27.08.14 вторжение войск РФ
- Автор теми CAXAP
- Дата створення
Re: 27.08.14 вторжение войск РФ
это все очередной будапештский меморандум и нато тоже самое
это все очередной будапештский меморандум и нато тоже самое
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Это означает, что, к примеру, в случае нападения на Польшу можно выслать одеяла и каски.
Re: 27.08.14 вторжение войск РФ
На шляху до себе
Регіони, що на ментальній мапі України традиційно сприймають як належні до «русского міра», насправді не є такими ані з погляду історії, ані з боку соціокультурних реалій
Тиждень продовжує знайомити читачів із знаковими текстами, котрі з плином часу не лише не втратили своєї актуальності. Дана стаття історика Олексія Сокирка була опублікована ще наприкінці 2012 року - ще до того, як росія відкрито зазіхнула на територіальну цілісність України, розпочавши збройну експансію "русского мира". Сьогодні питання, яких торкається автор, набули особливої гостроти.
Довжелезна смуга, що простяглася від Харківщини й Сумщини на півночі й через Наддніпрянщину до Одещини на південному заході, з історичного погляду ніби увібрала в себе всі особливості формування України як окремої етнічної території, надетнічної національної свідомості й політичної спільноти. Тож волевиявлення тамтешніх мешканців на останніх виборах на користь демократичного й у своїй перспективі проєвропейського кур**су є результатом не так хаотичного протесту проти чинного політичного режиму, як упливом світоглядних засад і цінностей, що сформувалися тут історично.
Україна на слободах
Північно-східні регіони, більш відомі як Слобідська Україна, аж до середини XIX століття утворювали єдиний етнокультурний простір із, так би мовити, материковою козацькою Україною-Геть*ман*щиною. Колись належні до Дикого Поля, вони протягом XVI–XVII століть були колонізовані українськими козаками й російськими переселенцями з виразним домінуванням перших. Історичні й етнічні межі Слобожанщини до початку ХХ століття були куди більшими за нинішні, включаючи окрім сучасних Харківської та Сумської областей ще й значну частину Курської та Бєлгородської, де українці становили від 32% до 50%.
Козацькі слободи від початку свого існування запозичували устрій і систему адміністрації, традиційно властиву українському степовому лицарству. Полково-сотенний лад із власним судочинством і господарським укладом, що був фактично копією Гетьманщини, проіснував тут до середини XVIII століття. Втім, навіть після скасування автоно*мії Сло*божанщини її етнокультурна українськість продовжувала зберігатися на демографічному та куль**тур*но-побу**товому рівнях: частка українського населення наприкінці XVIII століття становила тут 85,9%, а колишня козацька старшина посідала провідні позиції у місцевому бюрократичному апараті й послідовно сприяла розвитку українських освітніх установ, чільна з яких – Харківський університет (1805) – швидко стала першим і на деякий час головним інтелектуальним центром українського національного відродження.
Наслідки економічної та русифікаційної політики імперії далися взнаки тут доволі пізно – лише наприкінці XIX століття під час промислового перевороту, розбудови міст і трудових міграцій населення. Відтоді опорними пунктами імперського впливу стали зрусифіковані колишні козацькі міста, що розбудовувалися коштом переважно російських купців і підприємців. Наслідком цього стало стереотипне сприйняття регіону крізь призму міст як всуціль зросійщеного, що не відповідає реаліям. Зворотним боком соціальних трансформацій кінця XIX – початку XX століть стало зменшення частки українців у суміжних Курщині та Білгородщині, яких стимулювали до міграції на схід імперії.
Втім, значно важчими виявилися наслідки радянської політики. Голодомор 1932–1933 років, а також сталінська індустріалізація остаточно ослабили українську провінцію й зцементували російську присутність у адміністративних і промислових центрах регіону. Сталінські репресії та втрати Другої світової війни, що спричинили вилюднення регіону, компенсувалися його повторним заселенням (здебільшого за рахунок росіян) й реіндустріалізацією, що власне й сформували його нинішнє обличчя. За даними перепису 1989 року, в Харківській області українці становили 62,8%, у Сум*сь*кій – 85,5%. Напевно, ці драматичні пертурбації мали й певні позитивні винятки: на відміну від Південного Сходу, на Слобожанщині, завжди зберігався живий зв'язок поміж містом, містечком і селом, які творили більш-менш органічну соціокультурну цілісність. Показово виявляє себе і регіональна ідентичність: слобожанці пишаються не лише тим, що є виробниками легендарних радянських танків або рубінових кремлівських зірок, а й нащадками козацьких пол*ковників. Мозаїчність історичної та національної свідомості тут заявляє про себе не меншою мірою, ніж, скажімо, на Волині чи Київщині, і чекає лише поштовху, щоби бути виведеною з довголітньої пострадянської летаргії.
Наддніпрянщина: від Січі до Махна
Нинішні Дніпропетровську, Запорізьку та Кіровоградську області адепти «Русского міра» традиційно зараховують до «своїх», забуваючи, що його осердям були вольності Запорозької Січі, інкорпоровані до складу імперії Романових наприкінці XVIII століття. На той час частина степу вже була залюднена українцями, а їхня частка вже у власне імперській колонізації невпинно зростала: за переписами 1763–1764 років українці становили тут 74,8%, росіяни – 12,05%, волохи (румуни, молдавани й частково українці) – 9,1%, серби – 2,08%. Регіон перебував у напрочуд вигідному становищі в транспортному сенсі, адже центральна течія Дніпра робила його центром найбільших торговельних потоків, а в економіці до традиційного хліборобства й тваринництва з кінця ХІХ століття додався видобуток корисних копалин і розбудова промислових підприємств.
Російська імперська політика, як і подальша радянська, витворила тут кілька пріоритетів, дещо подібних на слобожанський приклад. Значна частина міст протягом десятиліть була військово-адміністра*тив*ними осідками, в яких зі зрозумілих причин переважали російські офіцери й чиновники.
Поштовх до розвитку видобувної галузі й машинобудування, який намітився наприкінці ХІХ століття, дали приватні інвестори, тісно пов’язані з царським урядом, зацікавленим у випуску оборонної продукції, потреби в якій внутрішній ринок не мав. Збіг інтересів олігархів та імперського уряду призвів до утворення своєрідного запо*різько-криво*різь*ко*го промислового анклаву, більше пов’я*заного із сусіднім донецьким промисловим регіоном і менше – з місцевою соціально-еконо*мічною специфікою. Тож і імперський, і радянський режими дбали про періодичні «вливання» робочої сили в зрусифіковані міста, що з плином часу врівноважувало національний склад населення на користь інтересів метрополії. За переписом 1926 року частка українців тут скоротилася до 66%, дещо зросла російська присутність, сягнувши 14,3%, й представників інших національностей, що залюднювали край в рамках програм урядової колонізації, зокрема, частка євреїв становила 6,1%, німців – 3,7%, молдаван, румун та інших – 8,3%.
З усіх аналізованих регіонів Наддніпрянщина була найнепоступливішою як ім*персь*кому, так і радянському володарюванню, явивши унікальний приклад опору у вигляді самоврядних селянських республік, яких тут сформувалося чимало у 1918–1923 роках. Засновані на глибоко вкоріненому почутті індивідуалізму, осібності й волелюбності українського селянина, вони, однак, стали жертвою браку національної ідеології, громадянських цінностей і недалекоглядного політичного проводу. Радянська імперія помстилася нащадкам Гуляйполя голодоморами й розкуркуленням. Демографічні втрати часів Другої світової, як-от винищення євреїв, відплив німців, так само як і в багатьох інших регіонах України, спричинилися до їхнього заміщення російськими переселенцями, а внаслідок радянської русифікації 1970–1980-х років укотре збільшилася частка російськомовного населення у містах, зокрема за рахунок переходу на російську мову етнічних українців.
На відміну від північного сходу, тут українці від початку не мали панівного становища у містах, що пояснює той факт, чому тривалий час тут не було потужних освітніх і культурних осередків, які почали з’являтися лише наприкінці ХІХ століття. Над острівцями української ідентичності домінували російські/радянські освітні заклади, зорієнтовані не на повноцінну освіту університетського типу, а по прикладну технократичну, що відповідало потребам економічної політики уряду. Втім, етнокультурна й національна самоідентифікація жителів регіону за останні сто років виявилася аж ніяк не монолітно російською, чи то українською, а вельми синкретичною, де волелюбність козаків і махновців цілком несуперечливо уживається із професійною гордістю сталеварів та гірників.
Неросійська «Новоросія»
Терени сучасної Одеської, Херсонської та Миколаївської областей, на думку «соотєчєствєнніков», нині є цілком канонічними частинами «Русского міра», хіба трохи поступаючись Криму й Донбасу. Втім, наскільки це виправдано? Сучасне демографічне й соціальне обличчя Півдня України – наслідок його приєднання до Російської імперії, котре розтягнулося від середини XVIII аж до першої половини XІХ століття. Родючі землі й вигідна близькість до Чорного моря сприяли швидкій колонізації відвойованих у татар степів і «перезавантаженню» міського населення, в якому турки мусили поступитися новим господарям. На 1782 рік українські переселенці з колишніх січовиків, козаків Гетьманщини, селян-утікачів Правобережжя, становили тут 71,5% загальної чисельності населення, а в деяких регіонах, як-от на Херсонщині їх було понад 90%, більше, ніж навіть у етнічно українській Слобожанщині.
Експорт бавовни, збіжжя, лісу й м’яса поступово перетворив більшу частину міст регіону – Одесу, Миколаїв, Херсон – з фортець на торговельні порти, що вели широку міжнародну торгівлю. Дух підприємництва, вільного життя, відсутність кріпацтва й напівпрозорий кордон формували у «новоросів» специфічну соціальну психологію, кардинально відмінну від патерналістського й общинного менталітету «Русского міра». Цей кодекс поведінки відповідав не лише духові українців, що оселялися тут, а й іноземним колоністам, протегованим метрополією, – болгарам, грекам, німцям, котрі становили другу за чисельністю групу неросійського населення (не менше 15%). Саме тому регіон стабільно мав статус найбільш космополітичного, неросійського, з-поміж решти.
Статус оплоту «Русского міра» сформувався тут значною мірою після революції 1917 року, коли південь колишньої імперії періодично ставав останнім бастіоном монархічних і панросійських сил, що прагнули відновлення «єдіной і недєлімой». Утім, маленькі містечка й села жили своїм суто неросійським укладом, не бажаючи коритися ані білим, ані червоним, що добре описав у своїх п’єсах тамтешній ****женець Микола Куліш. Каток голоду, колективізації та двох індустріалізацій став універсальним рецептом упокорення вже в руках радянської влади. Картину зменшення українськості демонструє статистика повоєнних переписів: 1959 року українці становили в Одеській, Миколаївській та Херсонській областях відповідно 55,4%, 88,1% та 81%, 1970-го – 55%, 78,8%, 78,3%, а 1989-го – 54,6%, 75,6% і 75,8%.
Кидаючи ретроспективний погляд на цю умовну географічну вісь, що об’єднала різні етапи української історії, мимоволі напрошується висновок: те, що нині видається зовні помітним – російськомовність населення, схильність до совкових цінностей і тяжіння до «Русского міра» – є радше спотвореною машкарою, ніж справжньою сутністю, котра витворилася історично й формує його тожсамість. Пробудження Південного Сходу України – справа не історії, а дня нинішнього.
На шляху до себе
Регіони, що на ментальній мапі України традиційно сприймають як належні до «русского міра», насправді не є такими ані з погляду історії, ані з боку соціокультурних реалій
Тиждень продовжує знайомити читачів із знаковими текстами, котрі з плином часу не лише не втратили своєї актуальності. Дана стаття історика Олексія Сокирка була опублікована ще наприкінці 2012 року - ще до того, як росія відкрито зазіхнула на територіальну цілісність України, розпочавши збройну експансію "русского мира". Сьогодні питання, яких торкається автор, набули особливої гостроти.
Довжелезна смуга, що простяглася від Харківщини й Сумщини на півночі й через Наддніпрянщину до Одещини на південному заході, з історичного погляду ніби увібрала в себе всі особливості формування України як окремої етнічної території, надетнічної національної свідомості й політичної спільноти. Тож волевиявлення тамтешніх мешканців на останніх виборах на користь демократичного й у своїй перспективі проєвропейського кур**су є результатом не так хаотичного протесту проти чинного політичного режиму, як упливом світоглядних засад і цінностей, що сформувалися тут історично.
Україна на слободах
Північно-східні регіони, більш відомі як Слобідська Україна, аж до середини XIX століття утворювали єдиний етнокультурний простір із, так би мовити, материковою козацькою Україною-Геть*ман*щиною. Колись належні до Дикого Поля, вони протягом XVI–XVII століть були колонізовані українськими козаками й російськими переселенцями з виразним домінуванням перших. Історичні й етнічні межі Слобожанщини до початку ХХ століття були куди більшими за нинішні, включаючи окрім сучасних Харківської та Сумської областей ще й значну частину Курської та Бєлгородської, де українці становили від 32% до 50%.
Козацькі слободи від початку свого існування запозичували устрій і систему адміністрації, традиційно властиву українському степовому лицарству. Полково-сотенний лад із власним судочинством і господарським укладом, що був фактично копією Гетьманщини, проіснував тут до середини XVIII століття. Втім, навіть після скасування автоно*мії Сло*божанщини її етнокультурна українськість продовжувала зберігатися на демографічному та куль**тур*но-побу**товому рівнях: частка українського населення наприкінці XVIII століття становила тут 85,9%, а колишня козацька старшина посідала провідні позиції у місцевому бюрократичному апараті й послідовно сприяла розвитку українських освітніх установ, чільна з яких – Харківський університет (1805) – швидко стала першим і на деякий час головним інтелектуальним центром українського національного відродження.
Наслідки економічної та русифікаційної політики імперії далися взнаки тут доволі пізно – лише наприкінці XIX століття під час промислового перевороту, розбудови міст і трудових міграцій населення. Відтоді опорними пунктами імперського впливу стали зрусифіковані колишні козацькі міста, що розбудовувалися коштом переважно російських купців і підприємців. Наслідком цього стало стереотипне сприйняття регіону крізь призму міст як всуціль зросійщеного, що не відповідає реаліям. Зворотним боком соціальних трансформацій кінця XIX – початку XX століть стало зменшення частки українців у суміжних Курщині та Білгородщині, яких стимулювали до міграції на схід імперії.
Втім, значно важчими виявилися наслідки радянської політики. Голодомор 1932–1933 років, а також сталінська індустріалізація остаточно ослабили українську провінцію й зцементували російську присутність у адміністративних і промислових центрах регіону. Сталінські репресії та втрати Другої світової війни, що спричинили вилюднення регіону, компенсувалися його повторним заселенням (здебільшого за рахунок росіян) й реіндустріалізацією, що власне й сформували його нинішнє обличчя. За даними перепису 1989 року, в Харківській області українці становили 62,8%, у Сум*сь*кій – 85,5%. Напевно, ці драматичні пертурбації мали й певні позитивні винятки: на відміну від Південного Сходу, на Слобожанщині, завжди зберігався живий зв'язок поміж містом, містечком і селом, які творили більш-менш органічну соціокультурну цілісність. Показово виявляє себе і регіональна ідентичність: слобожанці пишаються не лише тим, що є виробниками легендарних радянських танків або рубінових кремлівських зірок, а й нащадками козацьких пол*ковників. Мозаїчність історичної та національної свідомості тут заявляє про себе не меншою мірою, ніж, скажімо, на Волині чи Київщині, і чекає лише поштовху, щоби бути виведеною з довголітньої пострадянської летаргії.
Наддніпрянщина: від Січі до Махна
Нинішні Дніпропетровську, Запорізьку та Кіровоградську області адепти «Русского міра» традиційно зараховують до «своїх», забуваючи, що його осердям були вольності Запорозької Січі, інкорпоровані до складу імперії Романових наприкінці XVIII століття. На той час частина степу вже була залюднена українцями, а їхня частка вже у власне імперській колонізації невпинно зростала: за переписами 1763–1764 років українці становили тут 74,8%, росіяни – 12,05%, волохи (румуни, молдавани й частково українці) – 9,1%, серби – 2,08%. Регіон перебував у напрочуд вигідному становищі в транспортному сенсі, адже центральна течія Дніпра робила його центром найбільших торговельних потоків, а в економіці до традиційного хліборобства й тваринництва з кінця ХІХ століття додався видобуток корисних копалин і розбудова промислових підприємств.
Російська імперська політика, як і подальша радянська, витворила тут кілька пріоритетів, дещо подібних на слобожанський приклад. Значна частина міст протягом десятиліть була військово-адміністра*тив*ними осідками, в яких зі зрозумілих причин переважали російські офіцери й чиновники.
Поштовх до розвитку видобувної галузі й машинобудування, який намітився наприкінці ХІХ століття, дали приватні інвестори, тісно пов’язані з царським урядом, зацікавленим у випуску оборонної продукції, потреби в якій внутрішній ринок не мав. Збіг інтересів олігархів та імперського уряду призвів до утворення своєрідного запо*різько-криво*різь*ко*го промислового анклаву, більше пов’я*заного із сусіднім донецьким промисловим регіоном і менше – з місцевою соціально-еконо*мічною специфікою. Тож і імперський, і радянський режими дбали про періодичні «вливання» робочої сили в зрусифіковані міста, що з плином часу врівноважувало національний склад населення на користь інтересів метрополії. За переписом 1926 року частка українців тут скоротилася до 66%, дещо зросла російська присутність, сягнувши 14,3%, й представників інших національностей, що залюднювали край в рамках програм урядової колонізації, зокрема, частка євреїв становила 6,1%, німців – 3,7%, молдаван, румун та інших – 8,3%.
З усіх аналізованих регіонів Наддніпрянщина була найнепоступливішою як ім*персь*кому, так і радянському володарюванню, явивши унікальний приклад опору у вигляді самоврядних селянських республік, яких тут сформувалося чимало у 1918–1923 роках. Засновані на глибоко вкоріненому почутті індивідуалізму, осібності й волелюбності українського селянина, вони, однак, стали жертвою браку національної ідеології, громадянських цінностей і недалекоглядного політичного проводу. Радянська імперія помстилася нащадкам Гуляйполя голодоморами й розкуркуленням. Демографічні втрати часів Другої світової, як-от винищення євреїв, відплив німців, так само як і в багатьох інших регіонах України, спричинилися до їхнього заміщення російськими переселенцями, а внаслідок радянської русифікації 1970–1980-х років укотре збільшилася частка російськомовного населення у містах, зокрема за рахунок переходу на російську мову етнічних українців.
На відміну від північного сходу, тут українці від початку не мали панівного становища у містах, що пояснює той факт, чому тривалий час тут не було потужних освітніх і культурних осередків, які почали з’являтися лише наприкінці ХІХ століття. Над острівцями української ідентичності домінували російські/радянські освітні заклади, зорієнтовані не на повноцінну освіту університетського типу, а по прикладну технократичну, що відповідало потребам економічної політики уряду. Втім, етнокультурна й національна самоідентифікація жителів регіону за останні сто років виявилася аж ніяк не монолітно російською, чи то українською, а вельми синкретичною, де волелюбність козаків і махновців цілком несуперечливо уживається із професійною гордістю сталеварів та гірників.
Неросійська «Новоросія»
Терени сучасної Одеської, Херсонської та Миколаївської областей, на думку «соотєчєствєнніков», нині є цілком канонічними частинами «Русского міра», хіба трохи поступаючись Криму й Донбасу. Втім, наскільки це виправдано? Сучасне демографічне й соціальне обличчя Півдня України – наслідок його приєднання до Російської імперії, котре розтягнулося від середини XVIII аж до першої половини XІХ століття. Родючі землі й вигідна близькість до Чорного моря сприяли швидкій колонізації відвойованих у татар степів і «перезавантаженню» міського населення, в якому турки мусили поступитися новим господарям. На 1782 рік українські переселенці з колишніх січовиків, козаків Гетьманщини, селян-утікачів Правобережжя, становили тут 71,5% загальної чисельності населення, а в деяких регіонах, як-от на Херсонщині їх було понад 90%, більше, ніж навіть у етнічно українській Слобожанщині.
Експорт бавовни, збіжжя, лісу й м’яса поступово перетворив більшу частину міст регіону – Одесу, Миколаїв, Херсон – з фортець на торговельні порти, що вели широку міжнародну торгівлю. Дух підприємництва, вільного життя, відсутність кріпацтва й напівпрозорий кордон формували у «новоросів» специфічну соціальну психологію, кардинально відмінну від патерналістського й общинного менталітету «Русского міра». Цей кодекс поведінки відповідав не лише духові українців, що оселялися тут, а й іноземним колоністам, протегованим метрополією, – болгарам, грекам, німцям, котрі становили другу за чисельністю групу неросійського населення (не менше 15%). Саме тому регіон стабільно мав статус найбільш космополітичного, неросійського, з-поміж решти.
Статус оплоту «Русского міра» сформувався тут значною мірою після революції 1917 року, коли південь колишньої імперії періодично ставав останнім бастіоном монархічних і панросійських сил, що прагнули відновлення «єдіной і недєлімой». Утім, маленькі містечка й села жили своїм суто неросійським укладом, не бажаючи коритися ані білим, ані червоним, що добре описав у своїх п’єсах тамтешній ****женець Микола Куліш. Каток голоду, колективізації та двох індустріалізацій став універсальним рецептом упокорення вже в руках радянської влади. Картину зменшення українськості демонструє статистика повоєнних переписів: 1959 року українці становили в Одеській, Миколаївській та Херсонській областях відповідно 55,4%, 88,1% та 81%, 1970-го – 55%, 78,8%, 78,3%, а 1989-го – 54,6%, 75,6% і 75,8%.
Кидаючи ретроспективний погляд на цю умовну географічну вісь, що об’єднала різні етапи української історії, мимоволі напрошується висновок: те, що нині видається зовні помітним – російськомовність населення, схильність до совкових цінностей і тяжіння до «Русского міра» – є радше спотвореною машкарою, ніж справжньою сутністю, котра витворилася історично й формує його тожсамість. Пробудження Південного Сходу України – справа не історії, а дня нинішнього.
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Re: 27.08.14 вторжение войск РФ
Імперія без народу
Анатомія сумнозвісної тріади графа Уварова “православ’я, самодержав’я, народність”
Лише одного разу — після наполеонівських війн та Віденського конгресу у 1815 року — росія спробувала запустити власне націєтворення. Щоправда, це можна було здійснити лише шляхом повалення влади імператора. Група офіцерів, об’єднаних у таємні товариства, скористалася смертю Алєксандра I у грудні 1825 року і підняла повстання. Ще зі шкільної лави у наших головах засіли події на Сенатській площі у Санкт-Петербурзі та повстання Чернігівського полку у Київській губернії. А також прізвища окремих діячів: Пестеля, Рилєєва, Муравйова-Апостола та інших, прозваних декабристами. Але вони були дуже й дуже далекі від народу. Виступ декабристів показав, що росія не готова до революції, натомість влада почала шукати те, що мало би на її думку об’єднати народи великої імперії.
Новий імператор Ніколай I від самого початку свого правління показав, що його влада буде жорстокою. Повстання, що спалахнуло у 1831 році в західній частині імперії, яка від 1815 року називалася Царством Польським, ймовірно показало Ніколаю І та його міністрам, що репресії – це не єдиний засіб управління. Революції і повстання у тогочасній Європі були постійно на слуху. Поза польським повстанням, монархів лякали привиди французької революції та спогад про страту короля Людовика XVI. Потрібно було щось, що згуртувало б народи. У 1833 році граф Сєргєй Уваров, що тоді міністром народної просвіти, запропонував свою знамениту тріаду “православ’я, самодержав’я, народність”, котра мала стати підґрунтям російської тожсамості. Оригінальність цієї концепції вельми сумнівна: це було творче запозичення начебто у німецького філософа Гайнріха Людена (як антитеза до французького гасла “Свобода, рівність, братерство”).
Хай там як, вперше на державному рівні Російська імперія спробувала запропонувати своєму народові щось на кшталт дороговказу — чітку інструкцію для відповіді на питання “хто ми?” З часом тріада Уварова трансформувалася у гасло “За Віру, Царя і Вітчизну”, але її суть та призначення не змінилися. Культивуючи її, імперія прагнула об’єднати народи, що жили в її межах. Що ж, власне, стояло за цим гаслом, яке не пішло в небуття ще й до сьогодні?
На перший погляд, з православ’ям все просто – це віра в Бога. Але у російському варіанті віра перетворюється на приховану або ж явну зброю, оскільки аргументи про канонічність територій та споконвічність церковної єдності надто вже не узгоджуються з історичними реаліями. У XIX столітті Російська імперія десятиліттями воювала на теренах України з уніатами та католиками, ліквідуючи їхні давні структури та репресуючи священиків. А тимчасом імперська історіографія наполегливо створювала та тенденційно підбирала джерела, у яких унійна і католицька церкви були представлені у не надто привабливому світлі. Достатньо подивитися на 35-томне (!) видання джерел з промовистою назвою “Архив Юго-Западной России”, де перша частина “Архиву” містить джерела до історії церкви. Вона є найбільшою серед усіх вісьмох частин і складається аж з 12 томів — коментарії тут зайві. Одним словом, православ’я — і саме у його московському варіанті — було основою імперської ідеології.
Із самодержав’ям, начебто, теж все зрозуміло. До 1917 року імператор у Росії був тим, хто безальтернативно керував усіма справами величезної держави. Звісно, що імператори були різними. Після жіночого домінування у XVIII столітті, після Єкатєріни II, трон посідали чоловіки. Дивакуватий Павєл I надто швидко відійшов від справ у результаті замаху, на чолі якого стояв його старший син Алєксандр I. Спроба начебто ліберальних реформ на початку правління останнього дуже швидко була згорнута на користь релігійного месіанства. Його молодший брат Ніколай I, що правив тридцять років, продовжував експансію імперії та відзначився ще й тим, що був одним з головних ініціаторів придушення угорського повстання у 1848–1849 роках. Кримська війна, що завершилася ганебною поразкою Росії, втратою Севастополя та знищенням на довгі роки Чорноморського флоту, поклала край його правлінню. Старший син, Алєксандр II був радше винятком серед своїх родичів. Низка важливих реформ, що були проведені за його правління, давали шанс імперії на модернізацію країни, але в українській історії час його правління позначено забороною вжитку української мови. Як часто буває, після відносної відлиги настає час репресій та обмежень. Російська імперія сповна відчула зміни за час правління Алєксандра III, а вже Ніколай II став останнім володарем, що привів імперію до свого логічного результату. Хоча після поразки у російсько-японській війні були спроби обмежити владу імператора, але вони були надто млявими. Кожна нація має дозріти до народоправства. І те, що відбувається сьогодні, яскраво свідчить про те, що до демократії росія не дозріла навіть зараз — притому саме тому, що має проблеми з визначення, а що ж таке російська нація?
Найважчим для пояснення елементом у тріаді Уварова є народність. Кого мав на увазі граф? У багатоетнічній імперії, що розкинулася на неозорих просторах, у часи творення цієї концепції проживало чимало народів, більшість з яких не були пов’язані ані спільною мовою, ані однією релігією, ані навіть спільною історією. Впровадження міфу про спільність історії великоросів та малоросів, що брала початок у стародавньому Києві, стало основою формування уявлень про одну народність, що плекала свою самобутність та вірність традиціям під пильним оком імератора і православної церкви. Можна задати просте питання: що було спільного у жителя Полтави та Рязані? Мова – ні. Історія – теж ні. Релігія – так, але хіба на перший погляд. Відміність між церквою в Україні та церквою в Росії була помітною, починаючи від релігійних практик простих людей до архітектури та оздоблення храмів. А якщо до порівняння залучити не Полтаву, а приміром Вінницю чи Луцьк з їхньою мультикультурністю і традиціями самоврядування, що плекалися з часів пізнього середньовіччя, то прірва між українськими та російськими містами буде ще більшою.
Та й сам термін “народність” є доволі розмитим. У тлумачному словнику російської мови Владіміра Даля немає статті “народність”. Натомість пояснювальне слово “народ” Даль визначив так: “Народность — совокупность свойств и быта, отличающих один народ от другого”. Треба було бути сліпим або вже надто заангажованим, аби не бачити різниці між українцями та росіянами. Але як показує практика спостережень, ця сліпота і сьогодні присутня у багатьох, хто живе в Росії.
Віталій Михайловський
Імперія без народу
Анатомія сумнозвісної тріади графа Уварова “православ’я, самодержав’я, народність”
Лише одного разу — після наполеонівських війн та Віденського конгресу у 1815 року — росія спробувала запустити власне націєтворення. Щоправда, це можна було здійснити лише шляхом повалення влади імператора. Група офіцерів, об’єднаних у таємні товариства, скористалася смертю Алєксандра I у грудні 1825 року і підняла повстання. Ще зі шкільної лави у наших головах засіли події на Сенатській площі у Санкт-Петербурзі та повстання Чернігівського полку у Київській губернії. А також прізвища окремих діячів: Пестеля, Рилєєва, Муравйова-Апостола та інших, прозваних декабристами. Але вони були дуже й дуже далекі від народу. Виступ декабристів показав, що росія не готова до революції, натомість влада почала шукати те, що мало би на її думку об’єднати народи великої імперії.
Новий імператор Ніколай I від самого початку свого правління показав, що його влада буде жорстокою. Повстання, що спалахнуло у 1831 році в західній частині імперії, яка від 1815 року називалася Царством Польським, ймовірно показало Ніколаю І та його міністрам, що репресії – це не єдиний засіб управління. Революції і повстання у тогочасній Європі були постійно на слуху. Поза польським повстанням, монархів лякали привиди французької революції та спогад про страту короля Людовика XVI. Потрібно було щось, що згуртувало б народи. У 1833 році граф Сєргєй Уваров, що тоді міністром народної просвіти, запропонував свою знамениту тріаду “православ’я, самодержав’я, народність”, котра мала стати підґрунтям російської тожсамості. Оригінальність цієї концепції вельми сумнівна: це було творче запозичення начебто у німецького філософа Гайнріха Людена (як антитеза до французького гасла “Свобода, рівність, братерство”).
Хай там як, вперше на державному рівні Російська імперія спробувала запропонувати своєму народові щось на кшталт дороговказу — чітку інструкцію для відповіді на питання “хто ми?” З часом тріада Уварова трансформувалася у гасло “За Віру, Царя і Вітчизну”, але її суть та призначення не змінилися. Культивуючи її, імперія прагнула об’єднати народи, що жили в її межах. Що ж, власне, стояло за цим гаслом, яке не пішло в небуття ще й до сьогодні?
На перший погляд, з православ’ям все просто – це віра в Бога. Але у російському варіанті віра перетворюється на приховану або ж явну зброю, оскільки аргументи про канонічність територій та споконвічність церковної єдності надто вже не узгоджуються з історичними реаліями. У XIX столітті Російська імперія десятиліттями воювала на теренах України з уніатами та католиками, ліквідуючи їхні давні структури та репресуючи священиків. А тимчасом імперська історіографія наполегливо створювала та тенденційно підбирала джерела, у яких унійна і католицька церкви були представлені у не надто привабливому світлі. Достатньо подивитися на 35-томне (!) видання джерел з промовистою назвою “Архив Юго-Западной России”, де перша частина “Архиву” містить джерела до історії церкви. Вона є найбільшою серед усіх вісьмох частин і складається аж з 12 томів — коментарії тут зайві. Одним словом, православ’я — і саме у його московському варіанті — було основою імперської ідеології.
Із самодержав’ям, начебто, теж все зрозуміло. До 1917 року імператор у Росії був тим, хто безальтернативно керував усіма справами величезної держави. Звісно, що імператори були різними. Після жіночого домінування у XVIII столітті, після Єкатєріни II, трон посідали чоловіки. Дивакуватий Павєл I надто швидко відійшов від справ у результаті замаху, на чолі якого стояв його старший син Алєксандр I. Спроба начебто ліберальних реформ на початку правління останнього дуже швидко була згорнута на користь релігійного месіанства. Його молодший брат Ніколай I, що правив тридцять років, продовжував експансію імперії та відзначився ще й тим, що був одним з головних ініціаторів придушення угорського повстання у 1848–1849 роках. Кримська війна, що завершилася ганебною поразкою Росії, втратою Севастополя та знищенням на довгі роки Чорноморського флоту, поклала край його правлінню. Старший син, Алєксандр II був радше винятком серед своїх родичів. Низка важливих реформ, що були проведені за його правління, давали шанс імперії на модернізацію країни, але в українській історії час його правління позначено забороною вжитку української мови. Як часто буває, після відносної відлиги настає час репресій та обмежень. Російська імперія сповна відчула зміни за час правління Алєксандра III, а вже Ніколай II став останнім володарем, що привів імперію до свого логічного результату. Хоча після поразки у російсько-японській війні були спроби обмежити владу імператора, але вони були надто млявими. Кожна нація має дозріти до народоправства. І те, що відбувається сьогодні, яскраво свідчить про те, що до демократії росія не дозріла навіть зараз — притому саме тому, що має проблеми з визначення, а що ж таке російська нація?
Найважчим для пояснення елементом у тріаді Уварова є народність. Кого мав на увазі граф? У багатоетнічній імперії, що розкинулася на неозорих просторах, у часи творення цієї концепції проживало чимало народів, більшість з яких не були пов’язані ані спільною мовою, ані однією релігією, ані навіть спільною історією. Впровадження міфу про спільність історії великоросів та малоросів, що брала початок у стародавньому Києві, стало основою формування уявлень про одну народність, що плекала свою самобутність та вірність традиціям під пильним оком імератора і православної церкви. Можна задати просте питання: що було спільного у жителя Полтави та Рязані? Мова – ні. Історія – теж ні. Релігія – так, але хіба на перший погляд. Відміність між церквою в Україні та церквою в Росії була помітною, починаючи від релігійних практик простих людей до архітектури та оздоблення храмів. А якщо до порівняння залучити не Полтаву, а приміром Вінницю чи Луцьк з їхньою мультикультурністю і традиціями самоврядування, що плекалися з часів пізнього середньовіччя, то прірва між українськими та російськими містами буде ще більшою.
Та й сам термін “народність” є доволі розмитим. У тлумачному словнику російської мови Владіміра Даля немає статті “народність”. Натомість пояснювальне слово “народ” Даль визначив так: “Народность — совокупность свойств и быта, отличающих один народ от другого”. Треба було бути сліпим або вже надто заангажованим, аби не бачити різниці між українцями та росіянами. Але як показує практика спостережень, ця сліпота і сьогодні присутня у багатьох, хто живе в Росії.
Віталій Михайловський
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.