27.08.14 вторжение войск РФ
- Автор теми CAXAP
- Дата створення
Статус: Офлайн
Реєстрація: 01.11.2010
Повідом.: 11254
Реєстрація: 01.11.2010
Повідом.: 11254
Небесний щит: ЗСУ показали, як знищуватимуть ворожі літаки
Новітня система ППО здатна централізовано видавати бойову інформацію зенітно-ракетним та зенітно-артилерійським підрозділам, а також управляти ними в режимі реального часу
Новітня система ППО здатна централізовано видавати бойову інформацію зенітно-ракетним та зенітно-артилерійським підрозділам, а також управляти ними в режимі реального часу
У ГУР МО України відбулася багатостороння зустріч керівників воєнних розвідок регіону
Міжнародний спеціальний захід такого рівня представництва вперше проведено в Україні від початку російської збройної агресії проти нашої держави
Упродовж декількох діб у Головному управлінні розвідки Міністерства оборони України проводився міжнародний форум “BLACK SEA INTELLIGENCE FORUM”. Участь у заході, крім української сторони, взяли делегації експертів з міністерств оборони восьми країн світу на чолі із представниками вищого керівництва.
Проведення форуму обумовлене значним погіршенням протягом останнього часу світової та регіональної безпеки через агресивні дії Російської Федерації та необхідністю пошуку шляхів врегулювання ситуації спільними зусиллями країн регіону та провідних держав світу.
Під час брифінгів, пленарних засідань та панельних дискусій заходу було розглянуто існуючі та потенційні загрози регіональній та світовій безпеці за тематичними напрямами. При цьому однією з найбільших загроз національній безпеці кожної із країн–учасниць форуму та світовій безпеці в цілому було визначено агресивні дії Російської Федерації, зокрема нарощування угруповань російських військ поблизу кордонів України та в тимчасово окупованому Криму, а також ескалація напруження російською стороною у Чорному та Азовському морях.
У ході заходу активно використовувався метод підготовки спільних доповідей від декількох сторін. Крім того, керівники делегацій провели низку двосторонніх та багатосторонніх зустрічей високого рівня.
Участь у роботі форуму взяли Міністр оборони України генерал армії України Степан Полторак, начальник ГУР МО України генерал-лейтенант Василь Бурба та представники керівництва Генерального штабу ЗС України.
Детально проаналізувавши здобуту країнами-учасницями розвідувальну інформацію щодо стану та тенденцій поширення існуючих та потенційних загроз, учасники заходу визначили практичні заходи протидії експансії російської агресії у регіоні та світі.
Міжнародний спеціальний захід такого рівня представництва вперше проведено в Україні від початку російської збройної агресії проти нашої держави
Упродовж декількох діб у Головному управлінні розвідки Міністерства оборони України проводився міжнародний форум “BLACK SEA INTELLIGENCE FORUM”. Участь у заході, крім української сторони, взяли делегації експертів з міністерств оборони восьми країн світу на чолі із представниками вищого керівництва.
Проведення форуму обумовлене значним погіршенням протягом останнього часу світової та регіональної безпеки через агресивні дії Російської Федерації та необхідністю пошуку шляхів врегулювання ситуації спільними зусиллями країн регіону та провідних держав світу.
Під час брифінгів, пленарних засідань та панельних дискусій заходу було розглянуто існуючі та потенційні загрози регіональній та світовій безпеці за тематичними напрямами. При цьому однією з найбільших загроз національній безпеці кожної із країн–учасниць форуму та світовій безпеці в цілому було визначено агресивні дії Російської Федерації, зокрема нарощування угруповань російських військ поблизу кордонів України та в тимчасово окупованому Криму, а також ескалація напруження російською стороною у Чорному та Азовському морях.
У ході заходу активно використовувався метод підготовки спільних доповідей від декількох сторін. Крім того, керівники делегацій провели низку двосторонніх та багатосторонніх зустрічей високого рівня.
Участь у роботі форуму взяли Міністр оборони України генерал армії України Степан Полторак, начальник ГУР МО України генерал-лейтенант Василь Бурба та представники керівництва Генерального штабу ЗС України.
Детально проаналізувавши здобуту країнами-учасницями розвідувальну інформацію щодо стану та тенденцій поширення існуючих та потенційних загроз, учасники заходу визначили практичні заходи протидії експансії російської агресії у регіоні та світі.
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Статус: Офлайн
Реєстрація: 01.11.2010
Повідом.: 11254
Реєстрація: 01.11.2010
Повідом.: 11254
Боевые испытания сверхлегкого ударного беспилотника Rotem признаны успешными, сообщила компания-разработчик дрона Israel Aerospace Industries (IAI). В Сети появились видео тестов, на которых аппарат поражает мишень, изображающую убежище террористов.
шнурки только погладить и все побегут исполнять манипуляцию.
Нова демократія, нова держава
Чим ближче час проведення чергових президентських і парламентських виборів в країні, тим більше буде розмов про «новий курс», «перезаснування» і «осучаснення держави», про все те, що може привернути виборця, який розраховує на зміни у власному житті, на її поліпшення. Юлія Тимошенко вже почала цю естафету, незабаром підключаться і інші. Але, на жаль, жоден український політик не зможе говорити з виборцями про реальні проблеми країни – просто тому, що він бажає виграти вибори. І жоден український політик, який виграє вибори, не зможе керувати країною так, як він хоче і вміє – просто тому, що для цього більше немає ані коштів, ані електоральної підтримки.
Адже як влаштована класична українська виборча кампанія? Політик наймає технологів, які повинні створити його новий привабливий образ. Технологи – начитані й освічені майстри своєї справи, пишуть кілька промов для різних аудиторій – краще яскраві і сучасні. Політик приходить до влади і вважає, що його завдання – просто правильно розподілити фінансові потоки між власним оточенням і громадянами країни. Ось, власне, і весь рецепт, потім починаються нюанси. Хто більш чесний і розумний – збирається більше дати громадянам і менше – своїм, хто дурний і жадібний все намагається загарбати собі і накликає Майдан. Але до управління в реальних умовах ані те, ані інше ніякого відношення не має.
Змінюється сам характер передвиборної кампанії. Перш за все не у нас, а у країнах традиційної демократії. У нас, власне, цієї традиційної демократії ще й не було, була ублюдочна, пострадянська. З голосуваннями за вождів і кумирів, з фальсифікаціями і адміністративним ресурсом, з «гречкою». Вважається, що ми повинні побудувати цю традиційну демократію і наші друзі на Заході нам допоможуть. Так ось – не збудуємо і не допоможуть.
Не побудуємо, тому що ми, як завжди це бувало в нашій історії, запізнилися з класичним будівництвом отак років на 50. Не допоможуть, тому що у самих її скоро не буде.
На Заході нову демократію нерідко називають «цифровою». Саме таку назву вибрали для своєї книги швейцарці Даніель Граф і Максиміліан Штерн – «Порядок для цифрової демократії». При цьому Швейцарія – одна з найбільш розвинених класичних демократій, із широким застосуванням референдумів, відбудованою системою політичних партій, вмінням знаходити компроміс у суспільстві. Але автори книги помічають, що чим більше інтернету, чим більше мережевих спільнот, чим більше співучасті громадян в політиці – тим менше місця для традиційних еліт, політичних партій і звичайних методів ведення політичної боротьби.
Що ж в цьому поганого? Погано те, що ця широка участь – особливо в країнах з нерозвиненою демократією – означатиме втрату довіри до традиційних інститутів демократії, розмивання довіри, готовність повірити в будь-яку дурницю – і можливість тиражування цієї нісенітниці мільйонними «накладами». Медіа, яке себе поважає, просто не може дозволити собі, не боячись за власну репутацію, тиражувати нісенітниці. Але інтернет стерпить усе. І прикладом тут стали якраз події в країнах розвиненої демократії. Багато британських медіа намагалися пояснити співвітчизникам реальні наслідки «брексіту» – і програли популістам. Американські ліберальні медіа протиставили себе Трампу – і програли людині, яка просто називає їх «фейк ньюс», а в своєму мікроблозі пише будь-яку дурницю, не замислюючись про її відповідність фактам – у його прихильників ця навмисна безвідповідальність викликає захват.
І це тільки початок незворотних процесів. Світ, по суті, перемістився в дитинство. Більшість людей і справді ніколи не дорослішає, але раніше відчувалася якась повага до «дорослих», здатних взяти на себе професійну відповідальність. Це дуже нагадує 1917 рік, коли більшовики перевернули піраміду, дозволили неосвіченим верствам населення, які займаються примітивною працею, вирішувати долю інших і долю своїх держав. Але є одна обставина, що відрізняє більшовицьку диктатуру від цифрової демократії. І ця обставина – найбільша проблема якраз українських політиків.
Більшовики прекрасно розуміли, що «діти», або «пролетарі», не здатні себе прогодувати. Тому вони відібрали власність у всіх, у кого вона була і створили зрівняльну систему розподілу продуктів життєзабезпечення. Цифрова демократія не має на меті ані диктатури, ані зрівнялівки. Вона якраз має на увазі посилення ролі індивідуума. Але вона настає в умовах розвинутого суспільства – суспільства, яке старіє, має все менше і менше дітей – а, значить, все менше і менше працівників у розрахунку на утриманців, але разом з тим хоче, щоб все залишалося так, як було раніше. Щоб держава загального благоденства, яка з'явилася в Європі після Другої світової війни, продовжувала існувати. У наших або російських умовах це бажання збереження соціалістичних завоювань при одночасній низькій народжуваності, низькій продуктивності праці і праві обманювати державу при першій же можливості.
Коли європейці протестують проти мігрантів або коли росіяни в переважній більшості своїй виступають проти підвищення пенсійного віку – це явище одного порядку, небажання не просто вийти із зони комфорту, але хоча б зрозуміти, що цієї зони комфорту просто вже немає і ніколи більше не буде. Що її можна підтримувати тільки між собою, в соціальних мережах – ось ще одна особливість цифрової демократії – але при виході на вулицю нецифрова реальність б'є тебе по голові. І поки що ми бачимо не спроби щось змінити насправді, а звичайне затикання пробоїн в кораблі. Американці думають захиститися від зникнення робочих місць митами на європейську і китайську продукцію. Британці розраховують позбутися викликів сучасності виходом з Євросоюзу. Поляки затикають дірку на ринку трудових ресурсів українцями. Українці затикають дірки в бюджеті траншами МВФ. Путін гримує загибель соціальної держави війнами з сусідніми країнами і спробами оживити труп Радянського Союзу. А далі-то що? Далі?
Я спеціально напишу тут невеликий абзац про війну і Донбас, щоб мені не дорікали тим, що я не пам'ятаю про головну проблему країни. Я як раз пам'ятаю – хоча вважаю, що як тільки російська влада займеться реальним реформуванням соціальної сфери, їй вже може стати просто не до війн з нами або грузинами. Росіяни радіють війнам тільки поки є «халява» – але коли вона закінчується, любов до правителів і величі Росії випаровується сама собою. Але при цьому – що робити з Донбасом? Адже Донбас – це як гаряча картоплина. Вмираючий індустріальний басейн з маргінальним патерналістським населенням – і дві держави, у яких вже немає грошей навіть на збереження пенсій на колишньому рівні. Така проблема доб'є будь-якого, хто почне її вирішувати. Тому я скажу просто: я такий самий прихильник відновлення територіальної цілісності країни, як і будь-який інший її громадянин. Я просто раджу боятися виконання своїх бажань і розуміти, що відновлення територіальної цілісності може стати викликом для існування самої державності в період її становлення.
А тепер відповідь на питання – що далі? Під час одного з виступів, коли я відповідав на питання про наслідки майбутніх виборів, я сказав просто: не чекайте змін, чим викликав незадоволений гул в аудиторії. Але це ж правда. Україна – країна без достатніх своїх коштів, під зовнішнім управлінням, яке з кожним днем стає все більш неефективним через посилення політичних і соціальних проблем самого Заходу. І, до речі, «втеча» під зовнішнє управління Москви теж нічого не принесла б – тому що в Росії посилюються ті ж самі проблеми, тільки ще й накладені на тупість авторитаризму. Так що будь-який новий президент, будь-який новий уряд змушені будуть прислухатися до рекомендацій – як розумних, так і безглуздих. І ми ще згадаємо президента – як обраного в 2019 році, так і його попередника – добрим словом. Як і нинішній парламент і уряди останніх і найближчих років.
Тому що це будуть останні відносно професійні політики, з якими ми зіткнемося. Політики, які розуміють, як розподілити бюджет і навіть як грамотно вкрасти – вже вибачте за цинізм.
А демократичною Україною майбутнього, як і будь-якою іншою новою цифровою державою, керуватимуть пройдисвіти. Відверті пройдисвіти. При цьому цим пройдисвітам доведеться остаточно демонтувати соціальну державу і будь-які форми соціального утриманства – просто тому що на це не буде грошей і ніякі пости у твіттері їх не замінять.
«Ті, хто живе на різні соціальні виплати і користується соціальними благами, повинні розуміти, що скоро все зміниться», – стверджує фінський письменник Ярі Ернрут, громадянин країни, про можливості якої українці можуть тільки мріяти. І я не хочу пояснювати, як зміниться у нас те, що зміниться у них. Щоб нікого не лякати.
Але це – виклики цифрової демократії в країнах з патерналістським малоефективним населенням і незворотний крах соціальної держави – і є те, про що політики повинні говорити зі своїми виборцями. Тому що якщо розповідати казки і заспокоювати себе ілюзією, що головне отримати владу і знову розрізати на шматки продірявлену латану свитку, можна не помітити, як швидко українська демократія завалиться у прірву суспільного відчаю і зміниться навіть не диктатурою, а хаосом. Хаосом, який нас доб'є.
Виталий Портников , журналіст
Чим ближче час проведення чергових президентських і парламентських виборів в країні, тим більше буде розмов про «новий курс», «перезаснування» і «осучаснення держави», про все те, що може привернути виборця, який розраховує на зміни у власному житті, на її поліпшення. Юлія Тимошенко вже почала цю естафету, незабаром підключаться і інші. Але, на жаль, жоден український політик не зможе говорити з виборцями про реальні проблеми країни – просто тому, що він бажає виграти вибори. І жоден український політик, який виграє вибори, не зможе керувати країною так, як він хоче і вміє – просто тому, що для цього більше немає ані коштів, ані електоральної підтримки.
Адже як влаштована класична українська виборча кампанія? Політик наймає технологів, які повинні створити його новий привабливий образ. Технологи – начитані й освічені майстри своєї справи, пишуть кілька промов для різних аудиторій – краще яскраві і сучасні. Політик приходить до влади і вважає, що його завдання – просто правильно розподілити фінансові потоки між власним оточенням і громадянами країни. Ось, власне, і весь рецепт, потім починаються нюанси. Хто більш чесний і розумний – збирається більше дати громадянам і менше – своїм, хто дурний і жадібний все намагається загарбати собі і накликає Майдан. Але до управління в реальних умовах ані те, ані інше ніякого відношення не має.
Змінюється сам характер передвиборної кампанії. Перш за все не у нас, а у країнах традиційної демократії. У нас, власне, цієї традиційної демократії ще й не було, була ублюдочна, пострадянська. З голосуваннями за вождів і кумирів, з фальсифікаціями і адміністративним ресурсом, з «гречкою». Вважається, що ми повинні побудувати цю традиційну демократію і наші друзі на Заході нам допоможуть. Так ось – не збудуємо і не допоможуть.
Не побудуємо, тому що ми, як завжди це бувало в нашій історії, запізнилися з класичним будівництвом отак років на 50. Не допоможуть, тому що у самих її скоро не буде.
На Заході нову демократію нерідко називають «цифровою». Саме таку назву вибрали для своєї книги швейцарці Даніель Граф і Максиміліан Штерн – «Порядок для цифрової демократії». При цьому Швейцарія – одна з найбільш розвинених класичних демократій, із широким застосуванням референдумів, відбудованою системою політичних партій, вмінням знаходити компроміс у суспільстві. Але автори книги помічають, що чим більше інтернету, чим більше мережевих спільнот, чим більше співучасті громадян в політиці – тим менше місця для традиційних еліт, політичних партій і звичайних методів ведення політичної боротьби.
Що ж в цьому поганого? Погано те, що ця широка участь – особливо в країнах з нерозвиненою демократією – означатиме втрату довіри до традиційних інститутів демократії, розмивання довіри, готовність повірити в будь-яку дурницю – і можливість тиражування цієї нісенітниці мільйонними «накладами». Медіа, яке себе поважає, просто не може дозволити собі, не боячись за власну репутацію, тиражувати нісенітниці. Але інтернет стерпить усе. І прикладом тут стали якраз події в країнах розвиненої демократії. Багато британських медіа намагалися пояснити співвітчизникам реальні наслідки «брексіту» – і програли популістам. Американські ліберальні медіа протиставили себе Трампу – і програли людині, яка просто називає їх «фейк ньюс», а в своєму мікроблозі пише будь-яку дурницю, не замислюючись про її відповідність фактам – у його прихильників ця навмисна безвідповідальність викликає захват.
І це тільки початок незворотних процесів. Світ, по суті, перемістився в дитинство. Більшість людей і справді ніколи не дорослішає, але раніше відчувалася якась повага до «дорослих», здатних взяти на себе професійну відповідальність. Це дуже нагадує 1917 рік, коли більшовики перевернули піраміду, дозволили неосвіченим верствам населення, які займаються примітивною працею, вирішувати долю інших і долю своїх держав. Але є одна обставина, що відрізняє більшовицьку диктатуру від цифрової демократії. І ця обставина – найбільша проблема якраз українських політиків.
Більшовики прекрасно розуміли, що «діти», або «пролетарі», не здатні себе прогодувати. Тому вони відібрали власність у всіх, у кого вона була і створили зрівняльну систему розподілу продуктів життєзабезпечення. Цифрова демократія не має на меті ані диктатури, ані зрівнялівки. Вона якраз має на увазі посилення ролі індивідуума. Але вона настає в умовах розвинутого суспільства – суспільства, яке старіє, має все менше і менше дітей – а, значить, все менше і менше працівників у розрахунку на утриманців, але разом з тим хоче, щоб все залишалося так, як було раніше. Щоб держава загального благоденства, яка з'явилася в Європі після Другої світової війни, продовжувала існувати. У наших або російських умовах це бажання збереження соціалістичних завоювань при одночасній низькій народжуваності, низькій продуктивності праці і праві обманювати державу при першій же можливості.
Коли європейці протестують проти мігрантів або коли росіяни в переважній більшості своїй виступають проти підвищення пенсійного віку – це явище одного порядку, небажання не просто вийти із зони комфорту, але хоча б зрозуміти, що цієї зони комфорту просто вже немає і ніколи більше не буде. Що її можна підтримувати тільки між собою, в соціальних мережах – ось ще одна особливість цифрової демократії – але при виході на вулицю нецифрова реальність б'є тебе по голові. І поки що ми бачимо не спроби щось змінити насправді, а звичайне затикання пробоїн в кораблі. Американці думають захиститися від зникнення робочих місць митами на європейську і китайську продукцію. Британці розраховують позбутися викликів сучасності виходом з Євросоюзу. Поляки затикають дірку на ринку трудових ресурсів українцями. Українці затикають дірки в бюджеті траншами МВФ. Путін гримує загибель соціальної держави війнами з сусідніми країнами і спробами оживити труп Радянського Союзу. А далі-то що? Далі?
Я спеціально напишу тут невеликий абзац про війну і Донбас, щоб мені не дорікали тим, що я не пам'ятаю про головну проблему країни. Я як раз пам'ятаю – хоча вважаю, що як тільки російська влада займеться реальним реформуванням соціальної сфери, їй вже може стати просто не до війн з нами або грузинами. Росіяни радіють війнам тільки поки є «халява» – але коли вона закінчується, любов до правителів і величі Росії випаровується сама собою. Але при цьому – що робити з Донбасом? Адже Донбас – це як гаряча картоплина. Вмираючий індустріальний басейн з маргінальним патерналістським населенням – і дві держави, у яких вже немає грошей навіть на збереження пенсій на колишньому рівні. Така проблема доб'є будь-якого, хто почне її вирішувати. Тому я скажу просто: я такий самий прихильник відновлення територіальної цілісності країни, як і будь-який інший її громадянин. Я просто раджу боятися виконання своїх бажань і розуміти, що відновлення територіальної цілісності може стати викликом для існування самої державності в період її становлення.
А тепер відповідь на питання – що далі? Під час одного з виступів, коли я відповідав на питання про наслідки майбутніх виборів, я сказав просто: не чекайте змін, чим викликав незадоволений гул в аудиторії. Але це ж правда. Україна – країна без достатніх своїх коштів, під зовнішнім управлінням, яке з кожним днем стає все більш неефективним через посилення політичних і соціальних проблем самого Заходу. І, до речі, «втеча» під зовнішнє управління Москви теж нічого не принесла б – тому що в Росії посилюються ті ж самі проблеми, тільки ще й накладені на тупість авторитаризму. Так що будь-який новий президент, будь-який новий уряд змушені будуть прислухатися до рекомендацій – як розумних, так і безглуздих. І ми ще згадаємо президента – як обраного в 2019 році, так і його попередника – добрим словом. Як і нинішній парламент і уряди останніх і найближчих років.
Тому що це будуть останні відносно професійні політики, з якими ми зіткнемося. Політики, які розуміють, як розподілити бюджет і навіть як грамотно вкрасти – вже вибачте за цинізм.
А демократичною Україною майбутнього, як і будь-якою іншою новою цифровою державою, керуватимуть пройдисвіти. Відверті пройдисвіти. При цьому цим пройдисвітам доведеться остаточно демонтувати соціальну державу і будь-які форми соціального утриманства – просто тому що на це не буде грошей і ніякі пости у твіттері їх не замінять.
«Ті, хто живе на різні соціальні виплати і користується соціальними благами, повинні розуміти, що скоро все зміниться», – стверджує фінський письменник Ярі Ернрут, громадянин країни, про можливості якої українці можуть тільки мріяти. І я не хочу пояснювати, як зміниться у нас те, що зміниться у них. Щоб нікого не лякати.
Але це – виклики цифрової демократії в країнах з патерналістським малоефективним населенням і незворотний крах соціальної держави – і є те, про що політики повинні говорити зі своїми виборцями. Тому що якщо розповідати казки і заспокоювати себе ілюзією, що головне отримати владу і знову розрізати на шматки продірявлену латану свитку, можна не помітити, як швидко українська демократія завалиться у прірву суспільного відчаю і зміниться навіть не диктатурою, а хаосом. Хаосом, який нас доб'є.
Виталий Портников , журналіст
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Комітет Європарламенту проголосував за процедуру санкцій проти Угорщини
Комітет Європейського парламенту проголосував за відкриття санкційної процедури проти Угорщини через порушення урядом прем'єр-міністра Віктора Орбана фундаментальних цінностей ЄС.
Про це повідомляє The Associated Press.
Комітет громадянських свобод (LIBE) проголосував у понеділок за доповідь, що рекомендує розпочати "процедуру за статтею 7" у зв'язку із занепокоєнням щодо незалежності суддів, свободи ЗМІ та жорсткого поводження з мігрантами в Угорщині.
Для початку процедури рішення комітету мають затвердити на голосуванні під час пленарної сесії у Страсбурзі.
Ця процедура зрештою може призвести до втрати права голосу Угорщини в ЄС, хоча це малоймовірно, тому що Польща, проти якої вже відкрити така процедура, напевно накладе вето. Для накладення санкцій необхідне одностайне рішення всіх членів ЄС.
Як відомо, Європейська комісія у грудні минулого року вперше в історії ЄС вирішила розпочати санкційну процедуру проти Польщі через порушення верховенства права.
Угорщина рінше заявляла, що скористається правом вето у разі пропозиції запровадити санкції проти Варшави.
Комітет Європейського парламенту проголосував за відкриття санкційної процедури проти Угорщини через порушення урядом прем'єр-міністра Віктора Орбана фундаментальних цінностей ЄС.
Про це повідомляє The Associated Press.
Комітет громадянських свобод (LIBE) проголосував у понеділок за доповідь, що рекомендує розпочати "процедуру за статтею 7" у зв'язку із занепокоєнням щодо незалежності суддів, свободи ЗМІ та жорсткого поводження з мігрантами в Угорщині.
Для початку процедури рішення комітету мають затвердити на голосуванні під час пленарної сесії у Страсбурзі.
Ця процедура зрештою може призвести до втрати права голосу Угорщини в ЄС, хоча це малоймовірно, тому що Польща, проти якої вже відкрити така процедура, напевно накладе вето. Для накладення санкцій необхідне одностайне рішення всіх членів ЄС.
Як відомо, Європейська комісія у грудні минулого року вперше в історії ЄС вирішила розпочати санкційну процедуру проти Польщі через порушення верховенства права.
Угорщина рінше заявляла, що скористається правом вето у разі пропозиції запровадити санкції проти Варшави.
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Новий турецький султанат: чому Ердоган переміг на "мегавиборах" і що це означатиме
24 червня у Туреччині відбулися вибори, одночасно президентські та парламентські. Вони стали першими після конституційної реформи, що наділила главу держави надзвичайно широкими повноваженнями.
Ще до завершення доби стало остаточно зрозуміло, що перемогу отримає чинний президент Реджеп Таїп Ердоган, а за пару годин прийшли й офіційні результати. Ердоган переміг у першому турі виборів, маючи трохи більше 52% голосів, тоді як його головний конкурент Мухаррем Індже посів друге місце, набравши понад 30%.
Другий тур виборів, на який сподівалися опозиція та частина турецького суспільства, не відбудеться.
Парламентські вибори підтвердили успіх Ердогана: його партія AKP, хоча і не набрала більшості, але разом зі своїми багаторічними партнерами-націоналістами має достатньо голосів, щоб сформувати стабільну більшість.
52% перемоги
Перемога Ердогана не була чимось аж занадто несподіваним. Зрештою, самі дострокові вибори він скликав саме для того, щоб переобратися, поки його рейтинг все ще коливається на рівні трохи вищому за 50%.
А ще – для того, щоб якнайшвидше отримати нові надзвичайні повноваження, передбачені поправками до Конституції, схваленими торік.
Економічні проблеми, які почали бити по стабільності Туреччини, ще на початку року хвилювали керівництво правлячої партії. Там розуміли, що стрімка девальвація турецької ліри, зменшення темпів економічного зростання та загальне падіння рівня життя через надмірні витрати країни на свої зовнішньополітичні маневри та енергетичні проекти – все це може стати родючим грунтом для потенційно протестних настроїв.
Тому планові вибори 2019 року ставали надто небезпечними.
Для президента вкрай необхідно було перемогти саме у першому турі.
Інакше неможливо було виключити ймовірність того, що у другому він програє.
Річ у тім, що Ердоган не є прихильником відкритих публічних дебатів. Та й перспектива зустрічі зі своїми опонентами віч-на-віч лише зробить його позиції більш уразливими в очах населення. Натомість його конкурент отримав би безкоштовну і відкриту трибуну на державних телеканалах, які дивляться якраз ті, хто голосує за Ердогана.
Але інтуїція не підвела президента Туреччини. Він переміг у першому турі, набравши лише на 2% більше за обов’язковий мінімум. Це означає, що рішення про термінові дострокові вибори було правильним. До осені рейтинг турецького лідера мав усі шанси впасти ще більше – разом із падінням ліри та погіршенням економічної ситуації і стосунків з Євросоюзом.
Водночас, ці вибори втретє поспіль (після виборів-2015 та референдуму-2017) підтвердили, що у сприйнятті Ердогана турецьке суспільство розколоте навпіл. Половина населення підтримує Ердогана та його партію, а половина – проти.
Цей розкол проходить по дуже конкретних лініях: релігія (ісламісти проти прихильників світської форми правління), етнічність (турки проти курдів), зовнішньополітична орієнтація (у питання курсу на ЄС та на Захід), ідеологія (ісламістський націоналістичний неоосманський проект проти ліберально-демократичного проєвропейського проекту).
І про опозицію.
Результат головного опозиційного кандидата Мухаррема Індже та його партії виявився законсервованим лише у межах західних прибережних провінцій, надто – серед прозахідного міського населення, яке живе за рахунок туристів з Європи та є менш консервативним і релігійним, аніж бідні сільські регіони в центрі та на півночі.
Та хоча опозиційні Ердогану сили не зуміли кардинально покращити свої результати на виборах (а у більшості провінцій втратили позиції), партія президента так само не покращила рейтинги. Кількість голосів, які отримали AKP та Ердоган особисто, знизилася практично в усіх регіонах країни, включно зі Стамбулом і Анкарою.
При цьому курди також втратили позиції. Вони отримали меншу кількість голосів в усіх своїх провінціях, аніж у 2015 році. Але разом із тим, результат їхніх конкурентів з правлячої партії не покращився, а у деяких регіонах так само зменшився.
Султан на прізвище Ердоган
Перемога Ердогана стала епохальною подією для Туреччини. І не тому, що він переміг вчетверте і лишиться президентом до 2023 року, ставши найдовшим керівником республіки з часів Мустафи Кемаля Ататюрка.
А тому, що Туреччина вперше за майже 100 років обрала "султана", в руках якого буде зосереджена практично вся повнота влади.
Ердоган розбудував у Туреччині вертикаль, подібну до тієї, яка була в Мустафи Кемаля, якого Ердоган так сильно поважає і так тихо ненавидить – через те, що у системі Ататюрка не знайшлося місця ісламістам.
Президент Туреччини йшов до цього дуже довго, ще з 1997 року. Саме тоді сталася подія, яка закарбувалася в нього в пам'яті на все життя – військовий переворот, який скинув ісламістський уряд Неджметтіна Ербакана – духовного і політичного наставника самого Ердогана.
Ердоган тоді був ****** ісламістської партії влади і обіймав посаду мера Стамбула. Але його як члена команди так само усунули з посади та ув`язнили. Військові втрутилися, оскільки ісламісти, на їхню думку, діяли всупереч заповітам Кемаля Ататюрка, що був прихильником світської форми правління та зменшення ролі релігії в управлінні державою.
Для Ердогана це був тяжкий удар, і він остаточно усвідомив, що система кемалістів – не для нього, що її необхідно замінити на іншу, в центрі якої, поруч з Ататюрком, буде інший "батько нації", але з ісламістським ухилом.
Так розпочався шлях Ердогана до руйнування опор тодішньої турецької системи.
Якщо Мустафа Кемаль заявляв, що Туреччина не має переглядати свої кордони після того, чого вже досягла, Ердоган вирішив зробити навпаки – відродити давно забутий імперський фантом, поставивши за мету відновлення контролю над колишніми колоніями.
А після нинішніх виборів і набрання чинності новими поправками до Конституції не залишиться жодних обмежень і перешкод для реалізації політики президента.
Подальші зміни в Туреччині...
Отже, майбутні кроки Туреччини у найближчі роки після цих виборів будуть такими.
Економіка.
Після виборів Ердоган візьметься за врегулювання проблем з валютою і банківським сектором, щоб зменшити напругу всередині суспільства. Враховуючи те, що країна розділилася 50 на 50 щодо підтримки Ердогана, а економічні ситуація погіршується, це треба вирішувати, адже інакше є ризик політичної дестабілізації. А президенту не потрібні проблеми на домашньому фронті.
Закручування гайок.
Ердоган продовжить тиснути на опозиційні йому сили з новою силою.
Під удар можуть потрапити нові політичні опоненти на виборах, насамперед Республіканська народна партія Мухаррема Індже, а також прокурдська Партія демократії народів, яка за результатами виборів навіть спромоглася пройти до парламенту. Ця політична сила (лідер якої сидить за гратами), є найбільшим ворогом влади, а відтак не виключено, що президент може навіть піти на її повну заборону на державному рівні.
Якщо це станеться – це позбавить опозицію зайвих 11% мандатів у парламенті.
Переформатування системи та культ особистості.
Навіть отримавши нові повноваження, Ердоган, імовірно, продовжить перероблювати систему, щоб забезпечити собі довготривале правління і закласти підвалини для нової моделі існування Туреччини. Тобто діятиме так, як колись Мустафа Кемаль. У новій системі не буде місця занадто сильній армії, а релігія відіграватиме набагато більшу роль.
Водночас Ердоган активізує свої програми з модернізації армії. Національні проекти вимагають активізації зовнішньої політики та більш жорсткого підходу до політики застосування сили. А армія – сильнішої армії та нових технологій.
При цьому тяжіння Ердогана до формування культу навколо його особистості помітне давно.
З його амбіціями стати новим "батьком нації" та "релігійним лідером" він намагатиметься створити такий інформаційно-смисловий наратив, який прив’яже його особистість та ім’я до самої Туреччини як держави.
...і за кордоном
Плани Ердогана напевно не обмежуються однією лише Туреччиною.
Розвиток... серіалів.
В Україні вже могли помітити появу в ефірі турецьких серіалів замість російських. Для Туреччини це не просто галузь, яка приносить гроші, але й інструмент м`якої сили у зовнішній політиці.
Турецькі серіали поступово завойовують європейський та близькосхідний ринки. Битва за мізки людей спалахне з новою силою, оскільки вона відповідає планам Ердогана вивести Туреччину у регіональні лідери, а це вимагає активнішої зовнішньої політики на усіх напрямках. Приміром, розпочалася "битва" між турецькими та єгипетськими телесеріалами, особливо в Судані.
Енергетичний хаб та битва за Східне Середземномор’я.
Президент Ердоган вже кілька років розбудовує газову мережу, намагаючись зав’язати на собі потоки "блакитного палива" з Азії до ЄС та на Балкани. Турецько-болгарський регіональний хаб має зв'язати разом каспійський, російський та іранський газ з Угорщиною, Болгарією, Румунією, Балканськими державами, Італією, Грецією і Словаччиною. Саме з цією метою Туреччина будує спільно з Росією "Турецький потік", який складає для України стратегічну загрозу.
Між тим кілька років тому поблизу Кіпру виявили величезні поклади газу. І це потенційно створює конкуренцію планам турків щодо хабу.
Тому, починаючи з 2016 року, Туреччина завела до Кіпру свої бойові кораблі та не дає світовим компаніям проводити розвідку на кіпрському шельфі. Імовірно, мета Туреччини – під’єднати Кіпр до своєї мережі на своїх умовах.
Зближення з Росією та Іраном...
Туреччина намагається сформувати власні альянси на противагу американсько-європейському впливу. Тому після виборів Ердоган і надалі зближуватиметься з РФ та Іраном у своїй сирійській та іракській політиках, оскільки обидві країни є зручнішими партнерами для Анкари – вони не заважають Ердогану розбиратися з курдами.
Зростання кількості спільних проектів з РФ та Іраном у галузях ВПК та енергетики додатково зміцнюватиме цей альянс, який, утім, поки що не варто називати стратегічним чи довготривалим.
...та погіршення стосунків з ЄС та США.
Ердоган продовжить наступ на курдські воєнізовані рухи у Сирії та Іраку, щоби згодом зробити там буферні зони з власною або лояльною адміністрацією.
Між тим питання курдів, порушення прав людини, переслідування опозиції, гра на користь геополітичних суперників США та ЄС, а також націоналістична та радикальна антизахідна риторика – все це зберігатиметься в арсеналі Ердогана у його стосунках із Заходом.
Але повного розриву із союзниками по НАТО очікувати не варто, адже Туреччина все ще зав’язана на Захід у галузі закупівлі озброєнь і техніки. До того ж Ердогану потрібен контрбаланс російсько-китайського впливу.
Червоне море для військових.
Туреччина є активним учасником гонки озброєнь, яка спостерігається у Червоному морі у останні роки. Нова інформація про поклади нафти у шельфі Червоного моря, а також перетин інтересів основних претендентів на регіональне лідерство на (Туреччина, Іран, Саудівська Аравія, Ізраїль, ОАЕ) зумовлює стрімке будівництво нових військових баз. Лише у минулому році ОАЕ, Єгипет, Саудівська Аравія, Іран, США, Туреччина, Франція і Китай домовилися про будівництво своїх баз у країнах, які мають вихід на Червоне море.
Анкара, маючи конфлікти з Єгиптом і Саудівською Аравією, не має наміру відставати від суперників у гонитві за контролем над цим регіоном.
Що з Україною?
Враховуючи останні тенденції (в тому числі відновлення імперських амбіцій), у Туреччині доволі популярною стає тема кримських татар.
І хоча Анкара може бути непоганим партнером для України, зокрема щодо перемовин з РФ зі звільнення політв'язнів та як комунікаційний міст з кримськими татарами, надмірна зацікавленість турків щодо Криму становить і певні стратегічні загрози для України.
Треба враховувати, що подальше зближення Туреччини з РФ та паралельна зацікавленість Анкари у питанні кримськотатарської автономії можуть призвести до небажаних для України наслідків у майбутньому. Особливо – коли на порядку денному постане питання повернення Криму до складу України.
Риторика Реджепа Таїпа Ердогана та його амбітні зовнішньополітичні плани перетинаються з інтересами України в Криму.
Для самої Анкари кримське питання має щонайменше дві цінності – налагодження тісніших стосунків з кримськими татарами як потенційними союзниками та зближення з Росією по лінії співпраці з питання кримських татар. Кремль може отримати непоганий інструмент тиску та впливу на татар через свого турецького союзника і таким чином перехопити ініціативу в України.
Автор: Ілія Куса,
експерт з міжнародної політики
Українського інституту майбутнього
24 червня у Туреччині відбулися вибори, одночасно президентські та парламентські. Вони стали першими після конституційної реформи, що наділила главу держави надзвичайно широкими повноваженнями.
Ще до завершення доби стало остаточно зрозуміло, що перемогу отримає чинний президент Реджеп Таїп Ердоган, а за пару годин прийшли й офіційні результати. Ердоган переміг у першому турі виборів, маючи трохи більше 52% голосів, тоді як його головний конкурент Мухаррем Індже посів друге місце, набравши понад 30%.
Другий тур виборів, на який сподівалися опозиція та частина турецького суспільства, не відбудеться.
Парламентські вибори підтвердили успіх Ердогана: його партія AKP, хоча і не набрала більшості, але разом зі своїми багаторічними партнерами-націоналістами має достатньо голосів, щоб сформувати стабільну більшість.
52% перемоги
Перемога Ердогана не була чимось аж занадто несподіваним. Зрештою, самі дострокові вибори він скликав саме для того, щоб переобратися, поки його рейтинг все ще коливається на рівні трохи вищому за 50%.
А ще – для того, щоб якнайшвидше отримати нові надзвичайні повноваження, передбачені поправками до Конституції, схваленими торік.
Економічні проблеми, які почали бити по стабільності Туреччини, ще на початку року хвилювали керівництво правлячої партії. Там розуміли, що стрімка девальвація турецької ліри, зменшення темпів економічного зростання та загальне падіння рівня життя через надмірні витрати країни на свої зовнішньополітичні маневри та енергетичні проекти – все це може стати родючим грунтом для потенційно протестних настроїв.
Тому планові вибори 2019 року ставали надто небезпечними.
Для президента вкрай необхідно було перемогти саме у першому турі.
Інакше неможливо було виключити ймовірність того, що у другому він програє.
Річ у тім, що Ердоган не є прихильником відкритих публічних дебатів. Та й перспектива зустрічі зі своїми опонентами віч-на-віч лише зробить його позиції більш уразливими в очах населення. Натомість його конкурент отримав би безкоштовну і відкриту трибуну на державних телеканалах, які дивляться якраз ті, хто голосує за Ердогана.
Але інтуїція не підвела президента Туреччини. Він переміг у першому турі, набравши лише на 2% більше за обов’язковий мінімум. Це означає, що рішення про термінові дострокові вибори було правильним. До осені рейтинг турецького лідера мав усі шанси впасти ще більше – разом із падінням ліри та погіршенням економічної ситуації і стосунків з Євросоюзом.
Водночас, ці вибори втретє поспіль (після виборів-2015 та референдуму-2017) підтвердили, що у сприйнятті Ердогана турецьке суспільство розколоте навпіл. Половина населення підтримує Ердогана та його партію, а половина – проти.
Цей розкол проходить по дуже конкретних лініях: релігія (ісламісти проти прихильників світської форми правління), етнічність (турки проти курдів), зовнішньополітична орієнтація (у питання курсу на ЄС та на Захід), ідеологія (ісламістський націоналістичний неоосманський проект проти ліберально-демократичного проєвропейського проекту).
І про опозицію.
Результат головного опозиційного кандидата Мухаррема Індже та його партії виявився законсервованим лише у межах західних прибережних провінцій, надто – серед прозахідного міського населення, яке живе за рахунок туристів з Європи та є менш консервативним і релігійним, аніж бідні сільські регіони в центрі та на півночі.
Та хоча опозиційні Ердогану сили не зуміли кардинально покращити свої результати на виборах (а у більшості провінцій втратили позиції), партія президента так само не покращила рейтинги. Кількість голосів, які отримали AKP та Ердоган особисто, знизилася практично в усіх регіонах країни, включно зі Стамбулом і Анкарою.
При цьому курди також втратили позиції. Вони отримали меншу кількість голосів в усіх своїх провінціях, аніж у 2015 році. Але разом із тим, результат їхніх конкурентів з правлячої партії не покращився, а у деяких регіонах так само зменшився.
Султан на прізвище Ердоган
Перемога Ердогана стала епохальною подією для Туреччини. І не тому, що він переміг вчетверте і лишиться президентом до 2023 року, ставши найдовшим керівником республіки з часів Мустафи Кемаля Ататюрка.
А тому, що Туреччина вперше за майже 100 років обрала "султана", в руках якого буде зосереджена практично вся повнота влади.
Ердоган розбудував у Туреччині вертикаль, подібну до тієї, яка була в Мустафи Кемаля, якого Ердоган так сильно поважає і так тихо ненавидить – через те, що у системі Ататюрка не знайшлося місця ісламістам.
Президент Туреччини йшов до цього дуже довго, ще з 1997 року. Саме тоді сталася подія, яка закарбувалася в нього в пам'яті на все життя – військовий переворот, який скинув ісламістський уряд Неджметтіна Ербакана – духовного і політичного наставника самого Ердогана.
Ердоган тоді був ****** ісламістської партії влади і обіймав посаду мера Стамбула. Але його як члена команди так само усунули з посади та ув`язнили. Військові втрутилися, оскільки ісламісти, на їхню думку, діяли всупереч заповітам Кемаля Ататюрка, що був прихильником світської форми правління та зменшення ролі релігії в управлінні державою.
Для Ердогана це був тяжкий удар, і він остаточно усвідомив, що система кемалістів – не для нього, що її необхідно замінити на іншу, в центрі якої, поруч з Ататюрком, буде інший "батько нації", але з ісламістським ухилом.
Так розпочався шлях Ердогана до руйнування опор тодішньої турецької системи.
Якщо Мустафа Кемаль заявляв, що Туреччина не має переглядати свої кордони після того, чого вже досягла, Ердоган вирішив зробити навпаки – відродити давно забутий імперський фантом, поставивши за мету відновлення контролю над колишніми колоніями.
А після нинішніх виборів і набрання чинності новими поправками до Конституції не залишиться жодних обмежень і перешкод для реалізації політики президента.
Подальші зміни в Туреччині...
Отже, майбутні кроки Туреччини у найближчі роки після цих виборів будуть такими.
Економіка.
Після виборів Ердоган візьметься за врегулювання проблем з валютою і банківським сектором, щоб зменшити напругу всередині суспільства. Враховуючи те, що країна розділилася 50 на 50 щодо підтримки Ердогана, а економічні ситуація погіршується, це треба вирішувати, адже інакше є ризик політичної дестабілізації. А президенту не потрібні проблеми на домашньому фронті.
Закручування гайок.
Ердоган продовжить тиснути на опозиційні йому сили з новою силою.
Під удар можуть потрапити нові політичні опоненти на виборах, насамперед Республіканська народна партія Мухаррема Індже, а також прокурдська Партія демократії народів, яка за результатами виборів навіть спромоглася пройти до парламенту. Ця політична сила (лідер якої сидить за гратами), є найбільшим ворогом влади, а відтак не виключено, що президент може навіть піти на її повну заборону на державному рівні.
Якщо це станеться – це позбавить опозицію зайвих 11% мандатів у парламенті.
Переформатування системи та культ особистості.
Навіть отримавши нові повноваження, Ердоган, імовірно, продовжить перероблювати систему, щоб забезпечити собі довготривале правління і закласти підвалини для нової моделі існування Туреччини. Тобто діятиме так, як колись Мустафа Кемаль. У новій системі не буде місця занадто сильній армії, а релігія відіграватиме набагато більшу роль.
Водночас Ердоган активізує свої програми з модернізації армії. Національні проекти вимагають активізації зовнішньої політики та більш жорсткого підходу до політики застосування сили. А армія – сильнішої армії та нових технологій.
При цьому тяжіння Ердогана до формування культу навколо його особистості помітне давно.
З його амбіціями стати новим "батьком нації" та "релігійним лідером" він намагатиметься створити такий інформаційно-смисловий наратив, який прив’яже його особистість та ім’я до самої Туреччини як держави.
...і за кордоном
Плани Ердогана напевно не обмежуються однією лише Туреччиною.
Розвиток... серіалів.
В Україні вже могли помітити появу в ефірі турецьких серіалів замість російських. Для Туреччини це не просто галузь, яка приносить гроші, але й інструмент м`якої сили у зовнішній політиці.
Турецькі серіали поступово завойовують європейський та близькосхідний ринки. Битва за мізки людей спалахне з новою силою, оскільки вона відповідає планам Ердогана вивести Туреччину у регіональні лідери, а це вимагає активнішої зовнішньої політики на усіх напрямках. Приміром, розпочалася "битва" між турецькими та єгипетськими телесеріалами, особливо в Судані.
Енергетичний хаб та битва за Східне Середземномор’я.
Президент Ердоган вже кілька років розбудовує газову мережу, намагаючись зав’язати на собі потоки "блакитного палива" з Азії до ЄС та на Балкани. Турецько-болгарський регіональний хаб має зв'язати разом каспійський, російський та іранський газ з Угорщиною, Болгарією, Румунією, Балканськими державами, Італією, Грецією і Словаччиною. Саме з цією метою Туреччина будує спільно з Росією "Турецький потік", який складає для України стратегічну загрозу.
Між тим кілька років тому поблизу Кіпру виявили величезні поклади газу. І це потенційно створює конкуренцію планам турків щодо хабу.
Тому, починаючи з 2016 року, Туреччина завела до Кіпру свої бойові кораблі та не дає світовим компаніям проводити розвідку на кіпрському шельфі. Імовірно, мета Туреччини – під’єднати Кіпр до своєї мережі на своїх умовах.
Зближення з Росією та Іраном...
Туреччина намагається сформувати власні альянси на противагу американсько-європейському впливу. Тому після виборів Ердоган і надалі зближуватиметься з РФ та Іраном у своїй сирійській та іракській політиках, оскільки обидві країни є зручнішими партнерами для Анкари – вони не заважають Ердогану розбиратися з курдами.
Зростання кількості спільних проектів з РФ та Іраном у галузях ВПК та енергетики додатково зміцнюватиме цей альянс, який, утім, поки що не варто називати стратегічним чи довготривалим.
...та погіршення стосунків з ЄС та США.
Ердоган продовжить наступ на курдські воєнізовані рухи у Сирії та Іраку, щоби згодом зробити там буферні зони з власною або лояльною адміністрацією.
Між тим питання курдів, порушення прав людини, переслідування опозиції, гра на користь геополітичних суперників США та ЄС, а також націоналістична та радикальна антизахідна риторика – все це зберігатиметься в арсеналі Ердогана у його стосунках із Заходом.
Але повного розриву із союзниками по НАТО очікувати не варто, адже Туреччина все ще зав’язана на Захід у галузі закупівлі озброєнь і техніки. До того ж Ердогану потрібен контрбаланс російсько-китайського впливу.
Червоне море для військових.
Туреччина є активним учасником гонки озброєнь, яка спостерігається у Червоному морі у останні роки. Нова інформація про поклади нафти у шельфі Червоного моря, а також перетин інтересів основних претендентів на регіональне лідерство на (Туреччина, Іран, Саудівська Аравія, Ізраїль, ОАЕ) зумовлює стрімке будівництво нових військових баз. Лише у минулому році ОАЕ, Єгипет, Саудівська Аравія, Іран, США, Туреччина, Франція і Китай домовилися про будівництво своїх баз у країнах, які мають вихід на Червоне море.
Анкара, маючи конфлікти з Єгиптом і Саудівською Аравією, не має наміру відставати від суперників у гонитві за контролем над цим регіоном.
Що з Україною?
Враховуючи останні тенденції (в тому числі відновлення імперських амбіцій), у Туреччині доволі популярною стає тема кримських татар.
І хоча Анкара може бути непоганим партнером для України, зокрема щодо перемовин з РФ зі звільнення політв'язнів та як комунікаційний міст з кримськими татарами, надмірна зацікавленість турків щодо Криму становить і певні стратегічні загрози для України.
Треба враховувати, що подальше зближення Туреччини з РФ та паралельна зацікавленість Анкари у питанні кримськотатарської автономії можуть призвести до небажаних для України наслідків у майбутньому. Особливо – коли на порядку денному постане питання повернення Криму до складу України.
Риторика Реджепа Таїпа Ердогана та його амбітні зовнішньополітичні плани перетинаються з інтересами України в Криму.
Для самої Анкари кримське питання має щонайменше дві цінності – налагодження тісніших стосунків з кримськими татарами як потенційними союзниками та зближення з Росією по лінії співпраці з питання кримських татар. Кремль може отримати непоганий інструмент тиску та впливу на татар через свого турецького союзника і таким чином перехопити ініціативу в України.
Автор: Ілія Куса,
експерт з міжнародної політики
Українського інституту майбутнього
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Вертольоти урядових військ Сирії скинули бочкові бомби на місто Дераа у понеділок вперше за майже рік, розширивши наступ на південному заході країни.
Про це заявили повстанці і військові спостерігачі, пише Reuters.
Поряд з бочковими бомбами - контейнерами з вибухівкою - вертольоти розкидають листівки, мовляв армія закликає людей "вигнати терористів, як ваші брати зробили в Східній Гуті", - повідомили джерела.
Регіон є політично чутливим через його розташування поблизу Ізраїлю і Йорданії і існування там угоди про "деескалацію", узгодженої між США, Йорданією і союзником сирійського уряду Росією.
Сполучені Штати пригрозили, що здійснять "тверді і належні заходи" у відповідь на порушення сирійським урядом перемир'я, але повстанці заявили, що США сказали їм не чекати ніякої американської військової підтримки.
У Москві заступник міністра закордонних справ Михаїл Богданов заявив, що російські чиновники сподіваються незабаром обговорити південний захід Сирії з радником з національної безпеки США Джоном Болтоном і окремо з Йорданією.
Асад повернув на південний захід після вигнання повстанців з їхніх останніх анклавів у Західній Сирії, зокрема східної Гути під Дамаском, на початку цього року.
Це один з двох основних районів, все ще утримуваних повстанцями, поряд з провінцією Ідліб на кордоні з Туреччиною на північному заході. Дераа - найбільше місто південного заходу, було раннім центром повстання проти Асада в 2011 році і було розділене на повстанський і урядовий сектори протягом багатьох років.
Останні бойові дії були зосереджені на місті Буср Аль-Харір. Проурядовi ЗМІ повідомляють, що в понеділок армія просунулася в районі Буср Аль-Харірі.
Спостерігачі повідомили про запеклі бої всередині міста між армією, її союзниками і повстанськими угрупованнями.
росія також заявила в понеділок, що вона допомогла армії "відбити напад повстанців" на південному заході, убивши 70 повстанців.
24 червня стало відомо, що російські військові літаки вперше за рік після домовленості про припинення вогню завдали ударів по повстанцях у південних районах Сирії.
Цей наступ проурядових військ може призвести до подальшої ескалації війни в Сирії, яка триває вже 7 років. Раніше сили президента Башара Асада відвоювали частину області у повстанців за допомогою російської авіації і підтримуваних Іраном бойовиків. Асад неодноразово обіцяв повернути "кожен дюйм" прикордонних з Йорданією та Ізраїлем частин Сирії, зокрема окупованих Ізраїлем Голанських висот.
Про це заявили повстанці і військові спостерігачі, пише Reuters.
Поряд з бочковими бомбами - контейнерами з вибухівкою - вертольоти розкидають листівки, мовляв армія закликає людей "вигнати терористів, як ваші брати зробили в Східній Гуті", - повідомили джерела.
Регіон є політично чутливим через його розташування поблизу Ізраїлю і Йорданії і існування там угоди про "деескалацію", узгодженої між США, Йорданією і союзником сирійського уряду Росією.
Сполучені Штати пригрозили, що здійснять "тверді і належні заходи" у відповідь на порушення сирійським урядом перемир'я, але повстанці заявили, що США сказали їм не чекати ніякої американської військової підтримки.
У Москві заступник міністра закордонних справ Михаїл Богданов заявив, що російські чиновники сподіваються незабаром обговорити південний захід Сирії з радником з національної безпеки США Джоном Болтоном і окремо з Йорданією.
Асад повернув на південний захід після вигнання повстанців з їхніх останніх анклавів у Західній Сирії, зокрема східної Гути під Дамаском, на початку цього року.
Це один з двох основних районів, все ще утримуваних повстанцями, поряд з провінцією Ідліб на кордоні з Туреччиною на північному заході. Дераа - найбільше місто південного заходу, було раннім центром повстання проти Асада в 2011 році і було розділене на повстанський і урядовий сектори протягом багатьох років.
Останні бойові дії були зосереджені на місті Буср Аль-Харір. Проурядовi ЗМІ повідомляють, що в понеділок армія просунулася в районі Буср Аль-Харірі.
Спостерігачі повідомили про запеклі бої всередині міста між армією, її союзниками і повстанськими угрупованнями.
росія також заявила в понеділок, що вона допомогла армії "відбити напад повстанців" на південному заході, убивши 70 повстанців.
24 червня стало відомо, що російські військові літаки вперше за рік після домовленості про припинення вогню завдали ударів по повстанцях у південних районах Сирії.
Цей наступ проурядових військ може призвести до подальшої ескалації війни в Сирії, яка триває вже 7 років. Раніше сили президента Башара Асада відвоювали частину області у повстанців за допомогою російської авіації і підтримуваних Іраном бойовиків. Асад неодноразово обіцяв повернути "кожен дюйм" прикордонних з Йорданією та Ізраїлем частин Сирії, зокрема окупованих Ізраїлем Голанських висот.
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.