27.08.14 вторжение войск РФ
- Автор теми CAXAP
- Дата створення
Tanya Adams
В природе существует одна совершенно непереносимая разновидность тёток.
Тётка- потрындеть.
Вот очередь, например. В ЦНАПе за информацией.
Все стоят. Ждут. Молча стоят, как нормальные люди.
Одной не стоицца.
Ей скушна и грусна. И надо потереть за жисть.
Взгляд останавливается на мне.
Понимая, что это натуральный попандос, я наскоро пытаюсь изобразить дохлого опоссума.
Тётю это не останавливает.
Заискивающе заглядывая мне в глаза, тётя бубнит про очереди, цены, про то, что мало персонала, что жарко, что вот все ЭТИ пиарятся, а люди в очереди стоят.
Я молчу как рыба об лёд.
Не смотрю на неё, не киваю, признаков жизни не подаю, читаю календарик изо всех сил.
Замолкая периодически секунд на зо ( видимо это время уходит на поиск новой темы в мозге), тётя продолжает издавать звуки речи.
Причём она жаждет ответа, дискуссии.
А я ж знаю, что сейчас буду втянута в развернутое жизнеописание как минимум, и поэтому олицетворяю ветошь.
Тут счастливчик, дорвавшийся до администратора, начинает спрашивать, как ему в реестр избирателей стать, он переселенец.
Тётя шепотом оживилась.
-Понаехали! В Киеве уже стать некуда из-за них. И понавыбирут они мне тут! Что ж хорошего ожидать от этих…вот этих.
Я по-прежнему молчу и даже не сатанею.
Жара тотально перекрывает все прочие раздражители.
- Бандиты все! Они ж все бандиты, да? Тут и своих хватает, еще этих принесло.
Наконец я не выдерживаю:
- Война там.
Тётка воспряла:
- Ой, война! Договорняк! Это ж всем выгодно! Это ж всё политика.
Начинают возникать мысли про уе@ать.
Решительно их от себя гоню.
Читаю календарик.
Подходит моя очередь. Задаю свои вопросы.
Тут же всплывает и про Донецк и про мужа АТОшника.
Тётя попятилась и как-то поникла.
Напоследок говорю тёте:
- А в морду я тебе не дала только потому, что жарко.
И ухожу в закат.
Надо было всё-таки уе@ать…Для поддержания реноме.
В природе существует одна совершенно непереносимая разновидность тёток.
Тётка- потрындеть.
Вот очередь, например. В ЦНАПе за информацией.
Все стоят. Ждут. Молча стоят, как нормальные люди.
Одной не стоицца.
Ей скушна и грусна. И надо потереть за жисть.
Взгляд останавливается на мне.
Понимая, что это натуральный попандос, я наскоро пытаюсь изобразить дохлого опоссума.
Тётю это не останавливает.
Заискивающе заглядывая мне в глаза, тётя бубнит про очереди, цены, про то, что мало персонала, что жарко, что вот все ЭТИ пиарятся, а люди в очереди стоят.
Я молчу как рыба об лёд.
Не смотрю на неё, не киваю, признаков жизни не подаю, читаю календарик изо всех сил.
Замолкая периодически секунд на зо ( видимо это время уходит на поиск новой темы в мозге), тётя продолжает издавать звуки речи.
Причём она жаждет ответа, дискуссии.
А я ж знаю, что сейчас буду втянута в развернутое жизнеописание как минимум, и поэтому олицетворяю ветошь.
Тут счастливчик, дорвавшийся до администратора, начинает спрашивать, как ему в реестр избирателей стать, он переселенец.
Тётя шепотом оживилась.
-Понаехали! В Киеве уже стать некуда из-за них. И понавыбирут они мне тут! Что ж хорошего ожидать от этих…вот этих.
Я по-прежнему молчу и даже не сатанею.
Жара тотально перекрывает все прочие раздражители.
- Бандиты все! Они ж все бандиты, да? Тут и своих хватает, еще этих принесло.
Наконец я не выдерживаю:
- Война там.
Тётка воспряла:
- Ой, война! Договорняк! Это ж всем выгодно! Это ж всё политика.
Начинают возникать мысли про уе@ать.
Решительно их от себя гоню.
Читаю календарик.
Подходит моя очередь. Задаю свои вопросы.
Тут же всплывает и про Донецк и про мужа АТОшника.
Тётя попятилась и как-то поникла.
Напоследок говорю тёте:
- А в морду я тебе не дала только потому, что жарко.
И ухожу в закат.
Надо было всё-таки уе@ать…Для поддержания реноме.
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Павел Казарин: Забудьте про пенсии
Поколению тридцатилетних придется стареть без пенсий. Это арифметика демографии – мы станем первыми, кто увидит обрушение привычной пенсионной системы. Пока не поздно, надо «плодиться и размножаться».
россия повышает пенсионный возраст. Мужчинам – до 65 лет. Женщинам – до 63. Политологи спорят о том, станет ли эта повестка основой нового протеста. Либералы судачат о том, что Кремль назначил россиян на роль новой нефти. Демографы спорят о том, сколько лет успеет прожить россиянин на гособеспечении.
Но все это – споры о второстепенном. Да, россия затягивает пояса социальным низам. Да, ее приоритеты – это пушки, а не масло. Да, это все похоже на старый анекдот про то, что «нет, сынок, теперь ты будешь меньше есть».
Но есть и еще кое-что. А именно – государственной пенсионной системе в привычном ее виде осталось жить не так уж и долго.
Я плачу налоги, но не питаю иллюзий. У моих одногодок не выйдет дождаться заветных 60 или 65 лет, чтобы перейти на госсодержание. Нам не позволит этого сделать статистика: страна стареет. При сохранении тенденций через тридцать лет государственная пенсионная система, скорее всего, перестанет существовать.
Да, останутся частные пенсионные фонды. И корпоративные – поддерживающие на плаву ветеранов конкретных корпораций. Но массового и повсеместного «стариковского обеспечения» не будет.
Велик соблазн заявить о преступном отношении государства к своим жителям. Но это вопрос не этики, а арифметики. В конце концов, пенсионная система – не такое уж и давнее изобретение. В привычном виде она появилась в Германии в 1889 году при Бисмарке. Правда полагалась пенсия, начиная с семидесяти – в то время мало кто до этого возраста вообще доживал.
В США пенсии появились в 1935 году. В СССР – в 1956-ом. Явление, рожденное в эпоху дедушек, предстоит похоронить поколению правнуков. По большому счету, единственное, что сейчас остается молодому поколению – это рожать. Если бы предыдущие поколения не халтурили, то отдуваться бы не пришлось. Теперь придется.
Впрочем, пока что страны не готовы смотреть фактам в лицо и предупредить собственное население о неизбежном. Слишком уж велика привычка обывателя рассчитывать на государство.
Пусть никого не обманывают его собственные пенсионные отчисления. Мы живем в солидарной системе – налоги нынешних работающих уходят на пенсии нашим родителям. Нам на старость будут сбрасываться уже наши дети. Если нас будет больше, чем их – денег не хватит.
Тут можно впасть в экстаз и самоуверенно написать что-то вроде «мы обречены стать самостоятельнее и ответственнее». Только это все будет наивным идеализмом. Скорее всего, общество, не растерявшее веру в патернализм, будет до последнего отмахиваться от мысли, что пенсий не будет. Танцы с бубном вокруг пенсионного фонда останутся главным козырем политиков в ближайшие годы. Тех, кто будет говорить об обреченности нынешнего порядка вещей, назовут социал-дарвинистом, и хорошо, если только так. А затем в какой-то момент пенсионный фонд окажется банкротом – и наступит новое время.
Когда-то считалось, что иметь много детей могут себе позволить только богатые люди. Не исключено, что вскоре все будет наоборот.
Поколению тридцатилетних придется стареть без пенсий. Это арифметика демографии – мы станем первыми, кто увидит обрушение привычной пенсионной системы. Пока не поздно, надо «плодиться и размножаться».
россия повышает пенсионный возраст. Мужчинам – до 65 лет. Женщинам – до 63. Политологи спорят о том, станет ли эта повестка основой нового протеста. Либералы судачат о том, что Кремль назначил россиян на роль новой нефти. Демографы спорят о том, сколько лет успеет прожить россиянин на гособеспечении.
Но все это – споры о второстепенном. Да, россия затягивает пояса социальным низам. Да, ее приоритеты – это пушки, а не масло. Да, это все похоже на старый анекдот про то, что «нет, сынок, теперь ты будешь меньше есть».
Но есть и еще кое-что. А именно – государственной пенсионной системе в привычном ее виде осталось жить не так уж и долго.
Я плачу налоги, но не питаю иллюзий. У моих одногодок не выйдет дождаться заветных 60 или 65 лет, чтобы перейти на госсодержание. Нам не позволит этого сделать статистика: страна стареет. При сохранении тенденций через тридцать лет государственная пенсионная система, скорее всего, перестанет существовать.
Да, останутся частные пенсионные фонды. И корпоративные – поддерживающие на плаву ветеранов конкретных корпораций. Но массового и повсеместного «стариковского обеспечения» не будет.
Велик соблазн заявить о преступном отношении государства к своим жителям. Но это вопрос не этики, а арифметики. В конце концов, пенсионная система – не такое уж и давнее изобретение. В привычном виде она появилась в Германии в 1889 году при Бисмарке. Правда полагалась пенсия, начиная с семидесяти – в то время мало кто до этого возраста вообще доживал.
В США пенсии появились в 1935 году. В СССР – в 1956-ом. Явление, рожденное в эпоху дедушек, предстоит похоронить поколению правнуков. По большому счету, единственное, что сейчас остается молодому поколению – это рожать. Если бы предыдущие поколения не халтурили, то отдуваться бы не пришлось. Теперь придется.
Впрочем, пока что страны не готовы смотреть фактам в лицо и предупредить собственное население о неизбежном. Слишком уж велика привычка обывателя рассчитывать на государство.
Пусть никого не обманывают его собственные пенсионные отчисления. Мы живем в солидарной системе – налоги нынешних работающих уходят на пенсии нашим родителям. Нам на старость будут сбрасываться уже наши дети. Если нас будет больше, чем их – денег не хватит.
Тут можно впасть в экстаз и самоуверенно написать что-то вроде «мы обречены стать самостоятельнее и ответственнее». Только это все будет наивным идеализмом. Скорее всего, общество, не растерявшее веру в патернализм, будет до последнего отмахиваться от мысли, что пенсий не будет. Танцы с бубном вокруг пенсионного фонда останутся главным козырем политиков в ближайшие годы. Тех, кто будет говорить об обреченности нынешнего порядка вещей, назовут социал-дарвинистом, и хорошо, если только так. А затем в какой-то момент пенсионный фонд окажется банкротом – и наступит новое время.
Когда-то считалось, что иметь много детей могут себе позволить только богатые люди. Не исключено, что вскоре все будет наоборот.
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Павел Казарин: Сенцов против
Есть люди, которые больше самих себя. Есть истории, которые шире простого описания фактов. Просто потому, что они разрушают мифы.
Для Украины в тюрьме сидит режиссер Олег Сенцов. россия уверяет всех, что в тюрьме сидит террорист Олег Сенцов. Но особенность еще и в том, что в колонии за Полярным кругом сидит парень с русской фамилией.
Это важный момент.
Потому что россия давно сложила свой собственный миф о Крыме. В котором полуостров – это «исконно русская земля». Жемчужина в короне империи. Мечта о южных морях. Непотопляемый авианосец. Два города-героя. Две обороны Севастополя. Южная резиденция царей и писательская муза.
Вся история аннексии Крыма для РФ – это про «возвращение домой». Про массовый переход на сторону Москвы украинских частей и тотальное единодушие крымских улиц.
Именно этими аргументами россия оправдывает смену флагов на полуострове. Именно ими она парирует обвинения в оккупации. Раз за разом уверяет всех в самостоятельности сделанного Крымом выбора. И есть только единственное но.
Сенцов.
Потому что он невольно стал разрушителем этого мифа. Оказался олицетворением сопротивления, причем сопротивления деятельного. И то, что его дело сфабриковано – ничего не меняет. Потому что озвученная Кремлем ложь про готовившиеся взрывы уже давно зажила своей собственной жизнью. И стала правдой – для тех, кто в нее верит и тех, кто ее транслирует.
Меня могут поправить. Напомнить, что россия точно так же бросает в тюрьмы крымских татар. Что представители коренного народа бесследно исчезают на полуострове. В конце концов, мы можем вспомнить, что половина всех дел на полуострове заводится против крымскотатарских активистов, притом, что коренной народ - это лишь 15% от населения полуострова.
Это все будет правдой. Но тут важно учитывать оптику.
Нужно понимать одну важную вещь. В русском коллективном мифе о Крыме места для крымских татар нет. Он их попросту не замечает. Крымские татары для русского мифа о полуострове – исключенная реальность. Девиация и случайность в «русском крае».
А потому их протест против аннексии для Кремля очевиден и закономерен. Они для него – чужаки. Непонятные, чуждые, инокультурные. Те, кто изначально не могут быть своими. Те, кто обречен быть фрондой. Их сопротивление – закономерно, как закономерно сопротивление любого изначального противника. Крымские татары в этом смысле идут для РФ через запятую с бандеровцами. Теми самыми, в которых Москва готова записать любых украинцев, не согласных с ролью малороссов.
А Сенцов для российского мифа о Крыме оказывается опаснее. Парень с русской фамилией, который выходит протестовать против прихода России. Своим фактом существования он размывает концепцию про русский полуостров, добровольно слившийся с родиной.
Ведь Крым – это «сакральная Корсунь». Новая «точка сборки» православной империи. Олицетворение идеи про воссоединение народа. Который, измаявшись под оккупационной пятой, стремился к материнскому государству.
И тут Сенцов.
Родившийся в Симферополе. Работавший там. Снимавший в Крыму. Не активист из Киева и не «правосек» из Львова. Обычный крымский паренек, семья которого перебралась в Крым с Урала. Он обречен был попадать в ту самую целевую группу, ради которой Кремль, по его собственной версии, и устроил вторжение.
А он в ней быть отказался.
И невольно стал символом того, как России сопротивляются сами русские. Ради которых, по версии Москвы, она и решила пойти наперекор всему миру.
Сенцов не просто стал этим символом. Вдобавок, он теперь еще и прогибает своей голодовкой всю российскую вертикаль. Портит футбольный праздник. Заставил всех выучить свою фамилию. Вынудил обсуждать свою судьбу.
Фактически, ему удалось в одиночку пробить брешь в российской концепции возвращения русских в родную гавань. И если крымские татары изначально снаружи этой концепции, то он – внутри. Размывает единство. Нарушает единодушие. Ставит под сомнение символ веры.
Такое не прощают.
Сенцов стал больше самого себя. Из персонального превратился в символическое. Из обычного заключенного – в диссидента. Человек, покусившийся на Бога. Того самого, которым мнит себя для русских российское государство.
Москве было бы проще, если бы Сенцова не существовало.
Но он есть.
Есть люди, которые больше самих себя. Есть истории, которые шире простого описания фактов. Просто потому, что они разрушают мифы.
Для Украины в тюрьме сидит режиссер Олег Сенцов. россия уверяет всех, что в тюрьме сидит террорист Олег Сенцов. Но особенность еще и в том, что в колонии за Полярным кругом сидит парень с русской фамилией.
Это важный момент.
Потому что россия давно сложила свой собственный миф о Крыме. В котором полуостров – это «исконно русская земля». Жемчужина в короне империи. Мечта о южных морях. Непотопляемый авианосец. Два города-героя. Две обороны Севастополя. Южная резиденция царей и писательская муза.
Вся история аннексии Крыма для РФ – это про «возвращение домой». Про массовый переход на сторону Москвы украинских частей и тотальное единодушие крымских улиц.
Именно этими аргументами россия оправдывает смену флагов на полуострове. Именно ими она парирует обвинения в оккупации. Раз за разом уверяет всех в самостоятельности сделанного Крымом выбора. И есть только единственное но.
Сенцов.
Потому что он невольно стал разрушителем этого мифа. Оказался олицетворением сопротивления, причем сопротивления деятельного. И то, что его дело сфабриковано – ничего не меняет. Потому что озвученная Кремлем ложь про готовившиеся взрывы уже давно зажила своей собственной жизнью. И стала правдой – для тех, кто в нее верит и тех, кто ее транслирует.
Меня могут поправить. Напомнить, что россия точно так же бросает в тюрьмы крымских татар. Что представители коренного народа бесследно исчезают на полуострове. В конце концов, мы можем вспомнить, что половина всех дел на полуострове заводится против крымскотатарских активистов, притом, что коренной народ - это лишь 15% от населения полуострова.
Это все будет правдой. Но тут важно учитывать оптику.
Нужно понимать одну важную вещь. В русском коллективном мифе о Крыме места для крымских татар нет. Он их попросту не замечает. Крымские татары для русского мифа о полуострове – исключенная реальность. Девиация и случайность в «русском крае».
А потому их протест против аннексии для Кремля очевиден и закономерен. Они для него – чужаки. Непонятные, чуждые, инокультурные. Те, кто изначально не могут быть своими. Те, кто обречен быть фрондой. Их сопротивление – закономерно, как закономерно сопротивление любого изначального противника. Крымские татары в этом смысле идут для РФ через запятую с бандеровцами. Теми самыми, в которых Москва готова записать любых украинцев, не согласных с ролью малороссов.
А Сенцов для российского мифа о Крыме оказывается опаснее. Парень с русской фамилией, который выходит протестовать против прихода России. Своим фактом существования он размывает концепцию про русский полуостров, добровольно слившийся с родиной.
Ведь Крым – это «сакральная Корсунь». Новая «точка сборки» православной империи. Олицетворение идеи про воссоединение народа. Который, измаявшись под оккупационной пятой, стремился к материнскому государству.
И тут Сенцов.
Родившийся в Симферополе. Работавший там. Снимавший в Крыму. Не активист из Киева и не «правосек» из Львова. Обычный крымский паренек, семья которого перебралась в Крым с Урала. Он обречен был попадать в ту самую целевую группу, ради которой Кремль, по его собственной версии, и устроил вторжение.
А он в ней быть отказался.
И невольно стал символом того, как России сопротивляются сами русские. Ради которых, по версии Москвы, она и решила пойти наперекор всему миру.
Сенцов не просто стал этим символом. Вдобавок, он теперь еще и прогибает своей голодовкой всю российскую вертикаль. Портит футбольный праздник. Заставил всех выучить свою фамилию. Вынудил обсуждать свою судьбу.
Фактически, ему удалось в одиночку пробить брешь в российской концепции возвращения русских в родную гавань. И если крымские татары изначально снаружи этой концепции, то он – внутри. Размывает единство. Нарушает единодушие. Ставит под сомнение символ веры.
Такое не прощают.
Сенцов стал больше самого себя. Из персонального превратился в символическое. Из обычного заключенного – в диссидента. Человек, покусившийся на Бога. Того самого, которым мнит себя для русских российское государство.
Москве было бы проще, если бы Сенцова не существовало.
Но он есть.
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
11 лет тюрьмы для милиционера, который воевал за террористов в Славянске
В Запорожской области суд заочно приговорил бывшего украинского милиционера, который воевал на стороне боевиков в Славянске, к 11 годам лишения свободы.
В приговоре суда отмечается, что сотрудник "Беркута" из Николаева в 2014 году выехал в Донецк. Там ему выдали ****** и отправили в Славянск. Там он получил должность пулеметчика и занимался вербовкой населения в ряды боевиков "ДНР".
На протяжении 2015-2016 годов он принимал участие в боевых действиях против Вооруженных сил Украины в ряде районов Донецкой области.
Во время суда предоставили видео, на котором обвиняемый заявляет, что ему приходится воевать с родным братом, который проходит службу в Национальной гвардии Украины и после перехода на сторону боевиков от него отказалась вся семья.
В Запорожской области суд заочно приговорил бывшего украинского милиционера, который воевал на стороне боевиков в Славянске, к 11 годам лишения свободы.
В приговоре суда отмечается, что сотрудник "Беркута" из Николаева в 2014 году выехал в Донецк. Там ему выдали ****** и отправили в Славянск. Там он получил должность пулеметчика и занимался вербовкой населения в ряды боевиков "ДНР".
На протяжении 2015-2016 годов он принимал участие в боевых действиях против Вооруженных сил Украины в ряде районов Донецкой области.
Во время суда предоставили видео, на котором обвиняемый заявляет, что ему приходится воевать с родным братом, который проходит службу в Национальной гвардии Украины и после перехода на сторону боевиков от него отказалась вся семья.
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Канцлер ФРН Ангела Меркель запевняє, що недільна зустріч глав 16 держав і урядів ЄС щодо проблеми *******ьної міграції в Брюсселі була корисною.
Про це вона заявила після завершення неформального міні-саміту.
«Ми провели дуже хорошу і, я вважаю, дуже важливу дискусію... Незважаючи на деякі розбіжності, багато спільного прагнення і єдності», - оцінила Меркель переговори.
За її словами, всі єдині в думці, що хочуть скоротити *******ьну міграцію, захистити кордони ЄС, і що всі країни ЄС «за всі теми несуть відповідальність, тобто, не може бути такого, що хтось думає про так звану первинну міграцію, хтось піклується про вторинну». Всі хочуть, наскільки це можливо, знайти європейське рішення, а там, де це неможливо, напрацювати спільні угоди з тими, хто готовий до цього, сказала канцлер.
Що стосується зовнішнього виміру проблеми, тобто відносин з країнами, звідки прибувають мігранти, і країнами-транзитерами, то вдалим, зразковим прикладом угоди лідери вважають угоду між ЄС і Туреччиною. При цьому було вказано на те, що настав час виплатити Анкарі другий транш, щоб Туреччина всерйоз виконувала свої великі завдання щодо підтримки біженців з європейською допомогою.
Говорили про місію «Софія», про те, що необхідно допомагати зміцнювати лівійську берегову охорону, про те, що слід розвивати подібні угоди і з іншими країнами-постачальниками мігрантів. «У цьому питанні завдання будуть розподілені між членами ЄС», - сказала Меркель.
Учасники зустрічі погодилися з необхідністю якнайшвидшого зміцнення місії Frontex та розширення її мандата.
Що стосується внутрішнього виміру, було 2 пункти, з яких, за твердженням Меркель, всі були єдиної думки: не можна кидати наодинці з проблемами країни-постачальники мігрантів; з іншого боку, контрабандисти і біженці не повинні вирішувати, в якій європейській країні ті хочуть подавати прохання про притулок.
Перед початком зустрічі, як повідомляв Укрінформ, Меркель визнала, що на зустрічі Європейської ради 28-29 червня загального рішення міграційної проблеми досягти не вдасться. Глава німецького уряду, для якої ця проблема перетворилася на засіб політичного виживання, сподівається до початку липня укласти дво - і тристоронні угоди з низкою країн ЄС.
Відповідати на запитання журналістів Меркель не стала.
Про це вона заявила після завершення неформального міні-саміту.
«Ми провели дуже хорошу і, я вважаю, дуже важливу дискусію... Незважаючи на деякі розбіжності, багато спільного прагнення і єдності», - оцінила Меркель переговори.
За її словами, всі єдині в думці, що хочуть скоротити *******ьну міграцію, захистити кордони ЄС, і що всі країни ЄС «за всі теми несуть відповідальність, тобто, не може бути такого, що хтось думає про так звану первинну міграцію, хтось піклується про вторинну». Всі хочуть, наскільки це можливо, знайти європейське рішення, а там, де це неможливо, напрацювати спільні угоди з тими, хто готовий до цього, сказала канцлер.
Що стосується зовнішнього виміру проблеми, тобто відносин з країнами, звідки прибувають мігранти, і країнами-транзитерами, то вдалим, зразковим прикладом угоди лідери вважають угоду між ЄС і Туреччиною. При цьому було вказано на те, що настав час виплатити Анкарі другий транш, щоб Туреччина всерйоз виконувала свої великі завдання щодо підтримки біженців з європейською допомогою.
Говорили про місію «Софія», про те, що необхідно допомагати зміцнювати лівійську берегову охорону, про те, що слід розвивати подібні угоди і з іншими країнами-постачальниками мігрантів. «У цьому питанні завдання будуть розподілені між членами ЄС», - сказала Меркель.
Учасники зустрічі погодилися з необхідністю якнайшвидшого зміцнення місії Frontex та розширення її мандата.
Що стосується внутрішнього виміру, було 2 пункти, з яких, за твердженням Меркель, всі були єдиної думки: не можна кидати наодинці з проблемами країни-постачальники мігрантів; з іншого боку, контрабандисти і біженці не повинні вирішувати, в якій європейській країні ті хочуть подавати прохання про притулок.
Перед початком зустрічі, як повідомляв Укрінформ, Меркель визнала, що на зустрічі Європейської ради 28-29 червня загального рішення міграційної проблеми досягти не вдасться. Глава німецького уряду, для якої ця проблема перетворилася на засіб політичного виживання, сподівається до початку липня укласти дво - і тристоронні угоди з низкою країн ЄС.
Відповідати на запитання журналістів Меркель не стала.
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Людмила Денісова
1 год ·
МЗС України в черговий раз звернулось до Росії з проханням забезпечити мені доступ до українських політв’язнів – громадян України, яких утримують в РФ та окупованому Криму.
Інформація, яка надходить про стан Олега Сенцова та Володимира Балуха досить суперечлива: вони голодують, або ж, навпаки, що припинили голодування, вживають поживні суміші і набирають вагу. У відеозв'язку з Олегом відмовили. Фото не надають.
Російська сторона постійно переконує світ, що з ними все гаразд. Втім їхні адвокати говорять протилежне.
Все це викликає велике занепокоєння і недовіру!
Я маю на власні очі побачити Олега Сенцова та Володимира Балуха, які продовжують голодування. Маю зустрітися із Олександром Кольченком, Станіславом Клихом, Романом Сущенком...
Вимагаю від Росії терміново надати мені допуск до українських політв'язнів!
МИД Украины в очередной раз обратился к России с просьбой обеспечить мне доступ к украинским политзаключённым - гражданам Украины, которых удерживают в РФ и оккупированном Крыму.
Информация, которая поступает о состоянии Олега Сенцова и Владимира Балуха противоречивая: они голодают, или же, наоборот, прекратили голодовку, употребляют питательные смеси и набирают вес. В видеосвязи с Олегом отказали. Фото не предоставляют.
Российская сторона постоянно убеждает мировую общественность, что с ними все в порядке. Впрочем их адвокаты говорят противоположное.
Все это вызывает огромную обеспокоенность и недоверие!
Я должна собственными глазами увидеть Олега Сенцова и Владимира Балуха, которые продолжают голодовку. Должна встретиться с Александром Кольченко, Станиславом Клыхом, Романом Сущенко...
Требую от России срочно предоставить мне допуск к украинским политзаключённым!
1 год ·
МЗС України в черговий раз звернулось до Росії з проханням забезпечити мені доступ до українських політв’язнів – громадян України, яких утримують в РФ та окупованому Криму.
Інформація, яка надходить про стан Олега Сенцова та Володимира Балуха досить суперечлива: вони голодують, або ж, навпаки, що припинили голодування, вживають поживні суміші і набирають вагу. У відеозв'язку з Олегом відмовили. Фото не надають.
Російська сторона постійно переконує світ, що з ними все гаразд. Втім їхні адвокати говорять протилежне.
Все це викликає велике занепокоєння і недовіру!
Я маю на власні очі побачити Олега Сенцова та Володимира Балуха, які продовжують голодування. Маю зустрітися із Олександром Кольченком, Станіславом Клихом, Романом Сущенком...
Вимагаю від Росії терміново надати мені допуск до українських політв'язнів!
МИД Украины в очередной раз обратился к России с просьбой обеспечить мне доступ к украинским политзаключённым - гражданам Украины, которых удерживают в РФ и оккупированном Крыму.
Информация, которая поступает о состоянии Олега Сенцова и Владимира Балуха противоречивая: они голодают, или же, наоборот, прекратили голодовку, употребляют питательные смеси и набирают вес. В видеосвязи с Олегом отказали. Фото не предоставляют.
Российская сторона постоянно убеждает мировую общественность, что с ними все в порядке. Впрочем их адвокаты говорят противоположное.
Все это вызывает огромную обеспокоенность и недоверие!
Я должна собственными глазами увидеть Олега Сенцова и Владимира Балуха, которые продолжают голодовку. Должна встретиться с Александром Кольченко, Станиславом Клыхом, Романом Сущенко...
Требую от России срочно предоставить мне допуск к украинским политзаключённым!
Статус: Офлайн
Реєстрація: 01.11.2010
Повідом.: 11254
Реєстрація: 01.11.2010
Повідом.: 11254
П'ята колона - злоякісна пухлина
Юрій Лапаєв
Звідки беруться джерела прихованого сепаратизму в Україні та чи вдасться її від цього вилікувати
Однією з ознак автократій є брак політичної альтернативи, будь-яка опозиція знищується в прямому сенсі. У кращому разі на її місце приходять повністю підконтрольні, «ручні» політики для імітації демократичного процесу та створення контра*сту з «батьком нації». Таку картинку України часто малюють російські мас-медіа, мовляв, владу незаконно захопили ******и, які придушили своїх противників.
Щоб спростувати тезу про «київську хунту», достатньо вийти на вулицю. Відверто проросійських рухів зразка Партії регіонів чи кримських об’єднань на кшталт блоку «Русское единство» сьогодні, на щастя, не побачиш, бо така позиція дорівнює політичному суїциду. Втім, це не означає, що їхній електорат лишився покинутим. У країні є цілком успішне різноманіття політичних сил, зокрема опосередковано антиукраїнських. І вони мають свою, на жаль, доволі значущу армію прихильників. У цій ситуа*ції головне розділити два поняття. Класична опозиція є запорукою нормального політичного процесу в демократичних країнах. Саме завдяки конкуренції між силами та відповідальності перед виборцями забезпечується прогрес держави. У лейбористів є свої консерватори, у республіканців демократи. Їхня функція — конструктивна критика, примус до компромісів і представлення інтере*сів усіх виборців заради кращого розвитку. Саме процвітання своєї країни є кінцевою метою політичного балансу думок. І це головна відмінність нормальної опозиції у світі від антиукраїнської в нашій країні. Українська п’ята колона бореться не за прогрес, її прагнення унеможливлюють існування незалежної успішної держави. Тому боротьба з колишніми регіоналами чи комуністами, які не бувають колишніми, — не придушення політичних конкурентів, а питання банального виживання країни.
Свого ворога треба знати. Цікаві відповіді щодо світогляду прихованих противників України можна знайти, якщо зануритися в соціологію. У 2016 році Центром Разумкова було проведено низку досліджень, які наочно продемонстрували відмінності в ідеології громадян залежно від їхньої географічної зосередженості. Так, ставлення до головних положень нового українського курсу чітко корелює з гео*графічним розподілом колишніх симпатій виборців. Наприклад, доволі просте питання щодо ролі Росії в конфлікті на Донбасі має на перший погляд просту та очевидну відповідь, якщо брати результати загалом по країні: 70,3% респондентів вважають Кремль агресором і лише 11,9% вірить у непричетність Москви. Однак розподіл за регіонами країни показує інше. Мешканці південних районів та Сходу (які традиційно були основою електорату Партії регіонів, а пізніше перетворилися на прихильників «Новоросії») не впевнені в провині РФ, агресором її вважають тільки відповідно 45,4% та 49,2%. 18,5% на Півдні та 27% на Сході впевнені, що росія до цієї війни взагалі не причетна. Схожий розподіл і щодо ставлення до так званих ДНР/ЛНР. Тоді як 62% країни вважають ці утворення терористичними, 31,6% на Півдні та 42,9% на Сході думають, що то представники населення відповідних територій. Крім ситуації всередині держави, окрема думка є й щодо зовнішньополітичного вектора.
Ці самі регіони лідирують у бажанні зробити відносини з РФ пріоритетними для України: 21,4% (Південь) та 22,4% (Схід). Вони ностальгують за СРСР і тому хочуть, щоб Україна залишалася в його зменшеному ****огу, СНД, або взагалі мріють про створення єдиної союзної держави з Росією та Білоруссю. Водночас ці люди проти євроатлантичного вектора країни. Так, негативно висловилися щодо вступу до ЄС відповідно 57,6% та 52,8% мешканців Півдня та Сходу, так само вони лідирують серед противників можливого вступу до НАТО (48,1% та 70,1%). Показово те, що за таку політику висловлюються здебільшого люди старшого віку, тоді як молодь (вікова категорія від 18 до 29 років) має протилежний, оптимістичний стосовно Альянсу та Євросоюзу погляд. Отже, річ не лише в географії. Статистика підкреслює нагальну потребу в декомунізації, не тільки в назвах чи монументах, а й у думках шанувальників радянського минулого.
Певну роль тут відіграє банальна людська ностальгія. Відбувається підміна понять: найкращі часи для окремої людини, тобто молодість, коли сил багато, хвороб немає, а робота дарує задоволення, показуються як найліпші моменти для держави. Такий прийом люблять використовувати політтехнологи: розповідаючи про «найкраще у світі морозиво», про те, «яку країну занапастили», і легендарну «ковбасу по 2,20», вони вміло натякають, що для повернення цього всього треба зробити зовсім небагато — лише допустити до влади певну групу осіб. А вона вже чарівним чином зможе повернути «ті часи», твердого лідера, ковбасу та молодість. Проте на жодному мітингу не пригадують про НКВС/КГБ, порожні полиці магазинів і провали в економіці. Не кажуть, що заради короткого повернення «тих часів» ці люди можуть розплатитися гідним майбутнім своїх дітей. Саме вони потім становлять 66,8%, які розцінюють шлях України як хибний, і 23,9%, що не вірять, нібито країна здатна подолати труднощі (проти 17,8%, що оптимістично дивляться в майбутнє). Прихильники такого курсу терпеливо чекають, коли нарешті влада зміниться, прийдуть «свої», щоб навести порядок. Тоді повернеться «нерушима дружба братських народів», відновиться культ «Дня Перемоги», вони з обіймами зустрінуть гостей зі Сходу, вибачаючись за тимчасове єврозапаморочення. Простять Крим, із ним Донбас, і хай буде що буде, «аби не сталося війни». Ці люди впевнені у своїх силах, бо їхні кумири замість в’язниці дістали мандати, а незадовільний рух реформ щодня зменшує табір захисників європейського вектора.
Бо періодично з’являються «пробні кулі», які ніби перевіряють чинну владу на міцність і на межі дозволеного: ось укотре провели «безсмертний марш», показали святковий концерт по «Інтеру», вчергове напали на проукраїнського активіста Стерненка. Без зайвої помпи, але змогла повернутися до України Таїсія Повалій, ось Му*раєв у своєму ефірі називає терористом політв’язня Кремля Сенцова, ніби повторюючи московські методички, на двох каналах урочисто розпочали трансляцію чемпіонату світу з футболу. Це дуже ефективні сигнали для їхньої аудиторії: «ми тут і нікуди не ділися, ми обов’язково повернемося». Саме для такого впливу українські олігархи купують собі телеканали на кшталт «112 Україна», NewsOne чи ZiK, а тези, які там періодично озвучують, не мають нічого спільного зі свободою слова та балансом думок. Крім своїх рупорів, майже кожен олігарх уже має свого кишенькового кандидата на майбутні вибори, а найзаможніші — навіть кілька.
На думку старшого ****ітика центру Atlantic Council Андерса Ослунда, боротися з цим явищем можна було б завдяки створенню прозорого механізму рівного фінансування кандидатів із державного бюджету, але поки що він є тільки на папері. Крім того, на його думку, дієвим може стати відкриття інформації про кінцевих власників українських телеканалів як найефективніших, але водночас і найдорожчих засобів впливу. Телевізійна підтримка коштує багато, але, як кажуть, росія — щедра душа. Їй може не вистачити грошей для ремонту доріг у Челябінську, та для підтримки вогнища сепаратизму в Україні вона віддасть останні нафторублі, наприклад, для фінансування того-таки «Інтера». Чому ж розпорядники цих коштів, як-от Фірташ чи Медведчук, досі можуть займатися своєю підривною діяльністю в Україні — залишається питанням до правоохоронців.
Крім відвертих українофобів, із якими розбиратися простіше через їхню чітку позицію, є інша категорія, складніша для ****ізу. Це можуть бути до певної міри проукраїнськи налаштовані люди, які не просять Путіна «ввести» та не голосять про наступ на російську мову. Навпаки, вони можуть завзято співати гімн, пам’ятати про «садок вишневий» і носити вишиванку частіше за інших патріотів. Утім, та Україна, яку ці люди собі малюють у голові, значно відрізняється від країни реформ і європрагнень. Хоча, на відміну від перших, ця категорія здебільшого й не проти Європи як такої. Їм украй важливо повернути втрачену впевненість і стабільність. Їхні рожеві мрії: хай знову настане 2013 рік, адже тоді все було таким простим і знайомим. Саме тому вони свідомо чи не зовсім чинять опір будь-яким ініціативам влади або активістів, адже розглядають ці реформи як загрозу їхньому спокійному, ба більше, звичному життю.
Таким людям і з лікарями раніше було простіше: замість реєстрації в якихось електронних чергах і самостійному підписанні договорів достатньо занести цукерки чи пляшку для позачергового обслуговування. Так само, як і з державними послугами: потрібні люди за певні подяки зроблять усе набагато простіше, ніж електронний запит до державного порталу. Замість створення стартапів і нових бізнесів швидше рейдернути удачливішого конкурента. А на державних посадах замість ефективної праці або з 9-ї до 18-ї з дуже заклопотаним виглядом перебирати папірці, підкреслюючи свою важливість в очікуванні пенсії, або потихеньку красти з негласного дозволу керівництва. В армії чинити опір втіленню стандартів НАТО, повертаючись до совка, нарікати на зміни назв і символіки підрозділів. З правоохоронцями завжди можна порішати, а небажаним критикам учасно заткнути рота. І ніяких тобі активістів-волонтерів-контролерів.
Звичайно, треба зняти рожеві окуляри, визнати, що й новітня система не ідеальна. До кожної з реформ можна поставити низку запитань, в окремих галузях вони або не виконуються належними темпами, або попросту саботуються. Як і в усьому, заради успіху в майбутньому треба багато попрацювати саме сьогодні. А наполеглива праця — не той шлях, на який згодні ці напівгромадяни. Їм потрібно, щоб хтось подумав замість них і, наприклад, пробачив валютні кредити. Їм потрібен долар по вісім, байдуже якою ціною для економіки. Їм потрібна нова сила чи новий курс країни, які нарешті зітруть «злочинну владу» та «бариг», але бажано так, щоб власноруч нічого не робити. Привід не має значення, не має значення політична платформа. Це популісти проти всіх, дуже зручна частина електорату, яка «не читала, але рішуче засуджує». І хоча здебільшого ці люди доволі нешкідливі, але їхню енергію досить просто спрямувати в будь-яке потрібне русло. А зорганізувавшись, вони можуть стати серйозною загрозою для нормального функціонування й без того проблемного державного апарату.
Боротьба з вітряками породжує справжніх драконів. Варто згадати казус Надії Савченко. Звичайно, слідство триває, її провину ще має довести суд, але красномовний фільм за її участю, представлений у Верховній Раді, показує, що такі речі цілком реальні. Найгірше, що у своєму чистому прагненні зробити як краще ці псевдопатріоти забувають, на користь кого грають. Так, офіційно вони не підтримують Кремль, але власними діями ніби стелять червону доріжку для окупантів. Боротьба за мізки цих людей має розпочинатися з битви проти невігластва — економічного, політичного та інформаційного. Тільки озброєні сучасними достовірними знаннями люди можуть критично ставитися до солодкої отрути популізму. Тим більше, що, на відміну від першої категорії «ідейних», за цих людей варто боротися.
Матеріал друкованого видання № 24 (553) від 21 червня 2018
Юрій Лапаєв
Звідки беруться джерела прихованого сепаратизму в Україні та чи вдасться її від цього вилікувати
Однією з ознак автократій є брак політичної альтернативи, будь-яка опозиція знищується в прямому сенсі. У кращому разі на її місце приходять повністю підконтрольні, «ручні» політики для імітації демократичного процесу та створення контра*сту з «батьком нації». Таку картинку України часто малюють російські мас-медіа, мовляв, владу незаконно захопили ******и, які придушили своїх противників.
Щоб спростувати тезу про «київську хунту», достатньо вийти на вулицю. Відверто проросійських рухів зразка Партії регіонів чи кримських об’єднань на кшталт блоку «Русское единство» сьогодні, на щастя, не побачиш, бо така позиція дорівнює політичному суїциду. Втім, це не означає, що їхній електорат лишився покинутим. У країні є цілком успішне різноманіття політичних сил, зокрема опосередковано антиукраїнських. І вони мають свою, на жаль, доволі значущу армію прихильників. У цій ситуа*ції головне розділити два поняття. Класична опозиція є запорукою нормального політичного процесу в демократичних країнах. Саме завдяки конкуренції між силами та відповідальності перед виборцями забезпечується прогрес держави. У лейбористів є свої консерватори, у республіканців демократи. Їхня функція — конструктивна критика, примус до компромісів і представлення інтере*сів усіх виборців заради кращого розвитку. Саме процвітання своєї країни є кінцевою метою політичного балансу думок. І це головна відмінність нормальної опозиції у світі від антиукраїнської в нашій країні. Українська п’ята колона бореться не за прогрес, її прагнення унеможливлюють існування незалежної успішної держави. Тому боротьба з колишніми регіоналами чи комуністами, які не бувають колишніми, — не придушення політичних конкурентів, а питання банального виживання країни.
Свого ворога треба знати. Цікаві відповіді щодо світогляду прихованих противників України можна знайти, якщо зануритися в соціологію. У 2016 році Центром Разумкова було проведено низку досліджень, які наочно продемонстрували відмінності в ідеології громадян залежно від їхньої географічної зосередженості. Так, ставлення до головних положень нового українського курсу чітко корелює з гео*графічним розподілом колишніх симпатій виборців. Наприклад, доволі просте питання щодо ролі Росії в конфлікті на Донбасі має на перший погляд просту та очевидну відповідь, якщо брати результати загалом по країні: 70,3% респондентів вважають Кремль агресором і лише 11,9% вірить у непричетність Москви. Однак розподіл за регіонами країни показує інше. Мешканці південних районів та Сходу (які традиційно були основою електорату Партії регіонів, а пізніше перетворилися на прихильників «Новоросії») не впевнені в провині РФ, агресором її вважають тільки відповідно 45,4% та 49,2%. 18,5% на Півдні та 27% на Сході впевнені, що росія до цієї війни взагалі не причетна. Схожий розподіл і щодо ставлення до так званих ДНР/ЛНР. Тоді як 62% країни вважають ці утворення терористичними, 31,6% на Півдні та 42,9% на Сході думають, що то представники населення відповідних територій. Крім ситуації всередині держави, окрема думка є й щодо зовнішньополітичного вектора.
Ці самі регіони лідирують у бажанні зробити відносини з РФ пріоритетними для України: 21,4% (Південь) та 22,4% (Схід). Вони ностальгують за СРСР і тому хочуть, щоб Україна залишалася в його зменшеному ****огу, СНД, або взагалі мріють про створення єдиної союзної держави з Росією та Білоруссю. Водночас ці люди проти євроатлантичного вектора країни. Так, негативно висловилися щодо вступу до ЄС відповідно 57,6% та 52,8% мешканців Півдня та Сходу, так само вони лідирують серед противників можливого вступу до НАТО (48,1% та 70,1%). Показово те, що за таку політику висловлюються здебільшого люди старшого віку, тоді як молодь (вікова категорія від 18 до 29 років) має протилежний, оптимістичний стосовно Альянсу та Євросоюзу погляд. Отже, річ не лише в географії. Статистика підкреслює нагальну потребу в декомунізації, не тільки в назвах чи монументах, а й у думках шанувальників радянського минулого.
Певну роль тут відіграє банальна людська ностальгія. Відбувається підміна понять: найкращі часи для окремої людини, тобто молодість, коли сил багато, хвороб немає, а робота дарує задоволення, показуються як найліпші моменти для держави. Такий прийом люблять використовувати політтехнологи: розповідаючи про «найкраще у світі морозиво», про те, «яку країну занапастили», і легендарну «ковбасу по 2,20», вони вміло натякають, що для повернення цього всього треба зробити зовсім небагато — лише допустити до влади певну групу осіб. А вона вже чарівним чином зможе повернути «ті часи», твердого лідера, ковбасу та молодість. Проте на жодному мітингу не пригадують про НКВС/КГБ, порожні полиці магазинів і провали в економіці. Не кажуть, що заради короткого повернення «тих часів» ці люди можуть розплатитися гідним майбутнім своїх дітей. Саме вони потім становлять 66,8%, які розцінюють шлях України як хибний, і 23,9%, що не вірять, нібито країна здатна подолати труднощі (проти 17,8%, що оптимістично дивляться в майбутнє). Прихильники такого курсу терпеливо чекають, коли нарешті влада зміниться, прийдуть «свої», щоб навести порядок. Тоді повернеться «нерушима дружба братських народів», відновиться культ «Дня Перемоги», вони з обіймами зустрінуть гостей зі Сходу, вибачаючись за тимчасове єврозапаморочення. Простять Крим, із ним Донбас, і хай буде що буде, «аби не сталося війни». Ці люди впевнені у своїх силах, бо їхні кумири замість в’язниці дістали мандати, а незадовільний рух реформ щодня зменшує табір захисників європейського вектора.
Бо періодично з’являються «пробні кулі», які ніби перевіряють чинну владу на міцність і на межі дозволеного: ось укотре провели «безсмертний марш», показали святковий концерт по «Інтеру», вчергове напали на проукраїнського активіста Стерненка. Без зайвої помпи, але змогла повернутися до України Таїсія Повалій, ось Му*раєв у своєму ефірі називає терористом політв’язня Кремля Сенцова, ніби повторюючи московські методички, на двох каналах урочисто розпочали трансляцію чемпіонату світу з футболу. Це дуже ефективні сигнали для їхньої аудиторії: «ми тут і нікуди не ділися, ми обов’язково повернемося». Саме для такого впливу українські олігархи купують собі телеканали на кшталт «112 Україна», NewsOne чи ZiK, а тези, які там періодично озвучують, не мають нічого спільного зі свободою слова та балансом думок. Крім своїх рупорів, майже кожен олігарх уже має свого кишенькового кандидата на майбутні вибори, а найзаможніші — навіть кілька.
На думку старшого ****ітика центру Atlantic Council Андерса Ослунда, боротися з цим явищем можна було б завдяки створенню прозорого механізму рівного фінансування кандидатів із державного бюджету, але поки що він є тільки на папері. Крім того, на його думку, дієвим може стати відкриття інформації про кінцевих власників українських телеканалів як найефективніших, але водночас і найдорожчих засобів впливу. Телевізійна підтримка коштує багато, але, як кажуть, росія — щедра душа. Їй може не вистачити грошей для ремонту доріг у Челябінську, та для підтримки вогнища сепаратизму в Україні вона віддасть останні нафторублі, наприклад, для фінансування того-таки «Інтера». Чому ж розпорядники цих коштів, як-от Фірташ чи Медведчук, досі можуть займатися своєю підривною діяльністю в Україні — залишається питанням до правоохоронців.
Крім відвертих українофобів, із якими розбиратися простіше через їхню чітку позицію, є інша категорія, складніша для ****ізу. Це можуть бути до певної міри проукраїнськи налаштовані люди, які не просять Путіна «ввести» та не голосять про наступ на російську мову. Навпаки, вони можуть завзято співати гімн, пам’ятати про «садок вишневий» і носити вишиванку частіше за інших патріотів. Утім, та Україна, яку ці люди собі малюють у голові, значно відрізняється від країни реформ і європрагнень. Хоча, на відміну від перших, ця категорія здебільшого й не проти Європи як такої. Їм украй важливо повернути втрачену впевненість і стабільність. Їхні рожеві мрії: хай знову настане 2013 рік, адже тоді все було таким простим і знайомим. Саме тому вони свідомо чи не зовсім чинять опір будь-яким ініціативам влади або активістів, адже розглядають ці реформи як загрозу їхньому спокійному, ба більше, звичному життю.
Таким людям і з лікарями раніше було простіше: замість реєстрації в якихось електронних чергах і самостійному підписанні договорів достатньо занести цукерки чи пляшку для позачергового обслуговування. Так само, як і з державними послугами: потрібні люди за певні подяки зроблять усе набагато простіше, ніж електронний запит до державного порталу. Замість створення стартапів і нових бізнесів швидше рейдернути удачливішого конкурента. А на державних посадах замість ефективної праці або з 9-ї до 18-ї з дуже заклопотаним виглядом перебирати папірці, підкреслюючи свою важливість в очікуванні пенсії, або потихеньку красти з негласного дозволу керівництва. В армії чинити опір втіленню стандартів НАТО, повертаючись до совка, нарікати на зміни назв і символіки підрозділів. З правоохоронцями завжди можна порішати, а небажаним критикам учасно заткнути рота. І ніяких тобі активістів-волонтерів-контролерів.
Звичайно, треба зняти рожеві окуляри, визнати, що й новітня система не ідеальна. До кожної з реформ можна поставити низку запитань, в окремих галузях вони або не виконуються належними темпами, або попросту саботуються. Як і в усьому, заради успіху в майбутньому треба багато попрацювати саме сьогодні. А наполеглива праця — не той шлях, на який згодні ці напівгромадяни. Їм потрібно, щоб хтось подумав замість них і, наприклад, пробачив валютні кредити. Їм потрібен долар по вісім, байдуже якою ціною для економіки. Їм потрібна нова сила чи новий курс країни, які нарешті зітруть «злочинну владу» та «бариг», але бажано так, щоб власноруч нічого не робити. Привід не має значення, не має значення політична платформа. Це популісти проти всіх, дуже зручна частина електорату, яка «не читала, але рішуче засуджує». І хоча здебільшого ці люди доволі нешкідливі, але їхню енергію досить просто спрямувати в будь-яке потрібне русло. А зорганізувавшись, вони можуть стати серйозною загрозою для нормального функціонування й без того проблемного державного апарату.
Боротьба з вітряками породжує справжніх драконів. Варто згадати казус Надії Савченко. Звичайно, слідство триває, її провину ще має довести суд, але красномовний фільм за її участю, представлений у Верховній Раді, показує, що такі речі цілком реальні. Найгірше, що у своєму чистому прагненні зробити як краще ці псевдопатріоти забувають, на користь кого грають. Так, офіційно вони не підтримують Кремль, але власними діями ніби стелять червону доріжку для окупантів. Боротьба за мізки цих людей має розпочинатися з битви проти невігластва — економічного, політичного та інформаційного. Тільки озброєні сучасними достовірними знаннями люди можуть критично ставитися до солодкої отрути популізму. Тим більше, що, на відміну від першої категорії «ідейних», за цих людей варто боротися.
Матеріал друкованого видання № 24 (553) від 21 червня 2018
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
The Economist: «Зірка Смерті» повертається
Придбавши GitHub, Microsoft рухається до своїх витоків
Майже день у день 17 років тому тодішній бос найбільшої у світі софтової компанії Microsoft Стів Баллмер назвав Linux «раковою пухлиною», маючи на увазі, що ця операційна система на базі відкритого програмного забезпечення (ПЗ) означатиме в майбутньому кінець власницького ПЗ. 4 червня його наступник Сатья Наделла оголосив про поглинання GitHub — у наш час головного джерела таких «пухлин» — за $7,5 млрд. Ця угода стала ще однією ознакою дивовижних метаморфоз у Microsoft останнім часом.
Назва GitHub мало що скаже середньостатистичному користувачеві, але серед програмістів вона важить не менше, ніж для всього загалу Facebook (що пояснює солідну ціну за фірму, яка за минулий рік отримала, як вважають, усього $200 млн доходу). Понад 28 млн розробників ПЗ у всьому світі тримають свої коди на веб-сайті, який пропонує найрізноманітніші інструменти й послуги. Найважливіші з них дають змогу софтовим проектам (з відкритим вихідним кодом чи ні) легко складати код за допомогою різних учасників.
Для Microsoft ця угода — наче повернення до джерел. Колись компанія сама чимось нагадувала GitHub. Коли її найвідоміша операційна система Windows стала найпопулярнішою в комп’ютерному світі 1990-х, усі розробники почали переходити на неї. Але Microsoft утратила свою роль головного центру для програмістів, занадто пізно перейшовши до інтернету, виступивши проти відкритого коду й пройшовши повз мобільний комп’ютинг. Компанія й далі нав’язувала Windows скрізь і всюди, хоча світ уже пішов далі. Це змінилося лише тоді, коли 2014‑го біля стерна став Наделла.
Він відновив позиції Microsoft як виробника платформ, але на вищому рівні. Один із прикладів — хмарні обчислення, де компанія тепер упевнено посідає друге місце після Amazon. LinkedIn, який Microsoft перекупила 2016 року — другий приклад. Соціальна мережа забезпечила їй доступ до всього спектра зв’язків між професіоналами («соціальний граф» мовою технарів) і велику кількість даних. На GitHub дивитися треба під таким самим кутом. Microsoft уже використовує цей сервіс для розроблення значної частини свого власного ПЗ, а розробники зараз зможуть більш охоче писати програми для хмари цієї компанії — Azure.
Хоча в Microsoft і пообіцяли, що GitHub залишиться незалежним і зберігатиме свій статус відкритої платформи, чимало розробників (упереджена група) нічого доброго в цьому не бачать. Вони все ще вважають Microsoft чимось на зразок космічного корабля «Зірка Смерті» із «Зоряних війн», який знищує все на своєму шляху. Але вони помиляються. Ця угода — остаточний доказ перемоги повстанських сил. На більшості великих софтових ринків відкритий код — це щось саме собою зрозуміле.
Ця угода дала Microsoft імпульс у перегонах між технологічними гігантами в тому, щоб стати першою компанією з вартістю $1 трлн. Після повідомлення про поглинання ціни на її акції підскочили на 1%: інвестори вірять у тверезий розум Наделли. Під кінець травня ринкова капіталізація Microsoft уже на деякий час обійшла капіталізацію материнської компанії Google — Alphabet. Судячи з поточних тенденцій, переможе, очевидно, Apple, але Microsoft і Amazon зараз тримаються на одному рівні. Що ж, зовсім незле для фірми, яка за стандартами техноіндустрії належить до епохи динозаврів.
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на
Матеріал друкованого видання № 23 (552) від 14 червня
Придбавши GitHub, Microsoft рухається до своїх витоків
Майже день у день 17 років тому тодішній бос найбільшої у світі софтової компанії Microsoft Стів Баллмер назвав Linux «раковою пухлиною», маючи на увазі, що ця операційна система на базі відкритого програмного забезпечення (ПЗ) означатиме в майбутньому кінець власницького ПЗ. 4 червня його наступник Сатья Наделла оголосив про поглинання GitHub — у наш час головного джерела таких «пухлин» — за $7,5 млрд. Ця угода стала ще однією ознакою дивовижних метаморфоз у Microsoft останнім часом.
Назва GitHub мало що скаже середньостатистичному користувачеві, але серед програмістів вона важить не менше, ніж для всього загалу Facebook (що пояснює солідну ціну за фірму, яка за минулий рік отримала, як вважають, усього $200 млн доходу). Понад 28 млн розробників ПЗ у всьому світі тримають свої коди на веб-сайті, який пропонує найрізноманітніші інструменти й послуги. Найважливіші з них дають змогу софтовим проектам (з відкритим вихідним кодом чи ні) легко складати код за допомогою різних учасників.
Для Microsoft ця угода — наче повернення до джерел. Колись компанія сама чимось нагадувала GitHub. Коли її найвідоміша операційна система Windows стала найпопулярнішою в комп’ютерному світі 1990-х, усі розробники почали переходити на неї. Але Microsoft утратила свою роль головного центру для програмістів, занадто пізно перейшовши до інтернету, виступивши проти відкритого коду й пройшовши повз мобільний комп’ютинг. Компанія й далі нав’язувала Windows скрізь і всюди, хоча світ уже пішов далі. Це змінилося лише тоді, коли 2014‑го біля стерна став Наделла.
Він відновив позиції Microsoft як виробника платформ, але на вищому рівні. Один із прикладів — хмарні обчислення, де компанія тепер упевнено посідає друге місце після Amazon. LinkedIn, який Microsoft перекупила 2016 року — другий приклад. Соціальна мережа забезпечила їй доступ до всього спектра зв’язків між професіоналами («соціальний граф» мовою технарів) і велику кількість даних. На GitHub дивитися треба під таким самим кутом. Microsoft уже використовує цей сервіс для розроблення значної частини свого власного ПЗ, а розробники зараз зможуть більш охоче писати програми для хмари цієї компанії — Azure.
Хоча в Microsoft і пообіцяли, що GitHub залишиться незалежним і зберігатиме свій статус відкритої платформи, чимало розробників (упереджена група) нічого доброго в цьому не бачать. Вони все ще вважають Microsoft чимось на зразок космічного корабля «Зірка Смерті» із «Зоряних війн», який знищує все на своєму шляху. Але вони помиляються. Ця угода — остаточний доказ перемоги повстанських сил. На більшості великих софтових ринків відкритий код — це щось саме собою зрозуміле.
Ця угода дала Microsoft імпульс у перегонах між технологічними гігантами в тому, щоб стати першою компанією з вартістю $1 трлн. Після повідомлення про поглинання ціни на її акції підскочили на 1%: інвестори вірять у тверезий розум Наделли. Під кінець травня ринкова капіталізація Microsoft уже на деякий час обійшла капіталізацію материнської компанії Google — Alphabet. Судячи з поточних тенденцій, переможе, очевидно, Apple, але Microsoft і Amazon зараз тримаються на одному рівні. Що ж, зовсім незле для фірми, яка за стандартами техноіндустрії належить до епохи динозаврів.
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Матеріал друкованого видання № 23 (552) від 14 червня
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Чи можливий проросійський реванш
Денис Казанський
Які маркери вказують на можливість проросійського реваншу
Що ближче до виборів, то більше зростає тривога з приводу можливих підсумків майбутньої кампанії. Від результатів цього разу залежить як ніколи багато. Чи триватиме курс на євроінтеграцію? Як зміниться ситуація на Донбасі? Чи буде досягнуто мирних домовленостей із Росією і на яких умовах це відбудеться? Не знаючи конфігурації майбутньої влади, відповісти на ці запитання неможливо.
Різні політичні сили пропонують різні варіанти вирішення цих проблем. Одні закликають далі стояти на смерть і не приставати на умови агресора. Інші, навпаки, фактично пропонують капітуляцію. І, хоч як прикро, у такого варіанта теж чимало прихильників. Мільйони людей в Україні вірять у необхідність укласти «мир за будь-яку ціну», чим користаються проросійські політики. За чотири роки в суспільстві закономірно накопичилася втома від війни, і це створює сприятливе середовище для реваншу проросійських сил.
Останнім часом слово «реванш» звучить у ЗМІ дедалі частіше. Здавалося б, події 2014 року мали поставити хрест на майбутньому донецьких олігархічних кланів та Партії регіонів, у яку вони об’єдналися. Захоплення ОРДіЛО позбавило донбаських політиків їхньої електоральної та «кормової» бази, поставило в становище невдах і чужинців. Однак сталося неймовірне: по факту Україна не контролює Донецька й Луганська, але донецькі та луганські політики нікуди не зникли і далі претендують на перші ролі в країні. Тотальний провал навесні 2014-го, коли від регіоналів фактично відмовився їхній ядерний електорат на Донбасі, не став для них кінцем. Схоже, сьогодні вже мало хто пам’ятає, як навесні 2014-го в Луганську били Михайла Добкіна, а в Донецьку натовп намагався захопити резиденцію Ріната Ахметова.
Чотири роки тому, після масових убивств опонентів Януковича в центрі Києва і кривавих бойових дій на Сході України, більшість політологів та експертів були переконані, що регіонали вже ніколи не зможуть прийти до влади. Кожна трагічна звістка з фронту про нову масову загибель українських солдатів здіймала хвилю ненависті до проросійських політиків, через що вони боялися з’являтися на людях, цілком резонно побоюючись суду Лінча. Але сьогодні все це поступово стирається з пам’яті. Суспільство вистигає, а проросійські політики почуваються дедалі впевненіше. Немає більше обережності у висловлюваннях. Попри те що війна ще триває й труни з фронту регулярно йдуть у тил, риторика екс-регіоналів уже практично повернулася на довоєнний рівень, коли ніхто не соромився озвучувати відверто сепаратистські, українофобські речі.
Наприклад, у листопаді минулого року депутат Верховної Ради від Опозиційного блоку Євген Балицький (був обраний у мажоритарному окрузі № 80 у Мелітополі, Запорізька область) в ефірі телеканалу «112 Україна» заявив, що готовий виїхати до Росії тільки разом «зі своїми територіями». Таку заяву він зробив у ході дискусії з Дмитром Корчинським. Коли останній побажав депутатам Опозиційного блоку, які люблять Росію, переїхати туди, Балицький відповів: «Ми поїдемо, може бути, округ, який я представляю, тільки ми поїдемо зі своїми територіями, вас це зовсім не бентежить?».
Ця відверта загроза порушенням територіальної цілісності викликала великий резонанс. Заяву депутата Балицького обговорювали кілька днів, але жодних наслідків для нього скандальна історія не мала. Насправді нічого сенсаційного в цій заяві й не було. Балицький просто озвучив те, що робили регіонали на Донбасі навесні 2014-го. Там місцеві феодали теж вирішили на зло політичним опонентам «піти зі своїми територіями». Результат того рішення всім добре відомий.
Нічого дивного в тому, що регіонали через три роки знову стали дозволяти собі такі заяви, немає. Давно відомо, що безкарність породжує вседозволеність. А оскільки жоден високопоставлений політик за події 2014 року не відповів, боятися регіоналам нічого. Нова українська влада виявилася нездатною притягти до відповідальності винних у масових вбивствах та державній зраді. Крім того, жоден одіозний представник режиму Януковича не відповів за корупцію та економічні злочини, скоєні в період каденції президента-втікача. Яскравий приклад такої безпорадності — горезвісна справа вишок Юрія Бойка, яку нинішня влада демонстративно злила на очах у всієї країни й тепер старанно вдає, що ніяких вишок Бойка ніколи не було.
Нездатність керівництва країни покарати вин*них, побороти корупцію та провести обіцяні реформи призвела до поширення розчарування у суспільстві. На жаль, на наших очах повторюється ситуація 2005–2010-го, коли рік за роком руйнувалися надії, пов’язані з Помаранчевою революцією. Як і тоді, нова влада швидко забула пафосні гасла та обіцянки й країна і далі жила за тими самими правилами, що й до революційних подій. Однак нинішня ситуація має одну істотну відмінність від першого Майдану. У 2004-му революція відбулася безкровно. У 2014-му перемога над кланом Януковича обернулася численними жертвами. Усвідомлення того, що нова влада не оцінила цієї жертви, виявилося особливо болючим і викликало озлоблення в тих, хто ще недавно йшов на вибори, щоб обрати Порошенка президентом у першому турі.
Коли стало зрозуміло, що «життя по-новому» не настало, рейтинги влади покотилися донизу. Якщо на виборах 2014-го Петро Порошенко здобув 54,7% голосів, а Юрій Бойко — менш як 1%, то у 2018 році їхні рейтинги практично однакові й різняться лише на 1%. Навряд чи можна знайти яскравішу ілюстрацію розчарування, що охопило країну. І проросійські сили, як і минулого разу, цим розчаруванням вміло користаються. Логіка, до якої апелюють політики з того табору, дуже проста: якщо режим Януковича був таким поганим і корумпованим, то чому ж нова влада так і не змогла засудити жодного одіозного його представника? І заперечити тут нічого.
Сьогодні проросійські політики, не зустрічаючи опору влади, поступово відвойовують утрачені позиції. Дедалі впевненіше почуваються вони в медіа-просторі. Проросійський телеканал «Інтер» називає «******ами» всіх українців, що не згодні з радянським поглядом на історію власної країни. А буквально днями медіа-ринок облетіла сенсаційна новина: інформаційні телеканали News One і «112 Україна» купив кум президента РФ Владіміра Путіна Віктор Медведчук. Причому, як повідомляють джерела, насамперед нові господарі ввели заборону на згадування лідерів Опозиційного блоку, оскільки ця політсила на проросійському фланзі є конкурентом партії «За життя», яку також пов’язують із Медведчуком. Постійна присутність у медіа-просторі та інтенсивна пропаганда дають свої плоди. Сьогодні проросійські «За життя» та Опоблок мають на двох близько 18% рейтингу. Це суттєво більше, ніж було на останніх виборах чотири роки тому.
Очевидно, що коли проросійські політики можуть робити дорогі покупки, то й із фінансами в них теж усе добре. Звідки можуть бути гроші в того самого Медведчука, здогадатися неважко. Цілком непогано почувається й бізнес інших колишніх регіоналів. Якщо у 2014–2015 роках на тлі кризи економічні показники їхніх підприємств падали, то сьогодні вони зростають. Останні кілька років у рейтингах найбагатших українців проросійські політики швидко рухаються вгору.
Здавалося б, гіркий досвід мав навчити, що нічим хорошим для України зліт таких політиків зазвичай не закінчується. Будь-які спроби накинути на українців цей російський поводок незмінно призводить до політичних криз та жорсткого протистояння в суспільстві. Але держава, а точніше ті, хто її очолює, сьогодні не намагається ніяк перешкодити цій дедалі більшій загрозі й спокійно спостерігає за реваншем проросійських сил. У чому причина такої самовбивчої бездіяльності, сказати важко, але можна стверджувати одне: державу, яка не хоче і не може себе захистити, ніхто не поважатиме. Такі держави не виживають, і це правило багато разів було доведене історією. Сьогодні реванш проросійських сил, що зовсім недавно здавався неможливим, знову став реальною загрозою. На жаль, почасти він уже відбувся. Але запобігти його повномасштабній реалізації ще не пізно.
Матеріал друкованого видання № 24 (553) від 21 червня 2018
Денис Казанський
Які маркери вказують на можливість проросійського реваншу
Що ближче до виборів, то більше зростає тривога з приводу можливих підсумків майбутньої кампанії. Від результатів цього разу залежить як ніколи багато. Чи триватиме курс на євроінтеграцію? Як зміниться ситуація на Донбасі? Чи буде досягнуто мирних домовленостей із Росією і на яких умовах це відбудеться? Не знаючи конфігурації майбутньої влади, відповісти на ці запитання неможливо.
Різні політичні сили пропонують різні варіанти вирішення цих проблем. Одні закликають далі стояти на смерть і не приставати на умови агресора. Інші, навпаки, фактично пропонують капітуляцію. І, хоч як прикро, у такого варіанта теж чимало прихильників. Мільйони людей в Україні вірять у необхідність укласти «мир за будь-яку ціну», чим користаються проросійські політики. За чотири роки в суспільстві закономірно накопичилася втома від війни, і це створює сприятливе середовище для реваншу проросійських сил.
Останнім часом слово «реванш» звучить у ЗМІ дедалі частіше. Здавалося б, події 2014 року мали поставити хрест на майбутньому донецьких олігархічних кланів та Партії регіонів, у яку вони об’єдналися. Захоплення ОРДіЛО позбавило донбаських політиків їхньої електоральної та «кормової» бази, поставило в становище невдах і чужинців. Однак сталося неймовірне: по факту Україна не контролює Донецька й Луганська, але донецькі та луганські політики нікуди не зникли і далі претендують на перші ролі в країні. Тотальний провал навесні 2014-го, коли від регіоналів фактично відмовився їхній ядерний електорат на Донбасі, не став для них кінцем. Схоже, сьогодні вже мало хто пам’ятає, як навесні 2014-го в Луганську били Михайла Добкіна, а в Донецьку натовп намагався захопити резиденцію Ріната Ахметова.
Чотири роки тому, після масових убивств опонентів Януковича в центрі Києва і кривавих бойових дій на Сході України, більшість політологів та експертів були переконані, що регіонали вже ніколи не зможуть прийти до влади. Кожна трагічна звістка з фронту про нову масову загибель українських солдатів здіймала хвилю ненависті до проросійських політиків, через що вони боялися з’являтися на людях, цілком резонно побоюючись суду Лінча. Але сьогодні все це поступово стирається з пам’яті. Суспільство вистигає, а проросійські політики почуваються дедалі впевненіше. Немає більше обережності у висловлюваннях. Попри те що війна ще триває й труни з фронту регулярно йдуть у тил, риторика екс-регіоналів уже практично повернулася на довоєнний рівень, коли ніхто не соромився озвучувати відверто сепаратистські, українофобські речі.
Наприклад, у листопаді минулого року депутат Верховної Ради від Опозиційного блоку Євген Балицький (був обраний у мажоритарному окрузі № 80 у Мелітополі, Запорізька область) в ефірі телеканалу «112 Україна» заявив, що готовий виїхати до Росії тільки разом «зі своїми територіями». Таку заяву він зробив у ході дискусії з Дмитром Корчинським. Коли останній побажав депутатам Опозиційного блоку, які люблять Росію, переїхати туди, Балицький відповів: «Ми поїдемо, може бути, округ, який я представляю, тільки ми поїдемо зі своїми територіями, вас це зовсім не бентежить?».
Ця відверта загроза порушенням територіальної цілісності викликала великий резонанс. Заяву депутата Балицького обговорювали кілька днів, але жодних наслідків для нього скандальна історія не мала. Насправді нічого сенсаційного в цій заяві й не було. Балицький просто озвучив те, що робили регіонали на Донбасі навесні 2014-го. Там місцеві феодали теж вирішили на зло політичним опонентам «піти зі своїми територіями». Результат того рішення всім добре відомий.
Нічого дивного в тому, що регіонали через три роки знову стали дозволяти собі такі заяви, немає. Давно відомо, що безкарність породжує вседозволеність. А оскільки жоден високопоставлений політик за події 2014 року не відповів, боятися регіоналам нічого. Нова українська влада виявилася нездатною притягти до відповідальності винних у масових вбивствах та державній зраді. Крім того, жоден одіозний представник режиму Януковича не відповів за корупцію та економічні злочини, скоєні в період каденції президента-втікача. Яскравий приклад такої безпорадності — горезвісна справа вишок Юрія Бойка, яку нинішня влада демонстративно злила на очах у всієї країни й тепер старанно вдає, що ніяких вишок Бойка ніколи не було.
Нездатність керівництва країни покарати вин*них, побороти корупцію та провести обіцяні реформи призвела до поширення розчарування у суспільстві. На жаль, на наших очах повторюється ситуація 2005–2010-го, коли рік за роком руйнувалися надії, пов’язані з Помаранчевою революцією. Як і тоді, нова влада швидко забула пафосні гасла та обіцянки й країна і далі жила за тими самими правилами, що й до революційних подій. Однак нинішня ситуація має одну істотну відмінність від першого Майдану. У 2004-му революція відбулася безкровно. У 2014-му перемога над кланом Януковича обернулася численними жертвами. Усвідомлення того, що нова влада не оцінила цієї жертви, виявилося особливо болючим і викликало озлоблення в тих, хто ще недавно йшов на вибори, щоб обрати Порошенка президентом у першому турі.
Коли стало зрозуміло, що «життя по-новому» не настало, рейтинги влади покотилися донизу. Якщо на виборах 2014-го Петро Порошенко здобув 54,7% голосів, а Юрій Бойко — менш як 1%, то у 2018 році їхні рейтинги практично однакові й різняться лише на 1%. Навряд чи можна знайти яскравішу ілюстрацію розчарування, що охопило країну. І проросійські сили, як і минулого разу, цим розчаруванням вміло користаються. Логіка, до якої апелюють політики з того табору, дуже проста: якщо режим Януковича був таким поганим і корумпованим, то чому ж нова влада так і не змогла засудити жодного одіозного його представника? І заперечити тут нічого.
Сьогодні проросійські політики, не зустрічаючи опору влади, поступово відвойовують утрачені позиції. Дедалі впевненіше почуваються вони в медіа-просторі. Проросійський телеканал «Інтер» називає «******ами» всіх українців, що не згодні з радянським поглядом на історію власної країни. А буквально днями медіа-ринок облетіла сенсаційна новина: інформаційні телеканали News One і «112 Україна» купив кум президента РФ Владіміра Путіна Віктор Медведчук. Причому, як повідомляють джерела, насамперед нові господарі ввели заборону на згадування лідерів Опозиційного блоку, оскільки ця політсила на проросійському фланзі є конкурентом партії «За життя», яку також пов’язують із Медведчуком. Постійна присутність у медіа-просторі та інтенсивна пропаганда дають свої плоди. Сьогодні проросійські «За життя» та Опоблок мають на двох близько 18% рейтингу. Це суттєво більше, ніж було на останніх виборах чотири роки тому.
Очевидно, що коли проросійські політики можуть робити дорогі покупки, то й із фінансами в них теж усе добре. Звідки можуть бути гроші в того самого Медведчука, здогадатися неважко. Цілком непогано почувається й бізнес інших колишніх регіоналів. Якщо у 2014–2015 роках на тлі кризи економічні показники їхніх підприємств падали, то сьогодні вони зростають. Останні кілька років у рейтингах найбагатших українців проросійські політики швидко рухаються вгору.
Здавалося б, гіркий досвід мав навчити, що нічим хорошим для України зліт таких політиків зазвичай не закінчується. Будь-які спроби накинути на українців цей російський поводок незмінно призводить до політичних криз та жорсткого протистояння в суспільстві. Але держава, а точніше ті, хто її очолює, сьогодні не намагається ніяк перешкодити цій дедалі більшій загрозі й спокійно спостерігає за реваншем проросійських сил. У чому причина такої самовбивчої бездіяльності, сказати важко, але можна стверджувати одне: державу, яка не хоче і не може себе захистити, ніхто не поважатиме. Такі держави не виживають, і це правило багато разів було доведене історією. Сьогодні реванш проросійських сил, що зовсім недавно здавався неможливим, знову став реальною загрозою. На жаль, почасти він уже відбувся. Але запобігти його повномасштабній реалізації ще не пізно.
Матеріал друкованого видання № 24 (553) від 21 червня 2018
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
П’ять країн ЄС підписали протокол про створення кібернетичних сил
За ініціативою Литви країни ЄС починають створювати сили швидкого кібернетичного реагування – у понеділок протокол про наміри підписали в Люксембурзі міністри оборони Литви, Естонії, Хорватії, Нідерландів та Румунії.
Про це повідомляє портал Delfi.
Франція, Іспанія, Польща і Фінляндія долучаться до ініціативи до кінця року, заявив міністр оборони Литви Раймундас Каробліс.
Країни ЄС пропонують створення кібернетичних команд з ротацією кожні шість місяців. Вони могли б прийти на допомогу державам-членам у разі великих комп'ютерних інцидентів.
Графік ротації, як очікується, буде затверджений у наступному році.
За словами міністра, з інститутами ЄС буде обговорена можливість використання у рамках проекту коштів бюджету Євросоюзу для закупівель устаткування і програмного забезпечення.
До проекту на правах спостерігачів приєднаються ще чотири країни - Бельгія, Греція, Словенія та Німеччина.
Кібернетичні сили є одним з перших проектів в рамках підписаної минулого року угоди про більш тісну співпрацю ЄС в галузі оборони.
За ініціативою Литви країни ЄС починають створювати сили швидкого кібернетичного реагування – у понеділок протокол про наміри підписали в Люксембурзі міністри оборони Литви, Естонії, Хорватії, Нідерландів та Румунії.
Про це повідомляє портал Delfi.
Франція, Іспанія, Польща і Фінляндія долучаться до ініціативи до кінця року, заявив міністр оборони Литви Раймундас Каробліс.
Країни ЄС пропонують створення кібернетичних команд з ротацією кожні шість місяців. Вони могли б прийти на допомогу державам-членам у разі великих комп'ютерних інцидентів.
Графік ротації, як очікується, буде затверджений у наступному році.
За словами міністра, з інститутами ЄС буде обговорена можливість використання у рамках проекту коштів бюджету Євросоюзу для закупівель устаткування і програмного забезпечення.
До проекту на правах спостерігачів приєднаються ще чотири країни - Бельгія, Греція, Словенія та Німеччина.
Кібернетичні сили є одним з перших проектів в рамках підписаної минулого року угоди про більш тісну співпрацю ЄС в галузі оборони.
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Україна в півтора рази збільшила запаси газ
Україна збільшила запаси газу в підземних сховищах (ПСГ) на 45,2% (на 3,4 млрд куб. М) - до 10,9 млрд куб. м з початку сезону закачування, який розпочався 9 квітня.
Про це свідчать оперативні дані оператора газотранспортної системи (ГТС) компанії Укртрансгаз, передають Українські Новини.
З 1 по 23 червня в ПСГ було закачано 1,2 млрд куб. м газа. Середньодобовий обсяг закачування газу в сховища з 1 по 23 червня склав 53,5 млн куб. м.
Станом на 23 червня в ПСГ знаходилося 10,8 млрд куб. м, що на 3,2% (на 355,5 млн) куб. м, менше, ніж за ****огічний день минулого року (11,2 млрд куб. м).
З початку червня Україна імпортувала 795,1 млн куб. м газу: 448,8 млн куб. м - через Словаччину, 322 млн куб. м - через Угорщину, 24,3 млн куб. м - через Польщу.
Власний видобуток з початку червня становила 1,3 млрд куб. м, транзит - 5,8 млрд куб. м.
Нагадаємо, що Україна відкрила сезон закачування газу в ПСГ 9 квітня 2018 року, закінчивши відбір палива зі сховищ.
У 2017 році сумарна закачування газу в сховища перевищила його відбір на 2,7 млрд куб. м, тоді як в 2016-му відбір перевищив закачування на 2 млрд куб. м. Відбір за підсумками 2017 року склав 6,4 млрд куб. м, закачування - 9,1 млрд куб.
Укртрансгаз є оператором системи магістральних газопроводів (ГТС) України, в яку також входять 12 підземних сховищ газу (ПСГ) загальною ємністю 31 млрд куб. м. 100% оператора належить державі через НАК Нафтогаз України.
Україна збільшила запаси газу в підземних сховищах (ПСГ) на 45,2% (на 3,4 млрд куб. М) - до 10,9 млрд куб. м з початку сезону закачування, який розпочався 9 квітня.
Про це свідчать оперативні дані оператора газотранспортної системи (ГТС) компанії Укртрансгаз, передають Українські Новини.
З 1 по 23 червня в ПСГ було закачано 1,2 млрд куб. м газа. Середньодобовий обсяг закачування газу в сховища з 1 по 23 червня склав 53,5 млн куб. м.
Станом на 23 червня в ПСГ знаходилося 10,8 млрд куб. м, що на 3,2% (на 355,5 млн) куб. м, менше, ніж за ****огічний день минулого року (11,2 млрд куб. м).
З початку червня Україна імпортувала 795,1 млн куб. м газу: 448,8 млн куб. м - через Словаччину, 322 млн куб. м - через Угорщину, 24,3 млн куб. м - через Польщу.
Власний видобуток з початку червня становила 1,3 млрд куб. м, транзит - 5,8 млрд куб. м.
Нагадаємо, що Україна відкрила сезон закачування газу в ПСГ 9 квітня 2018 року, закінчивши відбір палива зі сховищ.
У 2017 році сумарна закачування газу в сховища перевищила його відбір на 2,7 млрд куб. м, тоді як в 2016-му відбір перевищив закачування на 2 млрд куб. м. Відбір за підсумками 2017 року склав 6,4 млрд куб. м, закачування - 9,1 млрд куб.
Укртрансгаз є оператором системи магістральних газопроводів (ГТС) України, в яку також входять 12 підземних сховищ газу (ПСГ) загальною ємністю 31 млрд куб. м. 100% оператора належить державі через НАК Нафтогаз України.
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Создана коалиция за отмену моратория
В Украине создана Общественная коалиция за отмену моратория на куплю-продажу сельскохозяйственных земель.
Об этом сообщает Экономическая правда.
Коалиция объединила сторонников отмены моратория, представляющих различные сферы общественной и профессиональной деятельности. В объединение входят сельхозпроизводители, правозащитники, экономисты, банкиры, политики и журналисты.
Главное требование — отменить мораторий с 1 января 2019 года.
Представители 20 организаций подписали Меморандум, в котором сформулировано 14 причин, по которым мораторий должен быть немедленно отменен. Также в документе приведены 8 ключевых принципов, по которым, по мнению коалиции, необходимо открыто рынок сельскохозяйственных земель.
В частности, среди ключевых принципов следующие:
на первом этапе право приобретения сельхозземель должны иметь исключительно украинские граждане и украинские юридические лица;
создание условий для обеспечения равного доступа к банковскому кредитованию для малых и средних производителей;
создание агентства по предоставлению кредитных гарантий и благоприятных условий для привлечения внешних гарантий.
ограничение максимального количества земель в собственности одного физического или юридического лица с учетом возможных связей собственности и контроля.
установление минимальной цены продажи.
продажа государственных и коммунальных земель через прозрачные конкурентные процедуры.
обеспечение прав арендаторов в случае перехода земельных участков к новому владельцу.
особые условия должны создаваться для банков для использования земли в качестве залога.
Меморандум также призывает представителей власти публично определиться относительно моратория. В частности,
Президента — выразить четкую публичную позицию по отношению к воздействию моратория на благосостояние граждан и экономику страны;
премьер-министра — внести на рассмотрение парламента проект закона об обороте земель;
Уполномоченного Верховной Рады по защите прав человека и народных депутатов — сделать представление в Конституционный суд о признании моратория нарушающим конституционные права граждан;
народных депутатов — принять закон об обороте земель до начала избирательной кампании.
Меморандум открыт для подписания другими организациями и народными депутатами.
В Украине создана Общественная коалиция за отмену моратория на куплю-продажу сельскохозяйственных земель.
Об этом сообщает Экономическая правда.
Коалиция объединила сторонников отмены моратория, представляющих различные сферы общественной и профессиональной деятельности. В объединение входят сельхозпроизводители, правозащитники, экономисты, банкиры, политики и журналисты.
Главное требование — отменить мораторий с 1 января 2019 года.
Представители 20 организаций подписали Меморандум, в котором сформулировано 14 причин, по которым мораторий должен быть немедленно отменен. Также в документе приведены 8 ключевых принципов, по которым, по мнению коалиции, необходимо открыто рынок сельскохозяйственных земель.
В частности, среди ключевых принципов следующие:
на первом этапе право приобретения сельхозземель должны иметь исключительно украинские граждане и украинские юридические лица;
создание условий для обеспечения равного доступа к банковскому кредитованию для малых и средних производителей;
создание агентства по предоставлению кредитных гарантий и благоприятных условий для привлечения внешних гарантий.
ограничение максимального количества земель в собственности одного физического или юридического лица с учетом возможных связей собственности и контроля.
установление минимальной цены продажи.
продажа государственных и коммунальных земель через прозрачные конкурентные процедуры.
обеспечение прав арендаторов в случае перехода земельных участков к новому владельцу.
особые условия должны создаваться для банков для использования земли в качестве залога.
Меморандум также призывает представителей власти публично определиться относительно моратория. В частности,
Президента — выразить четкую публичную позицию по отношению к воздействию моратория на благосостояние граждан и экономику страны;
премьер-министра — внести на рассмотрение парламента проект закона об обороте земель;
Уполномоченного Верховной Рады по защите прав человека и народных депутатов — сделать представление в Конституционный суд о признании моратория нарушающим конституционные права граждан;
народных депутатов — принять закон об обороте земель до начала избирательной кампании.
Меморандум открыт для подписания другими организациями и народными депутатами.
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.