27.08.14 вторжение войск РФ
- Автор теми CAXAP
- Дата створення
Статус: Офлайн
Реєстрація: 19.12.2015
Повідом.: 59
Реєстрація: 19.12.2015
Повідом.: 59
За 75 лет много чего изменилось. А где можно посмотреть дома выехавших из оккупации и воевавших за Украину?
Статус: Офлайн
Реєстрація: 20.12.2015
Повідом.: 2203
Реєстрація: 20.12.2015
Повідом.: 2203
"Степан Кашурко — бывший помощник по особым поручениям маршала Ивана Конева, генерал–полковник, Президент Центра розыска и увековечивания без вести пропавших и погибших защитников Отечества:
Из рассказа «Выстраданная победа»
Маршал Иван Конев: "Наша, сталинская победа - это всенародная беда. День скорби советского народа по великому множеству погибших..."
В канун 25–летия Победы маршал Конев попросил меня помочь ему написать заказную статью для "Комсомольской правды". Обложившись всевозможной литературой, я быстро набросал "каркас" ожидаемой "Комсомолкой" победной реляции в духе того времени и на следующий день пришел к полководцу. По всему было видно: сегодня он не в духе.
— Читай, — буркнул Конев, а сам нервно заходил по просторному кабинету. Похоже, его терзала мысль о чем–то наболевшем.
Горделиво приосанившись, я начал с пафосом, надеясь услышать похвалу: "Победа — это великий праздник. День всенародного торжества и ликования. Это..."
— Хватит! — сердито оборвал маршал. — Хватит ликовать! Тошно слушать. Ты лучше скажи, в вашем роду все пришли с войны? Все во здравии вернулись?
— Нет. Мы недосчитались девятерых человек, из них пятеро пропали без вести, — пробормотал я, недоумевая, к чему это он клонит. — И еще трое приковыляли на костылях.
— А сколько сирот осталось? — не унимался он.
— Двадцать пять малолетних детей и шестеро немощных стариков.
— Ну и как им жилось? Государство обеспечило их?
— Не жили, а прозябали, — признался я. — Да и сейчас не лучше. За без вести пропавших кормильцев денег не положено... Их матери и вдовы глаза повыплакали, а все надеются: вдруг хоть кто–нибудь вернется. Совсем извелись…
— Так какого черта ты ликуешь, когда твои родственники горюют! Да и могут ли радоваться семьи тридцати миллионов погибших и сорока миллионов искалеченных и изуродованных солдат? Они мучаются, они страдают вместе с калеками, получающими гроши от государства...
Я был ошеломлен. Таким я Конева видел впервые. Позже узнал, что его привела в ярость реакция Брежнева и Суслова, отказавших маршалу, попытавшемуся добиться от государства надлежащей заботы о несчастных фронтовиках, хлопотавшему о пособиях неимущим семьям пропавших без вести.
Иван Степанович достал из письменного стола докладную записку, видимо, ту самую, с которой безуспешно ходил к будущему маршалу, четырежды Герою Советского Союза, кавалеру "Ордена Победы" и трижды идеологу Советского Союза. Протягивая мне этот документ, он проворчал с укоризной:
— Ознакомься, каково у нас защитникам Родины. И как живется их близким. До ликованья ли ИМ?!
Бумага с грифом "Совершенно секретно" пестрела цифрами. Чем больше я в них вникал, тем больнее щемило сердце:
"...Ранено 46 миллионов 250 тысяч.
Вернулись домой с разбитыми черепами 775 тысяч фронтовиков. Одноглазых 155 тысяч,
слепых 54 тысячи.
С изуродованными лицами 501342.
С кривыми шеями 157565.
С разорванными животами 444046.
С поврежденными позвоночниками 143241.
С ранениями в области таза 630259.
С оторванными половыми органами 28648.
Одноруких 3 миллиона 147.
Безруких 1 миллион 10 тысяч.
Одноногих 3 миллиона 255 тысяч.
Безногих 1 миллион 121 тысяча.
С частично оторванными руками и ногами 418905.
Так называемых "самоваров", безруких и безногих — 85942".
— Ну, а теперь взгляни вот на это, — продолжал просвещать меня Иван Степанович.
"За три дня, к 25 июня, противник продвинулся вглубь страны на 250 километров. 28 июня взял столицу Белоруссии Минск. Обходным маневром стремительно приближается к Смоленску.
К середине июля из 170 советских дивизий 28 оказались в полном окружении, а 70 понесли катастрофические потери.
В сентябре этого же 41–го под Вязьмой были окружены 37 дивизий, 9 танковых бригад, 31 артполк Резерва Главного командования и полевые Управления четырех армий.
В Брянском котле очутились 27 дивизий, 2 танковые бригады, 19 артполков и полевые Управления трех армий.
Всего же в 1941–м в окружение попали и не вышли из него 92 из 170 советских дивизий, 50 артиллерийских полков, 11 танковых бригад и полевые Управления 7 армий.
В день нападения ******ской Германии на Советский Союз, 22 июня, Президиум Верховного Совета СССР объявил о мобилизации военнообязанных 13 возрастов — 1905–1918 годов. Мгновенно мобилизовано было свыше 10 миллионов человек. Из 2–х с половиной миллионов добровольцев было сформировано 50 ополченческих дивизий и 200 отдельных стрелковых полков, которые были брошены в бой без обмундирования и практически без надлежащего вооружения. Из двух с половиной миллионов ополченцев в живых осталось немногим более 150 тысяч".
Говорилось там и о военнопленных. В частности, о том, что в 1941 году попали в гитлеровский плен:
под Гродно–Минском — 300 тысяч советских воинов,
в Витебско–Могилёвско–Гомелъском котле — 580 тысяч,
в Киевско–Уманьском — 768 тысяч.
Под Черниговом и в районе Мариуполя — еще 250 тысяч.
В Брянско–Вяземском котле оказались 663 тысячи, и т.д.
Если собраться с духом и все это сложить, выходило, что в итоге за годы Великой Отечественной войны в ******ском плену умирали от голода, холода и безнадежности около четырех миллионов советских бойцов и командиров, объявленных Сталиным врагами и дезертирами.
Подобает вспомнить и тех, кто, отдав жизнь за неблагодарное отечество, не дождался даже достойного погребения. Ведь по вине того же Сталина похоронных команд в полках и дивизиях не было — вождь с апломбом записного хвастуна утверждал, что нам они ни к чему: доблестная Красная Армия врага разобьет на его территории, сокрушит могучим ударом, сама же обойдется малой кровью. Расплата за эту самодовольную чушь оказалась жестокой, но не для генералиссимуса, а для бойцов и командиров, чья участь так мало его заботила. По лесам, полям и оврагам страны остались истлевать без погребения кости более двух миллионов героев. В официальных документах они числились пропавшими без вести — недурная экономия для государственной казны, если вспомнить, сколько вдов и сирот остались без пособия.
В том давнем разговоре маршал коснулся и причин катастрофы, в начале войны постигшей нашу "непобедимую и легендарную" Красную армию. На позорное отступление и чудовищные потери ее обрекла предвоенная сталинская чистка рядов командного состава армии. В наши дни это знает каждый, кроме неизлечимых почитателей генералиссимуса (да и те, пожалуй, в курсе, только прикидываются простачками), а ту эпоху подобное заявление потрясало. И разом на многое открывало глаза. Чего было ожидать от обезглавленной армии, где опытные кадровые военачальники вплоть до командиров батальона отправлены в лагеря или под ********, а вместо них назначены молодые, не нюхавшие пороху лейтенанты и политруки..."
— Хватит! — вздохнул маршал, отбирая у меня страшный документ, цифры которого не укладывались в голове. — Теперь понятно, что к чему? Ну, и как ликовать будем? О чем писать в газету, о какой Победе? Сталинской? А может, Пирровой? Ведь нет разницы!
— Товарищ маршал, я в полной растерянности. Но, думаю, писать надо по–советски.., — запнувшись, я уточнил: — по совести. Только теперь вы сами пишите, вернее, диктуйте, а я буду записывать.
— Пиши, записывай на магнитофон, в другой раз такого уж от меня не услышишь!
И я трясущейся от волнения рукой принялся торопливо строчить:
"Что такое победа? — говорил Конев. — Наша, сталинская победа? Прежде всего, это всенародная беда. День скорби советского народа по великому множеству погибших. Это реки слез и море крови. Миллионы искалеченных. Миллионы осиротевших детей и беспомощных стариков. Это миллионы исковерканных судеб, не состоявшихся семей, не родившихся детей. Миллионы замученных в ******ских, а затем и в советских лагерях патриотов Отечества". Тут ручка–самописка, как живая, выскользнула из моих дрожащих пальцев.
— Товарищ маршал, этого же никто не напечатает! — взмолился я.
— Ты знай, пиши, сейчас–то нет, зато наши потомки напечатают. Они должны знать правду, а не сладкую ложь об этой Победе! Об этой кровавой бойне! Чтобы в будущем быть бдительными, не позволять прорываться к вершинам власти дьяволам в человеческом обличье, мастерам разжигать войны.
— И вот еще чего не забудь, — продолжал Конев. — Какими хамскими кличками в послевоенном обиходе наградили всех инвалидов! Особенно в соцобесах и медицинских учреждениях. Калек с надорванными нервами и нарушенной психикой там не жаловали. С трибун ораторы кричали, что народ не забудет подвига своих сынов, а в этих учреждениях бывших воинов с изуродованными лицами прозвали "квазимодами" ("Эй, Нина, пришел твой квазимода!" — без стеснения перекликались тетки из персонала), одноглазых — "камбалами", инвалидов с поврежденным позвоночником — "паралитиками", с ранениями в область таза — "кривобокими". Одноногих на костылях именовали "кенгуру". Безруких величали "бескрылыми", а безногих на роликовых самодельных тележках — "самокатами". Тем же, у кого были частично оторваны конечности, досталось прозвище "черепахи". В голове не укладывается! — с каждым словом Иван Степанович распалялся все сильнее.
— Что за тупой цинизм? До этих людей, похоже, не доходило, кого они обижают! Проклятая война выплеснула в народ гигантскую волну изуродованных фронтовиков, государство обязано было создать им хотя бы сносные условия жизни, окружить вниманием и заботой, обеспечить медицинским обслуживанием и денежным содержанием. Вместо этого послевоенное правительство, возглавляемое Сталиным, назначив несчастным грошовые пособия, обрекло их на самое жалкое прозябание. Да еще с целью экономии бюджетных средств подвергало калек систематическим унизительным переосвидетельствованиям во ВТЭКах (врачебно–трудовых экспертных комиссиях): мол, проверим, не отросли ли у бедолаги оторванные руки или ноги?! Все норовили перевести пострадавшего защитника родины, и без того нищего, на новую группу инвалидности, лишь бы урезать пенсионное пособие...
О многом говорил в тот день маршал. И о том, что бедность и основательно подорванное здоровье, сопряженные с убогими жилищными условиями, порождали безысходность, пьянство, упреки измученных жен, скандалы и нестерпимую обстановку в семьях. В конечном счете, это приводило к исходу физически ущербных фронтовиков из дома на улицы, площади, вокзалы и рынки, где они зачастую докатывались до попрошайничества и разнузданного поведения. Доведенные до отчаяния герои мало–помалу оказывались на дне, но не их надо за это винить.
К концу сороковых годов в поисках лучшей жизни в Москву хлынул поток обездоленных военных инвалидов с периферии. Столица переполнилась этими теперь уже никому не нужными людьми. В напрасном чаянии защиты и справедливости они стали митинговать, досаждать властям напоминаниями о своих заслугах, требовать, беспокоить. Это, разумеется, не пришлось по душе чиновникам столичных и правительственных учреждений. Государственные мужи принялись ломать голову, как бы избавиться от докучной обузы.
И вот летом 49–го Москва стала готовиться к празднованию юбилея обожаемого вождя. Столица ждала гостей из зарубежья: чистилась, мылась. А тут эти фронтовики — костыльники, колясочники, ползуны, всякие там "черепахи" — до того "обнаглели", что перед самым Кремлем устроили демонстрацию. Страшно не понравилось это вождю народов. И он изрек: "Очистить Москву от "мусора"!"
Власть предержащие только того и ждали. Началась массовая облава на надоедливых, "портящих вид столицы" инвалидов. Охотясь, как за бездомными собаками, правоохранительные органы, конвойные войска, партийные и беспартийные активисты в считанные дни выловили на улицах, рынках, вокзалах и даже на кладбищах и вывезли из Москвы перед юбилеем "дорогого и любимого Сталина" выброшенных на свалку истории искалеченных защитников этой самой праздничной Москвы.
И ссыльные солдаты победоносной армии стали *******. То была скоротечная гибель: не от ран — от обиды, кровью закипавшей в сердцах, с вопросом, рвущимся сквозь стиснутые зубы: "За что, товарищ Сталин?"
Так вот мудро и запросто решили, казалось бы, неразрешимую проблему с воинами–победителями, пролившими свою кровь "За Родину! За Сталина!".
— Да уж, что–что, а эти дела наш вождь мастерски проделывал. Тут ему было не занимать решимости — даже целые народы выселял, — с горечью заключил прославленный полководец Иван Конев."
Из рассказа «Выстраданная победа»
Маршал Иван Конев: "Наша, сталинская победа - это всенародная беда. День скорби советского народа по великому множеству погибших..."
В канун 25–летия Победы маршал Конев попросил меня помочь ему написать заказную статью для "Комсомольской правды". Обложившись всевозможной литературой, я быстро набросал "каркас" ожидаемой "Комсомолкой" победной реляции в духе того времени и на следующий день пришел к полководцу. По всему было видно: сегодня он не в духе.
— Читай, — буркнул Конев, а сам нервно заходил по просторному кабинету. Похоже, его терзала мысль о чем–то наболевшем.
Горделиво приосанившись, я начал с пафосом, надеясь услышать похвалу: "Победа — это великий праздник. День всенародного торжества и ликования. Это..."
— Хватит! — сердито оборвал маршал. — Хватит ликовать! Тошно слушать. Ты лучше скажи, в вашем роду все пришли с войны? Все во здравии вернулись?
— Нет. Мы недосчитались девятерых человек, из них пятеро пропали без вести, — пробормотал я, недоумевая, к чему это он клонит. — И еще трое приковыляли на костылях.
— А сколько сирот осталось? — не унимался он.
— Двадцать пять малолетних детей и шестеро немощных стариков.
— Ну и как им жилось? Государство обеспечило их?
— Не жили, а прозябали, — признался я. — Да и сейчас не лучше. За без вести пропавших кормильцев денег не положено... Их матери и вдовы глаза повыплакали, а все надеются: вдруг хоть кто–нибудь вернется. Совсем извелись…
— Так какого черта ты ликуешь, когда твои родственники горюют! Да и могут ли радоваться семьи тридцати миллионов погибших и сорока миллионов искалеченных и изуродованных солдат? Они мучаются, они страдают вместе с калеками, получающими гроши от государства...
Я был ошеломлен. Таким я Конева видел впервые. Позже узнал, что его привела в ярость реакция Брежнева и Суслова, отказавших маршалу, попытавшемуся добиться от государства надлежащей заботы о несчастных фронтовиках, хлопотавшему о пособиях неимущим семьям пропавших без вести.
Иван Степанович достал из письменного стола докладную записку, видимо, ту самую, с которой безуспешно ходил к будущему маршалу, четырежды Герою Советского Союза, кавалеру "Ордена Победы" и трижды идеологу Советского Союза. Протягивая мне этот документ, он проворчал с укоризной:
— Ознакомься, каково у нас защитникам Родины. И как живется их близким. До ликованья ли ИМ?!
Бумага с грифом "Совершенно секретно" пестрела цифрами. Чем больше я в них вникал, тем больнее щемило сердце:
"...Ранено 46 миллионов 250 тысяч.
Вернулись домой с разбитыми черепами 775 тысяч фронтовиков. Одноглазых 155 тысяч,
слепых 54 тысячи.
С изуродованными лицами 501342.
С кривыми шеями 157565.
С разорванными животами 444046.
С поврежденными позвоночниками 143241.
С ранениями в области таза 630259.
С оторванными половыми органами 28648.
Одноруких 3 миллиона 147.
Безруких 1 миллион 10 тысяч.
Одноногих 3 миллиона 255 тысяч.
Безногих 1 миллион 121 тысяча.
С частично оторванными руками и ногами 418905.
Так называемых "самоваров", безруких и безногих — 85942".
— Ну, а теперь взгляни вот на это, — продолжал просвещать меня Иван Степанович.
"За три дня, к 25 июня, противник продвинулся вглубь страны на 250 километров. 28 июня взял столицу Белоруссии Минск. Обходным маневром стремительно приближается к Смоленску.
К середине июля из 170 советских дивизий 28 оказались в полном окружении, а 70 понесли катастрофические потери.
В сентябре этого же 41–го под Вязьмой были окружены 37 дивизий, 9 танковых бригад, 31 артполк Резерва Главного командования и полевые Управления четырех армий.
В Брянском котле очутились 27 дивизий, 2 танковые бригады, 19 артполков и полевые Управления трех армий.
Всего же в 1941–м в окружение попали и не вышли из него 92 из 170 советских дивизий, 50 артиллерийских полков, 11 танковых бригад и полевые Управления 7 армий.
В день нападения ******ской Германии на Советский Союз, 22 июня, Президиум Верховного Совета СССР объявил о мобилизации военнообязанных 13 возрастов — 1905–1918 годов. Мгновенно мобилизовано было свыше 10 миллионов человек. Из 2–х с половиной миллионов добровольцев было сформировано 50 ополченческих дивизий и 200 отдельных стрелковых полков, которые были брошены в бой без обмундирования и практически без надлежащего вооружения. Из двух с половиной миллионов ополченцев в живых осталось немногим более 150 тысяч".
Говорилось там и о военнопленных. В частности, о том, что в 1941 году попали в гитлеровский плен:
под Гродно–Минском — 300 тысяч советских воинов,
в Витебско–Могилёвско–Гомелъском котле — 580 тысяч,
в Киевско–Уманьском — 768 тысяч.
Под Черниговом и в районе Мариуполя — еще 250 тысяч.
В Брянско–Вяземском котле оказались 663 тысячи, и т.д.
Если собраться с духом и все это сложить, выходило, что в итоге за годы Великой Отечественной войны в ******ском плену умирали от голода, холода и безнадежности около четырех миллионов советских бойцов и командиров, объявленных Сталиным врагами и дезертирами.
Подобает вспомнить и тех, кто, отдав жизнь за неблагодарное отечество, не дождался даже достойного погребения. Ведь по вине того же Сталина похоронных команд в полках и дивизиях не было — вождь с апломбом записного хвастуна утверждал, что нам они ни к чему: доблестная Красная Армия врага разобьет на его территории, сокрушит могучим ударом, сама же обойдется малой кровью. Расплата за эту самодовольную чушь оказалась жестокой, но не для генералиссимуса, а для бойцов и командиров, чья участь так мало его заботила. По лесам, полям и оврагам страны остались истлевать без погребения кости более двух миллионов героев. В официальных документах они числились пропавшими без вести — недурная экономия для государственной казны, если вспомнить, сколько вдов и сирот остались без пособия.
В том давнем разговоре маршал коснулся и причин катастрофы, в начале войны постигшей нашу "непобедимую и легендарную" Красную армию. На позорное отступление и чудовищные потери ее обрекла предвоенная сталинская чистка рядов командного состава армии. В наши дни это знает каждый, кроме неизлечимых почитателей генералиссимуса (да и те, пожалуй, в курсе, только прикидываются простачками), а ту эпоху подобное заявление потрясало. И разом на многое открывало глаза. Чего было ожидать от обезглавленной армии, где опытные кадровые военачальники вплоть до командиров батальона отправлены в лагеря или под ********, а вместо них назначены молодые, не нюхавшие пороху лейтенанты и политруки..."
— Хватит! — вздохнул маршал, отбирая у меня страшный документ, цифры которого не укладывались в голове. — Теперь понятно, что к чему? Ну, и как ликовать будем? О чем писать в газету, о какой Победе? Сталинской? А может, Пирровой? Ведь нет разницы!
— Товарищ маршал, я в полной растерянности. Но, думаю, писать надо по–советски.., — запнувшись, я уточнил: — по совести. Только теперь вы сами пишите, вернее, диктуйте, а я буду записывать.
— Пиши, записывай на магнитофон, в другой раз такого уж от меня не услышишь!
И я трясущейся от волнения рукой принялся торопливо строчить:
"Что такое победа? — говорил Конев. — Наша, сталинская победа? Прежде всего, это всенародная беда. День скорби советского народа по великому множеству погибших. Это реки слез и море крови. Миллионы искалеченных. Миллионы осиротевших детей и беспомощных стариков. Это миллионы исковерканных судеб, не состоявшихся семей, не родившихся детей. Миллионы замученных в ******ских, а затем и в советских лагерях патриотов Отечества". Тут ручка–самописка, как живая, выскользнула из моих дрожащих пальцев.
— Товарищ маршал, этого же никто не напечатает! — взмолился я.
— Ты знай, пиши, сейчас–то нет, зато наши потомки напечатают. Они должны знать правду, а не сладкую ложь об этой Победе! Об этой кровавой бойне! Чтобы в будущем быть бдительными, не позволять прорываться к вершинам власти дьяволам в человеческом обличье, мастерам разжигать войны.
— И вот еще чего не забудь, — продолжал Конев. — Какими хамскими кличками в послевоенном обиходе наградили всех инвалидов! Особенно в соцобесах и медицинских учреждениях. Калек с надорванными нервами и нарушенной психикой там не жаловали. С трибун ораторы кричали, что народ не забудет подвига своих сынов, а в этих учреждениях бывших воинов с изуродованными лицами прозвали "квазимодами" ("Эй, Нина, пришел твой квазимода!" — без стеснения перекликались тетки из персонала), одноглазых — "камбалами", инвалидов с поврежденным позвоночником — "паралитиками", с ранениями в область таза — "кривобокими". Одноногих на костылях именовали "кенгуру". Безруких величали "бескрылыми", а безногих на роликовых самодельных тележках — "самокатами". Тем же, у кого были частично оторваны конечности, досталось прозвище "черепахи". В голове не укладывается! — с каждым словом Иван Степанович распалялся все сильнее.
— Что за тупой цинизм? До этих людей, похоже, не доходило, кого они обижают! Проклятая война выплеснула в народ гигантскую волну изуродованных фронтовиков, государство обязано было создать им хотя бы сносные условия жизни, окружить вниманием и заботой, обеспечить медицинским обслуживанием и денежным содержанием. Вместо этого послевоенное правительство, возглавляемое Сталиным, назначив несчастным грошовые пособия, обрекло их на самое жалкое прозябание. Да еще с целью экономии бюджетных средств подвергало калек систематическим унизительным переосвидетельствованиям во ВТЭКах (врачебно–трудовых экспертных комиссиях): мол, проверим, не отросли ли у бедолаги оторванные руки или ноги?! Все норовили перевести пострадавшего защитника родины, и без того нищего, на новую группу инвалидности, лишь бы урезать пенсионное пособие...
О многом говорил в тот день маршал. И о том, что бедность и основательно подорванное здоровье, сопряженные с убогими жилищными условиями, порождали безысходность, пьянство, упреки измученных жен, скандалы и нестерпимую обстановку в семьях. В конечном счете, это приводило к исходу физически ущербных фронтовиков из дома на улицы, площади, вокзалы и рынки, где они зачастую докатывались до попрошайничества и разнузданного поведения. Доведенные до отчаяния герои мало–помалу оказывались на дне, но не их надо за это винить.
К концу сороковых годов в поисках лучшей жизни в Москву хлынул поток обездоленных военных инвалидов с периферии. Столица переполнилась этими теперь уже никому не нужными людьми. В напрасном чаянии защиты и справедливости они стали митинговать, досаждать властям напоминаниями о своих заслугах, требовать, беспокоить. Это, разумеется, не пришлось по душе чиновникам столичных и правительственных учреждений. Государственные мужи принялись ломать голову, как бы избавиться от докучной обузы.
И вот летом 49–го Москва стала готовиться к празднованию юбилея обожаемого вождя. Столица ждала гостей из зарубежья: чистилась, мылась. А тут эти фронтовики — костыльники, колясочники, ползуны, всякие там "черепахи" — до того "обнаглели", что перед самым Кремлем устроили демонстрацию. Страшно не понравилось это вождю народов. И он изрек: "Очистить Москву от "мусора"!"
Власть предержащие только того и ждали. Началась массовая облава на надоедливых, "портящих вид столицы" инвалидов. Охотясь, как за бездомными собаками, правоохранительные органы, конвойные войска, партийные и беспартийные активисты в считанные дни выловили на улицах, рынках, вокзалах и даже на кладбищах и вывезли из Москвы перед юбилеем "дорогого и любимого Сталина" выброшенных на свалку истории искалеченных защитников этой самой праздничной Москвы.
И ссыльные солдаты победоносной армии стали *******. То была скоротечная гибель: не от ран — от обиды, кровью закипавшей в сердцах, с вопросом, рвущимся сквозь стиснутые зубы: "За что, товарищ Сталин?"
Так вот мудро и запросто решили, казалось бы, неразрешимую проблему с воинами–победителями, пролившими свою кровь "За Родину! За Сталина!".
— Да уж, что–что, а эти дела наш вождь мастерски проделывал. Тут ему было не занимать решимости — даже целые народы выселял, — с горечью заключил прославленный полководец Иван Конев."
Статус: Офлайн
Реєстрація: 17.11.2005
Повідом.: 29176
Реєстрація: 17.11.2005
Повідом.: 29176
Всё-таки у амерканцев есть прекрасное чувство юмора.
И сегодня они в очередной раз это доказали.
Не.. ну суметь так одновременно пафосно и в то же время совершенно по-тролляче "поздравить" Россию с Днём Победы.. ну просто виртуозно.
Я не ожидал от них такого откровенного издевательства над русским победобестем.
Российские СМИ просто слов не могут найти.. у них в глотке застряли все вот эти "принижение роли...", "фальсификации истории..." и прочие "можем повторить.."
Я думаю, Захарова сегодня будет особо изящна в выражениях.
И только Тимоти ответил подлым пендосам. Только один настоящий русскый патриот отыскался в России...
А.. ну и чтобы прояснить мою личную позицию. 9-е мая- это действительно большой день.. день, когда закончилась самая кровавая война в Европе и перестали нибнуть миллионы людей, в том числе и мирных. Конечно, для стран восточной Европы это совсем не праздник, потому что суверенитет им этот день не подарил, но остальные страны- участники войны могут с чистой совестью праздновать, как и некоторые народы и расы, которые планировались к полному истреблению.
Так что да.. это праздник.
К сожалению, не для Украины.
Но для США и Англии, Франции и Бельгии, Канады и Австралии- точно праздник.
Ох.. а для Швейцарии как раз нет... перестали бесследно исчезать владельцы банковских счетов... горе...
И сегодня они в очередной раз это доказали.
Не.. ну суметь так одновременно пафосно и в то же время совершенно по-тролляче "поздравить" Россию с Днём Победы.. ну просто виртуозно.
Я не ожидал от них такого откровенного издевательства над русским победобестем.
Российские СМИ просто слов не могут найти.. у них в глотке застряли все вот эти "принижение роли...", "фальсификации истории..." и прочие "можем повторить.."
Я думаю, Захарова сегодня будет особо изящна в выражениях.
И только Тимоти ответил подлым пендосам. Только один настоящий русскый патриот отыскался в России...
А.. ну и чтобы прояснить мою личную позицию. 9-е мая- это действительно большой день.. день, когда закончилась самая кровавая война в Европе и перестали нибнуть миллионы людей, в том числе и мирных. Конечно, для стран восточной Европы это совсем не праздник, потому что суверенитет им этот день не подарил, но остальные страны- участники войны могут с чистой совестью праздновать, как и некоторые народы и расы, которые планировались к полному истреблению.
Так что да.. это праздник.
К сожалению, не для Украины.
Но для США и Англии, Франции и Бельгии, Канады и Австралии- точно праздник.
Ох.. а для Швейцарии как раз нет... перестали бесследно исчезать владельцы банковских счетов... горе...
24 Канал
Сьогодні о 13:06 ·
9 травня 2014 року: українські морпіхи повернули уже захоплений окупантами Маріуполь
Обережно – у відео нецензурна лексика!
6 років тому 9 травня 2014 року українські морпіхи повернули уже захоплений окупантами Маріуполь.То була перша велика перемога в нинішній війні. Це відео з репліками обурених жителів Донбасу.
За кермом БМП, яка першою прорвала так звану барикаду, був солдат строкової служби 72-ї ОМБр Дмитро Ворон. Слава героям!
Сьогодні о 13:06 ·
9 травня 2014 року: українські морпіхи повернули уже захоплений окупантами Маріуполь
Обережно – у відео нецензурна лексика!
6 років тому 9 травня 2014 року українські морпіхи повернули уже захоплений окупантами Маріуполь.То була перша велика перемога в нинішній війні. Це відео з репліками обурених жителів Донбасу.
За кермом БМП, яка першою прорвала так звану барикаду, був солдат строкової служби 72-ї ОМБр Дмитро Ворон. Слава героям!
День Перемоги. Деструктивний культ
Як росія створює релігію Великої Перемоги й чим вона загрожує Україні, навіть якщо не є популярною
Популярність Дня Перемоги в Україні знижується. Сьогодні лише 33% українців називають 9 травня серед п’яти своїх улюблених свят (КМІС, 2020). Така тенденція окреслилася вже давно: задовго до декомунізації й до того, як із поля зору соціологів випали Крим та ОРДіЛО. Якщо у 2010 році День Перемоги вважали одним із улюблених свят 58% українців, то у 2013-му — вже 40% (КМІС). Натомість у Росії, якщо вірити тамтешнім опитуванням, День Перемоги щодо популярності поступається лише Новому року (ВЦИОМ, 2018). Це дає привід для оптимізму: принаймні цю ідеологічну «скріпу» «русского мира» українці впевнено розгинають. Однак ставити крапку у цій історії зарано. По-перше, суспільна думка в Україні не монолітна. А по-друге, культ Перемоги — це не просто культурний пережиток радянської епохи, а потужна зброя з арсеналу російської soft power. Її теперішній руйнівний потенціал, порівняно із радянським часом, збільшився в рази.
Почнемо з того, що вказана тенденція розгортається вкрай нерівномірно. Якщо на Заході та в Центрі День Перемоги шанують, відповідно, 9% та 25%, то на Півдні та Сході — 50% та 64% (КМІС, 2020). До того ж в Україні загалом (і у кожному макрорегіоні зокрема) переважає радянська інтерпретація 9 травня: 53% опитаних уважають його днем перемоги радянського народу у «Великій Віт*чизняній війні», а на Півдні та Сході цей показник сягає 66% та 59% відповідно. Із перемогою антигітлерівської коаліції (включно із внеском українського народу) 9 травня пов’язують лише 32% громадян. Утім, є й хороші новини: на відміну від Росії, більшість українців (а саме 56%) вважають, що СРСР і ******ська Німеччина співвідповідальні за початок Другої світової війни. До того ж така думка виразно переважає в усіх макрорегіонах. Ще одна новина полягає в тому, що навіть «совкова» інтерпретація Дня Перемоги не обов’язково корелює із проросійськими політичними установками. Принаймні проти участі українських політиків у цьогорічних святкових заходах у Москві висловилися 61% українців — і вони переважають в усіх макрорегіонах («Демократичні ініціативи», 2020).
Утім, щоб культ Перемоги становив для України небезпеку, йому не обов’язково тотально домінувати.
Щоб у цьому переконатися, треба простежити траєкторію його становлення. Обставини виникнення цього культу загальновідомі: його створювали в часи брєжнєвського застою для зміцнення загальнорадянської ідентичності. У певному сенсі це був замінник комунізму: замість ентузіазму, спрямованого на побудову світлого майбутнього, Москва взялася плекати гордість за славне минуле. У такій ролі культ Перемоги справді Україні вже не загрожує, просто тому, що загальнорадянська ідентичність тут умерла: громадянами СРСР вважають себе заледве 3% (Research & Branding Group, 2017). Однак наприкінці 2000‑х культ Перемоги отримав друге дихання. Добігало кінця перше путінське десятиліття, і Кремль підшукував нову ідеологію. У своїй програмній статті від 30 грудня 1999 року, Владімір Путін, тоді ще прем’єр-міністр РФ, міркував, як досягти обсягів ВВП на рівні Португалії, але стійкої автократії з такою риторикою не збудуєш, бо для цього потрібен вождь, а не менеджер. І радянський культ Перемоги виявився напрочуд корисним. Він роз’ятрив імперське месіанство, реабілітував сталінізм, а головне — мобілізував суспільство на боротьбу з «фашизмом», який у 1941-му ішов із Німеччини, а тепер — то з Грузії, то з України.
Формування культу Перемоги можна було спостерігати і на українських теренах, автор сам бачив це зблизька на Донбасі, зокрема в Луганську. У гуманітарних питаннях «регіонали» мавпували російські взірці, тож процеси розгорталися майже синхронно. Якщо на початку 2000-х головними героями урочистостей, пов’язаних із Другою світовою війною, були ветерани, то наприкінці десятиліття в центрі уваги опинилися реконструктори, перевдягнені в радянських солдатів часів Другої світової війни. Спочатку це були невеликі групи аніматорів, але згодом містом ходили цілі паради «визволителів»: у повному спорядженні, із бутафорною зброєю та військовою технікою. Свого апогею мілітаризація свят, пов’язаних із «Великою Вітчизняною війною», досягла перед самим російським вторгненням у 2013 році. У лютому, на річницю звільнення Луганська, реконструктори провели імпровізований військовий парад. У квітні — масштабну реконструкцію боїв за звільнення Луганська: із сотнями бійців, технікою, авіацією й піротехнічними вибухами. Видовищне шоу відбувалося на околиці міста у присутності 40 тисяч глядачів. У травні, на День Перемоги, знову був парад реконструкторів. У вересні до річниці звільнення області вулицями міста пустили танк Т-34, який чотири десятиліття простояв на постаменті як пам’ятник. У ті самі дні містом також курсував трамвай, стилізований під бронепоїзд.
Усі охочі могли полазити по танку, посидіти у військовій машині, потримати гвинтівку, а іноді навіть приміряти уніформу. Усе це мало не лише розважальний сенс, а також створювало ефект перевтілення: людей спонукали відчути себе «визволителями», а не лише їхніми вдячними нащадками. Тим паче, що офіційна пропаганда постійно нагадувала, що «фашизм знову піднімає голову» й загрожує Донбасу у вигляді «помаранчевих», «бандерівців», а потім «бойовиків «Правого сектора» та «київської хунти». На локальному рівні все це виглядало як спроба Партії регіонів маніпулювати своїм базовим електоратом, але також, що набагато важливіше, це була частина великої російської гри. На пострадянському просторі культ Перемоги слугував мобілізації проімперських лоялістських сил. Не випадково саме георгіївська стрічка, один із головних атрибутів культу, навесні 2014 року стала розпізнавальним знаком сепаратистських угруповань. Показово й те, що на акцію «Безсмертний полк» в окупованому Донецьку й Луганську виносять ще й портрети бойовиків, котрі загинули на війні проти України. Виходячи з догм культу Перемоги, саме їм вдалося досягти остаточного перевтілення у «визволителів» і загинути в боротьбі з «фашизмом». Власне, саме для цього Москва й експортувала цей культ до України й далі плекає його на окупованих територіях.
А в самій Росії мілітаризація культу Перемоги досягла гротескних масштабів. У 2019 році Москва придбала в Лаосі 30 танків Т-34: вони поповнять парк техніки для реконструкцій і парадів. Цьогоріч у культу з’явився свій храм, який планують відкрити в Московській області. Формально це відомчий православний храм Збройних сил РФ, але в ньому все підпорядковано культу Перемоги. Грандіозну споруду кольору хакі (!) навіть збудовано у відповідних пропорціях. Згідно з офіційними повідомленнями, висота дзвіниці становить 75 метрів (натяк на 75-річчя Перемоги), діаметр головного купола — 19,45 метрів (натяк на 1945 рік), внутрішня площа — 2644 м2 (за кількістю повних кавалерів ордена Слави), у його іконостасі розташовано 48 ікон (за кількістю місяців війни, включно із японською) тощо. На одній із фресок, виготовлених для храму, зображено Владіміра Путіна в компанії Сєргєя Шойгу та Сєргєя Лаврова. Знайшлося місце і Сталіну, й іконі Богородиці, котру несуть янголи у супроводі дирижаблів (посилання на легенду про «повітряну хресну ходу», яку Сталін нібито дозволив під час битви за Москву). Одне слово, не дарма дослідниця Галина Аккерман у своїй книзі «Безсмертний полк. Священна війна Путіна» міркує про виникнення в Росії поганського культу, покликаного зміцнювати авторитарний режим і підживлювати імперські амбіції.
На перший погляд, явна абсурдність культу Перемоги прирікає його на маргінальність в Україні. Якщо тут утрачає популярність навіть День Перемоги, то накинути українцям похмуру квазірелігію, замішану на великоросійському шовінізмі й мілітаризмі, шансів майже немає. Тим паче в умовах російсько-української війни, а також після того, як декомунізація тут перетворилась із громадської ініціативи на державну політику. Але слід узяти до уваги, що для ведення гібридної війни навернення в цей культ усього українського суспільства й не потрібне. Фактично, культ Перемоги поповнив низку інших радикальних ідеологій, що завдяки своїй радикальності приваблюють нечисельних, але фанатичних послідовників. До таких рухів належать також православні фундаменталісти, чорносотенні й комуністичні організації та донське козацтво. Вони не можуть претендувати на серйозний політичний вплив, але саме вони, як засвідчив 2014 рік, здатні відіграти не останню роль у силових сценаріях російської агресії. Саме тому культ Перемоги у своїй новітній агресивній версії є серйозною загрозою для національної безпеки України. Але усунути її зусиллями лише спеціальних служб не вдасться, бо її коріння перебуває в гуманітарній площині, у площині культури та пам’яті. А розмінування цих територій потребує тривалої роботи.
Максим Віхров
Матеріал друкованого видання № 19 (651) від 6 травня
Як росія створює релігію Великої Перемоги й чим вона загрожує Україні, навіть якщо не є популярною
Популярність Дня Перемоги в Україні знижується. Сьогодні лише 33% українців називають 9 травня серед п’яти своїх улюблених свят (КМІС, 2020). Така тенденція окреслилася вже давно: задовго до декомунізації й до того, як із поля зору соціологів випали Крим та ОРДіЛО. Якщо у 2010 році День Перемоги вважали одним із улюблених свят 58% українців, то у 2013-му — вже 40% (КМІС). Натомість у Росії, якщо вірити тамтешнім опитуванням, День Перемоги щодо популярності поступається лише Новому року (ВЦИОМ, 2018). Це дає привід для оптимізму: принаймні цю ідеологічну «скріпу» «русского мира» українці впевнено розгинають. Однак ставити крапку у цій історії зарано. По-перше, суспільна думка в Україні не монолітна. А по-друге, культ Перемоги — це не просто культурний пережиток радянської епохи, а потужна зброя з арсеналу російської soft power. Її теперішній руйнівний потенціал, порівняно із радянським часом, збільшився в рази.
Почнемо з того, що вказана тенденція розгортається вкрай нерівномірно. Якщо на Заході та в Центрі День Перемоги шанують, відповідно, 9% та 25%, то на Півдні та Сході — 50% та 64% (КМІС, 2020). До того ж в Україні загалом (і у кожному макрорегіоні зокрема) переважає радянська інтерпретація 9 травня: 53% опитаних уважають його днем перемоги радянського народу у «Великій Віт*чизняній війні», а на Півдні та Сході цей показник сягає 66% та 59% відповідно. Із перемогою антигітлерівської коаліції (включно із внеском українського народу) 9 травня пов’язують лише 32% громадян. Утім, є й хороші новини: на відміну від Росії, більшість українців (а саме 56%) вважають, що СРСР і ******ська Німеччина співвідповідальні за початок Другої світової війни. До того ж така думка виразно переважає в усіх макрорегіонах. Ще одна новина полягає в тому, що навіть «совкова» інтерпретація Дня Перемоги не обов’язково корелює із проросійськими політичними установками. Принаймні проти участі українських політиків у цьогорічних святкових заходах у Москві висловилися 61% українців — і вони переважають в усіх макрорегіонах («Демократичні ініціативи», 2020).
Утім, щоб культ Перемоги становив для України небезпеку, йому не обов’язково тотально домінувати.
Щоб у цьому переконатися, треба простежити траєкторію його становлення. Обставини виникнення цього культу загальновідомі: його створювали в часи брєжнєвського застою для зміцнення загальнорадянської ідентичності. У певному сенсі це був замінник комунізму: замість ентузіазму, спрямованого на побудову світлого майбутнього, Москва взялася плекати гордість за славне минуле. У такій ролі культ Перемоги справді Україні вже не загрожує, просто тому, що загальнорадянська ідентичність тут умерла: громадянами СРСР вважають себе заледве 3% (Research & Branding Group, 2017). Однак наприкінці 2000‑х культ Перемоги отримав друге дихання. Добігало кінця перше путінське десятиліття, і Кремль підшукував нову ідеологію. У своїй програмній статті від 30 грудня 1999 року, Владімір Путін, тоді ще прем’єр-міністр РФ, міркував, як досягти обсягів ВВП на рівні Португалії, але стійкої автократії з такою риторикою не збудуєш, бо для цього потрібен вождь, а не менеджер. І радянський культ Перемоги виявився напрочуд корисним. Він роз’ятрив імперське месіанство, реабілітував сталінізм, а головне — мобілізував суспільство на боротьбу з «фашизмом», який у 1941-му ішов із Німеччини, а тепер — то з Грузії, то з України.
Формування культу Перемоги можна було спостерігати і на українських теренах, автор сам бачив це зблизька на Донбасі, зокрема в Луганську. У гуманітарних питаннях «регіонали» мавпували російські взірці, тож процеси розгорталися майже синхронно. Якщо на початку 2000-х головними героями урочистостей, пов’язаних із Другою світовою війною, були ветерани, то наприкінці десятиліття в центрі уваги опинилися реконструктори, перевдягнені в радянських солдатів часів Другої світової війни. Спочатку це були невеликі групи аніматорів, але згодом містом ходили цілі паради «визволителів»: у повному спорядженні, із бутафорною зброєю та військовою технікою. Свого апогею мілітаризація свят, пов’язаних із «Великою Вітчизняною війною», досягла перед самим російським вторгненням у 2013 році. У лютому, на річницю звільнення Луганська, реконструктори провели імпровізований військовий парад. У квітні — масштабну реконструкцію боїв за звільнення Луганська: із сотнями бійців, технікою, авіацією й піротехнічними вибухами. Видовищне шоу відбувалося на околиці міста у присутності 40 тисяч глядачів. У травні, на День Перемоги, знову був парад реконструкторів. У вересні до річниці звільнення області вулицями міста пустили танк Т-34, який чотири десятиліття простояв на постаменті як пам’ятник. У ті самі дні містом також курсував трамвай, стилізований під бронепоїзд.
Усі охочі могли полазити по танку, посидіти у військовій машині, потримати гвинтівку, а іноді навіть приміряти уніформу. Усе це мало не лише розважальний сенс, а також створювало ефект перевтілення: людей спонукали відчути себе «визволителями», а не лише їхніми вдячними нащадками. Тим паче, що офіційна пропаганда постійно нагадувала, що «фашизм знову піднімає голову» й загрожує Донбасу у вигляді «помаранчевих», «бандерівців», а потім «бойовиків «Правого сектора» та «київської хунти». На локальному рівні все це виглядало як спроба Партії регіонів маніпулювати своїм базовим електоратом, але також, що набагато важливіше, це була частина великої російської гри. На пострадянському просторі культ Перемоги слугував мобілізації проімперських лоялістських сил. Не випадково саме георгіївська стрічка, один із головних атрибутів культу, навесні 2014 року стала розпізнавальним знаком сепаратистських угруповань. Показово й те, що на акцію «Безсмертний полк» в окупованому Донецьку й Луганську виносять ще й портрети бойовиків, котрі загинули на війні проти України. Виходячи з догм культу Перемоги, саме їм вдалося досягти остаточного перевтілення у «визволителів» і загинути в боротьбі з «фашизмом». Власне, саме для цього Москва й експортувала цей культ до України й далі плекає його на окупованих територіях.
А в самій Росії мілітаризація культу Перемоги досягла гротескних масштабів. У 2019 році Москва придбала в Лаосі 30 танків Т-34: вони поповнять парк техніки для реконструкцій і парадів. Цьогоріч у культу з’явився свій храм, який планують відкрити в Московській області. Формально це відомчий православний храм Збройних сил РФ, але в ньому все підпорядковано культу Перемоги. Грандіозну споруду кольору хакі (!) навіть збудовано у відповідних пропорціях. Згідно з офіційними повідомленнями, висота дзвіниці становить 75 метрів (натяк на 75-річчя Перемоги), діаметр головного купола — 19,45 метрів (натяк на 1945 рік), внутрішня площа — 2644 м2 (за кількістю повних кавалерів ордена Слави), у його іконостасі розташовано 48 ікон (за кількістю місяців війни, включно із японською) тощо. На одній із фресок, виготовлених для храму, зображено Владіміра Путіна в компанії Сєргєя Шойгу та Сєргєя Лаврова. Знайшлося місце і Сталіну, й іконі Богородиці, котру несуть янголи у супроводі дирижаблів (посилання на легенду про «повітряну хресну ходу», яку Сталін нібито дозволив під час битви за Москву). Одне слово, не дарма дослідниця Галина Аккерман у своїй книзі «Безсмертний полк. Священна війна Путіна» міркує про виникнення в Росії поганського культу, покликаного зміцнювати авторитарний режим і підживлювати імперські амбіції.
На перший погляд, явна абсурдність культу Перемоги прирікає його на маргінальність в Україні. Якщо тут утрачає популярність навіть День Перемоги, то накинути українцям похмуру квазірелігію, замішану на великоросійському шовінізмі й мілітаризмі, шансів майже немає. Тим паче в умовах російсько-української війни, а також після того, як декомунізація тут перетворилась із громадської ініціативи на державну політику. Але слід узяти до уваги, що для ведення гібридної війни навернення в цей культ усього українського суспільства й не потрібне. Фактично, культ Перемоги поповнив низку інших радикальних ідеологій, що завдяки своїй радикальності приваблюють нечисельних, але фанатичних послідовників. До таких рухів належать також православні фундаменталісти, чорносотенні й комуністичні організації та донське козацтво. Вони не можуть претендувати на серйозний політичний вплив, але саме вони, як засвідчив 2014 рік, здатні відіграти не останню роль у силових сценаріях російської агресії. Саме тому культ Перемоги у своїй новітній агресивній версії є серйозною загрозою для національної безпеки України. Але усунути її зусиллями лише спеціальних служб не вдасться, бо її коріння перебуває в гуманітарній площині, у площині культури та пам’яті. А розмінування цих територій потребує тривалої роботи.
Максим Віхров
Матеріал друкованого видання № 19 (651) від 6 травня
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Статус: Офлайн
Реєстрація: 20.12.2015
Повідом.: 2203
Реєстрація: 20.12.2015
Повідом.: 2203
Ромка, я офіцер Радянської, а потім Української армії. Стриманий. Але ось не стримався: ти хто? довбойоб, який і близько до Армії не стояв? Легко шибзанутий, якому дозволили погратись з клавіатурою? Ну і, накінець - заробітчанин фабрики Ольгіно? В список нормальних людей, та ще й тих, хто в просторах форумів інтернету знайшов саме ЦЮ гілку ЦЬОГО форума ти не входиш! Розумієш? Ти, якби був нормальною людиною, але протилежних поглядів, просто навіть не відкрив би цю гілку форума!
Ромка, прошу тебе - проснись! Бути черв’яком і залишитись в пам’яті таким до кінця свого віку - це неприємно, це боляче, це відчувати себе чираком на тілі когось. Чирак він і є чирак - розумієш?