети, закрито газети та видавництва поза межами України – на Кубанi, в Сибiру, на Далекому Сходi та iнших землях, заселених переважно українцями.
1932–1933 рр. Сплановано i здiйснено, за мовчазною згодою «свiтового спiвтовариства», акцiю лiквiдацiї українського народу. Свiдоме знищення бiльшовицьким режимом українських селян органiзацiєю голодомору. Централiзоване переселення росiян у вимерлi села України. В Українi, яка володiє 40% свiтового чорнозему, умертвлено голодом до 10 мiльйонiв носiїв української мови, i саме селян.
1933 р. Скасування в Румунiї мiнiстерського розпорядження вiд 31 грудня 1929 р., котрим дозволялося кiлька годин української мови на тиждень у школах з бiльшiстю учнiв-українцiв. Телеграма Сталiна про припинення українiзацiї i знищення бiльшостi українських письменникiв. З українського правопису вилучено лiтеру «».
1933–1941 рр. Тотальне знищення та арешт 80% української iнтелiгенцiї росiйською окупацiйною владою: iнженерiв, науковцiв, письменникiв, лiкарiв, вчителiв тощо. До 1938 р. друкувалося 259 українських письменникiв, пiсля 1938 р. – лише 36. З 223 зниклих письменникiв лише семеро померли своєю смертю. Решту розстрiляно, запроторено до концтаборiв або iншими репресивними заходами вилучено з лiтератури. Таких масових убивств, як у 30-х роках в Українi, iсторiя ще не знала. Кагановичi, постишеви, хатаєвичi, бруки мiльйонами вбивали українцiв лише за те, що вони були українцями. Це був геноцид, органiзований i здiйснюваний комунiстами, якi в 1917 р. захопили владу в Росiйськiй iмперiї. Україну було перетворено на суцiльний концтабiр.
1934 р. Спецiальне розпорядження мiнiстерства виховання Румунiї про звiльнення з роботи «за вороже ставлення до держави i румунського народу» всiх українських учителiв, якi вимагали повернення до школи української мови.
1930 роки й пiзнiше: Заборона писати українськi, нацiональнi за змiстом, мистецькi та художнi твори, дослiджувати i вивчати справжню iсторiю України, згадувати про голодомори. Історiя i вся українська культура зобов’язанi були звеличувати СРСР, загарбницьку полiтику i жорстокiсть комунiстiв, керуватися фальшивою iмперською концепцiєю «єдностi трьох братнiх слов’янських народiв»: розглядати росiян, як «старшого брата». Так, наприклад, було спалено наклад книги «Хортиця в героїцi i легендах», а автора М. Киценка звiльнено з посади. Зазнали утискiв i гонiнь iсторики М. Брайчевський, Я. Дашкевич, поет В. Сосюра, композитор К. Данькевич, письменник та кiнорежисер О. Довженко i багато iнших. Насаджувана система освiти та виховання була спрямована на те, щоб українцям прищеплювати вiдчуття меншовартостi, вiдразу до борцiв за визволення України вiд окупантiв, зневагу до українських нацiональних героїв, зокрема І. Мазепи, С. Петлюри, Є. Коновальця. Імена визначних наших дiячiв науки, культури, церкви (М. Грушевський. І. Пулюй, С. Єфремов, В. Винниченко, Г. Хоткевич, І. Багряний, О. Ольжич, А. Шептицький та багато iнших) замовчувались, або якщо згадувались, то в негативному висвiтленнi.
1937 р., листопад. На вiдзначення 20- рiччя приходу комунiстiв до влади на Соловках було розстрiляно понад тисячу дiячiв української культури.
1938 р. Постанова РНК i ЦК ВКП(б) «Про обов’язкове вивчення росiйської мови в школах нацiональних республiк i областей».
1939 р. Перепис населення Кубанi показав, що внаслiдок голодомору, арештiв i примусового виселення кiлькiсть українцiв там з 61,5% у 1926 р. зменшилася до 4%. Пiсля «визволення» Захiдної України – закриття багатьох українських i вiдкриття росiйських шкiл.
1946 р. Постанова Ради Мiнiстрiв СРСР «Про затвердження українського правопису, наближеного до росiйського». Постанова ЦК ВКП(б) про «український буржуазний нацiоналiзм», унаслiдок якої кiлька тисяч представникiв української iнтелiгенцiї заслано до концтаборiв («Ждановщина»). Гонiння на журнали «Україна», «Радянський Львiв», «Днiпро», «Барвiнок», «Перець». Головного редактора журналу «Україна» Ю. Яновського звiльнено з роботи.
1947 р. У Польщi операцiя «Вiсла»: розселення частини українцiв з етнiчних українських земель «урозсип» мiж поляками у захiдних районах країни задля прискорення їхньої полонiзацiї. Депортацiя в Сибiр населення Захiдної України. Вивезення загалу українцiв до Сибiру не було здiйснено тiльки через нестачу вагонiв. «Чистка» серед дiячiв української культури з обвинуваченням їх у нацiоналiзмi новопризначеним з Москви секретарем ЦК КП(б)У Л. Кагановичем. Арешт неповнолiтнього (15 р.) сина командувача УПА генерала Шухевича – Юрiя Шухевича. Видано таємну iнструкцiю (на 157 сторiнках) про вилучення з книгозбiрень та списання в макулатуру 3600 назв книжок, автори яких були названi українськими буржуазними нацiоналiстами, ворогами народу. П’ятий параграф iнструкцiї застерiгав: «Особи, що загублять цей зведений список, пiдлягають притягненню до судової вiдповiдальностi».
1949 р. XXVI з’їзд КП(б)У вкотре засуджує «український буржуазний нацiоналiзм», погрожує українським дiячам науки та культури, якi ще залишилися на волi, вимагає вiд них таврувати «гнилу культуру буржуазного Заходу» й вихваляти «передову культуру» СРСР.
1951 р. Викриття газетою «Правда» – центральним органом ЦК ВКП(б), «нацiоналiстичних ухилiв» в українськiй лiтературi (вiрш В. Сосюри «Любiть Україну», лiбретто опери «Богдан Хмельницький» i т. д.). Студенти Харкiвського унiверситету вiдмовилися складати iспити росiйською мовою. Тодi 800 з них було репресовано, а 33 студенти на закритому засiданнi суду було засуджено до смертної кари! І РОЗСТРІЛЯНО.
24 грудня 1958 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон, згiдно з яким питання про те, вивчати чи не вивчати рiдну мову в нацiональних школах мають вирiшувати батьки та самi учнi. Останнiх настiйливо спонукували розв’язувати це питання з погляду так званої практичної доцiльностi (мовляв, для чого «перевантажувати» себе).
1958 р. Постанова Пленуму ЦК КПРС про перехiд частини українських шкiл на росiйську мову викладання. Вiдповiдну постанову прийняла i Верховна Рада УСРР.
1960–1980 рр. Масове закриття українських шкiл у Польщi та Румунiї.
1960 р. Колонiальна адмiнiстрацiя пiд назвою «ЦК компартiї України» вимагає вiд комунiстiв виховувати українцiв «у дусi любовi й глибокої поваги до великого росiйського народу» i в ненавистi до свого, українського – «вести непримиренну боротьбу проти нацiоналiзму…, особливо українського буржуазного нацiоналiзму».
1961 р. XXII з’їзд ЦК КПРС проголосив полiтику «злиття нацiй», що по сутi означало тотальне зросiйщення народiв СРСР - «Слiд з усiєю бiльшовицькою непримиреннiстю викорiнювати навiть найменшi прояви нацiоналiстичних пережиткiв».
1962 р. Репресiї проти захисникiв української мови. ЦК компартiї України зобов’язує комунiстiв та мiсцеву адмiнiстра- цiю «рiшуче виступати проти консервативних традицiй i звичаїв, проти будь-яких пережиткiв буржуазного нацiоналiзму», найшкiдливiшими з яких, на думку влади, було знання рiдної мови, потяг до вивчення своєї iсторiї та культури.
1964 р. Агент КДБ пересипає фосфором i спалює частину примiщення Центральної Наукової Бiблiотеки у Києвi. На прилеглiй територiї заздалегiдь була вiдключена вода, а пожежники приїхали лише через 4 години пiсля пiдпалу. Вогонь знищив понад 600 тис. томiв цiнних українських архiвних документiв.
1965 р. Хвиля полiтичних процесiв проти «українських iнакодумцiв (Б. та М. Горинi, О. Заливаха, В. Мороз, М. Осадчий, А. Шевчук та iн.). У Харковi за протести проти закриття українських шкiл заарештовано А. Здорового.
1969–1979 рр. Серiя загадкових пожеж у вiддiлах українiстики в бiблiотеках Академiї наук, музею «Софiя Київська», у книгосховищi Видубицького монастиря у Києвi, медичного iнституту в Тернополi, Успенської церкви та Музею українського мистецтва у Львовi. Аналогiчнi «загадковi» пожежi в цей час сталися у нацiональних бiблiотеках iнших республiк СРСР (Тарту, Самарканд, Ашхабад), але не в Росiї.
1970 р. Суд над авторами «Листа творчої молодi Днiпропетровська» з протестом проти росiйщення української культури. Наказ Мiнiстерства освiти СРСР про написання i захист дисертацiй лише росiйсь- кою мовою. Затвердження тiльки в Москвi. Ситуацiя нерiдко доходила до абсурду: росiйською мовою мусили виконуватися та захищатися навiть дисертацiї з питань української мови та лiтератури.
1972 р. Заборона партiйними органами вiдзначати ювiлей музею І. Котляревського в Полтавi. «За недостатню боротьбу з нацiоналiстичними проявами» усунуто вiд партiйного керiвництва першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста (критика партiйними цензорами його книжки пiд назвою «Україна наша радянська», в якiй прославлялося запорозьке козацтво), звiльнено з Вищої партiйної школи при ЦК КПУ 34 викладачiв разом з її директором, заборонено книги майже сотнi авторiв, звiльнено чверть секретарiв з iдеологiчних питань на всiх партiйних рiвнях, пiддано чищенню низку наукових установ, а також Київський та Львiвський унiверситети. У Харковi знесено хату, де жив видатний український фiлософ i просвiтник Г. Сковорода, та почато знищення цвинтаря, де було поховано багато визначних дiячiв української науки та культури.
1972–1974 рр. Полiтичнi репресивнi процеси проти українських дисидентiв, зокрема проти Чорткiвської групи В. Мармуса та Ст. Сапеляка (сiм осiб засуджено), Харкiвської групи (засуджено дев’ять осiб, з них А. Здорового – сiм рокiв, І. Кравцiва – п’ять рокiв). Загалом заарештовано було за два роки кiлька тисяч осiб. Заарештованi, яких не засудили, були звiльненi з роботи або пониженi у посадах. У цi роки були засудженi: Є. Сверстюк, І. Свiтличний, І. Дзюба, В. Стус, Ігор та Ірина Калинцi, Н. Свiтлична, В. Чорновiл, С. Шабатура, О. Мешко, О. Попович, І. Кандиба, Л. Лук’яненко, В. Романюк, І. Гель, повторно Ю. Шухевич i т.д.
1973 р. Заборона вiдзначати ювiлей твору І. Котляревського «Енеїда».
1974 р. Постанова ЦК КПРС «Про пiдготовку до 50-рiччя створення СРСР», де вперше проголошуються створення «нової iсторичної спiльноти – радянського наро- ду», офiцiйний курс на денацiоналiзацiю.
1975 р. Нова цензура «Кобзаря» Тараса Шевченка.
1978 р. Постанова ЦК КПРС i Ради Мiнiстрiв СРСР «Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення i викладання росiйської мови в союзних республiках» (т. зв. «Брежнєвський циркуляр»).
1978 р., сiчень. На Чернечiй (Тарасовiй) горi у Каневi спалив себе Олекса Гiрник (з Калуша) на знак протесту проти русифiкацiї України.
1979 р. Ташкентська конференцiя «Росiйська мова – мова дружби i спiвпрацi народiв СРСР», накреслила новi заходи щодо росiйщення неросiйських народiв.
1979 р. Пiд Львовом вбито композитора-спiвака Володимира Івасюка, пiснi якого мали виразно український нацiональний колорит. Досi цей зрочин не розкрито.
1983 р. Постанова ЦК КПРС i Ради Мiнiстрiв СРСР «Про додатковi заходи з полiпшення вивчення росiйської мови в загальноосвiтнiх школах та iнших навчальних закладах союзних республiк» (так званий «Андроповський указ»).
1984 р. Наказ Мiнiстерства культури СРСР про переведення дiловодства в усiх музеях Радянського Союзу на росiйську мову. Початок в УРСР виплат пiдвищеної на 15% зарплатнi вчителям росiйської мови (порiвняно з учителями української мови).
1984–1985 рр. У концтаборах було замордовано Юрiя Литвина, Валерiя Марченка, Василя Стуса, Олексу Тихого.
1989 р. Постанова ЦК КПРС про «законодавче закрiплення росiйської мови як загальноержавної».
1990р. Прийняття Верховною Радою СРСР Закону про мови народiв СРСР, де росiйськiй мовi надавався статус офiцiйної.
1993–1995 рр. Посилення антиукраїнського терору в освiтi, культурi, засобах iнформацiї. Вбито кiлька десяткiв активiстiв нацiональних українських партiй та органiзацiй у рiзних мiстах України, зокрема голову секретарiату Руху Михайла Бойчишина, спалено хату-музей Тараса Шевченка. Жодного злочинця по цих справах не було засуджено i навiть не заарештовано.
1994 р. Намагання надати росiйськiй мовi статус офiцiйної в незалежнiй, вiльнiй, Нiна Вiрченко сувереннiй, самостiйнiй Українi. Заява Президента України Л. Кучми про його намiр внести поправки до чинного законодавства з метою надання росiйської мовi статусу державної. Як наслiдок – призупинення вiдновлення українських шкiл, переведення частини українських класiв та шкiл на росiйську мову навчання.
1995 р. Мiнiстерство нацiональностей України розробило напiвтаємний «Проект державної програми… розвитку росiйської культури в Українi до 2000 року», в якiй одна з «нацiональних меншинотримувала бiльшi права, нiж українцi.
1995 р. травень. У Харковi керована С. Кушнарьовим мiсцева влада вiдкрила пам’ятник україножеру маршаловi Г. Жукову, який у кiнцi вiйни пiдписав наказ про виселення з України всiх українцiв.
18 липня 1995 р. Побиття українцiв у Києвi (кiлька душ загинуло, десятки покалiчено) пiд час похоронної процесiї святiйшого Патрiарха Київського i Всiєї України Володимира (Романюка). Озброєнi омонiвцi кидалися на беззбройних людей з криками «бєй хохлов!», топтали i шматувати державнi прапори. До вiдповiдальностi нiкого не було притягнуто.
12 вересня 1995 р. Заборона української органiзацiї УНА–УНСО.
1626 р. москва наказала Київському митрополитовi позбирати з усiх церков України книги старого українського друку, а замiсть них завести московськi видання.
1627 р. Указом царя Михайла та патрiарха Московського Фiларета, наказано було книги українського друку зiбрати й спалити.
1662 р. Наказ царя Олексiя з подання патрiарха Московського спалити в державi геть усi примiрники надрукованого в Українi «Учительного Євангелiя» К. Ставровецького.
1667 р. Андрусiвська угода. Укладаючи договори з поляками, московский цар Олексiй ставив такi вимоги стосовно українських книг, їх авторiв та видавцiв:
«Все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники, или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были, и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских [таку назву дано українським книжкам. – Н. В.] книг никому с наших королевского величества подданых нигде не печатать под страхом смертной казни».
1669 р. Пiсля Люблiнської унiї – гонiння на українськi книжки, надрукованi на територiї, пiдвладнiй Польському королiвству.
1672 р. Указ про заборону тримати в себе вдома, на територiї Польщi, вiдкрито чи таємно українську книгу.
1677 р. Наказ патрiарха Іоакима видерти з українських книжок аркушi «не сходные с книгами московскими».
1689 р. Заборонено Києво-Печерськiй Лаврi друкувати книги без патрiаршого дозволу. «Первая цензура в России была заведена специально для изданий малорусской печати», – так було визнано в Указi 1905 р. «Об отмене стеснений малорусскаго печатного слова».
1690 р. Засудження й анафема Собору РПЦ на «киевския новыя книги» П. Могили, К. Ставровецького, С. Полоцького, Л. Барановича, А. Радзивиловського та iнших.
1693 р. Лист патрiарха Московського до Києво-Печерської Лаври про заборону будь-яких книг українською мовою.
1696 р. Ухвала Польського Сейму про запровадження польської мови в судах i установах Правобережної України.
1709 р. Цар Петро І примусив скоротити число студентiв Києво-Могилянської академiї з 2000 до 161, а кращим науково- просвiтницьким силам звелiв перебратися з Києва до Москви. Указ про обов’язковiсть цензурування до друку українських книжок у Москвi.
1713 р. Московiя наказом Петра І привласнює собi нашу назву Русь.
1720 р. Наказ царя Петра І: «В КиевоПечерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких не печатать… старьiе книги справливать прежде печати, дабы… особливого наречия оньгх не было».
1721 р. Наказ про цензурування українських книжок.
1724 р. Московська цензура наклала тисячу рублiв штрафу на архiмандрита Києво-Печерської Лаври за те, що там була надрукована церковна книга «Триодь» «не совсем с великороссийским сходная». Чернiгiвську друкарню Синод наказав перевести в Москву.
1729 р. Наказ Петра II переписати з української мови на росiйську всi державнi постанови i розпорядження.
1740 р. Росiйська iмператриця Анна Іванiвна створила правлiння гетьманського уряду пiд керiвництвом московського князя Олексiя Шаховського i запровадила росiйську мову в дiловодствi на територiї України. .
1804 р. було видано царський указ, яким заборонялося навчання українською мовою.
1748 р. Наказ Петербурзького Синоду Київському митрополитовi Самуїлу Милославському запровадити в Києво-Могилянськiй академiї та в усiх школах України викладання росiйської мови, в результатi чого на Лiвобережжi зникло 866 українських шкiл.
1750 р. Пiсля скасування Канцелярiї мiнiстерського правлiння малоросiйських справ у м. Глуховi з неї вилучено та перевезено до Росiї справи таємного дiловодства. Документи архiву Запорозької Сiчi опинились у Московському вiддiленнi загального архiву Головного штабу.
1755, 1766, 1775, 1786 рр. Заборони Синоду друкувати українськi книжки. Як наслiдок, у 1847 р. в Українi була надрукована лише одна українська книжка, у 1848 – 3, 1849 – 2, 1850–1, 1851–2, 1856 – 5.
1759 р. Синод видав розпорядження вилучити зi шкiл українськi букварi.
1763 р. Указ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянськiй академiї.
1764 р. Інструкцiя Катерини II князевi О. Вяземському про русифiкацiю України, Прибалтики, Фiнляндiї та Смоленщини, «якщо розумнi люди будуть обранi начальниками цих провiнцiй. Коли ж у Малоросiї не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб час i назва гетьманiв зникли…» Скасування Катериною II українського гетьманства, а з ним – лiквiдацiя українських навчально-культурних закладiв та усунення вiд влади українськомовних чиновникiв.
1764 р. Лiквiдацiя Катериною II козацького устрою на Слобожанщинi та козацьких шкiл.
1765 р. Синод видав суворий указ Києво-Печерськiй Лаврi друкувати лише тi книги, якi в московськiй друкарнi друкуються i схваленi Синодом.
1769 р. Заборона Синоду РПЦ друкувати та використовувати українськi букварi. Наказ Синоду, за яким українськi книжки по церквах було замiнено московськими.
1775 р. Зруйнування Запорозької Сiчi та закриття українських шкiл при полкових козацьких канцелярiях 13 березня 1777 р.
1780–1783 рр. Перше закрiпачення українських селян на окупованих Росiєю землях Руси-України.
1780 р. Спалення книгозбiрнi Києво-Могилянської академiї, що збиралася понад 150 рокiв i була однiєю з найбагатших бiблiотек Руси-України.
1782 р. Катерина II створила комiсiю для заведення в Росiї народних училищ, завданням якої було запровадження єдиної форми викладання росiйської мови в усiх навчальних закладах iмперiї.
1784 р. За розпорядженням Синоду митрополит Київський наказав, аби в усiх церквах дяки та священики читали молитви та правили службу Божу «голосом, свойственным российскому наречию». .
1785 р. Синод знову наказує митрополитовi Київському контролювати Лаврську друкарню, щоб нiякої рiзницi з московським виданням не було.
1789 р. Розпорядження Едукацiйної комiсiї Польського Сейму про закриття всiх українських навчальних закладiв. У Петербурзi з iнiцiативи Катерини II видано «Порiвняльний словник усiх мов», у якому українська мова значиться як росiйська, спотворена польською.
1808 р. Закриття «Студiум рутенум» – українського вiддiлення Львiвського унiверситету.
1817 р. Запровадження польської мови в усiх народних школах Схiдної Галичини.
1833 р. Московськi солдати за наказом з Петербурга в один i той же день конфiскували в усiх мечетях Криму письмовi документи, книги, iсторичнi манускрипти татарською, турецькою та арабською мовами.
1834 р. Заснування Київського унiверситету з метою так званої русифiкацiї «Юго-Западного края».
1839 р. Лiквiдацiя української греко-католицької Церкви на окупованiй Росiєю Правобережнiй Українi. Сотнi християн i багато священикiв було вбито, а 593 з них заслано до Сибiру. Замiсть них прислали московських «батюшок».
1847 р. Розгром Кирило-Мефодiївського товариства i наказ цензорам суворо стежити за українськими письменниками, «не давая перевеса любви к родине над любовью к отечеству».
1847–1857 рр. Десятирiчна солдатська каторга iз «забороною малювати i писати» поета, маляра й мислителя Тараса Шевченка. А ось що написав про Тараса Шевченка «неiстовий» «революцiйний демократ», В. Бєлiнський у груднi 1847 р.: «Здравый смысл в Шевченкє должен видеть осла, дурака и подлеца… Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля – один на государя императора, другой – на государыню императрицу…».
1853 р. Покалiчено видання «Лiтопису» Граб’янки.
1859 р. Мiнiстерством вiросповiдань та наук Австро-Угорщини в Схiднiй Галичинi та Буковинi українську абетку замiнено латинською.
1862 р. Закриття на Надднiпрянщинi безплатних недiльних українських шкiл для дорослих. Припинено видання українського лiтературного та науково-полiтичного журналу «Основа».
1863 р. Циркуляр мiнiстра внутрiшнiх справ Росiйської iмперiї П. Валуєва про заборону видання пiдручникiв, лiтератури та книг релiгiйного змiсту українською мовою, якої «не было, нет и быть не может».
1864 р. Прийняття в Росiї Статуту про початкову школу, за яким навчання має провадитись виключно росiйською мовою.
1869 р. Запровадження польської мови як офiцiйної в закладах освiти й адмiнiстрацiї Схiдної Гатчини. Закон, згiдно з яким чиновникам усiх вiдомств у Росiйськiй iмперiї призначалася значна доплата за русифiкацiю.
1870 р. Роз’яснення мiнiстра освiти Росiї Д. Толстого про те, що «кiнцевою метою освiти всiх iнородцiв, незаперечно повинно бути зросiйщення».
1874 р. В Росiї запроваджено статут про початковi народнi школи, в якому пiдтверджено, що навчання має провадитись лише росiйською мовою.
1876 р. Імператор Олександр II видав Емський указ про заборону ввозити до Росiї будь-якi книжки i брошури, написанi «малоросiйським нарiччям», друкувати оригiнальнi твори та переклади українською мовою, влаштовувати сценiчнi вистави, друкувати українськi тексти до нот i виконувати україномовнi музичнi твори. Указ про зобов’язання «прийняти як загальне правило», щоб в Українi призначалися вчителi-московити, а українцiв спроваджувати на вчительську роботу в Петербурзькому, Казанському й Оренбурзькому округах. Це «загальне правило», по сутi, дiяло i за радянської влади – аж до проголошення Україною незалежностi в 1991 р. Як наслiдок, за понад 100 рокiв з України у такий спосiб було виселено кiлька мiльйонiв української iнтелiгенцiї, а в Україну «вiдряджено» стiльки ж росiян.
1876–1880 рр. Українських учених та педагогiв М. Драгоманова, П. Житецького та багатьох iнших звiльнили з роботи за науковi працi з українознавства, а П. Лободоцького – лише за переклад одного речення з Євангелiя українською мовою. «Немедленно выслать из края Драгоманова и Чубинского как неисправных i положительно вредных в крає агитаторов… с воспрещением вьезда в Южн. губ. и столицы, под секретное наблюдение».
1881 р. Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповiдей українською мовою.
1884 р. Заборона Олександром III українських театральних вистав у всiх «малоросiйських губернiях».
1888 р. Указ Олександра III про заборону вживання української мови в офiцiйних установах i хрещення українськими iменами.
1892 р. Заборона перекладати книжки українською мовою з росiйської.
1895 р. Заборона головного управлiння в справах друку видавати українськi книжки для дiтей.
1896 р. Б. Грiнченко в одному з часописiв писав: «Українськi нацiональнi згадки, українську iсторiю викинено з читанок шкiльних… А замiсть iсторiї вкраїнської скрiзь iсторiя московська викладається так, мов би вона нашому чоловiковi рiдна. Та ще й яка iсторiя! Що стукнеш, то скрiзь хвали та гiмни земним божкам: Павловi, Миколi, Катеринi, Петровi: хвали Суворовим, Корниловим, Скобелєвим i всiй росiйськiй солдатчинi! Тут усякi «подвиги» рабської вiрности».
1900 р. i наступнi роки. Цензура вилучає з текстiв такi слова, як «козак», «москаль», «Україна», «український», «Сiч», «Запо- рiжжя» та iншi, якi мають український нацiонально-символiчний змiст.
1903 р. На вiдкриттi пам’ятника І. Котляревському у Полтавi заборонено промови українською мовою.
1905 р. Кабiнет мiнiстрiв Росiї вiдхилив прохання Київського та Харкiвського унiверситетiв скасувати заборони щодо української мови. Ректор Київського унiверситету вiдмовив 1400 студентам у вiдкриттi чотирьох кафедр українознавства з українською мовою викладання, заявивши, що унiверситет – це «загальнодержавна iнституцiя», i в його стiнах не може бути жодної мови, крiм росiйської.
1905–1912 рр. Мiнiстерство освiти Росiйської iмперiї закрило 12 приватних гiмназiй, звiльнило 32 директорiв та 972 учителiв, 822 учителiв «перевело» до iнших шкiл за намагання запровадити у викладаннi українознавчу тематику.
1906 i 1907 рр. Закриття «Просвiти» в Одесi та Миколаєвi.
1908 p. Через чотири роки пiсля визнання Росiйською академiєю наук української мови таки «мовою» Сенат оголошує україномовп твою iмперiї.
1910 р. Закриття за наказом уряду Столипiна всiх українських культурних товариств, видавництв, заборона читати лекцiї українською мовою, створювати будь-якi неросiйськi клуби. 1910, 1911, 1914 рр. Закриття «Просвiти» у Києвi, Чернiговi, Катеринославi (Сiчеславi).
1911 р. Постанова VII дворянського з’їзду в Москвi про росiйськомовну освiту й неприпустимiсть вживання iнших мов у навчальних закладах Росiї.
1914 р. Заборона вiдзначати 100-лiтнiй ювiлей Тараса Шевченка; Указ Миколи II про заборону всiєї української преси (у зв’язку з початком вiйни).
1914–1916 рр. Кампанiя русифiкацiї в окупованiй Схiднiй Галичинi, заборона українського друку, освiти, Церкви.
1914 р. Доповiдна записка полтавського губернатора фон Баговута мiнiстровi внутрiшнiх справ Росiйської iмперiї, по якої до 1917 р. всiм чиновникам в Українi платили 50% надбавки до заробiтної платнi за «обрусение края».
1916 р. Закриття колонiальною владою «Просвiти» в Кам’янець-Подiльському.
1918р. Розправа московсько-бiльшовицьких вiйськ з 300 українськими київськими гiмназистами та студентами, що пiд Кругами стали на захист своєї вiтчизни України.
26 сiчня 1918 р. Захопивши Київ, московсько-бiльшовицькi iнтервенти за кiлька днiв розстрiляли 5 тис. осiб, якi розмовляли українською мовою, носили український нацiональний одяг або у кого в хатi висiв портрет Т. Шевченка…
1919 р. Пiсля завоювання України бiльшовиками – знищення нацiонально свiдомої частини населення та заборона всiх українських лiтературних, драматичних та усних творiв, серед яких лише українських народних пiсень – 300 тис. Лiквiдацiя поляками Захiдноукраїнської Народної Республiки.
1921–1930 рр. Московськi окупанти та промосковськi шовiнiстичнi сили в Українi чинять шалений опiр вiдродженню української мови та українських культурних традицiй. «Зачем возрождать допетровскую зпоху, зачем гальванизировать украинский язык, который покрылся уже прахом», повчав у Запорiжжi росiйський письменник Ф. Гладков. «Признання української мови як урядової могло би означати панування української буржуазiї та куркульства», – писав голова «українського» уряду X. Раковський.
1922 р. Лiквiдацiя «Просвiти» на Кубанi, в Зеленому Клину та в iнших мiсцях проживання українцiв в СРСР поза Україною. Голова ВЧК Ф. Дзержинський наказує виловити українських дiтей-сирiт i знищити. Баржi з сиротами потоплено у Чорному морi. Проголошення частиною керiвництва ЦК РКП(б) i ЦК КП(б)У «теорiї» боротьби в Українi двох культур – мiської (росiйської) та селянської (української), в якiй повинна перемогти перша.
1922–1934 рр. Хвиля насильства проти неповторного i яскравого явища української та свiтової культури – кобзарства. Українськi нацiональнi музичнi iнструменти – кобзу, бандуру та лiру – оголошують нацiоналiстичними i знищують. Натомiсть в Україну завозять десятки тисяч примiтив- них («общепонятних») балалайок та гармошок. Кобзарi оголошуються жебраками i жорстоко переслiдуються. «Багато кобзарiв тодi пропало, – свiдчив харкiвський кобзар Анатолiй Парфиненко. – Кого ловили на базарi, кого – на помешканнi. Де б вони не з’явилися, їх забирали». Щоб спотворити пам’ять та роль кобзарства, комунiсти створюють капели бандуристiв, якi виконують пiснi на замовлення та пiд контролем НКВС, а керiвництво ними передається в руки чужинцiв. Так, Київську капелу очолюють спочатку росiянин Михайлов, а згодом Аронський та Берман, штатнi агенти НКВС.
1924 р. Закон Польської республiки про обмеження вживання української мови в адмiнiстративних органах, судi, освiтi на пiдвладних полякам захiдноукраїнських землях. Закон Румунського королiвства про зобов’язання всiх «румунiв», котрi «загубили матiрну мову», давати освiту дiтям лише в румунських школах.
1925 р. Остаточне закриття українського «таємного» унiверситету в Львовi.
1926 р. Лист Сталiна «Тов. Кагановичу та iншим членам ПБ ЦК КП(б)У» з санкцiєю на боротьбу проти «нацiонального ухилу», початок переслiдування дiячiв «українiзацiї».
1929 р. Арешти українських науковцiв та духовенства, замiна їх росiйськомовними дiячами.
1929–1930 рр. Арешти визначних дiячiв української науки, культури, освiти, Церкви, харкiвський судовий процес над ними (процес «Спiлки Визволення України»). На допитi одного з арештованих, В. Дурдукiвського слiдчий Соломон Брук сказав: «Нам надо украинскую интеллигенцию поставить на колени, это наша задача. Кого не поставим – перестреляем». У цi роки на територiї УСРР було заарештовано (i здебiльшого розстрiляно або вiдправлено на довгострокову каторгу в концтабори) понад 120 тис. українцiв, головним чином iнтелiгенцiї.
1930–1937 рр. Лiквiдовано українськi школи, середнi спецiальнi та вищi навчальнi заклади та факультети, закрито газети та видавництва поза межами України – на Кубанi, в Сибiру, на Далекому Сходi та iнших землях, заселених переважно українцями.
1932–1933 рр. Сплановано i здiйснено, за мовчазною згодою «свiтового спiвтовариства», акцiю лiквiдацiї українського народу. Свiдоме знищення бiльшовицьким режимом українських селян органiзацiєю голодомору. Централiзоване переселення росiян у вимерлi села України. В Українi, яка володiє 40% свiтового чорнозему, умертвлено голодом до 10 мiльйонiв носiїв української мови, i саме селян.
1933 р. Скасування в Румунiї мiнiстерського розпорядження вiд 31 грудня 1929 р., котрим дозволялося кiлька годин української мови на тиждень у школах з бiльшiстю учнiв-українцiв. Телеграма Сталiна про припинення українiзацiї i знищення бiльшостi українських письменникiв. З українського правопису вилучено лiтеру «».
1933–1941 рр. Тотальне знищення та арешт 80% української iнтелiгенцiї росiйською окупацiйною владою: iнженерiв, науковцiв, письменникiв, лiкарiв, вчителiв тощо. До 1938 р. друкувалося 259 українських письменникiв, пiсля 1938 р. – лише 36. З 223 зниклих письменникiв лише семеро померли своєю смертю. Решту розстрiляно, запроторено до концтаборiв або iншими репресивними заходами вилучено з лiтератури. Таких масових убивств, як у 30-х роках в Українi, iсторiя ще не знала. Кагановичi, постишеви, хатаєвичi, бруки мiльйонами вбивали українцiв лише за те, що вони були українцями. Це був геноцид, органiзований i здiйснюваний комунiстами, якi в 1917 р. захопили владу в Росiйськiй iмперiї. Україну було перетворено на суцiльний концтабiр.
1934 р. Спецiальне розпорядження мiнiстерства виховання Румунiї про звiльнення з роботи «за вороже ставлення до держави i румунського народу» всiх українських учителiв, якi вимагали повернення до школи української мови.
1930 роки й пiзнiше: Заборона писати українськi, нацiональнi за змiстом, мистецькi та художнi твори, дослiджувати i вивчати справжню iсторiю України, згадувати про голодомори. Історiя i вся українська культура зобов’язанi були звеличувати СРСР, загарбницьку полiтику i жорстокiсть комунiстiв, керуватися фальшивою iмперською концепцiєю «єдностi трьох братнiх слов’янських народiв»: розглядати росiян, як «старшого брата». Так, наприклад, було спалено наклад книги «Хортиця в героїцi i легендах», а автора М. Киценка звiльнено з посади. Зазнали утискiв i гонiнь iсторики М. Брайчевський, Я. Дашкевич, поет В. Сосюра, композитор К. Данькевич, письменник та кiнорежисер О. Довженко i багато iнших. Насаджувана система освiти та виховання була спрямована на те, щоб українцям прищеплювати вiдчуття меншовартостi, вiдразу до борцiв за визволення України вiд окупантiв, зневагу до українських нацiональних героїв, зокрема І. Мазепи, С. Петлюри, Є. Коновальця. Імена визначних наших дiячiв науки, культури, церкви (М. Грушевський. І. Пулюй, С. Єфремов, В. Винниченко, Г. Хоткевич, І. Багряний, О. Ольжич, А. Шептицький та багато iнших) замовчувались, або якщо згадувались, то в негативному висвiтленнi.
1937 р., листопад. На вiдзначення 20- рiччя приходу комунiстiв до влади на Соловках було розстрiляно понад тисячу дiячiв української культури.
1938 р. Постанова РНК i ЦК ВКП(б) «Про обов’язкове вивчення росiйської мови в школах нацiональних республiк i областей».
1939 р. Перепис населення Кубанi показав, що внаслiдок голодомору, арештiв i примусового виселення кiлькiсть українцiв там з 61,5% у 1926 р. зменшилася до 4%. Пiсля «визволення» Захiдної України – закриття багатьох українських i вiдкриття росiйських шкiл.
1946 р. Постанова Ради Мiнiстрiв СРСР «Про затвердження українського правопису, наближеного до росiйського». Постанова ЦК ВКП(б) про «український буржуазний нацiоналiзм», унаслiдок якої кiлька тисяч представникiв української iнтелiгенцiї заслано до концтаборiв («Ждановщина»). Гонiння на журнали «Україна», «Радянський Львiв», «Днiпро», «Барвiнок», «Перець». Головного редактора журналу «Україна» Ю. Яновського звiльнено з роботи.
1947 р. У Польщi операцiя «Вiсла»: розселення частини українцiв з етнiчних українських земель «урозсип» мiж поляками у захiдних районах країни задля прискорення їхньої полонiзацiї. Депортацiя в Сибiр населення Захiдної України. Вивезення загалу українцiв до Сибiру не було здiйснено тiльки через нестачу вагонiв. «Чистка» серед дiячiв української культури з обвинуваченням їх у нацiоналiзмi новопризначеним з Москви секретарем ЦК КП(б)У Л. Кагановичем. Арешт неповнолiтнього (15 р.) сина командувача УПА генерала Шухевича – Юрiя Шухевича. Видано таємну iнструкцiю (на 157 сторiнках) про вилучення з книгозбiрень та списання в макулатуру 3600 назв книжок, автори яких були названi українськими буржуазними нацiоналiстами, ворогами народу. П’ятий параграф iнструкцiї застерiгав: «Особи, що загублять цей зведений список, пiдлягають притягненню до судової вiдповiдальностi».
1949 р. XXVI з’їзд КП(б)У вкотре засуджує «український буржуазний нацiоналiзм», погрожує українським дiячам науки та культури, якi ще залишилися на волi, вимагає вiд них таврувати «гнилу культуру буржуазного Заходу» й вихваляти «передову культуру» СРСР.
1951 р. Викриття газетою «Правда» – центральним органом ЦК ВКП(б), «нацiоналiстичних ухилiв» в українськiй лiтературi (вiрш В. Сосюри «Любiть Україну», лiбретто опери «Богдан Хмельницький» i т. д.). Студенти Харкiвського унiверситету вiдмовилися складати iспити росiйською мовою. Тодi 800 з них було репресовано, а 33 студенти на закритому засiданнi суду було засуджено до смертної кари! І РОЗСТРІЛЯНО.
24 грудня 1958 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон, згiдно з яким питання про те, вивчати чи не вивчати рiдну мову в нацiональних школах мають вирiшувати батьки та самi учнi. Останнiх настiйливо спонукували розв’язувати це питання з погляду так званої практичної доцiльностi (мовляв, для чого «перевантажувати» себе).
1958 р. Постанова Пленуму ЦК КПРС про перехiд частини українських шкiл на росiйську мову викладання. Вiдповiдну постанову прийняла i Верховна Рада УСРР.
1960–1980 рр. Масове закриття українських шкiл у Польщi та Румунiї.
1960 р. Колонiальна адмiнiстрацiя пiд назвою «ЦК компартiї України» вимагає вiд комунiстiв виховувати українцiв «у дусi любовi й глибокої поваги до великого росiйського народу» i в ненавистi до свого, українського – «вести непримиренну боротьбу проти нацiоналiзму…, особливо українського буржуазного нацiоналiзму».
1961 р. XXII з’їзд ЦК КПРС проголосив полiтику «злиття нацiй», що по сутi означало тотальне зросiйщення народiв СРСР - «Слiд з усiєю бiльшовицькою непримиреннiстю викорiнювати навiть найменшi прояви нацiоналiстичних пережиткiв».
1962 р. Репресiї проти захисникiв української мови. ЦК компартiї України зобов’язує комунiстiв та мiсцеву адмiнiстра- цiю «рiшуче виступати проти консервативних традицiй i звичаїв, проти будь-яких пережиткiв буржуазного нацiоналiзму», найшкiдливiшими з яких, на думку влади, було знання рiдної мови, потяг до вивчення своєї iсторiї та культури.
1964 р. Агент КДБ пересипає фосфором i спалює частину примiщення Центральної Наукової Бiблiотеки у Києвi. На прилеглiй територiї заздалегiдь була вiдключена вода, а пожежники приїхали лише через 4 години пiсля пiдпалу. Вогонь знищив понад 600 тис. томiв цiнних українських архiвних документiв.
1965 р. Хвиля полiтичних процесiв проти «українських iнакодумцiв (Б. та М. Горинi, О. Заливаха, В. Мороз, М. Осадчий, А. Шевчук та iн.). У Харковi за протести проти закриття українських шкiл заарештовано А. Здорового.
1969–1979 рр. Серiя загадкових пожеж у вiддiлах українiстики в бiблiотеках Академiї наук, музею «Софiя Київська», у книгосховищi Видубицького монастиря у Києвi, медичного iнституту в Тернополi, Успенської церкви та Музею українського мистецтва у Львовi. Аналогiчнi «загадковi» пожежi в цей час сталися у нацiональних бiблiотеках iнших республiк СРСР (Тарту, Самарканд, Ашхабад), але не в Росiї.
1970 р. Суд над авторами «Листа творчої молодi Днiпропетровська» з протестом проти росiйщення української культури. Наказ Мiнiстерства освiти СРСР про написання i захист дисертацiй лише росiйсь- кою мовою. Затвердження тiльки в Москвi. Ситуацiя нерiдко доходила до абсурду: росiйською мовою мусили виконуватися та захищатися навiть дисертацiї з питань української мови та лiтератури.
1972 р. Заборона партiйними органами вiдзначати ювiлей музею І. Котляревського в Полтавi. «За недостатню боротьбу з нацiоналiстичними проявами» усунуто вiд партiйного керiвництва першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста (критика партiйними цензорами його книжки пiд назвою «Україна наша радянська», в якiй прославлялося запорозьке козацтво), звiльнено з Вищої партiйної школи при ЦК КПУ 34 викладачiв разом з її директором, заборонено книги майже сотнi авторiв, звiльнено чверть секретарiв з iдеологiчних питань на всiх партiйних рiвнях, пiддано чищенню низку наукових установ, а також Київський та Львiвський унiверситети. У Харковi знесено хату, де жив видатний український фiлософ i просвiтник Г. Сковорода, та почато знищення цвинтаря, де було поховано багато визначних дiячiв української науки та культури.
1972–1974 рр. Полiтичнi репресивнi процеси проти українських дисидентiв, зокрема проти Чорткiвської групи В. Мармуса та Ст. Сапеляка (сiм осiб засуджено), Харкiвської групи (засуджено дев’ять осiб, з них А. Здорового – сiм рокiв, І. Кравцiва – п’ять рокiв). Загалом заарештовано було за два роки кiлька тисяч осiб. Заарештованi, яких не засудили, були звiльненi з роботи або пониженi у посадах. У цi роки були засудженi: Є. Сверстюк, І. Свiтличний, І. Дзюба, В. Стус, Ігор та Ірина Калинцi, Н. Свiтлична, В. Чорновiл, С. Шабатура, О. Мешко, О. Попович, І. Кандиба, Л. Лук’яненко, В. Романюк, І. Гель, повторно Ю. Шухевич i т.д.
1973 р. Заборона вiдзначати ювiлей твору І. Котляревського «Енеїда».
1974 р. Постанова ЦК КПРС «Про пiдготовку до 50-рiччя створення СРСР», де вперше проголошуються створення «нової iсторичної спiльноти – радянського наро- ду», офiцiйний курс на денацiоналiзацiю.
1975 р. Нова цензура «Кобзаря» Тараса Шевченка.
1978 р. Постанова ЦК КПРС i Ради Мiнiстрiв СРСР «Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення i викладання росiйської мови в союзних республiках» (т. зв. «Брежнєвський циркуляр»).
1978 р., сiчень. На Чернечiй (Тарасовiй) горi у Каневi спалив себе Олекса Гiрник (з Калуша) на знак протесту проти русифiкацiї України.
1979 р. Ташкентська конференцiя «Росiйська мова – мова дружби i спiвпрацi народiв СРСР», накреслила новi заходи щодо росiйщення неросiйських народiв.
1979 р. Пiд Львовом вбито композитора-спiвака Володимира Івасюка, пiснi якого мали виразно український нацiональний колорит. Досi цей зрочин не розкрито.
1983 р. Постанова ЦК КПРС i Ради Мiнiстрiв СРСР «Про додатковi заходи з полiпшення вивчення росiйської мови в загальноосвiтнiх школах та iнших навчальних закладах союзних республiк» (так званий «Андроповський указ»).
1984 р. Наказ Мiнiстерства культури СРСР про переведення дiловодства в усiх музеях Радянського Союзу на росiйську мову. Початок в УРСР виплат пiдвищеної на 15% зарплатнi вчителям росiйської мови (порiвняно з учителями української мови).
1984–1985 рр. У концтаборах було замордовано Юрiя Литвина, Валерiя Марченка, Василя Стуса, Олексу Тихого.
1989 р. Постанова ЦК КПРС про «законодавче закрiплення росiйської мови як загальноержавної».
1990р. Прийняття Верховною Радою СРСР Закону про мови народiв СРСР, де росiйськiй мовi надавався статус офiцiйної.
1993–1995 рр. Посилення антиукраїнського терору в освiтi, культурi, засобах iнформацiї. Вбито кiлька десяткiв активiстiв нацiональних українських партiй та органiзацiй у рiзних мiстах України, зокрема голову секретарiату Руху Михайла Бойчишина, спалено хату-музей Тараса Шевченка. Жодного злочинця по цих справах не було засуджено i навiть не заарештовано.
1994 р. Намагання надати росiйськiй мовi статус офiцiйної в незалежнiй, вiльнiй, Нiна Вiрченко сувереннiй, самостiйнiй Українi. Заява Президента України Л. Кучми про його намiр внести поправки до чинного законодавства з метою надання росiйської мовi статусу державної. Як наслiдок – призупинення вiдновлення українських шкiл, переведення частини українських класiв та шкiл на росiйську мову навчання.
1995 р. Мiнiстерство нацiональностей України розробило напiвтаємний «Проект державної програми… розвитку росiйської культури в Українi до 2000 року», в якiй одна з «нацiональних меншинотримувала бiльшi права, нiж українцi.
1995 р. травень. У Харковi керована С. Кушнарьовим мiсцева влада вiдкрила пам’ятник україножеру маршаловi Г. Жукову, який у кiнцi вiйни пiдписав наказ про виселення з України всiх українцiв.
18 липня 1995 р. Побиття українцiв у Києвi (кiлька душ загинуло, десятки покалiчено) пiд час похоронної процесiї святiйшого Патрiарха Київського i Всiєї України Володимира (Романюка). Озброєнi омонiвцi кидалися на беззбройних людей з криками «бєй хохлов!», топтали i шматувати державнi прапори. До вiдповiдальностi нiкого не було притягнуто.
12 вересня 1995 р. Заборона української органiзацiї УНА–УНСО.
ебать быдло как разошлось. А хуй своей глоткой ты мне не померяешь для начала ?