27.08.14 вторжение войск РФ
- Автор теми CAXAP
- Дата створення
Людмила Денісова:
Білий дім може розірвати ще один договір з РФ про ядерну зброю, - FT
*******: «Антиугорські борди на Закарпатті – це провокація російських спецслужб»
Клімкін прокоментував ситуацію з "антиугорськими бордами"
Служба автомобільних доріг у Полтавській області - офіційна сторінка
На міжнародній автомобільній дорозі М-03 #Київ_Харків іноземний підрядник продовжує будувати обхід с.Покровська Багачка Хорольського району. Роботи виконуються з 220 по 228 км. Замовник будівництва - Укравтодор. Фнансування здійснюється за рахунок позики World Bank Ukraine. Дотримання умов контракту контролює Укрдорінвест.
Білий дім може розірвати ще один договір з РФ про ядерну зброю, - FT
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
*******: «Антиугорські борди на Закарпатті – це провокація російських спецслужб»
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Клімкін прокоментував ситуацію з "антиугорськими бордами"
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Служба автомобільних доріг у Полтавській області - офіційна сторінка
На міжнародній автомобільній дорозі М-03 #Київ_Харків іноземний підрядник продовжує будувати обхід с.Покровська Багачка Хорольського району. Роботи виконуються з 220 по 228 км. Замовник будівництва - Укравтодор. Фнансування здійснюється за рахунок позики World Bank Ukraine. Дотримання умов контракту контролює Укрдорінвест.
а применить закон "О разжигании межнациональной розни" слабо? кто-то же эти бигборды заказал, оплатил, изготовил, поставил...
Статус: Офлайн
Реєстрація: 18.01.2011
Повідом.: 18868
Реєстрація: 18.01.2011
Повідом.: 18868
UA: СПОРТ
15 хв. ·
Сьогодні у австралійському Сіднеї стартували міжнародні змагання ветеранів бойових дій "Ігри нескорених".
Церемонія відкриття відбулася поблизу Сіднейської опери. Офіційний старт змаганням дав британський принц Гаррі, який їх заснував у 2014 році. Ігри триватимуть до 27 жовтня. Участь у них братимуть ветерани з 18 країн.
Україну представляють 15 спортсменів, які змагатимуться у 6 видах спорту: пауерліфтингу, веслуванні на тренажерах, легкій атлетиці, плаванні, стрільбі з лука та велоспорті на шосе.
Ігри у Сіднеї - другі, в яких беруть участь українці. Торік українські ветерани привезли 14 медалей.
фото: Міністерство оборони України / Invictus Games: Team Ukraine
15 хв. ·
Сьогодні у австралійському Сіднеї стартували міжнародні змагання ветеранів бойових дій "Ігри нескорених".
Церемонія відкриття відбулася поблизу Сіднейської опери. Офіційний старт змаганням дав британський принц Гаррі, який їх заснував у 2014 році. Ігри триватимуть до 27 жовтня. Участь у них братимуть ветерани з 18 країн.
Україну представляють 15 спортсменів, які змагатимуться у 6 видах спорту: пауерліфтингу, веслуванні на тренажерах, легкій атлетиці, плаванні, стрільбі з лука та велоспорті на шосе.
Ігри у Сіднеї - другі, в яких беруть участь українці. Торік українські ветерани привезли 14 медалей.
фото: Міністерство оборони України / Invictus Games: Team Ukraine
Хм, интересно. Тогда остается вопрос: Вот этот самый "Центр подготовки "Эгида" " действовал на базе Артека? С другой стороны, особо и не важно, где его учили СТРЕЛЯТЬ - в Артеке, или другой организации, факт. То что в раше милитаристский угар, да и в Крыму также - это я вижу. Достаточно почитать их сайты, тот же Севастопольский ФорПост.... Местная вата, кстати, по этому поводу ерничает - дескать пожрать бы, а уже бы потом учиться быстро разбирать-собирать автомат.
Кулман, все очень упрощено. Ну сами подумайте, что делать людям - сорваться в неизвестность и МОЖЕТ БЫТЬ, КОГДА НИБУДЬ укр. армия пойдет в наступление. А может не пойдет. Ну нельзя людям такое в упрек ставить. Тем более вопрос наступление это не только вопрос наличия или отсутствия людей в городе.
Статус: Офлайн
Реєстрація: 29.11.2008
Повідом.: 2099
Реєстрація: 29.11.2008
Повідом.: 2099
Украинская армия взяла на вооружение ракетный комплекс "Ольха"
21 октября 2018, 10:04
В ближайшее время планируется запуск серийного производства комплексов.
Ракетный комплекс "Ольха"
Украинской армия получила на вооружение новый ракетный комплекс национального производства "Ольха".
Об этом сообщается на странице Правительственного портала в Facebook.
"Ракетный комплекс "Ольха" взят на вооружение украинской армии и вскоре начнется его серийное производство", - сказано в сообщении.
По прогнозам руководства конструкторского бюро "Луч", которое разрабатывало ******, армия получит "Ольху" уже в середине 2019 года.
"Таким образом, Вооруженные силы Украины укрепят свою обороноспособность и смогут эффективнее бороться с агрессором на востоке страны", - отмечает Правительственный портал.
В июне руководитель госконцерна "Укроборонпром" Павел Букин заявил что Украина будет "давить" Россию качеством оружия. По его словам, украинские конструкторы сконцентрировались на создании таких видов вооружений, которые могут нанести противнику максимальный урон за короткий срок, отметив, что в настоящее время Украина проводит испытания крылатой ракеты.
В августе секретарь Совета национальной безопасности и обороны Украины (СНБО) Александр Турчинов заявил, что ракеты украинского производства превосходят по своим возможностям российские.
"Для нас принципиально важно, что ракеты КБ "Луч" не только не уступают, а по своим боевым возможностям лучше, чем ****огичное ****** российского производства", - сказал он.
Позже на юге Одесской области были проведены испытания крылатой ракеты украинского производства.
Тебе не тяжело это постить? сердце не щимит? хоть бы прокомментировал бы, мол молодцы руководители(Порошенко, Гройсман, Турчинов и т.д.), какое дело хорошее сделали, сколько папелацев новых наделали для сжигания расиян... сразу на душе полегчает.
Статус: Офлайн
Реєстрація: 01.12.2009
Повідом.: 2974
Реєстрація: 01.12.2009
Повідом.: 2974
Статус: Офлайн
Реєстрація: 01.10.2006
Повідом.: 14601
Реєстрація: 01.10.2006
Повідом.: 14601
Работа такая. Зраду вкидывать постоянно - забанят или отношение будет как членам соседской ветки. А так 90% перемоги и 10 зрады - но вывереной, экстракта зрады - все по методичкам.
Сонячний жовтень в Дніпрі
Фото:_alba4_/Instagram
Фото: kkate_kravchenko/Instagram
Фото: karina_tsybulska/Instagram
Фото: a.bravo.a/Instagram
Фото: annanazarenko6110/Instagram
Одеса
Фото @zyl6fia9/Instagram
Фото @drew_od/Instagram
Львів
Фото: @chervinska_/Instagram
Кременчук
Фото: @aniadavydova/Instagram
Фото: @samoilenkomyroslav/Instagram
Харків
Фото: @tashamashneff/Instagram
Полтава
Фото: @johanna_kennex/Instagram
Фото:_alba4_/Instagram
Фото: kkate_kravchenko/Instagram
Фото: karina_tsybulska/Instagram
Фото: a.bravo.a/Instagram
Фото: annanazarenko6110/Instagram
Одеса
Фото @zyl6fia9/Instagram
Фото @drew_od/Instagram
Львів
Фото: @chervinska_/Instagram
Кременчук
Фото: @aniadavydova/Instagram
Фото: @samoilenkomyroslav/Instagram
Харків
Фото: @tashamashneff/Instagram
Полтава
Фото: @johanna_kennex/Instagram
По поводу керченского стрелка. Посмотрел это видео, посидел с секундомером:
У меня получилось чистых 1 минута 34 секунды хронометража стрелка с момента его выстрела в женщину. За это время он выстрелил в двух человек, расстрелял огнетушитель, зашел в компьютерный класс и расстрелял мониторы.
Всего, согласно информации от правоохранителей у него было 4 минуты между началом стрельбы и самоубийством:
Непонятно, как он в таком "расслабленном" режиме в стиле терминатора умудрился ***** еще 20 человек за оставшиеся 2 минуты с копейками, которых нет на видео?
У меня получилось чистых 1 минута 34 секунды хронометража стрелка с момента его выстрела в женщину. За это время он выстрелил в двух человек, расстрелял огнетушитель, зашел в компьютерный класс и расстрелял мониторы.
Всего, согласно информации от правоохранителей у него было 4 минуты между началом стрельбы и самоубийством:
Непонятно, как он в таком "расслабленном" режиме в стиле терминатора умудрился ***** еще 20 человек за оставшиеся 2 минуты с копейками, которых нет на видео?
14 жовтня в Ірпені в рамках святкування Дня міста відкрили оновлений міський парк Перемоги. Частину його відвели під дитячий парк “Незнайка” – всесвітньовідомого героя, що народився саме в Ірпені.
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Статус: Офлайн
Реєстрація: 14.01.2008
Повідом.: 14637
Реєстрація: 14.01.2008
Повідом.: 14637
Экономический фронт. Война России против Украины в Азовском море
"Хороші" і "погані" мільярдери
У чому принципова відмінність між олігархами й заможними бізнесменами
Проблема дедалі більшої нерівності в усьому світі вже давно стала однією з найобговорюваніших на всіляких економічних конференціях та форумах. І хвилює вона не лише експертів лівих переконань. У надмірній нерівності немає нічого хорошого. Колишній редактор Newsweek, економіст Ручір Шарма у своїй книжці «Злет і занепад країн» присвятив цій проблемі цілий розділ, розповівши про те, як висока нерівність загрожує економічному зростанню країн і що з цим можна зробити.
Головна думка, яку Шарма намагається донести до читача: заможні люди є в кожній нормальній країні, але якість цих багатіїв буває різною. В одних державах домінують «хороші мільярдери», які заробляють на виробництві товарів та послуг або торгівлі, не вдаючись до допомоги чиновників. В інших переважають «погані мільярдери», які збили капітал у потенційно корупційних, рентоорієнтованих галузях. До останніх економісти зараховують видобуток корисних копалин, металургію, гральний бізнес, операції з нерухомістю та торгівлю вуглеводнями.
Домінування «поганих мільярдерів», які збагачуються не на створенні нових, конкурентоспроможних продуктів, а на викачуванні з країни природних ресурсів, призводить до надмірної активізації боротьби з нерівністю, політичної нестабільності та дедалі більшої популярності різних соціальних рухів і популістів, які, своєю чергою, прийшовши до влади, тільки погіршують ситуацію.
«Нерівність починає загрожувати зростанню тоді, коли населення цікавиться, як саме було набуто багатство. Якщо підприємець створює нові продукти, вигідні споживачеві, або будує виробничі потужності й таким чином сприяє появі нових робочих місць, такий спосіб здобуття багатства здебільшого всіляко вітається. Однак якщо хтось збиває капітал, підгодовуючи політиків і прибираючи до рук урядові контракти або, що ще гірше, капіталізуючи контакти свого татка, то виникає обурення, а нація перефокусовується зі створення багатства на його перерозподіл», — пише Шарма.
Для нас передусім буде цікаво поглянути крізь призму цих слів на ситуацію в Україні. Якщо проаналізувати список найзаможніших українців, який щороку люблять складати популярні українські ЗМІ, відразу ж можна помітити тотальне засилля «поганих мільярдерів». А ось «хороших» у нас, правду кажучи, немає взагалі.
Наприклад, за версією журналу Forbes, у 2018 році в нас було сім бізнесменів, чий капітал перевищував $1 млрд. До таких журнал зарахував Ріната Ахметова, Костянтина Жеваго, Юрія Косюка, Віктора Пінчука, Ігоря Коломойського, Геннадія Боголюбова та Вадима Новинського. Серед них тільки один може умовно претендувати на звання «хорошого мільярдера». Це Юрій Косюк, який займається агробізнесом. Однак якщо копнути глибше, то з ним теж не все гладко. По-перше, свої перші значущі капітали він заробив на торгівлі газом у 1990-х, а вже потім вклався у виробництво курятини. А по-друге, це якраз типовий приклад бізнесмена, який співпрацює з владою і збільшує свої статки завдяки величезним дотаціям із державного бюджету. Наприклад, у 2017 році агрохолдинг Косюка «Миронівський хлібопродукт» перерахував до держбюджету 4,2 млрд грн, а отримав близько 4,7 млрд грн дотацій. Таку ситуацію справедливою не назвеш.
Для порівняння: у сусідній Польщі, де ВВП у кілька разів перевищує ВВП України, торік видання Wprost нарахувало лише п’ять доларових мільярдерів. Із них двох можна назвати «хорошими». Це виробник взуття Даріуш Мілек, який починав свій бізнес із невеликого цеху й побудував у результаті найбільшу взуттєву фабрику в Європі, й виробник фармацевтичних препаратів Єжи Старак.
В Україні виробники взуття та одягу досі не входили навіть до сотні найбагатших українців. А виробників ліків можна зустріти лише в другій половині таких рейтингів, що час від часу публікуються в різних ЗМІ. Там переважно засилля «поганих» багатіїв. Найкраще в Україні почуваються ті, хто має доходи від якоїсь ренти.
Така ситуація породжує найгіршу з усіх можливих видів нерівність, абсолютно несправедливу за своєю суттю. Мільярдерами в Україні не стають, їх фактично призначають згори. І така ситуація не може не викликати хронічного громадського обурення, про яке пише Шарма. Одна справа, коли найбагатша людина в країні — Марк Цукерберґ або хоча б той самий Даріуш Мілек. Тут немає жодних приводів для невдоволення: людина сама придумала й створила корисний продукт, який сподобався споживачам. Щоб заробляти свої мільярди, такому бізнесменові не потрібна допомога корумпованих політиків, не потрібна своя фракція в парламенті, не потрібні продажні медіа.
Інша річ, коли мільярдером стає колишній злочинець або зять президента, якому просто в потрібний момент вдалося здобути контроль над природними багатствами країни, хоча він їх не створював. Така ситуація цілком закономірно викликає в суспільстві неприйняття, адже громадяни розуміють, що особисті ділові якості олігархів відіграють у цьому випадку другорядну роль. Головне — знайомства, близькість до влади.
Ручір Шарма у своїй книжці пише про те, що надмірний вплив «поганих мільярдерів» і хронічне невдоволення ними в суспільстві зазвичай сприяють зростанню підтримки політиків-популістів і часто приводять до влади політиків лівого спрямування на зразок Уґо Чавеса.
На жаль, такі тенденції ми бачимо й в Україні. Популістська риторика сьогодні знаходить відгук у серцях електорату, який від виборів до виборів створює собі нових кумирів і купується на полум’яні промови кожного «народного захисника». Причому найчастіше цих «захисників» фінансують саме олігархи. З наближенням чергових перегонів популізм знову в тренді й політики вже щосили змагаються одне з одним у тому, хто дасть наївному електорату більше свідомо нездійсненних обіцянок.
Одна з головних тем нинішньої кампанії — тарифи. Знизити їх обіцяють мало не всі опозиційні кандидати, хоча, як показує досвід, у результаті цього не зробить ніхто. Водночас не можна заперечувати, що тема тарифів експлуатується не просто так. Вона справді дуже болюча для більшості українців. Люди розуміють, що переплачують за електроенергію та інші комунальні послуги через корупційний тариф «Роттердам+», який було запроваджено в інтересах Ріната Ахметова. За підрахунками економіста Андрія Геруса, загалом українці переплатили близько 35 млрд грн. Тож не дивно, що в цій ситуації люди будуть схильні до лівопопулістської риторики.
Небезпеку такого становища, напевно, пояснювати не треба. Засилля «поганих мільярдерів» у кінцевому підсумку призводить до засилля поганих політиків і відвертих демагогів, які точно не здатні зробити країну успішнішою. Розірвати це замкнене коло можна тільки одним способом: зменшувати в економіці роль олігархів, які багатіють завдяки ренті, й збільшувати роль бізнесу, не пов’язаного із сировинними галузями. Технічно це зробити можливо. Але хто з провідних політиків країни має сьогодні для того достатньо політичної волі? Питання поки що відкрите.
Автор: Денис Казанський
Матеріал друкованого видання № 42 (570) від 18 жовтня
Матеріал у вільному доступі з 20-го жовтня
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
"Хороші" і "погані" мільярдери
У чому принципова відмінність між олігархами й заможними бізнесменами
Проблема дедалі більшої нерівності в усьому світі вже давно стала однією з найобговорюваніших на всіляких економічних конференціях та форумах. І хвилює вона не лише експертів лівих переконань. У надмірній нерівності немає нічого хорошого. Колишній редактор Newsweek, економіст Ручір Шарма у своїй книжці «Злет і занепад країн» присвятив цій проблемі цілий розділ, розповівши про те, як висока нерівність загрожує економічному зростанню країн і що з цим можна зробити.
Головна думка, яку Шарма намагається донести до читача: заможні люди є в кожній нормальній країні, але якість цих багатіїв буває різною. В одних державах домінують «хороші мільярдери», які заробляють на виробництві товарів та послуг або торгівлі, не вдаючись до допомоги чиновників. В інших переважають «погані мільярдери», які збили капітал у потенційно корупційних, рентоорієнтованих галузях. До останніх економісти зараховують видобуток корисних копалин, металургію, гральний бізнес, операції з нерухомістю та торгівлю вуглеводнями.
Домінування «поганих мільярдерів», які збагачуються не на створенні нових, конкурентоспроможних продуктів, а на викачуванні з країни природних ресурсів, призводить до надмірної активізації боротьби з нерівністю, політичної нестабільності та дедалі більшої популярності різних соціальних рухів і популістів, які, своєю чергою, прийшовши до влади, тільки погіршують ситуацію.
«Нерівність починає загрожувати зростанню тоді, коли населення цікавиться, як саме було набуто багатство. Якщо підприємець створює нові продукти, вигідні споживачеві, або будує виробничі потужності й таким чином сприяє появі нових робочих місць, такий спосіб здобуття багатства здебільшого всіляко вітається. Однак якщо хтось збиває капітал, підгодовуючи політиків і прибираючи до рук урядові контракти або, що ще гірше, капіталізуючи контакти свого татка, то виникає обурення, а нація перефокусовується зі створення багатства на його перерозподіл», — пише Шарма.
Для нас передусім буде цікаво поглянути крізь призму цих слів на ситуацію в Україні. Якщо проаналізувати список найзаможніших українців, який щороку люблять складати популярні українські ЗМІ, відразу ж можна помітити тотальне засилля «поганих мільярдерів». А ось «хороших» у нас, правду кажучи, немає взагалі.
Наприклад, за версією журналу Forbes, у 2018 році в нас було сім бізнесменів, чий капітал перевищував $1 млрд. До таких журнал зарахував Ріната Ахметова, Костянтина Жеваго, Юрія Косюка, Віктора Пінчука, Ігоря Коломойського, Геннадія Боголюбова та Вадима Новинського. Серед них тільки один може умовно претендувати на звання «хорошого мільярдера». Це Юрій Косюк, який займається агробізнесом. Однак якщо копнути глибше, то з ним теж не все гладко. По-перше, свої перші значущі капітали він заробив на торгівлі газом у 1990-х, а вже потім вклався у виробництво курятини. А по-друге, це якраз типовий приклад бізнесмена, який співпрацює з владою і збільшує свої статки завдяки величезним дотаціям із державного бюджету. Наприклад, у 2017 році агрохолдинг Косюка «Миронівський хлібопродукт» перерахував до держбюджету 4,2 млрд грн, а отримав близько 4,7 млрд грн дотацій. Таку ситуацію справедливою не назвеш.
Для порівняння: у сусідній Польщі, де ВВП у кілька разів перевищує ВВП України, торік видання Wprost нарахувало лише п’ять доларових мільярдерів. Із них двох можна назвати «хорошими». Це виробник взуття Даріуш Мілек, який починав свій бізнес із невеликого цеху й побудував у результаті найбільшу взуттєву фабрику в Європі, й виробник фармацевтичних препаратів Єжи Старак.
В Україні виробники взуття та одягу досі не входили навіть до сотні найбагатших українців. А виробників ліків можна зустріти лише в другій половині таких рейтингів, що час від часу публікуються в різних ЗМІ. Там переважно засилля «поганих» багатіїв. Найкраще в Україні почуваються ті, хто має доходи від якоїсь ренти.
Така ситуація породжує найгіршу з усіх можливих видів нерівність, абсолютно несправедливу за своєю суттю. Мільярдерами в Україні не стають, їх фактично призначають згори. І така ситуація не може не викликати хронічного громадського обурення, про яке пише Шарма. Одна справа, коли найбагатша людина в країні — Марк Цукерберґ або хоча б той самий Даріуш Мілек. Тут немає жодних приводів для невдоволення: людина сама придумала й створила корисний продукт, який сподобався споживачам. Щоб заробляти свої мільярди, такому бізнесменові не потрібна допомога корумпованих політиків, не потрібна своя фракція в парламенті, не потрібні продажні медіа.
Інша річ, коли мільярдером стає колишній злочинець або зять президента, якому просто в потрібний момент вдалося здобути контроль над природними багатствами країни, хоча він їх не створював. Така ситуація цілком закономірно викликає в суспільстві неприйняття, адже громадяни розуміють, що особисті ділові якості олігархів відіграють у цьому випадку другорядну роль. Головне — знайомства, близькість до влади.
Ручір Шарма у своїй книжці пише про те, що надмірний вплив «поганих мільярдерів» і хронічне невдоволення ними в суспільстві зазвичай сприяють зростанню підтримки політиків-популістів і часто приводять до влади політиків лівого спрямування на зразок Уґо Чавеса.
На жаль, такі тенденції ми бачимо й в Україні. Популістська риторика сьогодні знаходить відгук у серцях електорату, який від виборів до виборів створює собі нових кумирів і купується на полум’яні промови кожного «народного захисника». Причому найчастіше цих «захисників» фінансують саме олігархи. З наближенням чергових перегонів популізм знову в тренді й політики вже щосили змагаються одне з одним у тому, хто дасть наївному електорату більше свідомо нездійсненних обіцянок.
Одна з головних тем нинішньої кампанії — тарифи. Знизити їх обіцяють мало не всі опозиційні кандидати, хоча, як показує досвід, у результаті цього не зробить ніхто. Водночас не можна заперечувати, що тема тарифів експлуатується не просто так. Вона справді дуже болюча для більшості українців. Люди розуміють, що переплачують за електроенергію та інші комунальні послуги через корупційний тариф «Роттердам+», який було запроваджено в інтересах Ріната Ахметова. За підрахунками економіста Андрія Геруса, загалом українці переплатили близько 35 млрд грн. Тож не дивно, що в цій ситуації люди будуть схильні до лівопопулістської риторики.
Небезпеку такого становища, напевно, пояснювати не треба. Засилля «поганих мільярдерів» у кінцевому підсумку призводить до засилля поганих політиків і відвертих демагогів, які точно не здатні зробити країну успішнішою. Розірвати це замкнене коло можна тільки одним способом: зменшувати в економіці роль олігархів, які багатіють завдяки ренті, й збільшувати роль бізнесу, не пов’язаного із сировинними галузями. Технічно це зробити можливо. Але хто з провідних політиків країни має сьогодні для того достатньо політичної волі? Питання поки що відкрите.
Автор: Денис Казанський
Матеріал друкованого видання № 42 (570) від 18 жовтня
Матеріал у вільному доступі з 20-го жовтня
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
НАБУ в цифрах
До судів надійшло понад півтори сотні справ НАБУ. Є тільки два вироки з реальним позбавленням волі. У Раді громадського контролю антикорупційного органу півроку моніторили судові засідання та ****ізували причини повільного розгляду
Директор НАБУ Артем Ситник 3 жовтня прийшов до Верховної Ради для звіту про роботу бюро за перші півроку 2018-го. Подія привернула чимало уваги преси. Під будівлею комітетів Ради, де відбулися слухання, на Ситника чекав мітинг. Учасники вимагали відставки голови бюро, однак часто не могли пояснити, за що саме. За кілька днів до того в метро з’явилася реклама, у якій від імені Ситника обіцяють «викрити топ-корупціонерів» саме під час слухань.
Відповідальність за розміщення бордів узяв на себе голова ГО «Чесне слово» Володимир Омельчук, відомостей про якого небагато. За його словами, метою було примусити НАБУ звітувати перед парламентом та суспільством, адже керівництво відомства не пішло на діалог із громадськістю. З таким бекграундом сам звіт очікувано перетворився радше на політичне ток-шоу, де кожен з учасників воліє показати себе, а не послухати інших.
Варто зазначити, що доволі часто нові органи боротьби з корупцією самі дають опонентам приводи для критики та відвертих насміхань. Про конфлікти між Ситником і головою Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП) Назаром Холодницьким, які нібито мають виступати єдиним фронтом, широкій громадськості відомо в найменших деталях. Останній, наприклад, стався наприкінці вересня, коли відбулася вулична сутичка за участю спецпризначенців НАБУ, працівників САП та поліції. Однак головний закид і на адресу НАБУ, і на адресу САП можна висловити у двох словах: де посаджені?
НАБУ працює три роки. Рівно півтора року відомій події, пов’язаній із діяльністю бюро, — затриманню нинішнього голови Держфіскальної служби Романа Насірова. Тоді це стало першим резонансним затриманням посадовця найвищої ланки. Нині такими вже не здивуєш. НАБУ веде чимало справ, однак наступного етапу, якого очікує чимало громадян, — вироків, — досі немає.
За 10 днів після звіту Ситника в Раді відбулася інша подія, яка не викликала аж такого ажіотажу. Рада громадського контролю НАБУ презентувала результати моніторингу справ бюро в судах, яким активісти займалися півроку. Мета — проаналізувати причини повільного розгляду.
Активісти відвідували судові засідання в семи регіонах. Це Київ, Вінниця, Луцьк, Хмельницький, Черкаси, Одеса та Харків. Загалом моніторингом охопили близько третини всіх проваджень, які НАБУ та САП скерували до судів. Після відвідання процесів активісти заповнювали спеціальні анкети, а відео засідань публікували на сайті РГК. У звіті зосередилися на трьох характеристиках: доступність процесів для громадськості, періодичність засідань і статистична інформація щодо їх перебігу.
Головна сторінка сайта НАБУ інформує, що станом на кінець вересня за весь час роботи бюро до судів скерували 159 проваджень, у яких є 22 вироки. Остання цифра потребує уточнення. Лише у двох випадках ідеться про вироки, пов’язані з реальним позбавленням волі. Решта — угоди зі слідством. Окрім того, у САП і НАБУ заявляють про те, що немає виправдувальних вироків, але в дев’яти випадках фігурантів звільнили від кримінальної відповідальності.
Навіть ті дві справи, які закінчилися позбавленням волі трьох осіб, викривають наявність проблем із притягненням корупціонерів до відповідальності. В одній із них до трьох років позбавлення волі засудили посередника в дачі хабара судді на Луганщині. «Це було одне з перших кримінальних проваджень детективів НАБУ, зареєстрованих одразу після призначення керівника САП», — ідеться в повідомленні НАБУ про вирок від вересня 2017-го. Водночас сама суддя скористалася недоторканністю й утекла за межі України.
Друга справа пов’язана із засудженням двох екс-працівників Одеського управління СБУ. Їх засудили до п’яти років позбавлення волі з конфіскацією майна. За інформацією САП, працівники вимагали хабар обсягом $70 тис. від вікарія Одеської єпархії Української православної церкви (МП) за знищення компрометуючої його інформації та невідкриття кримінального провадження. Хоч обох засудили, але суд кваліфікував злочин як замах на заволодіння чужим майном через обман, а не хабар. У САП оскаржили рішення першої інстанції.
Що ж до угод зі слідством, то йдеться про фігурантів кримінальних проваджень, які погоджуються дати необхідні свідчення проти організаторів злочинів. «Переважно це «фунти». Тобто люди, які щось підписували, на кого реєстрували підприємства. Угода зі слідством обов’язково передбачає визнання провини та дачу свідчень. Однак, крім цього, можуть бути також відшкодування в держбюджет або інші форми покарання», — каже Вадим Валько, який координує моніторинг справ у судах.
За його словами, такі фігуранти часто отримують умовне позбавлення волі й це свідчить про ефективність роботи антикорупційних органів, адже дає змогу зекономити ресурси, час й дістати додаткову інформацію стосовно основних підозрюваних. Відшкодування буває, але далеко не завжди. Наприклад, майже 5 млн грн до бюджету сплатив єдиний засуджений у справі «рюкзаків Авакова». Однак перед цим САП закрила справу щодо самого сина очільника МВС.
Якщо повернутися до моніторингу та основних цифр, то за шість місяців у його межах активісти відвідали 123 засідання. Половина з них відбулася в Києві. Варто додати, що судовий розгляд розпочато лише в понад 70 справах, переданих НАБУ і САП. Ще в півсотні випадків він узагалі не стартував. Із 123 відвіданих засідань слухання розпочалися тільки в 66 випадках (54%). Серед причин того, що засідання не відбулися, такі: відсутність складу суду (64%), перенесення за згодою сторін (18%), неявка прокурора (9%) та в 9% причина невідома.
Ще одним критерієм ****ізу є тривалість судового засідання. Якщо воно відбувається менш як півгодини, то найімовірніше йдеться про відкриття слухань для негайного переносу. Із відвіданих активістами засідань 58% тривали понад 30 хв, що свідчить про нормальний розгляд, 32% — від 10 хв до півгодини, а ще 10% — менш ніж 10 хв.
Якщо поглянути на цифри, то видно, що головною причиною переносу засідань є відсутність складу суду. За даними моніторингу, у 36% випадків це пов’язано з відпусткою суддів, у 32% — участю їх в іншому процесі, у 12% — через лікарняний судді й стільки само через відрядження. Автори моніторингу стверджують, що ключова причина нинішнього стану речей — саме проблеми судової системи загалом. Ідеться про гострий дефіцит суддів і велику кількість справ, які випадають на чинних.
«На сьогодні в Україні близько 4,6 тис. суддів, і лише за минулий рік їм на розгляд надійшло майже 3 млн справ. Ми також маємо враховувати, що до справ, скерованих НАБУ і САП до першої інстанції, встановлено спеціальні вимоги. Їх повинна розглядати колегія з трьох суддів, кожен із яких має не менше як п’ять років досвіду суддівства», — каже Антон Марчук із Центру політико-правових реформ, який долучився до моніторингу.
Власне, про проблему дефіциту суддів кажуть уже три роки. Вона вирішується повільно, а справи лише накопичуються.
«Норма про те, що справи НАБУ і САП має розглядати колегія, нам необхідна саме для об’єктивного розгляду. Однак у судах першої інстанції не відпрацьовано механізм формування таких колегій. У судах в апеляції (де колегії існують давно. — Ред.) вони ті самі. Змінюється лише суддя, що головує, залежно від справи. У судах першої інстанції це не так. Там вони формуються за випадковим принципом. Виходить так, що один суддя може бути членом різних колегій або вони взагалі фізично перебувають у різних будівлях», — розповідає прокурор САП Віталій Кравець.
І активісти, і прокурори САП, і детективи НАБУ бачать один вихід із ситуації — створення Антикорупційного суду. Нині цей процес триває. Поява нової установи справді допоможе зменшити навантаження на суддів і теоретично має пришвидшити розгляд проваджень. Однак є інший ризик. Свого часу антикорупційні органи сприйняли як панацею в боротьбі з цим явищем. Час показав, що то не так, і нинішнє розчарування суспільства легко пояснити. Сьогодні великі сподівання покладені на Антикорупційний суд. І тут головне не наступити на нові граблі.
Автор: Андрій Голуб
Матеріал друкованого видання № 42 (570) від 18 жовтня
Матеріал у вільному доступі з 20-го жовтня
До судів надійшло понад півтори сотні справ НАБУ. Є тільки два вироки з реальним позбавленням волі. У Раді громадського контролю антикорупційного органу півроку моніторили судові засідання та ****ізували причини повільного розгляду
Директор НАБУ Артем Ситник 3 жовтня прийшов до Верховної Ради для звіту про роботу бюро за перші півроку 2018-го. Подія привернула чимало уваги преси. Під будівлею комітетів Ради, де відбулися слухання, на Ситника чекав мітинг. Учасники вимагали відставки голови бюро, однак часто не могли пояснити, за що саме. За кілька днів до того в метро з’явилася реклама, у якій від імені Ситника обіцяють «викрити топ-корупціонерів» саме під час слухань.
Відповідальність за розміщення бордів узяв на себе голова ГО «Чесне слово» Володимир Омельчук, відомостей про якого небагато. За його словами, метою було примусити НАБУ звітувати перед парламентом та суспільством, адже керівництво відомства не пішло на діалог із громадськістю. З таким бекграундом сам звіт очікувано перетворився радше на політичне ток-шоу, де кожен з учасників воліє показати себе, а не послухати інших.
Варто зазначити, що доволі часто нові органи боротьби з корупцією самі дають опонентам приводи для критики та відвертих насміхань. Про конфлікти між Ситником і головою Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП) Назаром Холодницьким, які нібито мають виступати єдиним фронтом, широкій громадськості відомо в найменших деталях. Останній, наприклад, стався наприкінці вересня, коли відбулася вулична сутичка за участю спецпризначенців НАБУ, працівників САП та поліції. Однак головний закид і на адресу НАБУ, і на адресу САП можна висловити у двох словах: де посаджені?
НАБУ працює три роки. Рівно півтора року відомій події, пов’язаній із діяльністю бюро, — затриманню нинішнього голови Держфіскальної служби Романа Насірова. Тоді це стало першим резонансним затриманням посадовця найвищої ланки. Нині такими вже не здивуєш. НАБУ веде чимало справ, однак наступного етапу, якого очікує чимало громадян, — вироків, — досі немає.
За 10 днів після звіту Ситника в Раді відбулася інша подія, яка не викликала аж такого ажіотажу. Рада громадського контролю НАБУ презентувала результати моніторингу справ бюро в судах, яким активісти займалися півроку. Мета — проаналізувати причини повільного розгляду.
Активісти відвідували судові засідання в семи регіонах. Це Київ, Вінниця, Луцьк, Хмельницький, Черкаси, Одеса та Харків. Загалом моніторингом охопили близько третини всіх проваджень, які НАБУ та САП скерували до судів. Після відвідання процесів активісти заповнювали спеціальні анкети, а відео засідань публікували на сайті РГК. У звіті зосередилися на трьох характеристиках: доступність процесів для громадськості, періодичність засідань і статистична інформація щодо їх перебігу.
Головна сторінка сайта НАБУ інформує, що станом на кінець вересня за весь час роботи бюро до судів скерували 159 проваджень, у яких є 22 вироки. Остання цифра потребує уточнення. Лише у двох випадках ідеться про вироки, пов’язані з реальним позбавленням волі. Решта — угоди зі слідством. Окрім того, у САП і НАБУ заявляють про те, що немає виправдувальних вироків, але в дев’яти випадках фігурантів звільнили від кримінальної відповідальності.
Навіть ті дві справи, які закінчилися позбавленням волі трьох осіб, викривають наявність проблем із притягненням корупціонерів до відповідальності. В одній із них до трьох років позбавлення волі засудили посередника в дачі хабара судді на Луганщині. «Це було одне з перших кримінальних проваджень детективів НАБУ, зареєстрованих одразу після призначення керівника САП», — ідеться в повідомленні НАБУ про вирок від вересня 2017-го. Водночас сама суддя скористалася недоторканністю й утекла за межі України.
Друга справа пов’язана із засудженням двох екс-працівників Одеського управління СБУ. Їх засудили до п’яти років позбавлення волі з конфіскацією майна. За інформацією САП, працівники вимагали хабар обсягом $70 тис. від вікарія Одеської єпархії Української православної церкви (МП) за знищення компрометуючої його інформації та невідкриття кримінального провадження. Хоч обох засудили, але суд кваліфікував злочин як замах на заволодіння чужим майном через обман, а не хабар. У САП оскаржили рішення першої інстанції.
Що ж до угод зі слідством, то йдеться про фігурантів кримінальних проваджень, які погоджуються дати необхідні свідчення проти організаторів злочинів. «Переважно це «фунти». Тобто люди, які щось підписували, на кого реєстрували підприємства. Угода зі слідством обов’язково передбачає визнання провини та дачу свідчень. Однак, крім цього, можуть бути також відшкодування в держбюджет або інші форми покарання», — каже Вадим Валько, який координує моніторинг справ у судах.
За його словами, такі фігуранти часто отримують умовне позбавлення волі й це свідчить про ефективність роботи антикорупційних органів, адже дає змогу зекономити ресурси, час й дістати додаткову інформацію стосовно основних підозрюваних. Відшкодування буває, але далеко не завжди. Наприклад, майже 5 млн грн до бюджету сплатив єдиний засуджений у справі «рюкзаків Авакова». Однак перед цим САП закрила справу щодо самого сина очільника МВС.
Якщо повернутися до моніторингу та основних цифр, то за шість місяців у його межах активісти відвідали 123 засідання. Половина з них відбулася в Києві. Варто додати, що судовий розгляд розпочато лише в понад 70 справах, переданих НАБУ і САП. Ще в півсотні випадків він узагалі не стартував. Із 123 відвіданих засідань слухання розпочалися тільки в 66 випадках (54%). Серед причин того, що засідання не відбулися, такі: відсутність складу суду (64%), перенесення за згодою сторін (18%), неявка прокурора (9%) та в 9% причина невідома.
Ще одним критерієм ****ізу є тривалість судового засідання. Якщо воно відбувається менш як півгодини, то найімовірніше йдеться про відкриття слухань для негайного переносу. Із відвіданих активістами засідань 58% тривали понад 30 хв, що свідчить про нормальний розгляд, 32% — від 10 хв до півгодини, а ще 10% — менш ніж 10 хв.
Якщо поглянути на цифри, то видно, що головною причиною переносу засідань є відсутність складу суду. За даними моніторингу, у 36% випадків це пов’язано з відпусткою суддів, у 32% — участю їх в іншому процесі, у 12% — через лікарняний судді й стільки само через відрядження. Автори моніторингу стверджують, що ключова причина нинішнього стану речей — саме проблеми судової системи загалом. Ідеться про гострий дефіцит суддів і велику кількість справ, які випадають на чинних.
«На сьогодні в Україні близько 4,6 тис. суддів, і лише за минулий рік їм на розгляд надійшло майже 3 млн справ. Ми також маємо враховувати, що до справ, скерованих НАБУ і САП до першої інстанції, встановлено спеціальні вимоги. Їх повинна розглядати колегія з трьох суддів, кожен із яких має не менше як п’ять років досвіду суддівства», — каже Антон Марчук із Центру політико-правових реформ, який долучився до моніторингу.
Власне, про проблему дефіциту суддів кажуть уже три роки. Вона вирішується повільно, а справи лише накопичуються.
«Норма про те, що справи НАБУ і САП має розглядати колегія, нам необхідна саме для об’єктивного розгляду. Однак у судах першої інстанції не відпрацьовано механізм формування таких колегій. У судах в апеляції (де колегії існують давно. — Ред.) вони ті самі. Змінюється лише суддя, що головує, залежно від справи. У судах першої інстанції це не так. Там вони формуються за випадковим принципом. Виходить так, що один суддя може бути членом різних колегій або вони взагалі фізично перебувають у різних будівлях», — розповідає прокурор САП Віталій Кравець.
І активісти, і прокурори САП, і детективи НАБУ бачать один вихід із ситуації — створення Антикорупційного суду. Нині цей процес триває. Поява нової установи справді допоможе зменшити навантаження на суддів і теоретично має пришвидшити розгляд проваджень. Однак є інший ризик. Свого часу антикорупційні органи сприйняли як панацею в боротьбі з цим явищем. Час показав, що то не так, і нинішнє розчарування суспільства легко пояснити. Сьогодні великі сподівання покладені на Антикорупційний суд. І тут головне не наступити на нові граблі.
Автор: Андрій Голуб
Матеріал друкованого видання № 42 (570) від 18 жовтня
Матеріал у вільному доступі з 20-го жовтня
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Балакуче суспільство та його речники
Апелюючи до соціальної справедливості, французькі політики різних формацій використовують спільні формули
П’єр відмовився від телевізора. Назовсім. Не заради економії, а з принципу. «Вечірні випуски новин, ток-шоу, усі ці нібито розумні передачі з претензіями незалежно від телеканалів зосереджуються на другорядному та уникають головного, — пояснює він. — Про те, як ставитися до сурогатних матерів десь в Україні, розводитимуться дві години, а щоб розібратися, як вижити на прожитковий мінімум, не знайдуть і п’яти хвилин».
П’єр втратив роботу, бо маленька експортно-імпортна фірма, де він працював останні 10 років, зазнала банкрутства. Йому 55, як сам каже, за такими на біржі праці з пропозиціями не бігають. Діти дорослі, із дружиною розлучений. Вільний час, якого має багато, проводить, відвідуючи всі можливі мітинги в столиці — від крайніх лівих до крайніх правих. «Просто цікаво, — пояснює своє нове захоплення. — Порівнюєш виступи активістів «Національного об’єднання» (колишній «Національний Фронт») та крайніх лівих із «Нескореної Франції» і чуєш ці гасла, схожу лексику... Хіба що причини «суспільної катастрофи» різні політичні сили визначають по-різному.
Розваг П’єрові не бракує, бо з перших днів осені французи заповзялися страйкувати, протестуючи проти реформ Макрона. Новий уряд передбачив зміни в системах освіти, соціальної допомоги, пенсійного забезпечення, залізничного транспорту, спадкування, що не влаштовує прихильників як Меланшона, так і Ле Пен, а також залишок комуністів, добру половину соціалістів та з третину консервативних правих.
У своїх виступах лідери всіх опозиційних до Макрона сил не забувають згадати про «6 млн безробітних», прогнозуючи поповнення в їхніх лавах та «нову дискримінацію». Як крайні праві, так і крайні ліві на радість своїм московським друзям звинувачують у руйнівних впливах Брюсcель. «Макрон та його уряд заповзялися повністю зруйнувати французьке суспільство», — пише комуністична газета L’Humanité. «Макрон послаблює й без нього вразливу французьку ідентичність, — обурюється Філіп де Вільє, лідер сувереністичної партії «Рух за Францію». — Франція втрачає себе на догоду міжнародним корпораціям».
Кажучи про соціальну справедливість, різні політичні сили, попри світоглядні розбіжності, спільно експлуатують тему рівних можливостей. Щоправда, причини недостатньої рівності кожен знаходить свої: праві нарікають на кризу ідентичностей, ліві — на фінансову кризу. Прихильники Марін Ле Пен воліли б здобути пріоритети носіям автентичної французької культури, гвардія Меланшона — забрати в «багатих» та роздати «бідним». Механізмів забезпечення кращої соціальної справедливості жодна з популістських політсил не пропонує. Йдеться насамперед про конкуренцію егоцентризмів лідерів та про використання ідеологічних штампів, що гарантовано впливають на колективне підсвідоме.
Цікаво, що висловлюючись на тему недостатньої соціальної справедливості, як ультраправі, так і ультраліві згадують про «дрімучий індивідуалізм», який, на їхню думку, роз’їдає французьке суспільство зсередини, витіснивши на маргінес концепт загального блага. «Суспільний інтерес, який мав би бути важливішим за особистий, є основою і лівої, і правої ідеології, — каже Наталі, учителька філософії в одному з паризьких ліцеїв. — Відрізняються цільові аудиторії. Лівиця історично орієнтувалася на захист спільних класових інтересів найманих працівників. Правиця — на забезпечення спільного національного інтересу. Це на словах. Усі ми бачимо, як лідери наймасовіших партій діють не заради втілення своїх ідеологічних доктрин, а тактично, щоб швидше потрапити до влади. Модерне французьке суспільство є за суттю постідеологічним».
Захищаючи запропоновані реформи, Емманюель Макрон також не уникає словесних формул, що апелюють до важливих для французів цінностей: свободи, рівності, братерства. Виступаючи на з’їзді страхувальників у травні цього року, він казав про потребу зробити систему соціальних виплат гуманнішою. «Раніше ми вважали, що відповіддю на бідність та соціальне відторгнення є гроші. Насправді ж треба навчитися не більше витрачати, а мудріше розподіляти», — заявив французький президент. Зокрема, новий закон про пенсії, що має потрапити на обговорення в парламент у перші місяці наступного року, пропонує перегляд привілеїв і надбавок. Ті категорії, що можуть їх втратити, уже бунтуються. Проте президентська партія «Вперед, республіко!» має в Національній асамблеї достатньо голосів, щоби проект пройшов. Складніше із Сенатом. Опозиція за браком дієвих важелів протидії владі на рівні парламенту скаржиться на монархічний стиль правління Макрона та готує нові вуличні акції на зиму.
Тема розподілу соціальних благ завжди була та є домінантною складовою французького політичного дискурсу. «Лівий консерватизм, характерний не тільки для радикальних лівих, а й для частини поміркованих, не припускає й думки, щоб відмовитися від старих догм, — вважає соціальна працівниця Надін. — У французькому суспільстві під впливом соціалістичних ідей народ звик вимагати більше прав, не уявляючи «в пакеті» додаткові обов’язки. Наша система незбалансована. Поки дозволяла економічна ситуація, політикум заохочував політичний інфантилізм. Привчити громадян до відповідальності — це, мабуть, найважливіший виклик, що постав перед французами».
Антипатія до «багатих», які завинили «бідним» уже самим фактом свого існування, справді поширена у Франції. На цьому почутті успішно спекулюють політики. Ліві масово нарікають на «спадковий капіталізм», який, на думку критиків системи успадкування бізнесу, є непродуктивним. «Подивіться на італійську систему, щоб переконатися, що родинні підприємства — це вчорашній день, — любить казати Жан-Люк Меланшон. — Спадкоємці рідко бувають добрими менеджерами». Лідер партії «Нескорена Франція», який сам себе проголосив провідним опозиціонером країни, часто апелює до двох цифр: у 1970 році успадкований капітал становив 45% фондів французької економіки, у 2018-му показник зріс до 70%. На думку Меланшона, реформа економіки має відбуватися в протилежному напрямку до того, що проголосив Макрон: максимальне оподаткування великого капіталу та нова часткова націоналізація.
«Макрон здійснює політику обмежень, руйнує права найманих працівників, розвалює державну службу, збільшує нерівний доступ до судочинства, вищої освіти, — читаємо в комуністичному часописі L’Humanité, що в запереченні урядової політики, схоже, віднайшов друге дихання. — Уряд розробив репресивний закон проти мігрантів, захищає пріоритет комерційної таємниці перед правом на інформацію, апелює до принципу рівності між чоловіком та жінкою виключно в інтересах комунікації, практикує мілітаристську політику на міжнародній арені. Макрон сподівається зламати нашу волю до спротиву. Але чи хочемо ми, французи, жити в суспільстві без соціальних прав?».
Отака риторика... Не нова, але відносно дієва. У травні лівим профспілкам вдалося вивести на вулиці під цитованими гаслами 15 тис. протестувальників, 9 жовтня — 10 тис. Ніби й небагато в масштабах країни, але вода камінь точить. Заплановані інші акції, пропаганда ведеться на всіх рівнях. «Реформи Макрона ставлять під загрозу найслабших, найбідніших, найнещасливіших», — читаємо на плакатах, що розклеєні поблизу метро. Підпис: «CGT» — найбільша крайня ліва профспілка, про яку тільки й чути у випусках новин. Нема рецептів, є звинувачення. Стилістика гасел спонукає до емоцій. Думок і не треба: інакше не зібрати багатолюдних мітингів із нереалістичними вимогами.
«Ми живемо в епоху балакучого суспільства, — каже П’єр, безробітний прихильник протестних акцій. — Люди чомусь повірили, ніби світ можна змінити розмовами. Стільки зайвих слів і так мало мудрих, потрібних, вчасних...».
Тема соціальної справедливості завжди була благодатним ґрунтом для популізму всіх видів і напрямів. Хоча б тому, що рівність можливостей, бодай теоретично, ще якось можна передбачити. А от рівності результатів не існує в принципі. Прагнучи справедливого розподілу, люди поспішають під перші-ліпші прапори — знайшовся б артистичний речник. І не кожен згадує, як комуністи, обіцяючи розподіл «всім за потребами», щедро залили планету кров’ю. Домагалися вони, за фактом, зовсім не справедливості, а влади. Але в людей загалом коротка пам’ять.
Автор: Алла Лазарева
Матеріал друкованого видання № 42 (570) від 18 жовтня
Матеріал у вільному доступі з 21-го жовтня
Апелюючи до соціальної справедливості, французькі політики різних формацій використовують спільні формули
П’єр відмовився від телевізора. Назовсім. Не заради економії, а з принципу. «Вечірні випуски новин, ток-шоу, усі ці нібито розумні передачі з претензіями незалежно від телеканалів зосереджуються на другорядному та уникають головного, — пояснює він. — Про те, як ставитися до сурогатних матерів десь в Україні, розводитимуться дві години, а щоб розібратися, як вижити на прожитковий мінімум, не знайдуть і п’яти хвилин».
П’єр втратив роботу, бо маленька експортно-імпортна фірма, де він працював останні 10 років, зазнала банкрутства. Йому 55, як сам каже, за такими на біржі праці з пропозиціями не бігають. Діти дорослі, із дружиною розлучений. Вільний час, якого має багато, проводить, відвідуючи всі можливі мітинги в столиці — від крайніх лівих до крайніх правих. «Просто цікаво, — пояснює своє нове захоплення. — Порівнюєш виступи активістів «Національного об’єднання» (колишній «Національний Фронт») та крайніх лівих із «Нескореної Франції» і чуєш ці гасла, схожу лексику... Хіба що причини «суспільної катастрофи» різні політичні сили визначають по-різному.
Розваг П’єрові не бракує, бо з перших днів осені французи заповзялися страйкувати, протестуючи проти реформ Макрона. Новий уряд передбачив зміни в системах освіти, соціальної допомоги, пенсійного забезпечення, залізничного транспорту, спадкування, що не влаштовує прихильників як Меланшона, так і Ле Пен, а також залишок комуністів, добру половину соціалістів та з третину консервативних правих.
У своїх виступах лідери всіх опозиційних до Макрона сил не забувають згадати про «6 млн безробітних», прогнозуючи поповнення в їхніх лавах та «нову дискримінацію». Як крайні праві, так і крайні ліві на радість своїм московським друзям звинувачують у руйнівних впливах Брюсcель. «Макрон та його уряд заповзялися повністю зруйнувати французьке суспільство», — пише комуністична газета L’Humanité. «Макрон послаблює й без нього вразливу французьку ідентичність, — обурюється Філіп де Вільє, лідер сувереністичної партії «Рух за Францію». — Франція втрачає себе на догоду міжнародним корпораціям».
Кажучи про соціальну справедливість, різні політичні сили, попри світоглядні розбіжності, спільно експлуатують тему рівних можливостей. Щоправда, причини недостатньої рівності кожен знаходить свої: праві нарікають на кризу ідентичностей, ліві — на фінансову кризу. Прихильники Марін Ле Пен воліли б здобути пріоритети носіям автентичної французької культури, гвардія Меланшона — забрати в «багатих» та роздати «бідним». Механізмів забезпечення кращої соціальної справедливості жодна з популістських політсил не пропонує. Йдеться насамперед про конкуренцію егоцентризмів лідерів та про використання ідеологічних штампів, що гарантовано впливають на колективне підсвідоме.
Цікаво, що висловлюючись на тему недостатньої соціальної справедливості, як ультраправі, так і ультраліві згадують про «дрімучий індивідуалізм», який, на їхню думку, роз’їдає французьке суспільство зсередини, витіснивши на маргінес концепт загального блага. «Суспільний інтерес, який мав би бути важливішим за особистий, є основою і лівої, і правої ідеології, — каже Наталі, учителька філософії в одному з паризьких ліцеїв. — Відрізняються цільові аудиторії. Лівиця історично орієнтувалася на захист спільних класових інтересів найманих працівників. Правиця — на забезпечення спільного національного інтересу. Це на словах. Усі ми бачимо, як лідери наймасовіших партій діють не заради втілення своїх ідеологічних доктрин, а тактично, щоб швидше потрапити до влади. Модерне французьке суспільство є за суттю постідеологічним».
Захищаючи запропоновані реформи, Емманюель Макрон також не уникає словесних формул, що апелюють до важливих для французів цінностей: свободи, рівності, братерства. Виступаючи на з’їзді страхувальників у травні цього року, він казав про потребу зробити систему соціальних виплат гуманнішою. «Раніше ми вважали, що відповіддю на бідність та соціальне відторгнення є гроші. Насправді ж треба навчитися не більше витрачати, а мудріше розподіляти», — заявив французький президент. Зокрема, новий закон про пенсії, що має потрапити на обговорення в парламент у перші місяці наступного року, пропонує перегляд привілеїв і надбавок. Ті категорії, що можуть їх втратити, уже бунтуються. Проте президентська партія «Вперед, республіко!» має в Національній асамблеї достатньо голосів, щоби проект пройшов. Складніше із Сенатом. Опозиція за браком дієвих важелів протидії владі на рівні парламенту скаржиться на монархічний стиль правління Макрона та готує нові вуличні акції на зиму.
Тема розподілу соціальних благ завжди була та є домінантною складовою французького політичного дискурсу. «Лівий консерватизм, характерний не тільки для радикальних лівих, а й для частини поміркованих, не припускає й думки, щоб відмовитися від старих догм, — вважає соціальна працівниця Надін. — У французькому суспільстві під впливом соціалістичних ідей народ звик вимагати більше прав, не уявляючи «в пакеті» додаткові обов’язки. Наша система незбалансована. Поки дозволяла економічна ситуація, політикум заохочував політичний інфантилізм. Привчити громадян до відповідальності — це, мабуть, найважливіший виклик, що постав перед французами».
Антипатія до «багатих», які завинили «бідним» уже самим фактом свого існування, справді поширена у Франції. На цьому почутті успішно спекулюють політики. Ліві масово нарікають на «спадковий капіталізм», який, на думку критиків системи успадкування бізнесу, є непродуктивним. «Подивіться на італійську систему, щоб переконатися, що родинні підприємства — це вчорашній день, — любить казати Жан-Люк Меланшон. — Спадкоємці рідко бувають добрими менеджерами». Лідер партії «Нескорена Франція», який сам себе проголосив провідним опозиціонером країни, часто апелює до двох цифр: у 1970 році успадкований капітал становив 45% фондів французької економіки, у 2018-му показник зріс до 70%. На думку Меланшона, реформа економіки має відбуватися в протилежному напрямку до того, що проголосив Макрон: максимальне оподаткування великого капіталу та нова часткова націоналізація.
«Макрон здійснює політику обмежень, руйнує права найманих працівників, розвалює державну службу, збільшує нерівний доступ до судочинства, вищої освіти, — читаємо в комуністичному часописі L’Humanité, що в запереченні урядової політики, схоже, віднайшов друге дихання. — Уряд розробив репресивний закон проти мігрантів, захищає пріоритет комерційної таємниці перед правом на інформацію, апелює до принципу рівності між чоловіком та жінкою виключно в інтересах комунікації, практикує мілітаристську політику на міжнародній арені. Макрон сподівається зламати нашу волю до спротиву. Але чи хочемо ми, французи, жити в суспільстві без соціальних прав?».
Отака риторика... Не нова, але відносно дієва. У травні лівим профспілкам вдалося вивести на вулиці під цитованими гаслами 15 тис. протестувальників, 9 жовтня — 10 тис. Ніби й небагато в масштабах країни, але вода камінь точить. Заплановані інші акції, пропаганда ведеться на всіх рівнях. «Реформи Макрона ставлять під загрозу найслабших, найбідніших, найнещасливіших», — читаємо на плакатах, що розклеєні поблизу метро. Підпис: «CGT» — найбільша крайня ліва профспілка, про яку тільки й чути у випусках новин. Нема рецептів, є звинувачення. Стилістика гасел спонукає до емоцій. Думок і не треба: інакше не зібрати багатолюдних мітингів із нереалістичними вимогами.
«Ми живемо в епоху балакучого суспільства, — каже П’єр, безробітний прихильник протестних акцій. — Люди чомусь повірили, ніби світ можна змінити розмовами. Стільки зайвих слів і так мало мудрих, потрібних, вчасних...».
Тема соціальної справедливості завжди була благодатним ґрунтом для популізму всіх видів і напрямів. Хоча б тому, що рівність можливостей, бодай теоретично, ще якось можна передбачити. А от рівності результатів не існує в принципі. Прагнучи справедливого розподілу, люди поспішають під перші-ліпші прапори — знайшовся б артистичний речник. І не кожен згадує, як комуністи, обіцяючи розподіл «всім за потребами», щедро залили планету кров’ю. Домагалися вони, за фактом, зовсім не справедливості, а влади. Але в людей загалом коротка пам’ять.
Автор: Алла Лазарева
Матеріал друкованого видання № 42 (570) від 18 жовтня
Матеріал у вільному доступі з 21-го жовтня
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.