Змінюй хід війни! Допомагай ЗСУ!

27.08.14 вторжение войск РФ

  • Автор теми Автор теми CAXAP
  • Дата створення Дата створення
Олег Пономарь
56 мин. ·

россия опубликовала санкционный список граждан Украины. Короткая ремарка.
Этот список не имеет никакого санкционно-экономического значения. Так как в списке смешаны и кони и люди - то есть, и настоящие враги России и российские агенты, которые работают в Украине, находятся на зарплате в РФ и продвигают интересы страны-агрессора.
Те граждане Украины, которых Москва считает своими врагами и называет их партией войны (то есть, те украинцы, которые не согласны на капитуляцию в обертке "новой стратегии мира", а готовы сражаться до победы), - эти и так давно под всеми возможными санкциями в России.
А те, которые попали в этот список, но работают на Москву, - те и дальше будут работать и получать гонорары в рублях на счета в российских банках. Но зато эта часть списка сможет (и будет) теперь везде говорить - Смотрите, я в санкционном списке Кремля. Значит я настоящий патриот Украины и враг России. А чего добился ты?
Вывод.
Весь этот список (это касается и укр. компаний также) - часть пропагандистской гибридной кампании перед выборами в Украине. Внести хаос и субъективизм. Подбросить дров и поддать жару.
Посмотрим как украинцы расчехлят этот список.
 
Забавно видеть в списке "почетного харьковчанина" Фукса.
А где же Гинер? ))
 
...и ЮВТ
Теперь же всем ясно, что вона одна из главных врагов раиси.

Ну ріа одразу для колгоспників новину подало: "расєя наклала санкції на йюльку!" І вона отримує тітул "головний ворог ***ла"
 
Депутат Європарламенту, який захищає «112 Україна» і NewsOne, у вересні відстоював RT

Депутати Європарламенту з популістської британської партії UKIP стали на захист двох українських телеканалів. Раніше вони виступали проти угоди про асоціацію України та Європейського Союзу.
Один із активних захисників українських телеканалів Натан Гіл (Nathan Gill) представляє в Європарламенті популістську євроскептичну Партію незалежності Сполученого Королівства (UKIP). У 2014 році він заявляв, що угода про асоціацію між ЄС та Україною «приведе до війни», та не голосував за неї разом з іншими колегами з UKIP. Вони також не підтримували надання українцям безвізового режиму.

У вересні цього року Натан Гіл розповів Sputnik, російському пропагандистському ресурсу, що для Молдови ЄС — не зовсім те, що їй потрібно. Тоді ж він вирішив захистити інший інструмент пропаганди Кремля — RT. «На вільному ринку, у вільній країні в людей повинна бути можливість відкрито висловлювати свої погляди», — прокоментував пан Гіл перевірки RT британським медіарегулятором Ofcom. Нагадаємо, французькі аналітики детально пояснили, чому RT та Sputnik є інструментами для інформаційних маніпуляцій Росії, а не незалежними ЗМІ.

Вже у жовтні 2018-го євродепутати від UKIP вирішили стати на захист свободи слова в Україні, а точніше — каналів «112 Україна» і NewsOne. Натан Гіл написав депутатський запит до високого представника Євросоюзу із закордонних справ та політики безпеки Федеріки Могеріні із занепокоєннями щодо свободи слова в Україні. «Я підтримую телеканал «112 Україна», як підтримують те, що життєво необхідно для будь-якої нації — мати вільну пресу, яка говорить все, що вона хоче сказати», — прокоментував свою ініціативу пан Гіл «112 Україна».

Нагадаємо, 19 жовтня голова Верховної Ради Андрій Парубій підписав проект постанови «Про схвалення пропозицій щодо застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)». У ній йдеться про заходи щодо семи компаній, яким належать ліцензії телеканалів «112 Україна» та NewsOne. Причиною санкцій нардепи називають «наявні системні ознаки наслідування дискурсивних практик російської імперсько-шовіністичної пропаганди».

Свої пропозиції парламент скерує до Ради національної безпеки та оборони України, яка може розглянути їх і винести рішення про санкції. Вони вводяться в дію указом Президента України.

30 жовтня в Україну приїхали й інші представники партії UKIP у Європарламенті — Джонатан Арнотт (Jonathan Arnott) та Девід Коберн (David Coburn). Вони відвідали «112 Україна» та виступили проти тиску на телеканали. Утім, українська позафракційна народна депутатка Вікторія Пташник звернула увагу на попередні голосування цих європарламентаріїв: «Нагадаю, що Європарламент складається з 750 депутатів. Я подивилася, хто приїхав в Україну. Депутати Джонатан Арнотт голосував проти угоди про асоціацію, Девід Коберн був відсутній. Вони голосували проти надання безвізового режиму Україні, проти надання макрофінансової допомоги в розмірі 1 млрд євро для України. У дебатах в Європарламенті по Азову вони свою позицію не висловлювали. Але голосували проти додаткових тимчасових преференцій для України… І в мене питання до цих депутатів: чи не займають вони проросійську позицію?» — каже Вікторія Пташник.

Крім того, у червні цього року три вищезазначені євродепутата зустрічалися у Страсбурзі з лідером «Опозиційного блоку», колишнім ****** «Партії регіонів», Олександром Вілкулом. Тоді вони обговорювали з ним «системний тиск української влади на Вілкула», а Натан Гіл виступив на захист українського нардепа. Також пан Гіл розповів, що у травні вони з екс-регіоналом разом святкували День Перемоги у Дніпрі.

Варто зауважити, що колишній голова британської партії UKIP Найджел Фараж (Nigel Farage) у 2014 році заявляв, що ЄС «має кров на руках» через схвалення торгової угоди з українським урядом. Він також казав, що серед усіх світових політиків найбільше захоплюється президентом Росії Володимиром Путіним.

Додамо, що постановою Верховної Ради цікавляться не лише європарламентарії з партії UKIP. З критичною заявою виступив і представник ОБСЄ з питань свободи ЗМІ Арлем Дезір. Він нагадав про зобов’язання держав-учасниць ОБСЄ щодо свободи вираження поглядів та свободи ЗМІ. Деякі медіаексперти в коментарях «Детектору медіа» назвали рішення парламенту наслідком «неефективної роботи Нацради».

За інформацією джерел «Детектора медіа», Віктор Медведчук має вплив на «112 Україна», що засвідчує й контент каналу. Також нещодавно власником каналу NewsOne став нардеп він «Опоблоку» Тарас Козак, який є соратником Віктора Медведчука.

Медведчук — кум президента Росії та співтворець системи державної цензури, яка мала прикрити фальсифікацію виборів 2004 року на користь тогочасного прем’єра Віктора Януковича. Нещодавно в ефірі російського телеканалу він назвав Україну «искусственно скроенным объединением из восьми государственных объединений».

⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
 
На роздоріжжі простих шляхів

Як дезорієнтують виборців і потенційних кандидатів

Близькість виборів — це як кліматичні зміни: температура зростає і майбутнє постає в апокаліптичних барвах. Із тією різницею, що кінець світу має, так би мовити, відкриту дату, а голосування відбувається за графіком, часом навіть достроково. Пророцтва про крах української державності щоразу не справджуються, «нове небо й нова земля» теж не народжуються, проте змінюються лише «рецепти спасіння».

Із найвразливішими верствами все зрозуміло: їм обіцяють модифікований патерналізм, ручне зниження цін, атракціон різних благ і, звісно ж, тюрми для різних там «буржуїнів». Але українське політичне сектантство цим не обмежується. За останні чотири роки в нас розвинувся вельми активний рух «свідків антикорупції». Озброєні писанням Лі Куан Ю, вони впевнені, що тільки їм відомий шлях порятунку країни, він власне зводиться до трьох слів: боротьба з корупцією. Але це така сама абстракція, як «права трудящих», «соціальна справедливість», «рівність» тощо. Що ж до конкретики, то важко не помітити, що на низовому рівні це явище в нас нині не таке поширене: значно поменшало випадків, коли водії замість прав тицяють інспекторові купюру, немає сенсу робити закордонний паспорт «по блату», система ProZorro недосконала, але точно краща за оборудки, які дозволяла собі тендерна мафія. Так, є великі схеми на кшталт «Роттердам+», і з ними варто боротися. Але з вуст професійних антикорупціонерів найчастіше звучать прізвища політичних опонентів, ніж механізми державної машини, які потребують ремонту.

Додатковим аргументом завжди лягає мантра про те, що час обирати нових політиків замість старих, які давно себе скомпрометували. Власне, цю платівку наші політичні діджеї заїздили з часів «Команди озимого покоління» на виборах 2002 року. Якщо не казати про прямий ейджизм, себто сегрегацію за віковою ознакою (ми ж не забули «молоду надію регіоналів» Віталія Хомутинніка чи команду Леоніда Черновецького). Тож виникає питання: а наші єврооптимісти, які вже майже відбули повну парламентську каденцію в президентській (!) фракції, у якій вони де-юре й залишаються понині, — це політики першої свіжості чи все ж таки другої? Яким має бути стаж у вищих ешелонах влади, щоб зарахувати того чи іншого діяча до «старих»?

Не менш гучно звучать голоси тих, хто каже, що шлях до порятунку лежить через мир. Із цим теж, на перший погляд, не посперечаєшся. Здається, на університетському курсі філософії досі вчать, що війни є глобальною проблемою людства № 1. Утім, коли подивитися на українських політиків, які випромінюють миролюбність із білбордів (хіба тільки не мироточать), то неважко переконатися, що вони здебільшого з проросійського табору — із тих, хто безпосередньо чи опосередковано був причетний до «русской весны» . Коли вони кажуть «мир», то не втомлюють своїх слухачів лекціями про його ціну, отже, нескладно здогадатися, що йдеться про умови агресора.

Цей «незручний» момент вони перекривають байками про робочі місця, економічне зростання — усе те, що в кампанії Януковича називалося словами «покращення» та «стабільність». Не забуває про заклики до миру й лідер президентських рейтингів Юлія Тимошенко. Її формула взагалі шокує своєю загадковістю: реанімувати Будапештський меморандум у тільки їй одній відомий спосіб. Заява гідна «Битви екстрасенсів». Але людям, які схильні вірити в те, що всі проблеми можна розв’язувати за допомогою чарівної палички, цього, схоже, достатньо. Так само, як і тим, хто вірить, що звільнення Донбасу у воєнний спосіб передбачає лише гучний генеральський наказ із Києва — і вороги тікатимуть за Ростов і далі. Якби ж уявити собі, що нагорі почули невдоволення найвойовничіших громадян (вони за іронією долі живуть зазвичай далеко від лінії фронту) і відправили наше військо в наступ з усіма неминучими втратами, диванні «яструби» згадають свою призабуту фразу про владу, що «вбиває патріотів у бездарних воєнних операціях».

Президентська кампанія ще не стартувала, парламентська й поготів, але вже нескладно відгадати схеми, за якими складатимуть списки провідних політичних партій. Окрім спонсорів, їхніх представників та інших «потрібних» людей, у них обов’язково мають бути презентовані «декоративні елементи»: представники громадянського суспільства, ветерани (у меншій пропорції, ніж 2014-го), представники шоу-бізнесу. На користь останніх промовисто свідчать рейтинги Святослава Вакарчука та Володимира Зеленського. Прихід Анастасії Приходько в команду Тимошенко — явище того самого ґатунку. Колись була мода на включення до першої п’ятірки списку журналістів (на хвилі Помаранчевої революції люди вірили в силу незалежних ЗМІ), потім — фронтовиків і волонтерів («прийдуть хлопці із фронту — вони їм покажуть»). Нинішній попит на шоуменів — теж відповідь на суспільні очікування. У ситій забезпеченій країні політизація селебритиз — це щось на кшталт just for fun. Зробити нудні процеси строкатими й веселими теж своєрідний інфантилізм. Для України такий тренд має інше пояснення — це той самий пошук простих шляхів: от виберемо просто веселих хлопців і дівчат, чиї пісні нам подобаються, — і тоді нарешті заживемо. Інфантильно? Наївно? Але така наша дійсність.

Наївні й ті представники громадянського суспільства, що живуть ілюзією «от потраплю до парламенту з рейтинговою партією, а там уже розгорну свою діяльність». Чужі помилки, схоже, мало чого вчать. Діяльність одинака-ідеаліста потоне у вирі каналізації «великої партії», і від симпатичного хлопця чи дівчини мало що залишиться. Чи варта того добра репутація, здобута в горнилі війни?

Уся ця доволі сумна картина жодним чином не повинна мотивувати до рішення бойкотувати вибори, противсіхства й тавра «всі вони там однакові». Голосувати за популістів, ставати їхніми політичними подорожніми — найпростіше, що можна зробити. Якщо не задаватися питанням «що далі?». Ним навіть, здається, не надто переймаються топові політики: мовляв, переможемо на виборах, а там хоч трава не рости. А от після перемоги якраз і постануть ті виклики, простих відповідей на які не існує: війна, зовнішні борги, Пенсійний фонд, трудова міграція, Четверта промислова революція, дискомфортна геополітична атмосфера, освіта, медицина… Попервах, звісно, можна буде списувати всі невдачі на важкий спадок попередників. А далі? Між тими політиками, що мають серйозні відповіді на ці запитання, варто було б обирати свідомим громадянам. Тоді виборча кампанія меншою мірою скидалася б на фестиваль наукової фантастики. Молодим й активним, можливо, варто б нарешті відкинути упередження та недовіру й спробувати консолідуватися без «дорослих» кураторів. Не вийде на цих виборах — зробити роботу над помилками, перемогти на наступних — це точно краще, ніж забруднитися в колі «професійних політиків».

Дмитро Крапивенко

Матеріал друкованого видання № 44 (572) від 1 листопада

⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
 
А те, которые попали в этот список, но работают на Москву, - те и дальше будут работать и получать гонорары в рублях на счета в российских банках. Но зато эта часть списка сможет (и будет) теперь везде говорить - Смотрите, я в санкционном списке Кремля. Значит я настоящий патриот Украины и враг России. А чего добился ты?
:D
"Посміхаюся і уявляю, як зараз на Банковій оперативно складаються нові темники про те, що "Кремль зробив це спеціально". Бо в них на міфологемі про мене як про "кремлівську руку" побудована вся чорна PR-кампанія", - заявила Тимошенко.

Вона зазначила, що російські санкції її мало хвилюють, оскільки у неї немає бізнесу ні в Україні, ні в РФ.

Також лідерка "Батьківщини" відмітила, що її дивує, що у санкційному списку немає "Рошену" чи "Ленінської кузні".

Топорно сработали кремляди. Столько раз наступали на одни и те же грабли, а до сих пор не уяснили, что не все жрут ****** с лопат.
 
Die Welt: Подарунок Трампа Путіну

Білий дім погрожує вийти з угоди про роззброєння з Росією. Однак те, що задумувалось як покарання, Кремлю може навіть зіграти на руку

Погроза Дональда Трампа не була зовсім неочікуваною: ще раніше стало відомо, що радник президента США з питань національної безпеки Джон Болтон намовляв свого шефа вийти з угоди. І Болтону, що відомий своєю критикою домовленостей про контроль за озброєнням, вдалося це зробити. «Ми не допустимо, щоб вони порушували ядерний договір і мали зброю, якої нам мати не можна», — сказав Трамп.

Тепер американський президент хоче вийти з договору, який підписали у 1987 році тодішній очільник СРСР Міхаіл Ґорбачов і його американський колега Рональд Рейґан. Угода забороняє виготовлення і володіння балістичними та крилатими ракетами наземного базування дальністю від 500 до 5500 км. До 1991-го обидві країни ліквідували зі своїх арсеналів понад 2,5 тис. ракет середньої дальності.

Тепер американці закидають росіянам, що їхня нова розробка порушує Договір про ліквідацію ракет середньої та малої дальності (Intermediate-Range Nuclear Forces Treaty, INF), адже російська крилата ракета 9M729 (прийнята в НАТО назва SS-C-8) нібито має дальність 2600 км. Росіяни висувають зустрічні звинувачення, мовляв, американці порушують INF, розробляючи важкі бойові дрони та розміщуючи пускові установки ПРО MK-41 у Румунії.

Експерти зі Стокгольмського інституту досліджень проблем миру (SIPRI) не до кінця впевнені, що крилата ракета 9M729, про яку загалом мало що відомо, справді була випробувана на названу Вашингтоном дальність: у грудні російське Міністерство закордонних справ спростувало це. Натомість американські експерти одностайні: розробка та введення в експлуатацію ракети 9M729 є порушенням INF, що дає США достатньо підстав для виходу з угоди про роззброєння.

Але чи мусить Вашингтон розривати договір саме тепер, не зробивши останньої спроби зберегти його? Є низка аргументів проти, як показує у своєму останньому дописі експерт із питань контролю за озброєннями Стівен Пайфер з аналітичного центру Brookings Institution.

Якщо Америка зробить це зараз, Вашингтону доведеться змиритися зі звинуваченнями у розриві угоди. Самі по собі зустрічні претензії росіян сумнівні, але вони спираються на публічно відомі факти, такі як розміщення протиракет у Румунії на захист від іранської ракетної програми, з пускових установок яких можна відправляти також крилаті ракети середньої дальності з ядерними боєголовками.

Натомість докази порушення Росією INF секретні. Тому новий обмін докорами, схожий на той, що спостерігався на ранній стадії скандалу з отруєнням Скріпаля, був би просто запрограмований — і Москва в очах світової громадськості мала б набагато кращий вигляд, ніж Сполучені Штати. «На думку росіян, американці розривають зараз ще одну угоду, не наводячи публічно жодних доказів», — каже Алісія Дрессман, американська експертка з питань ядерної стратегії.

Російські політики та дипломати вже висловлюються з цього приводу. Наприклад, голова Комітету Ради Федерації з міжнародних справ Константін Косачьов назвав випад Трампа «загрозливим та небезпечним» і анонсував, що в разі виходу США з угоди РФ вестиме переговори з іншими ядерними державами, а також у межах Женевської конференції з роззброєння і в Раді Безпеки ООН. За його словами, Вашингтон має визначитися: стати на шлях, який, «можливо, приведе до нової війни», чи піти «шляхом здорового глузду». Заступник міністра закордонних справ Сєрґєй Рябков сказав, що поведінка Трампа може змусити Кремль «до військових і технологічних дій у відповідь», хоча вона цього, мовляв, прагне уникнути. Однак стриманість Моcкви справляє враження награної: росіяни знають, що американці, вийшовши з угоди, технологічно та військово опинилися б у гіршій ситуації, принаймні в середньостроковій перспективі. Якщо Вашингтон розірве договір, Росії не доведеться більше приховувати розміщення ракет середньої дальності 9M729 і вона зможе його навіть розширити.

Натомість США наразі не мають жодних готових до експлуатації ракет аналогічних до 9M729. Фінансування програми розробок нової американської ракети середньої дальності наземного базування офіційно розпочалося тільки цього року. Попередньо це мало бути інструментом для залякування Москви. Принаймні Вашингтон більше не стримувався б згаданим договором у питанні нових розробок, але деякий час перебував би в небезпечно слабшій позиції.

«Але навіть якби в Сполучених Штатів уже були нові ракети середньої дальності, то де вони мали б їх розмістити?» — запитує Стівен Пайфер. Навряд чи Вашингтону вдасться підмовити на це європейців, японців чи південних корейців.

Уже тільки Трампові плани про вихід з угоди загрожують новою суперечкою поміж європейців, адже в минулому ймовірне розміщення російських ракет середньої дальності для більшості держав ЄС не було приводом для протестів. За винятком Великої Британії, жодна європейська країна досі не підтримала плани Америки вийти з угоди. Через це в Кремлі теж, мабуть, потирають руки.

На думку Пайфера, альтернативою погрозі розірвати угоду могла б бути спроба домовитися з європейцями про дедалі більший тиск на Путіна. Така домовленість мала б передбачати також переміщення бомбардувальників B-2 до Європи та відкриття принаймні частини засекречених документів, які доводять порушення Росією INF. Інакше, за словами експерта, Сполученим Штатам загрожує «поразка на всій дистанції».

Павєл Локшин

© 2018 Axel Springer SE. Alle Rechte vorbehalten

Матеріал друкованого видання № 44 (572) від 1 листопада

⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
 
Театр абсурда: Сеть насмешил «набожный» лидер российских коммунистов.
Соцсети подняли на смех лидера Коммунистической партии России Геннадия Зюганова за участие в богослужении.

-«Убиенные церковники коммунистами и комсомольцами в гробу перевернулась, хотя у них и гробов даже не было»;
-«Последнее столетие россия живет в трагическом театре абсурда и никакого когнитивного диссонанса»;
-«А в молодости, делая карьеру, стучал на тех, кто в церковь ходил! Гений мимикрии, почетный хамелеон всея Руси!»;
-«Зюганов отслужил молебен» — оговорка по Фрейду или у Московского патриархата дефицит кадров?»;
-«Все смешалось в доме Марксов-Энгельсов».
Также Сеть вздрогнула от шествия с факелами в честь 100-летия комсомола в РФ.
 
Майже п’ять років у «ЛНР»

У «республіці» обожнюють казати про «майже п’ять» років відокремлення. Це більше, ніж чотири, і звучить доволі вагомо. Як п’ятирічка в радянські часи.

Усі ці «майже п’ять» я регулярно відповідаю на запитання, чому нікуди не поїхала. Ніби іспит. І моя відповідь, як у поганого учня, завжди однакова: тут мої дім та мама. Я могла б за п’ять років вигадати щось краще: додати мотиви безмежної лобові до рідного міста чи землі моїх пращурів або ж щось про відчуття патріотизму, саме через яке я вперто й живу всі ці «майже п’ять» років у Луганську.

Нині, коли за спиною стільки часу, я жахаюся. Моїй дитині того літа було півтора року. І мені всі казали: «Їдь!». Я серйозно розглядала це питання: як їхати, куди, де винаймати житло. Уявіть лише, це той дитячий вік, коли матір ще на законних підставах у декреті. Якби я виїхала, мені довелося б мати гроші на оренду помешкання, а потім у шаленому темпі шукати роботу, щоби вчасно оплачувати житло та няньку для дитини. Тільки задумайтеся, які професійні якості я мусила б мати, або досвід, або щось ще, щоб знайти роботу за короткий термін.

Я вже мовчу про гроші на переїзд. А той роботодавець, який узяв би працювати мати-одиначку з півторарічною дитиною, та ще й із Луганська, мав би бути неабиякою людиною. Це якби я зустріла саме такого, бо хто погодився б запропонувати мені оплачувану роботу, знаючи, що в новому для мене місті мій єдиний родич — півторарічне дитя. Легко казати «їдь» та давати оцінку поведінці, якщо сам не опинявся в схожих умовах. За ці «майже п’ять» років мені кілька десятків разів доводилося чути, що я божевільна, бо не поїхала звідси, коли стріляли. Що я не думала про власну дитину, що я егоїстка, що в мене короткий розум. Але жодна з цих людей не була в моїй ситуації, може, тому з легкістю критикувала мої дії та розумові здібності.

Найближча подруга всі ці «майже п’ять» років умовляє мене пробачити батькові моєї дитини та зателефонувати йому. Нагадати, що в нього є син, що він міг би бачити його, якщо того хоче. Головне — пробачити, не вимагаючи нічого. Але вона не була в моїй ситуації. Війна для неї — лише подія з новин про іншу країну, як ролики про Сирію. Тому моя подруга керується власним життєвим досвідом, у якому самотні люди повинні жити разом, а війна не привід для образ. Я навіть не прагну їй пояснити, що ці «майже п’ять» — дуже великий термін як у сенсі часу, так і життєвого досвіду, що я могла б пробачити батькові моєї дитини ще чотири роки тому, але ніяк не «майже п’ять». Невже він сам за цей час не здогадався жодного разу поцікавитися, чи живий його син, чи є в нього одяг за віком, їжа, вода, світло, які наслідки для його здоров’я після літа 2014 року. Моя найближча подруга каже, мовляв, моя поведінка нерозумна. Треба поступатися принципами, зателефонувати, запросити на каву, зробити перший крок. Я могла б це зробити до літа 2014-го, пробачивши самотність у пологовому будинку, відповіді на запитання знайомих, лікарів, родичів. Пробачити багато чого, окрім війни. І знову чую про власний егоїзм і те, що думаю лише про себе, дбаю тільки про власні інтереси… Так усі «майже п’ять» років, ніби то мій характер спричинив цю війну.

Один колега переїхав того літа з Луганська до Києва. Він був ідейним, поїхав за фірмою, у якій ми працювали понад сім років. Його навіть не турбувало те, що зарплату йому не збільшили анітрохи, платили рівно стільки, скільки він отримував у Луганську. Звичайно ж, грошей винаймати житло він не мав, та навіть у такій ситуації дорікав мені, що я не поїхала, як багато хто з наших колег. Вже у вересні він спав на підлозі чужої кухні в Києві, і далі не маючи коштів орендувати окреме житло. Майже завжди застуджений, без змоги придбати нове взуття він сам лагодив старі кросівки. Ночував у спальнику під вікном, але далі дорікав мені, що я обрала Луганськ. Кажуть, давати оцінку та засуджувати когось можна лише тоді, коли пройдеш шлях цієї людини, їстимеш те, що й вона, спатимеш, де вона. Але не хотіла б я такої долі для своєї дитини: чужої навіть не квартири, ні, лише місця на кухні, і то вночі. Коли господарям цього помешкання потрібна була вся оселя, вони просили мого колегу заночувати десь, і він шукав тоді ліжко на ніч у хостелі. Невже ми з дитиною могли б пройти такий шлях? Навряд чи. За цей час мій приятель змінив роботу й спромігся на оренду кімнати в хазяйки-алкоголічки, звідки втік уже через два роки. Тепер він мешкає в офісі. Знову на підлозі, бо винаймати житло йому все ще ні на що.

Так, усе якось могло б скластися. Я сама в це вірю. Якщо ти можеш працювати, якщо хочеш досягти чогось, то в тебе вийде. Але хіба не було б найвищим егоїзмом, якби я, дбаючи про себе, будувала власну кар’єру з ранку до ночі, поки мій син жив постійно з няньками? Могла б покинути його в Луганську, як учинило багато моїх знайомих. Я й сама не знаю відповідей на ці запитання. І дорікаю собі більше за інших у тому, що могла б виїхати тоді, досягти чогось, якось влаштуватися, винаймати квартиру або кімнату. А ліжка нам із дитиною вистачило б на двох. Та жоден із моїх знайомих, хто обрав цей шлях, досі не досяг особливих висот. І найбільше, на що вони спромоглися, це орендування двох кімнат, а не однієї. І вони більше за інших запитують у мене, чому я не поїхала нікуди, таким чином виправдовуючи себе. Я знову розповідаю звичну історію про матір та дім. І чую незмінні закиди про божевілля «так ризикувати дитиною».

А знаєте, мій син після тих обстрілів не розмовляв кілька місяців. Ми тоді були настільки збентежені всім, що його мовчання не виявилося найбільшою з проблем. Потім він сказав «комбат», бо по радію часто крутили тоді «Любе». І це знову не стало приводом для жартів, як могло би бути в мирний час. І всі ці «майже п’ять» років я прагну компенсувати моїй дитині війну. Я скрізь і постійно з ним. Намагаюся дати те, що він повинен мати, компенсувати свій статус самотньої матері, відсутність батька, дивне дитинство. Хоча й це можна знову-таки назвати егоїзмом, яким дорікають мені знайомі, кажучи про те, що я мала б виїхати, якби дбала про свою дитину та справді її любила.

Вікторія Малишева

⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
 
Die Welt: Китайське місце під сонцем

До 2050 року велетенська країна хоче стати світовим лідером, не надто переймаючись екологічними проблемами чи старінням населення. Без серйозних конфліктів тут не обійдеться

Рівновага чи гегемонія? Між цими двома давніми полюсами великої політики досі рухається маятник великої влади та великих держав, загрожуючи війною знову й знову. У Гарвардському університеті, де ведеться багато близької до політики інтелектуальної роботи, є проект «Фукідід», названий на честь афінського генерала й літописця Пелопоннеської війни, яка точилася більш як 2 тис. років тому. Що це? Просто якась лиховісна гра? Фукідід описав тридцятилітню боротьбу між Афінами й Спартою, підйом і занепад, який закінчився катастрофою для обох грецьких держав, увертюру до короткого панування Александра й довгого — Римської імперії. Чи не марнують обізнані зі світовими реаліями військові експерти зі східного узбережжя Америки свій і наш час? Можливо, боротьба за рівновагу чи гегемонію в Старому світі може навчити нас управління конфліктами у світі сьогоднішньому й завтрашньому.
Холодна війна, після того як вожді в Москві й Вашингтоні зазирнули в безодню, стала хистким балансом між Сполученими Штатами та Радянським Союзом: глобальним, ядерним, біполярним. Протилежні ідеології не були перешкодою для розуміння того, що світові потуги або виживуть разом, або ж разом загинуть. Це змушувало їх до стримування, співіснування та обмеження реальних суперечностей. Управління конфліктами, контроль за озброєнням, заходи, покликані зміцнити довіру та безпеку, супроводжували тривалий ядерний мир, убезпечуючи його водночас від порушників спокою середнього масштабу, таких як Північна Корея та Іран. Контролювати подальше нестримне поширення атомних технологій та ядерної зброї, якомога ретельніше запобігати цьому стало спільною метою супердержав. Тим часом із розпадом Радянського Союзу цьому настав кінець.
На зміну прийшла світова гегемонія Сполучених Штатів: на воді, на суші, у повітрі та в космосі, у мистецтві м’якої сили, у встановленні правил та управлінні, наприклад, світовими фінансовими потоками. Однак вона була короткочасна, і не тільки через крах Lehman Brothers на Волл-стрит, що показав межі фінансової влади. А ще більше через те, що росія — ядерна наддержава, усе ще нафтова та сировинна країна з довгою пам’яттю — не захотіла миритися з пониженням статусу у світі, новими кордонами в Східно-Центральній Європі, втратою престижу та можливістю диктувати правила. «New order or no order» — ось що звучало застережливо з Кремля і було ніким не почуто.
Однак іще більше США як лідер, що розпорошив свої політичні та військові сили на Близькому Сході, оголосивши ісламістським головорізам війну, у якій неможливо перемогти, потрапили в скрутне становище на протилежному боці Тихого океану. Китайська Народна Республіка, яка вже кілька десятиліть тому залишила позаду маоїстське божевілля й випробувала суміш із комуністичної диктатури, життєвої етики та конфуціанства, перетворилася на найстарішу та найновішу світову державу в Азії.

Спершу це відбувалося з використанням вибудуваної на правилах західної системи торгівлі й авторських прав і продовжилося під ритуальне декларування мирних намірів за одночасної претензії на рівноправну участь у світових подіях, зокрема у світовій торгівлі.

Те, що Сполученим Штатам, особливо від початку президентства Дональда Трампа, здається цивільною агресією і підступним ударом по американських робочих місцях, добробуту американських виборців та середньому класу, керівництво Піднебесної, виявляється, бачить як повернення природного порядку на небі й під небом. Тому «Мирного підйому», програми останнього десятиліття, більше недостатньо. До 2050 року сильний пекінський лідер воліє бачити Китай провідною країною світу, не надто переймаючись екологічними проблемами чи старінням населення.
Без серйозних конфліктів це не обійдеться, як військових, так і цивільних, тихіших щодо менших сусідів, які вміють допасовуватися до сильнішого, і голосніших щодо Сполучених Штатів Америки часів Дональда Трампа. Значне підвищення американського імпортного мита на китайські товари — це тільки початок.
Публічне приниження китайців важить не менше, ніж нав’язаний ззовні економічний гальмівний маневр. Втратити обличчя в Азії досі неприйнятно. Внутрішня рівновага та економічне зростання важливі, але ще важливішими є легітимність керівництва та його репутація.
Мао Цзедун помер 1976 року, зробивши китайцям неабияку послугу. Адже це довгоочікуване прощання прибрало перешкоди для вивільнення резервів, яке відтоді цілком змінило не лише Китай, а й усе довкола, доки решта світу досі не розуміє, що в майбутньому гра відбуватиметься за іншими правилами, чи то йдеться про економіку, чи то про політику, чи дипломатію та стратегію. Блискучі мислителі, такі як Генрі Кіссінджер, давно попереджали, що майбутня революція світового порядку, якщо до цього не підходити з обережністю та обмеженнями, може призвести до масштабного зламу світового ладу, подібного до того, якого світ зазнав через підйом вільгельмівської Німеччини перед 1914 роком.
Ніхто не хотів звільняти місце для нової кайзерівської наддержави, а німецькі еліти багато чого не зрозуміли, тож попередження старого Бісмарка лишилося непочутим: німецька політика, застерігав він, не повинна поводитись «як чоловік, котрий щойно дорвався до грошей, б’є себе по набитих монетами кишенях і з кожним задирається». Тоді злет наддержави з претензією на світове лідерство зрозуміли й неправильно потрактували як недозволену німецьку революцію — не без участі нащадків Бісмарка. Нині повним ходом іде китайська революція — з дозволу чи без дозволу Америки.
Рівновага чи гегемонія? Пекін не хоче залишати відповідь на це питання іншим країнам. Ініціатива «Один пояс — один шлях», яка має з’єднати сухопутними шляхами китайську промисловість із європейськими пунктами призначення, так само належить до китайської великої стратегії як і зміцнення та мілітаризація дотепер незаселених рифів Південно-Китайського моря — основної осі світової торгівлі й водночас передньої лінії оборони материкової частини Китаю. Натомість США наполягають на вільному проході. Вашингтонський «полтергейст» може і далі руйнувати відносини з Пекіном. Але це було б не вперше, коли економічна війна, загострюючись, стає неконтрольованою. Історія пропонує немилосердні уроки.

Міхаель Штюрмер

© 2018 Axel Springer SE. Alle Rechte vorbehalten Die Welt: Китайсь

Матеріал друкованого видання № 43 (571) від 25 жовтня

Матеріал у вільному доступі з 31 жовтня

⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
 
Об особенностях зрения

Каждый раз, когда приходится общаться (или просто читать их впечатления) иностранцами, отслеживающими ситуацию в Украине, поражаешься их удивлению тем, что Украина успела сделать за прошедшие четыре года. Те, кто бывал у нас до войны не просто в качестве гостя, а сталкивался с нашей государственной системой, безоговорочно утверждают, что изменения просто невероятные. Примерно ту же картину дают и объективные показатели различных рейтинговых агентств и солидных аналитических центров, чьи заключения важны при выдаче государственных займов или оценке инвестиционной привлекательности страны. Между прочим, это – не отвлеченная статистика, она стоит миллиардов долларов самых дешевых кредитов, которые РФ уже не надеется получать и миллиардных же инвестиций в промышленность, сельское хозяйство, энергетику и другие отрасли экономики.

Объективно, то есть фактом получения или не получения кредитов и инвестиций, подтверждаются слова тех, с кем мы общаемся или чье мнение постоянно отслеживаем. Например, повышение рейтинга удобства ведения бизнеса с 149 места мирового рейтинга, до 71 – не предел, но уже пошли инвестиции в крупные энергетические, инфраструктурные, аграрные и другие проекты. То есть, это – не просто слова или цифры, это действия, описываемые вполне конкретными суммами.

Субъективно, изменения тоже выглядят впечатляюще. Скажем так, 15 лет назад, можно было без особой опаски зайти в кабинет начальника милиции, налоговой и даже судьи и по-деловому договориться о нужном решении. Заметим, не по звонку или родственным связям, а просто зайти и договориться. Это не аллегория и не фантазии, а объективная реальность. Так было. Неудача могла подстерегать в одном случае – не хватило денег. Если кто-то бывал в кабинетах этих деятелей, должны вспомнить их повальную любовь к такому анахронизму как перекидной календарь, а если приходилось ждать хозяина кабинета, отлучившегося на минутку по делу, то наверняка видели небольшую стопку журналов мод или что-то про автомобили.

Для тех, кто это видел, но не в курсе назначения этих предметов – поясняю. Перекидной календарь служил табло для торговли о сумме в долларах, а журнал посетитель «забывал в кабинете». В журнале была оставлена утвержденная сумма денег в американской гривне. А теперь попробуйте повторить этот фокус и вы самостоятельно и объективно увидите, что живете совсем в другой стране. Пока вы, прижавшись щекой к полу будете гадать, когда здесь последний раз убирали, а на ваших запястьях будут застегивать наручники, вы перестанете с иронией произносить «пакращення». Это будет самый объективный показатель того, изменилось что-то или нет.

Тем не менее, количество людей, которые видят какую-то другую страну, где все как было, так и есть, а то и хуже стало, достаточно велико и они составляют основу электората таких деятельниц как баба юля, которая по непонятным причинам пока еще не поехала шить варежки на всю оставшуюся жизнь за чудеса, предусмотренные первыми статьями особой части УК.

Но дело не только и не столько в ней или ее умении с натугой нести любой бред. Ее ораторские или скорее – оральные возможности ложатся на благодатную почву и тут скорее всего дело в электорате. Мы сделали попытку разобраться в том, что не так с этими людьми, почему они не видят очевидного.

Все начинается с того, что лично они не ощущают положительных перемен, а только ухудшение, подорожание и все такое прочее. Им бесполезно пояснять, что если ты идешь в банк и получаешь кредит, то его надо отдавать с процентами. Это значит, что какое-то время тебе надо работать на двух работах или затягивать пояс потуже. Как известно, самую большую массу международных кредитов, набралась именно их кумиресса и хуже того, набралась она их не на самых лучших условиях. Когда она их брала – все было хорошо, а когда пришло время отдавать, то возникает та самая вилка, либо пахать, либо меньше жрать.

С учетом того, что большая часть этой публики ждет выплат из бюджета, то как раз бюджет и тянет лямку возврата кредитов их любимой эльфини. Но не в этом дело. Государство (и это безусловно) в первую очередь должно создать условия для тех, кто хочет и может зарабатывать. И только после того, как экономика встала в русло нормального развития, нужно подтягивать социальные стандарты. Иначе это не работает.

Поляки, первые 10 из 20 лет реформ, не знали куда деваться от жесткой ситуации. Наверное это сейчас мало кто помнит, но было время, когда в Польшу везли утюги, кипятильники, чайники и прочее, что там сметали просто оптом. Ситуация была жесткая и это как раз потому, что сначала выстраивались новые правила игры, а игра началась позже. Теперь наш граждане едут туда на заработки потому, что зарплаты там несравнимо выше. Это потому, что там были созданы, а потом и запущены новые правила.

Наша самая большая проблема заключается в том, что люди очень долго были оторваны от результатов своего труда и что еще хуже – от потребителей этих результатов. А началось это еще в совке. Те, кто это могут вспомнить, легко могут подтвердить, что прилавки крупного универмага и жилище директора этого универмага, были наполнены совершенно различным товаром. Помните, как у Райкина: «Чрез завмаг, через товаровед…»? Это потому, что завмагу плевать было на покупателя, а тому, кто на фабрике выпускал убогие шкары, которые разлазились от первого дождя, было плевать на покупателя, завмага и товароведа. Ему нужна была только галочка в графе 101%, чтобы получить зарплату и премию. У него не было такого интереса вообще.

Теперь это трансформировалось в другую конструкцию. Достаточно большая часть людей считает, что им мало платит работодатель или государство. При этом, обратите внимание на то, что делают люди в рабочих кабинетах более или менее крупных кампаний. Айти специалисты специально и намеренно удаляют с компьютеров любые игры или месенджеры и по логам следят, чтобы сотрудники не нашли, как не «трепаться» со знакомыми по Сети. Но эра смартфонов поставила точку на этих потугах. Все игры, скайпы, вайберы и прочее, теперь на личном телефоне и если незаметно заглянуть в кабинет, то как минимум половина персонала будет смотреть в телефон.

Все это к тому, что публика не просто считает, что ей мало платят, она сравнивает свои заработки с Польшей, Германией или Штатами. Наверное, у всех есть знакомые, кто уехал или уезжал туда работать. Те, кто вернулся – расскажут, почему вернулись – там надо пахать по 14-16 часов в сутки и да, получать намного больше денег. Поэтому они возвращаются на меньшие деньги, но чтобы работа была устроена так, чтобы нельзя было как-то объективно измерить количество и качество его труда. Не спорю, это не везде так, но в очень многих местах.

Но лекарством от такой ситуации может стать индивидуальный труд или бизнес. Да, уйти на вольные хлеба – нелегко, но часть людей делает это вынужденно. Кто-то переселился из оккупированных территорий, кто-то пришел с войны и решил, что не станет побираться и ждать чуда от Юли или ей подобного сказочника, а свои деньги будет зарабатывать собственными руками.

Так вот, первая задача государства – создать условия, комфортные для ведения бизнеса. Это касается как простоты формальностей так и гибкой налоговой политики. Выведение бизнеса из тени силовыми или репрессивными методами – не лучший путь. Надо сокращать налоговый пресс. Да, сокращение налогов, равнозначно сокращению доходной части бюджета. Возможно у нас нет специалистов именно по вопросу динамики изменения налоговой нагрузки и их надо приглашать извне. Одно понятно, что есть объективная черта налоговой нагрузки, ниже которой бизнесу просто нет нужды создавать длинные схемы минимизации потерь от налогов. В определенный момент это станет просто невыгодно и тогда из тени выйдет большая часть бизнеса и тогда доходная часть бюджета снова пойдет вверх, за счет вывода из тени и потому, что самого бизнеса станет больше, поскольку его станет удобно вести.

Такая ситуация однозначно внесет здоровую струю во все. Как только станет удобно зарабатывать – встанет вопрос о том, чтобы все произведенные товары и услуги были раскуплены и ситуация замкнется на конечном покупателе. Производитель будет знать, что качественный продукт или услуга, привяжут к нему покупателя и создадут ему репутацию, которая со временем, будет работать на него и на его продукцию.

Здесь укрепляется еще одна фундаментальная проблема, которая чуть не утопила страну. Как мы все прекрасно помним, разрыв экономических связей с РФ комментировали всегда стандартно «мы теряем рынок сбыта для продукции, которую больше никто не купит». Кстати, эти же байки Лукашенко рассказывает своим гражданам. Но фокус не в рыке, который может потреблять что-то отсталое или с сомнительным качеством, а в производителе, который не привык работать на конечного потребителя. Как только он начинает производить продукцию как для себя самого, в качестве потребителя, то она начинает уходить на таких емких рыках, перед которыми *******я кажется покосившимся сараем с грязными свиньями.

И вот теперь становится понятным то, почему у Юли имеются поклонники. Это люди, которые хотели бы «получать», а не зарабатывать. Они бы хотели имитировать работу или деятельность, и чтобы за это получать неплохие деньги. Они не желают пахать как в Германии или Штатах, они не хотят оказаться в ситуации, когда за СМСки в рабочее время, получаешь под зад коленом и вылетаешь на улицу, но хотят иметь высокую зарплату, передовую медицину, образование и прочее. Очевидно, что не работая на это, а желая получить, они зовут сказочника, который может это дать, не важно, за чьи деньги, пусть и за путинские нефте-газовые.

Поэтому, им не нужны улучшения в сфере бизнеса, им не интересно то, что экономика начала расти, невзирая на войну. Им плевать на то, что за долгие годы началась масштабная программа развития инфраструктуры, что снова ведет к увеличению возможностей для бизнеса. Им плевать на то, что Украина наконец-то вышла на богатейшие рынки Америки, Европы, нефтяных стран Залива и так далее. Ничего этого им не нужно и они этого не хотят и не будут видеть потому, что им нужно другое.

Автор: Anti-colorados

⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.

⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
 
Эффект маятника

Пару недель назад в тало известно о том, что закончены государственные испытания ракетного комплекса «Ольха» и теперь на вооружение приняты высокоточные ракеты, которые идут на смену знаменитой, но уже устаревшей ракете «Точка-У». Еще какие-то запасы этих ракет остались, но это уже – прошлое наших вооруженных сил, хоть и славное прошлое. Перед дембелем «Точки» определили довольно много кадровых российских военных в графу «безвозвратные потери» или как теперь их принято называть «Груз-200». Теперь то же самое, но с большей точностью и дальностью, будет выполнять комплекс «Ольха».

Пару дней назад стало известно о том, что проведены успешные испытания целой линейки артиллерийских боеприпасов, от гранатометов, до снарядов 122-мм калибра, с улучшенными свойствами и главное – сугубо отечественного производства. А между этими двумя событиями, без особой помпы прошло событие, которое заслуживает отдельной темы – украинский Оборонпром освоил выпуск всей линейки термобарических боеприпасов и теперь эта красота будет поступать на вооружение всех, кто способен применять именно такой тип боеприпасов, от сухопутных войск, до авиации. И вот прямо вчера прошло сообщением о том, что Украина закрывает часть акватории Черного моря в связи с испытательными пусками ракет ПВО.

Такая частота испытаний уже выглядит беспрецедентной для периода независимости Украины. Очевидно, что госкомиссия по приемке новых систем вооружений, во главе с Александром Турчиновым, просто не успевает перемещаться с полигона на полигон и наверное, часто останавливается в воинских частях на перекус или короткий отдых. Заметим, речь идет о высокопоставленной группе военно-политических деятелей высших эшелонов власти, которые постоянно находятся в войсках. Думаю, этот факт сыграл не последнюю роль в том, что наши военные, в конце концов получили новые принципы питания и вообще – жизни. Еще не 100%, но все идет именно к этому

В армиях развитых стран мира, высшие чины армии вполне нормально питаются в общих столовых, где принимает пищу и личный состав части. Никакого подвига в этом нет, это – распространенная практика. Наконец-то, примерно в половину воинских частей может нагрянуть любое руководство и в придачу с иностранными коллегами и для них не придется устраивать отдельное питание, а скоро – и ночлег. Просто сядут за соседний стол с военнослужащими и будут есть то, что и остальные и от этого не будет стыдно.

Но самое интересное происходит на глобальном уровне. Кроме многочисленных образцов новой военной техники, оружия и боеприпасов, теперь уже решаются вопросы концептуального характера. Например – что мы хотим получить от всего этого железа? И судя по тому, что идет мощнейший крен в сторону принятия на вооружение высокоточных боеприпасов, принято решение воевать не количеством, а умением. Та же самая «Ольха» работает с шасси РСЗО «Смерч» и пуск происходит с той же самой пусковой установки, калибром 300 мм, но это уже не система залпового огня, поскольку каждая ракета уходит к своей, конкретной цели и точно наводится уже в процессе полета. В такой концепции вряд ли можно увидеть именно «залповый огонь». Производитель утверждает, что в принципе, система может отработать и залпом, но ракеты все равно отработают не по площадям, а по конкретным целям. Даже если они уйдут залпом, то в полете разойдутся и накроют собственные цели.

Тот же самый концептуальный подход и к вопросу о том, какой флот нужен Украине и в какой очередности он будет ставиться на вооружение. Уже сейчас понятно, что в первую очередь будет развиваться москитный флот – катера различного назначения. То есть, речь идет о быстроходных и зубастых штучках, которые эффективны именно в относительно небольших акваториях Черного и Азовского морей. И только после этого речь пойдет о корветах и возможно – фрегатах.

Насколько нам известно, прямо сейчас рассматриваются концептуальные вопросы развития авиации. То есть, сколько и какой авиации нам нужно и выполнение каких задач авиация обязана обеспечить. Насколько можно понять, часть задач будет решаться необычным, для Украины способом.

Но вот что важно. У нас, за все время независимости, никогда не было такого бурного роста военно-промышленного комплекса. Причем, работа ВПК замкнута на потребителя внутри страны и потому, все вопросы решаются поразительно быстро, что ведет просто к невероятному количеству новых образцов оборонной продукции, только часть из которой принимается на вооружение и идет в серию. То есть, у военных появился выбор, а у производственников – конкуренция и результат не заставил себя ждать.

А все вместе произошло потому, что именно к такой постановке вопроса и такому алгоритму работы, нас вынудил противник. Он долгое время наращивал свои военные возможности, потом бряцал оружием и в конце концов – перешел к подготовительным действиям в пользу грядущей агрессии. Все наши правительства и президенты действовали в прямо противоположном направлении. Чем сильнее противник вооружался, тем сильнее мы разоружались и это дало ему нас считать легкой добычей.

И вот теперь – ситуация начала резко меняться. Противник долго выпрашивал ответных действий и вот они пошли сплошным потоком, причем, они безнаказанно тянули маятник в свою сторону и пустили его в надежде на то, что он сметет нас. Но мы устояли и теперь маятник пошел в обратную сторону и уже всем понятно, что он только набирает ход, а дальше все будет еще жестче.

Между прочим, приведенный выше маятник – не аллегория, а какой-то общий закон, который в примерно одинаковых условиях действует аналогично. Для того, чтобы посмотреть на то, как он действует в другой точке Земли, следует обратить внимание на Японию, которая находится в шаге от того, чтобы как и Украина, сбросить себя липкие одежды пацифизма и всерьез заняться своей обороной.

Причем, после Второй Мировой Войны, Япония была тотально демилитаризованной страной и даже законодательно запретила себе иметь вооруженные силы. Ситуация изменилась в период Холодной Войны, когда противостояние Запада и Совка вывело мир на грань войны. Тогда Япония вынуждена была воссоздать небольшую часть собственных вооруженных сил, назвав ее «Силами самообороны».

Тогда был создан компактный, но высокотехнологичный флот и пусть и немногочисленные, но современные ВВС. Масштабы военного строительства сдерживались конституцией и двусторонними соглашениями с США, которые взяли на себя функцию обеспечения безопасности Японии от внешних угроз.

После развала совка угроза, как таковая исчезла и силы самообороны Японии, как и армии европейских стран, стали если не деградировать, то уж стагнировать – точно. Правительства просто не могли обосновать запросы на оборону, которые позволяли бы и содержать и развивать армию и флот, одновременно. Именно поэтому обозначилось замедление развития вооруженных сил. В данном случае, замедление не было связано с технологическими или производственными возможностями, на него повлияла целесообразность. В общем, отсутствие угрозы всегда так действует.

Насколько теперь можно понимать, Штаты стали создавать иную конструкцию сдержек и противовесов на Дальнем Востоке. Постепенно усиливающийся Китай должна была Компенсировать *******я и за это ей прощались многие вещи, которые многим стоили бы краха политической и экономической системы, но Москве все сходило с рук. На рубеже тысячелетий, *******я выглядела идеальным противовесом Китаю, который еще сильно отставал от нее технологически.

Но путин сломал эту схему и в результате, произошли две вещи. Первая – *******я утратила свою былую ценность для Штатов, да и для всей мировой конструкции и даже стала элементом, дестабилизирующим ситуацию задолго до открытой агрессии против Грузии, а потом и Украины. *******я стала помогать Китаю в плане технологий, то есть работать в противоположном направлении, относительно изначальной свое ниши.

А второе следствие было в том, что Япония снова вернулась в игру но уже не в качестве противовеса, совку, а Китаю. Но в отличие от совка, экономика, технологический и производственный уровень Японии позволяет почти мгновенно развернуть производство военной продукции любой сложности и в любом количестве, от подлодок и до самолетов пятого поколения. Похоже на то, что Штаты, условно, сняли ногу с педали тормоза и Япония двинулась по пути восстановления своих вооруженных сил.

Причем, именно относительно Японии можно быть спокойными. Они давно известны как умные, умелые и обстоятельные воины, а потому – четко представляют характер угроз и те средства, которыми эти угрозы следует нейтрализовывать, а промышленность легко перейдет в режим насыщения армии, авиации и флотом всем тем, что будет заказано.

В этой связи стоить заметить, что практически синхронно с нашей выставкой вооружений, в Париже состоялась международная выставка Euronaval 2018, в которой обычно не были представлены японские производители вооружений. Выставка была специализированной и была посвящена флоту и ведущие производители морских систем вооружений всего мира, демонстрировали свои достижения. И вот в их числе оказалась MHI (Mitsubishi Heavy Industries), которая выступила очень сильно и сразу с тремя высокотехнологичными системами.

Первое, что привлекло внимание – дизель электрическая «бесшумная» подлодка — наследница субмарины класса «Сорю», водоизмещением 4200 тонн. В производстве таких подлодок обычно лидировала Германия с ее модификациями субмарины «Дельфин», но послевоенная Япония давно (60 лет) и успешно изготавливала не менее совершенные лодки для собственного ВМФ и просто не афишировала это и не предлагала это на экспорт. Но похоже на то, что ситуация меняется и масштаб их производства увеличивается и потому, потенциальным покупателям заявили о том, что ситуация изменилась и Страна Восходящего Солнца планирует всерьез выйти на этот рынок. Тут надо заметить, что японская делегация просто явно не была готова давать подробную информацию о своей продукции и ограничилась только первой заявкой на этот рынок.

Вторым экспонатом стал ракетный фрегат класса FMMF, спроектированный по технологии «стелс», с интегрированной системой ПВО/ПРО собственного проекта – с функциональностью системы «Иджис», но как заявляет производитель – работающей в двухдиапазонном режиме (S и X диапазоны), что делает ее более функциональной.

Тут надо заметить, что еще со времен «особой скромности», в Японии принято называть фрегатами корабли, которые по своим характеристикам, скорее являются эсминцами. Так, представленный фрегат имеет водоизмещение 6 тыс. тонн, против японского аналога американского эсминца «Арли Бьорк», класса «Акидзуки» с его 7 тыс. тонн водоизмещения. В общем, при меньших габаритах, на 10 м короче и на 2 м уже, фрегат будет иметь сопоставимые, с эсминцем, боевые возможности.

В отличие от подлодок, где японская делегация давала лишь массо-габаритные данные, по фрегату была предоставлена более развернутая информация, в том числе и о системах вооружений. Но самым неожиданным оказался подводный дрон OZZ-5, который, по утверждениям производителей, на сегодняшний день является наиболее эффективным противолодочным средством в мире.

В общем, от японцев этого никто не ожидал и очевидно, что Mitsubishi показала намного меньше того, что могла бы продемонстрировать. Вот это и есть тот самый эффект маятника, который проявился вследствие размахивания Китаем красными тряпками и бряцания железом. Пекин тянет свою оборонную программу с напряжением всех своих технологических возможностей, а Япония просто этим не занималась, пока ее не вынудили и теперь коллеги увидели, что японская оборонка проснулась и готовится рвануть вперед. Пусть не в таких масштабах, но Украина делает то же самое. Мы только взялись за оборонку. Самое интересное еще впереди.

Автор: Anti-colorados

⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.

⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
 
Зустріч української та молдавської військових делегацій в Одесі

 
Сергей Наев: понятия "серой зоны" на Донбассе нет, это ввели СМИ

⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.


 
7b7ca3fd496defdd5756e35fc5a7534c.webp
 
«Суд» оккупантов оставил под стражей задержанного накануне Гафарова

В среду 31 октября в симферопольском «суде» киевского района прошло заседание по делу задержанного вчера после обыска Гафарова Дилявера.

Об этом сообщают активисты ОО «Крымская солидарность» на странице в Facebook.

«Судебное» заседание прошло в открытом режиме. «Прокурор» просил «суд» удовлетворить ходатайство об избрании меры пресечения, мотивируя тем, что «подсудимый» может скрыться от «следствия».

Адвокат выступил против ходатайства «прокурора», так как оно основано на предположениях и просил «судью» о домашнем аресте до конца разбирательства. Сам «подозреваемый» Дилявер Гафаров не признал своего причастия к данному преступлению.

Своим решением «суд» оставил Дилявера Гафарова под стражей до 25 декабря 2018 года.

⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
 
В Раде считаю необходимым введение санкций против РФ в полном объеме

Вице-спикер Рады Сыроид напомнила, что санкции не введены против некоторых россиян, которые владеют в Украине критической инфраструктурой.

Украина должна ввести в полном объеме санкции против физических и юридических лиц Российской Федерации. Так считает заместитель спикера Верховной Рады Оксана Сыроид. Она отметила, что в Украине санкции не введены против некоторых россиян, которые владеют стратегически важной инфраструктурой и причастны к войне в Донбассе, передает "Интерфакс-Украина".

"У нас россияне владеют украинской критической инфраструктурой, например, Бабаков (российский олигарх Александр Бабаков), который владеет облгазами, и к нему не применены санкции. У нас есть другие российские физические и юридические лица, которые владеют или критической инфраструктурой, или важными объектами в банковской сфере. Это всё должно быть под санкциями", - заявила Сыроид.

Она добавила, что Украина до сих пор не привлекла к ответственности людей, которые причастны к войне в Донбассе.

"И еще одна очень важная вещь, на которую меня натолкнули сегодняшние санкции – это мысли о том, что наша трагедия в том, что мы не наказали людей, которые причастны к войне, которую мы сегодня ведем. … Это те люди, которых Украина должна наказать за то, что они причастны к войне", - отметила Сыроид.

⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
 
Денис Казанский
2 год ·
Российское правительство опубликовало полный санкционный список украинских политиков и бизнесменов. Всего 322 фамилии. Перечитал, много думал. Вот уж где простор для наших аналитиков и экспертов - теперь можно месяц ходить по эфирам и рассуждать о том, почему того внесли, а этого не внесли.

В целом же список, конечно, странный. Такое впечатление, что писали его больше для создания информационного шума. В документе говорится, что санкции предусматривают блокирование (замораживание) счетов, бездокументарных ценных бумаг и имущества на территории России и запрет на перечисление средств (вывод капитала) за пределы России. При этом очевидно, что у большинства людей из списка нет в России ни счетов, ни бизнеса. В списках есть Портников, Залищук, Гопко, Коханивский, Юрий Шухевич, Виктор Чумак, Борис Тарасюк, казак Гаврилюк и даже Лариса Ницой (кто она, за что ей такая честь?). Вряд ли санкции хоть как-то затронут их экономические интересы. По факту россия только оказала большинству участников списка услугу в виде бесплатного пиара.

Есть в списках совсем непонятные люди, вроде Сергея Буяна, Александра Тютюнникова (кто это вообще?) или 60-летнего преподавателя из Харькова Игоря Трутаева (почему???).

Отдельный кайф - это регионалы. Чем провинился перед Россией бывший владелец "Стирола" 74-летний Николай Янковский? Или вот еще круче - нардеп от "Оппоблока" 78-летний Юлий Йоффе из Луганской области. Человек Юрия Бойко, между прочим.

Ну и вишенка на торте. В санкционном списке есть Юлия Тимошенко и ее ближайшие соратники по "Батькивщине", но почему-то нет ни Игоря Кононенко, ни Петра Порошенко, который вообще, по логике, должен был бы этот список возглавлять. Вот уж где можно разгуляться конспирологам.

С олигархами тоже явная шиза. В списках Пинчук, Григоришин и Фукс (который вообще-то спонсироует партию Рабиновича-Медведчука. Зато нет главных антигероев российского ТВ в 2014 году - Коломойского и Таруты. Ну и Ахметова тоже нет, как вы догадались.

 
Назад
Зверху Знизу