27.08.14 вторжение войск РФ
- Автор теми CAXAP
- Дата створення
«Майдан» на окупованій Луганщині
Денис Казанський
Погіршення економічної ситуації в самопроголошених республіках може спричинити ланцюгову реакцію шахтарських бунтів
Економічна ситуація в ОРДіЛО прогнозовано й закономірно наближається до колапсу. Іще на самому початку «русской весны», коли міста Донбасу були охоплені проросійськими мітингами, організатори яких вимагали відокремлення регіону від України, тверезі й розважливі голоси попереджали, що вплив сепаратизму на економіку регіону буде руйнівним і призведе до загибелі Донбасу в його нинішньому вигляді. Було очевидним, що ні «референдуму», ані «республіки» світ не визнає, і регіон, так само, як Абхазія та Придністров’я, опиниться в нескінченному лихолітті. Людей, які тоді попереджали про катастрофу й намагалися їй запобігти, прихильники Росії обзивали «******ами», «ворогами Донбасу» й «агентами Заходу». Утім, як показав час, саме прихильники територіальної цілісності України та противники утворення «республік» були тією здоровою силою, яка могла втримати регіон на краю прірви й зупинити його сповзання в хаос і занепад. На жаль, ця сила програла. І тепер окупований Донбас потерпає від лиха, але тих, хто міг би зупинити катастрофу, в регіоні більше немає.
Пандемія коронавірусної хвороби завдала важкого удару всій світовій економіці. Але особливо болючим цей удар виявився для економіки ОРДіЛО, яка і до початку пандемії поступово розвалювалася. Досі певну життєздатність цієї економіки підтримувала Російська Федерація. Та коли сама росія постала перед найважчою кризою, то насамперед, звісно, почала рятувати свої підприємства. Ті самі заводи й шахти, що досі працюють в ОРДіЛО, формально нібито нічийні. Законні власники їх не контролюють, а незаконні просто користуються чужим захопленим майном. Відповідно, жодних стимулів рятувати ці підприємства ціною власних жертв у Росії немає. Офіційно ОРДіЛО для Росії — це Україна. Днями цю думку вкотре підтвердив прес-секретар Владіміра Путіна Дмітрій Пєсков (тобто сам Путін). А якщо так, то жодних зобов’язань перед іншою державою керівництво Росії не має.
Під удар кризи потрапила вся промисловість (суттєво зменшив обсяги виробництва навіть флагман економіки «ЛНР» Алчевський металургійний комбінат). Але найбільше дісталося, як завжди, шахтарям. Борги із зарплатні на шахтах ОРДіЛО накопичувалися й раніше, але навесні ситуація погіршилася. На багатьох вугледобувних підприємствах по кілька місяців фактично не платили грошей. На деяких шахтах досі не виплатили зарплат за березень.
Опинившись у ситуації безгрошів’я, адміністрація «ЛНР» не придумала нічого кращого, ніж ліквідувати більшість шахт (це назвали реорганізацією), а на тих, що залишилися, банально дурили людей і не виплатити їм зарплату. Для цього було організовано нехитру схему. Низку шахт, які накопичили борги, перереєстрували з однієї юридичної особи на іншу. Наприклад, шахта «Комсомольська» (місто Антрацит) раніше вважалася «державною» й належала до складу «державного унітарного підприємства «Антрацит». Однак у травні ГУП «Антрацит» було ліквідовано й замість нього з’явилося інше ГУП: «Восток-уголь». Шахту передали йому, а стара юрособа зникла разом із боргами по зарплаті за березень і квітень.
Формально (з погляду формувань «ЛНР») шахта була й залишилася «державною». Однак зміна юридичної особи дала керівництву шахти змогу заявити гірникам, що, мовляв, нове підприємство вам нічого не винне, а про свої борги запитуйте попереднього власника. Такого нахабства шахтарі вже не могли стерпіти й оголосили страйк.
Понад сотня підземних робітників 4 червня відмовилася підніматися з шахт і оголосила, що залишиться під землею, аж доки керівництво розрахується з боргами ліквідованого ГУП «Антрацит» за березень і квітень. Їх підтримали родичі й колеги на поверхні. Але замість того, щоб оперативно розв’язати фінансове питання, бойовики спробували спочатку придушити страйк і замовчати ситуацію. У селищі Дубовському, де розташована шахта «Комсомольська», одразу оголосили карантин (начебто через несподіваний спалах коронавірусної хвороби) і фактично здійснили блокаду населеного пункту. Так перелякана «влада» вирішила перестрахуватися й не допустити прибуття в селище шахтарів із інших шахт, які могли приєднатися до страйку. Також у всьому Антрацитівському районі було відключено мобільний зв’язок місцевого оператора «Лугаком» і соціальні мережі YouTube і «ВКонтакте». Останній працював із перебоями на всій території, підконтрольній «ЛНР», однак люди давно вже навчилися обходити різні блокування за допомогою VPN, тому все одно повідомляли про те, що відбувається, у соцмережах.
Очевидно, що проти страйкуючих шахтарів почалися і репресії, які давно вже стали буденністю в «народній республіці». Найактивніших учасників страйку й тих, хто повідомляв про нього в соцмережах, оперативно заарештувало так зване «МГБ ЛНР». Точніше, не заарештувало, а викрало. За описом очевидців, людей справді буквально викрадали з власних осель люди в масках, які не пояснювали причин затримання й не повідомляли родичів, куди відвозять затриманих.
Зокрема, прямо з дому було викрадено братів-шахтарів Ігоря й Віталія Єфанових, які висвітлювали страйк у соцмережах. На час написання цього матеріалу вони вже близько тижня перебувають у полоні, до того ж невідомо, де саме. Жодних звинувачень у процесі затримання їм не висунули. Інших затриманих шахтарів відпустили, але взяли з них підписку про нерозголошення інформації. Зараз ці люди залякані й не розповідають нічого про те, чого саме бойовики з «МГБ» від них хотіли. Однак профспілковий лідер Алєксандр Васьковскій, який живе в Росії, але водночас підтримує та висвітлює шахтарські протести в ОРДіЛО, повідомив, що за його інформацією до затриманих застосовували тортури. Утім, репресії шахтарів не злякали, і страйк тривав.
Цікаво, що інформацію про шахтарські страйки в ОРДіЛО почали публікувати навіть російські націонал-патріотичні ресурси на зразок «Русской вєсны» й «Антифашиста», які підтримують бойовиків «ЛДНР» і військову агресію проти України. Але після того, як на цих сайтах з’явилися матеріали про страйки, бойовики «ЛНР» заблокували і їх! Це викликало хвилю обурення вже в самих росіян. Наприклад, на сайті «Русская весна» вийшла стаття із назвою «Антинародний переворот у ЛНР», у якій адміністрацію «республіки» звинуватили в роботі на Україну. Так, блокування сайтів і соцмереж не тільки не допомогло бойовикам перешкодити поширенню інформації, а й дало зворотний ефект. Гнилість і підлість так званих «народних республік» стала очевидною навіть для тих, хто співчував їм у Росії.
У центрі Антрациту 12 червня зібрався справжній локальний «майдан»: шахтарі вийшли до будівлі місцевої адміністрації й почали стукати касками по асфальту. Така активізація страйкарів налякала бойовиків. До акції могли приєднатися співробітники й інших шахт в інших містах, де також накопичилися значні борги по зарплатах, тому полум’я протесту вирішили терміново залити грошима. За даними учасників страйку, у бюджеті «ЛНР» необхідної суми не було, але бойовики випросили кошти в Росії, зіславшись на кризову ситуацію. Робітники отримали гроші та припинили страйк. Але зрозуміло, що такими судорожними вливаннями проблеми вугільної галузі ОРДіЛО не розв’язати — усе це нагадує затикання окремих дір у наскрізь прогнилому кораблі, який неминуче піде на дно.
З огляду на складну економічну ситуацію в «ЛДНР», наступний такий спалах невдоволення є лише питанням часу. Проте разовими вливаннями не вдасться розв’язати головну проблему ОРДіЛО: масове закриття шахт. Адже замість знищених вугледобувних підприємств не відкриваються жодні нові виробництва. Робочі місця просто зникають, і куди підуть люди із закритих шахт — питання, на яке нині ніхто не має відповіді.
Схоже, масштабна деіндустріалізація призведе до такого самого масштабного від’їзду людей із ОРДіЛО й вимирання окремих шахтарських селищ, де не залишиться нікого, крім самотніх людей похилого віку й людей з інвалідністю.
Матеріал друкованого видання № 25 (657) від 17 червня
Денис Казанський
Погіршення економічної ситуації в самопроголошених республіках може спричинити ланцюгову реакцію шахтарських бунтів
Економічна ситуація в ОРДіЛО прогнозовано й закономірно наближається до колапсу. Іще на самому початку «русской весны», коли міста Донбасу були охоплені проросійськими мітингами, організатори яких вимагали відокремлення регіону від України, тверезі й розважливі голоси попереджали, що вплив сепаратизму на економіку регіону буде руйнівним і призведе до загибелі Донбасу в його нинішньому вигляді. Було очевидним, що ні «референдуму», ані «республіки» світ не визнає, і регіон, так само, як Абхазія та Придністров’я, опиниться в нескінченному лихолітті. Людей, які тоді попереджали про катастрофу й намагалися їй запобігти, прихильники Росії обзивали «******ами», «ворогами Донбасу» й «агентами Заходу». Утім, як показав час, саме прихильники територіальної цілісності України та противники утворення «республік» були тією здоровою силою, яка могла втримати регіон на краю прірви й зупинити його сповзання в хаос і занепад. На жаль, ця сила програла. І тепер окупований Донбас потерпає від лиха, але тих, хто міг би зупинити катастрофу, в регіоні більше немає.
Пандемія коронавірусної хвороби завдала важкого удару всій світовій економіці. Але особливо болючим цей удар виявився для економіки ОРДіЛО, яка і до початку пандемії поступово розвалювалася. Досі певну життєздатність цієї економіки підтримувала Російська Федерація. Та коли сама росія постала перед найважчою кризою, то насамперед, звісно, почала рятувати свої підприємства. Ті самі заводи й шахти, що досі працюють в ОРДіЛО, формально нібито нічийні. Законні власники їх не контролюють, а незаконні просто користуються чужим захопленим майном. Відповідно, жодних стимулів рятувати ці підприємства ціною власних жертв у Росії немає. Офіційно ОРДіЛО для Росії — це Україна. Днями цю думку вкотре підтвердив прес-секретар Владіміра Путіна Дмітрій Пєсков (тобто сам Путін). А якщо так, то жодних зобов’язань перед іншою державою керівництво Росії не має.
Під удар кризи потрапила вся промисловість (суттєво зменшив обсяги виробництва навіть флагман економіки «ЛНР» Алчевський металургійний комбінат). Але найбільше дісталося, як завжди, шахтарям. Борги із зарплатні на шахтах ОРДіЛО накопичувалися й раніше, але навесні ситуація погіршилася. На багатьох вугледобувних підприємствах по кілька місяців фактично не платили грошей. На деяких шахтах досі не виплатили зарплат за березень.
Опинившись у ситуації безгрошів’я, адміністрація «ЛНР» не придумала нічого кращого, ніж ліквідувати більшість шахт (це назвали реорганізацією), а на тих, що залишилися, банально дурили людей і не виплатити їм зарплату. Для цього було організовано нехитру схему. Низку шахт, які накопичили борги, перереєстрували з однієї юридичної особи на іншу. Наприклад, шахта «Комсомольська» (місто Антрацит) раніше вважалася «державною» й належала до складу «державного унітарного підприємства «Антрацит». Однак у травні ГУП «Антрацит» було ліквідовано й замість нього з’явилося інше ГУП: «Восток-уголь». Шахту передали йому, а стара юрособа зникла разом із боргами по зарплаті за березень і квітень.
Формально (з погляду формувань «ЛНР») шахта була й залишилася «державною». Однак зміна юридичної особи дала керівництву шахти змогу заявити гірникам, що, мовляв, нове підприємство вам нічого не винне, а про свої борги запитуйте попереднього власника. Такого нахабства шахтарі вже не могли стерпіти й оголосили страйк.
Понад сотня підземних робітників 4 червня відмовилася підніматися з шахт і оголосила, що залишиться під землею, аж доки керівництво розрахується з боргами ліквідованого ГУП «Антрацит» за березень і квітень. Їх підтримали родичі й колеги на поверхні. Але замість того, щоб оперативно розв’язати фінансове питання, бойовики спробували спочатку придушити страйк і замовчати ситуацію. У селищі Дубовському, де розташована шахта «Комсомольська», одразу оголосили карантин (начебто через несподіваний спалах коронавірусної хвороби) і фактично здійснили блокаду населеного пункту. Так перелякана «влада» вирішила перестрахуватися й не допустити прибуття в селище шахтарів із інших шахт, які могли приєднатися до страйку. Також у всьому Антрацитівському районі було відключено мобільний зв’язок місцевого оператора «Лугаком» і соціальні мережі YouTube і «ВКонтакте». Останній працював із перебоями на всій території, підконтрольній «ЛНР», однак люди давно вже навчилися обходити різні блокування за допомогою VPN, тому все одно повідомляли про те, що відбувається, у соцмережах.
Очевидно, що проти страйкуючих шахтарів почалися і репресії, які давно вже стали буденністю в «народній республіці». Найактивніших учасників страйку й тих, хто повідомляв про нього в соцмережах, оперативно заарештувало так зване «МГБ ЛНР». Точніше, не заарештувало, а викрало. За описом очевидців, людей справді буквально викрадали з власних осель люди в масках, які не пояснювали причин затримання й не повідомляли родичів, куди відвозять затриманих.
Зокрема, прямо з дому було викрадено братів-шахтарів Ігоря й Віталія Єфанових, які висвітлювали страйк у соцмережах. На час написання цього матеріалу вони вже близько тижня перебувають у полоні, до того ж невідомо, де саме. Жодних звинувачень у процесі затримання їм не висунули. Інших затриманих шахтарів відпустили, але взяли з них підписку про нерозголошення інформації. Зараз ці люди залякані й не розповідають нічого про те, чого саме бойовики з «МГБ» від них хотіли. Однак профспілковий лідер Алєксандр Васьковскій, який живе в Росії, але водночас підтримує та висвітлює шахтарські протести в ОРДіЛО, повідомив, що за його інформацією до затриманих застосовували тортури. Утім, репресії шахтарів не злякали, і страйк тривав.
Цікаво, що інформацію про шахтарські страйки в ОРДіЛО почали публікувати навіть російські націонал-патріотичні ресурси на зразок «Русской вєсны» й «Антифашиста», які підтримують бойовиків «ЛДНР» і військову агресію проти України. Але після того, як на цих сайтах з’явилися матеріали про страйки, бойовики «ЛНР» заблокували і їх! Це викликало хвилю обурення вже в самих росіян. Наприклад, на сайті «Русская весна» вийшла стаття із назвою «Антинародний переворот у ЛНР», у якій адміністрацію «республіки» звинуватили в роботі на Україну. Так, блокування сайтів і соцмереж не тільки не допомогло бойовикам перешкодити поширенню інформації, а й дало зворотний ефект. Гнилість і підлість так званих «народних республік» стала очевидною навіть для тих, хто співчував їм у Росії.
У центрі Антрациту 12 червня зібрався справжній локальний «майдан»: шахтарі вийшли до будівлі місцевої адміністрації й почали стукати касками по асфальту. Така активізація страйкарів налякала бойовиків. До акції могли приєднатися співробітники й інших шахт в інших містах, де також накопичилися значні борги по зарплатах, тому полум’я протесту вирішили терміново залити грошима. За даними учасників страйку, у бюджеті «ЛНР» необхідної суми не було, але бойовики випросили кошти в Росії, зіславшись на кризову ситуацію. Робітники отримали гроші та припинили страйк. Але зрозуміло, що такими судорожними вливаннями проблеми вугільної галузі ОРДіЛО не розв’язати — усе це нагадує затикання окремих дір у наскрізь прогнилому кораблі, який неминуче піде на дно.
З огляду на складну економічну ситуацію в «ЛДНР», наступний такий спалах невдоволення є лише питанням часу. Проте разовими вливаннями не вдасться розв’язати головну проблему ОРДіЛО: масове закриття шахт. Адже замість знищених вугледобувних підприємств не відкриваються жодні нові виробництва. Робочі місця просто зникають, і куди підуть люди із закритих шахт — питання, на яке нині ніхто не має відповіді.
Схоже, масштабна деіндустріалізація призведе до такого самого масштабного від’їзду людей із ОРДіЛО й вимирання окремих шахтарських селищ, де не залишиться нікого, крім самотніх людей похилого віку й людей з інвалідністю.
Матеріал друкованого видання № 25 (657) від 17 червня
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
«Луганська клерикальна республіка»
Вікторія Малишева
Православна церква стала набагато ближчою до народу, що ніби й непогано, але є одне «але»: відносини з нею тепер обов’язкові
Обговорювати релігійні процеси в «республіці» ми активно стали приблизно з 2015 року. Я тоді наївно запитувала: а хіба щось змінилося? Хіба можна якось змінити відносини людини й Бога? Але виявилося, що релігія теж може змінювати вигляд залежно від сезону та моди. Тож відповідь на запитання п’ятирічної давності я отримую весь цей час. Тоді мені відповідали так: при Україні ми були світським суспільством, а зараз — релігійним. І що більше минає часу з тієї дискусії, то краще я розумію, що вони мали на увазі. Єдине, я додала б один нюанс: у релігійному аспекті життя ми стали куди ближчими до Росії.
Найперше ми змінили релігійне підпорядкування, повністю ставши під контроль Московського патріархату. І поки Україна боролася за свої території, з Росії через релігійні канали йшла гуманітарка: крупи, консерви, олія — словом, найнеобхідніше. І спробуйте відповісти на таке просте запитання: чи важливо для голодної людини, від кого та їжа? Ні. Але те, що дружню руку простягнули вчасно, не покинули, допомогли, — запам’ятали всі. І потім така продуктова допомога надходила ще доволі тривалий час. Вантажівки приїжджали в «республіку» якимись своїми шляхами, а люди отримували свої крихти вже через місцеві церкви. Кожен міг просто звернутися через офіційний сайт УПЦ МП та попросити допомоги, а далі сподіватися на відповідь. Іноді допомога надходила через місцеві приходи, іноді її привозили депутати з гучними звітами перед об’єктивами камер.
Наступним кроком були майже непомітні зміни навчальних програм, у яких почали з’являтися дисципліни релігійної тематики: «Духовна безпека», «Духовне виховання особистості в системі професійної освіти», «Основи православної культури». У школах почали викладати релігію як звичайну дисципліну. І взагалі церква стала набагато ближчою до народу, що ніби й непогано, але є одне «але»: відносини з нею тепер обов’язкові. Незалежно від особистих поглядів населення церква почала міцно займати свої позиції в житті «республіки». Навіть ще до всіх цих подій священиків офіційно запрошували на похорон загиблих командирів із гучними промовами, на офіційне внесення прапора полку чи ще на якесь свято нового часу, яке ставало військово-релігійним водночас. І доволі швидко до цього звикли, бо місцеві батюшки охоче давали інтерв’ю єдиному офіційному телеканалу, до них зверталися по оцінку ситуації, а найчастіше — просто по критику України.
Ще цікавий момент: у кожної офіційної установи з’явився нібито свій штатний священик. Його запрошують на всі свята — офіційні та неофіційні. Пам’ятаєте, як у Ремарка, коли при війську обов’язково був священик і проститутки.
Лінгвістична гімназія № 30 у самісінькому центрі «столиці» так тісно товаришує з найближчим храмом, що до цього звикли всі: і батьки, і діти, і вчителі. За найменшої нагоди чи то батюшка крокує до школи, чи дітей ведуть на якесь свято в церкву. До того ж свято може бути зовсім не релігійним, наприклад День міста чи День матері, але прив’язка в усьому йде до релігії.
Ще один аспект нового життя — «гастролі» з мощами святих. Це анонсують офіційно, запрошують усіх віруючих і постійно звітують про зібрані натовпи, які чи то крокують у хресній ході, чи то вклоняють коліна перед черговими мощами. Крім того, під ці «гастролі» починається така гучна рекламна кампанія, що складається враження, нібито йдеться про футбольний матч чи концерт рок-зірки. Поряд з рекламою паралельно йде запрошення на куліш до військових чи на відпочинок у новому парку на території колишнього Луганського аеропорту. Особливо вражає торгівля в церкві символікою з іменем святого: тут і вино, і вода, і варення, і ікони, і браслети, і книжки, і календарі, і постери — на будь-яке вподобання та бюджет. Тобто частинка святого «заробляє» грошей не менше, ніж концерт «Песняров» у десятому скликанні.
Дивна річ: попри офіційну релігійну моду, звичайні люди більш віруючими не стали. І священиків запрошують на похорон не частіше, ніж завжди: на це потрібні гроші, яких часто в родичів просто немає. Недавно взагалі з’явилася мода ховати померлих потайки від сусідів та колег — нібито за стресом не встигли нікого оповістити. Водночас з’явилося безліч нових релігійних спільнот, які знайшли своїх прихильників. Багато хто втратив житло, близьких, не зміг пережити втрату роботи та ознак минулого життя, а віра дає надію на те, що згодом життя якось владнається. В одному трудовому колективі було кілька осіб, які належали до такої спільноти. Спільним для всіх них було те, що вони не працювали по суботах і нібито знали те, чого не знають інші. Але в колективі їх не сприймали, бо цю надмірну релігійність усі вважали за слабкість та ваду, її хіба що невідкрито висміювали.
Знайомий, якого звільнили з українського полону, став віруючим, бо церква виявилася тим місцем, де його прийняли та щось пообіцяли. Родина розпалася, дочка перестала спілкуватися з батьком, і церква прийняла його, він став хоч комусь потрібним з таким доволі сумнівним минулим. У «республіці» діють християнські табори, де можна знайти чисту дружбу та справжнє кохання. Звучить доволі іронічно, але й ці заходи теж знаходять своїх прихильників.
Зовсім несподівано серед моїх добрих знайомих я відкрила для себе, що хтось співає в церковному хорі. Одна з таких до війни працювала в крамниці святкової атрибутики, а тепер церковний хор став її єдиною «роботою» та джерелом хліба на щодень. А ще вона ходить на благодійні обіди, бо це теж дає можливість заощадити.
Ніякої релігійності у звичайних людей не побільшало. Хтось переконує, що треба до чогось ще дожити, хтось згадує важкі часи 2014 року. Але водночас апеляції до Бога в цих розмовах немає. Тобто релігія стала тією модою, яку вчасно й дуже зручно змогли використати «республіканська» влада та Московський патріархат. А взагалі все це цілковите копіювання того, що відбувається в Росії. Якщо щось коїться там, будьте певні: через якийсь час це буде і в «ЛНР».
Вікторія Малишева
Православна церква стала набагато ближчою до народу, що ніби й непогано, але є одне «але»: відносини з нею тепер обов’язкові
Обговорювати релігійні процеси в «республіці» ми активно стали приблизно з 2015 року. Я тоді наївно запитувала: а хіба щось змінилося? Хіба можна якось змінити відносини людини й Бога? Але виявилося, що релігія теж може змінювати вигляд залежно від сезону та моди. Тож відповідь на запитання п’ятирічної давності я отримую весь цей час. Тоді мені відповідали так: при Україні ми були світським суспільством, а зараз — релігійним. І що більше минає часу з тієї дискусії, то краще я розумію, що вони мали на увазі. Єдине, я додала б один нюанс: у релігійному аспекті життя ми стали куди ближчими до Росії.
Найперше ми змінили релігійне підпорядкування, повністю ставши під контроль Московського патріархату. І поки Україна боролася за свої території, з Росії через релігійні канали йшла гуманітарка: крупи, консерви, олія — словом, найнеобхідніше. І спробуйте відповісти на таке просте запитання: чи важливо для голодної людини, від кого та їжа? Ні. Але те, що дружню руку простягнули вчасно, не покинули, допомогли, — запам’ятали всі. І потім така продуктова допомога надходила ще доволі тривалий час. Вантажівки приїжджали в «республіку» якимись своїми шляхами, а люди отримували свої крихти вже через місцеві церкви. Кожен міг просто звернутися через офіційний сайт УПЦ МП та попросити допомоги, а далі сподіватися на відповідь. Іноді допомога надходила через місцеві приходи, іноді її привозили депутати з гучними звітами перед об’єктивами камер.
Наступним кроком були майже непомітні зміни навчальних програм, у яких почали з’являтися дисципліни релігійної тематики: «Духовна безпека», «Духовне виховання особистості в системі професійної освіти», «Основи православної культури». У школах почали викладати релігію як звичайну дисципліну. І взагалі церква стала набагато ближчою до народу, що ніби й непогано, але є одне «але»: відносини з нею тепер обов’язкові. Незалежно від особистих поглядів населення церква почала міцно займати свої позиції в житті «республіки». Навіть ще до всіх цих подій священиків офіційно запрошували на похорон загиблих командирів із гучними промовами, на офіційне внесення прапора полку чи ще на якесь свято нового часу, яке ставало військово-релігійним водночас. І доволі швидко до цього звикли, бо місцеві батюшки охоче давали інтерв’ю єдиному офіційному телеканалу, до них зверталися по оцінку ситуації, а найчастіше — просто по критику України.
Ще цікавий момент: у кожної офіційної установи з’явився нібито свій штатний священик. Його запрошують на всі свята — офіційні та неофіційні. Пам’ятаєте, як у Ремарка, коли при війську обов’язково був священик і проститутки.
Лінгвістична гімназія № 30 у самісінькому центрі «столиці» так тісно товаришує з найближчим храмом, що до цього звикли всі: і батьки, і діти, і вчителі. За найменшої нагоди чи то батюшка крокує до школи, чи дітей ведуть на якесь свято в церкву. До того ж свято може бути зовсім не релігійним, наприклад День міста чи День матері, але прив’язка в усьому йде до релігії.
Ще один аспект нового життя — «гастролі» з мощами святих. Це анонсують офіційно, запрошують усіх віруючих і постійно звітують про зібрані натовпи, які чи то крокують у хресній ході, чи то вклоняють коліна перед черговими мощами. Крім того, під ці «гастролі» починається така гучна рекламна кампанія, що складається враження, нібито йдеться про футбольний матч чи концерт рок-зірки. Поряд з рекламою паралельно йде запрошення на куліш до військових чи на відпочинок у новому парку на території колишнього Луганського аеропорту. Особливо вражає торгівля в церкві символікою з іменем святого: тут і вино, і вода, і варення, і ікони, і браслети, і книжки, і календарі, і постери — на будь-яке вподобання та бюджет. Тобто частинка святого «заробляє» грошей не менше, ніж концерт «Песняров» у десятому скликанні.
Дивна річ: попри офіційну релігійну моду, звичайні люди більш віруючими не стали. І священиків запрошують на похорон не частіше, ніж завжди: на це потрібні гроші, яких часто в родичів просто немає. Недавно взагалі з’явилася мода ховати померлих потайки від сусідів та колег — нібито за стресом не встигли нікого оповістити. Водночас з’явилося безліч нових релігійних спільнот, які знайшли своїх прихильників. Багато хто втратив житло, близьких, не зміг пережити втрату роботи та ознак минулого життя, а віра дає надію на те, що згодом життя якось владнається. В одному трудовому колективі було кілька осіб, які належали до такої спільноти. Спільним для всіх них було те, що вони не працювали по суботах і нібито знали те, чого не знають інші. Але в колективі їх не сприймали, бо цю надмірну релігійність усі вважали за слабкість та ваду, її хіба що невідкрито висміювали.
Знайомий, якого звільнили з українського полону, став віруючим, бо церква виявилася тим місцем, де його прийняли та щось пообіцяли. Родина розпалася, дочка перестала спілкуватися з батьком, і церква прийняла його, він став хоч комусь потрібним з таким доволі сумнівним минулим. У «республіці» діють християнські табори, де можна знайти чисту дружбу та справжнє кохання. Звучить доволі іронічно, але й ці заходи теж знаходять своїх прихильників.
Зовсім несподівано серед моїх добрих знайомих я відкрила для себе, що хтось співає в церковному хорі. Одна з таких до війни працювала в крамниці святкової атрибутики, а тепер церковний хор став її єдиною «роботою» та джерелом хліба на щодень. А ще вона ходить на благодійні обіди, бо це теж дає можливість заощадити.
Ніякої релігійності у звичайних людей не побільшало. Хтось переконує, що треба до чогось ще дожити, хтось згадує важкі часи 2014 року. Але водночас апеляції до Бога в цих розмовах немає. Тобто релігія стала тією модою, яку вчасно й дуже зручно змогли використати «республіканська» влада та Московський патріархат. А взагалі все це цілковите копіювання того, що відбувається в Росії. Якщо щось коїться там, будьте певні: через якийсь час це буде і в «ЛНР».
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Статус: Офлайн
Реєстрація: 18.01.2011
Повідом.: 18868
Реєстрація: 18.01.2011
Повідом.: 18868
Статус: Офлайн
Реєстрація: 07.05.2010
Повідом.: 7243
Адреса: ХТЗ
Реєстрація: 07.05.2010
Повідом.: 7243
Адреса: ХТЗ
в принципі, це непоганий сценарій. На перспективу. Бо "приручити" людей з зомбованою психікою навряд чи під силу будь-кому. Тож деіндустріалізація і Нове Дике Поле в кордонах України це не найгірше. А запорєбрік хай отримає нову хвилю міграції "вєчно ноющіх хахлов" )))