27.08.14 вторжение войск РФ
- Автор теми CAXAP
- Дата створення
Шедевр как, впрочем, и это:
гениальный, емкий, мелодичный текст. Не пойму, почему только миллион просмотров.
Жаль, автор перестал выпускать подобное. Но эти пару вещей просто гениальны.
Земля Пухом. Не хочу разбираться в подоплеках его отношения к Украине, но на политической арене он стоял за нас грудью, это факт. Жаль.
Статус: Офлайн
Реєстрація: 01.11.2010
Повідом.: 11254
Реєстрація: 01.11.2010
Повідом.: 11254
На площі Народній в Ужгороді
вот это бомба-
руками не торкатися!!!
Нормандські формальності
Франція й Німеччина, які згідно з концепцією Нормандського формату мали би сприяти відновленню територіальної цілісності України, усе більше перетворюються на статистів, що лише спостерігають за збройним протистоянням між Москвою та Києвом.
Емманюель Макрон, схоже, починає пересвідчуватися на власному досвіді, що «твердий та вимогливий» діалог із Росією, яким він сподівався підштовхнути Москву до бажаних для європейців поступок, — явище з розряду самонавіювання. «Твердим та вимогливим» у спілкуванні з Кремлем може стати хіба що монолог. Дія без взаємності, запитання без відповіді. Ввічливі інтонації, кроки назустріч у Кремлі читають як відмову від лідерства. Іншого стилю взаємин, ніж ієрархія, росія не знає.
Приводом зрозуміти, що європейська логіка взагалі не працює у взаєминах із РФ, стала для Макрона справа Олега Сенцова. Французький президент уявив, що звільнити українського політичного в’язня реально, користуючись, як він вважав, приятельськими відносинами з «другом Владіміром». Якби ж то! Збираючись на фінальний матч чемпіонату світу з футболу, Макрон необачно повідомив через своїх речників, що «можливо, привезе Сенцова до Франції». У прес-релізі, щедро поширеному того дня, сконцентрувалася вся наївність традиційної французької дипломатії, що досі вірить у свої «привілейовані взаємини з Росією». Повернувшись із Москви з порожніми руками, президент змовчав. Але ненадовго.
Удруге зорганізувати звільнення Сенцова з російської в’язниці Макрон спробував по телефону. Попри відпустку, від подзвонив із літньої президентської резиденції хазяїну Кремля, щоб запропонувати «кілька можливих шляхів» до звільнення українського політв’язня. Це також не спрацювало. Речник російського президента Дмітрій Пєсков, коментуючи пропозиції француза, прогнозовано ухилився від конкретики. Олег Сенцов повільно вмирає на очах у цілого світу, а світ так і не навчився ставити Москву на місце, попри численні конфлікти на всіх рівнях.
****огічну «успішність» у переговорах з Москвою продемонструвала й німецька канцлерка Анґела Меркель. Її недавня зустріч із Владіміром Путіним у Берліні, як свого часу й переговори Макрона, більше коментувалася пресою напередодні перемовин, ніж після. Медіа повідомляли, що Німеччина сподівається отримати згоду росіян на розміщення миротворчого контингенту під егідою ООН на Донбасі, що йтиметься про можливі американські санкції стосовно тих підприємств, які беруть участь у побудові газогону «Північний потік-2», про іранську атомну програму... Планів було анонсовано багато, а от про результати повідомлено зовсім мало.
«Суперечливі теми можна врегулювати лише в спілкуванні», — процитував німецького канцлера французький щоденний часопис Le Monde. Виступаючи із заявою для преси напередодні зустрічі, Меркель наголосила на «спільній відповідальності обох країн» за розв’язання численних криз у світовій політиці. «Жодної заяви не було зроблено по завершенні дискусії, — повідомила німецький кореспондент Le Monde Сесіль Бутле. — Владімір Путін того ж вечора поїхав із Німеччини».
Натомість переможно лунають російські ресурси, які цитують речника Кремля Пєскова. Він виголошує, буцімто «Північний потік-2» визнано обома лідерами «виключно комерційним проектом», який варто оцінювати «поза політикою», розповідає, ніби Путін та Меркель в унісон засмутилися, бо «процес імплементації мінських домовленостей зайшов у глухий кут»... І нехай цю інформацію не підтверджує жодне якісне медіа Заходу, але нинішня переговірна безпорадність керівників французької та німецької держав у перемовинах з Путіним наводить на сумні думки щодо реального потенціалу «нормандського формату».
Якщо Макрона, з певною натяжкою, ще можна вважати неофітом у взаєминах з Москвою, то Меркель є одним із найдосвідченіших європейських переговірників з Росією. Так, послаблена урядовою коаліцією між соціал-демократами та консерваторами, так, обмежена в пошуках енергетичного забезпечення країни забороною на АЕС... Але все ж таки Німеччина має на руках достатньо економічних і політичних козирів, щоб вийти на жорсткішу та різкішу розмову з Кремлем. Проте цього не стається. Автоматизми політичної поведінки відволікають від усвідомлення очевидних загроз, інерція паралізує волю до змін, що давно назріли в європейській політиці.
«Нормандський формат», який мав би стати майданчиком врегулювання російської збройної агресії проти України, невпинно перетворюється на мильну *******ку, розцяцьковану та порожню. Номінально переговори за участі Франції, Німеччини, України й Росії стосовно Донбасу ніхто не скасував і не замінив на будь-що інше. Формат існує, але не діє. Рік тому французький політолог Матьє Булеґ назвав його «безперспективним, але неминучим». Ця безперспективність сьогодні підтверджується не лише часом, а й браком нових ідей з боку німецьких та французьких переговірників.
Ситуацію могли б змінити нові американські санкції, якщо вони справді будуть застосовані проти підприємств, які беруть участь у побудові «позаполітичного» газогону «Північний потік-2». Часопис Wall Street Journal обіцяє їх десь у першій декаді вересня. Хоч би що казали, і заслужено, про непередбачуваність та непослідовність Трампа, американський Держдепартамент спільно з Міністерством торгівлі здатні, за бажання, довести ці обмеження до дії. Санкції тоді вдарять не лише по російських, а й по німецьких економічних інтересах. Берлін змушений буде, врешті, зробити той вибір, який він усе переносить і переносить у невизначене майбутнє.
Якість кожного процесу перемовин — це не в останню чергу мотивація кожного з переговірників. Готовність не поступатися в найважливішому та виявляти винахідливість, аби обіграти опонента. Роки існування мінських угод, узгоджених учасниками «нормандського формату», швидше переконують, що Франція й Німеччина звикли до ролі обережних свідків подій на майданчику й не поспішають її змінювати. Чи зачепить путінський ігнор Макронове самолюбство настільки, що французький президент зробить для себе звільнення Олега Сенцова справою честі? Шансів мало, та хто знає? Чи станеться так, що, через нові санкції німці більше втратять від «Північного потоку-2», ніж зможуть заробити? Незабаром дізнаємося. Політична осінь обіцяє бути гарячою. Але сподіватися на те, що «нормандський формат» швидко набуде ефективності, мабуть, не варто. Наступні переговори заплановані на рівні міністрів закордонних справ. Дати ще немає, як немає й упевненості, що Париж і Берлін готові кардинально змінити тон у спілкуванні з Москвою.
Алла Лазарева
Франція й Німеччина, які згідно з концепцією Нормандського формату мали би сприяти відновленню територіальної цілісності України, усе більше перетворюються на статистів, що лише спостерігають за збройним протистоянням між Москвою та Києвом.
Емманюель Макрон, схоже, починає пересвідчуватися на власному досвіді, що «твердий та вимогливий» діалог із Росією, яким він сподівався підштовхнути Москву до бажаних для європейців поступок, — явище з розряду самонавіювання. «Твердим та вимогливим» у спілкуванні з Кремлем може стати хіба що монолог. Дія без взаємності, запитання без відповіді. Ввічливі інтонації, кроки назустріч у Кремлі читають як відмову від лідерства. Іншого стилю взаємин, ніж ієрархія, росія не знає.
Приводом зрозуміти, що європейська логіка взагалі не працює у взаєминах із РФ, стала для Макрона справа Олега Сенцова. Французький президент уявив, що звільнити українського політичного в’язня реально, користуючись, як він вважав, приятельськими відносинами з «другом Владіміром». Якби ж то! Збираючись на фінальний матч чемпіонату світу з футболу, Макрон необачно повідомив через своїх речників, що «можливо, привезе Сенцова до Франції». У прес-релізі, щедро поширеному того дня, сконцентрувалася вся наївність традиційної французької дипломатії, що досі вірить у свої «привілейовані взаємини з Росією». Повернувшись із Москви з порожніми руками, президент змовчав. Але ненадовго.
Удруге зорганізувати звільнення Сенцова з російської в’язниці Макрон спробував по телефону. Попри відпустку, від подзвонив із літньої президентської резиденції хазяїну Кремля, щоб запропонувати «кілька можливих шляхів» до звільнення українського політв’язня. Це також не спрацювало. Речник російського президента Дмітрій Пєсков, коментуючи пропозиції француза, прогнозовано ухилився від конкретики. Олег Сенцов повільно вмирає на очах у цілого світу, а світ так і не навчився ставити Москву на місце, попри численні конфлікти на всіх рівнях.
****огічну «успішність» у переговорах з Москвою продемонструвала й німецька канцлерка Анґела Меркель. Її недавня зустріч із Владіміром Путіним у Берліні, як свого часу й переговори Макрона, більше коментувалася пресою напередодні перемовин, ніж після. Медіа повідомляли, що Німеччина сподівається отримати згоду росіян на розміщення миротворчого контингенту під егідою ООН на Донбасі, що йтиметься про можливі американські санкції стосовно тих підприємств, які беруть участь у побудові газогону «Північний потік-2», про іранську атомну програму... Планів було анонсовано багато, а от про результати повідомлено зовсім мало.
«Суперечливі теми можна врегулювати лише в спілкуванні», — процитував німецького канцлера французький щоденний часопис Le Monde. Виступаючи із заявою для преси напередодні зустрічі, Меркель наголосила на «спільній відповідальності обох країн» за розв’язання численних криз у світовій політиці. «Жодної заяви не було зроблено по завершенні дискусії, — повідомила німецький кореспондент Le Monde Сесіль Бутле. — Владімір Путін того ж вечора поїхав із Німеччини».
Натомість переможно лунають російські ресурси, які цитують речника Кремля Пєскова. Він виголошує, буцімто «Північний потік-2» визнано обома лідерами «виключно комерційним проектом», який варто оцінювати «поза політикою», розповідає, ніби Путін та Меркель в унісон засмутилися, бо «процес імплементації мінських домовленостей зайшов у глухий кут»... І нехай цю інформацію не підтверджує жодне якісне медіа Заходу, але нинішня переговірна безпорадність керівників французької та німецької держав у перемовинах з Путіним наводить на сумні думки щодо реального потенціалу «нормандського формату».
Якщо Макрона, з певною натяжкою, ще можна вважати неофітом у взаєминах з Москвою, то Меркель є одним із найдосвідченіших європейських переговірників з Росією. Так, послаблена урядовою коаліцією між соціал-демократами та консерваторами, так, обмежена в пошуках енергетичного забезпечення країни забороною на АЕС... Але все ж таки Німеччина має на руках достатньо економічних і політичних козирів, щоб вийти на жорсткішу та різкішу розмову з Кремлем. Проте цього не стається. Автоматизми політичної поведінки відволікають від усвідомлення очевидних загроз, інерція паралізує волю до змін, що давно назріли в європейській політиці.
«Нормандський формат», який мав би стати майданчиком врегулювання російської збройної агресії проти України, невпинно перетворюється на мильну *******ку, розцяцьковану та порожню. Номінально переговори за участі Франції, Німеччини, України й Росії стосовно Донбасу ніхто не скасував і не замінив на будь-що інше. Формат існує, але не діє. Рік тому французький політолог Матьє Булеґ назвав його «безперспективним, але неминучим». Ця безперспективність сьогодні підтверджується не лише часом, а й браком нових ідей з боку німецьких та французьких переговірників.
Ситуацію могли б змінити нові американські санкції, якщо вони справді будуть застосовані проти підприємств, які беруть участь у побудові «позаполітичного» газогону «Північний потік-2». Часопис Wall Street Journal обіцяє їх десь у першій декаді вересня. Хоч би що казали, і заслужено, про непередбачуваність та непослідовність Трампа, американський Держдепартамент спільно з Міністерством торгівлі здатні, за бажання, довести ці обмеження до дії. Санкції тоді вдарять не лише по російських, а й по німецьких економічних інтересах. Берлін змушений буде, врешті, зробити той вибір, який він усе переносить і переносить у невизначене майбутнє.
Якість кожного процесу перемовин — це не в останню чергу мотивація кожного з переговірників. Готовність не поступатися в найважливішому та виявляти винахідливість, аби обіграти опонента. Роки існування мінських угод, узгоджених учасниками «нормандського формату», швидше переконують, що Франція й Німеччина звикли до ролі обережних свідків подій на майданчику й не поспішають її змінювати. Чи зачепить путінський ігнор Макронове самолюбство настільки, що французький президент зробить для себе звільнення Олега Сенцова справою честі? Шансів мало, та хто знає? Чи станеться так, що, через нові санкції німці більше втратять від «Північного потоку-2», ніж зможуть заробити? Незабаром дізнаємося. Політична осінь обіцяє бути гарячою. Але сподіватися на те, що «нормандський формат» швидко набуде ефективності, мабуть, не варто. Наступні переговори заплановані на рівні міністрів закордонних справ. Дати ще немає, як немає й упевненості, що Париж і Берлін готові кардинально змінити тон у спілкуванні з Москвою.
Алла Лазарева
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Українізація як запобіжник від війни
Чи могла українізація запобігти сучасній окупації Сходу України
Процеси, що відбувалися на Донеччині під час розвалу Радянського Союзу та відновлення незалежності України, були дуже строкаті та неоднорідні. Десь траплялися багатотисячні шахтарські мітинги, в інших містах комуністична агонія тривала ще довго після падіння імперії. Але специфікою саме для Донеччини стала не національна, а здебільшого соціальна забарвленість змін. Навіть активні та прогресивні громадяни тоді були впевнені, що українізація не на часі й ці питання треба вирішувати поступово, не торкаючись больових точок регіону.
«Я в той час навчалася в Києві, і це відчувалося вже просто на фізичному рівні: Радянський Союз більше не життєспроможний та приречений. Молодь охоче долучалася до Народного руху, ходила вулицями, скандувала лозунги, брала участь у заходах і мітингах, у переходах метро можна було купити книжки — самвидав з антикомуністичними статтями, — згадує журналістка з Торецька Тетяна Чучко. — Але коли я повернулася додому, до шахтарського містечка, напередодні 1991 року окрилення поступово зникло. Тут було катастрофічно мало людей, які бажали справжніх змін. Особливо якщо казати про національну свідомість: вона тут трималася суто на вчинках окремих особистостей. Пам’ятаю, як раділа, коли в нашому Будинку культури в переддень перших президентських виборів з’явилось українське панно, зроблене за наказом тодішнього директора, який підтримував патріотичні ідеї. Розумієте, це як перше усвідомлення, що ми вже не радянські, а українські».
Але, мабуть, Донеччина чекала на зміни не менше, ніж інші регіони України. Мешканка селища Новгородське, розташованого біля Горлівки, Арина Радіонова вважає, що від самого початку треба було подавати українізацію не як процес привнесення чогось, а як відновлення українського коріння, якого тут достатньо. «Навіть до середини 1950-х більш ніж половина шкіл Донеччини були українськомовними, бо люди говорили українською. Особливо це стосується, наприклад, старовинної частини нашої промислової місцевості — козачого Залізного чи Щербинівки, де й нині спілкуються українською. Знаю, що в 1990 роках у місті активно діяла «Просвіта», але її представників наші місцеві державні органи веліли «не пущать» у школи, навчальні заклади з лекціями з історії України».
Про активізацію тієї самої «Просвіти» всією територією Донеччини розповідає Володимир Березін, один із членів політичного клубу «Пошук», що на початку перебудови з’явився в Бахмуті. (Тоді ще місто мало назву Артемівськ, але саме активісти політклубу стали ініціаторами проведення першого в Україні місцевого референдуму про його перейменування, який, на жаль, показав неготовність мешканців до прощання з комуністичним минулим.) За його словами, клуб був створений як база для громадського руху в 1989-му, у ньому виросли кадри для місцевої «Просвіти» й Товариства української мови. Але, на жаль, об’єднати зусилля для тотальних змін тоді не вдалося: «У витоків стояли працівники місцевого заводу «Перемога праці» Костянтин Чайкін, Микола Ткаченко, Володимир Ісаєв, ще брати Сергій та Олексій Гончарови та Олександр Лабенський, які вже пішли у вічність. Серед активістів був Віктор Шендрік, нині досить відомий письменник, учитель Сергій Чечуй, який виїхав до Канади. Народний рух і «Просвіту» в політклубі представляли тоді Іван Бірчак, який був кандидатом у Верховну Раду на перших виборах, і геолог Василь Суярко. Вони мали чітку ціль і працювали над нею. Наприклад, коли ми агітували за перейменування міста, просвітяни зробили багато листівок із козаком. Тоді ще гасло таке було: «Якщо Україна, то Бахмут!». Коли в нас почалася ця війна, я телефонував пану Василеві, який тепер викладає в Харкові, щоб сказати, як же вони мали рацію, коли твердили, що спочатку треба було займатися українізацією регіону. А ми тоді розпорошилися: я зайнявся екологією, хтось крає*знавством, хтось культурою, інші вирішенням соціальних проблем чорнобильців або підприємництвом. Якби ми тоді були активнішими та добилися значущого результату, найімовірніше, цієї війни вдалося б уникнути».
Про те, що за недовершене активістами в 1990-х тепер їхнім дітям доводиться розплачуватися війною, я теж чула від батька. Разом із ним колись ішла в колоні на міській демонстрації в Бахмуті, коли ми вперше в новій історії пронесли цими вулицями український прапор. Останні роки, як волонтерив, він щиро вибачався перед хлопцями-військовими, маючи на увазі саме те, що свого часу не доклав усіх зусиль до знищення умов для оголошення тут «русского мира». Про причини та наслідки «недоробленої» українізації на Донеччині мені розповів і його друг. Той самий професор Харківського національного університету імені Каразіна Василь Суярко, громадський та політичний діяч Донеччини, один із підписантів «Маніфесту Демократичної партії України». Він каже, що тоді намагався донести меседж про необхідність українізації зросійщених регіонів як запоруку існування України. Але навіть ті, кого обрали в Раду, не розуміли важливості та терміновості цього.
Суярко вважає, що Україна тоді проґавила шанс «залізною рукою» впровадити національну ідею: «Історичний досвід свідчить, що відновлені держави починаються з націоналістичного авторитаризму. Не варто забувати: наша країна не звичайний шматок радянської імперії, а нащадок УНР. Я був присутнім на передаванні Миколою Плав’юком, останнім президентом України в екзилі, Леоніду Кравчуку грамоти, заяви, президентської відзнаки, печатки й прапора, що стверджує пряме правонаступництво, а отже, суть. Націоналістичний підхід дає позитивні наслідки: генерали Маннергейм у Фінляндії, Пілсудський у Польщі яскраво довели, що лише так можна було не тільки сформувати націо*нальну ідею, а й успішно протидіяти воєнній інтервенції колишньої метрополії. Люди прагнули сильної руки, а їм, несформованому посттоталітарному суспільству, запропонували пародію на демократію. І те, що маємо тепер, є прямим наслідком цього. У 1991–1993 роках я написав статтю «Донбас буде Вандеєю України», у ній ще тоді спрогнозував події на Сході, які закінчилися війною».
Пан Василь перелічує кроки, які не були зроблені владою на початку будівництва відновленої України, що призвело до створення умов для вторгнення та насадження «русского мира» з боку країни-агресора. По-перше, ігнорування створення української церкви на місцевих рівнях, бо Московський патріархат на Донеччині в цій війні став потужною зброєю. По-друге, на початку незалежності не було створено умов для вивчення мови, хоча люди мали в тому потребу. Уже потім вони зрозуміли, що це не обов’язкова умова для існування в країні. І ще гірше: питання мови для різних політичних цілей зробили питанням ворожнечі. «Я часто виступав на шахтарських мітингах, які передували розпаду імперії. На десятитисячних мітингах у Донецьку чи Макіївці звучали антикомуністичні гасла, люди зривали радянські прапори над шахтами, ставили українські. Тоді часто запитували: де можна вивчити мову? Але ми не балтійські країни, які одразу створили систему захисту національної мови. А на рівні свідомих громадян, без державної підтримки тоді це було неможливо. Нині історія показує: свідомість пов’язана зі словом. Це твоя територія, земля, мова. Навіть ті, хто не розмовляє українською, повинні усвідомлювати, що вона є головна й національна. А в нас ця ідентифікація була збита. Інша культура, історія, мова — інша ментальність. Розумієте, навіть коли людина на побутовому рівні каже: ціна стільки-то рублів, то це означає, що вона живе в іншій, чужій ментальності, бо не поважає символи своєї держави. І її дуже легко зробити зрадником».
Ще одним чинником провалу справжньої українізації Суярко вважає дуже поверхову декомунізацію, особливо в східних регіонах країни, яка фактично позбавила можливості будувати нову державу. Комуністична ідеологія, безперечно, є інструментом знищення української культури, історії, нації. І тому, не знищивши її, було наївно намагатися будувати країну: всі символи, ідейні постулати та навіть постаті були проти України як самостійної держави. «Компроміси можливі, не може бути поступок, а відмова від справжньої, якісної, ідейної українізації в цьому разі була фатальною поступкою. Це призводить тільки до поразок. Тому ми тоді, на жаль, програли бій, а тепер маємо робити це зовсім в інших умовах», — зізнається Василь Суярко.
Єлизавета Гончарова
Чи могла українізація запобігти сучасній окупації Сходу України
Процеси, що відбувалися на Донеччині під час розвалу Радянського Союзу та відновлення незалежності України, були дуже строкаті та неоднорідні. Десь траплялися багатотисячні шахтарські мітинги, в інших містах комуністична агонія тривала ще довго після падіння імперії. Але специфікою саме для Донеччини стала не національна, а здебільшого соціальна забарвленість змін. Навіть активні та прогресивні громадяни тоді були впевнені, що українізація не на часі й ці питання треба вирішувати поступово, не торкаючись больових точок регіону.
«Я в той час навчалася в Києві, і це відчувалося вже просто на фізичному рівні: Радянський Союз більше не життєспроможний та приречений. Молодь охоче долучалася до Народного руху, ходила вулицями, скандувала лозунги, брала участь у заходах і мітингах, у переходах метро можна було купити книжки — самвидав з антикомуністичними статтями, — згадує журналістка з Торецька Тетяна Чучко. — Але коли я повернулася додому, до шахтарського містечка, напередодні 1991 року окрилення поступово зникло. Тут було катастрофічно мало людей, які бажали справжніх змін. Особливо якщо казати про національну свідомість: вона тут трималася суто на вчинках окремих особистостей. Пам’ятаю, як раділа, коли в нашому Будинку культури в переддень перших президентських виборів з’явилось українське панно, зроблене за наказом тодішнього директора, який підтримував патріотичні ідеї. Розумієте, це як перше усвідомлення, що ми вже не радянські, а українські».
Але, мабуть, Донеччина чекала на зміни не менше, ніж інші регіони України. Мешканка селища Новгородське, розташованого біля Горлівки, Арина Радіонова вважає, що від самого початку треба було подавати українізацію не як процес привнесення чогось, а як відновлення українського коріння, якого тут достатньо. «Навіть до середини 1950-х більш ніж половина шкіл Донеччини були українськомовними, бо люди говорили українською. Особливо це стосується, наприклад, старовинної частини нашої промислової місцевості — козачого Залізного чи Щербинівки, де й нині спілкуються українською. Знаю, що в 1990 роках у місті активно діяла «Просвіта», але її представників наші місцеві державні органи веліли «не пущать» у школи, навчальні заклади з лекціями з історії України».
Про активізацію тієї самої «Просвіти» всією територією Донеччини розповідає Володимир Березін, один із членів політичного клубу «Пошук», що на початку перебудови з’явився в Бахмуті. (Тоді ще місто мало назву Артемівськ, але саме активісти політклубу стали ініціаторами проведення першого в Україні місцевого референдуму про його перейменування, який, на жаль, показав неготовність мешканців до прощання з комуністичним минулим.) За його словами, клуб був створений як база для громадського руху в 1989-му, у ньому виросли кадри для місцевої «Просвіти» й Товариства української мови. Але, на жаль, об’єднати зусилля для тотальних змін тоді не вдалося: «У витоків стояли працівники місцевого заводу «Перемога праці» Костянтин Чайкін, Микола Ткаченко, Володимир Ісаєв, ще брати Сергій та Олексій Гончарови та Олександр Лабенський, які вже пішли у вічність. Серед активістів був Віктор Шендрік, нині досить відомий письменник, учитель Сергій Чечуй, який виїхав до Канади. Народний рух і «Просвіту» в політклубі представляли тоді Іван Бірчак, який був кандидатом у Верховну Раду на перших виборах, і геолог Василь Суярко. Вони мали чітку ціль і працювали над нею. Наприклад, коли ми агітували за перейменування міста, просвітяни зробили багато листівок із козаком. Тоді ще гасло таке було: «Якщо Україна, то Бахмут!». Коли в нас почалася ця війна, я телефонував пану Василеві, який тепер викладає в Харкові, щоб сказати, як же вони мали рацію, коли твердили, що спочатку треба було займатися українізацією регіону. А ми тоді розпорошилися: я зайнявся екологією, хтось крає*знавством, хтось культурою, інші вирішенням соціальних проблем чорнобильців або підприємництвом. Якби ми тоді були активнішими та добилися значущого результату, найімовірніше, цієї війни вдалося б уникнути».
Про те, що за недовершене активістами в 1990-х тепер їхнім дітям доводиться розплачуватися війною, я теж чула від батька. Разом із ним колись ішла в колоні на міській демонстрації в Бахмуті, коли ми вперше в новій історії пронесли цими вулицями український прапор. Останні роки, як волонтерив, він щиро вибачався перед хлопцями-військовими, маючи на увазі саме те, що свого часу не доклав усіх зусиль до знищення умов для оголошення тут «русского мира». Про причини та наслідки «недоробленої» українізації на Донеччині мені розповів і його друг. Той самий професор Харківського національного університету імені Каразіна Василь Суярко, громадський та політичний діяч Донеччини, один із підписантів «Маніфесту Демократичної партії України». Він каже, що тоді намагався донести меседж про необхідність українізації зросійщених регіонів як запоруку існування України. Але навіть ті, кого обрали в Раду, не розуміли важливості та терміновості цього.
Суярко вважає, що Україна тоді проґавила шанс «залізною рукою» впровадити національну ідею: «Історичний досвід свідчить, що відновлені держави починаються з націоналістичного авторитаризму. Не варто забувати: наша країна не звичайний шматок радянської імперії, а нащадок УНР. Я був присутнім на передаванні Миколою Плав’юком, останнім президентом України в екзилі, Леоніду Кравчуку грамоти, заяви, президентської відзнаки, печатки й прапора, що стверджує пряме правонаступництво, а отже, суть. Націоналістичний підхід дає позитивні наслідки: генерали Маннергейм у Фінляндії, Пілсудський у Польщі яскраво довели, що лише так можна було не тільки сформувати націо*нальну ідею, а й успішно протидіяти воєнній інтервенції колишньої метрополії. Люди прагнули сильної руки, а їм, несформованому посттоталітарному суспільству, запропонували пародію на демократію. І те, що маємо тепер, є прямим наслідком цього. У 1991–1993 роках я написав статтю «Донбас буде Вандеєю України», у ній ще тоді спрогнозував події на Сході, які закінчилися війною».
Пан Василь перелічує кроки, які не були зроблені владою на початку будівництва відновленої України, що призвело до створення умов для вторгнення та насадження «русского мира» з боку країни-агресора. По-перше, ігнорування створення української церкви на місцевих рівнях, бо Московський патріархат на Донеччині в цій війні став потужною зброєю. По-друге, на початку незалежності не було створено умов для вивчення мови, хоча люди мали в тому потребу. Уже потім вони зрозуміли, що це не обов’язкова умова для існування в країні. І ще гірше: питання мови для різних політичних цілей зробили питанням ворожнечі. «Я часто виступав на шахтарських мітингах, які передували розпаду імперії. На десятитисячних мітингах у Донецьку чи Макіївці звучали антикомуністичні гасла, люди зривали радянські прапори над шахтами, ставили українські. Тоді часто запитували: де можна вивчити мову? Але ми не балтійські країни, які одразу створили систему захисту національної мови. А на рівні свідомих громадян, без державної підтримки тоді це було неможливо. Нині історія показує: свідомість пов’язана зі словом. Це твоя територія, земля, мова. Навіть ті, хто не розмовляє українською, повинні усвідомлювати, що вона є головна й національна. А в нас ця ідентифікація була збита. Інша культура, історія, мова — інша ментальність. Розумієте, навіть коли людина на побутовому рівні каже: ціна стільки-то рублів, то це означає, що вона живе в іншій, чужій ментальності, бо не поважає символи своєї держави. І її дуже легко зробити зрадником».
Ще одним чинником провалу справжньої українізації Суярко вважає дуже поверхову декомунізацію, особливо в східних регіонах країни, яка фактично позбавила можливості будувати нову державу. Комуністична ідеологія, безперечно, є інструментом знищення української культури, історії, нації. І тому, не знищивши її, було наївно намагатися будувати країну: всі символи, ідейні постулати та навіть постаті були проти України як самостійної держави. «Компроміси можливі, не може бути поступок, а відмова від справжньої, якісної, ідейної українізації в цьому разі була фатальною поступкою. Це призводить тільки до поразок. Тому ми тоді, на жаль, програли бій, а тепер маємо робити це зовсім в інших умовах», — зізнається Василь Суярко.
Єлизавета Гончарова
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Статус: Офлайн
Реєстрація: 23.02.2011
Повідом.: 18068
Реєстрація: 23.02.2011
Повідом.: 18068
Как-то глубоко копнули. В годы независимости Донецк и Луганск были отданы на откуп ПР в обмен на нестучание касками шахтеров под ВР. Пока янык был президентом - ещё и дотации договорились ****** из бюджета. Украинизация или нет - было в этих условиях не столь уж важно. Как получилось - так получилось.
Уникнути ірландизації
Чому ігнорування мовної проблеми загрожує «закономірним» зникненням української мови в Україні
Понад десятиліття тому вийшла стаття ірландського журналіста Манхана Маґана, який проїхався Ірландією зі столиці країни Дубліна, але при цьому вдавав, що не знає жодної мови, окрім ірландської. І виявилося, що в столиці йому не вдалося порозумітися з працівниками більшості закладів сфери послуг і торгівлі.
«— Ви говорите англійською? — запитав він холодним погрожуючим тоном.
Я пояснив йому так просто, як тільки міг, що намагаюся обійтися ірландською мовою.
— Я більше не розмовлятиму з Вами, — заявив він. — Ідіть звідси… Я не розмовляю ірландською, отже… — він зробив загрозливу паузу, а я спробував підбадьорливо посміхнутися. — Отже, якщо ти говориш англійською мовою, я зможу тебе зрозуміти…
— Тільки англійська, — сказав через його спину начальник із суворим виразом обличчя і повторив це двічі на випадок моєї некмітливості.
Я спитав, якою ще мовою міг би до них звернутися, і мені вказали на список із семи країн на стіні».
Виникали в Маґана чималі проблеми й під час подорожування іншими районами країни. Цей жахливий результат особливо контрастував на тлі офіційних цифр: 25–40% ірландців нібито знають мову власного народу, а ірландська визнана однією з робочих мов ЄС.
Вважати, що українській в Україні така доля уже не загрожує — надто безпечно. Попри загострення національних почуттів та певного зростання патріотизму, в умовах російської агресії простір використання української мови й далі звужується. Хоч нинішні дані соцопитувань по Україні (підконтрольній території) й видаються на перший погляд значно кращими, аніж ті, які були до 2014 року, однак це омана, бо тоді вони рахувалися разом із тотально зрусифікованими Кримом та зараз окупованими районами Донбасу. Дослідження свідчать, що більшість громадян відчувають тиск і загрози в Україні саме для української мови й шлють запити на активнішу державну політику для розширення її використання. Наприклад, за даними соцдосліджень, здійснених провідними соціологічними службами країни й оприлюдненими минулого року Рухом добровольців «Простір свободи», лише 17% (з яких тільки 5% упевнені в цьому однозначно) опитаних вважають, що на російськомовних громадян країни чиниться тиск через їхню мову, тоді як заперечують це твердження 72%. Натомість 60% опитаних вважають, що українська мова має стати основною в усіх сферах спілкування, а 61% — що державна мовна політика має «сприяти поширенню української мови в усіх сферах життя» й 64% вважає, що держава має підтримувати насамперед українську мову.
Коли придивитися ближче до цифр, які останнім часом надавалися вітчизняними соціологами, то виходить, що частка навіть етнічних українців, які використовують в сімейному спілкуванні українську, невпинно рухається до 50%. За даними опитування Центру Разумкова навесні 2017 року, 92% громадян України (без урахування окупованих територій) вважали себе етнічними українцями й лише 6% — етнічними росіянами. У проведеному Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС) дослідженні етнічними українцями себе назвали 88%, натомість росіянами — навіть менше 6%. При цьому лише 50% опитаних КМІС громадян заявили, що розмовляють удома українською, 25% — завжди чи переважно російською, 24% — «обома». Причому це в масштабах усієї країни. Тож у великих і середніх містах, особливо Південно-східної та Центральної України, ситуація значно гірша.
Синдром зрадника
У цьому сенсі в нашій історії чимало схожого з Ірландією. Понад три століття цілеспрямованого нав’язування комплексу меншовартості «малоросів» так чи інакше оберталося довкола мови, оскільки, відмовившись від своєї рідної й прийнявши панівну російську, українці могли розраховувати на повноцінну реалізацію своїх соціально-політичних амбіцій, просочування в середовище «вищих класів». Прищеплені в кількох поколіннях комплекси робили їх самих, хоч як це парадоксально, ініціаторами відповідного процесу. У результаті за інерцією й далі триває русифікація уламка російської імперії, яким залишається Україна, а не повноцінною національною державою.
Процес відмови все більшої кількості носіїв від української продовжується через відсутність ефективної мовної політики держави, через постімперську інерцію та пасивність у відстоюванні своїх мовних прав значною частиною усе ще україномовного населення. Російська мова фактично залишається панівною. Унаслідок колоніального спадку вона поки що домінує в основних економічних та культурних центрах країни, за винятком хіба що Львова. Зберігається цілковите домінування російської в бізнес-середовищі та ЗМІ країни, нею публікується більшість друкованої продукції, окрім шкільних підручників, звичайно. Російською й далі спілкується більшість державних службовців вищого та середнього рангу (принаймні на сімейно-побутовому рівні), всупереч законодавству (і з урахуванням лазівок в ньому) російська продовжує домінувати серед бюрократичного апарату (принаймні в режимі «не на люди/відеокамеру»).
Попри позірну українізацію, де-факто зберігається надмірна присутність російської мови в освіті (особливо якщо йдеться про негуманітарні предмети в системі середньої та професійної освіти, негуманітарні виші, а також про значну частину гуманітарних вишів у південно-східних регіонах України). Якщо лекції можуть читатися українською, то семінарські заняття й консультації часто відбуваються російською. Не секрет, що й далі в більшості формально українських школах, професійних закладах та ЗВО великих і середніх міст (причому не лише на Сході та Півдні країни) навчальний процес, особливо позаурочна робота, здійснюється російською. Ще гірша ситуація в позашкільній освіті.
Але найбільшою проблемою залишається те, що російська й далі домінує в ЗМІ та телерадіопросторі, а також у сфері послуг. За даними Руху добровольців «Простір свободи», лише 31,9% тиражу преси в країні є україномовним, тоді як майже 62% залишається російськомовним. Причому із 2015 року частка перших зменшилася з 34% до 32%, а других – навпаки, зросла. Українська залишається у відчутній меншості в радіо- й телеефірі, які справляють значно більший вплив на громадян. Моніторинг закладів громадського харчування та магазинів у 26 містах України показав, що нині у сфері торгівлі домінує російська мова. Лише в половині цих закладів (49%) україномовному клієнту відповідають державною мовою. Причому в магазинах ситуація ще гірша — українською відповідають 44% продавців і консультантів. Звісно, це краще, ніж в Ірландії, але ж чи варто рухатися до такого стану?
Колоніальні міста
Загроза ірландизації особливо небезпечна, оскільки їй сприяє начебто «об’єктивна» логіка історичного розвитку – з її урбанізацією та субурбанізацією. На підконт*рольній Україні території не залишається російськомовних регіонів, та й україномовними можуть вважатися хіба що території Галичини. У решті областей бачимо співіснування великих і середніх зрусифікованих міст та україномовних територій. Пропорції різні, вони взаємодіють, а отже, у містах є більша чи менша частина людей, які розмовляють українською, а в маленьких містечках та селах — тих, які послуговуються російською. Однак загальної картини це не змінює. Більшість великих міст з околицями та значна частина середніх залишаються за інерцією постколоніальними осередками русифікації від колишніх часів російського поневолення України. Попри те, що вона зараз воює з РФ, декларує державний статус і низку законодавчих норм на захист української мови.
Приміром, на Харківщині домінування російської спостерігається лише на 9% її території — це порівняно суцільний масив, що охоплює Харків, Чугуїв, Чугуївський район та більшу частину Харківського. Та оскільки сукупне населення тієї компактної території (менше ніж 3 тис. км²) становить 1,71 млн (62,5% усіх мешканців області), то її загалом зараховують до російськомовних регіонів. Хоча на решті території області (28,5 тис. км², або 90,7%) із населенням близько 1 млн осіб (що прирівнюється з більшістю областей Центральної та Західної України) частка жителів, для яких українська є рідною, перевищує 80% (69–95% залежно від району).
На Дніпропетровщині ж у кожному з адміністративних районів частка україномовних перевищує 80%, подекуди сягаючи 90–95%, а російськомовні сконцентровані (і справді там переважають) лише в кількох великих і середніх містах. У них проживає більшість населення області, однак разом вони займають менше, ніж 3% її території, й бачаться цяточками на карті регіону.
На Миколаївщині російськомовні становлять абсолютну більшість лише в самому обласному центрі та на його околицях, але його висока частка в населенні (42,5%) так само зумовлює зарахування цієї області до переважно російськомовних регіонів. Хоча за межами Миколаєва в усіх без винятку районах україномовних мешканців 80–97%. ****огічна ситуація і в усіх районах Херсонщини (окрім Генічеського).
Домінування російської у великих містах україномовної держави — очевидний наслідок колоніальної політики Російської імперії та СРСР. Щоб зрозуміти передумови цієї ситуації, варто згадати, що чисельність населення міст у ХVIII столітті, коли й розпочалася їх активна русифікація, була невелика. Наприклад, 1742 року в Києві на 20 тис. мешканців (!) припадало 129 росіян (0,7%) — «великороссийских торговых людей», але збільшити їхню загальну кількість на якихось 5–10 тис. було не надто складно.
Однак нині закономірні процеси урбанізації, а відтак і субурбанізації, здавалося б, уже об’єктивно «перемелюють» україномовних з російськомовними. Та стрімке поповнення першими великих і середніх міст не стільки українізує останніх, як русифікує перших. Бо покинувши домівку та переступивши навіть адмінмежу такого населеного пункту, значна частина підлаштовується під домінуючу там мову, помилково вважаючи, що не вони є там господарями. Соціологічно чітко фіксований значно нижчий показник використання української під час спілкування в громадських місцях порівняно із сімейним колом — прямий результат і наочне свідчення її подальшої дискримінації в публічній сфері. Причому це явище особливо помітне у спектрі регіонів та різних типів населених пунктів. Наприклад, за даними дослідження Інституту соціології НАНУ та SOCIS, проведеного у квітні 2007 року, в сім’ї спілкувалося українською 57,2% опитаних, а в громадських місцях — лише 53,6%. У південних та східних регіонах (окрім Криму та Донбасу) — відповідно 41% і 34%, у Києві в родині українською (включно із суржиком) розмовляло 43,7%, а в громадських місцях — лише 35,4%, в інших містах із населенням понад 250 тис. — відповідно 37,7% і 33,3%.
А зі зміною поколінь значна частина молоді, яка в батьківській родині спілкувалася українською, а в громадських місцях, на навчанні чи роботі – російською, поступово переходить на останню і в сімейному спілкуванні, коли дорослішає. Причому запущений у такий цілком суб’єктивний спосіб процес русифікації зовнішньому спостерігачеві може здаватись об’єктивним. А оскільки цей розкручений на всю силу маховик веде до поступового зникнення української мови й українців як нації, принаймні на значній частині території держави, то саме він і є справжнім предметом захисту «борців із насильницькою українізацією». Свідомо чи ні, всі поборники «прав російської мови» в постколоніальних реаліях України є лобістами «русского мира», концепт якого ґрунтується на ареалі її поширення й домінування та відповідних експансіоністських претензіях Кремля.
У цьому контексті важливо звернути увагу, що найбільше осіб, переконаних у порушенні в Україні прав російськомовних громадян, соцопитування фіксують саме в тих областях, де довший час відбувається дискримінація україномовного населення, а інтенсивна русифікація триває всі роки незалежності: на Донеччині, Луганщині, Харківщині та Одещині. Тож маємо справу із людьми, які прагнуть не якихось ширших можливостей для використання російської мови, а повного зникнення української з усіх сфер життя щонайменше на території їхніх регіонів. За декларованого толерантного ставлення до української мови російськомовні готові агресивніше захищати своє право розмовляти власною. Натомість непомірна «толерантність» україномовних громадян (особливо в центральному регіоні) супроводжується згодою поступатися своїми позиціями у виборі мови спілкування насамперед із міркувань «непрестижності», «непривабливості» української та «відсутності потреби» говорити нею.
Так само не витримують випробування фактами і даними тривалих соціологічних моніторингів популярні в певних політичних колах ідеї двомовності України. Упродовж останніх десятиліть у нас відбувався невпинний процес гомогенізації білінгвальних середовищ. За відсутності ефективної мовної політики категорія двомовних зазвичай є лише проміжною ланкою на шляху до русифікації. За період 1992–2010 років у Центральній Україні із 5% колись двомовних лише 1% перейшов на українську, а 4% — на російську; на Півдні з 10% білінгвів 1% став україномовним, а 9% — російськомовними. Як наслідок, частка тих, хто в сімейному спілкуванні використовував лише російську, на Півдні зросла із 43% до 54%, на Сході — з 56% до 64%. Очевидним джерелом формування білінгвів були саме україномовні громадяни (див. Тиждень №15/2012 «Через білінгвізм до русифікації»).
Потрібна активніша мовна політика
За цих умов лише радикальна активізація державної мовної політики здатна змінити абсурдну ситуацію, коли русифікація практично триває навіть у незалежній державі, яка фактично залишається внутрішньою колонією, де роль метрополії виконують свого часу зрусифіковані великі й середні міста. Інакше перспектива «ірландизації» із повним або майже повним зникненням української на території усієї України — це лише питання часу. І неважливо — більшого чи меншого. Чим пізніше, тим важче буде його зупиняти, а за певний час, не виключено, буде вже й неможливо. Врешті-решт, далеко ходити й не треба: щось подібне ми вже зараз бачимо в сусідній Білорусі.
Українське суспільство поділяється на різні ментально-цивілізаційні групи, які умовно можна звести до двох основних. Перша об’єднує україномовних і тимчасово російськомовних українців, а також росіян та представників інших етнічних меншин, які свідомі того (або ж не проти категорично), що коли не вони, то принаймні їхні ще не народжені або нещодавно народжені діти, онуки чи правнуки спілкуватимуться українською й розірвуть залишки зв’язку з російськомовним простором. Друга — це представники російської та інших зрусифікованих меншин, а також частка українців, які з певних причин категорично відкидають українську й свідомо обирають російську ідентичність, орієнтуючись переважно на відновлення імперського політичного простору на пострадянських теренах у тій чи тій формі (євразійство, союз трьох «братніх» народів, «русский мир» тощо), а отже, відкидають право на існування української політичної нації та повноцінної держави.
Перші, за даними численних соціологічних досліджень, становлять основну масу не лише в межах країни, а й у більшості її регіонів. Вони є безальтернативним ґрунтом, на який мають орієнтуватися насамперед політсили, що виступають за розвиток і збереження Української держави, а отже, і за її європейський цивілізаційний вибір. Ця категорія громадян неоднорідна, не завжди достатньо свідома національної ідентичності, а тому потребує активної позиції державницьких політичних сил, які готова буде підтримувати (або принаймні не протидіяти їм). Звичайно, за умови їхньої дієздатності й на інших напрямках модернізації, оновлення соціально-економічної та суспільно-політичної моделі.
Друга ж група може становити значну частину населення й претендувати на статус національної (саме національної, а не етнічної) меншини, з огляду на те, що ототожнює себе з потенційною (але також усе ще не до кінця сформованою) російською політичною нацією. В окремих адміністративних одиницях її представники, можливо, будуть навіть у більшості, проте не варто забувати, що їхня справжня чисельність аж ніяк не тотожна частці етнолінгвістичних груп і проявиться лише після розмежування «транзитної» частини суспільства, яка схильна орієнтуватися за ситуацією, і нині продовжує перебувати під впливом постколоніальної інерції та російського інформаційного простору.
Отже політичні сили мають чітко визначитися: чиї і, відповідно, які інтереси вони хочуть відстоювати — української політичної нації та держави чи російської національної меншини. Бо наразі більшість політичних лідерів в Україні обстоюють у кращому разі лише збереження за українською мовою формально-ритуальних функцій, приймають факт аномального домінування російської в низці ключових сфер не як тимчасове явище в постколоніальній державі, а як цілком прийнятний тренд розвитку.
Адже справа не обмежується мовою. Русифікація є водночас і способом, і наслідком здобуття домінуючих позицій російсько-совковою елітою, яка постійно тягнула країну назад до євразійського простору. Територіальний патріотизм, не підпертий мовно-культурною самоідентифікацією, рано чи пізно трансформується в «регіоналізм», і наступним поколінням стає дедалі важче пояснювати, у чому різниця між їхньою «місцевою ідентичністю» та ідентичністю сусіднього народу, в якого та сама мова, чимало побутових традицій, спільний інформаційний простір. Адже мова виступає одним із найважливіших факторів у здатності пересічних громадян відрізняти національний та іноземний продукти, а отже, впливає на їхню спроможність опиратися інформаційному впливу ззовні.
Необхідною є системна мовна політика, спрямована на консолідацію політичної нації на основі української мови як базової ознаки ідентичності та ключового інструмента подолання постколоніальної інерції. Суттю державної мовної політики має бути надання громадянам України, які раніше були примусово (і неважливо, прямо й брутально чи опосередковано) русифіковані або позбавлені змоги/мотивації знати природну мову спілкування на території країни, вільно опановувати мову держави, в якій вони живуть. Адже більшість російськомовних у побуті українців не просто лояльно ставляться до української, а й прагнуть перейти на неї. Однак такої можливості у зрусифікованому з імперських часів середовищі не мають. Тому слід забезпечити реальний доступ до україномовного продукту в ЗМІ, культурному просторі, чого не відбувається нині, розширити простір використання української до масштабів, які перетворили б її з формально-ритуальної на повнофункціональну державну мову. А такого можна досягнути лише гострою потребою її знання й використання, без чого в будь-якої людини не буде шансів реалізувати себе в країні.
Насамперед необхідна жорстка українізація усієї системи державних послуг. Не лише незнання, а й не використання української мови в житті мають закрити доступ для роботи на державу. Паралельно там, де це необхідно, мають бути відкриті курси для вивчення мови. Потрібно також запровадити відчутну матеріальну відповідальність за порушення мовного законодавства в приватному секторі, особливо у сферах, пов’язаних з обслуговуванням клієнтів, які звертаються українською. Також необхідна криміналізація будь-яких спроб як роботодавців, так і колег учиняти якусь пряму чи опосередковану дискримінацію щодо працівників або кандидатів на посади, які спілкуються українською.
Та особливу й першочергову увагу треба приділити дерусифікації ЗМІ й ринку друкованої продукції. Усі теле- й радіокомпанії країни мають вести ефір виключно українською. Для нацменшин може бути створений (залишений) один чи кілька загальнонаціональних та регіональних телеканалів. У сегменті друкованих ЗМІ внаслідок постімперської інерції та експансії російського продукту на територію України також сформувалася ситуація, в якій реальні запити громадян спотворюються. Більшість, яка хоче й може читати українською, не має відповідної пропозиції й погоджується користуватися російськомовним продуктом. Складається неприйнятна й загрозлива для країни ситуація, коли пропозиція визначає попит. Для захисту позицій державної мови на перехідний період (20 років) має бути введена обов’язкова норма про те, що всі друковані періодичні видання, реалізовані на території країни, повинні мати україномовну версію свого продукту. Її присутність обов’язкова в усіх точках збуту не менше від російськомовної. Лише такий підхід здатен подолати постколоніальну інерцію «нав’язування попиту», спотворення реальних запитів громадян, яка все ще спостерігається нині.
Олександр Крамар
Чому ігнорування мовної проблеми загрожує «закономірним» зникненням української мови в Україні
Понад десятиліття тому вийшла стаття ірландського журналіста Манхана Маґана, який проїхався Ірландією зі столиці країни Дубліна, але при цьому вдавав, що не знає жодної мови, окрім ірландської. І виявилося, що в столиці йому не вдалося порозумітися з працівниками більшості закладів сфери послуг і торгівлі.
«— Ви говорите англійською? — запитав він холодним погрожуючим тоном.
Я пояснив йому так просто, як тільки міг, що намагаюся обійтися ірландською мовою.
— Я більше не розмовлятиму з Вами, — заявив він. — Ідіть звідси… Я не розмовляю ірландською, отже… — він зробив загрозливу паузу, а я спробував підбадьорливо посміхнутися. — Отже, якщо ти говориш англійською мовою, я зможу тебе зрозуміти…
— Тільки англійська, — сказав через його спину начальник із суворим виразом обличчя і повторив це двічі на випадок моєї некмітливості.
Я спитав, якою ще мовою міг би до них звернутися, і мені вказали на список із семи країн на стіні».
Виникали в Маґана чималі проблеми й під час подорожування іншими районами країни. Цей жахливий результат особливо контрастував на тлі офіційних цифр: 25–40% ірландців нібито знають мову власного народу, а ірландська визнана однією з робочих мов ЄС.
Вважати, що українській в Україні така доля уже не загрожує — надто безпечно. Попри загострення національних почуттів та певного зростання патріотизму, в умовах російської агресії простір використання української мови й далі звужується. Хоч нинішні дані соцопитувань по Україні (підконтрольній території) й видаються на перший погляд значно кращими, аніж ті, які були до 2014 року, однак це омана, бо тоді вони рахувалися разом із тотально зрусифікованими Кримом та зараз окупованими районами Донбасу. Дослідження свідчать, що більшість громадян відчувають тиск і загрози в Україні саме для української мови й шлють запити на активнішу державну політику для розширення її використання. Наприклад, за даними соцдосліджень, здійснених провідними соціологічними службами країни й оприлюдненими минулого року Рухом добровольців «Простір свободи», лише 17% (з яких тільки 5% упевнені в цьому однозначно) опитаних вважають, що на російськомовних громадян країни чиниться тиск через їхню мову, тоді як заперечують це твердження 72%. Натомість 60% опитаних вважають, що українська мова має стати основною в усіх сферах спілкування, а 61% — що державна мовна політика має «сприяти поширенню української мови в усіх сферах життя» й 64% вважає, що держава має підтримувати насамперед українську мову.
Коли придивитися ближче до цифр, які останнім часом надавалися вітчизняними соціологами, то виходить, що частка навіть етнічних українців, які використовують в сімейному спілкуванні українську, невпинно рухається до 50%. За даними опитування Центру Разумкова навесні 2017 року, 92% громадян України (без урахування окупованих територій) вважали себе етнічними українцями й лише 6% — етнічними росіянами. У проведеному Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС) дослідженні етнічними українцями себе назвали 88%, натомість росіянами — навіть менше 6%. При цьому лише 50% опитаних КМІС громадян заявили, що розмовляють удома українською, 25% — завжди чи переважно російською, 24% — «обома». Причому це в масштабах усієї країни. Тож у великих і середніх містах, особливо Південно-східної та Центральної України, ситуація значно гірша.
Синдром зрадника
У цьому сенсі в нашій історії чимало схожого з Ірландією. Понад три століття цілеспрямованого нав’язування комплексу меншовартості «малоросів» так чи інакше оберталося довкола мови, оскільки, відмовившись від своєї рідної й прийнявши панівну російську, українці могли розраховувати на повноцінну реалізацію своїх соціально-політичних амбіцій, просочування в середовище «вищих класів». Прищеплені в кількох поколіннях комплекси робили їх самих, хоч як це парадоксально, ініціаторами відповідного процесу. У результаті за інерцією й далі триває русифікація уламка російської імперії, яким залишається Україна, а не повноцінною національною державою.
Процес відмови все більшої кількості носіїв від української продовжується через відсутність ефективної мовної політики держави, через постімперську інерцію та пасивність у відстоюванні своїх мовних прав значною частиною усе ще україномовного населення. Російська мова фактично залишається панівною. Унаслідок колоніального спадку вона поки що домінує в основних економічних та культурних центрах країни, за винятком хіба що Львова. Зберігається цілковите домінування російської в бізнес-середовищі та ЗМІ країни, нею публікується більшість друкованої продукції, окрім шкільних підручників, звичайно. Російською й далі спілкується більшість державних службовців вищого та середнього рангу (принаймні на сімейно-побутовому рівні), всупереч законодавству (і з урахуванням лазівок в ньому) російська продовжує домінувати серед бюрократичного апарату (принаймні в режимі «не на люди/відеокамеру»).
Попри позірну українізацію, де-факто зберігається надмірна присутність російської мови в освіті (особливо якщо йдеться про негуманітарні предмети в системі середньої та професійної освіти, негуманітарні виші, а також про значну частину гуманітарних вишів у південно-східних регіонах України). Якщо лекції можуть читатися українською, то семінарські заняття й консультації часто відбуваються російською. Не секрет, що й далі в більшості формально українських школах, професійних закладах та ЗВО великих і середніх міст (причому не лише на Сході та Півдні країни) навчальний процес, особливо позаурочна робота, здійснюється російською. Ще гірша ситуація в позашкільній освіті.
Але найбільшою проблемою залишається те, що російська й далі домінує в ЗМІ та телерадіопросторі, а також у сфері послуг. За даними Руху добровольців «Простір свободи», лише 31,9% тиражу преси в країні є україномовним, тоді як майже 62% залишається російськомовним. Причому із 2015 року частка перших зменшилася з 34% до 32%, а других – навпаки, зросла. Українська залишається у відчутній меншості в радіо- й телеефірі, які справляють значно більший вплив на громадян. Моніторинг закладів громадського харчування та магазинів у 26 містах України показав, що нині у сфері торгівлі домінує російська мова. Лише в половині цих закладів (49%) україномовному клієнту відповідають державною мовою. Причому в магазинах ситуація ще гірша — українською відповідають 44% продавців і консультантів. Звісно, це краще, ніж в Ірландії, але ж чи варто рухатися до такого стану?
Колоніальні міста
Загроза ірландизації особливо небезпечна, оскільки їй сприяє начебто «об’єктивна» логіка історичного розвитку – з її урбанізацією та субурбанізацією. На підконт*рольній Україні території не залишається російськомовних регіонів, та й україномовними можуть вважатися хіба що території Галичини. У решті областей бачимо співіснування великих і середніх зрусифікованих міст та україномовних територій. Пропорції різні, вони взаємодіють, а отже, у містах є більша чи менша частина людей, які розмовляють українською, а в маленьких містечках та селах — тих, які послуговуються російською. Однак загальної картини це не змінює. Більшість великих міст з околицями та значна частина середніх залишаються за інерцією постколоніальними осередками русифікації від колишніх часів російського поневолення України. Попри те, що вона зараз воює з РФ, декларує державний статус і низку законодавчих норм на захист української мови.
Приміром, на Харківщині домінування російської спостерігається лише на 9% її території — це порівняно суцільний масив, що охоплює Харків, Чугуїв, Чугуївський район та більшу частину Харківського. Та оскільки сукупне населення тієї компактної території (менше ніж 3 тис. км²) становить 1,71 млн (62,5% усіх мешканців області), то її загалом зараховують до російськомовних регіонів. Хоча на решті території області (28,5 тис. км², або 90,7%) із населенням близько 1 млн осіб (що прирівнюється з більшістю областей Центральної та Західної України) частка жителів, для яких українська є рідною, перевищує 80% (69–95% залежно від району).
На Дніпропетровщині ж у кожному з адміністративних районів частка україномовних перевищує 80%, подекуди сягаючи 90–95%, а російськомовні сконцентровані (і справді там переважають) лише в кількох великих і середніх містах. У них проживає більшість населення області, однак разом вони займають менше, ніж 3% її території, й бачаться цяточками на карті регіону.
На Миколаївщині російськомовні становлять абсолютну більшість лише в самому обласному центрі та на його околицях, але його висока частка в населенні (42,5%) так само зумовлює зарахування цієї області до переважно російськомовних регіонів. Хоча за межами Миколаєва в усіх без винятку районах україномовних мешканців 80–97%. ****огічна ситуація і в усіх районах Херсонщини (окрім Генічеського).
Домінування російської у великих містах україномовної держави — очевидний наслідок колоніальної політики Російської імперії та СРСР. Щоб зрозуміти передумови цієї ситуації, варто згадати, що чисельність населення міст у ХVIII столітті, коли й розпочалася їх активна русифікація, була невелика. Наприклад, 1742 року в Києві на 20 тис. мешканців (!) припадало 129 росіян (0,7%) — «великороссийских торговых людей», але збільшити їхню загальну кількість на якихось 5–10 тис. було не надто складно.
Однак нині закономірні процеси урбанізації, а відтак і субурбанізації, здавалося б, уже об’єктивно «перемелюють» україномовних з російськомовними. Та стрімке поповнення першими великих і середніх міст не стільки українізує останніх, як русифікує перших. Бо покинувши домівку та переступивши навіть адмінмежу такого населеного пункту, значна частина підлаштовується під домінуючу там мову, помилково вважаючи, що не вони є там господарями. Соціологічно чітко фіксований значно нижчий показник використання української під час спілкування в громадських місцях порівняно із сімейним колом — прямий результат і наочне свідчення її подальшої дискримінації в публічній сфері. Причому це явище особливо помітне у спектрі регіонів та різних типів населених пунктів. Наприклад, за даними дослідження Інституту соціології НАНУ та SOCIS, проведеного у квітні 2007 року, в сім’ї спілкувалося українською 57,2% опитаних, а в громадських місцях — лише 53,6%. У південних та східних регіонах (окрім Криму та Донбасу) — відповідно 41% і 34%, у Києві в родині українською (включно із суржиком) розмовляло 43,7%, а в громадських місцях — лише 35,4%, в інших містах із населенням понад 250 тис. — відповідно 37,7% і 33,3%.
А зі зміною поколінь значна частина молоді, яка в батьківській родині спілкувалася українською, а в громадських місцях, на навчанні чи роботі – російською, поступово переходить на останню і в сімейному спілкуванні, коли дорослішає. Причому запущений у такий цілком суб’єктивний спосіб процес русифікації зовнішньому спостерігачеві може здаватись об’єктивним. А оскільки цей розкручений на всю силу маховик веде до поступового зникнення української мови й українців як нації, принаймні на значній частині території держави, то саме він і є справжнім предметом захисту «борців із насильницькою українізацією». Свідомо чи ні, всі поборники «прав російської мови» в постколоніальних реаліях України є лобістами «русского мира», концепт якого ґрунтується на ареалі її поширення й домінування та відповідних експансіоністських претензіях Кремля.
У цьому контексті важливо звернути увагу, що найбільше осіб, переконаних у порушенні в Україні прав російськомовних громадян, соцопитування фіксують саме в тих областях, де довший час відбувається дискримінація україномовного населення, а інтенсивна русифікація триває всі роки незалежності: на Донеччині, Луганщині, Харківщині та Одещині. Тож маємо справу із людьми, які прагнуть не якихось ширших можливостей для використання російської мови, а повного зникнення української з усіх сфер життя щонайменше на території їхніх регіонів. За декларованого толерантного ставлення до української мови російськомовні готові агресивніше захищати своє право розмовляти власною. Натомість непомірна «толерантність» україномовних громадян (особливо в центральному регіоні) супроводжується згодою поступатися своїми позиціями у виборі мови спілкування насамперед із міркувань «непрестижності», «непривабливості» української та «відсутності потреби» говорити нею.
Так само не витримують випробування фактами і даними тривалих соціологічних моніторингів популярні в певних політичних колах ідеї двомовності України. Упродовж останніх десятиліть у нас відбувався невпинний процес гомогенізації білінгвальних середовищ. За відсутності ефективної мовної політики категорія двомовних зазвичай є лише проміжною ланкою на шляху до русифікації. За період 1992–2010 років у Центральній Україні із 5% колись двомовних лише 1% перейшов на українську, а 4% — на російську; на Півдні з 10% білінгвів 1% став україномовним, а 9% — російськомовними. Як наслідок, частка тих, хто в сімейному спілкуванні використовував лише російську, на Півдні зросла із 43% до 54%, на Сході — з 56% до 64%. Очевидним джерелом формування білінгвів були саме україномовні громадяни (див. Тиждень №15/2012 «Через білінгвізм до русифікації»).
Потрібна активніша мовна політика
За цих умов лише радикальна активізація державної мовної політики здатна змінити абсурдну ситуацію, коли русифікація практично триває навіть у незалежній державі, яка фактично залишається внутрішньою колонією, де роль метрополії виконують свого часу зрусифіковані великі й середні міста. Інакше перспектива «ірландизації» із повним або майже повним зникненням української на території усієї України — це лише питання часу. І неважливо — більшого чи меншого. Чим пізніше, тим важче буде його зупиняти, а за певний час, не виключено, буде вже й неможливо. Врешті-решт, далеко ходити й не треба: щось подібне ми вже зараз бачимо в сусідній Білорусі.
Українське суспільство поділяється на різні ментально-цивілізаційні групи, які умовно можна звести до двох основних. Перша об’єднує україномовних і тимчасово російськомовних українців, а також росіян та представників інших етнічних меншин, які свідомі того (або ж не проти категорично), що коли не вони, то принаймні їхні ще не народжені або нещодавно народжені діти, онуки чи правнуки спілкуватимуться українською й розірвуть залишки зв’язку з російськомовним простором. Друга — це представники російської та інших зрусифікованих меншин, а також частка українців, які з певних причин категорично відкидають українську й свідомо обирають російську ідентичність, орієнтуючись переважно на відновлення імперського політичного простору на пострадянських теренах у тій чи тій формі (євразійство, союз трьох «братніх» народів, «русский мир» тощо), а отже, відкидають право на існування української політичної нації та повноцінної держави.
Перші, за даними численних соціологічних досліджень, становлять основну масу не лише в межах країни, а й у більшості її регіонів. Вони є безальтернативним ґрунтом, на який мають орієнтуватися насамперед політсили, що виступають за розвиток і збереження Української держави, а отже, і за її європейський цивілізаційний вибір. Ця категорія громадян неоднорідна, не завжди достатньо свідома національної ідентичності, а тому потребує активної позиції державницьких політичних сил, які готова буде підтримувати (або принаймні не протидіяти їм). Звичайно, за умови їхньої дієздатності й на інших напрямках модернізації, оновлення соціально-економічної та суспільно-політичної моделі.
Друга ж група може становити значну частину населення й претендувати на статус національної (саме національної, а не етнічної) меншини, з огляду на те, що ототожнює себе з потенційною (але також усе ще не до кінця сформованою) російською політичною нацією. В окремих адміністративних одиницях її представники, можливо, будуть навіть у більшості, проте не варто забувати, що їхня справжня чисельність аж ніяк не тотожна частці етнолінгвістичних груп і проявиться лише після розмежування «транзитної» частини суспільства, яка схильна орієнтуватися за ситуацією, і нині продовжує перебувати під впливом постколоніальної інерції та російського інформаційного простору.
Отже політичні сили мають чітко визначитися: чиї і, відповідно, які інтереси вони хочуть відстоювати — української політичної нації та держави чи російської національної меншини. Бо наразі більшість політичних лідерів в Україні обстоюють у кращому разі лише збереження за українською мовою формально-ритуальних функцій, приймають факт аномального домінування російської в низці ключових сфер не як тимчасове явище в постколоніальній державі, а як цілком прийнятний тренд розвитку.
Адже справа не обмежується мовою. Русифікація є водночас і способом, і наслідком здобуття домінуючих позицій російсько-совковою елітою, яка постійно тягнула країну назад до євразійського простору. Територіальний патріотизм, не підпертий мовно-культурною самоідентифікацією, рано чи пізно трансформується в «регіоналізм», і наступним поколінням стає дедалі важче пояснювати, у чому різниця між їхньою «місцевою ідентичністю» та ідентичністю сусіднього народу, в якого та сама мова, чимало побутових традицій, спільний інформаційний простір. Адже мова виступає одним із найважливіших факторів у здатності пересічних громадян відрізняти національний та іноземний продукти, а отже, впливає на їхню спроможність опиратися інформаційному впливу ззовні.
Необхідною є системна мовна політика, спрямована на консолідацію політичної нації на основі української мови як базової ознаки ідентичності та ключового інструмента подолання постколоніальної інерції. Суттю державної мовної політики має бути надання громадянам України, які раніше були примусово (і неважливо, прямо й брутально чи опосередковано) русифіковані або позбавлені змоги/мотивації знати природну мову спілкування на території країни, вільно опановувати мову держави, в якій вони живуть. Адже більшість російськомовних у побуті українців не просто лояльно ставляться до української, а й прагнуть перейти на неї. Однак такої можливості у зрусифікованому з імперських часів середовищі не мають. Тому слід забезпечити реальний доступ до україномовного продукту в ЗМІ, культурному просторі, чого не відбувається нині, розширити простір використання української до масштабів, які перетворили б її з формально-ритуальної на повнофункціональну державну мову. А такого можна досягнути лише гострою потребою її знання й використання, без чого в будь-якої людини не буде шансів реалізувати себе в країні.
Насамперед необхідна жорстка українізація усієї системи державних послуг. Не лише незнання, а й не використання української мови в житті мають закрити доступ для роботи на державу. Паралельно там, де це необхідно, мають бути відкриті курси для вивчення мови. Потрібно також запровадити відчутну матеріальну відповідальність за порушення мовного законодавства в приватному секторі, особливо у сферах, пов’язаних з обслуговуванням клієнтів, які звертаються українською. Також необхідна криміналізація будь-яких спроб як роботодавців, так і колег учиняти якусь пряму чи опосередковану дискримінацію щодо працівників або кандидатів на посади, які спілкуються українською.
Та особливу й першочергову увагу треба приділити дерусифікації ЗМІ й ринку друкованої продукції. Усі теле- й радіокомпанії країни мають вести ефір виключно українською. Для нацменшин може бути створений (залишений) один чи кілька загальнонаціональних та регіональних телеканалів. У сегменті друкованих ЗМІ внаслідок постімперської інерції та експансії російського продукту на територію України також сформувалася ситуація, в якій реальні запити громадян спотворюються. Більшість, яка хоче й може читати українською, не має відповідної пропозиції й погоджується користуватися російськомовним продуктом. Складається неприйнятна й загрозлива для країни ситуація, коли пропозиція визначає попит. Для захисту позицій державної мови на перехідний період (20 років) має бути введена обов’язкова норма про те, що всі друковані періодичні видання, реалізовані на території країни, повинні мати україномовну версію свого продукту. Її присутність обов’язкова в усіх точках збуту не менше від російськомовної. Лише такий підхід здатен подолати постколоніальну інерцію «нав’язування попиту», спотворення реальних запитів громадян, яка все ще спостерігається нині.
Олександр Крамар
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Die Welt: Середній клас потребує допомоги політики
Середнім класом Німеччини захоплюються, адже його підприємства мають властивості, які роблять їх успішними у всьому світі. Для того, щоб так було і далі, повинна підключитися політика
Лише кілька німецьких слів увійшли в англійську мову. І ті, які там застосовуються, проливають радше сумнівне світло на регіон свого походження, як-от «бліцкриг», «кітч» чи «вельтшмерц». Але одному слову вдалося увійти в англо-американський світ з однозначно позитивним змістом: The German Mittelstand.
Німеччина всесвітньо відома своїми підприємствами, які згруповані під цим терміном, тож не в останню чергу до них зводиться сила німецької економіки. Поява та успіх цих компаній коріниться у тривалих традиціях, але також у сприятливому політичному середовищі. Щоб вони і в майбутньому могли залишатися двигуном німецького достатку, протягом найближчих років політика повинна подбати про вирішальні напрямки.
Проте спершу слід усунути непорозуміння. Адже тому, хто читатиме звичайну статистику, наприклад, дані Європейської комісії, доведеться здивовано протирати очі. Малих та середніх підприємств у Німеччині зовсім небагато, їх частка в обороті та кількості найнятих працівників навіть нижча, ніж у більшості інших європейських країн.
Багато великих компаній — це сімейні підприємства
У Німеччині вони творять 47,5% обороту всіх компаній, трохи менше лише у Великій Британії — 47%. Окрім того, в країні вони наймають лише 62,9% працівників. Менше лише у Франції та Британії.
Проблема полягає в дефініції, що таке малі та середні підприємства. Європейська комісія зараховує сюди фірми з менш ніж 250 працівниками та оборотом менше €50 млн. Проте німецький ринок значно більший, ніж, приміром, естонський. Однак це не відповідає тому, що більшість експертів розуміють під німецьким середнім класом.
«Ми визначаємо середній клас не за розміром, а за єдністю власності та управління підприємством», — каже Ганс-Юрґен Вольтер, керівник проекту в Інституті досліджень середнього класу в Бонні. Вирішальним фактором є те, що компанія перебуває в приватній власності й керує нею власник, тобто це класичний сімейний бізнес. А це включає в себе також чимало потужних компаній, таких як Dr. Oetker, Miele або Aldi. «І ці великі сімейні підприємства — це щось особливе в Німеччині», — говорить Вольтер.
Назад до витоків середнього класу
Але оцінити важливість цих компаній для економіки, звісно, значно складніше, аніж укласти статистику на основі показників обороту та зайнятості. Однак Вольтер провів ретельну роботу й дійшов висновку, що 2014 року 93,6% компаній у країні були сімейними підприємствами. Це німецький середній клас.
І це справді щось особливе у світі. Адже у більшості інших промислово розвинених країн майже всі великі корпорації — це акціонерні товариства, як-от у США, або хоча б частково державні чи керовані державою, як у Франції, Японії чи Південній Кореї. Відмінність ситуації в Німеччині пов’язана з історією.
При цьому можна повернутися у далекі часи, як це робить історик економіки Вернер Абельсгаузер. Він убачає витоки німецького середнього класу в ХІІ столітті, коли з’явилася система цехів, а також в Ганзейському союзі, що був заснований у ХІV столітті. На цій основі створювалися сильні регіональні промисли, тоді як у централістських державах, таких як Франція або Англія, все зосереджувалося в столиці.
Внутрішні структури — велика сила
Але принаймні так само важливими були події після Другої світової війни, коли німецька економіка була знищена, великі підприємства зруйновані або розбиті союзниками. В цей час виникла ідея соціальної ринкової економіки як основи економічної системи нової Федеративної Республіки. «А її батьки були виразними прихильниками середніх підприємств», — каже Йорґ Кремер, головний економіст Commerzbank.
Їхній власник не лише керує фірмою, він також несе відповідальність за неправильні рішення. «Таке поєднання керівництва й відповідальності добре узгоджується з ідеєю соціальної ринкової економіки, а тому такі форми власності свідомо підтримувалися», — доповнює Кремер. До того ж ці фірми мали поставити межі економічній владі окремих людей. Це було підтримано також картельним законодавством.
Натомість, наприклад, у Франції 1946 року було створено Commissariat général du Plan, першим начальником став Жан Моне. Він мав провадити економіку за державним планом розвитку, якого меншою чи більшою мірою повинні були дотримуватися підприємства. Окрім того, держава була співуправителем багатьох великих компаній, які домінували в економіці. Натомість у Німеччині виникли приватні компанії світового рівня. «Їхня сила полягає в тому, що вони зазвичай дуже ефективні у своїх внутрішніх структурах, — говорить Ганс-Юрґен Вольтер. — Вони не можуть собі дозволити й не хочуть мати роздутого адміністративного апарату. Так їм простіше реагувати і на зміни ринку».
Підприємства середнього класу популярні працедавці
Тому Йорґ Кремер називає їх «гінцями» економіки. Вони гнучкі й можуть швидко пристосуватися до нових подій, навіть спробувати те, що, можливо, і не вдасться. Наприклад, це спостерігаємо в автомобільній промисловості, де чимало дрібних постачальників сприяють гнучкості великих компаній.
Сюди належить і те, що співпраця базується на партнерстві. «Приміром, у Південній Кореї ситуація інша: там великі компанії експлуатують малі», — пояснює Кремер. І, як наслідок, ніхто не хоче працювати на малі фірми.
У Німеччині справу поставлено інакше. Багато підприємств середнього класу дуже популярні серед працівників. Водночас фірми також глибоко вкорінені у своїх регіонах. «Вони роблять усе для уникнення звільнень і не так швидко змінюють місце розташування», — говорить Вольтер.
Добропорядний і водночас надзвичайно успішний
Прикладом цього є Haribo. Компанія покинула Бонн на початку травня, оскільки не знайшла відповідних площ для розширення, тож вона переїхала в Ґрафшафт, сусідній населений пункт. Натомість великі корпорації, такі як Nokia чи Opel, не мали проблем повністю зникнути з Бохума.
Нарешті, той факт, що управління підприємством та його власність перебувають в одних руках, означає, що середній бізнес приділяє більше уваги довгостроковим ризикам. Вони зазвичай мають високий коефіцієнт власного капіталу, уникають надмірної заборгованості та не йдуть на непотрібні ризики. Це допомогло німецьким фірмам під час фінансової кризи. «Натомість у найнятих керівників значна частина зарплати у формі бонусів часто залежить від короткострокових успіхів, — каже Вольтер. — Це стимул до надмірних ризиків».
Добропорядний і водночас надзвичайно успішний — до цього знаменника можна звести німецький середній клас. Але чи це є рецептом успіху на майбутнє, для епохи комп’ютеризації та глобалізації? Щоб фірми могли впоратися і з цими викликами теж, політика має подбати про відповідні рамкові умови, вважає Кремер.
«Хто хоче вижити, мусить бути гнучким»
По-перше, вона повинна подбати про те, щоб урешті розв’язати проблеми щодо забезпечення цифровим зв’язком сільських місцевостей. Адже багато лідерів світового ринку працюють саме в провінції. «Якщо вони є лідерами в індустрії 4.0, але не мають хорошого підключення до інтернету, то справа не піде».
По-друге, решту інфраструктури слід урешті теж модернізувати. У багатьох місцях, наприклад, мости вже не витримують навантажень, тож фірмам доводиться доставляти свої продукти клієнтам в об’їзд. Нарешті, освітня політика має перекрити дефіцит кваліфікованих працівників.
Якщо це буде забезпечено, головний економіст Commerzbank не бачить причин сумніватися у німецькій моделі успіху, навіть у часи змін, чи радше: особливо в часи змін. «Хто хоче вижити у ці часи, мусить бути гнучким, а саме це і є силою середнього класу».
Франк Штокер 26 серпня, 2018
▪© 2018 Axel Springer SE. Alle Rechte vorbehalten
Середнім класом Німеччини захоплюються, адже його підприємства мають властивості, які роблять їх успішними у всьому світі. Для того, щоб так було і далі, повинна підключитися політика
Лише кілька німецьких слів увійшли в англійську мову. І ті, які там застосовуються, проливають радше сумнівне світло на регіон свого походження, як-от «бліцкриг», «кітч» чи «вельтшмерц». Але одному слову вдалося увійти в англо-американський світ з однозначно позитивним змістом: The German Mittelstand.
Німеччина всесвітньо відома своїми підприємствами, які згруповані під цим терміном, тож не в останню чергу до них зводиться сила німецької економіки. Поява та успіх цих компаній коріниться у тривалих традиціях, але також у сприятливому політичному середовищі. Щоб вони і в майбутньому могли залишатися двигуном німецького достатку, протягом найближчих років політика повинна подбати про вирішальні напрямки.
Проте спершу слід усунути непорозуміння. Адже тому, хто читатиме звичайну статистику, наприклад, дані Європейської комісії, доведеться здивовано протирати очі. Малих та середніх підприємств у Німеччині зовсім небагато, їх частка в обороті та кількості найнятих працівників навіть нижча, ніж у більшості інших європейських країн.
Багато великих компаній — це сімейні підприємства
У Німеччині вони творять 47,5% обороту всіх компаній, трохи менше лише у Великій Британії — 47%. Окрім того, в країні вони наймають лише 62,9% працівників. Менше лише у Франції та Британії.
Проблема полягає в дефініції, що таке малі та середні підприємства. Європейська комісія зараховує сюди фірми з менш ніж 250 працівниками та оборотом менше €50 млн. Проте німецький ринок значно більший, ніж, приміром, естонський. Однак це не відповідає тому, що більшість експертів розуміють під німецьким середнім класом.
«Ми визначаємо середній клас не за розміром, а за єдністю власності та управління підприємством», — каже Ганс-Юрґен Вольтер, керівник проекту в Інституті досліджень середнього класу в Бонні. Вирішальним фактором є те, що компанія перебуває в приватній власності й керує нею власник, тобто це класичний сімейний бізнес. А це включає в себе також чимало потужних компаній, таких як Dr. Oetker, Miele або Aldi. «І ці великі сімейні підприємства — це щось особливе в Німеччині», — говорить Вольтер.
Назад до витоків середнього класу
Але оцінити важливість цих компаній для економіки, звісно, значно складніше, аніж укласти статистику на основі показників обороту та зайнятості. Однак Вольтер провів ретельну роботу й дійшов висновку, що 2014 року 93,6% компаній у країні були сімейними підприємствами. Це німецький середній клас.
І це справді щось особливе у світі. Адже у більшості інших промислово розвинених країн майже всі великі корпорації — це акціонерні товариства, як-от у США, або хоча б частково державні чи керовані державою, як у Франції, Японії чи Південній Кореї. Відмінність ситуації в Німеччині пов’язана з історією.
При цьому можна повернутися у далекі часи, як це робить історик економіки Вернер Абельсгаузер. Він убачає витоки німецького середнього класу в ХІІ столітті, коли з’явилася система цехів, а також в Ганзейському союзі, що був заснований у ХІV столітті. На цій основі створювалися сильні регіональні промисли, тоді як у централістських державах, таких як Франція або Англія, все зосереджувалося в столиці.
Внутрішні структури — велика сила
Але принаймні так само важливими були події після Другої світової війни, коли німецька економіка була знищена, великі підприємства зруйновані або розбиті союзниками. В цей час виникла ідея соціальної ринкової економіки як основи економічної системи нової Федеративної Республіки. «А її батьки були виразними прихильниками середніх підприємств», — каже Йорґ Кремер, головний економіст Commerzbank.
Їхній власник не лише керує фірмою, він також несе відповідальність за неправильні рішення. «Таке поєднання керівництва й відповідальності добре узгоджується з ідеєю соціальної ринкової економіки, а тому такі форми власності свідомо підтримувалися», — доповнює Кремер. До того ж ці фірми мали поставити межі економічній владі окремих людей. Це було підтримано також картельним законодавством.
Натомість, наприклад, у Франції 1946 року було створено Commissariat général du Plan, першим начальником став Жан Моне. Він мав провадити економіку за державним планом розвитку, якого меншою чи більшою мірою повинні були дотримуватися підприємства. Окрім того, держава була співуправителем багатьох великих компаній, які домінували в економіці. Натомість у Німеччині виникли приватні компанії світового рівня. «Їхня сила полягає в тому, що вони зазвичай дуже ефективні у своїх внутрішніх структурах, — говорить Ганс-Юрґен Вольтер. — Вони не можуть собі дозволити й не хочуть мати роздутого адміністративного апарату. Так їм простіше реагувати і на зміни ринку».
Підприємства середнього класу популярні працедавці
Тому Йорґ Кремер називає їх «гінцями» економіки. Вони гнучкі й можуть швидко пристосуватися до нових подій, навіть спробувати те, що, можливо, і не вдасться. Наприклад, це спостерігаємо в автомобільній промисловості, де чимало дрібних постачальників сприяють гнучкості великих компаній.
Сюди належить і те, що співпраця базується на партнерстві. «Приміром, у Південній Кореї ситуація інша: там великі компанії експлуатують малі», — пояснює Кремер. І, як наслідок, ніхто не хоче працювати на малі фірми.
У Німеччині справу поставлено інакше. Багато підприємств середнього класу дуже популярні серед працівників. Водночас фірми також глибоко вкорінені у своїх регіонах. «Вони роблять усе для уникнення звільнень і не так швидко змінюють місце розташування», — говорить Вольтер.
Добропорядний і водночас надзвичайно успішний
Прикладом цього є Haribo. Компанія покинула Бонн на початку травня, оскільки не знайшла відповідних площ для розширення, тож вона переїхала в Ґрафшафт, сусідній населений пункт. Натомість великі корпорації, такі як Nokia чи Opel, не мали проблем повністю зникнути з Бохума.
Нарешті, той факт, що управління підприємством та його власність перебувають в одних руках, означає, що середній бізнес приділяє більше уваги довгостроковим ризикам. Вони зазвичай мають високий коефіцієнт власного капіталу, уникають надмірної заборгованості та не йдуть на непотрібні ризики. Це допомогло німецьким фірмам під час фінансової кризи. «Натомість у найнятих керівників значна частина зарплати у формі бонусів часто залежить від короткострокових успіхів, — каже Вольтер. — Це стимул до надмірних ризиків».
Добропорядний і водночас надзвичайно успішний — до цього знаменника можна звести німецький середній клас. Але чи це є рецептом успіху на майбутнє, для епохи комп’ютеризації та глобалізації? Щоб фірми могли впоратися і з цими викликами теж, політика має подбати про відповідні рамкові умови, вважає Кремер.
«Хто хоче вижити, мусить бути гнучким»
По-перше, вона повинна подбати про те, щоб урешті розв’язати проблеми щодо забезпечення цифровим зв’язком сільських місцевостей. Адже багато лідерів світового ринку працюють саме в провінції. «Якщо вони є лідерами в індустрії 4.0, але не мають хорошого підключення до інтернету, то справа не піде».
По-друге, решту інфраструктури слід урешті теж модернізувати. У багатьох місцях, наприклад, мости вже не витримують навантажень, тож фірмам доводиться доставляти свої продукти клієнтам в об’їзд. Нарешті, освітня політика має перекрити дефіцит кваліфікованих працівників.
Якщо це буде забезпечено, головний економіст Commerzbank не бачить причин сумніватися у німецькій моделі успіху, навіть у часи змін, чи радше: особливо в часи змін. «Хто хоче вижити у ці часи, мусить бути гнучким, а саме це і є силою середнього класу».
Франк Штокер 26 серпня, 2018
▪© 2018 Axel Springer SE. Alle Rechte vorbehalten
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Роман Доник:
Міжнародне право на війні Це не рекомендація, або рада. Це - наказ! Українські військові дотримуються всіх вимог міжнародного військового права.
Міжнародне право на війні Це не рекомендація, або рада. Це - наказ! Українські військові дотримуються всіх вимог міжнародного військового права.
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Статус: Офлайн
Реєстрація: 23.02.2011
Повідом.: 18068
Реєстрація: 23.02.2011
Повідом.: 18068
продажной политики?
Євген Магда: Медведчук біля воріт
Причини появи підкреслено самозахопленного інтерв'ю п.Медведчука зрозумілі: його кремлівський господар, якого Медведчук називає "кумом", вважає, що ми з вами вже до них дозріли. Звідси і цифри у ньому, і багато іншого. Це їх "парад" у нашому інформаційному просторі.
Винних у цій ситуації багато: і влада, і ми з вами. І розрахунок, серед іншого, на зневіру та пошук винних. Це очевидно, як і те, що російські "інженери настроїв" ситуацію в Україні моніторять та готуються впливати на перебіг виборів.
Панікувати не варто, варто діяти. Зважено та асиметично. Демонструючи те, що українці демонструють з 2014 року, зокрема, вміння робити висновки з власних помилок.
Нагадаю, що у гібридній війні почесної капітуляції не буде. Не передбачено. Якщо ми програємо, то незалежної України як такої не буде, станемо "ресурсом" Росії для наступу на ЄС.
Ми - не лише ті, що сидять у фб чи твіттері, ми - і ті, хто багато дивляться ТБ. Ці вибори замість України та українців ніхто не виграє.
Подумайте над цим хоча б стільки, скільки витратили на прочитання цього тексту.
Причини появи підкреслено самозахопленного інтерв'ю п.Медведчука зрозумілі: його кремлівський господар, якого Медведчук називає "кумом", вважає, що ми з вами вже до них дозріли. Звідси і цифри у ньому, і багато іншого. Це їх "парад" у нашому інформаційному просторі.
Винних у цій ситуації багато: і влада, і ми з вами. І розрахунок, серед іншого, на зневіру та пошук винних. Це очевидно, як і те, що російські "інженери настроїв" ситуацію в Україні моніторять та готуються впливати на перебіг виборів.
Панікувати не варто, варто діяти. Зважено та асиметично. Демонструючи те, що українці демонструють з 2014 року, зокрема, вміння робити висновки з власних помилок.
Нагадаю, що у гібридній війні почесної капітуляції не буде. Не передбачено. Якщо ми програємо, то незалежної України як такої не буде, станемо "ресурсом" Росії для наступу на ЄС.
Ми - не лише ті, що сидять у фб чи твіттері, ми - і ті, хто багато дивляться ТБ. Ці вибори замість України та українців ніхто не виграє.
Подумайте над цим хоча б стільки, скільки витратили на прочитання цього тексту.
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Роман Доник:
Во времена всех значимых исторических событий, всегда, в нужном месте, оказывались нужные люди. Мне тяжело представить, как сложилась бы судьба Украины если бы не было поддержки Маккейна и его единомышленников из США во время революции, а самое главное в то время, когда Революция Достоинства сменила локацию и события перенеслись на поля Донбасса. К сожалению люди уходят. Уходят из жизни. Этому мы помешать не можем.
Но кроме смерти, они уходят из политики. По разным причинам. По результатам выборов тоже. Украина потеряла большого друга и патриота. Это невосполнимая потеря. И этого не изменить. Но есть вещи, которые нужно понимать и ценить здесь и сейчас. Украина выстояла и успешно борется 4 с половиной года, потому что много людей, которым не безразлична судьба Украины, оказалось на своем месте. Я с трудом себе представляю что было бы со страной., если бы в начале 14 не было Турчинова. А потом Порошенко. Полторак. Муженко. Все эти люди оказались в нужном для Украины месте, в нужное время. Но уход Маккейна — это свидетельство того, что люди, даже те, которые так нужны Украине, уходят. По разным причинам. И если уйдут (по каким угодно причинам, в том числе и политическим) люди, которые 4 года назад оказались там где нужно, последствия могут быть непредсказуемыми. Тогда откат будет неизбежно.
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.