Статус: Офлайн
Реєстрація: 23.09.2010
Повідом.: 916
Реєстрація: 23.09.2010
Повідом.: 916
27.08.14 вторжение войск РФ
- Автор теми CAXAP
- Дата створення
Re: 27.08.14 вторжение войск РФ
Кінець російського блефу
Про технологічний вимір російсько-української війни
Поточну російсько-українську війну в західному експертному середовищі вже порівнюють з Шестиденною війною 1967 року, арабо-ізраїльською війною 1973 року або з війною у Перській затоці у 1990-1991 роках. В усіх цих випадках йшлося про зіткнення концептуальних підходів, способів військового мислення і технологій Заходу і Сходу.
Напевно, російсько-українська війна призведе до змін у сприйнятті світом російських збройних сил і їхнього оснащення. Йдеться не лише про інформаційно-пропагандистський, а й про технологічний вимір цієї війни, особливістю якої стала висока насиченість бойових дій в усіх доменах. Отже, щодня ЗСУ і українська розвідка мають справу з технологічними новинками Росії, здобуття яких є одним із пріоритетних завдань.
За час бойових дій ЗСУ вже захопили велику кількість російських озброєнь і військової техніки (ОВТ). Детальне вивчення трофеїв фахівцями матиме значення для підвищення рівня безпеки як для самої України, так і для НАТО в цілому, адже дозволить отримати цінні дані щодо реальних тактичних, оперативних і стратегічних можливостей збройних сил країни-агресора.
Об’єктивна оцінка російських ОВТ сприятиме розробці ефективних прийомів протидії, ураження і нейтралізації загроз, а також завдати країні-агресору іміджевих втрат в очах потенційних іноземних користувачів та покупців російських ОВТ і власних військових.
Своєю чергою, це становитиме один з ключових елементів психологічного тиску на агресора, коли західні ЗМІ раптом оприлюднюють надто транспарентну інформацію щодо можливостей російської зброї. Насамкінець, це негативно вплине і на самих російських вояків. Досвід війни проти України вже поставив під сумнів захищеність російської техніки на полі бою, в умовах насиченості бойових порядків оборонців мобільними протитанковими засобами.
За оцінкою польського експерта Яцека Раубо, з якою важко не погодитися, усі озброєння та військова техніка (ОВТ), які російська армія сьогодні використовує проти України, перетворюються на товар ризикованої групи, послаблюючи тим самим весь наратив кремлівської стратегічної комунікації, який домінував до цього часу. Оскільки торгівля зброєю становить важливий елемент політичного впливу Москви на потенційних клієнтів, оприлюднення справжніх, а не завищених, як зазвичай, характеристик озброєнь і особливо його недоліків сприятиме зменшенню конкурентоспроможності російського продукту на міжнародному ринку та зменшенню надходжень від продажу ОВТ до бюджету РФ.
Особливо чутливим для Кремля може бути отримання Заходом від України інформації щодо перебігу бойових дій та цілісної, а не фрагментарної картини оснащення і бойового використання російських військ.
Вивчення бойового досвіду і напрацювань російсько-української війни дозволить визначити вразливі пункти російської техніки та зрозуміти методику її використання і російські підходи ведення бойових дій в цілому. Завдяки зусиллям української розвідки, в умовах поточної війни багато чого з російського озброєння стало можливим оглянути і перевірити в реальних умовах.
Для країни-агресора це означатиме чергові великі збитки, зокрема іміджеві. Адже росія довгий час вперто і цілеспрямовано намагалася позиціювати себе в якості країни, цілком сучасної у військовому плані. Москва системно демонструвала це трьома шляхами, як-от:
- Військові маневри і паради, що дозволяли російській пропаганді створювати назовні образ ефективного війська РФ, що постійно перебуває у високій бойовій готовності і має на озброєнні нові сучасні види ОВТ.
- Участь в обмежених військових конфліктах, зокрема, в Сирії, де Москва всіляко демонструвала можливості нових видів ОВТ.
- Створення у ЗМІ явно завищеного і спрямованого на західну аудиторію образу новинок російських ОВТ і «революційних» військових технологій.
За великим рахунком, це був блеф. Прикметно, що в ньому брав участь навіть особисто Путін, який демонстрував світу «мультики» з атомними ракетами, які насправді існують лише на папері. Варто згадати низку пропагандистських повідомлень стосовно ролі нових танків «переламного проекту» Т-14 «Армата» або «перспективних винищувачів 5-го покоління» Су-57. Все це насправді було елементом тиску на Захід.
Насправді ж йшлося про недоведені проекти, вартість яких виявилася не по зубах російській промисловості. Наразі про Т-14 і Су-57 вже не згадують, а основні зусилля ВПК РФ спрямовані на модернізацію танків попереднього покоління T-90/T-80 або T-72, а також продовження випуску літаків 4-го покоління Су-35. Це відзначали у своїх оцінках українські експерти Валентин Бадрак та Сергій Згурець. Усі зазначені російські ОВТ сьогодні успішно знищуються захисниками України.
Москва також постійно робила наголос на використанні технологічної переваги в якості фактора, що дозволяє російській армії діяти на випередження. Це мало переконати НАТО і будь-кого у безсенсовності навіть спроб, у випадку конфлікту, протистояти масованій танковій навалі росіян.
Слід визнати, що багатопланова медійна і пропагандистська активність Кремля щодо створення на зовні іміджу власної потуги до останнього часу мала успіх і впливала на суспільну думку. Масовий читач бачив багатократно повторювані у неспеціалізованих ЗМІ повідомлення про нібито технологічну перевагу Росії, її інноваційність та здатності забезпечити власне військо сучасними видами озброєнь.
Західну аудиторію переконували у «непереможності російської зброї», притому безвідносно до її бойової ефективності, а також реального відсотку нових ОВТ на озброєнні. На меті стояло завдання вплинути на спосіб мислення військово-політичного керівництва НАТО. Водночас росіяни всіляко принижували тактико-технічні характеристики (ТТХ) західних аналогів, розповсюджували фейки про ніби-то неготовність Заходу до реальної війни тощо.
Реальність виявилася іншою – особливо з початком відкритої агресії РФ проти України і гучним провалом путінського бліцкригу. Великі втрати і неспроможність — попри чисельну перевагу! - домінувати у повітряному просторі України демонструють світу реальний стан російської авіації і брак новітніх озброєнь. Тоді як західні країни активно посилюють свою авіацію новими літаками F-35 в кількостях, недосяжних для росіян. Навіть запланована передача Україні країнами НАТО кількох десятків літаків МіГ-29, що були у користуванні, створює для ВПС РФ величезну проблему.
За експертними оцінками, останні здобутки української сторони матимуть неабияке значення з точки зору науково-технічної розвідки (НТР). З огляду на масштаб бойових дій в Україні і російські втрати у техніці, не можна виключати, що західні партнери вже мають доступ до захоплених ЗСУ російських систем озброєння.
Взагалі-то подібна практика є нормальною для партнерських спецслужб. Так, у 1967 році ізраїльський спецназ захопив у Єгипті ЗРК радянського виробництва С-75 «Волхов» разом з РЛС управління, які передали США. У 1988 році американська розвідка в рамках таємної операції Спеціальних сил отримала захоплений повстанцями у Чаді ударний вертоліт радянського виробництва Мі-25 (експортна версія Мі-24). А у травні 2020 року в Лівії урядовими силами було захоплено самохідний зенітний ракетно-гарматний комплекс (ЗРГК) «Панцир-С1Е» (експортна версія), який передали США.
За оцінкою польського ресурсу Defence-24, масштаб подібних операцій, що ймовірно проводяться Заходом спільно з українською розвідкою, є набагато більшим. Зрозуміло, що це відбувається виключно таємно і про реальні справи світова спільнота довідається не раніше закінчення російсько-української війни.
Кожний екземпляр захопленої ворожої техніки, навіть пошкодженої або знищеної, для фахівців НТР має значення. Це без перебільшення цінні активи української розвідки, що дозволять детально вивчити захоплені конструкції, цікаві для західних партнерів з точки зору виявлення технологічних особливостей, сильних і слабких сторін російської техніки.
Особливу увагу НТР приділяє електронним приладам, у т.ч. системам зв’язку. Адже навіть вивчення уламків літаків, ракет і дронів дозволяє фахівцям отримати багато цінної інформації. З огляду на масштаби боїв в Україні і втрат агресора, він далеко не завжди встигає запобігти потраплянню в руки ЗСУ найбільш цінної техніки, часто у майже неушкодженому вигляді.
Серед трофеїв, захоплених ЗСУ протягом першого тижня боїв, дійсно є багато цікавих для розвідки зразків російських ОВТ. Одних лише гарматно-ракетних зенітних комплексів «Панцир-С1» у боєздатному стані ЗСУ захопили щонайменше 3 одиниці (не рахуючи знищених). До них можна додати щонайменше два захоплених після вимушеної посадки штурмових вертольоти Ка-52 «Алігатор», кілька ЗРК «Тор-М2», «Бук», «Оса» та «Оса-АКМ», ВВС-1 «Буратіно», модернізовані танки Т-72Б3, Т-80БВМ і Т-90А, БТР-82А, бронеавтомобілі «Тигр», «Рись», машини управління (разом із системами зв’язку і програмного забезпечення), величезну кількість і номенклатуру стрілецької зброї нових зразків, боєприпасів усіх калібрів тощо.
Ймовірно, найбільш цінні трофеї надовго залишаться «по за кадром» -крилаті і аеробалістичні ракети, що не вибухнули (або їх уламки), елементи бронезахисту, систем РЕБ, шифратори і дешифратори тощо). Не менше значення мають матеріали власних спостережень української розвідки, допитів військовополонених, а також затриманих російських шпигунів і диверсантів.
На думку Яцека Раубо, може статися так, що українська розвідка зможе розрахуватися з відсотками за будь-яку поточну спеціальну підтримку Заходу. Тому на Заході з повагою ставляться до зусиль українських розвідників і військових, завдяки чому Кремль буде позбавлено можливості загрожувати іншим країнам.
...а ось таке російське "вундерваффе" помітили у Олешках на Херсонщині 22 березня 2022 року.
Автор: Володимир Заблоцький, «Український тиждень»
Кінець російського блефу
Про технологічний вимір російсько-української війни
Поточну російсько-українську війну в західному експертному середовищі вже порівнюють з Шестиденною війною 1967 року, арабо-ізраїльською війною 1973 року або з війною у Перській затоці у 1990-1991 роках. В усіх цих випадках йшлося про зіткнення концептуальних підходів, способів військового мислення і технологій Заходу і Сходу.
Напевно, російсько-українська війна призведе до змін у сприйнятті світом російських збройних сил і їхнього оснащення. Йдеться не лише про інформаційно-пропагандистський, а й про технологічний вимір цієї війни, особливістю якої стала висока насиченість бойових дій в усіх доменах. Отже, щодня ЗСУ і українська розвідка мають справу з технологічними новинками Росії, здобуття яких є одним із пріоритетних завдань.
За час бойових дій ЗСУ вже захопили велику кількість російських озброєнь і військової техніки (ОВТ). Детальне вивчення трофеїв фахівцями матиме значення для підвищення рівня безпеки як для самої України, так і для НАТО в цілому, адже дозволить отримати цінні дані щодо реальних тактичних, оперативних і стратегічних можливостей збройних сил країни-агресора.
Об’єктивна оцінка російських ОВТ сприятиме розробці ефективних прийомів протидії, ураження і нейтралізації загроз, а також завдати країні-агресору іміджевих втрат в очах потенційних іноземних користувачів та покупців російських ОВТ і власних військових.
Своєю чергою, це становитиме один з ключових елементів психологічного тиску на агресора, коли західні ЗМІ раптом оприлюднюють надто транспарентну інформацію щодо можливостей російської зброї. Насамкінець, це негативно вплине і на самих російських вояків. Досвід війни проти України вже поставив під сумнів захищеність російської техніки на полі бою, в умовах насиченості бойових порядків оборонців мобільними протитанковими засобами.
За оцінкою польського експерта Яцека Раубо, з якою важко не погодитися, усі озброєння та військова техніка (ОВТ), які російська армія сьогодні використовує проти України, перетворюються на товар ризикованої групи, послаблюючи тим самим весь наратив кремлівської стратегічної комунікації, який домінував до цього часу. Оскільки торгівля зброєю становить важливий елемент політичного впливу Москви на потенційних клієнтів, оприлюднення справжніх, а не завищених, як зазвичай, характеристик озброєнь і особливо його недоліків сприятиме зменшенню конкурентоспроможності російського продукту на міжнародному ринку та зменшенню надходжень від продажу ОВТ до бюджету РФ.
Особливо чутливим для Кремля може бути отримання Заходом від України інформації щодо перебігу бойових дій та цілісної, а не фрагментарної картини оснащення і бойового використання російських військ.
Вивчення бойового досвіду і напрацювань російсько-української війни дозволить визначити вразливі пункти російської техніки та зрозуміти методику її використання і російські підходи ведення бойових дій в цілому. Завдяки зусиллям української розвідки, в умовах поточної війни багато чого з російського озброєння стало можливим оглянути і перевірити в реальних умовах.
Для країни-агресора це означатиме чергові великі збитки, зокрема іміджеві. Адже росія довгий час вперто і цілеспрямовано намагалася позиціювати себе в якості країни, цілком сучасної у військовому плані. Москва системно демонструвала це трьома шляхами, як-от:
- Військові маневри і паради, що дозволяли російській пропаганді створювати назовні образ ефективного війська РФ, що постійно перебуває у високій бойовій готовності і має на озброєнні нові сучасні види ОВТ.
- Участь в обмежених військових конфліктах, зокрема, в Сирії, де Москва всіляко демонструвала можливості нових видів ОВТ.
- Створення у ЗМІ явно завищеного і спрямованого на західну аудиторію образу новинок російських ОВТ і «революційних» військових технологій.
За великим рахунком, це був блеф. Прикметно, що в ньому брав участь навіть особисто Путін, який демонстрував світу «мультики» з атомними ракетами, які насправді існують лише на папері. Варто згадати низку пропагандистських повідомлень стосовно ролі нових танків «переламного проекту» Т-14 «Армата» або «перспективних винищувачів 5-го покоління» Су-57. Все це насправді було елементом тиску на Захід.
Насправді ж йшлося про недоведені проекти, вартість яких виявилася не по зубах російській промисловості. Наразі про Т-14 і Су-57 вже не згадують, а основні зусилля ВПК РФ спрямовані на модернізацію танків попереднього покоління T-90/T-80 або T-72, а також продовження випуску літаків 4-го покоління Су-35. Це відзначали у своїх оцінках українські експерти Валентин Бадрак та Сергій Згурець. Усі зазначені російські ОВТ сьогодні успішно знищуються захисниками України.
Москва також постійно робила наголос на використанні технологічної переваги в якості фактора, що дозволяє російській армії діяти на випередження. Це мало переконати НАТО і будь-кого у безсенсовності навіть спроб, у випадку конфлікту, протистояти масованій танковій навалі росіян.
Слід визнати, що багатопланова медійна і пропагандистська активність Кремля щодо створення на зовні іміджу власної потуги до останнього часу мала успіх і впливала на суспільну думку. Масовий читач бачив багатократно повторювані у неспеціалізованих ЗМІ повідомлення про нібито технологічну перевагу Росії, її інноваційність та здатності забезпечити власне військо сучасними видами озброєнь.
Західну аудиторію переконували у «непереможності російської зброї», притому безвідносно до її бойової ефективності, а також реального відсотку нових ОВТ на озброєнні. На меті стояло завдання вплинути на спосіб мислення військово-політичного керівництва НАТО. Водночас росіяни всіляко принижували тактико-технічні характеристики (ТТХ) західних аналогів, розповсюджували фейки про ніби-то неготовність Заходу до реальної війни тощо.
Реальність виявилася іншою – особливо з початком відкритої агресії РФ проти України і гучним провалом путінського бліцкригу. Великі втрати і неспроможність — попри чисельну перевагу! - домінувати у повітряному просторі України демонструють світу реальний стан російської авіації і брак новітніх озброєнь. Тоді як західні країни активно посилюють свою авіацію новими літаками F-35 в кількостях, недосяжних для росіян. Навіть запланована передача Україні країнами НАТО кількох десятків літаків МіГ-29, що були у користуванні, створює для ВПС РФ величезну проблему.
За експертними оцінками, останні здобутки української сторони матимуть неабияке значення з точки зору науково-технічної розвідки (НТР). З огляду на масштаб бойових дій в Україні і російські втрати у техніці, не можна виключати, що західні партнери вже мають доступ до захоплених ЗСУ російських систем озброєння.
Взагалі-то подібна практика є нормальною для партнерських спецслужб. Так, у 1967 році ізраїльський спецназ захопив у Єгипті ЗРК радянського виробництва С-75 «Волхов» разом з РЛС управління, які передали США. У 1988 році американська розвідка в рамках таємної операції Спеціальних сил отримала захоплений повстанцями у Чаді ударний вертоліт радянського виробництва Мі-25 (експортна версія Мі-24). А у травні 2020 року в Лівії урядовими силами було захоплено самохідний зенітний ракетно-гарматний комплекс (ЗРГК) «Панцир-С1Е» (експортна версія), який передали США.
За оцінкою польського ресурсу Defence-24, масштаб подібних операцій, що ймовірно проводяться Заходом спільно з українською розвідкою, є набагато більшим. Зрозуміло, що це відбувається виключно таємно і про реальні справи світова спільнота довідається не раніше закінчення російсько-української війни.
Кожний екземпляр захопленої ворожої техніки, навіть пошкодженої або знищеної, для фахівців НТР має значення. Це без перебільшення цінні активи української розвідки, що дозволять детально вивчити захоплені конструкції, цікаві для західних партнерів з точки зору виявлення технологічних особливостей, сильних і слабких сторін російської техніки.
Особливу увагу НТР приділяє електронним приладам, у т.ч. системам зв’язку. Адже навіть вивчення уламків літаків, ракет і дронів дозволяє фахівцям отримати багато цінної інформації. З огляду на масштаби боїв в Україні і втрат агресора, він далеко не завжди встигає запобігти потраплянню в руки ЗСУ найбільш цінної техніки, часто у майже неушкодженому вигляді.
Серед трофеїв, захоплених ЗСУ протягом першого тижня боїв, дійсно є багато цікавих для розвідки зразків російських ОВТ. Одних лише гарматно-ракетних зенітних комплексів «Панцир-С1» у боєздатному стані ЗСУ захопили щонайменше 3 одиниці (не рахуючи знищених). До них можна додати щонайменше два захоплених після вимушеної посадки штурмових вертольоти Ка-52 «Алігатор», кілька ЗРК «Тор-М2», «Бук», «Оса» та «Оса-АКМ», ВВС-1 «Буратіно», модернізовані танки Т-72Б3, Т-80БВМ і Т-90А, БТР-82А, бронеавтомобілі «Тигр», «Рись», машини управління (разом із системами зв’язку і програмного забезпечення), величезну кількість і номенклатуру стрілецької зброї нових зразків, боєприпасів усіх калібрів тощо.
Ймовірно, найбільш цінні трофеї надовго залишаться «по за кадром» -крилаті і аеробалістичні ракети, що не вибухнули (або їх уламки), елементи бронезахисту, систем РЕБ, шифратори і дешифратори тощо). Не менше значення мають матеріали власних спостережень української розвідки, допитів військовополонених, а також затриманих російських шпигунів і диверсантів.
На думку Яцека Раубо, може статися так, що українська розвідка зможе розрахуватися з відсотками за будь-яку поточну спеціальну підтримку Заходу. Тому на Заході з повагою ставляться до зусиль українських розвідників і військових, завдяки чому Кремль буде позбавлено можливості загрожувати іншим країнам.
...а ось таке російське "вундерваффе" помітили у Олешках на Херсонщині 22 березня 2022 року.
Автор: Володимир Заблоцький, «Український тиждень»
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Re: 27.08.14 вторжение войск РФ
Херсонське диво
Фото Суспільне Херсон.
В чому причина героїзму мешканців цього південного міста
Нещодавно ми всі стали свідками неймовірного героїзму херсонців, які вийшли на багатотисячний мітинг проти озброєних окупантів. Тож коли 6 березня 2022 року Херсону присвоїли звання міста-героя, на всю країну не знайшлося, напевно, жодного незгодного з таким рішенням. Але будемо чесні: для багатьох з нас ці події стали неабиякою несподіванкою, адже Південь давно і небезпідставно мав репутацію вельми проросійського краю.
Я, до речі, сама з Херсону. 1992 року, коли мій батько віддавав мене у дитячий садок, його питали: «В какую группу? В украинскую или в нормальную?». Тато обрав українську. 1995 року мене віддавали до школи – до гімназії, яка нещодавно постраждала від обстрілів. Сусіди питали: «Зачем так далеко? Вот же рядом школа — русская, хорошая». Але пройшло 30 років і ось вже місто рясніє жовто-блакитними стягами і гучно заявляє на весь світ: “Херсон — це Україна!”
Зізнаюсь, була подивована і я. Херсон дійсно виглядав сонним містом, зеленим і сонячним влітку та в перший місяць осені, з вітрами та дощами на Новий рік. Вічно в тіні Миколаєва та Одеси, з поширеними проросійськими та прорадянськими настроями. Здавалося, формування осередку української влади після анексії Криму дасть місту поштовх. Але – ні. На залізничний вокзал стало приходити менше потягів і якщо хтось від цього виграв, то це перевізники до курортних містечок на узбережжі Чорного та Азовського морів.
Лєнін на центральній площі впав у Херсоні 22 лютого 2014 року. Однак, декомунізація топонімів пройшла за принципом «все як до більшовиків». Одна з центральних вулиць — імені Карла Маркса - стала Потьомкінською, вулиця Декабристів — Рішельєвською. Формально йшлося про повернення історичних назв, а фактично – це було знущання над українською історією і пам’яттю, заміна комуністичних маркерів на імперські. А вулицю Суворова – приємний бульвар із кафе та магазинами – взагалі чіпати не стали. Нейтральна ж бо назва.
Втім, шукаючи пояснення нещодавньому “херсонському диву” на нашій площі Свободи, де замість знищеного Лєніна на прикрашеному вишиванкою постаменті стоїть флагшток з прапором України, я пригадую чимало дивовижних дрібниць. Дрібниць, які змушували мене радіти за своє місто, пишатись ним.
Таких деталей чимало. Учасник Євромайдану Володимир Миколаєнко, обраний мером Херсону у 2015 році. Проукраїнські журналісти. Проукраїнська культурна спільнота. Маса відвідувачів на історичному фестивалі. Імена педагога Олександра Русова та генерала Олексія Алмазова серед місцевих топонімів. А ще – уроки мужності в школах. 148 загиблих героїв АТО (станом на квітень 2020). Волонтерський намет на тій таки площі Свободи. Проукраїнські депутати міської ради. Навіть стильні кав’ярні зі смачним еспрессо і ті, здається, були простором нової України. І, до речі, моя рідна українська гімназія стала ошатнішою. Не настільки, як російськомовна школа біля мого дому, але все ж.
Нині я мешкаю у Києві, який в ці дні також демонструє героїзм, масштабів котрого ми ще здатні осягнути. Переглядаючи відео із центральних вулиць Херсона, намагаючись роздивитись знайомі обличчя, я чую «Это Херсон, детка! путин – ***ло!» від оператора і «Слава Україні! Героям слава! Смерть ворогам! Херсон це Україна» від натовпу. І в цих вигуках мені чується відлуння минулого — і місцевого, і національного. Козаччина та Олешківська січ. Опір УПА і дисидентів. Так, зросійщення. Мельпомена Таврії. Згуртованість часів Революції Гідності і весни 2014 року. В цих сміливих вигуках я чує і здоровий страх — не той, що паралізує, а той, що спонукає до дій.
А ще на цих відеозаписах, зроблених на смартфони, проглядає візія майбутнього. Херсон – це більше не сіра зона, загублена у межичассі, а частина вільної незалежної процвітаючої України. Херсон – місто сміливців, а не апатичного “населения”. Це місто тих, хто розуміє, що Україна – це не про партійні прапори і взагалі не про “політику”, а про СВОЄ у найширшому значенні свого слова. Про ідентичність, про свій дім та майно, про свої щоденні звички, про можливості, якими ми звикли користуватись, про плани на майбутнє і все-все інше, що складає наше життя. І усвідомлена потреба захистити все це від руйнування справді здатна народжувати дива.
Автор: Тетяна Водотика, «Український тиждень»
Херсонське диво
Фото Суспільне Херсон.
В чому причина героїзму мешканців цього південного міста
Нещодавно ми всі стали свідками неймовірного героїзму херсонців, які вийшли на багатотисячний мітинг проти озброєних окупантів. Тож коли 6 березня 2022 року Херсону присвоїли звання міста-героя, на всю країну не знайшлося, напевно, жодного незгодного з таким рішенням. Але будемо чесні: для багатьох з нас ці події стали неабиякою несподіванкою, адже Південь давно і небезпідставно мав репутацію вельми проросійського краю.
Я, до речі, сама з Херсону. 1992 року, коли мій батько віддавав мене у дитячий садок, його питали: «В какую группу? В украинскую или в нормальную?». Тато обрав українську. 1995 року мене віддавали до школи – до гімназії, яка нещодавно постраждала від обстрілів. Сусіди питали: «Зачем так далеко? Вот же рядом школа — русская, хорошая». Але пройшло 30 років і ось вже місто рясніє жовто-блакитними стягами і гучно заявляє на весь світ: “Херсон — це Україна!”
Зізнаюсь, була подивована і я. Херсон дійсно виглядав сонним містом, зеленим і сонячним влітку та в перший місяць осені, з вітрами та дощами на Новий рік. Вічно в тіні Миколаєва та Одеси, з поширеними проросійськими та прорадянськими настроями. Здавалося, формування осередку української влади після анексії Криму дасть місту поштовх. Але – ні. На залізничний вокзал стало приходити менше потягів і якщо хтось від цього виграв, то це перевізники до курортних містечок на узбережжі Чорного та Азовського морів.
Лєнін на центральній площі впав у Херсоні 22 лютого 2014 року. Однак, декомунізація топонімів пройшла за принципом «все як до більшовиків». Одна з центральних вулиць — імені Карла Маркса - стала Потьомкінською, вулиця Декабристів — Рішельєвською. Формально йшлося про повернення історичних назв, а фактично – це було знущання над українською історією і пам’яттю, заміна комуністичних маркерів на імперські. А вулицю Суворова – приємний бульвар із кафе та магазинами – взагалі чіпати не стали. Нейтральна ж бо назва.
Втім, шукаючи пояснення нещодавньому “херсонському диву” на нашій площі Свободи, де замість знищеного Лєніна на прикрашеному вишиванкою постаменті стоїть флагшток з прапором України, я пригадую чимало дивовижних дрібниць. Дрібниць, які змушували мене радіти за своє місто, пишатись ним.
Таких деталей чимало. Учасник Євромайдану Володимир Миколаєнко, обраний мером Херсону у 2015 році. Проукраїнські журналісти. Проукраїнська культурна спільнота. Маса відвідувачів на історичному фестивалі. Імена педагога Олександра Русова та генерала Олексія Алмазова серед місцевих топонімів. А ще – уроки мужності в школах. 148 загиблих героїв АТО (станом на квітень 2020). Волонтерський намет на тій таки площі Свободи. Проукраїнські депутати міської ради. Навіть стильні кав’ярні зі смачним еспрессо і ті, здається, були простором нової України. І, до речі, моя рідна українська гімназія стала ошатнішою. Не настільки, як російськомовна школа біля мого дому, але все ж.
Нині я мешкаю у Києві, який в ці дні також демонструє героїзм, масштабів котрого ми ще здатні осягнути. Переглядаючи відео із центральних вулиць Херсона, намагаючись роздивитись знайомі обличчя, я чую «Это Херсон, детка! путин – ***ло!» від оператора і «Слава Україні! Героям слава! Смерть ворогам! Херсон це Україна» від натовпу. І в цих вигуках мені чується відлуння минулого — і місцевого, і національного. Козаччина та Олешківська січ. Опір УПА і дисидентів. Так, зросійщення. Мельпомена Таврії. Згуртованість часів Революції Гідності і весни 2014 року. В цих сміливих вигуках я чує і здоровий страх — не той, що паралізує, а той, що спонукає до дій.
А ще на цих відеозаписах, зроблених на смартфони, проглядає візія майбутнього. Херсон – це більше не сіра зона, загублена у межичассі, а частина вільної незалежної процвітаючої України. Херсон – місто сміливців, а не апатичного “населения”. Це місто тих, хто розуміє, що Україна – це не про партійні прапори і взагалі не про “політику”, а про СВОЄ у найширшому значенні свого слова. Про ідентичність, про свій дім та майно, про свої щоденні звички, про можливості, якими ми звикли користуватись, про плани на майбутнє і все-все інше, що складає наше життя. І усвідомлена потреба захистити все це від руйнування справді здатна народжувати дива.
Автор: Тетяна Водотика, «Український тиждень»
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Re: 27.08.14 вторжение войск РФ
Київський урок 1918 року
Дещо про мову та будівничих "іншої Росії"
Літо 1918 року було у Києві дивним. Місто несподівано перетворилося з розбурханого за останній рік центру боротьби за владу на оазу спокою. Видавалося, що залишилися в минулому постріли, сліди яких можна було побачити на будинках та спорудах, а натовпи галасливих військових, за прихильність яких змагалися Центральна Рада, штаб Київського військового округу та різні політичні партії, серед яких виділялися нахабністю більшовики, кудись зникли. У місті був порядок. Справно працювали, майже як до війни, усі міські заклади. У кафе та ресторанах було повно відвідувачів, а за квиток до театру чи опери треба було позмагатися. Адже коли ще буде змога побачити наживо видатних столичних зірок зі перших імперських столиць?
Київ, куди до війни здебільшого стікалися паломники до лаврських святих та купці на контракти, які укладалися на Подолі, несподівано став неофіційною столицею імперії. Столицею не політичною, а культурною. Люди, що не погодилися з існуванням більшовицької влади у Петрограді та Москві, втомлені війною, репресіями та червоним терором, шукали прихистку у зрозумілому для них Києві. Адже тут було те, що вони знали з дитинства, зі своїх підручників історії, на сторінках яких починалася історія імперії. Тут більшість мешканців говорила російською. Трішки не так як у них, на півночі: м’яко, не акаючи і дивно, як на їхні вуха, вимовляючи “г”. У тутешній мові були чужі слова, що походили з малоросійської говірки та польської мови. Тут жило багато євреїв. Але для втікачів це було їхнє місто. Читаючи роман киянина Міхаіла Булкакова “Біла гвардія” інших думок про те, що це було за місто у 1918 році, у мене не було.
Тимчасом Київ вже другий рік був столицею України – проєкту, який несподівано для кількох європейських імперій постав навесні 1917 року. Центральна Рада прагнула організувати державне життя в умовах війни, революції та цілковитого нерозуміння мешканців міста, де вони опинилися і кому сьогодні належить влада. Українська делегація підписала на початку 1918 року Брестську угоду з центральними країнами – Німеччиною та Австро-Угорщиною. Німецькі та австрійські війська дуже швидко встановили владу, а згодом, 29 квітня 1918 року, сприяли державному перевороту на чолі з колишнім імперським генералом Павлом Скоропадським. Новий формат влади у вигляді Української Держави та німецька присутність у місті дуже швидко призвели до того, що усім здалося – ось нарешті омріяний спокій та стабільність. Чимала кількість втікачів з Радянської Росії — хто мав таку можливість і кого нова більшовицька влада вважала своїми класовими ворогами — переїхала до Києва. Чому саме сюди? Бо ж тут, як вони думали, усе наше: наша мова, наша віра, наша культура. А Україна, Гетьман — це ж, мовляв, несерйозно. Пригадується гнівна тирада старшого Турбіна, персонажа тої таки “Білої гвардії”:
“******* он, — с ненавистью продолжат Турбин, — ведь он же сам не говорит на этом проклятом языке! А? Я позавчера спрашиваю эту каналью, доктора Курицького, он, изволите ли видеть, разучился говорить по-русски с ноября прошлого года. Был Курицкий, а стал Курицький... Так вот спрашиваю: как по-украински «кот»? Он отвечает: «Кит». Спрашиваю: «А как кит?» А он остановился, вытаращил глаза и молчит. И теперь не кланяется.
Николка с треском захохотал и сказал:
—Слова «кит» у них не может быть, потому что на Украине не водятся киты, а в России всего много. В Белом море киты есть...”
За подібними жартами проглядало цілковите несприйняття українського та возвеличування усього російського. А зовні, якщо дивитися навіть з перспективи сьогодення, все ж виглядало для українського проєкту добре. Була держава, яку очолював гетьман, були свої гроші, армія, флот, наукові та культурні установи, що мали амбітні плани.
Ці плани дуже швидко пішли в небуття, як і сама українська держава під будь-якою владою. Більшовики перемогли і від 1921 року іншої влади, ніж більшовицька, у Києві не було аж до осені 1941 року, коли німецькі війська знову прийшли до міста. Вже без мирної угоди і без жодних намірів відроджувати Україну на політичній карті Європи. Повернення радянської влади до Києва перед черговою річницею головного свята “країни Рад” у 1943 році було здійснено ціною сотень тисяч жертв. Від того часу Київ аж до 1991 року продовжував бути столицею Радянської України. Як видно навіть з радянських фото, кінохронік та художніх фільмів, принаймні до кінця 1960-х років місто зовні виглядало українським. Назви магазинів, установ та радянські пропагандитські гасла були україномовними. Але споглядаючи все це, чомусь не полишало відчуття, що це лише правильна обгортка. І тут постає просте питання: а коли ж Київ був справді українським?
На початку нашої незалежності у Києві довго переказували спостереження старого діаспорянина, який із сумом зауважив, що місто виглядає начебто під українською окупацією. На питання чому він так вважає, він просто пояснював логіку свого спостереження. Прапори над урядовими та адміністративними будинками українські, таблички цих установ написані українською, гроші українські, але от люди здебільшого говорять російською. Чи ця історія є правдивою? Я не знаю. Але від таких проникливих спостережень стає сумно. Київ упродовж останніх 30 років надто повільно ставав українським. Можна наводити сотні прикладів, чому так сталося і чому так є. Я наведу лише один. Минулого року, у лютому 2021-го, я розпочав черговий семестр викладання. Нові першокурсники, 17-18-річні юнаки та юнки, заповнили аудиторію. На першій лекції я завжди знайомлюся зі студентами. Мене цікавить, звідки вони і чому вирішили вивчати історію у Києві. Коли дійшла черга до одного київського студента з типовим українським прізвищем, що завершується на –енко, він почав говорити російською. На моє зауваження, що мова нашої спільної роботи українська, він ледве зміг сформолювати просте речення українською. І це у 2021 році, після 11 років навчання у київській школі та ЗНО з української для вступу! Як це можливо?
Видається, що можливо. Російська мова в Україні почувалася і почувається так, начебто у 1991-му нічого не змінилося. Навіть ті цілком зрозумілі обмеження, що були введені з 2014 року, не надто сильно виправили ситуацію. Виглядає так, що уроки українізації у 1920-х були більш ефективними, ніж занадто м’яка та легковажна мовна та культурна політика у незалежній Україні. Вкотре забувається, що однією з головних причин подій 2014 року – окупації Криму та частини Донецької та Луганської областей — що активно роздмухувалися у російській пропаганді, була мова. Росії не подобалася і не подобається українська мова. На глибинному ментальному рівні вони сприймають її, як зіпсовану російська, яку потрібно виправити. А виправити її можна лише забороною. Це ми вже проходили не раз у нашій історії. Достатньо ще раз перечити думки “корінних” киян на сторінках роману Булгакова.
Голоси “правильних росіян”, що почали знову з’являтися у нашому інформаційному просторі з мріями про Київ як центр “правильного русского мира” є вкрай небезпечними. Я давно, ще з середини 2000-х, для кращого розуміння того, що діється в Росії, читав російські новинарні сайті. Серед них “Эхо Москви” було одним з основних. Серед розмаїття думок, що було однією з основних переваг цього медіа, були ті, що начебто відображали ліберальну та “нормальну” Росію. Латиніна, Вєнєдіктов, Орехъ та інші демонстрували читачам та слухачам свою обізнаність чи не в усіх проблемах світу, втаємниченість у думку самого царя та його холопів, але щось було таке, що не дозволяло мені приймати їхні базікання та писання. Йдеться про їхню зверхність. Зверхність до інших відчувалася у словах, інтонації, і навіть тоді, коли слухати їх було несила, особливо від 2014 року. Вони досьогодні продовжували дивитися на нас — та й на весь світ – згори. Можна пригадати їхні шмарклі під час вже нечастих візитів до Києва після окупації Криму і початку бойових дій в Луганській та Донецькій областях. Навіть їхні виступи, що мали би засвідчити співчуття та розуміння стану справ в Україні, були гнилими і зверхніми.
І ці люди зараз хочуть зробити з Києва центр власного “русского мира”. Ні, у вас є своя країна, свій народ — там його і будуйте. Пригадується, як 2014 року проукраїнські західні інтелектуали та журналісти, такі як Тімоті Снайдер, наполегливо радили нам розвивати українську версію російської мови в Києві. Ну це ж, мовляв, так само, як англійська у США, Канаді, Австралії чи Новій Зеландії — чому ви цього не робите? Судячи з усього, і вони, і ми самі погано засвоїли уроки 1918 року.
Віталій Михайловський
Київський урок 1918 року
Дещо про мову та будівничих "іншої Росії"
Літо 1918 року було у Києві дивним. Місто несподівано перетворилося з розбурханого за останній рік центру боротьби за владу на оазу спокою. Видавалося, що залишилися в минулому постріли, сліди яких можна було побачити на будинках та спорудах, а натовпи галасливих військових, за прихильність яких змагалися Центральна Рада, штаб Київського військового округу та різні політичні партії, серед яких виділялися нахабністю більшовики, кудись зникли. У місті був порядок. Справно працювали, майже як до війни, усі міські заклади. У кафе та ресторанах було повно відвідувачів, а за квиток до театру чи опери треба було позмагатися. Адже коли ще буде змога побачити наживо видатних столичних зірок зі перших імперських столиць?
Київ, куди до війни здебільшого стікалися паломники до лаврських святих та купці на контракти, які укладалися на Подолі, несподівано став неофіційною столицею імперії. Столицею не політичною, а культурною. Люди, що не погодилися з існуванням більшовицької влади у Петрограді та Москві, втомлені війною, репресіями та червоним терором, шукали прихистку у зрозумілому для них Києві. Адже тут було те, що вони знали з дитинства, зі своїх підручників історії, на сторінках яких починалася історія імперії. Тут більшість мешканців говорила російською. Трішки не так як у них, на півночі: м’яко, не акаючи і дивно, як на їхні вуха, вимовляючи “г”. У тутешній мові були чужі слова, що походили з малоросійської говірки та польської мови. Тут жило багато євреїв. Але для втікачів це було їхнє місто. Читаючи роман киянина Міхаіла Булкакова “Біла гвардія” інших думок про те, що це було за місто у 1918 році, у мене не було.
Тимчасом Київ вже другий рік був столицею України – проєкту, який несподівано для кількох європейських імперій постав навесні 1917 року. Центральна Рада прагнула організувати державне життя в умовах війни, революції та цілковитого нерозуміння мешканців міста, де вони опинилися і кому сьогодні належить влада. Українська делегація підписала на початку 1918 року Брестську угоду з центральними країнами – Німеччиною та Австро-Угорщиною. Німецькі та австрійські війська дуже швидко встановили владу, а згодом, 29 квітня 1918 року, сприяли державному перевороту на чолі з колишнім імперським генералом Павлом Скоропадським. Новий формат влади у вигляді Української Держави та німецька присутність у місті дуже швидко призвели до того, що усім здалося – ось нарешті омріяний спокій та стабільність. Чимала кількість втікачів з Радянської Росії — хто мав таку можливість і кого нова більшовицька влада вважала своїми класовими ворогами — переїхала до Києва. Чому саме сюди? Бо ж тут, як вони думали, усе наше: наша мова, наша віра, наша культура. А Україна, Гетьман — це ж, мовляв, несерйозно. Пригадується гнівна тирада старшого Турбіна, персонажа тої таки “Білої гвардії”:
“******* он, — с ненавистью продолжат Турбин, — ведь он же сам не говорит на этом проклятом языке! А? Я позавчера спрашиваю эту каналью, доктора Курицького, он, изволите ли видеть, разучился говорить по-русски с ноября прошлого года. Был Курицкий, а стал Курицький... Так вот спрашиваю: как по-украински «кот»? Он отвечает: «Кит». Спрашиваю: «А как кит?» А он остановился, вытаращил глаза и молчит. И теперь не кланяется.
Николка с треском захохотал и сказал:
—Слова «кит» у них не может быть, потому что на Украине не водятся киты, а в России всего много. В Белом море киты есть...”
За подібними жартами проглядало цілковите несприйняття українського та возвеличування усього російського. А зовні, якщо дивитися навіть з перспективи сьогодення, все ж виглядало для українського проєкту добре. Була держава, яку очолював гетьман, були свої гроші, армія, флот, наукові та культурні установи, що мали амбітні плани.
Ці плани дуже швидко пішли в небуття, як і сама українська держава під будь-якою владою. Більшовики перемогли і від 1921 року іншої влади, ніж більшовицька, у Києві не було аж до осені 1941 року, коли німецькі війська знову прийшли до міста. Вже без мирної угоди і без жодних намірів відроджувати Україну на політичній карті Європи. Повернення радянської влади до Києва перед черговою річницею головного свята “країни Рад” у 1943 році було здійснено ціною сотень тисяч жертв. Від того часу Київ аж до 1991 року продовжував бути столицею Радянської України. Як видно навіть з радянських фото, кінохронік та художніх фільмів, принаймні до кінця 1960-х років місто зовні виглядало українським. Назви магазинів, установ та радянські пропагандитські гасла були україномовними. Але споглядаючи все це, чомусь не полишало відчуття, що це лише правильна обгортка. І тут постає просте питання: а коли ж Київ був справді українським?
На початку нашої незалежності у Києві довго переказували спостереження старого діаспорянина, який із сумом зауважив, що місто виглядає начебто під українською окупацією. На питання чому він так вважає, він просто пояснював логіку свого спостереження. Прапори над урядовими та адміністративними будинками українські, таблички цих установ написані українською, гроші українські, але от люди здебільшого говорять російською. Чи ця історія є правдивою? Я не знаю. Але від таких проникливих спостережень стає сумно. Київ упродовж останніх 30 років надто повільно ставав українським. Можна наводити сотні прикладів, чому так сталося і чому так є. Я наведу лише один. Минулого року, у лютому 2021-го, я розпочав черговий семестр викладання. Нові першокурсники, 17-18-річні юнаки та юнки, заповнили аудиторію. На першій лекції я завжди знайомлюся зі студентами. Мене цікавить, звідки вони і чому вирішили вивчати історію у Києві. Коли дійшла черга до одного київського студента з типовим українським прізвищем, що завершується на –енко, він почав говорити російською. На моє зауваження, що мова нашої спільної роботи українська, він ледве зміг сформолювати просте речення українською. І це у 2021 році, після 11 років навчання у київській школі та ЗНО з української для вступу! Як це можливо?
Видається, що можливо. Російська мова в Україні почувалася і почувається так, начебто у 1991-му нічого не змінилося. Навіть ті цілком зрозумілі обмеження, що були введені з 2014 року, не надто сильно виправили ситуацію. Виглядає так, що уроки українізації у 1920-х були більш ефективними, ніж занадто м’яка та легковажна мовна та культурна політика у незалежній Україні. Вкотре забувається, що однією з головних причин подій 2014 року – окупації Криму та частини Донецької та Луганської областей — що активно роздмухувалися у російській пропаганді, була мова. Росії не подобалася і не подобається українська мова. На глибинному ментальному рівні вони сприймають її, як зіпсовану російська, яку потрібно виправити. А виправити її можна лише забороною. Це ми вже проходили не раз у нашій історії. Достатньо ще раз перечити думки “корінних” киян на сторінках роману Булгакова.
Голоси “правильних росіян”, що почали знову з’являтися у нашому інформаційному просторі з мріями про Київ як центр “правильного русского мира” є вкрай небезпечними. Я давно, ще з середини 2000-х, для кращого розуміння того, що діється в Росії, читав російські новинарні сайті. Серед них “Эхо Москви” було одним з основних. Серед розмаїття думок, що було однією з основних переваг цього медіа, були ті, що начебто відображали ліберальну та “нормальну” Росію. Латиніна, Вєнєдіктов, Орехъ та інші демонстрували читачам та слухачам свою обізнаність чи не в усіх проблемах світу, втаємниченість у думку самого царя та його холопів, але щось було таке, що не дозволяло мені приймати їхні базікання та писання. Йдеться про їхню зверхність. Зверхність до інших відчувалася у словах, інтонації, і навіть тоді, коли слухати їх було несила, особливо від 2014 року. Вони досьогодні продовжували дивитися на нас — та й на весь світ – згори. Можна пригадати їхні шмарклі під час вже нечастих візитів до Києва після окупації Криму і початку бойових дій в Луганській та Донецькій областях. Навіть їхні виступи, що мали би засвідчити співчуття та розуміння стану справ в Україні, були гнилими і зверхніми.
І ці люди зараз хочуть зробити з Києва центр власного “русского мира”. Ні, у вас є своя країна, свій народ — там його і будуйте. Пригадується, як 2014 року проукраїнські західні інтелектуали та журналісти, такі як Тімоті Снайдер, наполегливо радили нам розвивати українську версію російської мови в Києві. Ну це ж, мовляв, так само, як англійська у США, Канаді, Австралії чи Новій Зеландії — чому ви цього не робите? Судячи з усього, і вони, і ми самі погано засвоїли уроки 1918 року.
Віталій Михайловський
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Re: 27.08.14 вторжение войск РФ
Голі королі російського лібералізму
Чи є союзниками України прибічники "іншої Росії"
З початком війни величезна кількість російських ліберальних опозиціонерів раптом стали палкими українофілами. Але панегірики мужньому українському народові у їхньому виконанні викликають у адресата здебільшого роздратування. “Та досить говорити, зробіть вже хоч щось!” — пишуть їм у коментарях українці. Наштовхуючись на таку “невдячність”, російські ліберали ображаються і розповідають про брутальний путінський режим, впоратись із котрим їм не під силу. З цими твердженнями годі сперечатись: путінський режим справді брутальний і тамтешня ліберальна опозиція повністю безпорадна. Але тут ми виходимо на дві лінії міркувань. По-перше, якщо все так, то яку цінність для нас — українців — має такий безсилий союзник? Чим зараз можуть допомогти Україні всі ці навальні, явлінські, латиніни і вся решта критиків Путіна? Очевидно, що нічим. Моральна підтримка з їхнього боку — це втіха для уражених комплексом меншовартості, які ще й досі не помітили, що королі ефірів “Еха Москви” голі, босі і немиті.
Друга лінія міркувань заводить нас у нещодавню історію сучасної Росії. Путінський режим у його теперішній ******ській формі виник не миттєво — він визрівав, зміцнювався і розвивався понад два десятиліття. Питання в тому, що весь цей час робила російська ліберальна опозиція? Певні спроби переломити загрозливу тенденцію, звісно, були. Але по факту, у російській політичній системі їм відвели нішу безперспективної опозиції, єдине призначення котрої — на кожних виборах демонструвати тотальну перевагу Путіна та його партії над “прозахідною п’ятою колоною”. Можна пригадати вибори 2018 року, на яких Ґріґорій Явлінскій і Ксєнія Собчак блискуче — і не без ентузіазму — відіграли роль хлопчика (і дівчинки) для биття. А ще — допомогли створити видимість демократичного змагання, якої тоді ще потребував Путін. Одним словом, їхні стосунки з режимом не такі вже й однозначні. А тому питання, яка Україні користь від такого союзника, залишається актуальним.
Втім, дехто — зокрема, у наших політичних колах — ще мріє про те, як Україна надаватиме прихисток росіянам-жертвам путінського режиму. Скільки в цьому комплексу меншовартості, а скільки обсесивного потягу до красивих жестів — це питання варто облишити психотерапевтам. Інша справа, що й серед російських лібералів чимало тих, хто позирає на Україну з великою надією — на перезапуск власних кар’єр. Якщо Савік Шустер та Євгєній Кісєльов вже колись змогли, чому б тепер не спробувати і решті? Хотів же Вєнєдіктов три роки тому запустити українське бюро “Эха Москви”? Хотів. Чому б тепер не спробувати перетягнути до Києва усю редакцію, якщо у Росії їм працювати зась?.. І доводиться констатувати, що прихильниками “русского исхода” в Україну можуть виявитись не лише деякі місцеві середовища, але й Захід, якому конче треба мати під рукою “хороших русских”. Особливо тих, котрі разом з українцями експортуватимуть демократію у РФ, паралельно долаючи розкол між двома культурно близькими народами (майже ідеальна заготовка для грантової заявки — Ред.)
Але все це ми вже проходили сто років тому. Достатньо відкрити, наприклад, спогади Павла Скоропадського за 1918 рік:
“Приїздить змучений чоловік із комуністичного раю на Україну. По приїзді людина мовчить, спить, п’є і їсть – це перша стадія. Друга – хвалить, говорить, що Україна чарівна, і мова така милозвучна, і клімат добрий, і Київ гарний, і уряд добрий, усе розумно – одне слово, рай! За цей час вона встигає декого побачити з тих, що раніше приїхали і ось, так тижнів через два, входить у третю фазу. Ще весела й люб’язна, ще вважає, що все добре, але ось їздив візниками, вони надто вже погані, і бруківка місцями недобра, чому це тримають таких градоначальників.
– Та даруйте, – кажеш йому, – ви згадайте, що в Совдепії було, ми ж усього місяці зо два як працюємо, хіба можна зараз думати про візників та бруківки, дякуйте Богові, що ви живі.
– Та воно-то так, але все ж таки, – і йде собі на доволі тривалий час.
Я вже розумів, що для нього настала четверта фаза. Зазвичай він уже не приходить додому, а його зустрічаєш десь чи на вулиці, або де-небудь у театрі. Прекрасно вбраний, ситий, рум’яний і надзвичайно пихатий.
– Чи знаєте, що я вам скажу, ваша Україна – дурниця, не має жодних даних для існування, безперечно, що все це буде знищено, треба творити єдину неподільну Росію, та й українців жодних немає, все це вигадки німців. Потім, знаєте, ну чого це в уряді тримати отаких людей, – і пішла критика, і критика без кінця.
...Треба вказати ще й на другу категорію приїжджих, котрі з третього фазису не переходили до четвертого, а віднаходили втіху або в шаленій спекуляції, або ж робилися завсідниками всіляких «Бі-ба-бо», «Шато де флер» та інших подібних закладів, котрі в Києві, попри періодичні нагінки, яких вони зазнавали від міністерства внутрішніх справ, на жаль, завжди процвітали...”
Чому ми маємо думати, що з тих пір щось принципово змінилося? Так, винятки безумовно існують, проте в масі своїй російська ліберальна інтелігенція дивиться на нас крізь колоніальну, імперську оптику. Так, вона налаштована інакше, ніж у Путіна або Гіркіна-Стрєлкова, проте все одно замилює око, не дозволяючи роздивитись слова, викарбувані над воротами України: “Відчепіться від нас”. Відчепіться – і не лише зі своїми танками і ракетами, але також з візіями "другой России", центром котрої вам чомусь кортить бачити український Київ.
Максим Віхров
Голі королі російського лібералізму
Чи є союзниками України прибічники "іншої Росії"
З початком війни величезна кількість російських ліберальних опозиціонерів раптом стали палкими українофілами. Але панегірики мужньому українському народові у їхньому виконанні викликають у адресата здебільшого роздратування. “Та досить говорити, зробіть вже хоч щось!” — пишуть їм у коментарях українці. Наштовхуючись на таку “невдячність”, російські ліберали ображаються і розповідають про брутальний путінський режим, впоратись із котрим їм не під силу. З цими твердженнями годі сперечатись: путінський режим справді брутальний і тамтешня ліберальна опозиція повністю безпорадна. Але тут ми виходимо на дві лінії міркувань. По-перше, якщо все так, то яку цінність для нас — українців — має такий безсилий союзник? Чим зараз можуть допомогти Україні всі ці навальні, явлінські, латиніни і вся решта критиків Путіна? Очевидно, що нічим. Моральна підтримка з їхнього боку — це втіха для уражених комплексом меншовартості, які ще й досі не помітили, що королі ефірів “Еха Москви” голі, босі і немиті.
Друга лінія міркувань заводить нас у нещодавню історію сучасної Росії. Путінський режим у його теперішній ******ській формі виник не миттєво — він визрівав, зміцнювався і розвивався понад два десятиліття. Питання в тому, що весь цей час робила російська ліберальна опозиція? Певні спроби переломити загрозливу тенденцію, звісно, були. Але по факту, у російській політичній системі їм відвели нішу безперспективної опозиції, єдине призначення котрої — на кожних виборах демонструвати тотальну перевагу Путіна та його партії над “прозахідною п’ятою колоною”. Можна пригадати вибори 2018 року, на яких Ґріґорій Явлінскій і Ксєнія Собчак блискуче — і не без ентузіазму — відіграли роль хлопчика (і дівчинки) для биття. А ще — допомогли створити видимість демократичного змагання, якої тоді ще потребував Путін. Одним словом, їхні стосунки з режимом не такі вже й однозначні. А тому питання, яка Україні користь від такого союзника, залишається актуальним.
Втім, дехто — зокрема, у наших політичних колах — ще мріє про те, як Україна надаватиме прихисток росіянам-жертвам путінського режиму. Скільки в цьому комплексу меншовартості, а скільки обсесивного потягу до красивих жестів — це питання варто облишити психотерапевтам. Інша справа, що й серед російських лібералів чимало тих, хто позирає на Україну з великою надією — на перезапуск власних кар’єр. Якщо Савік Шустер та Євгєній Кісєльов вже колись змогли, чому б тепер не спробувати і решті? Хотів же Вєнєдіктов три роки тому запустити українське бюро “Эха Москви”? Хотів. Чому б тепер не спробувати перетягнути до Києва усю редакцію, якщо у Росії їм працювати зась?.. І доводиться констатувати, що прихильниками “русского исхода” в Україну можуть виявитись не лише деякі місцеві середовища, але й Захід, якому конче треба мати під рукою “хороших русских”. Особливо тих, котрі разом з українцями експортуватимуть демократію у РФ, паралельно долаючи розкол між двома культурно близькими народами (майже ідеальна заготовка для грантової заявки — Ред.)
Але все це ми вже проходили сто років тому. Достатньо відкрити, наприклад, спогади Павла Скоропадського за 1918 рік:
“Приїздить змучений чоловік із комуністичного раю на Україну. По приїзді людина мовчить, спить, п’є і їсть – це перша стадія. Друга – хвалить, говорить, що Україна чарівна, і мова така милозвучна, і клімат добрий, і Київ гарний, і уряд добрий, усе розумно – одне слово, рай! За цей час вона встигає декого побачити з тих, що раніше приїхали і ось, так тижнів через два, входить у третю фазу. Ще весела й люб’язна, ще вважає, що все добре, але ось їздив візниками, вони надто вже погані, і бруківка місцями недобра, чому це тримають таких градоначальників.
– Та даруйте, – кажеш йому, – ви згадайте, що в Совдепії було, ми ж усього місяці зо два як працюємо, хіба можна зараз думати про візників та бруківки, дякуйте Богові, що ви живі.
– Та воно-то так, але все ж таки, – і йде собі на доволі тривалий час.
Я вже розумів, що для нього настала четверта фаза. Зазвичай він уже не приходить додому, а його зустрічаєш десь чи на вулиці, або де-небудь у театрі. Прекрасно вбраний, ситий, рум’яний і надзвичайно пихатий.
– Чи знаєте, що я вам скажу, ваша Україна – дурниця, не має жодних даних для існування, безперечно, що все це буде знищено, треба творити єдину неподільну Росію, та й українців жодних немає, все це вигадки німців. Потім, знаєте, ну чого це в уряді тримати отаких людей, – і пішла критика, і критика без кінця.
...Треба вказати ще й на другу категорію приїжджих, котрі з третього фазису не переходили до четвертого, а віднаходили втіху або в шаленій спекуляції, або ж робилися завсідниками всіляких «Бі-ба-бо», «Шато де флер» та інших подібних закладів, котрі в Києві, попри періодичні нагінки, яких вони зазнавали від міністерства внутрішніх справ, на жаль, завжди процвітали...”
Чому ми маємо думати, що з тих пір щось принципово змінилося? Так, винятки безумовно існують, проте в масі своїй російська ліберальна інтелігенція дивиться на нас крізь колоніальну, імперську оптику. Так, вона налаштована інакше, ніж у Путіна або Гіркіна-Стрєлкова, проте все одно замилює око, не дозволяючи роздивитись слова, викарбувані над воротами України: “Відчепіться від нас”. Відчепіться – і не лише зі своїми танками і ракетами, але також з візіями "другой России", центром котрої вам чомусь кортить бачити український Київ.
Максим Віхров
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Re: 27.08.14 вторжение войск РФ
Анатомія ****зму
Як неподоланий тоталітарний спадок породив путінську Росію
Лариса Якубова, докторка історичних наук,
****-кореспондентка Національної академії наук України,
завідувачка відділу історії України 1920‒30-х рр. Інституту історії України.
Три тижні російсько-української війни явили світу справжнє обличчя Росії, путінізму і російського суспільства. Оспівувані найвишуканішими епітетами «русская цивилизация», «русская система» і «русская душа» на повірку виявилися антицівілізацією, антисистемою та диявольським мороком, що наповнює людиноподібні оболонки. Одне з останніх відео, де російський танк прицільним вогнем перетворює на біологічний пил беззбройного літнього маріупольця, явило світу чи не абсолютне зло в чистому вигляді. Без жодних домішок цивілізації, гуманізму, сентиментів.
Для світу, приспаного стереотипами і смислоформами російської класики це стало відкриттям, з яким свідомість перших осіб провідних країн Заходу змогла впоратися ближче до кінця другої седмиці так званої «спецоперації». Лише на третьому тижні пересічні громадяни світу, розглядаючи раніше не бачені злодіяння в онлайн-режимі, відкинули як непотріб російську soft power, на примноження котрої Москва витратила стільки зусиль. Слово «росія» та «росіяни» почали писати на Заході — всупереч тамтешнім правилам граматики — з маленької літери, заявляючи в такий спосіб про їхню неприналежність до кола цивілізованих держав і націй.
Метастази тоталітаризму
Тимчасом у самій Росії народ, якому сторіччями приписували безмежну сентиментальність, людяність і правдолюбність, цинічно і геть байдуже споглядає за фактичним геноцидом українців у найбільш інфернальних формах. А також — за масовим знищенням «визволителів», плоть від плоті самих себе. Збайдужіння до нелюдських страждань і готовність бути частиною машини знищення цілої нації під вигаданими невігласами приводами засвідчило: населення РФ перебуває в зміненому стані свідомості. Світ нині має можливість наче під лупою роздивитися, чим є тоталітарне суспільство, і яку смертельну загрозу для навколишнього світу воно становить. Масштабна історична реконструкція під гаслом “можем повторить” занурила росіян у їхнє темне, однак зовсім недалеке минуле. Інсталяція елементів тоталітаризму як на інституційному, так і ментальному рівні відбувається у Росії втретє за останні сто років і свідчить про катастрофічну деформацію базових засад державо- та націєтворення.
“Культ особи – це зовсім не головне, що характеризує сталінський режим. Це не більше, ніж розхожий вислів, який вперше використав Хрущов. Найбільш страшне в сталінізмі – не глорифікація диктатора, а терор і фальсифікації, котрі є суттю його політики”, – зазначав незадовго до розвалу СРСР історик Роберт Конквест. З висоти сьогодення можна додати, що найстрашнішим в сталінізмі є його руйнівний вплив на базові ціннісні основи відтворення суспільства, масова дисплазія свідомості, що виявлялася в мімікрії пересічних обивателів, а також у перетворенні на хижаків цілих професійних верств, які працювали на більшовицький терор – фізично та ідеологічно, в чекістських катівнях, у радянській пресі та радянській школі. Якщо застосувати мову метафор, йдеться про хірургічне видалення Божого образу з homo soveticus і перетворення його на особливу соціальну особину, що відтворювалася і, на жаль, продовжує відтворюватися в контексті антигуманізму. Це, власне, і стало найбільш згубним наслідком неподоланого сталінізму.
На відміну від України, у Росії жодного руху в напрямі осмислення тоталітарних травм і масового залучення населення до тоталітарних практик (а відтак — відповідальності майже всіх і кожного за трагедії, до яких спричинив тоталітаризм) фактично не відбувалося. Попервах, щоправда, були кволі спроби осмислити і дати правову оцінку сталінізму. Інтелектуальне бродіння в товщі зовні монолітного радянського населення розпочалося в часи «хрущовської відлиги» та нетривалої апаратної десталінізації, запущеної ХХ з’їздом КПРС. Тоді, як зазначала Анна Ахматова, дві Росії – та, що саджала, і та, яку саджали – подивилися одна одній увічі. Метафора великої поетеси не відображала всієї глибини катастрофи репресованої країни, яка вийшовши з таборів не отримала можливостей повноцінної реабілітації, а також компенсації моральних та матеріальних збитків. Через небажання КПРС дискредитувати комуністичну ідею як таку, держава і населення вимушено існували в системі координат вибіркової історичної амнезії, причому постраждалі чи не довічно (за незначними винятками) залишались паріями.
Кілька поколінь жертв комунобільшовицького терору щодня стикалися зі своїми катами, а дисиденти, політична еміграція, антирадянський інтелектуальний андеграунд ментально відтворювалися у засадничо спотвореному алгоритмі, оскільки згадані вище “дві Росії”, подивившись одна одній увічі, робили вигляд, що нічого не сталося. Держава, яка зґвалтувала суспільство, не пішла далі часткового перегляду справ, “призначення” винних і замовчування справжніх масштабів катастрофи. Постраждалі не дочекалися вибачень. Кілька десятиріч такого собі статус-кво, коли радянська держава не зважала на державні злочини, а її жертви змушені були про них мовчати, подовжили існування системи, однак не спромоглися надати їй життєвої сили. Власне, саме масштабний державний терор сталінських часів перетворив СРСР на живого трупа. Гнійник прорвав в часи так званої «перестройки». Політика гласності, що ввижалася кремлівським керманичам інструментом керованого оновлення радянського ладу, його модернізації та лібералізації, перетворилася на некерований інструмент знищення – спочатку закостенілої неправди “Короткого курсу ВКП(б)”, згодом – ідеологічної надбудови СРСР, а невдовзі – і його самого.
Відкриття того простого факту, що майже вся історія СРСР є фальсифікатом, власне – історією КПРС, а не країни та народів, що її населяють — спрацювало як детонатор. За слушним зауваженням британського журналіста Чарльза Кловера, “у радянському суспільстві віднайшлася невгамовна жага альтернативної історії, почався пошук того самого національного коріння, яке Комуністична партія так старанно намагалася викорчувати”. У союзних СРСР стрімко наростав процес так званого національного відродження, який не оминув і України. Його масштаби насправді вражали і явили світу незнані раніше, або ж попросту ігноровані “братні республіки”, чиї образи, історія, сподівання та культурні коди були геть відмінними від тих, що були усталені в радянському дискурсі та масовій свідомості. Світ не вагався, визнаючи автентичність республік Балтії і не заперечував особливостей колишніх азійських сателітів СРСР.
А от з Білоруссю та Україною все виявилось набагато складніше. В загальних рисах, позицію Заходу узагальнювала концепція “Russia first”, яка не тільки надавала Росії пріоритет серед пострадянських держав, а й тривалий час не ідентифікувала Україну, як окремий суб’єкт. Тимчасом у самій Росії і суверенізація України, і її чимдалі більш самостійна політика, й віддалення національного наративу від канонів російськї історіографії, і вся решта змін сприймалися як дошкульний, однак, тимчасовий казус. Думка про штучність суверенітетів України та Білорусі, про їхню “подарованість” Росією була надзвичайно глибоко завкорінена не лише в свідомості московського політикуму, а й у найширших колах російських інтелектуалів. Вони не усвідомлювали, що штучним був не суверенітет цих народів, як їхні власні уявлення про природу цього суверенітету і про причини, що змусили більшовиків на нього погодилися у 1920 році. Шовіністичні уявлення, масово поширені серед населення метрополії, були наслідком наполегливої праці кількох поколінь істориків та філософів, які підігнали всю радянську соціогуманітаристику під прокрустове ложе "Короткого курса истории ВКП(б)". Ставши політичною спадкоємицею СРСР та Російської імперії, РФ успадкувала і «творчо переплавила» їхній історіографічний та історіософський спадок.
Вічна мобілізація
На тлі посилення національних сил на пострадянських теренах, росія чимдалі, тим все більш очевидно виглядала винятком: російський націоналізм набирав передусім шовіністичного присмаку. Як і в часи краху Російської імперії ресентимент перетворився на провідний тренд в середовищі так званих еліт, які намагалися на руїнах марксистсько-лєнінської ідеології вибудувати дорожню карту майбутнього для Росії та росіян, застосовуючи смисли і понятійні моделі попередніх епох. Понад те, занурення у вигадане величне минуле, перекреслило перспективу майбутнього не лише для росіян, а й для всіх, хто так чи інакше мав нещастя потрапити до зони геополітичних інтересів Москви. росія була присутня в усіх «гарячих точках» світу, а ще у невизнаних – читай окупованих Росією – теренах. (Тільки нещодавно ООН наважилася застосувати адекватне визначення стосовно Придністров’я). Власне, поточні проблеми у країнах, що перебували під ідеологічним диктатом та економічним протекторатом СРСР, а згодом – його наступниці РФ, були проекцією «холодної війни» – наслідком глибинного некрозу ментального тіла СРСР, який отруює не лише Україну, а й сучасний світ, позбавляючи його можливості рухатися в майбутнє. СРСР начебто «помер», але носії його ментального спадку живі і продовжують отруювати світ.
Ганебна наступальна операція впродовж п’ятиденної війни з Грузією у 2008 році стала каталізатором оновлення російської армії та посилення її пропагандистської обробки. Вагомих змін чимдалі більше набувала зовнішня політика. Мілітаризація перетворилася на провідний тренд політичного розвитку Росії, який світове співтовариство надто довго воліло «не помічати». Про нього екс-радник кремлівського господаря російський економіст Андрій Ілларіонов писав так: “Не знайдеться, певне, жодного року, в якому не було того, що ви називаєте гострими стравами, які скінчилися загибеллю людей, причому великої кількості людей”. Правління Путіна справді було позначене активною участю Росії, її спецконтингентів чи “добровольців” у низці локальних конфліктів, де тією чи іншою мірою йшлося про протистояння систем. Це не лише спричинило оформлення – і концептуальне, і смислове – російської дипломатії та державної зовнішньополітичної доктрини. Суттєво розрослася і зазнала мутацій вертикаль влади, відповідальна за державну безпеку (читай, безпеку режиму) та дотримання внутрішніх і зовнішньополітичних інтересів правлячих кіл. Спецслужби у добу Путіна перетворилися на каркас системи.
Побічним ефектом цього, як і в сталінські часи, стало затвердження подвійних стандартів та подвійної моралі: для внутрішнього вжитку і для “широких народних мас”. Постійна негативна мобілізація викликала значні зміни всередині російського суспільства: саме в такому контексті виросло ціле покоління “служилых по призыву” (неокозаки та чеченські бойовики, “добровольці” усіх політичних мастей, зрештою ПВК на кшталт «вагнерівців»), “заточених” під терор у промислових масштабах. А синхронно із відновленням потуги та розширенням сфери докладання зусиль силового блоку розпочалася спочатку повільна сталінізація, а невдовзі – і переможна хода сталінізму в ментальному просторі путінської Росії. Впродовж якихось 15-ти років РФ одним стрибком подолала відстань від болючих пошуків людини в оболонці «совка» (над цим колись ще працювали культура та наукова гуманітаристика) до масового ж збайдужіння до страждань предків, і фінально – визнання Йосипа Сталіна «ефективним менеджером».
Найбільш яскравим унаочненням небезпек, які приховувала в собі окреслена вище тенденція, стало втручання РФ в події української кризи зими 2013–2014 року, що скінчилися анексією Криму та розгортанням так званої гібридної війни на Донбасі. Відволікаючі маневри в Сирії посилили геополітичне становище Росії, а фінансування лівих та правих радикалів у Європі та втручання у виборчі кампанії забезпечили їй статус глобального системного дестабілізатора. Відтоді Кремль лише підвищував ******. Підконтрольні медіа стали засобом масового зараження російським езотеричним фашизмом, який перетворював аудиторію на армію кровожерливих зомбі. І саме ця армія розглядалася Москвою як вирішальний аргумент у геополітичній боротьбі.
Під «парасолькою» обмежувальних заходів у часи пандемії CОVID-19 путінізм завершив інституційну інсталяцію тоталітаризму у Росії. Напад на Україну, риторика, що його супроводжує, а також відверто злочинні, антигуманні методи ведення «спецоперації» засвідчили перетворення РФ з країни-дестабілізатора на країну-терориста, що загрожує не лише Україні, а й самому існуванню світу. «Політична булімія» (вислів Нормана Дейвіса) пострадянської Росії зрештою таки призвела до «нестравлення». Ця країна випала з реальності у віртуальний світ самостворених стигм, стереотипів, страхів та ідеологем. Геополітичний гнійник прорвало.
Нездорові фіксації
У травні 2021 року п’ятірка найвидатніших історичних постатей у баченні росіян виглядала наступним чином: Сталін (39%), Лєнін (30%), Пушкін (23%), Пьотр I (19%) та Путін (15%) (“Левада-центр”). Варте уваги, що на тлі майже двократного зниження особистого рейтингу Путіна порівняно з 2017 роком, рівень симпатій до Сталіна лишався незмінним від 2012 року. Паралельно російські соціологи відзначали «зростаючу агресивність» населення РФ на тлі кризових та передапокаліптичних очікувань росіян, що визрівали в умовах коронавірусної кризи та політичного дрейфу системи. Катастрофічні зміни в товщі російського суспільства були очевидні для всіх, просто мало хто був спроможний висловлювати їх публічно. У тлумаченні придворних речіників на зразок Владіслава Суркова та Глєба Павловського пробуджена в народі жага української крові перетворювалася чи то на фізично обумовлене прагнення до експансії, чи то на хворобливий зв’язок близнюків. Блюзнірські заклики до бомбардувань Києва — ніби сакрального для «русского мира» місця – разом з Софією Київською — осердям християнізації Русі, як і мрії про танкові марші Хрещатиком — з не менш очевидними алюзіями на радянські і ******ські паради – унаочнили ментальне нутро «глибинного народу», порівнювати який із ордою означає принижувати орду.
Моральна вирва путінської Росії, її пекельна суть виявилися такими, що світова спільнота оніміла. Слова лідерів Заходу про те, що вони все ще вірять у російський народ, відтоді лунають радше протокольно. Зрозуміло, що такі “аванси” позбавлені сенсу — і не лише з огляду на вкрай непереконливий антивоєнний рух у РФ. Бо йдеться не лише про масову підтримку путінської агресії, а й про моральне виправдання путінізму. Йдеться про те, що росіяни масово перебувають у змінененому стані свідомості, і що у них відсутня емпатія. Ідеться про торжество антицивілізації ГУЛАГу та нав’язування вохрівських “понятий” в якості нового цивілізаційного порядку. В цій новій реальності «русского мира» цілі нації стираються за вказівкою ****стського фюрера, а непокірні народи без жодних вагань і докорів сумління перетворюють на ядерний попіл. При цьому «глибинний народ» задоволено мовчить, бо саме в цьому і полягає його воля.
Власне, ідеться про тотальну втрату людської подоби мільйонами мешканців РФ та ще кількома мільйонами її симпатиків, розкиданих по світу. Цілеспрямовано створений засобами пропаганди фантом “радянської батьківщини” зіграв злий жарт з Росією. Катаклізм, що триває нині, є нічим іншим, як прямим наслідком апаратної десталінізації у СРСР і, відповідно, не здійснених у РФ декомунізації, люстрації, осмислення тоталітарного минулого. Через це російське суспільство не пережило духовного катарсису, який дозволив би подолати ментальні наслідки тоталітаризму. Через відмову від осмислення власної історії, тоталітарне минуле, подібно до ракових метастаз, проросло в сучасність. Держава за допомогою маніпуляцій із масовою свідомістю перетворилася, за влучним висловом одного з публічних російських істориків, на “Третє відділення і КДБ, оснащене винаходами вільного Заходу”. Але якби ж тоталітаризм відродився у Росії лише інституційно! Але так не буває: тоталітарний режим і тоталітарне суспільство перебувають у нерозривному хворобливому зв’язку.
Аналіз глибинних трансформацій російської ментальності не залишає сумнівів, що притаманн їй нездорові фіксації, однією з яких є «українське питання», нікуди не подінуться. Власне, на “остаточне вирішення” останнього й спрямовані геноцидні практики, що їх сьогодні застосовує армія РФ на теренах України. Через культивування образу Ворога, який постає джерелом непереборного екзистенційного конфлікту, у росіян створюється когнітивний дисонанс — невідповідність картини того, що має бути, та картини того, що є. Тому про якийсь передбачуваний вихід з системної кризи, котра увійшла у гостру фазу 24 лютого 2022 року, наразі не йдеться — навіть за умови повного і одномоментного припинення вогню.
Імперська пиха складає підоснову повсякчасного відновлення тоталітаризму російською державою і російським суспільством, а також постійної готовності атакувати засади світового ладу, який вважається онтологічно ворожим. Це коло залишатиметься не розірваним доти, доки не відбудеться світового засудження комунобільшовизму та його спадкоємця — ****зму/путінізму; усвідомлення реальної, а не вигаданої чекістами історії РФ; скидання ментальних налаштувань російського народу; спокутування злочинів проти людяності, України та українців зокрема. В іншому випадку неподолане тоталітарне минуле неодмінно «проростатиме» в наступних поколіннях, перетворюючи росіян на істот, позбавлених базових людських ознак. Бо непокаране зло вічне і всеїдне.
Лариса Якубова
Анатомія ****зму
Як неподоланий тоталітарний спадок породив путінську Росію
Лариса Якубова, докторка історичних наук,
****-кореспондентка Національної академії наук України,
завідувачка відділу історії України 1920‒30-х рр. Інституту історії України.
Три тижні російсько-української війни явили світу справжнє обличчя Росії, путінізму і російського суспільства. Оспівувані найвишуканішими епітетами «русская цивилизация», «русская система» і «русская душа» на повірку виявилися антицівілізацією, антисистемою та диявольським мороком, що наповнює людиноподібні оболонки. Одне з останніх відео, де російський танк прицільним вогнем перетворює на біологічний пил беззбройного літнього маріупольця, явило світу чи не абсолютне зло в чистому вигляді. Без жодних домішок цивілізації, гуманізму, сентиментів.
Для світу, приспаного стереотипами і смислоформами російської класики це стало відкриттям, з яким свідомість перших осіб провідних країн Заходу змогла впоратися ближче до кінця другої седмиці так званої «спецоперації». Лише на третьому тижні пересічні громадяни світу, розглядаючи раніше не бачені злодіяння в онлайн-режимі, відкинули як непотріб російську soft power, на примноження котрої Москва витратила стільки зусиль. Слово «росія» та «росіяни» почали писати на Заході — всупереч тамтешнім правилам граматики — з маленької літери, заявляючи в такий спосіб про їхню неприналежність до кола цивілізованих держав і націй.
Метастази тоталітаризму
Тимчасом у самій Росії народ, якому сторіччями приписували безмежну сентиментальність, людяність і правдолюбність, цинічно і геть байдуже споглядає за фактичним геноцидом українців у найбільш інфернальних формах. А також — за масовим знищенням «визволителів», плоть від плоті самих себе. Збайдужіння до нелюдських страждань і готовність бути частиною машини знищення цілої нації під вигаданими невігласами приводами засвідчило: населення РФ перебуває в зміненому стані свідомості. Світ нині має можливість наче під лупою роздивитися, чим є тоталітарне суспільство, і яку смертельну загрозу для навколишнього світу воно становить. Масштабна історична реконструкція під гаслом “можем повторить” занурила росіян у їхнє темне, однак зовсім недалеке минуле. Інсталяція елементів тоталітаризму як на інституційному, так і ментальному рівні відбувається у Росії втретє за останні сто років і свідчить про катастрофічну деформацію базових засад державо- та націєтворення.
“Культ особи – це зовсім не головне, що характеризує сталінський режим. Це не більше, ніж розхожий вислів, який вперше використав Хрущов. Найбільш страшне в сталінізмі – не глорифікація диктатора, а терор і фальсифікації, котрі є суттю його політики”, – зазначав незадовго до розвалу СРСР історик Роберт Конквест. З висоти сьогодення можна додати, що найстрашнішим в сталінізмі є його руйнівний вплив на базові ціннісні основи відтворення суспільства, масова дисплазія свідомості, що виявлялася в мімікрії пересічних обивателів, а також у перетворенні на хижаків цілих професійних верств, які працювали на більшовицький терор – фізично та ідеологічно, в чекістських катівнях, у радянській пресі та радянській школі. Якщо застосувати мову метафор, йдеться про хірургічне видалення Божого образу з homo soveticus і перетворення його на особливу соціальну особину, що відтворювалася і, на жаль, продовжує відтворюватися в контексті антигуманізму. Це, власне, і стало найбільш згубним наслідком неподоланого сталінізму.
На відміну від України, у Росії жодного руху в напрямі осмислення тоталітарних травм і масового залучення населення до тоталітарних практик (а відтак — відповідальності майже всіх і кожного за трагедії, до яких спричинив тоталітаризм) фактично не відбувалося. Попервах, щоправда, були кволі спроби осмислити і дати правову оцінку сталінізму. Інтелектуальне бродіння в товщі зовні монолітного радянського населення розпочалося в часи «хрущовської відлиги» та нетривалої апаратної десталінізації, запущеної ХХ з’їздом КПРС. Тоді, як зазначала Анна Ахматова, дві Росії – та, що саджала, і та, яку саджали – подивилися одна одній увічі. Метафора великої поетеси не відображала всієї глибини катастрофи репресованої країни, яка вийшовши з таборів не отримала можливостей повноцінної реабілітації, а також компенсації моральних та матеріальних збитків. Через небажання КПРС дискредитувати комуністичну ідею як таку, держава і населення вимушено існували в системі координат вибіркової історичної амнезії, причому постраждалі чи не довічно (за незначними винятками) залишались паріями.
Кілька поколінь жертв комунобільшовицького терору щодня стикалися зі своїми катами, а дисиденти, політична еміграція, антирадянський інтелектуальний андеграунд ментально відтворювалися у засадничо спотвореному алгоритмі, оскільки згадані вище “дві Росії”, подивившись одна одній увічі, робили вигляд, що нічого не сталося. Держава, яка зґвалтувала суспільство, не пішла далі часткового перегляду справ, “призначення” винних і замовчування справжніх масштабів катастрофи. Постраждалі не дочекалися вибачень. Кілька десятиріч такого собі статус-кво, коли радянська держава не зважала на державні злочини, а її жертви змушені були про них мовчати, подовжили існування системи, однак не спромоглися надати їй життєвої сили. Власне, саме масштабний державний терор сталінських часів перетворив СРСР на живого трупа. Гнійник прорвав в часи так званої «перестройки». Політика гласності, що ввижалася кремлівським керманичам інструментом керованого оновлення радянського ладу, його модернізації та лібералізації, перетворилася на некерований інструмент знищення – спочатку закостенілої неправди “Короткого курсу ВКП(б)”, згодом – ідеологічної надбудови СРСР, а невдовзі – і його самого.
Відкриття того простого факту, що майже вся історія СРСР є фальсифікатом, власне – історією КПРС, а не країни та народів, що її населяють — спрацювало як детонатор. За слушним зауваженням британського журналіста Чарльза Кловера, “у радянському суспільстві віднайшлася невгамовна жага альтернативної історії, почався пошук того самого національного коріння, яке Комуністична партія так старанно намагалася викорчувати”. У союзних СРСР стрімко наростав процес так званого національного відродження, який не оминув і України. Його масштаби насправді вражали і явили світу незнані раніше, або ж попросту ігноровані “братні республіки”, чиї образи, історія, сподівання та культурні коди були геть відмінними від тих, що були усталені в радянському дискурсі та масовій свідомості. Світ не вагався, визнаючи автентичність республік Балтії і не заперечував особливостей колишніх азійських сателітів СРСР.
А от з Білоруссю та Україною все виявилось набагато складніше. В загальних рисах, позицію Заходу узагальнювала концепція “Russia first”, яка не тільки надавала Росії пріоритет серед пострадянських держав, а й тривалий час не ідентифікувала Україну, як окремий суб’єкт. Тимчасом у самій Росії і суверенізація України, і її чимдалі більш самостійна політика, й віддалення національного наративу від канонів російськї історіографії, і вся решта змін сприймалися як дошкульний, однак, тимчасовий казус. Думка про штучність суверенітетів України та Білорусі, про їхню “подарованість” Росією була надзвичайно глибоко завкорінена не лише в свідомості московського політикуму, а й у найширших колах російських інтелектуалів. Вони не усвідомлювали, що штучним був не суверенітет цих народів, як їхні власні уявлення про природу цього суверенітету і про причини, що змусили більшовиків на нього погодилися у 1920 році. Шовіністичні уявлення, масово поширені серед населення метрополії, були наслідком наполегливої праці кількох поколінь істориків та філософів, які підігнали всю радянську соціогуманітаристику під прокрустове ложе "Короткого курса истории ВКП(б)". Ставши політичною спадкоємицею СРСР та Російської імперії, РФ успадкувала і «творчо переплавила» їхній історіографічний та історіософський спадок.
Вічна мобілізація
На тлі посилення національних сил на пострадянських теренах, росія чимдалі, тим все більш очевидно виглядала винятком: російський націоналізм набирав передусім шовіністичного присмаку. Як і в часи краху Російської імперії ресентимент перетворився на провідний тренд в середовищі так званих еліт, які намагалися на руїнах марксистсько-лєнінської ідеології вибудувати дорожню карту майбутнього для Росії та росіян, застосовуючи смисли і понятійні моделі попередніх епох. Понад те, занурення у вигадане величне минуле, перекреслило перспективу майбутнього не лише для росіян, а й для всіх, хто так чи інакше мав нещастя потрапити до зони геополітичних інтересів Москви. росія була присутня в усіх «гарячих точках» світу, а ще у невизнаних – читай окупованих Росією – теренах. (Тільки нещодавно ООН наважилася застосувати адекватне визначення стосовно Придністров’я). Власне, поточні проблеми у країнах, що перебували під ідеологічним диктатом та економічним протекторатом СРСР, а згодом – його наступниці РФ, були проекцією «холодної війни» – наслідком глибинного некрозу ментального тіла СРСР, який отруює не лише Україну, а й сучасний світ, позбавляючи його можливості рухатися в майбутнє. СРСР начебто «помер», але носії його ментального спадку живі і продовжують отруювати світ.
Ганебна наступальна операція впродовж п’ятиденної війни з Грузією у 2008 році стала каталізатором оновлення російської армії та посилення її пропагандистської обробки. Вагомих змін чимдалі більше набувала зовнішня політика. Мілітаризація перетворилася на провідний тренд політичного розвитку Росії, який світове співтовариство надто довго воліло «не помічати». Про нього екс-радник кремлівського господаря російський економіст Андрій Ілларіонов писав так: “Не знайдеться, певне, жодного року, в якому не було того, що ви називаєте гострими стравами, які скінчилися загибеллю людей, причому великої кількості людей”. Правління Путіна справді було позначене активною участю Росії, її спецконтингентів чи “добровольців” у низці локальних конфліктів, де тією чи іншою мірою йшлося про протистояння систем. Це не лише спричинило оформлення – і концептуальне, і смислове – російської дипломатії та державної зовнішньополітичної доктрини. Суттєво розрослася і зазнала мутацій вертикаль влади, відповідальна за державну безпеку (читай, безпеку режиму) та дотримання внутрішніх і зовнішньополітичних інтересів правлячих кіл. Спецслужби у добу Путіна перетворилися на каркас системи.
Побічним ефектом цього, як і в сталінські часи, стало затвердження подвійних стандартів та подвійної моралі: для внутрішнього вжитку і для “широких народних мас”. Постійна негативна мобілізація викликала значні зміни всередині російського суспільства: саме в такому контексті виросло ціле покоління “служилых по призыву” (неокозаки та чеченські бойовики, “добровольці” усіх політичних мастей, зрештою ПВК на кшталт «вагнерівців»), “заточених” під терор у промислових масштабах. А синхронно із відновленням потуги та розширенням сфери докладання зусиль силового блоку розпочалася спочатку повільна сталінізація, а невдовзі – і переможна хода сталінізму в ментальному просторі путінської Росії. Впродовж якихось 15-ти років РФ одним стрибком подолала відстань від болючих пошуків людини в оболонці «совка» (над цим колись ще працювали культура та наукова гуманітаристика) до масового ж збайдужіння до страждань предків, і фінально – визнання Йосипа Сталіна «ефективним менеджером».
Найбільш яскравим унаочненням небезпек, які приховувала в собі окреслена вище тенденція, стало втручання РФ в події української кризи зими 2013–2014 року, що скінчилися анексією Криму та розгортанням так званої гібридної війни на Донбасі. Відволікаючі маневри в Сирії посилили геополітичне становище Росії, а фінансування лівих та правих радикалів у Європі та втручання у виборчі кампанії забезпечили їй статус глобального системного дестабілізатора. Відтоді Кремль лише підвищував ******. Підконтрольні медіа стали засобом масового зараження російським езотеричним фашизмом, який перетворював аудиторію на армію кровожерливих зомбі. І саме ця армія розглядалася Москвою як вирішальний аргумент у геополітичній боротьбі.
Під «парасолькою» обмежувальних заходів у часи пандемії CОVID-19 путінізм завершив інституційну інсталяцію тоталітаризму у Росії. Напад на Україну, риторика, що його супроводжує, а також відверто злочинні, антигуманні методи ведення «спецоперації» засвідчили перетворення РФ з країни-дестабілізатора на країну-терориста, що загрожує не лише Україні, а й самому існуванню світу. «Політична булімія» (вислів Нормана Дейвіса) пострадянської Росії зрештою таки призвела до «нестравлення». Ця країна випала з реальності у віртуальний світ самостворених стигм, стереотипів, страхів та ідеологем. Геополітичний гнійник прорвало.
Нездорові фіксації
У травні 2021 року п’ятірка найвидатніших історичних постатей у баченні росіян виглядала наступним чином: Сталін (39%), Лєнін (30%), Пушкін (23%), Пьотр I (19%) та Путін (15%) (“Левада-центр”). Варте уваги, що на тлі майже двократного зниження особистого рейтингу Путіна порівняно з 2017 роком, рівень симпатій до Сталіна лишався незмінним від 2012 року. Паралельно російські соціологи відзначали «зростаючу агресивність» населення РФ на тлі кризових та передапокаліптичних очікувань росіян, що визрівали в умовах коронавірусної кризи та політичного дрейфу системи. Катастрофічні зміни в товщі російського суспільства були очевидні для всіх, просто мало хто був спроможний висловлювати їх публічно. У тлумаченні придворних речіників на зразок Владіслава Суркова та Глєба Павловського пробуджена в народі жага української крові перетворювалася чи то на фізично обумовлене прагнення до експансії, чи то на хворобливий зв’язок близнюків. Блюзнірські заклики до бомбардувань Києва — ніби сакрального для «русского мира» місця – разом з Софією Київською — осердям християнізації Русі, як і мрії про танкові марші Хрещатиком — з не менш очевидними алюзіями на радянські і ******ські паради – унаочнили ментальне нутро «глибинного народу», порівнювати який із ордою означає принижувати орду.
Моральна вирва путінської Росії, її пекельна суть виявилися такими, що світова спільнота оніміла. Слова лідерів Заходу про те, що вони все ще вірять у російський народ, відтоді лунають радше протокольно. Зрозуміло, що такі “аванси” позбавлені сенсу — і не лише з огляду на вкрай непереконливий антивоєнний рух у РФ. Бо йдеться не лише про масову підтримку путінської агресії, а й про моральне виправдання путінізму. Йдеться про те, що росіяни масово перебувають у змінененому стані свідомості, і що у них відсутня емпатія. Ідеться про торжество антицивілізації ГУЛАГу та нав’язування вохрівських “понятий” в якості нового цивілізаційного порядку. В цій новій реальності «русского мира» цілі нації стираються за вказівкою ****стського фюрера, а непокірні народи без жодних вагань і докорів сумління перетворюють на ядерний попіл. При цьому «глибинний народ» задоволено мовчить, бо саме в цьому і полягає його воля.
Власне, ідеться про тотальну втрату людської подоби мільйонами мешканців РФ та ще кількома мільйонами її симпатиків, розкиданих по світу. Цілеспрямовано створений засобами пропаганди фантом “радянської батьківщини” зіграв злий жарт з Росією. Катаклізм, що триває нині, є нічим іншим, як прямим наслідком апаратної десталінізації у СРСР і, відповідно, не здійснених у РФ декомунізації, люстрації, осмислення тоталітарного минулого. Через це російське суспільство не пережило духовного катарсису, який дозволив би подолати ментальні наслідки тоталітаризму. Через відмову від осмислення власної історії, тоталітарне минуле, подібно до ракових метастаз, проросло в сучасність. Держава за допомогою маніпуляцій із масовою свідомістю перетворилася, за влучним висловом одного з публічних російських істориків, на “Третє відділення і КДБ, оснащене винаходами вільного Заходу”. Але якби ж тоталітаризм відродився у Росії лише інституційно! Але так не буває: тоталітарний режим і тоталітарне суспільство перебувають у нерозривному хворобливому зв’язку.
Аналіз глибинних трансформацій російської ментальності не залишає сумнівів, що притаманн їй нездорові фіксації, однією з яких є «українське питання», нікуди не подінуться. Власне, на “остаточне вирішення” останнього й спрямовані геноцидні практики, що їх сьогодні застосовує армія РФ на теренах України. Через культивування образу Ворога, який постає джерелом непереборного екзистенційного конфлікту, у росіян створюється когнітивний дисонанс — невідповідність картини того, що має бути, та картини того, що є. Тому про якийсь передбачуваний вихід з системної кризи, котра увійшла у гостру фазу 24 лютого 2022 року, наразі не йдеться — навіть за умови повного і одномоментного припинення вогню.
Імперська пиха складає підоснову повсякчасного відновлення тоталітаризму російською державою і російським суспільством, а також постійної готовності атакувати засади світового ладу, який вважається онтологічно ворожим. Це коло залишатиметься не розірваним доти, доки не відбудеться світового засудження комунобільшовизму та його спадкоємця — ****зму/путінізму; усвідомлення реальної, а не вигаданої чекістами історії РФ; скидання ментальних налаштувань російського народу; спокутування злочинів проти людяності, України та українців зокрема. В іншому випадку неподолане тоталітарне минуле неодмінно «проростатиме» в наступних поколіннях, перетворюючи росіян на істот, позбавлених базових людських ознак. Бо непокаране зло вічне і всеїдне.
Лариса Якубова
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Статус: Офлайн
Реєстрація: 23.09.2010
Повідом.: 916
Реєстрація: 23.09.2010
Повідом.: 916
Re: 27.08.14 вторжение войск РФ
Спокойно, все читаем
Спокойно, все читаем
Статус: Офлайн
Реєстрація: 27.03.2022
Повідом.: 190
Реєстрація: 27.03.2022
Повідом.: 190
Re: 27.08.14 вторжение войск РФ
Дійсно, часу та уваги бракує на усе, але спеціально зареґівся, щоби подякувати як за апдейти, так й за великі тексти. Постіть (з посиланням), бо добре написані думки не менш важливі за факти, особливо у цей час. Читаю що є, а як не можу - скролю!
Капец! Откуда у вас столько свободного времени и оперативной памяти в голове?
Дійсно, часу та уваги бракує на усе, але спеціально зареґівся, щоби подякувати як за апдейти, так й за великі тексти. Постіть (з посиланням), бо добре написані думки не менш важливі за факти, особливо у цей час. Читаю що є, а як не можу - скролю!
Статус: Офлайн
Реєстрація: 13.12.2015
Повідом.: 197
Реєстрація: 13.12.2015
Повідом.: 197
Re: 27.08.14 вторжение войск РФ
Білий дім звузив поле:
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.