Без сліз

[Tori]

Не знаю, коли я перестала плакати.
Ще коли ховали загиблих під Іловайськом - ще тоді я не могла оговтатись, і плакала кілька днів.
І коли в госпіталь їздила - тліла душею й давилася слізьми, їдучи назад: господи, такі молоді, їм жити й жити, а вони вже каліки, і то вже не виправиш, і як воно їм потім жити...а багато то ж не вижив, і матерям - який завгодно, аби живий, а як же воно кожному з них...
Ще тоді я плакала.
І в ту страшну зиму 15-го, коли все то сталося вже зі мною - плакала від болю, від люті, від непоправності. Тисячу разів думала, де помилилася, не допильнувала. Сама винна, адже знала, що війна.
А потім сльози зникли.
Лишилася лють, щось запеклося в душі, і з кожним молодим обличчям в жалобній рамці, з кожною новиною про якийсь злочин ****** - лиш лють міцнішає.
А потім дитина зібралась і пішла - туди.
Немає сну, нема чим дихати, і серце почало гупати в груди так, наче хоче проломити мене наскрізь. Може, ще проломить, я таки не залізна.
І кінця війні не видно. Та ми не повинні звикнути. І по тому не забути. Не пробачити. Не робити крок назустріч, не тиснути простягнутих рук.
Лиш знати, що кожен ******ин - наш ворог, що б він не говорив, кожен - ворог, убивця, окупант.
А сльози кудись ділися. А воно, може, легше було б часом поплакати.