27.08.14 вторжение войск РФ
- Автор теми CAXAP
- Дата створення
Статус: Офлайн
Реєстрація: 25.05.2009
Повідом.: 6247
Реєстрація: 25.05.2009
Повідом.: 6247
Предисловие к послезавтра.
Портников.
Во время визита в Латвию президент Украины Владимир Зеленский, отвечая на вопрос, готов ли Владимир путин к соблюдению договоренностей с Украиной, заявил, что стремление к миру "есть у всех сторон". Обстрелы украинских позиций при этом не прекращались, люди гибли, в Москве члены Совета Федерации пугали украинцев вечной войной, а главарь "Донецкой народной республики" Денис Пушилин вообще призвал к демонтажу Украинского государства, невольно выдав подлинные планы Кремля.
Но Зеленский продолжает верить в миролюбие "всех сторон". И в необходимость своей встречи с Владимиром Путиным, целесообразность которой он не может объяснить. Он говорит о нужности этой встречи буквально с первого дня своего избрания на пост президента, он объясняет необходимостью ее добиться выполнение путинских условий - в том числе подписание формулы Штайнмайера украинской делегацией на переговорах в Минске. Во время многочасовой встречи с журналистами Зеленский не скрывал, что хотел бы двусторонней встречи с Путиным, даже и без нормандского формата - но все против.
Это желание увидеться и "порешать вопросы" не имеет под собой никакой рациональной основы – потому что Зеленский не может не замечать, как путин использует его желание встретиться, как ставит условие за условием, как сознательно провоцирует дестабилизацию в Украине, нарастание протестов, ослабление позиций власти и ее возможный крах. Как продолжает "проявлять миролюбие", обстреливая и убивая.
Это просто вера. Вера в путина. Вера в то, что если ему сказать о "плохих боярах" и пообещать больше не обижать, все сразу прекратится. И война, и обстрелы, и убийства. Обычная вера маленького человека в доброго царя. Вера, которой больны миллионы россиян. Вера, которой больны миллионы соотечественников Владимира Зеленского. Вера, которой болен сам Владимир Зеленский - потому что можно избрать маленького человека президентом, но никакая народная поддержка не сделает его большим. Для большого президента нужны большие люди. Люди, которые не верят в царей.
Но в этой вере есть и рациональное зерно. Зеленский не может перестать верить в свою встречу с Путиным, потому что стал президентом с обещаниями прекратить войну. С объяснениями, что лучший способ ее прекращения - "просто перестать стрелять". С уверенностью, что война за свободу и независимость страны, которую он считает своей родиной, происходит не потому, что эту свободу защищают, а потому, что на войне обогащаются.
Если он скажет - самому себе и гражданам - простую правду о том, что с Путиным ни о чем нельзя договориться, что в продолжении войны был виновен вовсе не Порошенко, что "перестать стрелять" можно только с украинской стороны и тогда погибнет еще больше украинцев, - то получится, что он с самого начала лгал. Лгал самому себе. Лгал соотечественникам - всем, кто, может быть, наивно верил и надеялся. Лгал всем, кто еще продолжает верить в путина.
Человек вряд ли может жить с грузом такой ответственности за собственную ложь - тем более человек, который никогда не был политиком. Тем более маленький человек, который из-за нелепого совпадения обстоятельств и расчетов стал во главе большого истекающего кровью государства.
Поэтому Владимир Зеленский будет продолжать верить. И надеяться на встречу с Путиным.
17.10.2019
Портников.
Во время визита в Латвию президент Украины Владимир Зеленский, отвечая на вопрос, готов ли Владимир путин к соблюдению договоренностей с Украиной, заявил, что стремление к миру "есть у всех сторон". Обстрелы украинских позиций при этом не прекращались, люди гибли, в Москве члены Совета Федерации пугали украинцев вечной войной, а главарь "Донецкой народной республики" Денис Пушилин вообще призвал к демонтажу Украинского государства, невольно выдав подлинные планы Кремля.
Но Зеленский продолжает верить в миролюбие "всех сторон". И в необходимость своей встречи с Владимиром Путиным, целесообразность которой он не может объяснить. Он говорит о нужности этой встречи буквально с первого дня своего избрания на пост президента, он объясняет необходимостью ее добиться выполнение путинских условий - в том числе подписание формулы Штайнмайера украинской делегацией на переговорах в Минске. Во время многочасовой встречи с журналистами Зеленский не скрывал, что хотел бы двусторонней встречи с Путиным, даже и без нормандского формата - но все против.
Это желание увидеться и "порешать вопросы" не имеет под собой никакой рациональной основы – потому что Зеленский не может не замечать, как путин использует его желание встретиться, как ставит условие за условием, как сознательно провоцирует дестабилизацию в Украине, нарастание протестов, ослабление позиций власти и ее возможный крах. Как продолжает "проявлять миролюбие", обстреливая и убивая.
Это просто вера. Вера в путина. Вера в то, что если ему сказать о "плохих боярах" и пообещать больше не обижать, все сразу прекратится. И война, и обстрелы, и убийства. Обычная вера маленького человека в доброго царя. Вера, которой больны миллионы россиян. Вера, которой больны миллионы соотечественников Владимира Зеленского. Вера, которой болен сам Владимир Зеленский - потому что можно избрать маленького человека президентом, но никакая народная поддержка не сделает его большим. Для большого президента нужны большие люди. Люди, которые не верят в царей.
Но в этой вере есть и рациональное зерно. Зеленский не может перестать верить в свою встречу с Путиным, потому что стал президентом с обещаниями прекратить войну. С объяснениями, что лучший способ ее прекращения - "просто перестать стрелять". С уверенностью, что война за свободу и независимость страны, которую он считает своей родиной, происходит не потому, что эту свободу защищают, а потому, что на войне обогащаются.
Если он скажет - самому себе и гражданам - простую правду о том, что с Путиным ни о чем нельзя договориться, что в продолжении войны был виновен вовсе не Порошенко, что "перестать стрелять" можно только с украинской стороны и тогда погибнет еще больше украинцев, - то получится, что он с самого начала лгал. Лгал самому себе. Лгал соотечественникам - всем, кто, может быть, наивно верил и надеялся. Лгал всем, кто еще продолжает верить в путина.
Человек вряд ли может жить с грузом такой ответственности за собственную ложь - тем более человек, который никогда не был политиком. Тем более маленький человек, который из-за нелепого совпадения обстоятельств и расчетов стал во главе большого истекающего кровью государства.
Поэтому Владимир Зеленский будет продолжать верить. И надеяться на встречу с Путиным.
17.10.2019
Первый ядерный взрыв в Украине случился задолго до трагедии на Чернобыльской АЭС, в селе Першотравневое Харьковской области 47 лет назад подорвали атомную бомбу, чтобы потушить пожар в газовой скважине.
Отмечается, что ядерный взрыв, устроенный почти века назад под Харьковом, готовился в Москве под руководством КГБ в совершенной секретности. Взрыв произошел в 500 метрах от жилых домов в селе Першотравневое, о чем советские СМИ людям не рассказывали.
«Пошла такая коричневая смесь, а потом вот так оно клубом закрутилось», — вспоминают очевидцы.
По словам фельдшера, которая проводит по местному кладбищу экскурсии, раковая болезнь поражала людей, а в 1983 году был пик. Возле самого эпицентра случившегося осталась одна улица и несколько домов, стоящих вдалеке друг от друга. 17 домов, которые построили для переселенцев позже, находятся в километре от этих жилищ.
В 1970 году в село приехали газовики и пробурили 17 скважин для добычи газа. Из-за ошибки в расчетах, газовую трубу прорвало, погиб бурильщик и образовался неконтролируемый газовый фонтан. Для того, чтобы газ не взорвался, его подожги, а когда столб огня достиг нескольких десятков метров в высоту, его решили потушить с помощью подземного ядерного взрыва.
«Вообще никто ничего не сказал, что это ядерный взрыв», — говорит местная жительница Лидия Ричик.
Очевидец операции Николай рассказал, как на его глазах местные милиционеры окружили место эпицентра. Сначала все стихло, но через полминуты произошел новый взрыв. По словам Николая, около эпицентра событий стояли не только машины, но и вертолеты. После хлопка начальство стало разбегаться, а местным жителям никто ничего не сказал. До сих пор неизвестно, что в операции пошло не так.
«Пробурили наклонную шахту. Заложили ядерный заряд. Он взорвался, поднялось давление в месте заряда. Принцип — смещается пласт и перекрывается наша газовая камфорка. Пламя гаснет. Мое предположение — булла недостаточная мощность ядерного заряда. И давление 400 атмосфер вымыло эти пласты, в результате чего получился ядерный гриб», — поделился своей теорией начальник отдела анализа безопасности государственного научно-технического центра по ядерной и радиационной безопасности Дмитрий Гуменюк.
Местная жительница Юлия Караная отметила, что спустя пару часов после взрыва, людей вернули домой, подержав на расстоянии 5-7 километров. При этом, их не предупредили об опасности и люди пили воду из колодцев и ели овощи с огородов. На месте взрыва трава росла даже зимой, а местные жители ходили туда праздновать Новый год, так как там было до 30 градусов тепла. В село даже приезжали туристы.
«Сказали, только атомный взрыв. Наши специалисты были очень против. Мы предлагали наш вариант, который мы начали перед взрывом. Брежнев и Косыгин — они подписали и дали команду. Там еще была группа людей, которые были очень заинтересованы в результатах атомного взрыва в густонаселенных районах. И они писали диссертации хорошие для себя», — рассказал Владимир, который собирался написать о том, что случилось, книгу.
Он рассказал, что украинские пожарные смогли потушить факел высотой в 50 метров за несколько месяцев, выкопали котлован, они добрались до трубы и залили в нее раствор.
Начальница районной больницы вспоминает, что люди не сразу начали болеть раком после взрыва, однако в течение первых 30 лет количество раковых больных значительно возросло. Около полторы тысячи местных жителей умерли за эти годы, а в 2000-х годах статистика выровнялась.
Отмечается, что ядерный взрыв, устроенный почти века назад под Харьковом, готовился в Москве под руководством КГБ в совершенной секретности. Взрыв произошел в 500 метрах от жилых домов в селе Першотравневое, о чем советские СМИ людям не рассказывали.
«Пошла такая коричневая смесь, а потом вот так оно клубом закрутилось», — вспоминают очевидцы.
По словам фельдшера, которая проводит по местному кладбищу экскурсии, раковая болезнь поражала людей, а в 1983 году был пик. Возле самого эпицентра случившегося осталась одна улица и несколько домов, стоящих вдалеке друг от друга. 17 домов, которые построили для переселенцев позже, находятся в километре от этих жилищ.
В 1970 году в село приехали газовики и пробурили 17 скважин для добычи газа. Из-за ошибки в расчетах, газовую трубу прорвало, погиб бурильщик и образовался неконтролируемый газовый фонтан. Для того, чтобы газ не взорвался, его подожги, а когда столб огня достиг нескольких десятков метров в высоту, его решили потушить с помощью подземного ядерного взрыва.
«Вообще никто ничего не сказал, что это ядерный взрыв», — говорит местная жительница Лидия Ричик.
Очевидец операции Николай рассказал, как на его глазах местные милиционеры окружили место эпицентра. Сначала все стихло, но через полминуты произошел новый взрыв. По словам Николая, около эпицентра событий стояли не только машины, но и вертолеты. После хлопка начальство стало разбегаться, а местным жителям никто ничего не сказал. До сих пор неизвестно, что в операции пошло не так.
«Пробурили наклонную шахту. Заложили ядерный заряд. Он взорвался, поднялось давление в месте заряда. Принцип — смещается пласт и перекрывается наша газовая камфорка. Пламя гаснет. Мое предположение — булла недостаточная мощность ядерного заряда. И давление 400 атмосфер вымыло эти пласты, в результате чего получился ядерный гриб», — поделился своей теорией начальник отдела анализа безопасности государственного научно-технического центра по ядерной и радиационной безопасности Дмитрий Гуменюк.
Местная жительница Юлия Караная отметила, что спустя пару часов после взрыва, людей вернули домой, подержав на расстоянии 5-7 километров. При этом, их не предупредили об опасности и люди пили воду из колодцев и ели овощи с огородов. На месте взрыва трава росла даже зимой, а местные жители ходили туда праздновать Новый год, так как там было до 30 градусов тепла. В село даже приезжали туристы.
«Сказали, только атомный взрыв. Наши специалисты были очень против. Мы предлагали наш вариант, который мы начали перед взрывом. Брежнев и Косыгин — они подписали и дали команду. Там еще была группа людей, которые были очень заинтересованы в результатах атомного взрыва в густонаселенных районах. И они писали диссертации хорошие для себя», — рассказал Владимир, который собирался написать о том, что случилось, книгу.
Он рассказал, что украинские пожарные смогли потушить факел высотой в 50 метров за несколько месяцев, выкопали котлован, они добрались до трубы и залили в нее раствор.
Начальница районной больницы вспоминает, что люди не сразу начали болеть раком после взрыва, однако в течение первых 30 лет количество раковых больных значительно возросло. Около полторы тысячи местных жителей умерли за эти годы, а в 2000-х годах статистика выровнялась.
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Статус: Офлайн
Реєстрація: 19.08.2018
Повідом.: 522
Реєстрація: 19.08.2018
Повідом.: 522
Медицинский волонтер Оксана Корчинский проводит в этом видео краткий инструктаж для наших военных медиков и для наших бойцов на фронте в целом. Демонстрирует основные медицинские средства, которые должен иметь каждый для того, чтобы увеличить свои шансы на выживание в серой зоне, поскольку в последнее время произошло много неприятных и трагических случаев, связанных с тем, что либо не было надлежащих медицинских средств, или не было отлаженной системы эвакуации раненых.
fesky64
F
Гончарук, бывает брякает не в попад что то, потом его слова опровергаются, или говорят что не так его поняли , но !
Не охуел ли он ? ты с чьей руки кормишься, на кого батон крошишь ?
Кабинет министров Украины планирует взыскать потраченные средства при национализации "ПриватБанка" с бывших владельцев. Об этом премьер-министр Украины Алексей Гончарук рассказал в интервью РБК-Украина.
Гончарук отметил, что правительство Украины не видит никаких оснований для возвращения "ПриватБанка" бывшим акционерам.
"Мы сделаем все возможное, чтобы вернуть средства налогоплательщиков, которые были потрачены на национализацию банка", - сообщил глава правительства.
Напомним, ранее РБК-Украина писало, что олигарх Игорь Коломойский планирует вернуть в свою собственность "ПриватБанк" в ближайшем будущем. По его словам, об этих планах знают в МВФ.
Не охуел ли он ? ты с чьей руки кормишься, на кого батон крошишь ?
Кабинет министров Украины планирует взыскать потраченные средства при национализации "ПриватБанка" с бывших владельцев. Об этом премьер-министр Украины Алексей Гончарук рассказал в интервью РБК-Украина.
Гончарук отметил, что правительство Украины не видит никаких оснований для возвращения "ПриватБанка" бывшим акционерам.
"Мы сделаем все возможное, чтобы вернуть средства налогоплательщиков, которые были потрачены на национализацию банка", - сообщил глава правительства.
Напомним, ранее РБК-Украина писало, что олигарх Игорь Коломойский планирует вернуть в свою собственность "ПриватБанк" в ближайшем будущем. По его словам, об этих планах знают в МВФ.
Борислав Береза
2 ч. ·
Ааааааа! Це яскрава і дуже актуальна озвучка мультфільма "Король-віслюк". Я сподіваюсь, що нікому не вистачить хибної думки заборонити цей мультик? Але, це дійсно дуже смішно. Особливо "Дякую! Дуже дякую!". Піду з дітьми на прем'єру. )))
2 ч. ·
Ааааааа! Це яскрава і дуже актуальна озвучка мультфільма "Король-віслюк". Я сподіваюсь, що нікому не вистачить хибної думки заборонити цей мультик? Але, це дійсно дуже смішно. Особливо "Дякую! Дуже дякую!". Піду з дітьми на прем'єру. )))
fesky64
F
Му-ха-ха
Статус: Офлайн
Реєстрація: 23.02.2011
Повідом.: 18068
Реєстрація: 23.02.2011
Повідом.: 18068
Смотрю - закрыли концерты воровайкам. Хоть что-то. Как там Ваня Дорн, еще собирается гастролировать? Пусть Ани Лорак в дуэт возьмет.
Статус: Офлайн
Реєстрація: 01.11.2010
Повідом.: 11254
Реєстрація: 01.11.2010
Повідом.: 11254
СВ я ваасче не знаю о ком вы пишите.
не засоряйте свою голову всяким мусором
не засоряйте свою голову всяким мусором
Статус: Офлайн
Реєстрація: 01.11.2010
Повідом.: 11254
Реєстрація: 01.11.2010
Повідом.: 11254
fesky64
F
Це точно.)) Але я знаю про кого річ. )
fesky64
F
Санкции против "Северного потока-2" были включены Сенатом США в законопроект об оборонном бюджете на 2020 год. Об этом сообщает Bloomberg.
Сообщается, что санкции будут применяться к компаниям, занимающимся прокладкой российского газопровода. В частности, ограничения будут касаться судов и руководителей компаний, занимающихся строительством "Северного потока-2", которым может быть отказано в визах, а также заблокированы транзакции, связанные с их имуществом или интересами в США.
Сенаторы планируют настаивать на включении санкций в оборонный бюджет в связи с разочарованием президента Дональда Трампа помешать строительству газопровода.
Сообщается, что санкции будут применяться к компаниям, занимающимся прокладкой российского газопровода. В частности, ограничения будут касаться судов и руководителей компаний, занимающихся строительством "Северного потока-2", которым может быть отказано в визах, а также заблокированы транзакции, связанные с их имуществом или интересами в США.
Сенаторы планируют настаивать на включении санкций в оборонный бюджет в связи с разочарованием президента Дональда Трампа помешать строительству газопровода.
Статус: Офлайн
Реєстрація: 23.08.2010
Повідом.: 5273
Реєстрація: 23.08.2010
Повідом.: 5273
Жителям Донбасса компенсируют 40,2 млн грн за разрушенное жилье.
Государство запустит программу компенсации за разрушенное в результате войны жилье в Донбассе.
Об этом сообщает hromadske.
Министр по делам ветеранов, временно оккупированных территорий и внутренне перемещенных лиц Оксана Коляда, на программу планируют выделить 40,2 млн грн, или 1,6 млн долларов.
«Мы понимаем, что это мало, но открытие программы дает возможность и в дальнейшем искать деньги и расширить такую возможность», - сказала министр.
По ее словам, в следующем году компенсацию смогут получить 134 семьи.
Государство запустит программу компенсации за разрушенное в результате войны жилье в Донбассе.
Об этом сообщает hromadske.
Министр по делам ветеранов, временно оккупированных территорий и внутренне перемещенных лиц Оксана Коляда, на программу планируют выделить 40,2 млн грн, или 1,6 млн долларов.
«Мы понимаем, что это мало, но открытие программы дает возможность и в дальнейшем искать деньги и расширить такую возможность», - сказала министр.
По ее словам, в следующем году компенсацию смогут получить 134 семьи.
«Какая разница» у футболі
Чим небезпечне панування російської в українському спорті № 1
Головною спортивною подією осені став вихід національної збірної України з футболу у фінальну частину Євро-2020. Вихід переконливий, із перемогою над чинними чемпіонами континенту португальцями в активі й без жодної поразки впродовж усього циклу в пасиві. Здобутий командою у відборі рейтинг дав їй змогу потрапити в перший кошик під час жеребкування фінальної частини. Але водночас загальне відчуття ейфорії футболісти й тренери трохи зіпсували розумінням чи то пак нерозумінням своєї соціальної місії. На 29-му році незалежності, після майже шести років війни вони вперто відмовляються розмовляти українською. Та ще й роздають інтерв’ю ЗМІ країни-окупанта і задоволено про це розповідають.
Футболіст Едуард Соболь, який виступає у складі бельгійського «Брюґґе», поспілкувався з виданням під одіозною назвою «Советский спорт» і підтвердив, що тренер Андрій Шевченко спілкується з гравцями російською. Кілька гравців, які в побуті розмовляють українською, теж є, але в команді вони «для зручності» теж переходять на російську. Кількома реченнями Соболь, мабуть, сам того не усвідомивши, ретранслював марення російських пропагандистів, які активно поширюють думки про те, що українська мова штучна й що нею розмовляють тільки в селах і на Галичині.
Трохи раніше півоборонець Тарас Степаненко висловився, можливо, не так відверто, проте також доволі промовисто. Гравець «Шахтаря» бідкався, що змушений перекладати своїм дітям мультики на російську, бо української вони не розуміють. До честі Тараса, він бодай додав, що треба діток мови навчати.
Мовний фактор в українському футболі контрастує з рештою видів спорту та суспільством загалом щоразу більше. Тренер Шевченко, який вільно спілкується італійською й англійською, навіть кілька слів у рекламі букмекерської контори промовляє з таким жахливим акцентом, наче його корені не з Двірківщини Яготинського району, а з передмістя Ломбардії, звідки він потім перебрався до Мілана.
Польський футболіст київського «Динамо» Томаш Кендзьора в одному з інтерв’ю дивувався, що в країні, у якій триває війна, стільки російськомовних у побуті людей. Він збирався вивчити українську, але в одну мить зрозумів, що йому це не потрібно. За словами поляка, єдиним україномовним футболістом у «Динамо» станом на весну цього року був молодий нападник Назарій Русин, який народився у Львові. Нині Русин на правах оренди виступає за луганську «Зорю», а отже, україномовних у складі киян, виходить, немає взагалі. Комізм ситуації полягає в тому, що мову почав вчити іспанський нападник Фран Соль, який уже навіть ділився відео, де він уривчасто розмовляє українською, у соцмережах. Також українською вітала підписників в Instagram його дружина Соля.
Поведінка більшості наших футболістів дивна ще й тому, що представники деяких інших видів спорту вже зрозуміли: мову треба знати. Особливо показовою є ситуація зі збірною з легкої атлетики. Українською вільно спілкуються народжена в Бахмуті на Донеччині Юлія Левченко, дніпрянки Анна Рижикова і Ярослава Магучіх, киянка Ірина Геращенко. Причому досвідченіша порівняно з іншими бронзова призерка Олімпіади-2012 Рижикова (у дівоцтві Ярощук) раніше була виключно російськомовною, мову вона майже досконало вивчила за останні кілька років із власної волі. Причому дівчата навіть просять людей, для яких українська є рідною, аби не переходили на російську. «Щоб була практика».
Ще більше вразив боксер Олександр Хижняк. Спортсмен не проігнорував церемонії, на якій йому мали вручити трофей найкращого боксера 2017 року, проте на урочистостях у російському Сочі вітальне слово виголосив українською, чим неабияк спантеличив організаторів, які навіть не підготували перекладача. Так, ****женець Полтави Хижняк україномовний і в побуті, але до нього жоден наш спортсмен на території Російської Федерації нічого схожого не робив.
Дуже показовою є й стрімкість, із якою засвоїв мову теперішній нардеп, дворазовий чемпіон світу з греко-римської боротьби Жан Беленюк. Упродовж 28 років спортсмен залишався цілком російськомовним. Але, щойно отримав депутатський мандат, менш ніж за два місяці вивчив українську, причому українську доволі грамотну. Під час розмови Жан іноді забуває деякі слова, але показово й те, що він не намагається вставляти русизми, а робить паузу, щоб дібрати український відповідник. Приклад Беленюка демонструє, що нічого неможливого не буває, головне бажання.
Звісно, змінюються часи й в українському футболі. Нині там уже немає персоналій калібру етнічного росіянина Олександра Алієва чи одесита Андрія Вороніна, які могли перебити україномовного журналіста й вимагати від нього спілкуватися «по-нормальному» чи «на понятном язикє». Нинішні майстри чітко усвідомлюють, що в сучасних реаліях за такі речі можна потрапити в не меншу опалу, ніж екс-футболіст «Шахтаря» Ярослав Ракицький зі своїм впертим небажанням виконувати державний гімн. Утім, бажання українізуватися теж наразі не помітно.
Проте це, вочевидь, наступна стадія еволюції. Адже зміни у свідомості українських спортсменів, нехай і не такі стрімкі, як того хотілося б, відбуваються під впливом суспільства, у якому після Революції гідності виник чіткий запит на українську мову й усе українське. Не помітити цих змін не могла навіть спортивна спільнота, хоча вона живе своїм трохи відособленим життям.
Крім того, на зовсім молодих спортсменів, недавніх школярів не могли не вплинути зміни в мовному законодавстві, потреба навчатися у вишах виключно державною мовою. Тож, мабуть, не варто дивуватися, що 19-річна дзюдоїстка Дар'я Білодід із Києва чи 18-річна легкоатлетка з Дніпра Ярослава Магучіх українською говорять вільно, хоча походять із цілком російськомовних сімей. Водночас приклад футбольних однолітків Дар'ї та Ярослави демонструє, що річ не лише у віці та системі освіти, а й у бажанні вчитися. Бо з 23 гравців, які влітку 2019-го стали чемпіонами світу серед гравців, яким не більш як 20 років, українською здатні спілкуватися лише четверо: син загиблого в російсько-українській війні офіцера Повітряних сил ЗСУ Павла Дришлюка Кирило з Борисполя на Київщині, Олексій Хахльов із Рівного, ****женець Калуша на Івано-Франківщині Олег Веремієнко й Данило Сікан, який народився в Житомирі, грав у Львові, а нині перебуває в системі донецького «Шахтаря».
Найбільша біда в тому, що зі спортсменами зазвичай не ведуть виховної роботи. Такої, як, приміром, голова Національного комітету спорту інвалідів України Валерій Сушкевич, котрий може за зачиненими дверима наголосити: «З росіянами в публічному просторі жодних обіймів чи братань. Хто порушить це правило, вилетить зі збірної». І порушувати справді не наважується ніхто.
Звісно, в олімпійському спорті чи тим паче в професійному футболі ситуація трохи інша. Впливати на свідомість там слід гнучкіше. Але впливати треба. Бо часто не вина спортсменів, що вони чогось не знають, а їхнє нещастя. Люди з дитячого віку перебувають фактично в резервації, дотримуються режиму й спілкуються в обмеженому схожими інтересами середовищі, часто під керівництвом тренерів із відверто совковим менталітетом. Тому дивуватися, що в умовних динамівця Циганкова чи донеччанина Коваленка немає розуміння, навіщо знати українську, мабуть, не варто. Вони цього й справді не знають. На жаль, в українському спорті найчастіше виховують покірних виконавців, а не різнобічно розвинених особистостей. Щоб змінити такий підхід, треба внести корективи в програми освітніх закладів, які готують тренерів, і сподіватися на свідомість керівників федерацій, спортивних клубів, працівників прес-служб та піарників і, врешті, на поступову зміну ментальності нашого спортивного середовища загалом. Бо, поки північний ворог буде під боком (а щезне він нескоро), розслаблятися й нехтувати мовними аспектами ми не маємо права. Особливо коли йдеться про таке явище міжнародного масштабу, як спорт найвищих досягнень, крізь призму якого часто оцінюють стан справ у країні загалом.
Іван Вербицький
Матеріал друкованого видання № 49 (629) від 5 грудня
Матеріал у вільному доступі 7 грудня
Чим небезпечне панування російської в українському спорті № 1
Головною спортивною подією осені став вихід національної збірної України з футболу у фінальну частину Євро-2020. Вихід переконливий, із перемогою над чинними чемпіонами континенту португальцями в активі й без жодної поразки впродовж усього циклу в пасиві. Здобутий командою у відборі рейтинг дав їй змогу потрапити в перший кошик під час жеребкування фінальної частини. Але водночас загальне відчуття ейфорії футболісти й тренери трохи зіпсували розумінням чи то пак нерозумінням своєї соціальної місії. На 29-му році незалежності, після майже шести років війни вони вперто відмовляються розмовляти українською. Та ще й роздають інтерв’ю ЗМІ країни-окупанта і задоволено про це розповідають.
Футболіст Едуард Соболь, який виступає у складі бельгійського «Брюґґе», поспілкувався з виданням під одіозною назвою «Советский спорт» і підтвердив, що тренер Андрій Шевченко спілкується з гравцями російською. Кілька гравців, які в побуті розмовляють українською, теж є, але в команді вони «для зручності» теж переходять на російську. Кількома реченнями Соболь, мабуть, сам того не усвідомивши, ретранслював марення російських пропагандистів, які активно поширюють думки про те, що українська мова штучна й що нею розмовляють тільки в селах і на Галичині.
Трохи раніше півоборонець Тарас Степаненко висловився, можливо, не так відверто, проте також доволі промовисто. Гравець «Шахтаря» бідкався, що змушений перекладати своїм дітям мультики на російську, бо української вони не розуміють. До честі Тараса, він бодай додав, що треба діток мови навчати.
Мовний фактор в українському футболі контрастує з рештою видів спорту та суспільством загалом щоразу більше. Тренер Шевченко, який вільно спілкується італійською й англійською, навіть кілька слів у рекламі букмекерської контори промовляє з таким жахливим акцентом, наче його корені не з Двірківщини Яготинського району, а з передмістя Ломбардії, звідки він потім перебрався до Мілана.
Польський футболіст київського «Динамо» Томаш Кендзьора в одному з інтерв’ю дивувався, що в країні, у якій триває війна, стільки російськомовних у побуті людей. Він збирався вивчити українську, але в одну мить зрозумів, що йому це не потрібно. За словами поляка, єдиним україномовним футболістом у «Динамо» станом на весну цього року був молодий нападник Назарій Русин, який народився у Львові. Нині Русин на правах оренди виступає за луганську «Зорю», а отже, україномовних у складі киян, виходить, немає взагалі. Комізм ситуації полягає в тому, що мову почав вчити іспанський нападник Фран Соль, який уже навіть ділився відео, де він уривчасто розмовляє українською, у соцмережах. Також українською вітала підписників в Instagram його дружина Соля.
Поведінка більшості наших футболістів дивна ще й тому, що представники деяких інших видів спорту вже зрозуміли: мову треба знати. Особливо показовою є ситуація зі збірною з легкої атлетики. Українською вільно спілкуються народжена в Бахмуті на Донеччині Юлія Левченко, дніпрянки Анна Рижикова і Ярослава Магучіх, киянка Ірина Геращенко. Причому досвідченіша порівняно з іншими бронзова призерка Олімпіади-2012 Рижикова (у дівоцтві Ярощук) раніше була виключно російськомовною, мову вона майже досконало вивчила за останні кілька років із власної волі. Причому дівчата навіть просять людей, для яких українська є рідною, аби не переходили на російську. «Щоб була практика».
Ще більше вразив боксер Олександр Хижняк. Спортсмен не проігнорував церемонії, на якій йому мали вручити трофей найкращого боксера 2017 року, проте на урочистостях у російському Сочі вітальне слово виголосив українською, чим неабияк спантеличив організаторів, які навіть не підготували перекладача. Так, ****женець Полтави Хижняк україномовний і в побуті, але до нього жоден наш спортсмен на території Російської Федерації нічого схожого не робив.
Дуже показовою є й стрімкість, із якою засвоїв мову теперішній нардеп, дворазовий чемпіон світу з греко-римської боротьби Жан Беленюк. Упродовж 28 років спортсмен залишався цілком російськомовним. Але, щойно отримав депутатський мандат, менш ніж за два місяці вивчив українську, причому українську доволі грамотну. Під час розмови Жан іноді забуває деякі слова, але показово й те, що він не намагається вставляти русизми, а робить паузу, щоб дібрати український відповідник. Приклад Беленюка демонструє, що нічого неможливого не буває, головне бажання.
Звісно, змінюються часи й в українському футболі. Нині там уже немає персоналій калібру етнічного росіянина Олександра Алієва чи одесита Андрія Вороніна, які могли перебити україномовного журналіста й вимагати від нього спілкуватися «по-нормальному» чи «на понятном язикє». Нинішні майстри чітко усвідомлюють, що в сучасних реаліях за такі речі можна потрапити в не меншу опалу, ніж екс-футболіст «Шахтаря» Ярослав Ракицький зі своїм впертим небажанням виконувати державний гімн. Утім, бажання українізуватися теж наразі не помітно.
Проте це, вочевидь, наступна стадія еволюції. Адже зміни у свідомості українських спортсменів, нехай і не такі стрімкі, як того хотілося б, відбуваються під впливом суспільства, у якому після Революції гідності виник чіткий запит на українську мову й усе українське. Не помітити цих змін не могла навіть спортивна спільнота, хоча вона живе своїм трохи відособленим життям.
Крім того, на зовсім молодих спортсменів, недавніх школярів не могли не вплинути зміни в мовному законодавстві, потреба навчатися у вишах виключно державною мовою. Тож, мабуть, не варто дивуватися, що 19-річна дзюдоїстка Дар'я Білодід із Києва чи 18-річна легкоатлетка з Дніпра Ярослава Магучіх українською говорять вільно, хоча походять із цілком російськомовних сімей. Водночас приклад футбольних однолітків Дар'ї та Ярослави демонструє, що річ не лише у віці та системі освіти, а й у бажанні вчитися. Бо з 23 гравців, які влітку 2019-го стали чемпіонами світу серед гравців, яким не більш як 20 років, українською здатні спілкуватися лише четверо: син загиблого в російсько-українській війні офіцера Повітряних сил ЗСУ Павла Дришлюка Кирило з Борисполя на Київщині, Олексій Хахльов із Рівного, ****женець Калуша на Івано-Франківщині Олег Веремієнко й Данило Сікан, який народився в Житомирі, грав у Львові, а нині перебуває в системі донецького «Шахтаря».
Найбільша біда в тому, що зі спортсменами зазвичай не ведуть виховної роботи. Такої, як, приміром, голова Національного комітету спорту інвалідів України Валерій Сушкевич, котрий може за зачиненими дверима наголосити: «З росіянами в публічному просторі жодних обіймів чи братань. Хто порушить це правило, вилетить зі збірної». І порушувати справді не наважується ніхто.
Звісно, в олімпійському спорті чи тим паче в професійному футболі ситуація трохи інша. Впливати на свідомість там слід гнучкіше. Але впливати треба. Бо часто не вина спортсменів, що вони чогось не знають, а їхнє нещастя. Люди з дитячого віку перебувають фактично в резервації, дотримуються режиму й спілкуються в обмеженому схожими інтересами середовищі, часто під керівництвом тренерів із відверто совковим менталітетом. Тому дивуватися, що в умовних динамівця Циганкова чи донеччанина Коваленка немає розуміння, навіщо знати українську, мабуть, не варто. Вони цього й справді не знають. На жаль, в українському спорті найчастіше виховують покірних виконавців, а не різнобічно розвинених особистостей. Щоб змінити такий підхід, треба внести корективи в програми освітніх закладів, які готують тренерів, і сподіватися на свідомість керівників федерацій, спортивних клубів, працівників прес-служб та піарників і, врешті, на поступову зміну ментальності нашого спортивного середовища загалом. Бо, поки північний ворог буде під боком (а щезне він нескоро), розслаблятися й нехтувати мовними аспектами ми не маємо права. Особливо коли йдеться про таке явище міжнародного масштабу, як спорт найвищих досягнень, крізь призму якого часто оцінюють стан справ у країні загалом.
Іван Вербицький
Матеріал друкованого видання № 49 (629) від 5 грудня
Матеріал у вільному доступі 7 грудня
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
Не останній реваншист
Альтернативою Путіну може стати безкомпромісний шовініст і збирач імперських земель
Смерть або відсторонення від влади російського президента Владіміра Путіна — одна з найочікуваніших подій в Україні. Зі зрозумілих причин. Із 2014 року Путін є для патріотично налаштованих українців однією з найненависніших персон. Зрозуміло, що проросійська меншість ставиться до нього стриманіше, але і в цьому таборі кількість симпатиків Путіна останнім часом помітно зменшилася.
Очікування кінця нинішнього російського диктатора перетворилося для мільйонів українців на нав’язливу ідею. За умовчанням вважається, що після відходу Путіна в Росії має відбутися якесь перезавантаження міжнародної політики: Кремль відмовиться від агресивної, войовничої риторики й поспішить закінчити воєнну авантюру на Донбасі. Такий варіант розвитку подій справді можливий. Але не виключений і протилежний сценарій, за яким режим Путіна змінить ще більш мракобісний і реакційний режим. І тоді можуть настати часи, порівняно з якими попередні 20 років здаватимуться «відлигою» та майже демократією. Адже політиків із людожерськими ідеями в Росії вистачає, зокрема й на найвищому рівні.
Сьогодні часто можна почути, що росія стоїть мало не на порозі свого Майдану, тобто ліберальної революції, рушійною силою якої виступить прозахідно налаштована, європеїзована молодь. Такий сценарій проговорюється постійно, і передусім завдяки самій російській владі, яка дуже боїться Майдану й старанно лякає ним своє населення. Але якщо абстрагуватися від пропаганди, то ймовірнішим та очевиднішим виявиться зовсім інший розвиток подій, за якого в Росії переможе не Майдан, а Антимайдан. Не як протидія демократичній революції, а як явище.
Сьогодні в РФ складається ситуація, що помітно відрізняється від ситуації в Україні напередодні 2014 року. Російська влада, на відміну від української, має опозицію не на одному, а відразу на двох флангах: на ліберально-демократичному та радикальному червоно-коричневому. І якщо перші критикують Путіна за авторитаризм, мілітаризм і кровожерливість, то другі за недостатню кровожерливість. Якщо в країні почнеться серйозне протистояння й Кремлю доведеться йти одному з цих таборів на поступки, не факт, що це будуть ліберали, а не ******и.
В останніх достатньо причин ображатися на Путіна. Навіть більше, ніж у демократів. Давно вже минули часи кримської ейфорії, коли Путін здавався цій аудиторії вольовим і сильним національним лідером та збирачем російських земель. Своєю авантюрою в Криму він тільки розпалив ту публіку, яка стала чекати від нього подальших дій із захоплення України. Але слідом за Кримом були відверто невдалі та навіть провальні кроки. І через п’ять років після анексії українського півострова Путін сприймається в націоналістичних російських колах вже не як безстрашний політик, а як розмазня і ***, якому забракло сміливості завершити розпочате й піти до кінця. Лузер, що спершу взявся за справу, а потім злякався і відступив.
Політику Путіна щодо України, хоч із якого боку поглянути, складно назвати вдалою. Ліберали критикують його за загарбницьку війну, червоно-коричневий табір за те, що не бомбив Київ і не добив «бандерівців». У результаті анексія Криму пішла російському президентові навіть у мінус. Поранена Україна перетворилася на найлютішого ворога РФ. Після відторгнення регіонів із високою часткою російського населення баланс сил у країні різко змінився на користь націонал-демократичних. Путін зробив ведмежу послугу проросійським партіям України, позбавивши їх мільйонів виборців.
Скажена антиукраїнська пропаганда в російських ЗМІ демонізувала нашу державу до крайності. Але цим розпалюванням ненависті Путін сам загнав себе в пастку. Громадян легко переконали в тому, що в Україні живуть нелюди й ******и, які без жалю вбивають дітей і мріють побудувати концтабори для росіян. Але коли вони сповнилися ненависті, з’ясувалося, що «звільняти Новоросію від ******ів» росія не планує. Навпаки, навіть збирається з цими «нелюдами» сідати за один стіл переговорів. Цілком логічно, що така лінія поведінки Кремля викликає в радикально налаштованих росіян неприйняття. І як зупинити цей маховик ворожнечі, тепер незрозуміло.
Націоналісти-імперці сьогодні є куди численнішою частиною російського суспільства, ніж ліберали-західники. Важко сказати, винна в цьому пропаганда чи для російського суспільства просто загалом характерний шовінізм. Напевно, і те, й те. Суспільство, принижене втратою радянської імперії, хотіло реваншу й свого фюрера-імперця. Путін охоче погодився на цю роль, вжився в образ і з часом сам став ще більше нагнітати націоналістичні настрої. Але сувора реальність полягає в тому, що наступному російському лідерові, який, можливо, вже скоро замінить Владіміра Путіна в Кремлі, теж мимоволі доведеться продовжувати цю гру.
Соціологічні дослідження показують високий рівень імперських настроїв у російському суспільстві. Наприклад, цієї весни історичний рекорд установив рівень схвалення росіянами Сталіна. Згідно з результатами опитування Левада-Центру позитивно його роль в історії оцінили 70% громадян РФ. Тож наступний російський президент навряд чи матиме великий простір для маневру. Не випадково навіть умовний ліберал і західник, російський опозиціонер Алєксєй Навальний змушений регулярно робити реверанси в бік червоно-коричневих заявами в стилі «Крим не бутерброд». З іншими меседжами популярності в російському суспільстві сьогодні не заживеш.
Цілком імовірно, що транзит влади в РФ відбуватиметься зовсім не у форматі «відлиги», як зараз багато хто вважає, а, навпаки, у форматі закручування гайок та максимальної мобілізації населення за північнокорейським зразком. Адже серед причин, із яких Путін прийшов до імперської риторики й розв’язав загарбницьку війну, були й економічні негаразди, які нікуди не поділися. Нескладно простежити, що імперську істерію російська влада почала нагнітати після того, як став помітно падати її рейтинг. І це падіння було зумовлене не так відсутністю свобод, як тим, що не зростав рівень життя. Незважаючи на величезні надприбутки, які РФ отримувала від продажу вуглеводнів та іншої сировини, економіка сповільнювалася. Наближалася стагнація. Якщо у 2011 році ВВП РФ збільшився на 5,3%, то у 2012-му вже на 3,7%, а в 2013-му лише на 1,8%.
Разом із темпами економічного зростання з*нижувався й рейтинг Путіна. Повільне падіння тривало ще з 2008 року, і в 2013-му рівень підтримки російського президента становив 60%, що за мірками РФ небагато. Але із січня 2014-го, незважаючи на проблеми в економіці, підтримка Путіна різко поповзла вгору й до літа сягнула 86%.
Відтоді ситуація в економіці тільки погіршилася. ВВП з року в рік або падає, або зростає на 1–1,5%, що не компенсує падіння. При цьому доходи населення й далі зменшуються. Наприклад, у першому півріччі 2019-го вони впали на 1,3%. Як виходити з цього глухого кута, поки що незрозуміло. Навіть зняття санкцій навряд чи істотно поліпшить становище, адже росія звикла отримувати доходи з продажу сировини. Але ціни на нафту й газ істотно просіли, і причин для їх зростання наразі не видно. Навпаки, світ поступово відмовляється від викопного палива, переходить на відновлювані джерела енергії та електромобілі.
У таких умовах господареві Кремля (незалежно від того, хто це буде) навряд чи в близькому майбутньому вдасться істотно підвищити рівень життя населення. Тому для забезпечення власної популярності в нього залишаються переважно старі перевірені способи: подальше нагнітання імперської істерії, посилення авторитаризму, створення в росіян ілюзії життя в обложеній фортеці. Саме до такого сценарію транзиту влади в Росії й слід сьогодні готуватися Україні, щоб у майбутньому це не стало неприємним сюрпризом. Слід пам’ятати, що Путіна, як і будь-якого правителя, можна поміняти за кілька днів. А ось російське суспільство так швидко змінитися, звісно, не зможе.
Денис Казанський
Матеріал друкованого видання № 49 (629) від 5 грудня
Матеріал у вільному доступі 6 грудня
Альтернативою Путіну може стати безкомпромісний шовініст і збирач імперських земель
Смерть або відсторонення від влади російського президента Владіміра Путіна — одна з найочікуваніших подій в Україні. Зі зрозумілих причин. Із 2014 року Путін є для патріотично налаштованих українців однією з найненависніших персон. Зрозуміло, що проросійська меншість ставиться до нього стриманіше, але і в цьому таборі кількість симпатиків Путіна останнім часом помітно зменшилася.
Очікування кінця нинішнього російського диктатора перетворилося для мільйонів українців на нав’язливу ідею. За умовчанням вважається, що після відходу Путіна в Росії має відбутися якесь перезавантаження міжнародної політики: Кремль відмовиться від агресивної, войовничої риторики й поспішить закінчити воєнну авантюру на Донбасі. Такий варіант розвитку подій справді можливий. Але не виключений і протилежний сценарій, за яким режим Путіна змінить ще більш мракобісний і реакційний режим. І тоді можуть настати часи, порівняно з якими попередні 20 років здаватимуться «відлигою» та майже демократією. Адже політиків із людожерськими ідеями в Росії вистачає, зокрема й на найвищому рівні.
Сьогодні часто можна почути, що росія стоїть мало не на порозі свого Майдану, тобто ліберальної революції, рушійною силою якої виступить прозахідно налаштована, європеїзована молодь. Такий сценарій проговорюється постійно, і передусім завдяки самій російській владі, яка дуже боїться Майдану й старанно лякає ним своє населення. Але якщо абстрагуватися від пропаганди, то ймовірнішим та очевиднішим виявиться зовсім інший розвиток подій, за якого в Росії переможе не Майдан, а Антимайдан. Не як протидія демократичній революції, а як явище.
Сьогодні в РФ складається ситуація, що помітно відрізняється від ситуації в Україні напередодні 2014 року. Російська влада, на відміну від української, має опозицію не на одному, а відразу на двох флангах: на ліберально-демократичному та радикальному червоно-коричневому. І якщо перші критикують Путіна за авторитаризм, мілітаризм і кровожерливість, то другі за недостатню кровожерливість. Якщо в країні почнеться серйозне протистояння й Кремлю доведеться йти одному з цих таборів на поступки, не факт, що це будуть ліберали, а не ******и.
В останніх достатньо причин ображатися на Путіна. Навіть більше, ніж у демократів. Давно вже минули часи кримської ейфорії, коли Путін здавався цій аудиторії вольовим і сильним національним лідером та збирачем російських земель. Своєю авантюрою в Криму він тільки розпалив ту публіку, яка стала чекати від нього подальших дій із захоплення України. Але слідом за Кримом були відверто невдалі та навіть провальні кроки. І через п’ять років після анексії українського півострова Путін сприймається в націоналістичних російських колах вже не як безстрашний політик, а як розмазня і ***, якому забракло сміливості завершити розпочате й піти до кінця. Лузер, що спершу взявся за справу, а потім злякався і відступив.
Політику Путіна щодо України, хоч із якого боку поглянути, складно назвати вдалою. Ліберали критикують його за загарбницьку війну, червоно-коричневий табір за те, що не бомбив Київ і не добив «бандерівців». У результаті анексія Криму пішла російському президентові навіть у мінус. Поранена Україна перетворилася на найлютішого ворога РФ. Після відторгнення регіонів із високою часткою російського населення баланс сил у країні різко змінився на користь націонал-демократичних. Путін зробив ведмежу послугу проросійським партіям України, позбавивши їх мільйонів виборців.
Скажена антиукраїнська пропаганда в російських ЗМІ демонізувала нашу державу до крайності. Але цим розпалюванням ненависті Путін сам загнав себе в пастку. Громадян легко переконали в тому, що в Україні живуть нелюди й ******и, які без жалю вбивають дітей і мріють побудувати концтабори для росіян. Але коли вони сповнилися ненависті, з’ясувалося, що «звільняти Новоросію від ******ів» росія не планує. Навпаки, навіть збирається з цими «нелюдами» сідати за один стіл переговорів. Цілком логічно, що така лінія поведінки Кремля викликає в радикально налаштованих росіян неприйняття. І як зупинити цей маховик ворожнечі, тепер незрозуміло.
Націоналісти-імперці сьогодні є куди численнішою частиною російського суспільства, ніж ліберали-західники. Важко сказати, винна в цьому пропаганда чи для російського суспільства просто загалом характерний шовінізм. Напевно, і те, й те. Суспільство, принижене втратою радянської імперії, хотіло реваншу й свого фюрера-імперця. Путін охоче погодився на цю роль, вжився в образ і з часом сам став ще більше нагнітати націоналістичні настрої. Але сувора реальність полягає в тому, що наступному російському лідерові, який, можливо, вже скоро замінить Владіміра Путіна в Кремлі, теж мимоволі доведеться продовжувати цю гру.
Соціологічні дослідження показують високий рівень імперських настроїв у російському суспільстві. Наприклад, цієї весни історичний рекорд установив рівень схвалення росіянами Сталіна. Згідно з результатами опитування Левада-Центру позитивно його роль в історії оцінили 70% громадян РФ. Тож наступний російський президент навряд чи матиме великий простір для маневру. Не випадково навіть умовний ліберал і західник, російський опозиціонер Алєксєй Навальний змушений регулярно робити реверанси в бік червоно-коричневих заявами в стилі «Крим не бутерброд». З іншими меседжами популярності в російському суспільстві сьогодні не заживеш.
Цілком імовірно, що транзит влади в РФ відбуватиметься зовсім не у форматі «відлиги», як зараз багато хто вважає, а, навпаки, у форматі закручування гайок та максимальної мобілізації населення за північнокорейським зразком. Адже серед причин, із яких Путін прийшов до імперської риторики й розв’язав загарбницьку війну, були й економічні негаразди, які нікуди не поділися. Нескладно простежити, що імперську істерію російська влада почала нагнітати після того, як став помітно падати її рейтинг. І це падіння було зумовлене не так відсутністю свобод, як тим, що не зростав рівень життя. Незважаючи на величезні надприбутки, які РФ отримувала від продажу вуглеводнів та іншої сировини, економіка сповільнювалася. Наближалася стагнація. Якщо у 2011 році ВВП РФ збільшився на 5,3%, то у 2012-му вже на 3,7%, а в 2013-му лише на 1,8%.
Разом із темпами економічного зростання з*нижувався й рейтинг Путіна. Повільне падіння тривало ще з 2008 року, і в 2013-му рівень підтримки російського президента становив 60%, що за мірками РФ небагато. Але із січня 2014-го, незважаючи на проблеми в економіці, підтримка Путіна різко поповзла вгору й до літа сягнула 86%.
Відтоді ситуація в економіці тільки погіршилася. ВВП з року в рік або падає, або зростає на 1–1,5%, що не компенсує падіння. При цьому доходи населення й далі зменшуються. Наприклад, у першому півріччі 2019-го вони впали на 1,3%. Як виходити з цього глухого кута, поки що незрозуміло. Навіть зняття санкцій навряд чи істотно поліпшить становище, адже росія звикла отримувати доходи з продажу сировини. Але ціни на нафту й газ істотно просіли, і причин для їх зростання наразі не видно. Навпаки, світ поступово відмовляється від викопного палива, переходить на відновлювані джерела енергії та електромобілі.
У таких умовах господареві Кремля (незалежно від того, хто це буде) навряд чи в близькому майбутньому вдасться істотно підвищити рівень життя населення. Тому для забезпечення власної популярності в нього залишаються переважно старі перевірені способи: подальше нагнітання імперської істерії, посилення авторитаризму, створення в росіян ілюзії життя в обложеній фортеці. Саме до такого сценарію транзиту влади в Росії й слід сьогодні готуватися Україні, щоб у майбутньому це не стало неприємним сюрпризом. Слід пам’ятати, що Путіна, як і будь-якого правителя, можна поміняти за кілька днів. А ось російське суспільство так швидко змінитися, звісно, не зможе.
Денис Казанський
Матеріал друкованого видання № 49 (629) від 5 грудня
Матеріал у вільному доступі 6 грудня
⚠ Тільки зареєстровані користувачі бачать весь контент та не бачать рекламу.
fesky64
F
Післязавтра володька-кращий президет як візьме за грудки володьку-***ла , як видасть йому наші вимоги, як трусоне його за грудки - то відразу посипляться з карманів ***ла гроші за розгром донбасу, й інші компенсації.
Чи не посиплятья ? Чи ,якщо й зможе наш володька взяти щось від ***ла, то тіко стоячи на колінах та припавши вустами до ширінки ?
Статус: Офлайн
Реєстрація: 23.02.2011
Повідом.: 18068
Реєстрація: 23.02.2011
Повідом.: 18068
Для повышения образованности скажу пару слов. Это о том, когда в страну возвращаются портновы-богатырёвы и прочие ненавистники. Вслед за ними потянулся рубить бабло с укр. рынка всякий шлак и отстой. И в этом тоже дна не наблюдалось. Думал, что всё потеряно. Оказалось, что шанс выжить есть. Доклад окончил.
Статус: Офлайн
Реєстрація: 25.05.2009
Повідом.: 6247
Реєстрація: 25.05.2009
Повідом.: 6247
От безнадеги всякие нереальные варианты сценариев 9 декабря лезут.
Вот 9 декабря вдруг из президентского самолета в Париже выходит Порох. У путина инфаркт от неожиданности, а по всем фейсбукам и инстаграммам "я устал я ухожу" в исполнении Зе.
Или встречаются два В. Зеленский строго спрашивает: Владимир Владимирович, так вы хотите закончить войну? Нет? Ну ладно, тогда я пошел. Я только спросить хотел. А нет - так нет.
Смех сквозь слезы.
Вот 9 декабря вдруг из президентского самолета в Париже выходит Порох. У путина инфаркт от неожиданности, а по всем фейсбукам и инстаграммам "я устал я ухожу" в исполнении Зе.
Или встречаются два В. Зеленский строго спрашивает: Владимир Владимирович, так вы хотите закончить войну? Нет? Ну ладно, тогда я пошел. Я только спросить хотел. А нет - так нет.
Смех сквозь слезы.