27.08.14 вторжение войск РФ
- Автор теми CAXAP
- Дата створення
Охуенная аналитика
Десь так казали ще трохи не в березні. Якщо одразу придушити *****ів, то в не такій вже довготривалій перспективі вони оговтаються +- до стану початку 2022 р. і знову розпочнуть експансію. Якщо ж відносно тривалий час виснажувати, то буде як з жабою в казані. Тобто, для нас херові обидва варіанти, бо від такого сусіда нікуди не дінешся. Але якщо виснажити, то найбільш вірогідно, що оговтатися до стану можливої експансії вже не вийде. А у нас з'являється шанс назавжди відмежуватися від мишебратьєв. Недарма ж країни Балтії в 90-х використали шанс зробити "s'ebenshtein" в ЄС і НАТО. Як і Фінляндія та Польща майже 100 років тому відмежувалися від бруднодупих саме під час війни.
А что из аналитики пономаря з 2014 года попало в цель.Операция анаконда на каком этапе сейчас?Це я так *** кажу!
Нажаль зі Stank-ом особисто не знайомий. З приводу ринків енергопостачання здається на "циніку" бачив пост по енергоносіям. Правда в ринкових відносинах, а тим більше в ринку енергоносіїв я на рівні обивателя, тому мені судити складно. Мені ближче наукова сфера діяльності і зараз спостерігаю зменшення публікацій, а значить і робіт від *****ських авторів. А те, що публікується (принаймні по моїй тематиці) - більше схоже на передрук колишніх досягнень.Вірно!
Це робота вже на віки! *****а вже ніколи не поверне собі ці ринки постачання енергоносіїв та стане зачуханою попрошайкою (тим більше після денуклеарізації!)
P.S. Вибачте, а ви випадково не знайомі з ніком Stank?
Якось ще до вторгнення довелося бути на одній конференції. Так от іще тоді було зрозуміло, що щось нове (при співпраці з *****ами) це буде або добре забуте старе, або нежиттєздатне. Принаймні фраза одного відомого пана (в своїх колах) звучала приблизно так: "Це ж треба було витратити стільки часу/грошей, etc... щоб зробити такий поганий прилад..."
Олександр Солонько
Є речі, які не залежать від того, чи відбуваються якісь резонансні події на фронті нашої війни за існування. Але наслідки ракетного удару по Дніпру та жорстокі бої в Соледарі приводять до концетрації й загострення уваги. І зосередити її потрібно на важливих речах.
«Мистецтво війни» говорить нам, що треба добре знати і ворога й себе. Отож ми мусимо знати свій сьогоднішній стан і те, з ким маємо справу тут і зараз. Враховувати ретроспективу, що дає відповіді на багато питань. Розуміння цього впливає на те, яким буде майбутнє.
Ми маємо зафіксувати кілька (насправді набагато більше) речей. В першу чергу це те, що не варто забуватися в своїй оцінці ворога. Не можна його недооцінювати. Недооцінювати бажання росіян воювати і їх характер. Насправді кровожерливий і підлий.
Серед людей, з якими я служив, у квітні було декілька впевнених у тому, що відступ росіян з-під Києва, Чернігова і Сум — це початок стрімкого кінця. Дуже наївно. Свідчить як раз про те, що люди не знають з ким мають справу. І одним з елементів цієї раціональності — є усвідомлення реалій.
Є речі, які не залежать від того, чи відбуваються якісь резонансні події на фронті нашої війни за існування. Але наслідки ракетного удару по Дніпру та жорстокі бої в Соледарі приводять до концетрації й загострення уваги. І зосередити її потрібно на важливих речах.
«Мистецтво війни» говорить нам, що треба добре знати і ворога й себе. Отож ми мусимо знати свій сьогоднішній стан і те, з ким маємо справу тут і зараз. Враховувати ретроспективу, що дає відповіді на багато питань. Розуміння цього впливає на те, яким буде майбутнє.
Ми маємо зафіксувати кілька (насправді набагато більше) речей. В першу чергу це те, що не варто забуватися в своїй оцінці ворога. Не можна його недооцінювати. Недооцінювати бажання росіян воювати і їх характер. Насправді кровожерливий і підлий.
Серед людей, з якими я служив, у квітні було декілька впевнених у тому, що відступ росіян з-під Києва, Чернігова і Сум — це початок стрімкого кінця. Дуже наївно. Свідчить як раз про те, що люди не знають з ким мають справу. І одним з елементів цієї раціональності — є усвідомлення реалій.
Експансія — основа московської державності. Сенс її існування, спресований щільним пластом протягом сотень років. Пласт цей складається з крові та кісток. Величезна частка їх — українські. Іронія в тому, що українці у вигляді могилянців значною мірою придумали ту інтерпретацію історії росії, за яку *******ти нас тепер вбивають. Бо саме наше існування — це спростування їх версії метаісторії. Інструмент цієї експансії — насильство. Двигун її — це величезні ресурси.
Так було завжди. Війна в них у крові, якої вони бажають постійно. Кількість воєн та їх характер за всю історію — тому підтвердження. Більше того, бажання подавити чужу волю, обурення з приводу того, що жертва агресії пручається — це сильна мотивація для них.
Виходить замкнуте коло. Якщо ви підкоряєтесь їх волі, йдете на поступки і так далі, вони тиснуть далі і вимагають більшого. Коли чините спротив, отримаєте ще більший тиск, породжений, зокрема, безкарністю за попередні зазіхання. Але вибір у вас невеликий. Кінець буде однаковий 6/
Просто якщо не чинити спротив — вас точно чекає підкорення і дуже ймовірне знищення. А якщо чините — хоча б є шанси. Вони відповзають або домовляються лише у відповідь на достатню силу спротиву. Це великою мірою наша істоіря. Але щодо України ****** для росіян вищі. Захмарні.
Щоб ні в кого не було сумнівів, що воювати вони будуть скільки зможуть чи скільки доведеться. В тому числі, є ті, що роблять це за власним великим бажанням. Бо «як це так, ****и зі стійла вийшли, ще й наших хлопців з гуманітарними ракетами і гуманітарними танками повбивали!».
Тому вони вкинуть в горнило цієї війни стільки людей, скільки взагалі зможуть. І навіть якщо всі загинуть, а лишиться один, але вони зітруть нас, так і буде. Так і буде робитися. Як не зараз, так потім. Знов і знов. Поки тут не лишиться жодного українця.
Такий і нас ворог. Непоступливий і більш гнучкий, ніж дехто вважає та продовжує себе цим обманювати. Вони вміють перелаштовуватися і перегруповуватися, щоб ******* з новою силою. Це не означає, що треба скласти зброю, їхати в Польщу чи Канаду. Просто треба усвідомити хто наш ворог, який він, щоб визначити дефініцію поразки, яку ми маємо йому завдати.
Для того, щоб цій силі протистояти, треба самим бути відповідною силою. З цього витікає необхідність нам перелаштовуватися на марші й ставати ефективнішими.
Одна зі стратегічних цілей путіна і глибинного росіянина, якого він репрезентує — це знелюднення України. Якщо вони не можуть одразу захопити землю, то можна спочатку вижити звідси людей, які вважають себе українцями. Це довга стратегія, але і втілюється вона довго. Це одна з причин, чому нам треба більшу частину проблем цього протистояння вирішувати вже якнайшвидше. Усі ці удари по електростанціях, лікарнях, житлових будинках, школах тощо, це не як раз про знелюднення. Вони роблять усе, щоб жити тут стало нестерпно.
Отже, якщо вони не можуть всіх убити, то намагаються нас вижити з нашої країни. Попри санкції, допомогу, яку нам надають. Не варто також недооцінювати їх впертість в цьому плані. Попри очевидну шкоду для себе, вони вчепилися в нас і не відпустять поки ми їх не розгромимо.
Вроджена і культивована сотні років жорсткість нікуди не поділася. Безкарність за найбільші злочини значно розширює межі дозволеного. Процес на тій стадії, коли відкласти вирішення нагальних питань для нашої перемоги «на завтра», означає, що в нас не буде «завтра».
І одним з цих питань є робота з якісним задіянням людського потенціалу. В тому числі, у ЗСУ. Це критично важливо, бо його нераціональне використання краде у нас ресурс. І якщо ми будемо витрачати його бездумно, то в кількісному плані росіяни нас просто задушать.
Історія з очікуванням, коли у окупантів закінчаться ракети, спонукає бути обережним з математикою і підходами до підрахунку ресурсів. Але загальну канву можна вималювати.
Росіяни задіяли для вторгнення за різними даними мінімум 180 тисяч військових. Коли виникла необхідність, мобілізували ще. Самі окупанти говорять про 300 тисяч мобілізованих. Із них від 30-40 до 80 тисяч уже відправили на фронт. Чи входять в цю статистику примусово мобілізовані на окупованих територіях — не знаю. І чи входять туди зеки з «Вагнера» — теж. ГУР повідомляє про плани мобілізувати ще 500 тисяч. путін говорить про резерв у 150 тисяч чоловік (в наявності вже). Очевидно їх готують до війни і вони будуть готові краще, ніж ті, кого одразу кинули в бій. Вони так чи інакше засвоюють уроки цієї війни, в тому числі, на рівні методології.
Якщо ми змогли поставити «під рушницю» 700 тисяч чоловік, то що заважає зробити це путіну? Нічого. Ресурсів у нього незрівнянно більше. Як і жага крові.
Можна скільки завгодно кепкувати з того, як нас збираються закидати м'ясом на старих танках. Але теперішня фаза війни — це крім ракетних хвиль і модних безпілотників, це ще й олдскульна піхотна м'ясорубка. І на фоні маячить перспектива отримати необхідність знищити ще три чверті мільйона окупантів для перемоги у цій фазі нашого протистояння з ними. Для цього треба бути ефективним.
Коли ти отримав якісну зброю, є значення хто і як ******* нею ворогів. Бо отримати — це не все. Треба ефективно використовувати. Треба ефективно використовувати людей. Тих, хто проявляє здібності, задіювати на відповідних цим здібностям напрямках. Розподіляти їх відповідно.
Це стосується всіх життєво важливих сфер. Люди — це те, що коштує найбільше як в плані моралі та етики, так і в плані ефективності й вартості нашої оборони. Сюди приженуть ще сотні тисяч росіян. Ми маємо бути достатньо ефективні щоб зупинити цю навалу. Попереду ще багато крові.
Треба відходити від комунікації в стилі «хі-хі ха-ха зеки воюють, танки старі». Про це я писав у треді про свій Бахмутський вояж. Це працювало на етапі повної невизначеності й шоку на початку вторгнення.
Сьогодні ми вже знаємо на що здатні. Ми усвідомлюємо свою мету. І тепер важливо тверезо цінувати ситуацію. Нема абстрактних ЗСУ, які все зроблять, а хтось буде спостерігати за цим як за гладіаторськими боями. Суспільство має повністю усвідомлювати обсяг задач, які перед нами стоять.
Росіяни перед вторгненням обманули самі себе. Не варто повторювати їх помилку і робити те саме.
Так було завжди. Війна в них у крові, якої вони бажають постійно. Кількість воєн та їх характер за всю історію — тому підтвердження. Більше того, бажання подавити чужу волю, обурення з приводу того, що жертва агресії пручається — це сильна мотивація для них.
Виходить замкнуте коло. Якщо ви підкоряєтесь їх волі, йдете на поступки і так далі, вони тиснуть далі і вимагають більшого. Коли чините спротив, отримаєте ще більший тиск, породжений, зокрема, безкарністю за попередні зазіхання. Але вибір у вас невеликий. Кінець буде однаковий 6/
Просто якщо не чинити спротив — вас точно чекає підкорення і дуже ймовірне знищення. А якщо чините — хоча б є шанси. Вони відповзають або домовляються лише у відповідь на достатню силу спротиву. Це великою мірою наша істоіря. Але щодо України ****** для росіян вищі. Захмарні.
Щоб ні в кого не було сумнівів, що воювати вони будуть скільки зможуть чи скільки доведеться. В тому числі, є ті, що роблять це за власним великим бажанням. Бо «як це так, ****и зі стійла вийшли, ще й наших хлопців з гуманітарними ракетами і гуманітарними танками повбивали!».
Тому вони вкинуть в горнило цієї війни стільки людей, скільки взагалі зможуть. І навіть якщо всі загинуть, а лишиться один, але вони зітруть нас, так і буде. Так і буде робитися. Як не зараз, так потім. Знов і знов. Поки тут не лишиться жодного українця.
Такий і нас ворог. Непоступливий і більш гнучкий, ніж дехто вважає та продовжує себе цим обманювати. Вони вміють перелаштовуватися і перегруповуватися, щоб ******* з новою силою. Це не означає, що треба скласти зброю, їхати в Польщу чи Канаду. Просто треба усвідомити хто наш ворог, який він, щоб визначити дефініцію поразки, яку ми маємо йому завдати.
Для того, щоб цій силі протистояти, треба самим бути відповідною силою. З цього витікає необхідність нам перелаштовуватися на марші й ставати ефективнішими.
Одна зі стратегічних цілей путіна і глибинного росіянина, якого він репрезентує — це знелюднення України. Якщо вони не можуть одразу захопити землю, то можна спочатку вижити звідси людей, які вважають себе українцями. Це довга стратегія, але і втілюється вона довго. Це одна з причин, чому нам треба більшу частину проблем цього протистояння вирішувати вже якнайшвидше. Усі ці удари по електростанціях, лікарнях, житлових будинках, школах тощо, це не як раз про знелюднення. Вони роблять усе, щоб жити тут стало нестерпно.
Отже, якщо вони не можуть всіх убити, то намагаються нас вижити з нашої країни. Попри санкції, допомогу, яку нам надають. Не варто також недооцінювати їх впертість в цьому плані. Попри очевидну шкоду для себе, вони вчепилися в нас і не відпустять поки ми їх не розгромимо.
Вроджена і культивована сотні років жорсткість нікуди не поділася. Безкарність за найбільші злочини значно розширює межі дозволеного. Процес на тій стадії, коли відкласти вирішення нагальних питань для нашої перемоги «на завтра», означає, що в нас не буде «завтра».
І одним з цих питань є робота з якісним задіянням людського потенціалу. В тому числі, у ЗСУ. Це критично важливо, бо його нераціональне використання краде у нас ресурс. І якщо ми будемо витрачати його бездумно, то в кількісному плані росіяни нас просто задушать.
Історія з очікуванням, коли у окупантів закінчаться ракети, спонукає бути обережним з математикою і підходами до підрахунку ресурсів. Але загальну канву можна вималювати.
Росіяни задіяли для вторгнення за різними даними мінімум 180 тисяч військових. Коли виникла необхідність, мобілізували ще. Самі окупанти говорять про 300 тисяч мобілізованих. Із них від 30-40 до 80 тисяч уже відправили на фронт. Чи входять в цю статистику примусово мобілізовані на окупованих територіях — не знаю. І чи входять туди зеки з «Вагнера» — теж. ГУР повідомляє про плани мобілізувати ще 500 тисяч. путін говорить про резерв у 150 тисяч чоловік (в наявності вже). Очевидно їх готують до війни і вони будуть готові краще, ніж ті, кого одразу кинули в бій. Вони так чи інакше засвоюють уроки цієї війни, в тому числі, на рівні методології.
Якщо ми змогли поставити «під рушницю» 700 тисяч чоловік, то що заважає зробити це путіну? Нічого. Ресурсів у нього незрівнянно більше. Як і жага крові.
Можна скільки завгодно кепкувати з того, як нас збираються закидати м'ясом на старих танках. Але теперішня фаза війни — це крім ракетних хвиль і модних безпілотників, це ще й олдскульна піхотна м'ясорубка. І на фоні маячить перспектива отримати необхідність знищити ще три чверті мільйона окупантів для перемоги у цій фазі нашого протистояння з ними. Для цього треба бути ефективним.
Коли ти отримав якісну зброю, є значення хто і як ******* нею ворогів. Бо отримати — це не все. Треба ефективно використовувати. Треба ефективно використовувати людей. Тих, хто проявляє здібності, задіювати на відповідних цим здібностям напрямках. Розподіляти їх відповідно.
Це стосується всіх життєво важливих сфер. Люди — це те, що коштує найбільше як в плані моралі та етики, так і в плані ефективності й вартості нашої оборони. Сюди приженуть ще сотні тисяч росіян. Ми маємо бути достатньо ефективні щоб зупинити цю навалу. Попереду ще багато крові.
Треба відходити від комунікації в стилі «хі-хі ха-ха зеки воюють, танки старі». Про це я писав у треді про свій Бахмутський вояж. Це працювало на етапі повної невизначеності й шоку на початку вторгнення.
Сьогодні ми вже знаємо на що здатні. Ми усвідомлюємо свою мету. І тепер важливо тверезо цінувати ситуацію. Нема абстрактних ЗСУ, які все зроблять, а хтось буде спостерігати за цим як за гладіаторськими боями. Суспільство має повністю усвідомлювати обсяг задач, які перед нами стоять.
Росіяни перед вторгненням обманули самі себе. Не варто повторювати їх помилку і робити те саме.
Жертви Голодомору серед нас
Автор: Олександр Крамаренко, Луганськ 2010 рік.
Результати останніх президентських виборів в Україні засвідчили, що її громадяни, у своїй більшості (хоча й сумнівної), зробили свій вибір на користь благ матеріальних (здебільшого популістських), а не духовних. На користь не своєї національної та європейської ідентифікації, а євразійської єдності у рамках ЄЕПу. На користь сильного правителя, а не громадянського суспільства. Але, як це не видається парадоксальним, навряд чи після такого вибору Україна стане ближчою до європейських стандартів життя. Швидше, навпаки.
Тобто можна сказати, що то був вибір неєвропейської нації. А європейською вона є сьогодні тільки у промовах наших нещирих політиків, які, на відміну від державників, ніколи не скажуть правди в очі своєму народові.
Але тут виникає велике запитання: чому ми, українці, будучи за багатьма людськими параметрами все ж таки європейцями, ментально сьогодні не є ними? Відповідь на це, на мій погляд, є наступною.
Сьогодні від багатьох наших політиків можна почути, що все це маячня, що тільки оздоровлення економіки та певні соціально-економічні реформи виведуть Україну з глибокої кризи. Але тоді мені хочеться їх запитати: чому після Другої світової війни так зване економічне диво сталося лише в Німеччині та Японії, хоча США допомагали тоді відроджувати післявоєнну економіку багатьом країнам, крім цих двох? Чому Франція, хай і без особливих див, але й без допомоги ззовні, після повоєнної руїни знову стала тією державою, з якою сьогодні всі рахуються у світі? Чому, врешті-решт, лише в одному Китаї, здавалося б, утопічний комуністичний експеримент не призвів цю країну до банкрутства у всіх сферах життя, а навпаки, зробив її світовою наддержавою?
Відповідь на ці запитання, на мій погляд, очевидна. Ті післявоєнні дива стали можливими тільки завдяки особливій працелюбності німців та японців, їх високій природній пунктуальності та відповідальності за доручену справу, здатності терпіти нестатки заради великої мети. Французи здолали свої негаразди завдяки своїй високій національній культурі, яка давала їм змогу свідомо обмежувати себе в розвагах, вихідних і відпустках кільканадцять років поспіль після Другої світової війни. Китайці ж узагалі вирізняються фанатичною працелюбністю, згуртованістю та діловою хваткою з-поміж усіх народів азійського тихоокеанського узбережжя. Так, у всіх цих націй були свої національні герої, які уособлювали ті дива. Але вони були лише елітарним проявом знов таки національних якостей тих народів, не більше.
Тобто економічне диво в тій чи іншій державі стає можливим тільки завдяки національно-культурним особливостям її титульної нації, яка здатна реалізувати те диво. Ясна річ, що для самої тієї нації дивом це зовсім не видається. Для неї це лише копітка щоденна праця всіх її працездатних представників. А дивом це виглядає тільки з боку націй або досить ситих, або недостатньо згуртованих та працелюбних. От і все.
Висновок із усього цього для нас, українців, напрошується вельми невтішний: доки ми не усвідомимо свою національну ідентичність (окремішність), доти й надалі залишатимемося ментально роз’єднаними, і ніякий месія й ніяка допомога ззовні не приведуть нас ані до соціально-економічного благополуччя, ані до європейських інституцій, куди сьогодні, між іншим, прагнуть далеко не всі наші співгромадяни.
Але тут виникає ще одне запитання: невже цей вирок остаточний, адже українці за всіх часів мали авторитет однієї з найпрацелюбніших націй з-поміж наших європейських сусідів? Та й прикладів згуртованості нашого народу в історії достатньо. Чому ж тоді так безнадійно виглядає наше сьогодення? Може, нам, українцям, як кажуть прості люди, було щось наврочено?
Здається, що все ж таки було. Аби зрозуміти це, потрібно зробити екскурс у нашу історію, десь на кінець 1920-х років. При цьому бути чесними самими з собою та не боятися називати речі своїми іменами. Інакше, якщо ми не поставимо точного діагнозу нашому, здається, невиліковно хворому суспільству, воно ніколи не одужає, і Україна, врешті-решт, уже назавжди зникне з політичної мапи світу. Тобто потрібний відвертий самоаналіз, який не всім сподобається, який образить деяких наших політичних зірок та багатьох наших співгромадян. Потрібен, бо на кону стоїть саме буття української нації та її державності.
Отже, тоді, у 20-ті, перша хвиля сталінської політики колективізації зазнала найбільшого провалу саме в Україні та в тих регіонах Росії, де переважали етнічні українці – на Північному Кавказі, Нижньому Поволжі та в Центрально-Чорноземному районі.
Такий, можна сказати, суто етнічний опір перетворенню села на комуністичний лад був зовсім не випадковим. Ось як пояснює його відомий український правозахисник, а в минулому – в’язень сумління Василь Овсієнко: «Українці як етнос із їх глибокою релігійністю, індивідуалізмом, приватновласництвом, прив’язаністю до своєї землі не підходили для будівництва комунізму – і на це вказували радянські високопосадовці». Приблизно таку ж саму ментальність мають і по сьогодні сільські жителі Польщі, Німеччини, країн Балтії. Тобто можна сказати, що тоді українці ментально були ще європейцями, на відміну від наших «старших братів» – росіян, які з давніх-давен тяжіли до колективного («общинного») господарювання на землі, з чим безпосередньо й зіткнувся свого часу реформатор дореволюційного села Петро Столипін.
Але це була не єдина проблема з українцями в більшовицької влади того часу. Українці сприймали радянську владу більше як окупаційну, аніж свою. Це відзначив і такий видатний гуманіст сучасності, як Андрій Сахаров: «Великая страна находилась под коммунистическим контролем. Большинство ее населения враждебно относилось к системе. Представители национальной культуры и даже значительная часть коммунистов приняли московское господство только условно. С точки зрения партии, это было плохо не только само по себе, но и таило большую опасность для режима в будущем».
Не випадково ледь не в усіх своїх листах та виступах того часу відносно України Йосип Сталін закликав своїх підлеглих товаришів до пильності щодо агентів Петлюри і навіть Пілсудського, які начебто «заполонили» Україну та Кубань. Незважаючи на всю свою параноїдальність, ці застереження були не такі вже й безпідставні. Бо якби в тогочасній Україні з’явилась особистість на кшталт Нестора Махна, це могло б мати певні наслідки для всієї європейської, якщо не світової, історії. Безсумнівно, що українці повстали б тоді проти модернізованої комуністичною ідеологією імперії, і ще невідомо, хто б у тому протистоянні переміг. Бо більшовицький популізм наприкінці 20-х уже не спрацював би, та й танки і літаки в Червоної армії тоді були ще поодинокими, а національна самосвідомість українців в імперії була на достатньо високому рівні для визволення з-під імперського ярма.
Для тих, хто сумнівається в останньому, наведу лише один приклад з історії. Своєю постановою від 14 грудня 1932 року ЦК ВКП(б) та РНК СРСР впровадили, між іншим, тотальну русифікацію Кубані. Це викликало масовий спротив та саботаж владним діям серед усіх українців краю. А декілька великих кубанських станиць взагалі повстали проти русифікації. Тут треба зазначити, що повстали тоді вже виснажені голодом люди. Якщо спроектувати цей подвиг кубанців на наше сьогодення, то повторити його могли б, на мою думку, хіба що окремі гуцульські села на Франківщині, і більше ніхто й ніде в сучасній Україні.
Тобто зрозуміло одне: з українцями тоді більшовицькій владі треба було щось терміново робити. У Кремлі вирішили перевиховати наших дідів та прадідів штучним голодом. Цей різновид геноциду був обраний комуністичними керманичами зовсім не випадково. Розрахунок при цьому вони робили на тих українських селян, кому пощастило б вижити після керованого голоду. Бо то були б, за їхніми розрахунками, ментально вже зовсім не українці, а раби, з якими комуністична влада зможе робити все, що завгодно: без зайвих зусиль примушувати майже без платні працювати в колгоспах, щиро любити своїх «російських братів», ненавидіти «український буржуазний націоналізм» і багато ще того, чого природні українці ніколи б не робили.
Ось як описує незворотні зміни в людській психіці внаслідок довготривалого суцільного голодування Григорій Бевз – людина, яка особисто пережила Голодомор в українському селі: «Водночас із фізіологічними змінами тіла голодної людини змінюється і її психіка. Сильне і довготривале голодування приглушує або й зовсім убиває нормальні людські відчуття та почуття. Голодна людина не так ставиться до добра і зла, правди і неправди, справедливості і несправедливості, як людина не голодна. Природні загальнолюдські цінності здаються другорядними, не вартими уваги. Над усе хочеться їсти. Вмирають або зовсім не народжуються почуття патріотизму, віри, дружби та кохання».
Саме такими трансформаціями пояснює ті злочинні наміри більшовиків щодо нашого народу й Василь Овсієнко: «Україна повинна була бути стертою з лиця землі, а остатки українського народу повинні стати матеріалом для «нової історичної спільноти» – радянського народу, основою якого було б російське населення, мова, культура. Увійти до комунізму українцем як таким було неможливо у принципі».
Але звідки кремлівські ідеологи Голодомору могли ще тоді, у 20-ті, знати про такі його руйнівні для психіки людини наслідки? Але виходить, що все ж таки знали, і знали достеменно. Так, коли до Лева Троцького (Бронштейна) ще в голодному 1921 році прийшла делегація українських селян, той «заспокоїв» їх, сказавши, що справжній голод у них почнеться лише тоді, коли їхні жінки почнуть їсти власних дітей.
Троцький не був великим фахівцем з абсолютного людського голодування та його ментально-психічних наслідків, але він, напевне, добре знав історію свого власного народу. Єврейські жінки їли з голоду власних дітей ще в першому сторіччі нашої ери, коли римський імператор Тит Флавій морив голодом захисників Єрусалиму у повсталій Юдеї. Знав він також і те, що після того з тими захисниками у всіх інших євреїв були певні проблеми.
Коли в Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалювали рішення про голодоморний геноцид українських селян, Троцький давно вже був в еміграції. Але у Кремлі й без нього було достатньо «товаришів», які знали ту єрусалимську історію не гірше за нього…
Отже, більшовики, керуючись принципом революційної доцільності, вирішили перевиховати штучним голодом наше село і дуже ретельно підготувалися до того геноциду. Так, у 1931 році тільки в українських селян була вилучена вся зареєстрована мисливська зброя. Приблизно в той самий час усіх наших кобзарів було зібрано начебто на їхній з’їзд у Харкові, звідки жоден із них уже не повернувся. І найголовніше – для більш чіткого виконання геноцидних дій на місцях наприкінці 1932-го та на початку 1933 років Кремлем була майже повністю замінена українська радянсько-комуністична номенклатура районного та нижчого рівнів на російську, яка вже в 1933 році не знала жодних жалощів до конаючих від голоду українців та їхніх дітей. На чолі прибулих катів із Півночі стояли сумнозвісні «сталінські соколи» Павло Постишев та Лазар Каганович.
Ліга Націй та провідні країни світу з певної причини (загравання з СРСР перед лицем загрози агресії ******ської Німеччини) зробили вигляд, що не помітили Голодомору, і найжахливіший та наймасштабніший геноцид в історії людства все ж таки відбувся на нашій землі. Його наслідки для української нації, як і очікували в Кремлі, були просто фатальними.
Ось як характеризує декотрі зміни української ментальності всесвітньо відомий дослідник Голодомору та його наслідків Джеймс Мейс: «В умовах масового винищення українського народу такі споконвічні риси його етики, як привітність, доброзичливість, ввічливість, чуйність залишилися в минулому. Натомість запанували байдужість та жорстокість».
Промовистою тут є вже хоча б та обставина, що постгеноцидна (термін того ж таки Мейса) Україна досі не мала і не має дослідника Голодомору та його суспільно-політичних наслідків рівня того американця зовсім не українського походження. Для дослідників Голокосту чи геноциду вірменів 1915 року це взагалі виглядає нонсенсом. А це, своєю чергою, вже є ніщо інше, як непрямий доказ того, що за своїми наслідками голодоморний геноцид українців був незрівнянно трагічнішим для нашої нації, ніж геноциди фізичного знищення частини їхніх націй для євреїв чи вірменів.
Про те, що тут немає жодного перебільшення і будь-якого натяку на цинізм, свідчить хоча б наступна характеристика постгеноцидного розвитку України академіком Іваном Дзюбою: «Голодомор 1932-1933 років був тим страхітливо-переламним часом української історії, після якого вона пішла вниз». Сказати щось подібне про Голокост євреїв чи геноцид вірменів не може жоден їхній авторитетний учений. Я ж кажу це зовсім не для того, щоб українці піднялись у своїй трагедії вище тих народів, а щоб ми усвідомили, що Голодомор, на відміну від тих національних трагедій, привів Україну майже до всіх її сучасних негараздів, у тому числі й до такого парадоксу, як байдуже та навіть негативне ставлення до пам’яті про його жертви з боку більшої частини громадян сучасної України. Так, наприклад, у Луганську в День пам’яті його півмільйонне населення запалює у вікнах своїх домівок не більше сотні свічок…
Але той самий Джеймс Мейс як іноземець був занадто делікатний для того, щоб, ведучи мову про наслідки Голодомору, називати всі речі своїми іменами…
Найбільш жахливі наслідки у плані руйнування національної самосвідомості голодоморний геноцид селян мав, за спостереженнями нашого відомого інтелектуала Вадима Скуратівського, у степовій (південно-східній) частині України та на Кубані. Пояснює він це тим, що там у голодуючих людей не було ніякої їстівної підтримки з лісу – більш багатого, ніж степ, не тільки на гриби та ягоди, але й на рибу, птахів та звірів. Тобто можна сказати, що, враховуючи такий історичний факт, як вилучення наприкінці 1932 року комуністичним режимом в українських селян дощенту всіх їстівних запасів, штучний голод у перше півріччя 1933 року у степу був фактично абсолютним – таким самим, як свого часу в Єрусалимі.
Такий голод настільки руйнує людську психіку, що перетворює її носія на жалюгідного раба того, хто утримує голодуючого в цьому стані. Про що тут можна казати, коли абсолютний голод примушує матерів їсти власних дітей, повністю руйнуючи таким чином вже один із найпотужніших людських інстинктів – материнський!
Комуністичні керманичі дуже пильно стежили за тим, щоб іще живі наприкінці весни 1933 року українські селяни були доведені саме до цього стану. Коли це було досягнуто, то здичавілих від голоду людей радянська влада стала потроху підгодовувати, починаючи з червня того ж таки 1933 року. Це ще більше загнало живих жертв Голодомору в психологічну залежність від їхніх катів.
Ось чим, перш за все, пояснюється помітна ментальна відмінність так званих східняків від решти населення України, а зовсім не «багатовіковими зв’язками з братнім російським народом», як у цьому намагаються переконати нас сьогодні кремлівські політтехнологи. І ментальний поділ українців, якщо придивитися пильніше, іде зовсім не по Дніпру, як про це твердять уже наші політики. Бо повністю лівобережні території сучасних Сумщини, Чернігівщини, Полтавщини та частково Київщини й Черкащини ввійшли до складу Російської імперії приблизно на сторіччя раніше, ніж, скажімо, землі правобережних Миколаївщини, Одещини та частково Херсонщини і Дніпропетровщини, а також лівобережних Донеччини, частково Луганщини та Запорізької області. Але національна самосвідомість населення тих північних (лісостепових) областей у середньому значно вища, ніж у названих південних (суто степових), у чому нас переконують результати кожних загальнонаціональних виборів.
Не витримують жодної критики й намагання деяких пострадянських учених (як-от, Мирослав Попович) довести проросійську ментальність східняків здебільшого їхнім частково неукраїнським етнічним походженням. Але ж добре відомо, що в усіх областях Південно-Східної України, крім Кримської автономії, українці становлять більшу частину населення. Тож якби в них на тих теренах із національною самоідентифікацією було все гаразд, проросійські політичні партії були б сьогодні в нас на маргінесі, а не домінували на Банковій та Грушевського.
Дуже наочно наслідки Голодомору спостерігаються на Кубані. Відчуваючи, що більшовики їх нищили найстрашнішою на світі смертю саме за те, що вони були українцями, козаки свідомо й навіть на рівні підсвідомості витравлювали з себе все українське, аби догодити владі, яка їх катувала голодом, та позбавити себе та своїх дітей повторення цього жаху в майбутньому. Вони змінювали свої старовинні козацькі прізвища на однозвучні російські та взагалі записувалися росіянами на чергових переписах населення. Своїх дітей вони виховували вже не тільки росіянами, але й затятими українофобами.
Позбавлення ж Кремлем кубанських козаків рідної української мови остаточно завершило зміну домінуючого етносу на Кубані. Якщо за переписом 1926 року там жило 57% українців, то сьогодні – лише 3%(!). Так майже всі онуки та правнуки тамтешніх українців стали росіянами. Більше того, на початку 2009 року отаман козачого Кубанського Війська зробив публічну заяву про те, що кубанці готові в перших лавах російської армії йти наводити лад в Україні…
Добре бачили, що влада нищить їх саме як українців, і мешканці прикордонних із Росією регіонів України. Інколи відстань між вимираючим від голоду українським селом та російським, де нічого подібного не було, становила всього кілька кілометрів. Урятуватись у Росії нашим селянам не давала та ж таки влада. Догодити їй усіма засобами після Голодомору було надзавданням перероблених нею на покірних колгоспних рабів людей.
Тваринний жах повторення страждань убивчого голодування вичавлював із наших селян їхню українську (європейську) ментальність. Росіяни, з якими їхні пращури прожили пліч-о-пліч кілька сторіч на певній ментальній відстані, відразу ж стали «братами на віки». Цікаво, але, за віковою інерцією цих неприязних стосунків, сьогодні на побутовому рівні росіяни ставляться з певною упередженістю навіть до постгеноцидних українців (****ів). Адекватне ж ставлення до росіян (москалів) із боку українців збереглося тільки західніше Збруча, де Голодомору, як відомо, взагалі не було.
Про сам Голодомор-геноцид, на вимогу влади, люди нічого не казали навіть своїм дітям. Будь-яка національна окремішність та пам’ять були смертельно небезпечними. І якби більшовики забрали тоді в селян ще й українську мову, то результат був би тотожний із кубанським. Але комуністи не пішли на це лише з власних «шкурних» міркувань. Бо якби український етнос як такий взагалі зник у СРСР, то тоді геноцидні дії Кремля (заміна одного етносу іншим) були б уже просто кричуще очевидними для всієї світової спільноти.
Але й без того постгеноцидна українська нація існувала, так би мовити, тільки де-юре. Українська національна спільнота як така була вщент зруйнована комуністичною владою у 1933 році, чого та влада й прагнула. Прислів’я колишніх українських маргіналів «Моя хата скраю – нічого не знаю» стало трохи не національною ідеєю для смертельно травмованого Голодомором народу.
Такий, можна сказати, суто етнічний опір перетворенню села на комуністичний лад був зовсім не випадковим. Ось як пояснює його відомий український правозахисник, а в минулому – в’язень сумління Василь Овсієнко: «Українці як етнос із їх глибокою релігійністю, індивідуалізмом, приватновласництвом, прив’язаністю до своєї землі не підходили для будівництва комунізму – і на це вказували радянські високопосадовці». Приблизно таку ж саму ментальність мають і по сьогодні сільські жителі Польщі, Німеччини, країн Балтії. Тобто можна сказати, що тоді українці ментально були ще європейцями, на відміну від наших «старших братів» – росіян, які з давніх-давен тяжіли до колективного («общинного») господарювання на землі, з чим безпосередньо й зіткнувся свого часу реформатор дореволюційного села Петро Столипін.
Але це була не єдина проблема з українцями в більшовицької влади того часу. Українці сприймали радянську владу більше як окупаційну, аніж свою. Це відзначив і такий видатний гуманіст сучасності, як Андрій Сахаров: «Великая страна находилась под коммунистическим контролем. Большинство ее населения враждебно относилось к системе. Представители национальной культуры и даже значительная часть коммунистов приняли московское господство только условно. С точки зрения партии, это было плохо не только само по себе, но и таило большую опасность для режима в будущем».
Не випадково ледь не в усіх своїх листах та виступах того часу відносно України Йосип Сталін закликав своїх підлеглих товаришів до пильності щодо агентів Петлюри і навіть Пілсудського, які начебто «заполонили» Україну та Кубань. Незважаючи на всю свою параноїдальність, ці застереження були не такі вже й безпідставні. Бо якби в тогочасній Україні з’явилась особистість на кшталт Нестора Махна, це могло б мати певні наслідки для всієї європейської, якщо не світової, історії. Безсумнівно, що українці повстали б тоді проти модернізованої комуністичною ідеологією імперії, і ще невідомо, хто б у тому протистоянні переміг. Бо більшовицький популізм наприкінці 20-х уже не спрацював би, та й танки і літаки в Червоної армії тоді були ще поодинокими, а національна самосвідомість українців в імперії була на достатньо високому рівні для визволення з-під імперського ярма.
Для тих, хто сумнівається в останньому, наведу лише один приклад з історії. Своєю постановою від 14 грудня 1932 року ЦК ВКП(б) та РНК СРСР впровадили, між іншим, тотальну русифікацію Кубані. Це викликало масовий спротив та саботаж владним діям серед усіх українців краю. А декілька великих кубанських станиць взагалі повстали проти русифікації. Тут треба зазначити, що повстали тоді вже виснажені голодом люди. Якщо спроектувати цей подвиг кубанців на наше сьогодення, то повторити його могли б, на мою думку, хіба що окремі гуцульські села на Франківщині, і більше ніхто й ніде в сучасній Україні.
Тобто зрозуміло одне: з українцями тоді більшовицькій владі треба було щось терміново робити. У Кремлі вирішили перевиховати наших дідів та прадідів штучним голодом. Цей різновид геноциду був обраний комуністичними керманичами зовсім не випадково. Розрахунок при цьому вони робили на тих українських селян, кому пощастило б вижити після керованого голоду. Бо то були б, за їхніми розрахунками, ментально вже зовсім не українці, а раби, з якими комуністична влада зможе робити все, що завгодно: без зайвих зусиль примушувати майже без платні працювати в колгоспах, щиро любити своїх «російських братів», ненавидіти «український буржуазний націоналізм» і багато ще того, чого природні українці ніколи б не робили.
Ось як описує незворотні зміни в людській психіці внаслідок довготривалого суцільного голодування Григорій Бевз – людина, яка особисто пережила Голодомор в українському селі: «Водночас із фізіологічними змінами тіла голодної людини змінюється і її психіка. Сильне і довготривале голодування приглушує або й зовсім убиває нормальні людські відчуття та почуття. Голодна людина не так ставиться до добра і зла, правди і неправди, справедливості і несправедливості, як людина не голодна. Природні загальнолюдські цінності здаються другорядними, не вартими уваги. Над усе хочеться їсти. Вмирають або зовсім не народжуються почуття патріотизму, віри, дружби та кохання».
Саме такими трансформаціями пояснює ті злочинні наміри більшовиків щодо нашого народу й Василь Овсієнко: «Україна повинна була бути стертою з лиця землі, а остатки українського народу повинні стати матеріалом для «нової історичної спільноти» – радянського народу, основою якого було б російське населення, мова, культура. Увійти до комунізму українцем як таким було неможливо у принципі».
Але звідки кремлівські ідеологи Голодомору могли ще тоді, у 20-ті, знати про такі його руйнівні для психіки людини наслідки? Але виходить, що все ж таки знали, і знали достеменно. Так, коли до Лева Троцького (Бронштейна) ще в голодному 1921 році прийшла делегація українських селян, той «заспокоїв» їх, сказавши, що справжній голод у них почнеться лише тоді, коли їхні жінки почнуть їсти власних дітей.
Троцький не був великим фахівцем з абсолютного людського голодування та його ментально-психічних наслідків, але він, напевне, добре знав історію свого власного народу. Єврейські жінки їли з голоду власних дітей ще в першому сторіччі нашої ери, коли римський імператор Тит Флавій морив голодом захисників Єрусалиму у повсталій Юдеї. Знав він також і те, що після того з тими захисниками у всіх інших євреїв були певні проблеми.
Коли в Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалювали рішення про голодоморний геноцид українських селян, Троцький давно вже був в еміграції. Але у Кремлі й без нього було достатньо «товаришів», які знали ту єрусалимську історію не гірше за нього…
Отже, більшовики, керуючись принципом революційної доцільності, вирішили перевиховати штучним голодом наше село і дуже ретельно підготувалися до того геноциду. Так, у 1931 році тільки в українських селян була вилучена вся зареєстрована мисливська зброя. Приблизно в той самий час усіх наших кобзарів було зібрано начебто на їхній з’їзд у Харкові, звідки жоден із них уже не повернувся. І найголовніше – для більш чіткого виконання геноцидних дій на місцях наприкінці 1932-го та на початку 1933 років Кремлем була майже повністю замінена українська радянсько-комуністична номенклатура районного та нижчого рівнів на російську, яка вже в 1933 році не знала жодних жалощів до конаючих від голоду українців та їхніх дітей. На чолі прибулих катів із Півночі стояли сумнозвісні «сталінські соколи» Павло Постишев та Лазар Каганович.
Ліга Націй та провідні країни світу з певної причини (загравання з СРСР перед лицем загрози агресії ******ської Німеччини) зробили вигляд, що не помітили Голодомору, і найжахливіший та наймасштабніший геноцид в історії людства все ж таки відбувся на нашій землі. Його наслідки для української нації, як і очікували в Кремлі, були просто фатальними.
Ось як характеризує декотрі зміни української ментальності всесвітньо відомий дослідник Голодомору та його наслідків Джеймс Мейс: «В умовах масового винищення українського народу такі споконвічні риси його етики, як привітність, доброзичливість, ввічливість, чуйність залишилися в минулому. Натомість запанували байдужість та жорстокість».
Промовистою тут є вже хоча б та обставина, що постгеноцидна (термін того ж таки Мейса) Україна досі не мала і не має дослідника Голодомору та його суспільно-політичних наслідків рівня того американця зовсім не українського походження. Для дослідників Голокосту чи геноциду вірменів 1915 року це взагалі виглядає нонсенсом. А це, своєю чергою, вже є ніщо інше, як непрямий доказ того, що за своїми наслідками голодоморний геноцид українців був незрівнянно трагічнішим для нашої нації, ніж геноциди фізичного знищення частини їхніх націй для євреїв чи вірменів.
Про те, що тут немає жодного перебільшення і будь-якого натяку на цинізм, свідчить хоча б наступна характеристика постгеноцидного розвитку України академіком Іваном Дзюбою: «Голодомор 1932-1933 років був тим страхітливо-переламним часом української історії, після якого вона пішла вниз». Сказати щось подібне про Голокост євреїв чи геноцид вірменів не може жоден їхній авторитетний учений. Я ж кажу це зовсім не для того, щоб українці піднялись у своїй трагедії вище тих народів, а щоб ми усвідомили, що Голодомор, на відміну від тих національних трагедій, привів Україну майже до всіх її сучасних негараздів, у тому числі й до такого парадоксу, як байдуже та навіть негативне ставлення до пам’яті про його жертви з боку більшої частини громадян сучасної України. Так, наприклад, у Луганську в День пам’яті його півмільйонне населення запалює у вікнах своїх домівок не більше сотні свічок…
Але той самий Джеймс Мейс як іноземець був занадто делікатний для того, щоб, ведучи мову про наслідки Голодомору, називати всі речі своїми іменами…
Найбільш жахливі наслідки у плані руйнування національної самосвідомості голодоморний геноцид селян мав, за спостереженнями нашого відомого інтелектуала Вадима Скуратівського, у степовій (південно-східній) частині України та на Кубані. Пояснює він це тим, що там у голодуючих людей не було ніякої їстівної підтримки з лісу – більш багатого, ніж степ, не тільки на гриби та ягоди, але й на рибу, птахів та звірів. Тобто можна сказати, що, враховуючи такий історичний факт, як вилучення наприкінці 1932 року комуністичним режимом в українських селян дощенту всіх їстівних запасів, штучний голод у перше півріччя 1933 року у степу був фактично абсолютним – таким самим, як свого часу в Єрусалимі.
Такий голод настільки руйнує людську психіку, що перетворює її носія на жалюгідного раба того, хто утримує голодуючого в цьому стані. Про що тут можна казати, коли абсолютний голод примушує матерів їсти власних дітей, повністю руйнуючи таким чином вже один із найпотужніших людських інстинктів – материнський!
Комуністичні керманичі дуже пильно стежили за тим, щоб іще живі наприкінці весни 1933 року українські селяни були доведені саме до цього стану. Коли це було досягнуто, то здичавілих від голоду людей радянська влада стала потроху підгодовувати, починаючи з червня того ж таки 1933 року. Це ще більше загнало живих жертв Голодомору в психологічну залежність від їхніх катів.
Ось чим, перш за все, пояснюється помітна ментальна відмінність так званих східняків від решти населення України, а зовсім не «багатовіковими зв’язками з братнім російським народом», як у цьому намагаються переконати нас сьогодні кремлівські політтехнологи. І ментальний поділ українців, якщо придивитися пильніше, іде зовсім не по Дніпру, як про це твердять уже наші політики. Бо повністю лівобережні території сучасних Сумщини, Чернігівщини, Полтавщини та частково Київщини й Черкащини ввійшли до складу Російської імперії приблизно на сторіччя раніше, ніж, скажімо, землі правобережних Миколаївщини, Одещини та частково Херсонщини і Дніпропетровщини, а також лівобережних Донеччини, частково Луганщини та Запорізької області. Але національна самосвідомість населення тих північних (лісостепових) областей у середньому значно вища, ніж у названих південних (суто степових), у чому нас переконують результати кожних загальнонаціональних виборів.
Не витримують жодної критики й намагання деяких пострадянських учених (як-от, Мирослав Попович) довести проросійську ментальність східняків здебільшого їхнім частково неукраїнським етнічним походженням. Але ж добре відомо, що в усіх областях Південно-Східної України, крім Кримської автономії, українці становлять більшу частину населення. Тож якби в них на тих теренах із національною самоідентифікацією було все гаразд, проросійські політичні партії були б сьогодні в нас на маргінесі, а не домінували на Банковій та Грушевського.
Дуже наочно наслідки Голодомору спостерігаються на Кубані. Відчуваючи, що більшовики їх нищили найстрашнішою на світі смертю саме за те, що вони були українцями, козаки свідомо й навіть на рівні підсвідомості витравлювали з себе все українське, аби догодити владі, яка їх катувала голодом, та позбавити себе та своїх дітей повторення цього жаху в майбутньому. Вони змінювали свої старовинні козацькі прізвища на однозвучні російські та взагалі записувалися росіянами на чергових переписах населення. Своїх дітей вони виховували вже не тільки росіянами, але й затятими українофобами.
Позбавлення ж Кремлем кубанських козаків рідної української мови остаточно завершило зміну домінуючого етносу на Кубані. Якщо за переписом 1926 року там жило 57% українців, то сьогодні – лише 3%(!). Так майже всі онуки та правнуки тамтешніх українців стали росіянами. Більше того, на початку 2009 року отаман козачого Кубанського Війська зробив публічну заяву про те, що кубанці готові в перших лавах російської армії йти наводити лад в Україні…
Добре бачили, що влада нищить їх саме як українців, і мешканці прикордонних із Росією регіонів України. Інколи відстань між вимираючим від голоду українським селом та російським, де нічого подібного не було, становила всього кілька кілометрів. Урятуватись у Росії нашим селянам не давала та ж таки влада. Догодити їй усіма засобами після Голодомору було надзавданням перероблених нею на покірних колгоспних рабів людей.
Тваринний жах повторення страждань убивчого голодування вичавлював із наших селян їхню українську (європейську) ментальність. Росіяни, з якими їхні пращури прожили пліч-о-пліч кілька сторіч на певній ментальній відстані, відразу ж стали «братами на віки». Цікаво, але, за віковою інерцією цих неприязних стосунків, сьогодні на побутовому рівні росіяни ставляться з певною упередженістю навіть до постгеноцидних українців (****ів). Адекватне ж ставлення до росіян (москалів) із боку українців збереглося тільки західніше Збруча, де Голодомору, як відомо, взагалі не було.
Про сам Голодомор-геноцид, на вимогу влади, люди нічого не казали навіть своїм дітям. Будь-яка національна окремішність та пам’ять були смертельно небезпечними. І якби більшовики забрали тоді в селян ще й українську мову, то результат був би тотожний із кубанським. Але комуністи не пішли на це лише з власних «шкурних» міркувань. Бо якби український етнос як такий взагалі зник у СРСР, то тоді геноцидні дії Кремля (заміна одного етносу іншим) були б уже просто кричуще очевидними для всієї світової спільноти.
Але й без того постгеноцидна українська нація існувала, так би мовити, тільки де-юре. Українська національна спільнота як така була вщент зруйнована комуністичною владою у 1933 році, чого та влада й прагнула. Прислів’я колишніх українських маргіналів «Моя хата скраю – нічого не знаю» стало трохи не національною ідеєю для смертельно травмованого Голодомором народу.